З-імли-народжені

33

— То що... це кінець? — запитала Вен. — Нашому плану.

Гем стенув плечима.

— Якщо інквізитори розкололи Марша, то їм усе відомо. Якщо не все, то достатньо. Вони знають, що ми збираємося напасти на палац і використати для цього як прикриття війну домів. Тепер нам ніяк не виманити Пана Всевладаря з Лютаделя і вже напевне не вдасться змусити його послати в місто палацову гвардію. Наші справи кепські, Вен.

Дівчина мовчала, обмірковуючи Гемові слова. Сам він сидів на брудній підлозі, схрестивши ноги й прихилившись спиною до цегляної стіни. Запасне лігвище було вогким підвальним приміщенням лише з трьома кімнатами, де тхнуло землею і попелом. Кривоногові підмайстри зайняли одну кімнату, решту слуг Доксон розпустив по домівках перед тим, як перебратися до нового сховку.

Бриз стояв біля дальньої стіни. Час від часу він із ваганням позирав на брудну підлогу і запилюжені стільці, але так і лишився стояти. Вен не розуміла, чому він так переймається: мешкаючи, по суті, в ямі, він не мав жодного шансу зберегти свій костюм чистим.

Не лише Бриз був невдоволений їхнім добровільним ув’язненням. Вен чула, як деякі підмайстри бурчали, що воліли б краще попастися в руки Міністерству. І все ж вони всі сиділи в підвалі ось уже два дні й виходили тільки за крайньої потреби. Кожен розумів, у якій вони небезпеці: Марш міг виказати інквізиторам усіх членів їхньої ватаги й описати їх.

Бриз похитав головою:

— Що ж, пані та панове, мабуть, настав час згортати нашу операцію. Ми старалися як могли, а зважаючи на те, що наш початковий план — зібрати армію — закінчився такою катастрофою, то я сказав би, що ми з вами виконали чудову роботу.

Доксон зітхнув.

— У будь-якому, разі тих грошей, що лишилися, нам вистачить ненадовго, особливо якщо Кел і далі роздаватиме їх скаа.

Він сидів за столом — єдиним великим предметом меблів у кімнаті, — а найважливіші облікові книги, нотатники та контракти лежали перед ним акуратними стосами. Доксон ретельно зібрав кожен папірець, який міг би вказати на ватагу або видати ще більше інформації про їхній план.

Бриз кивнув.

— Щодо мене, то я прагну вже якоїсь зміни. Усе це було весело, захопливо і все таке, але робота з Келсьє трохи виснажує.

Вен насупилася.

— Ти покинеш ватагу?

— Залежить від наступної роботи, — відказав Бриз. — Ми не схожі на відомі тобі ватаги — ми працюємо, коли нам подобається, а не коли нам наказують. Ми можемо собі дозволити бути вимогливими до роботи. Винагороди великі, але ризики також.

Гем усміхнувся і влаштувався зручніше, заклавши руки за голову й анітрохи не зважаючи на бруд.

— Твої слова змушують дивуватися, як ми взагалі вплуталися в цю справу. Ризик величезний, винагорода маленька.

— А точніше, відсутня, — поправив його Бриз. — Тепер нам не бачити того атію. Слова Келсьє про альтруїзм і працю на благо скаа — це все, звісно, чудово, але я все ж сподівався, що нам вдасться-таки поживитися з тої скарбниці.

— Твоя правда, — сказав Доксон, підводячи погляд від своїх нотаток. — Але хіба воно не було того варте? Те, чого ми досягли?

Бриз із Гемом перезирнулися, а тоді обоє кивнули.

— Саме тому ми лишилися, — мовив Доксон. — Кел сам це сказав: він вибрав нас, бо знав, що ми охоче спробуємо чогось нового заради гідної мети. Ви всі хороші люди, навіть ти, Бризе. І не треба так супитися на мене.

Вен усміхнулася, слухаючи звичну суперечку. Вона сумувала за Маршем, але ці люди знали, як рухатися вперед, попри всі втрати. У цьому розумінні вони все ж були справжніми скаа.

