З-імли-народжені

ЕПІЛОГ

— Я можу виснувати лише одне, пане Марше, — мовив Сейзед. — Пан Всевладар був і ферухіміком, і алломантом.

Вен задумалася. Вона сиділа на даху порожнього будинку на околиці бідняцького кварталу. Зламана нога, яку Сейзед старанно вправив, звисала з краю.

Дівчина проспала майже весь день. Марш, який сидів поруч, схоже, так само. Сейзед розповів іншим ватажанам про все, що сталося. Усі були живі, чому Вен неабияк раділа. Вона, однак, ще нікого не бачила. Сейзед сказав ватажанам, що їй потрібно відпочити, та й вони самі були зайняті, утворюючи новий уряд на чолі з Елендом.

— Ферухімік і алломант, — замислено повторив Марш.

Він справді швидко відновився: Вен досі мала синці, переломи й порізи, які дістала в бійці, тимчасом як Марш, схоже, вже залікував свої поламані ребра. Він сидів, трохи нахилившись уперед і поклавши руку на коліно, і дивився на місто штирями замість очей.

«Цікаво, як він бачить?» — подумала Вен.

— Так, пане Марше, — підтвердив Сейзед. — Розумієте, молодість — це одна з тих властивостей, що їх можуть накопичувати ферухіміки. Користі з цього небагато, адже щоб почуватися і виглядати на рік молодшим, потрібно такий самий час провести, почуваючись і виглядаючи на рік старшим. Переховуючись, хранителі іноді змінюють свій вік, щоб замаскуватися й одурити інших, але ще якогось корисного застосування цій здатності ніхто не знаходив. Одначе якщо Ферухімік буде водночас алломантом, він, імовірно, матиме змогу спалювати власні металосховища, черпаючи з них удесятеро більше енергії. Панна Вен пробувала підпалити мій метал, але не зуміла добути з нього сили. Але якщо ти здатен створювати власні ферухімічні запаси, а тоді спалювати їх, щоб дістати додаткову силу...

Марш насупився.

— Я не розумію, Сейзеде.

— Перепрошую, — мовив террісієць. — Мабуть, у цьому важко розібратися без основ теорії алломантії і ферухімії. Я спробую пояснити зрозуміліше. Яка головна різниця між цими двома вміннями?

— Алломант черпає силу з металів, а Ферухімік — з власного тіла, — відказав Марш.

— Саме так, — підтвердив Сейзед. — Пан Всевладар, як я гадаю, поєднав ці дві здатності. Він скористався здатністю змінити свій вік, доступною тільки ферухімікам, але енергію, якою живився, брав із алломантії. Підпаливши власне ферухімічне металосховище, він по суті створив собі новий алломантичний метал, який омолоджував його під час спалювання. Якщо моя здогадка правильна, Пан Всевладар мав необмежений запас молодості, адже більшість енергії він черпав не з власного тіла, а з металу. Йому треба було тільки іноді на короткий час зістарювати себе, щоб створювати ферухімічний запас, який він потім спалював, щоб лишатися молодим.

— У такому разі, — сказав Марш, — підпаливши цей запас, Пан Всевладар мав би стати значно молодшим, чи не так?

— Як мені видається, цей надмір молодості він зберігав у іншому ферухімічному металосховищі, — пояснив Сейзед. — Бачте, алломантія дуже показна — вона виявляє себе вибухами й спалахами сили. Панові Всевладарю ні до чого була вся та молодість одразу, тож він накопичив її в іншому шматку металу, з якого повільно забирав її, постійно лишаючись молодим.

— Ти маєш на увазі ті браслети?

— Так, пане Марше. Утім, ферухімія має спадну віддачу — наприклад, щоб стати сильнішим за звичайну людину вчетверо, потрібно непропорційно більше енергії, ніж для того, щоб стати сильнішим удвічі. У випадку Пана Всевладаря це означає, що йому доводилося витрачати дедалі більше молодості, щоб не старіти. А коли панна Вен висмикнула його браслети, він зістарів неймовірно швидко, бо його тіло намагалося повернутися до того стану, у якому б мало перебувати.

Вен сиділа, насолоджуючись прохолодним вечірнім вітерцем, і дивилася на замок Венчерів. Будівля була яскраво освітлена. Не минуло ще й доби, а Еленд уже зустрічався з очільниками скаа і дворянства, щоб напрацювати кодекс законів для нової держави.

