З-імли-народжені

ПРОЛОГ

З неба сипав попіл.

Лорд Трестінг, насупившись, дивився в червонувато-брунатне полуденне небо, тимчасом як слуги метушливо кинулися наперед, розкладаючи парасолю над своїм господарем та його поважним гостем. Попелопади не були аж таким рідкісним явищем в Останній імперії, але Трестінг сподівався уникнути плям кіптяви на новому вбранні — сюртуці й червоному жилеті, які йому нещодавно привезли човном із Лютаделя. На щастя, вітру майже не було, тож парасоля мала б допомогти.

Трестінг разом із гостем стояли на невеличкій терасі на узвишші, звідки розгортався краєвид на лани. Сотні людей у коричневих робах під дощем із попелу обробляли поле. Рухи їхні були мляві й повільні, але чого ще чекати від скаа? Плантаційники були ледачі й працювали погано. Вони не скаржилися: знали, що їм нічого доброго з того не буде. Натомість, понуривши голови й апатично пересуваючи ноги, вони мовчки робили свою роботу. Часом свист канчука змушував їх пришвидшитися на якусь хвилю, але щойно наглядач проходив, вони поверталися до свого недбалого темпу.

Трестінг звернувся до чоловіка, що стояв поруч:

— Можна було б очікувати, — зауважив він, — що за тисячу років роботи в полі вони навчаться виконувати її трохи ефективніше.

Зобов’язувач обернувся, здійнявши брови, немовби прагнучи навмисне підкреслити найвиразнішу рису свого обличчя — вигадливе тату, що складним мереживом вкривало шкіру довкола очей. Татуювання було чимале й сягало аж чола й вилиць. Зобов’язувач був у чині повного прелана — далебі, важлива особа. Трестінг мав у своєму маєтку кількох особистих зобов’язувачів, але ті проти його гостя були лише дрібними чиновничками з кількома рисками довкола очей. Цей чоловік прибув із Лютаделя тим самим човном, який привіз Трестінгів новий одяг.

— Ви би подивилися на міських скаа, Трестінгу, — мовив зобов’язувач, знову звертаючи погляд на робітників. — Якщо порівнювати з лютадельськими, ці ваші — справжні трударі. Тут ви маєте над ними... гм... безпосередній контроль. Скількох, кажете, ви втрачаєте щомісяця?

— Ох, із пів десятка або й більше, — відповів Трестінг. — Хто гине після побоїв, хто — від виснаження.

— А втечі бувають?

— Ніколи! — вигукнув лорд. — Коли я тільки-тільки успадкував цю землю по батькові, у мене трапилися кілька втеч. Тоді я наказав стратити родини втікачів. Решта швидко згубила охоту втікати. Ніколи не розумів тих, хто не може дати ради своїм скаа. Як на мене, це бидло неважко контролювати — треба лише тримати їх у залізних шорах.

Зобов’язувач у сірому вбранні лише мовчки кивнув. Він видавався задоволеним — то було добре. Робітники насправді не були власністю Трестінга. Як і всі інші скаа, вони належали Панові Всевладарю, а Трестінг лише винаймав їх у свого Бога. Так само він платив за послуги Його зобов’язувачів.

Поважний гість скинув поглядом на свій кишеньковий годинник, а тоді звів очі на сонце. Попри попільний дощ, воно світило яскраво, палаючи блискучим багряно-червоним диском за димною чорнотою, що затягла височінь. Трестінг дістав хусточку й обтер чоло, радий тому затінку, який парасоля давала проти полуденної спеки.

— Дуже добре, Трестінгу, — мовив зобов’язувач. — Я передам вашу пропозицію лордові Венчеру, як ви просили. Мій звіт про ваше порядкування тут буде схвальний.

Трестінг полегшено відітхнув. Щоб засвідчити ділову чи будь-яку іншу угоду між дворянами, потрібен був зобов’язувач. Авжеж, за свідка міг стати й котрийсь із тих нижчих рангом чиновників, яких Трестінг тримав у себе на службі, але справити враження на особистого зобов’язувача Страффа Венчера — це багато значило.

