З-імли-народжені

4

— Ти ж чув, що він сказав! Він планує роботу, — Улефові очі блищали від захвату. — Цікаво, на котрий із Великих домів він націлився?

— Гадаю, на один із наймогутніших, — відказав Дістен, Кеймонів старший розвідник. Він мав лише одну руку, але його очі й вуха були найгостріші у ватазі. — Він ніколи не витрачає часу на дріб’язкову роботу.

Вен сиділа мовчки, її кухоль з елем — той самий — стояв перед нею майже повний. За її столом зібралося багато люду: Келсьє дозволив злодіям повернутися до лігвища на той час, доки не почалася його зустріч. Хоча Вен воліла б лишитися на самоті. Життя з Ріном привчило її до самотності: якщо підпустиш когось заблизько, у нього з’явиться більше можливостей зрадити тебе.

Навіть після того, як брат зник, дівчина трималася сама. Вона не хотіла йти з ватаги, але й не почувала потреби заводити дружбу з іншими ватажанами. Ті своєю чергою цілком не проти були лишити її на самоті. Становище Вен було непевне, і ніхто не хотів зв’язуватися з нею, щоб не кинути тінь і на себе. Лише Улеф робив сякі-такі спроби заприятелювати з нею.

«Якщо підпустиш когось близько до себе, його зрада лише болітиме сильніше», — неначе шепотів у голові Рінів голос.

Чи був Улеф насправді її другом? Він виказав її, довго не думаючи. А інші ватажани навіть бровою не повели ні тоді, коли Кеймон бив її, ні тоді, коли прийшов несподіваний рятунок. А потім ані словом не згадали ні про свою зраду, ні про відмову допомогти. Вони діяли так, як і слід було від них очікувати.

— Останнім часом Уцілілий не витрачає часу на жодну роботу, — сказав Гармон, підстаркуватий грабіжник із кудлатою бородою. — Протягом останніх кількох років його бачили в Лютаделі лише кілька разів. Власне, він не брався за роботу відтоді...

— То це його перша? — із запалом перебив Улеф. — Перша відтоді, як він урятувався з Проваль? Тоді це мусить бути щось надзвичайне!

— Він щось казав про це, Вен? — запитав Дістен. — Вен?

Він махнув куксою в її бік, щоб привернути увагу.

— Що? — запитала дівчина, підводячи погляд.

Вона вже трохи привела себе до ладу після Кеймонових побоїв, узявши-таки в Доксона хустинку, щоб витерти кров з обличчя. Із синцями, утім, вона мало що могла вдіяти. Ті досі пульсували болем. Вен сподівалася, що нічого не зламано.

— Келсьє, — повторив Дістен. — Він щось казав про роботу, яку планує?

Вен похитала головою і глянула на закривавлену хустинку. Келсьє і Доксон пішли нещодавно, пообіцявши повернутися трохи пізніше, коли вона обміркує все те, що вони їй розповіли. У їхніх словах був натяк на пропозицію. Хай що вони там планували, Вен дістала запрошення взяти в цьому участь.

— А чому він вибрав посередницею саме тебе? — запитав Улеф. — Про це він щось казав?

То ось, що вони подумали: що Келсьє призначив її контактною особою між собою і ватагою Кеймона... себто вже Мілева.

Лютадельське злочинне підпілля мало два обличчя. Були регулярні ватаги, як-от Кеймонова. І були спеціальні, що складалися з винятково вмілих, відчайдушних і талановитих злодіїв. Алломантів.

Ці дві частини підпілля не перетиналися між собою: регулярні злодії тримались якомога далі від кращих за себе конкурентів. А втім, часом імлисті наймали звичайну ватагу для якихось простих завдань і вибирали посередника, що працював з обома командами. Тому-то Улеф і припустив, що Вен стала такою посередницею.

Ватажани нарешті помітили її нехіть відповідати на запитання й перейшли до іншої теми — імлистих. Вони обговорювали алломантію невпевненими, притишеними голосами, а Вен слухала, почуваючись збентежено. Хіба могла вона мати стосунок до чогось такого, про що вони згадували з таким шанобливим трепетом? Вона використовувала свою «удачу»... свою алломантію, щоб вижити, але це було щось невелике, щось зовсім незначне.

«Але така сила...» — подумала вона, зазираючи до свого запасу «удачі».

— Цікаво, що Келсьє робив протягом останніх кількох років? — запитав Улеф.

На початку розмови він наче трохи ніяковів біля неї, але це швидко минулося. Він зрадив її, але таким було підпілля. Жодних друзів.

«Але стосунки між Келсьє і Доксоном здаються іншими. Вони начебто довіряють один одному». Може, лише вдавали? Чи вони справді одна з тих рідкісних команд, де не турбуються про зраду?

Найбільше бентежила їхня відвертість. Келсьє і Доксон, схоже, схильні були довіритися Вен і навіть прийняти її до свого гурту після такого короткого знайомства. Це не могло бути щиро: поводячись так, ніхто б не вижив у підпіллі. І все ж їхня приязність спантеличувала.

— Два роки, — пробурмотів Груд, мовчазний громило з пласким обличчям. — Мабуть, увесь цей час він планував.

— Це має бути справді неабияка робота... — сказав Улеф.

— Розкажіть мені про нього, — тихо попросила Вен.

— Про Келсьє? — перепитав Дістен.

Вен кивнула.

— На півдні не розповідали про Келсьє?

Вона заперечно похитала головою.

— Він був найкращим ватажком у Лютаделі, — пояснив Улеф. — Справжня легенда, навіть серед імлистих. Він пограбував кілька найбагатших Великих домів.

— І? — запитала Вен.

— Хтось його зрадив, — тихо відповів Гармон.

«Ну звісно», — подумала дівчина.

— Пан Всевладар власноруч спіймав його, — сказав Улеф. — А потім заслав Келсьє та його дружину до Гатсінських проваль. Але він утік. Він утік із Проваль, Вен! Єдиний, кому це вдалося.

— А дружина? — запитала Вен.

Улеф перезирнувся з Гармоном, і останній похитав головою.

— А їй не вдалося.

«Отже, він теж втратив близьку людину. Як же він може так багато сміятися? Та ще й так щиро?»

— Це там він дістав собі шрами, — сказав Дістен. — Ті, що на руках. Він зранився, коли дерся по гострих скелях на прямовисну стіну, щоб урятуватися з Проваль.