Дівчина мовчала, торкаючись пальцями сережки, яку знайшла була в тронній залі й знову вставила в розірване вухо, коли те трохи загоїлося. Вона не була певна, чому так чіпляється за цю дрібничку. Може, тому, що вона пов’язувала її з Ріном і матір’ю, яка намагалася її вбити. А може, бо сережка нагадувала Вен про те, що вона зробила, хоча начебто не була здатна на таке.

їй ще багато чого треба було дізнатися про алломантію. Протягом тисячоліття дворяни сліпо вірили тому, що казали їм Пан Всевладар та інквізитори. Хтозна, які таємниці вони приховували, які метали затаювали...

— Отже... безсмертя Пана Всевладаря — це лише трюк? — нарешті промовила вона. — Насправді він не був богом, чи не так? Йому просто пощастило. Кожен, хто володіє одночасно алломантією і ферухімією, міг би зробити те саме.

— Схоже на те, панно, — відповів Сейзед. — Мабуть, саме тому він так боявся хранителів. Він переслідував і вбивав ферухіміків, адже знав, що це вміння, як і алломантія, спадкове. Якби кров террісійців змішалася з кров’ю дворян, могла народитися дитина, здатна кинути йому виклик.

— Звідси й розплідна програма, — мовив Марш.

Сейзед кивнув.

— Він хотів бути цілковито певним, що террісійці не матимуть змоги паруватися з іншими людьми й не передадуть своїм нащадкам сплячі ферухімічні здібності.

Марш вражено похитав головою.

— Це ж його власний народ! Він заподіяв йому стільки лиха тільки для того, щоб лишатися при владі!

— Але якщо сила Пана Всевладаря походить від поєднання ферухімії та алломантії, що тоді сталося біля Джерела Вознесіння? — насупивши чоло, запитала Вен. — Що то була за сила, яку мав знайти той чоловік, що написав щоденника?

— Я не знаю, панно, — тихо відказав Сейзед.

— Твоє пояснення не відповідає на всі запитання, — мовила Вен, хитаючи головою. Вона нічого не сказала про свої незвичайні здібності, але розповіла їм про те, що Пан Всевладар виробляв у тронній залі. — Він був такий могутній, Сейзеде! Я відчувала його алломантичну силу. Він був здатен «штовхати» метали в моєму тілі! Нехай він підсилив свою ферухімію, спалюючи власні металосховища, але як він досягнув такої могутності в алломантії?

Сейзед зітхнув.

— Боюся, єдиний, хто міг би відповісти на ці запитання, помер сьогодні вранці.

Вен усвідомила, що він має рацію. Пан Всевладар забрав із собою таємницю террісійської релігії, яку хранителі намагалися дізнатися протягом багатьох століть.

— Мені шкода. Мабуть, не варто було його вбивати.

Сейзед похитав головою.

— Власна старість однаково невдовзі вбила б його, панно. Ви вчинили правильно. Завдяки цьому я можу зберегти в пам’яті, що Панові Всевладарю заподіяла смерть одна зі скаа, яких він так пригноблював.

Вен почервоніла.

— Зберегти в пам’яті?

— Я ж хранитель, панно. Я повинен запам’ятати й правдиво переказати всі ті історичні події, що сталися.

— Тільки... не розказуй багато про мене, гаразд?

Чомусь їй була неприємна думка про те, що хтось інший буде розповідати про неї історії.

— Я б на вашому місці не надто турбувався, панно, — відказав з усмішкою Сейзед. — Як мені видається, я і мої побратими матимемо багато справ. Нам треба буде відновити так багато знань, так багато всього повідати світу... Сумніваюся, що розповіді про вас потребуватимуть поширення найближчим часом. Я збережу в пам’яті все, що сталося, але, якщо хочете, притримаю трохи ці знання в себе.

— Дякую, — кивнула Вен.

— Та сила, яку Пан Всевладар знайшов у печері, — замислено мовив Марш, — може, це й була алломантія. Ти казав, що до Вознесіння про алломантів немає жодної згадки.

— Це цілком можливо, пане Марше, — відказав Сейзед. — Існує кілька легенд про походження алломантії, але майже всі вони сходяться на тому, що перші алломанти «з’явилися разом з імлою».

Вен насупилася. Вона завжди вважала, що назва «з-імли-народжені» виникла через те, що алломанти переважно роблять свої справи вночі. Вона ніколи не думала, що тут може бути глибший зв’язок.

«Імла реагує на алломантію. Вона тягнеться до алломанта й клубочиться довкола нього, коли він застосовує свої здібності. І... наприкінці в тронній залі щось сталося. Неначе я щось усотала в себе з імли».

Однак повторити те, що вона тоді зробила, їй не вдавалося.

