З-імли-народжені

32

За дві вулиці від столярні стояла незвично висока, якщо порівнювати з сусідніми, будівля. Вен гадала, що це був якийсь гуртожиток, де тулилися родини скаа, але всередині ніколи не бувала.

Вона кинула монету, стрімко злетіла вгору й, минувши шість поверхів, м’яко опустилася на дах. Постать, що причаїлася в пітьмі, здригнулася від несподіванки.

— Це я, — пошепки промовила Вен, безгучно скрадаючись похилим дахом.

Страшко усміхнувся їй у темряві. Найкращий олов’яноокий у їхній ватазі, він зазвичай діставав найвідповідальніші завдання. Віднедавна його варта припадала переважно на ранній вечір — це був найімовірніший час, коли конфлікт між Великими домами міг перерости у відкриту збройну сутичку.

— Що там? — тихо запитала Вен, розвогнюючи олово й оглядаючи місто. Удалині яскраве сяйво незвично підсвічувало імлу.

Страшко кивнув, вказуючи у бік світляної поволоки.

— Замок Гастінгів. Солдати Еларіелів атакуючи сьогодні.

Вен кивнула. Знищення дому Гастінгів вони чекали вже давно: протягом минулого тижня він зазнав з пів десятка нападів з боку інших домів. Союзники Гастінгів розбіглися, дім збанкрутував, і його падіння стало лише питанням часу.

Дивно, але жоден із домів не нападав удень. Ця війна відбувалася за штучною завісою таємничості, немовби аристократія визнавала Пана Всевладаря за свого зверхника й не хотіла засмучувати його воєнними діями при денному світлі. Усі сутички відбувалися вночі, під покривалом імли.

— Він бажаючий так бувши, — сказав Страшко.

Вен збентежено глянула на нього.

— Е-е... Страшку, ти не міг би говорити... звичайною мовою? Хлопчина вказав порухом голови на темну споруду віддалік. — Пан Всевладар. Здається, хоче, щоб воювали.

Вен кивнула. «Келсьє мав рацію. Ні від Міністерства, ні від імператора не чути занепокоєння, а гарнізон не квапиться вертатись до Лютаделя. Пан Всевладар чекав цієї війни — і має намір дозволити їй іти своїм ладом. Неначе пожежа на полі, яку не гасять, щоб вигоріла стара трава».

Але цього разу, коли згасне одна пожежа, почнеться друга — повстання Келсьє в Лютаделі.

«Якщо Маршеві вдасться дізнатися, як зупинити сталевих інквізиторів. Якщо нам вдасться захопити палац. І, звісно, якщо Келсьє знайде спосіб, як перемогти Пана Всевладаря...»

Вен похитала головою. Їй не хотілося погано думати про їхнього ватажка, але вона просто не розуміла, як це все мало б статися. Гарнізон ще не повернувся, але повідомляли, що він уже близько, за тиждень-два дороги. Деякі дворянські доми падали, але того всеохопного хаосу, якого прагнув Келсьє, у місті не було. Остання імперія похилилася, але Вен сумнівалася, що вона впаде.

А втім, можливо, суть була не в цьому. Ватага виконала неймовірну роботу, роздмухавши війну домів: трьох Великих домів більше не існувало, а решта була серйозно ослаблена. Минуть десятиліття, перш ніж аристократія стане на ноги після своїх чвар.

«Ми чудово попрацювали, — вирішила Вен. — Навіть якщо не нападемо на палац або нападемо, але зазнаємо невдачі, — все одно нам вдалося здійснити щось дивовижне».

Завдяки тій інформації, яку Марш дізнався про Міністерство, і Сейзедовому перекладу щоденника, майбутні повстанці матимуть багато нового й корисного знання. Це було не те, на що сподівався Келсьє, — не цілковите знищення Останньої імперії. А все ж це була велика перемога — перемога, яку скаа згадуватимуть ще багато років і черпатимуть з неї відвагу.