Гармон пирхнув.

— Усе було не так. Келсьє убив інквізитора, коли втікав, — ось як у нього з’явилися ті шрами.

— А я чув, що він бився з одним із тих чудовиськ, що стережуть Провалля, — додав Улеф. — Келсьє запхав руку йому в пащеку й задушив потвору зсередини. А її зуби подерли йому шкіру.

Дістен недовірливо насупив чоло.

— Хіба можна задушити когось ізсередини?

Улеф стенув плечима.

— Таке я чув.

— Цей чоловік — незвичайний, — пробурмотів Груд. — У Проваллях із ним щось сталося, щось лихе. Він же не був алломантом раніше. Келсьє потрапив до Проваль звичайним скаа, а тепер... Тепер він імлистий, і бозна, чи взагалі ще людина. Він забагато блукав у імлі. Дехто стверджує, що справжній Келсьє помер, а ця істота, що носить його личину... це щось інше.

Гармон похитав головою.

— Це дурні вигадки, які розповідають скаа-плантаційники. Ми всі виходили в імлу.

— Але не за містом, — стояв на своєму Груд. — Там водяться імлисті почвари. Вони хапають людей і забирають їхні обличчя. Це точно, клянуся Паном Всевладарем.

Гармон закотив очі.

— Груд має рацію в одному, — сказав Дістен. — Келсьє — не людина. Хай не імлиста почвара, але й не скаа. Я чув, що він витворяє такі штуки, які можуть тільки вони. Ті, що виходять уночі. Ви на власні очі бачили, що він зробив із Кеймоном.

— 3-імли-народжений, — пробурмотів Гармон.

3-імли-народжений. Звісно, Вен чула цю назву ще до розмови з Келсьє. Хто ж бо не чув? Розповіді про інквізиторів та імлистих видавалися не такими вже й неймовірними, якщо порівнювати їх із чутками про з-імли-народжених. Подейкували, що з-імли-народжені — посланці самої імли, яких наділив могутньою силою Пан Всевладар. Ними могли стати тільки вельможні дворяни. Вони буцімто були таємною сектою вбивць, що служили своєму володареві й виходили тільки вночі. Рін завжди казав, що з-імли-народжені — це міф, і Вен вірила цьому.

«А тепер Келсьє стверджує, що я і він — одні з них». Як Вен могла бути кимось таким? Вона — донька повії. Вона — ніхто й ніщо.

«Ніколи не довіряй людині, яка говорить тобі щось хороше, — навчав її Рін. — Це найдавніший і найлегший спосіб обшахрувати будь-кого».

І все ж у Вен була її «удача». Її алломантія. Вона досі відчувала той запас, який виник завдяки флакону Келсьє, і вже випробувала свою силу на ватажанах. Не змушена більше обмежуватися крихтами, вона виявила, що може справляти на людей значно більший вплив.

Вен помалу доходила до висновку, що її попередня мета — просто лишатися живою — була не надто приваблива. Вона ж іще стільки всього могла здійснити! Вен була Ріновою невільницею, потім — Кеймоновою. Вона буде невільницею і цього Келсьє, нехай — якщо це зрештою приведе її до свободи.

Мілев за своїм столом подивився на кишеньковий годинник і підвівся.

— Ну гаразд, виходимо всі.

Кімната поступово спорожніла перед зустріччю. Вен лишилася на місці: Келсьє чітко дав зрозуміти іншим, що вона запрошена. Якусь хвилю дівчина сиділа в тиші, порожнє приміщення здавалося їй куди затишнішим, ніж раніше. Але незабаром почали надходити друзі Келсьє.

Першим сходами спустився чоловік, що мав статуру солдата. На ньому була вільна сорочка без рукавів, що виставляла напоказ руки з рельєфними м’язами. Чоловік був дуже мускулястий, але не огрядний. На голові трохи їжачилося коротко підстрижене волосся.

Разом із солдатом прийшов елегантно вбраний чоловік у дворянському одязі: сливового кольору жилеті з золотими ґудзиками й чорному пальті. Доповнювали картину капелюх із вузькими крисами й дуельний ціпок. Трохи повнуватий, цей гість був старший за свого супутника. Зайшовши, він зняв капелюха, під яким виявилося чорне волосся, укладене в бездоганну зачіску. Чоловіки приязно розмовляли, але замовкли, побачивши Вен у порожньому приміщенні.

— А-а, це, мабуть, наша посередниця, — сказав чепурун. — Келсьє ще не нагодився, моя люба?

Він говорив так просто й невимушено, ніби вони з Вен були давніми друзями. Несподівано дівчина мимоволі відчула, що її подобається цей добре вдягнений поштивий чоловік.

— Ні, — стиха відказала вона.

Хоча напівкомбінезон і робоча сорочка завжди її задовольняли, зненацька Вен пошкодувала, що не має кращої одежини. Сама лише манера триматися цього чоловіка немовби вимагала офіційнішого поводження.

— Слід було очікувати, що Кел запізниться на зустріч, яку сам і призначив, — промовив солдат, сідаючи за один зі столів посеред кімнати.

— Авжеж, — погодився чепурун. — Але коли вже так сталося, то, гадаю, з цього можна скористатися. Я б охоче чогось випив...

— Дозвольте, я вам принесу, — швидко запропонувала Вен, підхоплюючись на ноги.

— Це так люб’язно з твого боку, — відказав чепурун, вибираючи собі місце поруч із солдатом.

Сівши, він закинув ногу на ногу, а дуельний ціпок поставив біля себе й поклав долоню на його головку.

Вен підійшла до шинквасу й узялася перебирати пляшки.

— Бризе... — застережливо промовив солдат, коли дівчина вибрала найдорожче Кеймонове вино і взялася наливати його в келих.

— Га? — здійнявши брови, запитав той.

Солдат хитнув головою в бік Вен.

— Гаразд, гаразд, — зітхнувши, відповів чепурун.

Вен завмерла перед наполовину повним келихом і злегка насупилася. «Що це я роблю?»

— Чесне слово, Геме, — мовив чепурун. — Ти іноді буваєш страшенним занудою.

— Те, що ти можеш «підштовхнути» когось, не означає, що слід це робити, Бризе.

Вен стояла ошелешена. «Він... застосував «удачу» на мене». Коли на неї намагався вплинути Келсьє, вона відчула його доторк і змогла опиратися. Цього разу, однак, вона навіть не усвідомила, що робить.