Службовець обернувся до нього.

— Сьогодні по обіді я вирушаю каналошляхом назад.

— Так швидко? — запитав Трестінг. — Може, залишитеся хоч на вечерю?

— Ні, — відказав зобов’язувач. — Але є ще одне питання, яке я хотів би обговорити з вами. Я прибув не лише на доручення лорда Венчера, але й у справах Кантону інквізиції. Подейкують, ви полюбляєте розважатися з жінками скаа.

Трестінга всипало морозом.

Зобов’язувач усміхнувся — либонь, мав намір зменшити напругу, але поміщикові ця усмішка видалася моторошною.

— Не хвилюйтеся, Трестінгу, — мовив чиновник. — Якби ваші дії давали підстави до серйозних побоювань, то замість мене до вас прислали би сталевого інквізитора.

Трестінг поволі кивнув. Інквізитор. Він ніколи не бачив жодного з тих нелюдських створінь, але чув про них багато всякого.

— Я задоволений тим, що дізнався про ваше поводження із жінками скаа, — мовив зобов’язувач, знову оглядаючи лани. — Побачене й почуте тут свідчить, що ви завжди прибираєте за собою. Така людина, як ви, — здібна, успішна — далеко могла б піти в Лютаделі. Ще два-три роки, кілька вдалих торгових оборудок і — хтозна!

Чиновник відвернувся, і Трестінг усвідомив, що всміхається. Це не була обіцянка, і навіть не заохочення. Здебільшого зобов’язувачі виконували насамперед бюрократичні й засвідчувальні функції, і лише потім — священницькі, а проте чути таку похвалу з вуст служителя самого Пана Всевладаря... Трестінг знав, що декого з дворян зобов’язувані бентежили, а декого навіть дратували, але тої миті він ладен був розцілувати свого поважного гостя.

Поміщик знову поглянув на скаа, що мовчки працювали під криваво-червоним сонцем. Лапаті пластівці попелу ліниво кружляли в повітрі. Трестінг належав до провінційного дворянства, жив у себе на плантації і мріяв коли-небудь перебратися до Лютаделя. Він чував про тамтешні бали й раути, про пишноту вищого світу й про інтриги — і все це збуджувало його до краю.

«Треба буде сьогодні відсвяткувати», — подумав Трестінг. У чотирнадцятому бараці є одна юнка, яку він уже давно собі нагледів...

Поміщик усміхнувся знову. Ще два-три роки, сказав зобов’язувач. Але, може, Трестінг пришвидшить це, якщо працюватиме ще завзятіше? Останнім часом кількість його скаа зросла. Якщо натиснути на них сильніше, то, можливо, цього літа вдасться зібрати більший врожай і перевиконати контракт із лордом Венчером.

Трестінг кивнув, споглядаючи на юрбу лінивих скаа. Одні працювали мотиками, інші, повзаючи рачки, струшували попіл з молоденької прорості. Вони не ремствували. Ні на що не сподівалися. Вони навіть не наважувалися думати. Хіба могло бути інакше? Адже вони були скаа. Вони були...

Поміщик завмер, коли один з робітників ураз підвів голову й зустрівся з ним поглядом. В очах чоловіка палахнула іскра — ба ні, ціле вогнище — непокори. Трестінг ніколи ще не бачив такого виразу на обличчі скаа. Він мимоволі відступив назад, відчуваючи, як по спині бігають мурашки, тимчасом як дивний скаа, випроставшись, дивився йому просто в очі.

Й усміхався.

Трестінг відвів погляд.

— Курдоне! — гаркнув він.

Дебелий наглядач поквапливо вибіг на пагорок.

— Слухаюсь, пане!

Трестінг обернувся, вказуючи пальцем на...

Він насупився. Де ж стояв той скаа? Усі вони працювали з похиленими головами, усі були брудні від кіптяві й поту — годі відрізнити одне від одного. Трестінг завагався, шукаючи поглядом зухвальця. Йому здалося, він упізнав місце, але тепер там нікого не було.

