З-імли-народжені

1

З неба сипав попіл.

Вен спостерігала, як пухкі пластівці кружляють у повітрі. Ліниво. Безжурно. Вільно. Немов чорний сніг, засипаючи темне місто Лютадель. Клапті попелу забивались у закутки між будинками, носились на вітрі й крутились у невеличких вихорцях над бруківкою. Вони видавалися такими безтурботними. Цікаво, як це?

Вен тихо сиділа в одній зі спостережних комірок — потайній ніші, вбудованій у цегляну стіну сховку. Звідти можна було спостерігати за вулицею, видивляючись небезпеку. Вен не вартувала, просто спостережна комірка була одним із небагатьох місць, де вона могла усамітнитися.

А Вен любила самотність. «Коли ти сама, тебе ніхто не зрадить». То були Рінові слова. Брат навчив її багато чого, а потім, щоб закріпити науку, зрадив її — як завжди й обіцяв зробити. «Тільки так можна чогось навчитися. Кожен може зрадити тебе, Вен. Кожен».

Попіл падав далі. Іноді дівчина уявляла себе попелом, або вітром, або імлою. Чимось, що не має свідомості, що лише існує, не думає, ні про що не турбується й не відчуває болю. Тоді вона була б... вільна.

Поблизу почулися шарудливі кроки, і дверцята в задній частині невеличкої ніші, клацнувши, відчинилися.

— Вен! — покликав її Улеф, просовуючи голову до комірки. — Ось ти де! Кеймон шукає тебе вже пів години.

«Власне, саме тому я й ховалася».

— Тобі варто поспішити, — сказав Улеф. — Невдовзі почнеться.

Улеф був довготелесий хлопчина. По-своєму милий і наївний — якщо, звісно, того, хто виріс у підпільному світі, взагалі можна назвати наївним. Це, певна річ, не означало, що він її не зрадить. Зрада ніяк не пов’язана з дружбою. Вона потрібна, щоб вижити. Вуличне життя жорстоке, і якщо скаа-злодій не хотів, щоб його спіймали й стратили, то мусив міркувати практично.

А безжалісність — найпрактичніше з усіх почуттів. Це була ще одна Рінова примовка.

— Ну? — поквапив її Улеф. — Тобі треба йти. Кеймон лютує.

«А коли він не лютує?» Проте Вен кивнула, вибираючись хоч і з тісної, але затишної комірки.

Вона протиснулася повз Улефа й вистрибнула в коридор, звідки перейшла до занедбаної комори, що була одним із багатьох приміщень у задній частині крамниці, яка правила за прикриття їхньому сховку. Лігвище злодійської ватаги містилося під будівлею, у кам’яній печері з тунелями.

Вен залишила будинок через чорний хід, Улеф ішов за нею. Працювати треба було за кілька кварталів звідси, у багатшій частині міста. Робота була складна — одна з найскладніших на пам’яті Вен. Якщо Кеймона не спіймають, банк буде чималий. А якщо спіймають... Що ж, обшахровувати дворян і зобов’язувачів — небезпечний промисел, але це значно краще, ніж горбатитися в кузні чи на ткацькій фабриці.

Вен вийшла з провулка й опинилася в бідняцькому кварталі. Дівчина попрямувала темною вулицею, обабіч якої тяглися гуртожитки. Скаа, занадто хворі, щоб працювати, лежали зіщулені й присипані попелом по кутках і канавах. Вен опустила голову й натягнула каптур плаща, щоб захиститися від попелопаду, який не вщухав.

«Вільна. Ні, я ніколи не буду вільна. Рін потурбувався про це, коли втік».

— Нарешті! — Кеймон тицьнув їй мало не в обличчя коротким товстим пальцем. — Де ти була?

Вен не дозволила ненависті чи бунту з’явитися у своєму погляді. Вона просто опустила очі, даючи Кеймонові те, що він сподівався побачити. Були й інші способи виявити силу. Цю науку вона вивчила самотужки.