— Війна домів, — промовив знічев’я Гем, усміхаючись сам до себе. — Як гадаєте, скільки дворян уже загинуло?

— Кілька сотень щонайменше, — відказав Доксон, не підводячи голови. — Усі вбиті власними загребущими руками.

— Визнаю, я мав сумніви щодо успішності цього всього, — сказав Бриз. — Але зважаючи на ті перешкоди, які війна створить для торгівлі, не кажучи вже про безлад у владі... що ж, ти маєш рацію, Доксоне. Це було того варте.

— Ще б пак варте, мій любий друже! — вторував йому Гем, копіюючи Бризів стиль.

«Мені їх бракуватиме, — із сумом подумала Вен. — Може, Келсьє запросить мене на свою наступну справу».

На сходах загуркотіли кроки, і Вен інстинктивно пересунулась у тінь. Грубо тесані двері відчинилися, і досередини зайшла знайома постать у чорному вбранні. Ватажок ніс марево-плащ, перекинувши його через руку, а на обличчі його був вираз крайнього виснаження.

— Келсьє! — вигукнула Вен, ступаючи йому назустріч.

— Привіт усім! — сказав він стомленим голосом.

«Знайома втома, — подумала дівчина. — Надуживання п’ютеру. Де ж він був?»

— Ти спізнився, Келе, — промовив Доксон, не відриваючи погляду від нотатників.

— Намагаюся бути послідовним, — відказав Келсьє, кинув плащ на підлогу, потягнувся і сів. — Де Кривоніг і Страшко?

— Кривоніг спить у сусідній кімнаті, — пояснив Доксон. — А Страшко поїхав із Рену. Ми подумали, що варто відправити з ним нашого найкращого олов’яноокого.

— Слушна думка, — похвалив Келсьє.

Він глибоко зітхнув і, притулившись до стіни, заплющив очі.

— Мій любий друже, — сказав Бриз, — у тебе жахливий вигляд.

— Насправді все не так погано. Назад я вже не дуже й поспішав, навіть спинився дорогою, щоб поспати кілька годин.

— Це добре, але де ти був? — запитав навпрямець Гем. — Ми тут місця собі не знаходили — хвилювалися, що ти втнеш якусь дурницю.

— Власне кажучи, — зауважив Бриз, — ми не сумнівалися, що ти втнеш яку дурницю. Ми лише гадали яку. То що цього разу? Ти вбив лорда-прелана? Закатрупив кілька десятків дворян? Поцупив плащ Пана Всевладаря просто з його плечей?

— Я знищив Гатсінські провалля, — спокійно відказав Келсьє.

У кімнаті запала мовчанка. Усі приголомшено витріщилися на нього.

— Здавалося б, — нарешті промовив Бриз, — за весь цей час ми мали б уже збагнути, що не варто тебе недооцінювати.

— Знищив Гатсінські провалля? — перепитав Гем. — Але як їх можна знищити? Це ж лише кілька розколин у землі!

— Ну, я знищив не самі Провалля, — пояснив Келсьє. — Я лише розтрощив кристали, з яких утворюються атієві жеоди.

— Усі? — сторопів Доксон.

— Усі, які знайшов, — відказав ватажок. — Кількасот ніш. З алломантією знайти їх виявилося значно легше, ніж без неї.

— Кристали? Що за кристали? — спантеличено запитала Вен.

— Атієві, — пояснив Доксон. — Із них якимось чином — яким саме, мабуть, ніхто напевне не знає — утворюються жеоди, всередині яких містяться намистини атію.

Келсьє кивнув.

— Саме через кристали Пан Всевладар не може послати в Провалля алломантів, щоб ті просто «витягнули» атієві жеоди. Застосування певних видів алломантії призводить до того, що кристали руйнуються. Минуть століття, поки вони відростуть знову.

— Століття, протягом яких із них не утворюватиметься атію, — додав Доксон.

— Отже, ти... — Вен не доказала.

— Так. Я, вважай, поклав кінець добуванню атію в Останній імперії на наступні років триста абощо.

«Еленд. Дім Венчерів. Вони відповідають за Провалля. Як відреагує Пан Всевладар, коли дізнається про це все?»