Примружившись, дівчина звела погляд на чепуруна, Бриза.

— Ти з-імли-народжений?

Той усміхнувся.

— Ба ні. Єдиний з-імли-народжений скаа, якого ти, найпевніше, зустрінеш за все своє життя, — це Келсьє, моя люба. І нехай тобі ніколи не доведеться зустріти з-імли-народженого дворянина. Ні, я лише звичайний, скромний імлистий.

— Скромний? — перепитав Гем.

Бриз лише стенув плечима.

Вен поглянула на налитий до половини келих вина.

— Ти «потягнув» мої емоції. За допомогою... алломантії, я маю на увазі.

— Взагалі-то я «підштовхнув» їх, — поправив Бриз. — Коли емоції «тягнуть», людина стає рішучішою і менш довірливою, а коли «штовхають», або, іншим словом, «гамують» їх, — навпаки, більш довірливою.

— Байдуже, — мовила Вен. — Ти контролював мене. Ти змусив мене налити тобі вина.

— Ну, я не сказав би, що змусив тебе, — заперечив Бриз. — Я лише трохи підкоригував твої почуття й увів тебе в такий стан мислення, в якому ти була більш схильна зробити те, що я хочу.

Гем потер підборіддя.

— Не знаю, Бризе. Це цікаве питання. Впливаючи на її почуття, ти відібрав у неї здатність вибирати чи ні? Якби перебуваючи під твоїм контролем, вона, наприклад, убила б когось чи обікрала, злочин був би її чи твій?

Бриз закотив очі.

— Насправді нема тут ніякого питання. Тобі взагалі не слід думати про таке, Геммонде, — це зашкодить твоєму мозку. Я її трохи заохотив, просто зробив це незвичним способом.

— Але...

— Я не збираюся сперечатися з тобою, Геме.

Крем’язень із безпорадним виглядом зітхнув.

— То ти принесеш мені випити? — запитав Бриз, очікувально поглядаючи на Вен. — Бо ж ти однаково вже біля шинквасу і тобі доведеться вертатися сюди, щоб сісти...

Вен проаналізувала свої емоції. Чи не почуває вона незвичної схильності виконати те, про що просить цей чоловік? Чи не маніпулює він нею знову? Зрештою дівчина просто пішла, лишивши вино там, де воно стояло.

Бриз зітхнув. Однак не підвівся з місця, щоб узяти келих самому.

Вен нерішуче рушила в напрямку до столика, за яким сиділи чоловіки. Вона звикла критися в тіні й по закутках — достатньо близько, щоб підслухати, але й достатньо далеко, щоб за потреби втекти. Однак вона не могла сховатися від цих чоловіків у порожній кімнаті, тому вибрала місце за сусіднім столиком і насторожено сіла. Їй потрібна була інформація: доки вона не знає, що відбувається, доти буде у вкрай невигідному становищі в цьому новому для неї світі імлистих.

Бриз усміхнувся.

— Нервуєшся трохи, мала?

Вен пустила повз вуха його запитання.

— Ти, — мовила вона і вказала порухом голови на Гема. — Ти... теж імлистий?

Той кивнув.

— Я — громило.

Вен збентежено насупила чоло.

— Я спалюю п’ютер, — сказав Гем.

Дівчина й далі запитально дивилася на нього.

— Він може зробитися сильнішим, моя люба, — пояснив Бриз. — Прибрати з дороги щось... або когось, хто нам заважає.

— Не лише це, — сказав Гем. — Я відповідаю за безпеку й постачаю ватажкові людську силу і воїнів, коли виникає потреба.

— А коли такої потреби нема, він спробує знудити тебе до смерті своєю недолугою філософією, — додав Бриз.

Гем зітхнув.

— Бризе, чесне слово, іноді я не знаю, чому я...

Він замовк, бо двері відчинилися й до приміщення зайшов іще один чоловік.

Новоприбулий мав на собі темно-бежеве пальто, брунатні штани й просту білу сорочку. Обличчя його було куди прикметніше за одяг: вузлувале й ґулясте, воно скидалося на якийсь сучкуватий шматок дерева, а очі блимали тим несхвальним невдоволенням, на яке здатні тільки старі буркотуни. А втім, Вен не змогла визначити, скільки років мав чоловік: не так багато, щоб горбитися від віку, але й достатньо, щоб поруч із ним уже немолодий Бриз видавався мало не юнаком.

Чоловік окинув поглядом присутніх, презирливо чмихнув, а тоді, помітно припадаючи на ногу, пройшов до столика в іншому кінці кімнати, де й сів.

Бриз зітхнув.

— Я сумуватиму за Капканом.

— Ми всі сумуватимемо, — тихо відказав Гем. — Але Кривоніг теж знає своє діло. Я з ним уже працював раніше.

Бриз пильно оглянув новоприбулого.

— Цікаво, чи зміг би я змусити його принести мені вино.

Гем хихотнув.

— Я заплатив би тобі, щоб на це подивитися.

— Не сумніваюся, — відказав Бриз.

Вен глянула на чоловіка, що сидів, не звертаючи на них уваги, і, як видавалося, був цілком задоволений таким усамітненням.

— Хто він?

— Кривоніг? — перепитав Бриз. — Він, моя люба, димник. Той, хто ховає нас від інквізиторів.

Вен закусила губу, перетравлюючи нову інформацію і вивчаючи Кривонога. Той грізно зиркнув на неї, і вона відвела погляд. Обернувшись, вона помітила, що Гем дивиться на неї.

— А ти подобаєшся мені, дівчино, — сказав він. — Інші посередники, з якими я працював, були або надто налякані, щоб говорити з нами, або злостилися через те, що ми зайшли на їхню територію.

— Атож, — погодився Бриз. — Ти не схожа на решту крихотрусів. Звісно, ти сподобалася б мені значно більше, якби принесла той келих вина...

Ігноруючи його, Вен подивилася на Гема.

— Крихотрусів?

— Так деякі зарозумілі представники нашої спільноти називають дрібніших злодіїв, — пояснив Гем. — Вони кажуть на вас «крихотруси» через те, що ви схильні брати участь у... менш захопливих проєктах.

— Не візьми за образу, — додав Бриз.

— О, я ніколи б не образилася на... — Вен замовкла, почувши незвичне бажання догодити цьому чепуруну. Вона люто глянула на нього. — Припини це!