Кеймон щось прогарчав, а тоді здійняв руку й тильним боком долоні вдарив Вен по обличчю. Її відкинуло на оббиту дошками стіну, а щоку обпекло болем. Вен сповзла вниз, але знесла покарання мовчки. Це лише ще один синець. Вона досить сильна, щоб це витерпіти. Їй не вперше.

— Слухай-но, — просичав Кеймон. — Це дуже важлива робота. Варта не однієї тисячі скринців, варта в сотні разів більше за тебе. І я не хочу, щоб ти її спартачила. Утямила?

Вен кивнула.

Кеймон якусь хвилю пильно дивився на неї, його повне обличчя було червоним від люті. Нарешті, буркнувши щось сам до себе, він відвів погляд.

Його дратувало щось інше, щось серйозніше, ніж Вен. Може, Кеймон почув про повстання скаа, що сталося на півночі, за кілька днів дороги звідси. Провінційного лорда Темоса Трестінга, очевидно, убили, а його маєток спалили дощенту. Такі заворушення були несприятливі для справ: дворяни насторожувалися, ставали менш довірливими. А це своєю чергою могло значно зменшити Кеймонів прибуток.

«Йому треба хтось, щоб зігнати злість, — подумала дівчина. — Він завжди нервує перед справою».

Відчуваючи смак крові на губах, вона глянула на Кеймона. Мабуть, це здалося йому виявом зухвальства, бо він зиркнув на неї краєм ока, спохмурнів і здійняв руку, немов наміряючись ударити знову.

Вен закликала на допомогу свою «удачу».

Вона використала крихітну дрібку, решта їй була потрібна для роботи. Дівчина спрямувала «удачу» на Кеймона, заспокоюючи його. Ватажок банди завмер — він не помітив доторку Вен, але відчув його вплив. Якусь хвилю він стояв нерухомо, а тоді зітхнув, відвернувся й опустив руку.

Вен витерла губи. Кеймон перевальцем відійшов від неї. У дворянському вбранні він мав цілком переконливий вигляд. Такої дорогої одежі Вен іще не бачила: поверх білої сорочки — темно-зелений жилет із різьбленими золотими ґудзиками. Довгий — за останньою модою — чорний сюртук, і до пари йому — чорний капелюх. На пальцях зблискували каблучки, а в руці Кеймон тримав гарний дуельний ціпок. Він справді майстерно вдавав дворянина, у цьому небагато хто міг йому дорівнятися. Йому лишалося тільки опанувати свій гнів.

Приміщення, в якому вони перебували, справляло значно менше враження. Вен звелася на ноги, а Кеймон тим часом узявся гарикати на інших ватажан. Вони винайняли один із номерів на горішньому поверсі місцевого готелю. Не надто розкішний, але в цьому й полягала задумка. Кеймон мав грати роль такого собі лорда Жедю, провінційного дворянина, який потрапив у скрутне фінансове становище й прибув до Лютаделя, щоб зробити останню відчайдушну спробу укласти потрібний контракт.

Головну кімнату перетворили на щось подібне до приймальні: тут стояв великий письмовий стіл, за яким мав сидіти Кеймон, а на стінах висіли дешеві картини. Обабіч стола стояли двоє чоловіків, вбрані у лівреї. Вони мали виконувати роль Кеймонових лакеїв.

— Що за ґвалт? — заходячи до кімнати, запитав високий чоловік у простій сірій сорочці й штанах вільного крою. На поясі в нього висів тонкий меч.

Це був Терон, ватажок іншої банди. Саме йому належала ідея цієї афери. Він потребував когось, хто міг зіграти роль лорда Жедю, і тому взяв Кеймона спільником, адже всім було відомо, що той у цій справі — один із найкращих.

Кеймон підвів погляд.

— Гм? Ґвалт? Та ні, лише невеличка проблема з дисципліною. Не переймайся цим, Тероне.