— Ти божевільний, — тихо промовив Бриз, дивлячись на Келсьє великими очима. — Атій — це основа економіки імперії. Саме завдяки йому Пан Всевладар зберігає контроль над дворянами. Ми навряд чи пограбуємо його запаси атію, але в тривалій перспективі наслідки від знищення Проваль будуть такі самі. Ти клятий безумець... і клятий геній!

Келсьє криво всміхнувся.

— Дякую за обидва компліменти. Інквізитори вже накрили столярню?

— Як повідомляють спостерігачі — ще ні, — відказав Доксон.

— Добре, — мовив Келсьє. — Може, їм усе-таки не вдалося розколоти Марша. Принаймні я сподіваюся, вони не знають, що нам відомо про їхні «гамівні» станції. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я піду спати. Завтра нам багато чого треба обговорити.

Ватажани мовчки перезирнулися.

— Обговорити? — нарешті перепитав Доксон. — Але ж, Келе... ми оце саме думали, що слід зупинитися. Ми спровокували війну домів, а ти ось обвалив економіку імперії. Наше прикриття — і наш план — розтаємничено... Невже ти гадаєш, що ми можемо ще щось удіяти?

Келсьє всміхнувся, важко звівся на ноги й рушив до сусідньої кімнати.

— Поговоримо завтра.

— Як ти думаєш, Сейзеде, що він планує? — запитала Вен, сидячи на табуреті біля вогнища, тимчасом як террісієць готував обід.

Келсьє проспав цілу ніч і досі не прокинувся.

— Не маю гадки, панно, — відказав Сейзед, куштуючи рагу. — Хоча зараз — коли в місті такий безлад — мабуть, чудова нагода, щоб виступити проти Останньої імперії.

Вен замислилася.

— Гадаю, ми могли б спробувати захопити палац — Кел завжди цього хотів. Але як це здійснити, якщо Пан Всевладар уже попереджений? До того ж у нас замало солдатів: Гемові й Бризу так і не вдалося закінчити набір.

Сейзед стенув плечима.

— Може, Келсьє має намір заподіяти щось самому Панові Всевладарю? — припустила Вен.

— Можливо.

— Сейзеде, — поволі мовила дівчина. — Ти збираєш легенди, чи не так?

— Я хранитель, а отже, збираю багато чого, — відказав террісієць. — Оповіді, легенди, релігії. Коли я був молодим, інший хранитель переказав мені все, що знав, щоб я зберіг це знання і примножив його.

— Ти коли-небудь раніше чув легенду про Одинадцятий метал?

Сейзед похитав головою.

— Ні, панно. Я почув про неї вперше від пана Келсьє.

— Одначе він божиться, що вона правдива, — сказала Вен. — І я... чомусь йому вірю.

— Цілком можливо, що існують легенди, про які мені невідомо, — зауважив Сейзед. — Якби хранителі знали все, навіщо тоді нам шукати ще якусь інформацію?

Вен кивнула, але сумніви її цілком не розвіялися.

Сейзед помішував рагу. Террісієць мав сповнений гідності вигляд, навіть виконуючи таку просту роботу. Він куховарив у своєму мажордомському вбранні, і його, схоже, анітрохи не турбувало, що йому доводиться заміняти слуг, яких розпустили по домівках.

На сходах пролунали поквапливі кроки. Вен насторожилася й підвелася з табурета.

— У чому річ, панно? — запитав Сейзед.

— Хтось на сходах, — відказала вона, підходячи до дверей.

До кімнати вбіг один із підмайстрів — наскільки Вен пам’ятала, його звали Тейс. Поки Лишветрода не було, цей хлопчина став їхній головним спостерігачем.

— На майдані збираються люди, — повідомив Тейс, махнувши рукою в бік сходів.

— Що сталося? — запитав Доксон, виходячи з сусідньої кімнати.

— На майдані Фонтанів збирається натовп, пане Доксоне, — повторив хлопчина. — Кажуть, що будуть нові страти.

«Помста за Провалля, — подумала Вен. — А вони не забарилися».

Доксон спохмурнів.

— Будіть Кела.