— Бачиш, — мовив Бриз, звертаючись до товариша. — У неї лишається здатність вибирати.

— Ти безнадійний.

«Вони гадають, що я посередниця, — подумала Вен. — Отже, Келсьє не сказав їм, хто я. Чому?» Не мав часу? Чи не схотів ділитися цінною таємницею? Наскільки можна довіряти цим людям? І чому вони такі приязні з нею, якщо вважають її звичайною «крихотрускою»?

— На кого ми ще чекаємо? — запитав Бриз, позираючи на двері. — Окрім Кела й Докса.

— На Єдена, — відказав Гем.

Бриз насупив чоло й скривився.

— Авжеж.

— Згоден із тобою, — мовив Гем. — Але б’юся об заклад, він почуває до нас те саме.

— Не розумію, чому його взагалі запрошено, — сказав Бриз.

Гем стенув плечима.

— Очевидно, він має якусь роль у Келовому плані.

— Ах, цей славнозвісний «план», — замислено протягнув Бриз. — Що ж це може бути за робота? Хотілося б мені знати...

Гем похитав головою.

— Такий уже Кел зі своєю клятою театральністю.

— Що є, то є.

За кілька хвилин двері відчинилися знову, і зайшов той, про кого вони говорили, — Єден. Він виявився непретензійним з вигляду чоловіком, і Вен не могла втямити, чому Бриз і Гем такі незадоволені, що його запросили на зустріч. Невисокий, із кучерявим каштановим волоссям, Єден мав на собі простий сірий одяг скаа й латану, закіптюжену коричневу куртку робітника. Він роззирнувся довкола з дещо несхвальним виразом на обличчі, але й близько не виявляв такої відвертої ворожості, як Кривоніг, що й далі сидів осторонь, кидаючи сердиті погляди на кожного, хто дивився в його бік.

«Не надто велика ватага, — подумала Вен. — Разом із Келсьє і Доксоном їх буде шестеро». Щоправда, Гем казав, що керує групою громил. Може, люди, що прийшли на цю зустріч, — тільки представники? Лідери менших, спеціалізованих команд? Деякі ватаги працювали саме таким способом.

Бриз устиг ще тричі подивитися на кишеньковий годинник, перш ніж Келсьє нарешті прибув. 3-імли-народжений ватажок увірвався до кімнати зі своїм звичним веселим ентузіазмом, за ним неквапливою ходою увійшов Доксон. Гем негайно встав і, широко всміхаючись, потиснув Келсьє руку. Бриз також підвівся, і хоча його вітання було трохи стриманішим, Вен мусила визнати, що ніколи не бачила ватажка, якого б його люди вітали так радісно.

— Ага, — мовив Келсьє, глянувши в бік дальніх столиків. — Кривоніг і Єден уже прийшли. Отже, всі тут. Чудово — страшенно ненавиджу, коли мене змушують чекати.

Бриз здійняв брови, опускаючись разом із Гемом на свої місця. Доксон теж сів за їхній столик.

— То ми почуємо якесь пояснення, чому ти спізнився?

— Ми з Доксоном навідалися до мого брата, — відказав Келсьє, підходячи до шинквасу. Відтак обернувся і, прихилившись до нього спиною, обвів поглядом кімнату. Зустрівшись очима з Вен, він підморгнув.

— Твого брата? — перепитав Гем. — То Марш прийде на нашу зустріч?

Келсьє і Доксон перезирнулися.

— Не сьогодні, — відповів ватажок. — Але зрештою він до нас приєднається.

Вен уважно глянула на інших. Ті мали скептичний вигляд. «Якась напруга у стосунках Келсьє з братом?»

Бриз підняв ціпок і вказав ним у бік ватажка.

— Гаразд, Келсьє, ось уже вісім місяців ти тримаєш у таємниці, що це за «робота». Ми знаємо, що це щось велике і що ти в захваті. І нас уже добряче дістала ця твоя таємничість. То чому б тобі просто не розповісти нам, про що йдеться?

Келсьє всміхнувся. Відійшовши від шинквасу, він вказав рукою на брудного, простакуватого на вигляд Єдена.

— Панове, прошу вітати нашого нового роботодавця.

Ці слова справили приголомшливий ефект.

— Він? — перепитав Гем.

— Він, — підтвердив Келсьє, киваючи головою.

— Що таке? — уперше заговорив Єден. — Не хочете працювати з тими, хто має моральні принципи?

— Річ не в цьому, мій любий друже, — відказав Бриз, кладучи ціпок собі на коліна. — Просто... бачиш-но... мені невідь-чому видавалося, що тобі не дуже до вподоби такі, як ми.

— Ні, не до вподоби, — навпрямець відказав Єден. — Ви егоїстичні й недисципліновані, і до того ж ви обернулися спиною до решти скаа. Ви вдягаєтеся охайно, але всередині ви брудні, як попіл.

Гем пирхнув.

— Ця робота вочевидь відзначатиметься прекрасним командним духом.

Вен, закусивши губу, мовчки спостерігала. Єден, схоже, був скаа-робітник, можливо, з кузні або з ткацької фабрики. Що його пов’язувало з підпіллям? І... як він збирається оплатити послуги злодійської ватаги, та ще й такої особливої, як ця?

Мабуть, Келсьє помітив її спантеличення, бо Вен зауважила, що ватажок дивиться на неї, тимчасом як інші говорили далі.

— Я досі трохи збентежений, — сказав Гем. — Єдене, нам усім відомо про твоє ставлення до злодіїв. То... навіщо наймати нас?

Єден зам’явся.

— Тому що всі знають, які ви ефективні, — урешті відказав він.

Бриз гмикнув.

— Зрозуміло. Несхвалення наших моральних принципів не заважає скористатися тобі нашими вміннями. То в чому ж полягає робота? Що скаа-повстанцям треба від нас?

«Скаа-повстанцям?» — повторила подумки Вен, і картина в її голові склалася, а розмова стала зрозумілішою. Підпілля поділялося на два табори. До більшого з них належали злодії-одинаки, злодійські ватаги, повії та жебраки, що намагалися вижити поза основною спільнотою пересічних скаа.

І були повстанці. Ті, хто боровся проти Останньої імперії. Рін завжди називав їх дурнями, і такої самої думки дотримувалася більшість людей, яких Вен зустрічала, — що злочинців, що звичайних скаа.