Марш зітхнув. Він прокинувся лише кілька годин тому, а вже мав стомлений вигляд. Голова його ледь похилилася, немовби металеві штирі в очах тягли її донизу.

— Тобі... болить, Марше? — запитала Вен. — Від цих штирів?

Він притулив долоню до грудей.

— Так. Усі одинадцять... пульсують болем. Біль якимось чином пов’язаний з моїми почуттями.

— Одинадцять? — вражено перепитала Вен.

— Так, два в голові, вісім у грудях і один у спині, що поєднує їх. Єдиний спосіб убити інквізитора — це відділити два верхні штирі від решти. Кел досягнув цього, відрубавши голову, але легше просто висмикнути середній штир.

— Ми думали, що ти помер, — сказала Вен. — Коли знайшли тіло в калюжі крові на тій «гамівній» станції...

Марш кивнув.

— Я збирався повідомити, що живий, але першого дня вони пильно стежили за мною. А я не очікував, що Кел почне діяти так швидко.

— Ніхто з нас цього не очікував, пане Марше, — мовив Сейзед. — Ніхто з нас.

— Йому таки це вдалося, еге ж? — сказав Марш, зачудовано хитаючи головою. — От же ж поганець. Я ніколи не пробачу йому двох речей. Перша — це того, що він вкрав мою мрію зруйнувати Останню імперію та ще й успішно втілив її сам.

— А друга? — запитала Вен.

Марш обернувся й поглянув на неї очима-штирями.

— Того, що дозволив убити себе для цього.

— Якщо дозволите запитати, пане Марше, — звернувся до нього Сейзед. — Чий то був труп, який панна Вен і пан Келсьє знайшли на «гамівній» станції?

Марш перевів погляд на місто.

— Взагалі-то, там було кілька трупів. Процес створення нового інквізитора доволі... неприємний. Мені не хотілося б говорити про це.

— Звісно, — схилив голову Сейзед.

— А ось ти міг би розповісти мені про ту істоту, якою Келсьє замінив лорда Рену.

— Про кандру? Боюся, навіть хранителям відомо про них небагато. Вони споріднені з імлистими почварами — можливо, це навіть ті самі істоти, але старші. Люди до них не надто приязно ставляться, і тому кандри воліють триматися в тіні, але дворянські доми час від часу наймають їх.

Вен насупилася.

— А чому Кел не наказав цьому кандрі перетворитися на себе й померти замість нього?

— Бачте, панно, — зітхнув Сейзед, — кандра, щоб перетворитися на когось, повинен спершу поглинути плоть і кістки цієї людини. Вони, як і імлисті почвари, не мають власного кістяка.

Вен здригнулася.

— Ох...

— До речі, він знову приходив, — сказав Марш. — Він більше не використовує тіло мого брата — знайшов собі якесь інше. Він шукав тебе, Вен.

— Мене? — здивувалася дівчина.

Марш кивнув.

— Казав, начебто Келсьє перед смертю передав права на його контракт тобі. Схоже, ця істота вважає тебе своєю хазяйкою.

Вен знову пройняв дрож. «Це... створіння зжерло тіло Келсьє».

— Я не хочу його тут бачити, — відказала вона. — Скажу йому забиратися геть.

— Не варто поспішати, панно, — порадив Сейзед. — Кандри — дорогі слуги, вони беруть оплату атієм. Якщо Келсьє придбав довгостроковий контракт на його послуги, нерозумно відмовлятися від них. Кандра може виявитися корисним помічником у тому, що чекає на нас найближчим часом.

Вен похитала головою.

— Мені байдуже. Я не хочу бачити це створіння після того, що воно зробило.

Усі троє замовкли. Нарешті Марш зітхнув і підвівся.

— Хай там як, а мені час іти до замку. Новий король хоче, щоб я представляв Міністерство в переговорах.

Вен насупилася.

— Не розумію, чому Міністерство взагалі має право голосу в цій справі?

— Зобов’язувачі досі мають владу, панно, — пояснив Сейзед. — Крім того, це добре навчені й ефективні чиновники, які потрібні Останній імперії. Його величність вчинить мудро, якщо спробує залучити їх на свій бік, і визнання пана Марша стороною переговорів мало б цьому допомогти.

Марш стенув плечима.

— Якщо мені вдасться взяти під свій контроль Кантон правовір’я, Міністерство за наступні кілька років має... змінитися. Я діятиму повільно й обережно, і коли зобов’язувані збагнуть, що зазнали поразки, буде вже пізно. А ось інші інквізитори можуть створити проблеми.

Вен кивнула.