— Я маю намір дивитися, — заявив Келсьє, прямуючи до виходу в одязі скаа й звичайному плащі.

Шлунок Вен скрутився у вузол. «Знову?»

— Ви робіть, як вважаєте за потрібне, — додав ватажок.

Він мав значно кращий вигляд після тривалого відпочинку — втома минула й поступилася місцем тій характерній силі, яку Вен звикла бачити від Келсьє.

— Ця страта — найпевніше, відповідь на те, що я зробив у Проваллях, — провадив він далі. — Я хочу побачити смерть цих людей, адже, нехай і непрямо, спричинився до неї.

— Ти не винен, Келе, — сказав Доксон.

— Ми всі винні, — відрубав Келсьє. — Це не значить, що ми чинимо неправильно. Але якби не ми, ті люди не мали б померти. Як на мене, найменше, що ми можемо зробити для них, — це стати свідками їхнього відходу.

Він відчинив двері й рушив сходами вгору. Поволі за ним потяглися інші ватажани, крім Кривонога, Сейзеда та підмайстрів, що лишилися у сховку.

Вен піднялася сходовим прогоном, у якому тхнуло цвіллю, і вийшла на брудну вулицю в бідняцькому кварталі, приєднавшись до решти. Ліниво кружляючи в повітрі, з неба падали лапаті пластівці попелу. Келсьє вже простував вулицею, і ватажани — Бриз, Гем, Доксон і Вен — поквапилися, щоб наздогнати його.

Новий сховок був недалеко від майдану Фонтанів, але за кілька вулиць від нього Келсьє зупинився. Штовхаючись, повз них тяглися скаа з порожніми очима. Віддалік задзвонили дзвони.

— У чому річ, Келе? — запитав Доксон.

Ватажок схилив голову набік, дослухаючись.

— Вен, ти чуєш це?

Вона заплющила очі, а тоді розвогнила олово. «Зосередься, — подумала дівчина. — Як учив Страшко. Пусти повз вуха човгання ніг і бурмотіння голосів, рипіння дверей і людське дихання. Слухай...»

— Коні, — сказала вона, пригашуючи олово й розплющуючи очі. — І карети.

— Вози, — поправив її Келсьє, сходячи на край дороги. — Арештантські. Їдуть цією дорогою.

Він глянув угору на будівлі довкола, а тоді став дертися на дах по ринві. Бриз закотив очі, штовхнув ліктем Доксона і кивнув на вхід до будинку, але Вен і Гем, розпаливши п’ютер, легко вилізли за Келсьє.

— Там, — ватажок вказав на вулицю неподалік.

Вен ледь-ледь, але все ж побачила валку ґратованих арештантських возів, що котили в напрямку до майдану.

Доксон і Бриз вилізли на похилий дах через вікно. Келсьє не рухався. Він стояв біля краю і видивлявся на вози з арештантами.

— Келе, — стурбовано озвався Гем. — Що в тебе на думці?

— Ми досить далеко від майдану, — повільно промовив Келсьє. — Інквізиторів з в’язнями нема: вони, як і минулого разу, приїдуть з палацу. Цих людей охороняє не більш ніж сотня солдатів.

— Сотня солдатів — це багато, Келе, — відказав Гем.

Келсьє наче не чув його. Він ступив крок і опинився на самому краю.

— Я можу це зупинити... можу їх урятувати.

Вен підійшла до нього.

— Келе, нехай навіть там мало вартових, але ж майдан Фонтанів зовсім поруч. Там повно солдатів, та ще й інквізитори!

Несподівано Гем її не підтримав. Він обернувся й поглянув на Доксона й Бриза. Доксон знизав плечима.

— Ви що, усі з глузду зсунулися? — скрикнула Вен.

— Стривайте, — сказав Бриз, примружившись. — Я не олов’яноокий, але вам не здається, що деякі з цих в’язнів занадто добре вдягнені?

Келсьє заціпенів, а тоді вилаявся. Не кажучи ні слова, він стрибнув з даху просто на вулицю внизу.

— Келе! — закричала Вен. — Що...

Ураз вона завмерла. У променях червоного сонця поволі наближалася валка возів. У одному з них попереду сидів хлопчина, якого за допомогою оловозору вона впізнала.