Очі всіх поступово звернулися до Келсьє, який знову сперся на шинквас.

— Повстанці в особі свого лідера Єдена найняли нас для дуже особливої роботи.

— Якої? — запитав Гем. — Пограбування? Убивство?

— І того, і того потроху, — відказав Келсьє, — але водночас ні те, ні те. Панове, це буде незвичайна робота. Жодна ватага ще ніколи не бралася за таке. Ми допоможемо Єдену розвалити Останню імперію.

Запала мовчанка.

— Перепрошую? — озвався Гем.

— Ти все добре почув, Геме, — відказав Келсьє. — Це і є та робота, яку я планував, — знищення Останньої імперії. Або принаймні її центральної влади. Єден найняв нас, щоб ми зібрали йому армію, а тоді забезпечили сприятливу нагоду захопити це місто.

Гем відкинувся назад, потім перезирнувся з Бризом. Обоє обернулися до Доксона, і той кивнув із серйозним виразом. Якусь хвилю в приміщенні панувала тиша, а тоді її порушив Єден, що сумовито розсміявся сам до себе.

— Мені не слід було ніколи погоджуватися на це, — мовив він, хитаючи головою. — Тепер, коли ти сказав це вголос, я розумію, як безглуздо все це звучить.

— Повір мені, Єдене, — відповів Келсьє. — Ці люди звикли здійснювати задуми, які на перший погляд видаються безглуздям.

— Може, це й правда, Келе, — утрутився Бриз. — Однак цього разу я схильний погодитися з нашим осудливим другом. Знищити Останню імперію... Скаа-повстанці не можуть цього домогтися ось уже тисячу років! Чому ти гадаєш, що нам вдасться те, що не вдалося усім тим людям?

Келсьє всміхнувся.

— Ми досягнемо успіху, бо в нас є стратегічне бачення, Бризе. Це те, чого завжди бракувало повстанцям.

— Перепрошую? — обурився Єден.

— На жаль, це правда, — відказав Келсьє. — Повстанці засуджують таких, як ми, через нашу жадібність, але, попри всі свої високі моральні якості (які я, до речі, дуже поважаю), вони ніколи нічого не досягали. Твої люди, Єдене, переховуються в лісах і горах та мріють, як одного дня вони повстануть на славетну війну проти Останньої імперії. Але ви й гадки не маєте, як розробити переможну стратегію і втілити її в життя.

Єденове обличчя потемніло.

— А ти й гадки не маєш, про що говориш.

— Невже? — безтурботно відповів Келсьє. — То розкажи мені, чого досягли повстанці протягом цієї тисячолітньої боротьби? Де ваші здобутки, де перемоги? Може, Туж’єська різанина триста років тому, в якій було винищено сім тисяч скаа? Чи, може, поодинокі напади на каналові судна чи викрадення якогось дрібного чиновничка?

Єден почервонів.

— Це все, на що можна сподіватися з тими людьми, яких ми маємо! У невдачах звинувачуй не нас — звинувачуй решту скаа. Ми не можемо домогтися від них допомоги. Тисячу років їх били й утискали, у них не лишилося духу. Важко змусити одного з тисячі хоча б дослухатися до нас, не кажучи вже про те, щоб повстати!

— Заспокойся, Єдене, — мовив Келсьє, здіймаючи руку. — Я не намагаюся зневажити вашу сміливість. Ми на одному боці, пам’ятаєш? Ти й звернувся до мене, власне, через те, що не міг набрати людей для війська.

— Я дедалі більше шкодую про те рішення, злодію, — відповів Єден.

— Ти нам уже заплатив, — сказав Келсьє. — Тому вже трохи запізно повертати назад. Але ми забезпечимо тебе військом, Єдене. Люди, що зібралися тут, — це найспритніші, найрозумніші й найуміліші алломанти в місті. Ось побачиш.

У кімнаті знову запала мовчанка. Вен сиділа за своїм столиком, насуплено спостерігаючи за суперечкою. «У що ти граєш, Келсьє?» Його слова про знищення Останньої імперії були, певна річ, тільки ширмою. Як їй видавалося, він мав намір обшахрувати повстанців. Але... якщо гроші заплачено, навіщо продовжувати гру?

Келсьє відвернувся від Єдена й поглянув на Бриза й Гема.

— Отож, панове, що ви гадаєте?

Ті перезирнулися. Нарешті Бриз мовив:

— Бачить Всевладар, я ніколи не відступав перед викликом. Але, Келе, цього разу я маю сумніви, чи добре ти все обміркував. Ти певен, що ми можемо це здійснити?

— Цілковито певен, — відказав Келсьє. — Попередні спроби скинути Пана Всевладаря зазнали невдачі, бо не були організовані й сплановані як слід. Ми — злодії, панове, і то неабиякі. Ми здатні пограбувати найобачніших і одурити найрозумніших. Ми знаємо, як упоратися з надвеликим завданням — треба лише поділити його на менші частини, а тоді розібратися з кожною з них. Ми знаємо, як досягнути того, чого прагнемо. Завдяки цим якостям ми чудово підходимо саме для цього завдання.

Бриз насупився.

— І скільки саме ми отримаємо за здійснення нездійсненного?

— Тридцять тисяч скринців, — відповів Єден. — Половину зараз, половину — коли зберете армію.

— Тридцять тисяч? — перепитав Гем. — За операцію такого масштабу? Та це ледве покриє видатки. Нам потрібен буде шпигун серед дворянства, щоб відстежувати чутки, потрібні будуть кілька сховків, не кажучи вже про якесь місце, достатньо велике, щоб укрити й вишколити цілу армію...

— Я не збираюся торгуватися, злодію, — різко обірвав його Єден. — Таким, як ви, тридцять тисяч може здатися замалою сумою, але ми збирали її десятиліттями. Ми не заплатимо вам більше просто тому, що більше не маємо.

— Це гідна робота, панове, — зауважив Доксон, уперше долучаючись до розмови.

— Так, авжеж, це все прекрасно, — відказав Бриз. — Я вважаю себе хорошим хлопцем, але ця справа... вона видається занадто альтруїстичною. А до того ще й нерозумною.

— Ну... — протягнув Келсьє, — для нас у ній може бути ще деяка вигода...

Вен зацікавлено глянула на нього, а Бриз усміхнувся.