Несподівано Вен зі здивуванням усвідомила, що пишається бути частиною цього всього. Можливо, колись у майбутньому вона допоможе здійняти справжнє повстання — там, де скаа не такі затуркані.

«Якщо таке місце взагалі існує...» Вен починала розуміти, чому скаа такі слабодухі. Річ була не лише в Лютаделі та його «гамівних» станціях. До цього спричинилося все разом: зобов’язувачі, цілоденна робота в полі й на фабриках, менталітет, сформований тисячолітнім гнітом. Повстання скаа недарма завжди були такі кволі. Люди знали — чи то пак думали, що знали: проти Останньої імперії боротися неможливо.

Навіть Вен так вважала, хоч і була «вільною» злодійкою. Щоб переконати її у протилежному потрібен був божевільний, немислимий план Келсьє. Можливо, саме тому він ставив перед ватагою, здавалося б, недосяжні цілі: він знав, що лише такі виклики дивним чином змусять їх усвідомити, що опір можливий.

Страшко скинув на Вен поглядом. Він досі ніяковів у її присутності.

— Страшку, — сказала вона, — ти знаєш, що Еленд обірвав стосунки зі мною?

Хлопчина кивнув, злегка пожвавшись.

— Але я все одно кохаю його, — вибачливо мовила Вен. — Мені шкода, Страшку. Але це так.

Він похнюпив голову.

— Тут нема твоєї провини, — додала Вен. — Справді нема. Просто... розумієш, ти не можеш вибрати, кого любити. Повір, деяких людей я воліла б не любити. Вони на це не заслуговували.

Страшко кивнув.

— Розумію.

— Я можу лишити собі твою хустинку?

Хлопець стенув плечима.

— Дякую, — сказала вона. — Це для мене справді багато важить. Він підвів погляд і задивився в імлу.

— Я не бувши дурнем. Я... знаючи, цього не буде. Я бачу багато, Вен. Дуже багато.

Вона лагідно поклала руку йому на плече. «Я бачу багато». Підхожі слова для олов’яноокого.

— Ти давно став алломантом? — запитала вона.

Страшко кивнув.

— «Луснув», мавши п’ять років. Мало пам’ятаю.

— І відтоді ти вправляєшся з оловом?

— Здебільшого, — відповів він. — Бувши добре для мене. Можу бачити, можу чути, можу відчувати.

— Порадиш мені щось? — з надією запитала Вен.

Страшко, що сидів на краю, звісивши одну ногу, замислився.

— Спалюючи олово... Бачити — не головне. Головне — не бачити.

Вен насупилася.

— Що ти маєш на увазі?

— Коли спалюючи, багато що приходить. Багато всякого. Відвертаючи увагу тут, відвертаючи увагу там. Бажаючи силу, не звертай уваги.

«Якщо хочеш добре вміти спалювати олово, — подумки витлумачила Вен, — навчися насамперед не розпорошувати уваги. Штука не в тому, щоб бачити потрібне, а в тому, щоб не звертати уваги на непотрібне».

— Цікаво, — замислено промовила Вен.

Страшко кивнув.

— Коли дивишся, бачиш імлу, бачиш будинки, відчуваєш дерево, чуєш щурів унизу. Вибери одне, і не відвертай уваги.

— Добра порада, — сказала Вен.

Страшко знову кивнув, аж тут позаду пролунав глухий стук. Вони обоє підскочили й пригнулися. Келсьє гмикнув, підходячи до них.

— Нам треба придумати якийсь спосіб попереджати про свій прихід. Щоразу, коли я навідую спостерігача, боюся, щоб він з переляку не впав із даху.

Вен підвелася й обтріпала одяг. Вона мала на собі марево-плащ, сорочку й штани. У сукню вона не вбиралася вже багато днів. Вен одягала її лише про людське око в маєтку Рену. Але Келсьє боявся підісланих убивць і не дозволяв лишатися їй там надовго.