До своїх слів Кеймон додав зневажливий помах руки. Недарма йому так добре вдавалися ролі аристократів — він мав достатньо пихи, щоб зіграти навіть когось із Великих домів.

Терон примружився. Вен здогадувалася, про що той думає. Либонь, він обмірковував, варто чи ні встромити ножа в гладку Кеймонову спину, щойно діло вигорить. Зрештою Терон відвів погляд від свого спільника й зиркнув на Вен.

— А це хто? — запитав він.

— З моєї ватаги, — відповів Кеймон.

— Я гадав, нам більше ніхто не потрібен.

— Вона нам потрібна. Не зважай на неї. Моя частина роботи нехай тебе не турбує.

Терон придивився до Вен, помітивши, певна річ, її розбиту губу. Дівчина відвела очі, але Теронів погляд затримався на ній, обмацуючи з голови до ніг. Вен мала на собі просту білу сорочку на ґудзиках і напівкомбінезон. Навряд чи вона була приваблива на вигляд: худорлява, з дитячим обличчям, вона видавалася навіть молодшою за свої шістнадцять. А проте є чоловіки, яким подобаються саме такі жінки.

Вен замислилася, чи не використати на Терона трохи «удачі», але зрештою він таки відвернувся.

— Зобов’язувач невдовзі буде тут, — мовив він. — Ви готові?

Кеймон закотив очі, влаштовуючи своє огрядне тіло за столом.

— Усе в повному порядку, Тероне. Облиш мене! Повертайся до своєї кімнати й чекай.

Терон похмуро зиркнув, а тоді обернувся й вийшов, бурмочучи щось собі під ніс.

Вен роззирнулася, оцінюючи опорядження приймальні, слуг, загальну атмосферу. Зрештою вона підійшла до Кеймонового стола. Ватажок сидів, перебираючи стос паперів, — мабуть, гадав, який аркуш покласти на стіл перед собою.

— Кеймоне, — тихо озвалася Вен. — Слуги занадто добре виглядають.

Злодій, насупившись, звів погляд.

— Що ти там белькочеш?

— Слуги, — повторила Вен тим самим м’яким шепотом. — Лорд Жедю начебто у скруті. Нехай власне пишне вбрання в нього лишилося з кращих часів, але навряд чи він може дозволити собі таких дорогих прислужників. Він радше використовував би скаа.

Кеймон люто блимнув на неї очима, а тоді все ж перевів погляд на «слуг». Фізичні відмінності між аристократією і скаа були майже непомітні. Однак злодії, яким Кеймон доручив удавати слуг, були вдягнені як дрібні дворяни: вони мали на собі барвисті жилети й трималися трохи впевненіше.

— Зобов’язувач має подумати, що ти на межі бідності, — сказала Вен. — Краще нехай у кімнаті буде повно слуг-скаа.

— Та що ти в цьому тямиш? — сердито зиркнувши на неї, кинув Кеймон.

— Достатньо.

Вона відразу ж пошкодувала про це слово: воно прозвучало занадто виклично. Кеймон здійняв вкриту перснями руку, і Вен приготувалася до чергового ляпаса. Вона не могла більше витрачати «удачу». Її в неї лишилося вкрай мало.

Але Кеймон не вдарив. Натомість він зітхнув і опустив опецькувату руку на її плече.

— Чому ти постійно мене провокуєш, Вен? Тобі ж відомо, які борги лишив твій брат після втечі. Невже ти не розумієш, що хтось менш милосердний, ніж я, уже давно продав би тебе до борделю? Як тобі сподобалося б таке: служити якомусь дворянинові в ліжку, доки не набриднеш і він не накаже тебе стратити?

Вен утупила погляд у свої ноги.

Кеймон стиснув їй плече, впинаючись пальцями в шкіру біля шиї, і вона мимоволі охнула від болю. Ватажок посміхнувся.