Страшко.

— Келсьє, що відбувається?! — закричала Вен, намагаючись наздогнати ватажка, що мчав вулицею.

Той трохи сповільнився.

— Я побачив Рену і Страшка на першому возі. Очевидно, зобов’язувачі напали на човни Рену, коли вони йшли каналошляхом. Люди в клітках — це слуги, робітники й вартові, яких ми найняли для роботи в маєтку.

«Зобов’язувачі напали на човни... — подумала Вен. — Міністерство знає, що Рену — несправжній. Отже, Марш таки розколовся».

Позаду з будинку на вулицю вибіг Гем. Бриз і Доксон з’явилися трохи перегодом.

— Мусимо діяти швидко! — крикнув Келсьє, знову прискорюючись.

— Келе! — заволала Вен, хапаючи його за руку. — Келсьє, ти не можеш їх урятувати! їх занадто добре охороняють. Надворі білий день, а ми в самому середмісті. Тебе просто вб’ють!

Він різко спинився посеред вулиці, обернувся й розчаровано подивився їй просто в очі.

— Ти не розумієш, про що йдеться, чи не так, Вен? Ніколи не розуміла. Одного разу я вже дозволив тобі мене зупинити — на пагорбі, перед полем бою. Але цього разу не дозволю. Цього разу я можу щось зробити.

— Але...

Келсьє вирвав свою руку.

— Ти так і не збагнула, Вен, що таке дружба. Сподіваюся, колись ти це зрозумієш.

І він помчав назустріч возам із арештантами. Повз Вен, прямуючи в інший бік і розштовхуючи скаа, що сунули на майдан, пробіг Гем.

Якусь хвилю дівчина безглуздо стояла під попелопадом, поки з нею не порівнявся Доксон.

— Це божевілля, — промимрила вона. — Ми не можемо цього зробити, Доксе. Ми не непереможні.

Доксон чмихнув.

— Але ми й не безпорадні.

Важко дихаючи, їх наздогнав Бриз і вказав на бічну вулицю.

— Туди. Мені треба місце, де я буду бачити солдатів.

Вони потягли Вен за собою, і вона пішла, зненацька відчувши, як до її тривоги домішується сором.

«Келсьє...»

Келсьє проковтнув алломантичний розчин і викинув два порожні флакони. Ті зблиснули в повітрі й, упавши на бруківку, розлетілися на друзки. Він пірнув у бічний провулок і вибіг на моторошно-порожній проспект.

Арештантські вози котили до нього, саме в’їжджаючи на невеличкий майдан, утворений перехрестям двох вулиць. Кожен віз — огороджений ґратами, кожен — напакований людьми, яких Келсьє тепер упізнавав. Слуги, вартові, покоївки. Дехто — повстанці, дехто — звичайні люди. Але ніхто з них не заслуговував на смерть.

«Занадто багато скаа вже померло, — думав він, розвогнюючи метали. — Сотні. Тисячі. Сотні тисяч. Але не сьогодні. Годі».

Він кинув монету й, «відштовхнувшись», широкою дугою злинув у повітря. Солдати задерли голови, показуючи на нього пальцями. Келсьє приземлився просто посеред них.

На якусь мить запала тиша, коли солдати здивовано обернулися до нього. Із неба поволі падали пластівці попелу. Келсьє напівприсів серед гурту вартових, а тоді, розвогнивши сталь, із криком випростався і «штовхнув» від себе.

Алломантична сила вдарила солдатів у нагрудники. Кільканадцять чоловіків відкинуло геть, вони полетіли, збиваючи з ніг товаришів і врізаючись у стіни.

Здійнявся лемент. Келсьє різко обернувся й, «відштовхнувшись» від обладунка якогось солдата, стрибнув до арештантського воза. Розвогнивши п’ютер, він врізався у віз і схопився за ґратчасті дверцята.

В’язні з несподіванки подалися назад, збившись у купу. За допомогою п’ютерної сили Келсьє вирвав двері й пожбурив їх у солдатів, що бігли до нього.

— Утікайте! — крикнув він в’язням, м’яко зістрибуючи на бруківку.