«Принаймні ми купили мовчання Клісс», — подумала Вен, роздратовано думаючи про витрати.

— Уже час? — запитала вона.

Келсьє кивнув.

— Майже. Я хочу дорогою заскочити ще в одне місце.

— Гаразд.

Для їхньої другої зустрічі Марш обрав будинок, у якому мав би виконувати завдання Міністерства. Це була чудова нагода, адже він мав привід перебувати в будівлі всю ніч, начебто «вишукуючи» алломантичну активність поблизу. Із ним майже весь час буде гамівник, але близько опівночі Марш, як він гадав, мав би лишитися на добру годину сам. Не надто багато часу, щоб вибратися на зустріч, але цілком достатньо, щоб двоє з-імли-народжених потайки ненадовго відвідали його.

Вони попрощалися зі Страшком і, «відштовхнувшись», шугнули в ніч. Проте дахами вони мандрували недовго. Ватажок, щоб заощадити сили й метали, опустився на вулицю й пішов пішки.

«Дивно, — подумала Вен, пригадавши своє перше нічне тренування з Келсьє. — Порожні вулиці більше не видаються мені моторошними».

Бруківка була слизькою від вологи, а кінець вулиці губився в імлі. Було темно, тихо й безлюдно: навіть війна не змінила міста. Солдати атакували ворожі доми великими групами, нападали стрімко й зненацька, намагаючись подолати оборону противника.

Попри пустку нічного міста, Вен почувалася в ньому затишно. Поруч із нею була імла.

— Вен, — промовив Келсьє, не зупиняючись. — Я хочу тобі подякувати.

Вона обернулася й глянула на його високу й величну постать у марево-плащі.

— Подякувати мені? За що?

— За те, що ти сказала про Мару. Я багато думав про той день... про неї. Не знаю, чи твоя здатність бачити крізь міднохмару пояснює все, але... маючи такий вибір, я волію думати, що Мара не зраджувала мене.

Вен кивнула йому, усміхнувшись.

Келсьє скрушно похитав головою.

— Звучить по-дурному, еге ж? Так, наче... усі ці роки я лише чекав приводу піддатися самоомані.

— Не знаю, — відказала Вен. — Колись, можливо, я подумала б, що ти дурень, але... у цьому ж і полягає довіра, хіба ні? У свідомій самоомані? Ти зацитькуєш голос, який нашіптує тобі про зраду, і сподіваєшся, що друзі не завдадуть тобі болю.

Келсьє гмикнув.

— Ти не надто втішила мене своїми словами.

Вен стенула плечима.

— Для мене все логічно. Недовіра — це насправді те саме, тільки навпаки. Мені цілком зрозуміло, чому людина, маючи вибір між цими двома можливостями, вибере довіру.

— Але ти вчиниш інакше? — запитав Келсьє.

Дівчина знову ворухнула плечима.

— Я вже не знаю.

Ватажок поклав руку їй на плече.

— Цей... твій Еленд. Може, він просто намагався відлякати тебе, змусити покинути місто? Може, він сказав усе те, що сказав, для твого добра?

— Можливо, — відповіла Вен. — Але він змінився... змінилося те, як він дивився на мене. Він знав, що я брехала йому, але навряд чи зрозумів, що я скаа. Мабуть, він подумав, що я шпигунка від іншого дому. У будь-якому разі, він видавався щирим у своєму бажанні здихатися мене.

— Може, тобі так здається, бо ти себе вже переконала, що він урешті-решт покине тебе?

— Я... — Вен замовкла, опустивши погляд на слизьку, вкриту попелом бруківку. — Я не знаю. І, до речі, у цьому ти винен. Раніше мені все було зрозуміло, а тепер я геть заплуталася.

— Авжеж, ми добряче тебе зіпсували, — усміхнувся ватажок.

— Тебе, схоже, це анітрохи не засмучує.

— Ні, — відказав Келсьє. — Анітрохи. Ага, ось ми й прийшли.