Але ж ні. Цього не могло бути. Той чоловік не міг так швидко щезнути. Куди він подівся б? Він мусить бути десь тут — працює, похиливши голову належним чином. Однак ту хвилю показної непокори пробачити не можна.

— Пане? — перепитав Курдон.

Зобов’язувач стояв поруч, зацікавлено спостерігаючи. Не слід йому знати, що один зі скаа поводив себе так нахабно.

— Попрацюй більше з тими робітниками на південній ділянці, — наказав Трестінг, вказуючи рукою. — Я бачу, вони занадто лінуються, навіть як на скаа. Почастуй кількох канчуком.

Курдон стенув плечима, одначе кивнув на знак згоди. Не надто вагома причина для прочуханки, але, зрештою, йому й не потрібна була вагома причина, щоб відчухрати когось із робітників.

Вони ж, урешті-решт, були тільки скаа.

Келсьє чув багато всякого.

Він чув розповіді про прадавні часи, коли сонце не було червоним. Про часи, коли небо не затягувала завіса з диму й попелу, коли рослинам не треба було боротися за життя, а скаа не були рабами. Про часи до Пана Всевладаря. Але пам’ять про ті дні вже майже стерлася. Навіть перекази про них ставали дедалі плутанішими.

Келсьє дивився на сонце, стежачи очима за велетенським червоним кружалом, що поволі повзло до західного небокраю. Тривалий час він стояв мовчки, сам-один посеред порожнього поля. Робочий день скінчився, усіх скаа загнали до бараків. Невдовзі мала прийти імла.

Урешті Келсьє зітхнув, а тоді обернувся й рушив, пробираючись борознами і стежками, оминаючи величезні кучугури попелу. Він намагався не ступати на рослини, хоча сам не знав напевне чому. Паростки навряд чи були варті зусиль. Хирляві, із в’ялим коричневим листям, вони видавалися такими самими пригніченими, як і ті люди, що доглядали за ними.

Халупи скаа маячіли в сутіні. Келсьє вже бачив, як, гуснучи в повітрі, помалу збирається імла. Схожі на кургани будівлі набували в ній якогось надреального, нематеріального вигляду. Бараки ніхто не вартував: у цьому не було потреби, адже жоден скаа не наважиться вийти назовні, коли настане ніч. Їхній страх перед імлою був надто сильний.

«Колись мені треба буде позбавити їх від цього страху», — подумав Келсьє, підходячи до однієї з більших будівель. «Але на все свій час». Він відчинив двері й прослизнув досередини.

Розмова миттю урвалася. Келсьє зачинив двері й, усміхаючись, обернувся. У приміщенні зібралося десятки три скаа. Посередині жевріло вогнище, поруч стояв великий казан із водою, в якій плавали поодинокі овочі, — майбутня вечеря. Юшка, звісна річ, буде гола, але запах усе одно надив.

— Добривечір усім! — привітався Келсьє з усмішкою, скидаючи заплічну торбу додолу і спираючись спиною до дверей. — Як минув ваш день?

Його слова розбили тишу, і жінки знову взялися готувати їжу. Кілька чоловіків, що сиділи за абияк збитим столом, із невдоволеними виразами дивилися на Келсьє.

— Наш день, мандрівниче, був сповнений працею, — відказав Теппер, один зі старійшин. — Якої тобі вдалося уникнути.

— Робота в полі ніколи мені не підходила, — відповів Келсьє. — Вона шкідлива для моєї ніжної шкіри.

Він усміхнувся й випростав перед собою руки, посмуговані численними тонкими шрамами, що тяглися від плеча вздовж усієї руки, немовби якийсь звір багаторазово пройшовся по шкірі пазурами.

Теппер пирхнув. Він був надто молодий як на старійшину, заледве років сорок, а отже, щонайбільше на п’ять років старший за Келсьє. А втім, щуплявий чоловічок тримав себе так, як той, хто звик бути головним.