— Чесне слово, Вен, я сам не знаю, чому тримаю тебе тут, — сказав він, стискаючи її плече ще дужче. — Мені слід було позбутись тебе ще кілька місяців тому, коли твій брат мене зрадив. Мабуть, у мене просто занадто м’яке серце.

Він нарешті відпустив її, а тоді жестом наказав стати до стіни, біля високого вазона. Вен зробила, як наказано, і розмістилася так, щоб добре бачити всю кімнату. Щойно Кеймон відвернувся, вона потерла плече. «Це лише ще один біль. Я можу впоратися з болем».

Кеймон сів. За якусь хвилю, як вона й очікувала, ватажок махнув рукою «лакеям» обабіч столу.

— Ви двоє! — сказав він. — Ви вдягнені занадто заможно. Ідіть натягніть на себе щось, щоб скидатися на слуг-скаа, і приведіть з собою ще шістьох.

Незабаром приймальня була залюднена так, як радила Вен. А невдовзі по тому прибув зобов’язувач.

Вен спостерігала, як прелан Лер бундючно ступає до кімнати. Як і всі зобов’язувачі, він мав поголену голову, а вдягнений був у темно-сіре вбрання. Міністерські тату довкола очей свідчили, що він — прелан, старший чиновник Кантону фінансів. За ним тягнувся почет дрібніших зобов’язувачів, чиї татуювання були значно менш вигадливими.

Кеймон підвівся, коли прелан зайшов, — це був знак поваги, що його навіть представник будь-якого з Великих домів виявив би зобов’язувачу такого високого рангу. Лер не відповів ні поклоном, ні бодай кивком голови. Натомість він просто рушив далі й сів перед Кеймоновим столом. Один зі «слуг» кинувся до зобов’язувача, підносячи тацю з охолодженим вином і фруктами.

Лер узяв фрукт, але «слугу» не відпустив, і той, наче меблі, слухняно завмер із тацею.

— Лорде Жедю, — урешті мовив прелан. — Радий можливості зустрітися з вами.

— Навзаєм, ваша милосте, — відказав Кеймон.

— А чому ви не змогли прийти до Кантону, а натомість зажадали, щоб я відвідав вас тут?

— Через мої коліна, ваша милосте, — відповів Кеймон. — Лікарі радять мені ходити якнайменше.

«А ще ти цілком слушно побоювався опинитися в самому серці міністерської твердині», — подумала Вен.

— Розумію, — мовив Лер. — Хворі коліна. Украй несприятливо для людини, яка працює з перевезеннями.

— Мені немає потреби брати участь у подорожах, ваша милосте, — схиляючи голову, відказав Кеймон. — Я лише організовую їх.

«Добре, — подумала дівчина. — Поводься й далі так само покірливо, Кеймоне. Він має повірити, що ти в безвиході».

Вен потрібно було, щоб шахрайство вдалося. Кеймон погрожував їй, бив її, але вважав її щасливим талісманом. Вона не була певна, чи ватажок знав, чому його плани вдаються краще за її присутності, але зв’язок він, очевидно, помітив. Завдяки цьому Вен була цінна, а Рін завжди казав, що найпевніший спосіб лишитися живим у підпільному світі, це стати для когось незамінним.

— Розумію, — повторив Лер. — Що ж, боюся, наша зустріч відбулася запізно. Кантон фінансів уже проголосував щодо вашої пропозиції.

— Так швидко? — щиро здивувався Кеймон.

— Атож, — відказав Лер і сьорбнув вина, так і не відпускаючи «слуги». — Ми вирішили не укладати з вами контракт.

Кеймон якусь хвилю сидів ошелешений.

— Мені прикро це чути, ваша милосте.

«Лер прийшов сюди, щоб зустрітися з тобою, — подумала Вен. — Отже, він усе ще готовий вести переговори».