Він крутнувся — й опинився віч-на-віч із високою постаттю у коричневому балахоні. Келсьє відступив назад, а чоловік у балахоні відкинув з голови каптур і глянув на нього очима-штирями.

Інквізитор посміхнувся, і Келсьє почув кроки, що наближалися з бічних вуличок. Тупіт десятків ніг. Якщо не сотень.

— Прокляття! — вилаявся Бриз, коли солдати почали вибігати на майдан.

Доксон затягнув гамівника у провулок. Вен поквапилася за ними і причаїлася в тіні, дослухаючись до криків на перехресті.

— Що там? — запитала вона.

— Інквізитор! — Бриз вказав на постать у балахоні біля Келсьє.

— Що?! — підскочив Доксон.

«Це пастка, — нажахано усвідомила Вен. Солдати заполонили майдан, вибігаючи з непомітних бічних вуличок. — Келсьє, забирайся звідти!»

Келсьє «відштовхнувся» від упалого солдата й перекидьки перелетів через арештантський віз. Приземлившись на напівзігнуті ноги, він окинув поглядом новоприбулі загони. Багато бійців були без обладунків і тримали в руках бойові палиці. Туманобійники.

Інквізитор «штовхнув» себе, здійнявся у виповнене попелом повітря і важко опустився навпроти Келсьє. Нелюд посміхався.

«Це той самий. Із палацу».

— Де дівчина? — спокійно запитав інквізитор.

Келсьє проігнорував запитання.

— Чому ти один? — поцікавився він.

Посмішка нелюда поширшала.

— Мені пощастило виграти жереб.

Келсьє розвогнив п’ютер і метнувся вбік, тимчасом як інквізитор дістав два обсидіанові топірці. На майдан швидко прибували нові й нові солдати. З возів долинали людські крики.

— Келсьє! Лорде Келсьє! Допоможіть, будь ласка!

Ватажок тихо лайнувся, коли інквізитор рушив до нього. «Потягнувшись» за ґрати одного з досі повних возів, він здійнявся в повітря над гуртом солдатів. Приземлившись, Келсьє кинувся до в’язнів з наміром їх звільнити. Коли він підбіг, арештантський віз сильно здригнувся. Келсьє глянув угору й побачив, що на даху клітки стоїть і щириться до нього сталевоока потвора.

Ватажок ледве встиг «відштовхнути» себе назад, відчувши, як топірець просвистів біля його обличчя. М’яко приземлившись, він змушений був одразу відстрибнути вбік, щоб уникнути атаки кількох солдатів. Опустившись додолу, він «заякорився» за один із возів і «потягнув» кинуті раніше залізні двері. Ґратки смикнулися, здійнялися в повітря і вгатили солдатів.

Інквізитор атакував іззаду, але Келсьє знову відскочив. Двері, що досі підстрибували й крутися на бруківці, опинилися попереду. Пролітаючи над ними, Келсьє «відштовхнувся» і стрілою шугнув угору.

«Вен мала рацію», — з досадою подумав він. Інквізитор не відривав від нього своїх жахливих очей. «Не слід було мені цього робити». Унизу солдати оточили скаа, яких він звільнив.

«Треба втікати — спробувати позбутися інквізитора. Раніше мені це вдавалося кілька разів».

Але... він не міг. Він не втікатиме, не цього разу. Досить відступати. Навіть якщо це коштуватиме йому всього, він мусить звільнити цих в’язнів.

А тоді, уже почавши опускатися, він побачив загін людей, що бігли на перехрестя. Вони були озброєні, але не в одностроях. На чолі їх бігла знайома постать.

«Геме! То ось, де ти був!»

— Що там відбувається? — занепокоєно запитала Вен, витягуючи шию, щоб побачити майдан.

Келсьє, у темному плащі, який маяв за його спиною, ринув згори на поле бою.

— Це один із наших загонів! — відказав Доксон. — Мабуть, їх привів Гем.

— Скільки їх?

— Ми поділили залишки армії на групи по кількасот чоловік. — Цього замало!

Доксон кивнув.

Вен підвелася.

— Я йду.