— Не час для легковажних пустощів, — суворо мовив він. — Коли ми даємо прихисток мандрівникові, то очікуємо, що він поводитиметься як слід і не викликатиме зайвої підозри. А коли ти сьогодні вранці ушився з поля, то міг накликати покарання канчуком на всіх, хто працював поруч із тобою.

— Твоя правда, — погодився Келсьє. — Але цих людей могли відшмагати й за те, що вони стояли не там, де треба, за те, що загаялись або кахикнули, коли наглядач проходив повз. Якось я бачив, як чоловіка висікли за те, що його господареві здалося, ніби той «непоштиво кліпнув».

Теппер сидів, примружившись, випрямивши спину й поклавши лікті на стіл. На його обличчі застиг упертий вираз.

Келсьє закотив очі й зітхнув.

— Гаразд. Якщо не хочете, щоб я тут був, я піду.

Він закинув торбу на плече й недбалим рухом відчинив двері.

Густа імла миттю заструменіла крізь отвір, спроквола огортаючи Келсьє, розтікаючись калюжками по земляній долівці й переповзаючи далі, немовби якийсь полохливий звір. Кілька людей нажахано ахнули, проте більшість були такі ошелешені, що не могли видобути з себе ні звуку. Келсьє якусь хвилю нерухомо стояв, вдивляючись у темну імлу, рухливі пасма якої ледь-ледь підсвічувалися жаринами вогнища.

— Зачини двері, — Теппер благав, а не наказував.

Келсьє виконав прохання, штовхнувши двері й зупинивши білястий потік.

— Імла — це не те, що ви думаєте. Ви занадто її боїтеся.

— Ті, що наважуються вийти в імлу, втрачають душі, — прошепотіла котрась жінка.

Її слова лишили після себе запитання. Чи Келсьє ходив у імлі? І якщо ходив, то що сталося з його душею?

«Якби ви тільки знали», — подумав той.

— Що ж, гадаю, це означає, що я лишаюся, — він махнув рукою до хлопчика, щоб той приніс йому стілець. — Це добре: прикро було б піти й не поділитися з вами новинами.

Почувши ці слова, багато хто пожвавився. Це була справжня причина, чому боязкі скаа прихистили й терпіли такого чоловіка, як Келсьє, що, мандруючи від плантації до плантації, зневажає волю самого Пана Всевладаря. Нехай відступник і загроза для всієї громади, але він приносив новини із зовнішнього світу.

— Я прийшов з північних країв, — сказав Келсьє, — де рука Пана Всевладаря не така відчутна, як тут.

Він говорив чистим, виразним голосом, і люди, не припиняючи своїх справ, мимоволі дослухалися до нього. Наступного дня його розповідь перекажуть тим кільком сотням, що мешкають у інших бараках. Хоч і покірливі, скаа були невиліковними пліткарями й пліткарками.

— На Заході порядкують місцеві лорди, — вів далі Келсьє. — Вони далеко від залізної хватки Пана Всевладаря та його зобов’язувачів. Декотрі з того провінційного дворянства починають розуміти, що щасливі скаа працюють краще, ніж упосліджені. Один із таких поміщиків, лорд Рену, навіть заборонив наглядачам бити робітників без його дозволу. Ходять чутки, що він збирається платити скаа на своїй плантації. Ті будуть заробляти гроші, як у місті заробляють ремісники.

— Казна-що, — буркнув Теппер.

— Даруйте мені, — відказав Келсьє. — Я не знав, що добродій Теппер нещодавно гостював у маєтку лорда Рену. Коли ти вечеряв із ним востаннє, він, мабуть, розповів тобі щось таке, чого не знаю я?

Теппер почервонів: скаа не подорожували й уже запевне не вечеряли з лордами.

— Ти маєш мене за дурня, мандрівниче, — мовив він, — але я знаю, чого ти прагнеш. Ти — той, кого називають Уцілілий: я впізнав тебе за тими шрамами. Ти — підбурювач, мандруєш від плантації до плантації і баламутиш людей. Ти їси нашу їжу, розповідаєш свої байки і щезаєш, а мені й таким, як я, доводиться потім мати справу з тими хибними надіями, які ти даєш нашим дітям.