Він зупинився перед великою та широкою будівлею — імовірно, ще одним гуртожитком. Усередині було темно: скаа не могли дозволити собі олійної лампи, а загальне вогнище, мабуть, погасили після вечері.

— Оце? — невпевнено запитала Вен.

Келсьє кивнув і тихо постукав у двері. На її подив, вони обережно прочинилися, і назовні, в імлу, визирнуло худорляве обличчя.

— Лорде Келсьє! — упівголоса промовив скаа.

— Я ж казав, що навідаюся, — усміхнувся ватажок. — Сьогодні випала добра нагода.

— Заходьте, заходьте, — відказав чоловік, розчиняючи двері й боязко відступаючи, щоб імла не торкнулася його.

Вони зайшли всередину. Вен і раніше траплялося бувати в гуртожитках скаа, але ніколи ще вони не справляли аж такого... гнітючого враження. Сморід диму й немитих тіл був нестерпний, і їй довелося погасити олово, щоб стримати нудотний рефлекс. Тьмяне світло від невеличкої вугільної грубки падало на гурт людей, які спали на підлозі, тулячись одне до одного. Видно було, що приміщення підмітали від попелу, але попри це, чорні плями вкривали одяг, стіни, обличчя. Меблів було небагато, ковдр також бракувало.

«Я теж колись так жила, — подумки жахнулася Вен. — Злодійські лігвища були так само щільно забиті, іноді навіть щільніше. Це... було моє життя».

Люди попідводилися, побачивши гостя. Рукава Келсьє були закасані, і шрами на руках було помітно навіть у кволому світлі жарин. Виразно проступаючи на шкірі, вони бігли вздовж усієї руки аж до плеча, перетинаючись і накладаючись один на одного.

Скаа відразу зашепотілися.

— Уцілілий...

— Він прийшов до нас!

— Келсьє, Володар Імли...

«Такого я ще не чула», — подумала Вен, здивовано здійнявши брови. Вона лишилася стояти осторонь, тимчасом як Келсьє з усмішкою підійшов до скаа. Люди, перемовляючись стишено-схвильованими голосами, обступили його, простягали руки, щоб торкнути шрамів або плаща. Дехто лише стояв і дивився на нього з побожною пошаною.

— Я прийшов, щоб принести вам надію, — неголосно промовив ватажок. — Сьогодні ввечері впав дім Гастінгів.

Кімнатою прокотився вражений гомін.

— Багато хто з вас працював у кузнях і сталеварнях Гастінгів, — вів далі Келсьє. — Щиро кажучи, я не знаю, які для вас будуть наслідки. Але для нас усіх це перемога. Ваші чоловіки принаймні протягом якогось часу не помиратимуть перед горнами або під канчуками наглядачів Гастінгів.

Невеличкою юрбою пробіг шепіт, і нарешті один стурбований голос пролунав достатньо гучно, щоб Вен змогла почути.

— Дому Гастінгів більше нема? А хто ж тепер годуватиме нас?

«Вони такі залякані! — подумала Вен. — Я ніколи не була такою... адже ж ні?»

— Я пришлю вам ще харчів, — пообіцяв Келсьє. — На якийсь час вам вистачить.

— Ти так багато робиш для нас, — сказав інший чоловік.

— Пусте, — відповів ватажок. — Якщо хочете мені віддячити, випростайте трохи плечі. Позбудьтеся бодай частини свого страху. Їх можна перемогти.

— їх можуть перемогти такі люди, як ви, лорде Келсьє, — стиха промовила якась жінка. — Але не ми.

— Ви ще здивуєте самі себе, — відказав він.

Натовп розступився, пропускаючи наперед батьків із дітьми. Здавалося, наче кожен у цьому приміщенні хотів, щоб його діти побачили Келсьє на власні очі. Вен спостерігала за цим зі змішаними почуттями. Ватажани досі насторожено ставилися до дедалі більшої популярності свого ватажка серед скаа, але слово тримали й не обговорювали цього питання.