— Скарбниця Пана Всевладаря, — сказав Келсьє. — Наразі план полягає в тому, що ми забезпечимо Єдена армією і можливістю захопити місто. Коли він захопить палац, то заволодіє скарбницею і використає гроші, щоб зміцнити владу. Але найцінніше, що є в тій скарбниці, — це...

— Атій Пана Всевладаря, — докінчив Бриз.

— Так, — підтвердив Келсьє. — За угодою з Єденом, ми отримаємо половину всіх запасів атію, які знайдемо в палаці. Байдуже, якими великими вони будуть.

Атій. Вен чула про цей метал, але ніколи його не бачила. Він був неймовірно рідкісний, і використовували його начебто тільки дворяни.

Гем усміхався.

— Ну що ж, — поволі промовив він, — ця здобич достатньо велика, щоб спокусити.

— Запаси атію мають бути величезні, — вів далі Келсьє. — Пан Всевладар продає атій дворянам крихітними порціями, правлячи за них шалені гроші. Він мусить тримати великий резерв, щоб забезпечити собі контроль над ринком і мати достатньо запасів на випадок якихось негараздів.

— Слушно... — пробурмотів Бриз. — Але чи ти впевнений, що хочеш спробувати щось таке невдовзі після того... після того, що сталося, коли ми намагалися пробратися в палац минулого разу?

— Цього разу ми зробимо все інакше, — відказав Келсьє. — Панове, я говоритиму з вами відверто. Це буде нелегке завдання, але план може спрацювати. Він нескладний. Ми знайдемо спосіб знешкодити лютадельський гарнізон — і таким чином лишимо місто без охоронців порядку, а тоді вкинемо його в хаос.

— Є кілька варіантів, як це зробити, — додав Доксон, — але їх ми можемо обговорити пізніше.

Келсьє кивнув.

— Коли в Лютаделі почнеться безлад, Єден вступить у місто зі своєю армією, захопить палац і візьме Пана Всевладаря в полон. Поки Єден контролюватиме місто, ми поцупимо атій, одну половину віддамо йому, а самі зникнемо з другою. Потім уже його справа, як утримати те, що він здобуде.

— Чи не занадто небезпечне завдання для тебе, Єдене? — запитав Гем, позираючи на повстанця.

Той стенув плечима.

— Може, й занадто. Але якщо ми якимось дивом таки захопимо палац, то принаймні зробимо те, чого ще ніколи не вдавалося повстанцям. Моїм людям важить не багатство, і навіть не те, щоб лишитися живими. Нам важить те, щоб здійснити щось велике, щось дивовижне, щось, що дало би скаа надію. Але я не очікую, щоб такі люди, як ви, це зрозуміли.

Келсьє метнув на нього заспокійливий погляд. Єден засопів і відкинувся на спинку стільця. «Цікаво, це вплив алломантії?» — подумала Вен. Вона вже спостерігала за взаєминами між роботодавцем і ватагою, і їй здалося, що радше Келсьє тримає цього Єдена в кишені, аніж навпаки.

Ватажок обернувся до Гема й Бриза.

— Тут ідеться про дещо більше, ніж простий вияв відваги. Якщо нам вдасться викрасти атій, це завдасть відчутного удару по фінансових підвалинах могутності Пана Всевладаря. Він залежить від грошей, які дає атій, — без них він, цілком імовірно, не матиме, чим заплатити своїй армії. Навіть якщо він уникне нашої пастки або якщо ми вирішимо захопити місто, коли його тут не буде, — щоб не мати з ним справи, — Пан Всевладар однаково зазнає фінансового краху. Він не зможе виставити військо, щоб відвоювати місто в Єдена. Якщо все спрацює, у Лютаделі в будь-якому разі пануватиме хаос, а дворянство буде заслабке, щоб дати відсіч повстанським силам. Пан Всевладар буде розгублений, нездатний зібрати значної армії.

— А колоси? — тихо запитав Гем.

Келсьє похитав головою.

— Якщо він напустить цих нелюдів на власну столицю, то руйнування, які вони влаштують, будуть іще небезпечніші за фінансову нестабільність. У такому безладі провінційні дворяни збунтуються й попроголошують себе королями, а війська, щоб упокорити їх, Пан Всевладар не матиме. Єденові повстанці зможуть утримати Лютадель, і ми, друзі мої, станемо дуже-дуже багатими. Кожен матиме все, чого забажає.

— Ти не згадав про Сталеве Міністерство, — різко кинув Кривоніг, що сидів осторонь і про якого вже майже забули. — Інквізитори не дозволять тобі вкинути їхню прекрасну теократію в хаос.

Келсьє обернувся до чоловіка з вузлуватим лицем.

— Нам треба буде знайти спосіб, як дати раду Міністерству, — у мене вже є кілька думок щодо цього. У будь-якому разі нашій ватазі доведеться зіштовхнутися з цією та іншими проблемами й розв’язати їх. Треба якось спекатися лютадельського гарнізону: доки вони патрулюватимуть вулиці, ми нічого не зможемо вдіяти. Треба знайти прийнятний спосіб, як влаштувати у місті хаос, і треба не допустити, щоб зобов’язувачі взяли наш слід. Але якщо спланувати все правильно, можливо, нам вдасться змусити Пана Всевладаря надіслати до міста палацову гвардію — може, навіть інквізиторів, — щоб ті відновили лад. Палац таким чином лишиться без захисту, і Єден дістане чудову нагоду завдати удару. Потім уже не матиме значення, що станеться з Міністерством чи гарнізоном, — у Пана Всевладаря не лишиться грошей, щоб утримувати контроль над своєю імперією.

— Не знаю, Келе, — мовив Бриз, хитаючи головою. Його легковажність зникла: схоже, він серйозно обмірковував план. — Пан Всевладар звідкілясь бере той атій. Що як він вирушить до шахти й просто добуде собі ще?

Гем кивнув.

— А де видобувають атій, нікому не відомо.

— Ну, я б не сказав, що нікому, — з усмішкою відповів Келсьє. Бриз і Гем перезирнулися.

— Тобі відомо? — запитав Гем.

— Певно, що так, — відказав Келсьє. — Я сам відпрацював там рік свого життя.

— Гатсінські провалля?! — здивовано вигукнув Гем.

Келсьє кивнув.

— Саме тому Пан Всевладар потурбувався, щоб ніхто не вийшов звідти живим — він не може дозволити, щоб його таємниця стала відомою. Ті провалля — це не лише каторга, не лише пекельне місце, куди засилають помирати скаа. Це шахта.