Келсьє здійняв брови.

— Гай-гай, добродію Теппере, — промовив він. — Твої побоювання цілковито безпідставні. Я не маю наміру їсти вашу їжу. Я приніс власну.

Сказавши це, Келсьє сягнув рукою по заплічник і кинув його на долівку перед Тепперовим столом. Незав’язана торба перекинулася набік, і з неї на землю випав усякий харч: добрий хліб, садовина й навіть кілька грубих в’ялених ковбасок.

Один фрукт покотився по втоптаній долівці й легенько стукнувся об Тепперову ногу. Старший скаа вражено витріщився на нього.

— Це панська їжа!

Келсьє пирхнув.

— Я б так не сказав. Як на людину такого високого рангу й престижу, ваш лорд Трестінг має навдивовижу поганий смак. Його комора — це просто ганьба для дворянина.

Теппер сполотнів.

— То ось, де ти був сьогодні по обіді, — прошепотів він. — Ти ходив до панського будинку. Ти... вкрав у господаря!

— Саме так, — погодився Келсьє. — І мушу додати, що хоча смак у вашого лорда геть кепський, але його хист добирати вартових викликає значно більшу повагу. Пробратися до його дому серед білого дня було нелегким завданням.

Теппер не зводив очей із торби з їжею.

— Якщо наглядач знайде це тут...

— Що ж, у такому разі раджу вам подбати про те, щоб ця їжа зникла, — мовив Келсьє. — Ладен побитися об заклад, що вона куди краща на смак, ніж ця нізчимна юшка.

Двадцять із лишком пар голодних очей розглядали харчі. Якщо Теппер мав намір далі сперечатися, то йому слід було поквапитися з аргументами, адже його мовчанку скаа сприйняли як знак згоди. За кілька хвилин вміст торби оглянули й поділили. Забутий усіма казан з юшкою булькотів на вогнищі, тимчасом як скаа бенкетували куди екзотичнішими наїдками.

Келсьє відкинувся назад, спершись на дерев’яну стіну барака і спостерігаючи, як люди поглинають принесену їжу. Він сказав правду: у коморі лежали до прикрості звичайні продукти. Але ці люди з самого малечку жили тільки на супі й каші. Хліб і фрукти для них були рідкісними лагоминками, які вдавалося покуштувати хіба тоді, коли панські слуги викидали з дому несвіжі рештки.

До Келсьє підшкандибав один зі старійшин і всівся на стілець поруч.

— Твою розповідь обірвали, молодий чоловіче, — промовив він.

— О, я гадаю, на неї ще прийде час, — відповів Келсьє. — Щойно всі докази моєї крадіжки будуть належним чином знищені. А ти не хочеш покуштувати?

— Ні, — відказав старий. — Коли я востаннє їв панську їжу, шлунок болів мені три дні. Нові смаки схожі на нові ідеї, молодий чоловіче, — що старшим ти стаєш, то важче їх перетравити.

Келсьє замовк. Старий скаа на позір не вражав. Обвітрена, зморшкувата шкіра й облисіла голова надавали йому не так мудрого, як немічного вигляду. А проте він мав бути сильнішим, ніж здавався: на плантаціях скаа рідко доживали до такого похилого віку. Багато господарів не звільняли старих від щоденної праці, а часті шмагання, без яких неможливо було уявити життя скаа, збирали своє жахливе жниво зі старців.

— Як, кажеш, тебе звати? — запитав Келсьє.

— Менніс.

Келсьє знову зиркнув на Теппера.

— Скажи-но мені, добродію Меннісе, чому ти дозволяєш йому бути за головного?

Менніс стенув плечима.

— У моєму віці треба ощадливо витрачати сили. Деякі битви не варті того, щоб устрявати в них.

У Меннісовому погляді був натяк на щось більше за його суперництво з Теппером.

— То тебе це влаштовує? — запитав Келсьє, порухом голови вказуючи на халупу та її напівголодних, спрацьованих мешканців. — Ти задоволений життям, у якому нема нічого, крім побоїв і нескінченної важкої праці?