— А скільки їх ще лишилося поза Лютаделем?

— Не знаю, — відказав Марш. — Я не так довго був членом Кантону інквізиції до того, як знищив його. Але Остання імперія величезна. Кажуть, начебто всього в ній було близько двох десятків інквізиторів, але точного числа мені не вдалося дізнатися.

Вен знову кивнула, і Марш пішов. Однак тепер, коли вона знала їхню таємницю, інквізитори нехай і лишалися небезпечними, але хвилювали її значно менше. Її непокоїло дещо інше.

«Ви не знаєте, що я роблю для людства. Я був вашим богом, навіть якщо ви цього не усвідомлювали. Убивши мене, ви приречете себе на загибель...»

Останні слова Пана Всевладаря. Тоді Вен подумала, що він мав на увазі Останню імперію, коли казав про те, що робить «для людства». Але тепер вона вже не була певна. Коли він промовляв ці слова, у його очах була не гординя, а... страх.

— Сейзе, — сказала вона. — Що таке та Безодня? Що мав перемогти Герой Віків?

— На жаль, нам це невідомо, панно, — відповів Сейзед.

— Але вона зникла, чи не так?

— Схоже, що так, — відказав террісієць. — Легенди сходяться на тому, що якби Безодню не спинили, увесь світ загинув би. Хоча ці історії можуть бути перебільшені. Можливо, небезпека Безодні — це насправді сам Пан Всевладар. Може, бій Героя — це був бій його сумління. Він мав вибрати: підкорити світ чи лишити його вільним.

Це пояснення не здалося Вен правильним. У цьому всьому крилося щось більше. Вона пригадала переляк в очах Пана Всевладаря. Навіть не переляк, а жах.

«Він сказав “роблю”. Не “робив”, а “роблю для людства”. Тобто, це щось він робив аж до останнього. І він сказав: “Ви приречете себе на загибель...”».

Вен пройняло холодом. Сонце сідало, і в сутіні дедалі яскравішали вогні замку Венчерів — тимчасової резиденції Еленда, хоча пізніше він, можливо, перебереться до Кредік-Шо. Він ще не вирішив.

— Навідайте його, панно, — сказав Сейзед. — Він має побачити, що з вами все гаразд.

Вен не відповіла відразу. Вона дивилася на місто, на яскраво освітлену фортецю на тлі чимраз темнішого неба.

— Ти був там, Сейзеде? — запитала вона. — Чув його промову?

— Так, панно, — відказав террісієць. — Коли ми виявили, що атію в скарбниці нема, лорд Венчер наполіг, щоб ми пішли по підмогу для вас. Я схильний був погодитися з ним, адже жоден із нас не був воїном, а я не мав із собою ферухімічних металосховищ.

«Атію нема, — подумала Вен. — Після всього цього ми не знайшли навіть крихти. Що ж Пан Всевладар із ним зробив? Чи, може... хтось інший дістався до нього перший?»

— Коли ми з паном Елендом побачили повстанців, — розповідав далі Сейзед, — вони саме вбивали палацову гвардію. Дехто з гвардійців хотів здатися, але наші полонених не брали. Це було... неприємне видовище, панно. Ваш Еленд... йому не сподобалося побачене. Коли він став перед натовпом скаа, я подумав, що вони просто вб’ють його також.

Террісієць замовк, а тоді, ледь схиливши голову набік, повів далі:

— Те, що він казав, панно... його мрії про нову державу, його осуд кровопролиття й хаосу... Боюся, панно, я не здатен переказати як слід. Шкода, що я не мав металосховища, щоб запам’ятати дослівно його промову, — він зітхнув і похитав головою. — У будь-якому разі, гадаю, пан Бриз неабияк посприяв, щоб заспокоїти натовп. Щойно кілька людей почали слухати пана Еленда, до них долучилися й інші, а тоді... Що ж, як мені видається, це добре, що тепер ми маємо короля-дворянина. Пан Еленд легітимізує нашу претензію на владу, а з ним на чолі ми матимемо більше підтримки від дворянства й купецтва.

Вен усміхнулася.

— Кел добряче розлютився б на нас. Він стільки зробив, а ми взяли й посадили на трон вельможу.

Сейзед похитав головою.

— Ба ні. Як мені видається, тут є дещо важливіше. Ми посадили на трон не просто вельможу — ми посадили на трон хорошу людину.

— Хорошу людину... — повторила Вен. — Так. Тепер я знаю кількох хороших людей.

Вен стояла навколішках серед імли на даху замку Венчерів. Зламана нога ускладнювала рухи, але дівчина переміщувалася здебільшого завдяки алломантії. Лишалося тільки пильнувати, щоб приземлення були м’які.