— Ну звісно... — промовив Бриз.

Келсьє відступив від шинквасу й рушив до столика, за яким сиділи Гем і Бриз.

— У нас є шанс, панове. Шанс здійснити щось велике, щось, чого ніколи не робила жодна злодійська ватага. Ми пограбуємо самого Пана Всевладаря! Але йдеться не лише про це. Провалля мало не вбили мене, і після втечі я побачив усе... трохи інакше. Я бачу скаа, що важко працюють без жодної надії на краще. Я бачу злодійські ватаги, що намагаються вижити, підбираючи рештки з панських столів, часто гинучи під час цього або спричиняючи смерть інших скаа. Я бачу повстанців, які щосили опираються Пану Всевладарю, але не можуть нічого вдіяти. Вони зазнають невдач, бо їхні численні загони розпорошені, а їхні дії неузгоджені. Коли в одному місці спалахує бунт, Сталеве Міністерство легко його придушує. Так Останню імперію не перемогти, панове. Але в невеличкої команди висококваліфікованих спеціалістів є надія на успіх. Ми можемо працювати вільно, адже ризик, що нас викриють, — невеликий. Ми знаємо, як уникати мацаків Сталевого Міністерства. Ми розуміємо, як мислять вельможні дворяни і як це використати для нашої справи. Ми можемо це зробити!

Він зупинився перед Гемом і Бризом.

— Не знаю, Келе, — мовив Гем. — Не те, щоб я не погоджувався з твоїми мотивами, але це... це все видається дещо нерозсудливим.

Келсьє всміхнувся.

— Авжеж, видається. Але ти все одно погодишся, чи не так? Гем завагався, а тоді кивнув.

— Ти знаєш, що я приєднаюся до тебе, хай що б ти не задумав. Ця робота видається шаленством, але твої плани всі такі. Лише... лише скажи мені: ти справді маєш намір скинути Пана Всевладаря?

Келсьє підтвердив кивком голови. Невідь-чому Вен була майже схильна йому повірити.

Гем рішуче кивнув.

— Гаразд тоді. Я з вами.

— Бризе? — запитав Келсьє.

Чепурун похитав головою.

— Не знаю, Келе. Це трохи занадто, навіть для тебе.

— Ти нам потрібен, Бризе, — мовив Кел. — Ніхто не може так «угамувати» юрбу, як ти. Якщо ми хочемо зібрати армію, нам потрібні будуть твої алломанти — і твій хист.

— Що ж, це правда, — відказав Бриз. — І все ж...

Келсьє всміхнувся, а тоді поставив щось на стіл. Це був келих вина, який Вен наливала Бризові. Дівчина й не помітила, як Келсьє взяв його з шинквасу.

— Подумай лишень, який це виклик, Бризе, — сказав ватажок.

Чепурун глянув на келих, а тоді звів очі на Келсьє. Урешті він розсміявся й простягнув руку до вина.

— Добре. Я з вами.

— Це неможливо, — долинув грубий голос з іншого кінця кімнати. Кривоніг похмуро дивився на них, склавши руки на грудях. — Що ти насправді задумав, Келсьє?

— Те, що й кажу, — відповів ватажок. — Я планую захопити атій Пана Всевладаря і знищити його імперію.

— Ти не можеш цього зробити, — заперечив Кривоніг. — Це ідіотизм. Інквізитори підвісять нас усіх на гаках за горло.

— Можливо, — погодився Келсьє. — Але подумай про винагороду, яка чекає на нас у разі успіху. Багатство, влада й країна, де скаа житимуть як люди, а не як раби.

Кривоніг гучно пирхнув і підвівся так рвучко, що його стілець перекинувся на підлогу.

— Жодної винагороди не досить. Колись Пан Всевладар уже намагався тебе вбити — я бачу, ти не заспокоїшся, доки йому це не вдасться.

Із цими словами старий обернувся, накульгуючи з гордовитим виглядом, залишив приміщення й пристукнув за собою двері.

У лігвищі запала тиша.

— Що ж, гадаю, нам потрібен інший димник, — сказав Доксон.

— Ви просто дозволите йому ось так піти? — запитав Єден. — Він же все знає!

Бриз хихотнув.

— Хіба не ти відповідаєш за моральні принципи в нашому маленькому товаристві?

— Моральні принципи тут ні до чого, — відказав Єден. — Це просто дурість — дозволяти комусь ось так іти. Він за кілька хвилин може привести сюди зобов’язувачів.

Вен кивнула, погоджуючись, але Келсьє похитав головою.

— Я так не працюю, Єдене. Я запросив Кривонога на зустріч, на якій розповів про небезпечний план — план, який хтось може назвати навіть безглуздим. Я не збираюся вбивати цього чоловіка через те, що йому мій задум видався занадто небезпечним. Якщо ти чиниш таке, то дуже швидко ніхто не приходитиме, щоб вислухати твої плани.

— Крім того, — докинув Доксон, — ми не запрошуємо на такі зустрічі людей, яким не довіряємо і які можуть нас зрадити.

«Це неможливо», — насупившись, подумала Вен. Мабуть, він бреше, щоб підтримати моральний дух ватаги: ніхто не міг бути аж таким довірливим. Урешті-решт, хіба та невдача Келсьє кілька років тому, яка закінчилася для нього Гатсінськими проваллями, сталася не через зраду? Либонь, цієї миті за Кривоногом стежать убивці, щоб пересвідчитися, чи той не піде до зобов’язувачів.

— Гаразд, Єдене, — мовив Келсьє, повертаючись до справи. — Бриз і Гем погодилися. План схвалено. Ти не передумав?

— Якщо я скажу, що передумав, ти віддаси повстанські гроші назад? — запитав Єден.

У відповідь лише тихо пирхнув Гем. Єденове обличчя спохмурніло, але він тільки похитав головою.

— Якби в мене був вибір...

— Годі тобі вже скаржитися, — мовив Келсьє. — Ти тепер офіційно належиш до злодійської ватаги, тож ходи сюди й сідай із нами.

Єден на мить завагався, а тоді зітхнув, підійшов і сів разом із Бризом, Гемом і Доксоном. Келсьє досі стояв біля них, а Вен сиділа за сусіднім столиком.

Ватажок обернувся до неї.

— Як щодо тебе, Вен?