— Принаймні це життя, — відказав Менніс. — Я знаю, до чого призводить невдоволення й бунт. Око Пана Всевладаря і гнів Сталевого Міністерства можуть виявитися значно страшнішими за кілька ударів канчуком. Такі, як ти, закликають до змін, але я сумніваюся. Чи варто нам починати цю битву?

— Вона вже давно триває, добродію Меннісе. Ось тільки ви її програєте, — Келсьє стенув плечима. — Та зрештою, звідки мені знати? Я ж лише пройдисвіт, який тут, щоб наїстися вашої їжі та справити враження на вашу молодь.

Менніс похитав головою.

— Ти кепкуєш, а тим часом Теппер, може, й має рацію. Я боюся, твій візит обернеться для нас бідою.

Келсьє всміхнувся.

— Саме тому я й не сперечався з ним — принаймні щодо баламутства, — він замовк, а тоді всміхнувся ще ширше. — Далебі, то була єдина розумна річ, яку він сказав відтоді, як я тут.

— Як тобі це вдається? — нахмурившись, запитав Менніс.

— Що саме?

— Так багато всміхатися.

— Просто я дуже щаслива людина.

Менніс опустив погляд на руки Келсьє.

— Знаєш, досі я бачив такі шрами лише одного разу — той чоловік був мертвий. Його труп повернули лордові Трестінгу як доказ того, що покарання здійснено, — старий скаа звів очі на Келсьє. — Того чоловіка спіймали, коли він підбурював до повстання. Трестінг заслав його до Гатсінських проваль, де той працював, доки не помер. Бідолаха не протягнув і місяця.

Келсьє подивився на свої долоні й передпліччя. Вони досі іноді пекли, хоча він був певен, що той біль — лише в його мозку. Він глянув на свого бесідника.

— Ти запитуєш, чому я всміхаюся, добродію Меннісе? Пан Всевладар гадає, що сміх і веселощі — це його власність. Я ж не схильний із цим погоджуватися. Це та битва, яка не вимагає багато зусиль.

Менніс пильно дивився на нього, і якоїсь миті Келсьє подумав, що старий скаа всміхнеться йому у відповідь. Але той зрештою лише похитав головою.

— Не знаю. Я просто не...

Його мову обірвав крик. Він долинув знадвору — можливо, з півночі, хоча імла спотворювала звуки. Люди в бараці стихли, дослухаючись до далеких пронизливих зойків. Навіть попри відстань та імлу, Келсьє чув у них біль.

Він запалив олово.

Тепер, після кількох років тренувань, це було легко. Проковтнуте заздалегідь, воно разом з іншими алломантичними металами лежало в його шлунку, чекаючи, коли буде потрібне. Келсьє подумки сягнув всередину себе й торкнувся олова, черпаючи силу, природи якої досі не розумів до пуття. Олово спалахнуло й ожило всередині нього, обпікаючи шлунок, немов занадто швидко випитий гарячий напій.

Алломантична сила виповнила його, загострюючи відчуття. Усе в приміщенні набрало різких, виразних рис, а тьмяне вогнище ледве не засліпило яскравим блиском. Келсьє відчував текстуру дерев’яного стільця, на якому сидів. Відчував смак хліба, яким перекусив кілька годин тому. Але найважливіше було те, що надприродним слухом він чув крики. Кричали дві жінки. Одна — старша, друга — зовсім юна, можливо, дитина. Вереск молодшої щохвилини віддалявся.

— Бідолашна Джесс, — промовила жінка в бараці, прогримівши громом у чутливих вухах Келсьє. — Та її дитина виявилася прокляттям. Скаа краще не мати вродливих доньок.

Теппер кивнув.

— Лорд Трестінг рано чи пізно мав послати по неї. Ми всі знали це. І Джесс знала.

— І все одно жаль бере, — промовив інший чоловік.

Зойки лунали чимраз далі. Спалюючи олово, Келсьє мав змогу чітко визначити напрямок. Голос дівчини віддалявся у бік панського будинку. Ці крики щось порушили в ньому, і Келсьє відчув, як обличчя його спалахнуло від гніву.