— Дуже прикро, — вів далі Кеймон, збагнувши те саме, що й Вен. — Бо я саме збирався зробити Міністерству навіть кращу пропозицію.

Лер здійняв татуйовані брови.

— Навряд чи це матиме значення. У Раді достатньо тих, хто вважає, що нам слід знайти фінансово стабільнішого перевізника.

— Це була б серйозна помилка, — закрадливим голосом сказав Кеймон. — Я буду з вами відвертим, ваша милосте. Нам обом відомо, що цей контракт — останній шанс дому Жедю. Після втрати угоди з Фарваном ми більше не маємо змоги підтримувати човни на ходу. Без допомоги Міністерства мій дім приречений на загибель.

— Це не надто переконливий аргумент для мене, ваша світлосте, — відказав зобов’язувач.

— Справді? — запитав Кеймон. — Подумайте, ваша милосте: хто служитиме вам краще? Той дім, у якого десяток контрактів і який мусить розпорошувати свою увагу на них усі? Чи той, для якого ваш контракт — остання надія? Кантон фінансів не знайде більш зговірливого й послужливого партнера, ніж той, який стоїть на межі розпачу. Ви не пошкодуєте, якщо ваших послушників із півночі доправлятимуть саме мої човни, у супроводі моїх солдатів.

«Непогано», — подумала Вен.

— Розумію... — протягнув зобов’язувач, уже не так упевнено.

— Я радо запропонував би вам тривалий контракт з фіксованою ціною п’ятдесят скринців за людину. Ваші послушники зможуть мандрувати нашими човнами коли завгодно й завжди матимуть потрібний супровід.

Цього разу брова зобов’язувача здійнялася навіть вище.

— Але ж це половина попередньої плати.

— Як я вам казав, — мовив Кеймон, — ми у вкрай скрутному становищі. Мій дім потребує, щоб човни не переставали ходити. П’ятдесят скринців не дадуть нам прибутку, але це не має значення. Щойно контракт із Міністерством поверне нам стабільність, ми знайдемо інші контракти, які наповнять наші скарбнички.

Лер, схоже, замислився. Угода була казково вигідна — настільки, що зазвичай викликала б підозри. Але Кеймон переконливо зіграв представника дому, що перебуває на межі фінансового краху. Терон витратив п’ять років на те, щоб хитрощами й шахруванням створити цю можливість. Не розглянути таку пропозицію було б недбалістю з боку Міністерства.

Лер це усвідомлював. Сталеве Міністерство було не лише чиновницьким апаратом і органом влади в Останній імперії, але й чимось на кшталт дворянського дому. Що заможнішим воно ставало, що вигіднішими були його торговельні контракти, то більше важелів впливу один на одного — і на дворянські доми — мали різні його Кантони.

Проте Лер вочевидь вагався. Вен бачила в його очах добре відому їй підозріливість. Він не погодиться на контракт.

«Тепер моя черга», — подумала дівчина й застосувала «удачу» на Лера.

Вона потягнулася до нього обережно, не знаючи достеменно, що саме робить і чому може це робити. Її доторк був інстинктивний, напрацьований за роки прихованих тренувань. Їй було десять, коли Вен зрозуміла, що інші не здатні на те, на що здатна вона.

Дівчина злегка натиснула на Лерові почуття, притлумлюючи їх. Недовіра й побоювання пригасли. Зобов’язувач став згодливішим. Його неспокій розтанув, і Вен побачила, як у його очах з’явилося спокійне відчуття контролю.

І все ж Лер досі видавався непереконаним. Вен посилила натиск. Прелан схилив голову набік, немовби над чимось міркуючи. Він розтулив рота, збираючись щось сказати, але дівчина відчайдушно натиснула ще дужче, використовуючи останню крихту «удачі».

Зобов’язувач знову завагався.

— Гаразд, — урешті промовив він. — Я перекажу Раді цю нову пропозицію. Можливо, нам таки вдасться досягнути згоди.