Настала ніч, і Вен оточувала імла. Захищаючи її, ховаючи її, даючи їй силу...

Еленд Венчер сидів за письмовим столом унизу, під даховим вікном, яке так і не засклили відтоді, як вона скинула в нього убивцю. Еленд не помітив Вен, що зачаїлася над його головою. Не дивно. Хто міг помітити з-імли-народжену в її стихії? Якоюсь мірою Вен була наче один із тих образів-тіней, що їх створював Одинадцятий метал. Безтілесна. Щось, що могло б існувати.

Могло б...

Події останнього дня важко було осягнути розумом. А у своїх почуттях Вен навіть не намагалася розібратися: ті були в іще більшому безладі. Вона досі не бачилася з Елендом. Не могла.

Вен поглянула на дворянина, що читав при світлі лампи й нашвидку занотовував щось у записнику. Сьогоднішні зустрічі, очевидно, пройшли добре — схоже, ніхто не заперечував, щоб він став королем. Хоча Марш казав, що за цією підтримкою криються політичні інтриги. Дворянство вважало Еленда маріонеткою, якою вони зможуть керувати, а між ватажками скаа вже починалися незгоди.

І все ж Еленд нарешті дістав можливість розробити той кодекс законів, про який він мріяв, можливість збудувати ідеальну державу й застосувати на практиці всі ті філософські ідеї, які він так довго вивчав. Він наб’є не одну ґулю, і Вен підозрювала, що зрештою йому доведеться спинитися на чомусь значно реалістичнішому, ніж його ідеалістична мрія. Але насправді це не мало значення. Він буде хорошим королем.

«Звісно, проти Пана Всевладаря навіть купка попелу видаватиметься хорошим королем...»

Вен хотілося спуститися до нього, у теплу кімнату, але... щось її стримувало. Останнім часом у її житті відбулося стільки раптових поворотів, їй довелося зазнати такого емоційного напруження — як пов’язаного з алломантією, так і не пов’язаного, — що тепер вона не знала, чого хоче. Вона не була певна, хто вона — Вен чи Валетта. Навіть не була певна, ким їй хотілося б бути.

Їй стало холодно серед імли, у довколишній темряві й безгомінні. Імла давала їй силу, захищала й ховала... навіть коли Вен не потрібно було ні перше, ні друге, ні третє.

«Я не можу. Та людина, що прагнула бути з ним, це не я. То була ілюзія, мрія. Я виросла в тіні й повинна лишитися на самоті. Я не заслуговую на це. Я не заслуговую на нього».

Це кінець. Як вона й передбачала, усе змінилося. Правду кажучи, з неї завжди була нікудишня дворянка. Настав час повернутися до того, що вона добре вміла. Вона була дитиною тіней, а не званих вечорів і балів.

Настав час піти.

Вен обернулася, намагаючись не зважати на сльози, досадуючи сама на себе, і пішла геть, похиливши голову. Вона пошкутильгала по металевому даху, щоб розчинитися в імлі.

Але раптом...

«Він віддав кінці, присягаючись, що ти померла від голоду багато років тому».

У всьому тому хаосі вона мало не забула, що інквізитор сказав їй про Ріна. Тепер пригадані слова змусили її спинитися. Імла линула повз неї, вирувала й пестила.

Рін не покинув її. Його схопили інквізитори, які шукали Вен, неправоложну доньку їхнього політичного ворога. Вони катували Ріна.

І він помер, захищаючи її.

«Рін не зрадив мене. Він завжди обіцяв, що зрадить, але врешті-решт так і не зрадив». Він був далеко не найкращим братом, але, попри все, він любив її.

Із закутка її мозку долинув шепіткий голос, Рінів голос: «Повертайся».

Перш ніж вона встигла передумати, Вен поквапливо закульгала до розбитого дахового вікна й кинула в нього монету.

Еленд обернувся й здивовано глянув на металеве кружальце, що впало на підлогу. За мить, «штовхаючи» себе вгору, щоб сповільнити падіння, Вен зіскочила вниз і приземлилася на здорову ногу.

— Еленде Венчере, — сказала вона, випроставшись. — Я давно хотіла сказати вам одну річ, — вона кліпнула, струшуючи сльози з очей. — Ви занадто багато читаєте. Особливо в присутності дами.

Він усміхнувся, підвівся зі стільця й міцно обійняв її. Вен заплющила очі, насолоджуючись теплом його обіймів.

І усвідомила, що насправді завжди лише цього й хотіла.