— Ні, — твердо відказав Доксон, хапаючи її за плащ. — Я не хочу, щоб із тобою повторилося те саме, що й минулого разу, коли ти зіштовхнулася з тим чудовиськом.

— Але ж...

— Кел дасть собі раду, — сказав Доксон. — Він просто стримуватиме інквізитора, поки Гем та його люди звільнять в’язнів, а тоді втече. Дивися.

Вен відступила.

Поруч Бриз бурмотів собі під ніс:

— Так, ви налякані. Зосередьмося на цьому. Притлумимо все інше й лишимо тільки страх. Це битва між інквізитором і з-імли-народженим — вплутуватись у таке вам аж ніяк не хочеться...

Вен знову глянула на майдан і побачила, як якийсь солдат кидає палицю й утікає. «Можна боротися по-різному», — усвідомила вона й опустилася навколішки біля Бриза.

— Чим я можу допомогти?

Келсьє знову відхилився, уникнувши удару інквізитора, тимчасом як Гемів загін увігнався в лави імперців і став прорубувати собі шлях до арештантських возів. Їхня атака забрала на себе увагу звичайних солдатів, які, схоже, були тільки раді полишити Келсьє наодинці з інквізитором.

Краєм ока він помітив, що вулиці довкола невеличкого перехрестя починають заповнюватися людьми: шум битви привернув увагу скаа, що чекали на майдані Фонтанів. Келсьє бачив, як інші загони імперських солдатів намагаються пробитися на підмогу, але юрмища скаа, що загатили вулиці, значно сповільнювали їхній рух.

Інквізитор ударив навідліг топірцем, і Келсьє ухилився. Нелюд явно починав дратуватися. Збоку невеличкий загін Гемових бійців дістався до одного з возів, розбив замок і звільнив полонених. Решта стримувала імперців, поки в’язні втікали.

Келсьє всміхнувся, позираючи на роздратованого інквізитора. Той тихо загарчав.

— Валетто! — зненацька пролунав крик.

Келсьє вражено обернувся. Крізь юрбу солдат у саме серце битви пробивався ошатно вбраний дворянин з дуельним ціпком у руці. Його захищали два охоронці, але, хоч і оточеному зусібіч імперцями й повстанцями, йому вдавалося уникати сутички, адже що ті, що ті вагалися, чи атакувати людину, вочевидь, шляхетного походження.

— Валетто! — знову закричав Еленд Венчер. Він обернувся до котрогось із солдатів і накинувся на нього: — Хто наказав напасти на дім Рену?! Хто дав дозвіл?!

«Чудово», — подумав Келсьє, пильно стежачи за інквізитором. Нелюд дивився на нього зі сповненою ненависті гримасою.

«Можеш і далі собі лютитися на мене. Мені треба тільки протриматись, поки Гем звільнить в’язнів, а тоді я відведу тебе за собою».

Інквізитор змахнув топірцем і мовби знічев’я відтяв голову служниці, що пробігала повз.

— Ні! — заволав Келсьє, коли труп упав нелюдові до ніг.

Інквізитор схопив другу жертву і здійняв топірець.

— Добре! — крикнув Келсьє, ступаючи вперед і дістаючи з кишені на поясі два флакони. — Добре. Хочеш битися зі мною? То биймося!

Нелюд вищирився, відштовхнув убік схоплену жінку й рушив назустріч.

Келсьє висмикнув корки й одним духом спорожнив обидва флакони, після чого відкинув їх. Метали спалахнули в його грудях, розпалюючи воднораз і лють. Його брат помер. Дружина померла. Родина, друзі, герої — усі померли.

«Штовхаєш мене до помсти? — подумав він. — Що ж, ти її матимеш!»

Келсьє став за кілька кроків навпроти інквізитора. Стиснувши кулаки, він розвогнив сталь могутнім «поштовхом». Люди розлетілися навсібіч, коли в їхні металеві речі вдарила приголомшлива незрима сила. На невеличкому майдані, заповненому імперцями, в’язнями й повстанцями, утворилося порожнє місце довкола з-імли-народженого та інквізитора.

— Що ж, почнімо, — сказав Келсьє.