Вона витріщилася на нього. «Чому він питає? Хіба не знає, що я у нього в руках. Яка б там їхня робота не була, головне — я хочу навчитися того, що вміє він».

Келсьє терпляче чекав на відповідь.

— Я з вами, — сказала Вен, припускаючи, що саме це він хотів почути.

Схоже, вона вгадала, бо ватажок усміхнувся й порухом голови вказав на останній порожній стілець за столом.

Вен зітхнула, але слухняно підвелася й пересіла до гурту.

— Що це за дитина? — запитав Єден.

— Посередниця, — відказав Бриз.

Келсьє скинув бровою.

— Взагалі-то, Вен — радше новобранка. Кілька місяців тому мій брат виявив, що вона намагається «гамувати» його почуття.

— Отже, гамівниця? — мовив Гем. — Гадаю, ще одна нам не завадить.

— Взагалі-то, — вів далі Келсьє, — схоже, що «збурювати» людські емоції вона теж може.

Бриз аж підскочив.

— Ти серйозно? — запитав Гем.

Келсьє ствердно кивнув.

— Ми з Доксом випробували її кілька годин тому.

Бриз гмикнув.

— А я переконував її, що вона, найпевніше, не побачить іншого з-імли-народженого, крім тебе.

— Другий з-імли-народжений у ватазі... — задоволено протягнув Гем. — Це дещо збільшує наші шанси.

— Що за нісенітниці ви верзете? — пирхнув Єден. — Скаа не можуть бути з-імли-народженими. Я не впевнений, чи вони взагалі існують! Принаймні я не зустрічав жодного.

Бриз здійняв брови, а тоді поклав руку Єденові на плече.

— Тобі не слід так багато говорити, друже, — порадив він. — Коли мовчиш, ти здаєшся не таким дурним.

Єден скинув із себе Бризову руку, а Гем розреготався. Вен сиділа мовчки, розмірковуючи про те, що казав Келсьє. Викрасти запаси атію видавалося принадною ідеєю, але захоплювати місто заради цього? Невже ці люди справді були такі нерозважливі?

Келсьє підсунув стілець для себе й усівся на нього задом наперед, поклавши лікті на спинку.

— Гаразд, — мовив він. — Команду зібрано. Деталі ми сплануємо на наступній зустрічі, але я хочу, щоб ви всі поміркували про цю роботу. У мене є деякі ідеї, але свіжі погляди на наше завдання не завадять. Ми обговоримо, як виманити гарнізон із Лютаделя і як улаштувати тут такий хаос, що Великі доми не зможуть мобілізувати свої сили, щоб зупинити Єденову армію, коли та нападе.

Усі, крім Єдена, кивнули.

— Однак перш ніж закінчити цю розмову, — провадив далі Келсьє, — я хочу вас попередити про ще одну частину мого плану.

— Ще одну? — зі смішком перепитав Бриз. — Тобі мало викрасти багатство Пана Всевладаря і знищити його імперію?

— Мало, — відказав ватажок. — Якщо мені вдасться, я збираюся ще й убити його.

— Келсьє, — поволі промовив Гем. — Пан Всевладар — це Окраєць Вічності. Часточка самого Бога. Його не можна вбити. Навіть узяти в полон, найпевніше, неможливо.

Келсьє не відповів. Але очі його були сповнені рішучості.

«От воно що, — подумала Вен. — Він божевільний».

— У мене з Паном Всевладарем лишилися порахунки, — мовив урешті Келсьє. — Він забрав у мене Мару й трохи-трохи не позбавив глузду. Я визнаю перед вами, що значною мірою моя участь у цій авантюрі зумовлена прагненням помститися йому. Ми заберемо в нього владу, дім, багатство. Щоб наш план спрацював, треба його спекатися. Може, ув’язнити у власній темниці або принаймні змусити покинути місто. Але, гадаю, є й кращий вихід. У тих проваллях, куди він заслав мене, я «луснув» і в мені прокинулася алломантична сила. Тепер я збираюся використати її, щоб убити Пана Всевладаря.

Келсьє дістав щось із кишені й поклав на стіл.

— На півночі розповідають легенду, — мовив він далі. — Вона стверджує, що Пан Всевладар — не безсмертний. Не цілком безсмертний. Кажуть, його можна вбити за допомогою потрібного металу. Одинадцятого металу. Ось цього.

Очі всіх звернулися до предмету на столі. Це була тонка пластинка металу, завдовжки й завширшки приблизно як мізинець Вен, із гладкими боками сріблясто-білого кольору.

— Одинадцятий метал? — невпевнено перепитав Бриз. — Я ніколи не чув такої легенди.

— Пан Всевладар її приховує, — відказав Келсьє. — Але знайти можна, якщо знаєш, де шукати. Теорія алломантії розповідає нам про десять металів: вісім основних і два вищих. Та є ще один метал, про який мало хто знає. Значно могутніший, ніж решта десять.

Бриз скептично скривився.

Але Єден, схоже, зацікавився.

— І цей метал може якимось чином убити Пана Всевладаря?

Келсьє кивнув.

— Це його вразливе місце. Сталеве Міністерство хоче, щоб ми вірили, буцімто він безсмертний, але він може померти — від рук алломанта, який спалить цей метал.

Гем узяв тонку пластинку в руки.

— Де ти це дістав?

— На півночі, — відказав Келсьє. — У землях неподалік Дальнього півострова, де люди досі пам’ятають, як називалося їхнє давнє королівство, що існувало за дознесенських часів.

— Як він працює? — запитав Бриз.

— Не знаю точно, — чесно відповів Келсьє. — Але маю намір дізнатися.

Гем розглядав білястий метал, обертаючи його в пальцях.

«Убити Пана Всевладаря?» — подумала Вен. Пан Всевладар був стихійною силою, як вітер чи імла. Такі речі не можна вбити. Вони насправді не живуть. Вони просто є.

— Хай там як, — мовив Келсьє, забираючи пластинку від Гема, — вам про це нічого турбуватися. Убити Пана Всевладаря — це моє завдання. Якщо воно виявиться неможливим, ми вдовольнимося тим, що виманимо його з міста, а потім обчистимо скарбницю. Я просто подумав, що вам слід знати мої плани.

«Я зв’язалася з божевільним», — подумала Вен. А втім, вона не нарікала, адже це не мало значення — аби лише він навчив її алломантії.