Він обернувся.

— Лорд Трестінг повертає дівчат після того, як натішиться з ними?

Старий Менніс похитав головою.

— Наш господар — законослухняний дворянин. Дівчат за його наказом убивають за кілька тижнів. Він не хоче привернути увагу інквізиторів.

Таким було веління Пана Всевладаря. Він не міг дозволити, щоб скрізь бігали мішанокровні діти, які могли б володіти здібностями, про існування яких скаа не повинні були навіть здогадуватися.

Зойки стихли, але лють Келсьє тільки наростала. Він пригадав інші крики. Крики жінки з минулого. Він рвучко підвівся, перекинувши стілець.

— Обережно, хлопче, — немов передчуваючи щось недобре, сказав йому Менніс. — Пам’ятаєш, що я тобі казав про сили, які треба берегти? Ти ніколи не піднімеш повстання, якщо тебе вб’ють сьогодні.

Келсьє глянув на старого, а тоді, попри крики та біль, змусив себе всміхнутися.

— Я тут не для того, щоб підняти вас на повстання, добродію Меннісе. Я хочу лише збурити невеличку колотнечу.

— І що доброго це дасть?

Усмішка Келсьє стала ширшою.

— Надходять нові часи. Поживи ще трохи — і, можливо, станеш свідком великих подій в Останній імперії. Красно дякую вам усім за гостинність.

Із цими словами він відчинив двері й вийшов у імлу.

Менніс прокинувся ще перед світанком і довго лежав без сну. Що старішим він ставав, то важче йому було спати. А надто — коли його щось непокоїло, як-от думка про те, що мандрівник так і не повернувся до бараку.

Менніс сподівався, що Келсьє отямився й просто пішов собі геть. Однак такий розвиток подій видавався малоймовірним. Старий скаа бачив вогонь в очах чоловіка. Як прикро, що той, хто вижив у Проваллях, знайде смерть тут, на випадковій плантації, намагаючись захистити дівчину, яку всі інші вважали приреченою.

Як відреагує на це лорд Трестінг? Казали, він особливо жорстокий з тими, хто заважає його нічним розвагам. Якщо Келсьє вдалося зіпсувати господареві насолоду, той запросто може покарати решту скаа як спільників.

Нарешті почали прокидатися інші робітники. Менніс лежав на твердій землі — йому боліли кістки, нила спина, задерев’яніли м’язи — і намагався вирішити, чи варто взагалі підводитися. Щодня він ледве змушував себе вставати. Щодня йому це вдавалося дедалі важче. Колись він просто залишиться в бараці, чекаючи, доки наглядачі прийдуть добити тих, хто буде занадто хворий чи занадто старий, щоб працювати.

Але не сьогодні. Він бачив великий страх в очах скаа: вони знали, що нічна діяльність Келсьє принесе їм лихо. Їм потрібен був Менніс, вони дивилися на нього. Він мусить підвестися.

І він підвівся. А коли почав рухатися, старечі болі помалу відступили, і, спершись на плече молодшого скаа й човгаючи ногами, він зумів вийти з бараку й попрямував до поля.

Аж тут старий скаа відчув у повітрі дивний запах.

— Що це? — запитав він. — Ти теж чуєш запах диму?

Шум — парубійко, що допомагав Меннісові, — принюхався. Останні звої нічної імли вже розтанули, і за звичною запоною з темних хмар здіймалося червоне сонце.

— Останнім часом завжди відгонить димом, — мовив Шум. — Попіл-гори цього року неначе оскаженіли.

— Ні, — відказав Менніс, почуваючи дедалі більшу тривогу. — Це щось інше.

Він обернувся на північ — там збирався гурт скаа. Менніс відпустив Шума і, збиваючи ногами куряву й попіл, почовгав до натовпу.

У середині гурту він побачив Джесс. Поруч стояла її донька, та, яку вчора мав забрати лорд Трестінг, — принаймні так вони всі гадали. Очі юної дівчини були червоні від недосипу, але загалом, як видавалося, із нею все було гаразд.