«Схоже, йому справді небайдуже до них, — міркувала Вен, споглядаючи, як Келсьє бере на руки чийогось малюка. — Не думаю, що все це лише вистава. Він такий є — любить людей, любить скаа. Але... це радше любов батька до дитини, ніж любов чоловіка до рівних собі».

Чи це було погано? Зрештою, він справді був кимось на кшталт батька для скаа. Шляхетним лордом, що мав би бути їхнім паном. Проте Вен все одно було незручно, коли в півсутіні вона бачила, як очі скаа світяться на брудних обличчях шанобливим захватом і обожнюванням.

Нарешті Келсьє попрощався, сказавши, що йде на важливу зустріч, і Вен відчула полегкість, коли вони вийшли з тісного приміщення на свіже повітря. Дорогою до Маршевої нової «гамівної» станції Келсьє мовчав, лише хода його стала трохи жвавішою.

Нарешті Вен не витримала мовчанки.

— Ти часто навідуєш їх? — запитала вона.

Ватажок кивнув.

— Щоночі принаймні кілька будинків. Це трохи урізноманітнює мою роботу.

«Вбивати дворян і поширювати неправдиві чутки, — подумала Вен. — Так, відвідувати скаа — це хороше дозвілля».

Місце зустрічі з Маршем було лише за кілька вулиць. Коли вони наблизилися до нього, Келсьє затримався, вдивляючись у темряву. Нарешті він вказав на тьмяно освітлене вікно.

— Марш написав, що залишить світло горіти, якщо інші зобов’язувачі підуть.

— Вікно чи сходи? — запитала Вен.

— Сходи, — відказав ватажок. — Двері мають бути відчинені. Уся будівля належить Міністерству. Там більше нікого не повинно бути.

Келсьє не помилився. У будинку не пахло затхлістю давно покинутого приміщення, але долішні поверхи, схоже, ніхто не використовував. Двоє з-імли-народжених швидко піднялися сходами.

— Марш має розповісти нам, як відреагувало Міністерство на війну домів, — сказав ватажок, коли вони дісталися горішнього поверху.

Крізь щілину над дверима пробивалося мерехтливе світло. Келсьє штовхнув двері, говорячи далі:

— Будемо сподіватися, що гарнізон повернеться не надто швидко. Дворянам уже завдано чималої шкоди, але я волів би, щоб війна тривала...

Він заціпенів на порозі, заступивши дівчині вид.

Вона миттю підпалила п’ютер та олово й зібгалася, дослухаючись і чекаючи на напад. Але нічого не сталося. Довкола панувала тиша.

— Ні... — прошепотів Келсьє.

І тоді Вен побачила, як повз його ногу тече темно-червоний струмочок. Рідина зібралася в невеличку калюжу й почала скрапувати з першої сходинки.

«Ох, Пане Всевладарю...»

Келсьє нетвердою ходою ступив до кімнати. Вен увійшла за ним, уже знаючи, що побачить. Труп лежав посеред приміщення, оббілуваний і розчленований, з повністю розтрощеною головою — уже мало чим схожий на людське тіло. Стіни були забризкані червоним.

«Невже в одній людині так багато крові?» Вона вже бачила таке видовище раніше — у підвалі Кеймонового лігвища, — але цього разу жертва була лише одна.

— Інквізитор, — прошепотіла Вен.

Келсьє, не зважаючи на кров, упав навколішки біля братового трупа і здійняв руку, немовби хотів торкнутися тіла без шкіри, але завмер, приголомшений горем.

— Келсьє! — занепокоєно озвала його Вен. — Це сталося нещодавно — інквізитор може бути поруч.

Ватажок не рухався.

— Келсьє! — крикнула дівчина.

Він здригнувся, глянув довкола себе. Його очі зустрілися з очима Вен, і ясність повернулася до них. Він важко звівся на ноги.

— Вікно, — сказала Вен, кидаючись через кімнату.