— Невдовзі по тому, як її забрали, вона повернулася, — розповідала мати. — Вона прибігла і стала з криком гупати у двері. Флен був переконаний, що це імлиста почвара перекинулася нашою донькою, але я не могла її не впустити! Мені байдуже, що він там каже, — я її більше не віддам! Я вивела її на сонце, і вона не зникла. Отже, вона не почвара!

Менніс пошкандибав геть від дедалі більшої юрби. Невже ніхто не зауважив? Жоден наглядач не прийшов, щоб розігнати натовп. Жоден вартовий не нагодився, щоб перелічити робітників. Щось було не так, геть не так. Менніс прямував у північному напрямку, відчайдушно поспішаючи до панського будинку.

Перш ніж він дістався краю плаского узвишшя, інші скаа побачили ледь помітну в ранковому мареві цівку диму, що звивалася вгору. Юрба випередила Менніса, але коли він надійшов, люди розступилися перед ним.

Панський будинок зник. На його місці лишилася тільки чорна пляма, з якої здіймався дим.

— Пане Всевладарю! — прошепотів Менніс. — Що тут сталося?

— Він їх усіх убив.

Менніс обернувся. Це сказала донька Джесс. Дівчина стояла поруч і зі вдоволеним виразом на юному обличчі дивилася на рештки будинку.

— Коли він вивів мене, вони вже всі були мертві, — сказала вона. — Вартові, наглядачі, пани — усі були мертві. Навіть лорд Трестінг і його зобов’язувачі. Коли почався галас, господар залишив мене й пішов подивитися, що коїться. Коли я виходила, то побачила його в калюжі крові з ранами в грудях. Коли ми вийшли, чоловік, що мене врятував, кинув у будинок смолоскип.

— Той чоловік мав шрами на руках аж до ліктів і далі? — запитав Менніс.

Дівчина мовчки кивнула.

— Що то був за демон? — боязко пробурмотів один зі скаа.

— Імлиста почвара, — пошепки відповів інший, вочевидь забувши, що Келсьє перебував надворі при денному світлі.

«І все ж він пішов у імлу, — подумав Менніс. — І як йому вдалося здійснити таке? Лорд Трестінг тримав понад два десятки вартових! Може, Келсьє заховав десь неподалік загін повстанців?»

У вухах знову зазвучали вчорашні слова мандрівника: «Надходять нові часи...»

— Що ж тепер буде з нами? — нажахано запитав Теппер. — Що буде, коли Пан Всевладар довідається про все? Він подумає, що це зробили ми! Він зашле нас до Проваль або накаже колосам перебити нас одразу! Навіщо цей баламутник таке вчинив? Невже він не розуміє, що накоїв?

— Він розуміє, — відказав Менніс. — Він попереджав нас, Теппере. Він прийшов, щоб збурити колотнечу.

— Але ж навіщо?

— Бо знав, що самі ми не повстанемо, і не лишив нам вибору.

Теппер зблід.

«Пане Всевладарю, — подумав Менніс. — Я не можу цього зробити. Я ледве підводжуся щоранку... Я не можу врятувати цих людей».

Але хіба в нього був вибір?

Менніс обернувся.

— Збери всіх, Теппере. Треба втікати, перш ніж звістка про це лихо дістанеться Пана Всевладаря.

— Куди ми подамося?

— У печери на сході, — відказав Менніс. — Мандрівники розповідають, що там переховуються повсталі скаа. Може, вони прихистять нас.

Теппер зблід іще дужче.

— Але ж... туди йти не один день. Нам доведеться ночувати просто неба, в імлі.

— Або це, або лишитися тут і померти, — відповів Менніс.

Якусь хвилю Теппер стояв нерухомо, наче громом ударений, і Менніс подумав, що той надто приголомшений подіями. Проте зрештою молодший скаа ворухнувся й поквапився збирати інших.

Менніс зітхнув, стежачи поглядом за цівкою диму, що здіймалася в небо, і подумки проклинаючи Келсьє.

Далебі, нові часи.