Ураз вона помітила щось на невеличкому письмовому столі біля стіни й затрималася. Дерев’яна ніжка від столу, наполовину прикрита чистим аркушем паперу. Вен схопила її, коли Келсьє вже був біля вікна.

Він обернувся, востаннє глянув на кімнату — і вистрибнув у ніч.

«Прощавай, Марше», — із сумом подумала Вен і скочила за ним.

— «Здається, інквізитори підозрюють мене», — сидячи за столом на Кривоноговій кухні, читав уголос Доксон.

Записка — єдиний аркушик паперу, який вони дістали з ніжки, — була чиста, без крові, якою були забруднені коліна Келсьє і поділ плаща Вен.

Доксон читав далі:

— «Я ставив забагато запитань, і вони, як мені стало відомо, послали щонайменше один запит до підкупленого зобов’язувача, який буцімто вчив мене на послушника. Я прагнув вивідати таємниці, знати які так потрібно повстанцям. Як Міністерство вербує з-імли-народжених і перетворює їх на інквізиторів? Чому інквізитори настільки сильніші за звичайних алломантів? Чи є в них якісь вразливі місця? І якщо є, то які?

На жаль, я не дізнався про інквізиторів практично нічого. Хоча настрої в Міністерстві не перестають мене дивувати. Складається враження, що звичайним зобов’язувачам цілком байдуже на зовнішній світ і що їх цікавить лише те, як досягти вищого становища, упроваджуючи волю Пана Всевладаря якомога спритніше й успішніше.

Інквізитори інакші. Вони відданіші імператорові, ніж решта зобов’язувачів. Почасти, можливо, саме в цьому причина розбіжностей між двома таборами.

Хай там як, я відчуваю, що підібрався близько. Вони таки мають таємницю, Келсьє. Мають слабину. Я в цьому певен. Інші зобов’язувачі шепочуться про неї, але жоден не знає, в чому вона полягає.

Боюся, я копнув занадто глибоко. Інквізитори сидять у мене на хвості, стежать за мною, розпитують про мене. Тому я написав цю записку. Можливо, я даремно непокоюся. Можливо, ні».

Доксон підвів голову.

— Це все, що тут написано.

Келсьє стояв у глибині кухні, як зазвичай, спершись спиною на буфет. Цього разу, однак, у його позі не було звичної легкості. Він стояв, склавши руки на грудях і ледь похиливши голову. Він уже не був пригнічений горем, у яке спершу, здавалося, не міг повірити. Скорбота поступилася місцем іншому почуттю — тому, яке іноді розгорялося темним полум’ям у його очах. Тоді, коли він говорив про дворян.

Вен мимоволі здригнулася. Дивлячись на Келсьє, вона несподівано усвідомила, у що він одягнений: темно-сірий марево-плащ, чорна сорочка з довгими рукавами, вугільно-чорні штани. Уночі такий одяг був просто камуфляжем. В освітленому приміщенні, однак, чорний колір надавав ватажкові лиховісного вигляду.

Келсьє випростався, і в кімнаті запала напружена мовчанка.

— Повідомте Рену, щоб їхав із Фелліса, — сказав він тихо, але в голосі його бриніли залізні нотки. — Нехай використає заготовлену легенду — буцімто повертається до родинних земель через війну домів. Я хочу, щоб завтра вранці його вже не було у маєтку. Пошліть із ним громила й олов’яноокого для охорони, але скажіть, щоб він полишив човни за день дороги від міста, а тоді повернувся до нас.

Доксон скинув поглядом на Вен та решту ватажан.

— Гаразд...

— Марш усе знав, Доксе, — сказав Келсьє. — Перш ніж убити, вони розкололи його. Інквізитори завжди це роблять.

Його слова повисли в повітрі. Вен відчула, як її пройняло морозом. Столярню викрито.

— Переходимо до запасного лігвища? — запитав Доксон. — Лише я і ти знаємо, де воно.

Келсьє твердо кивнув.

— Я хочу, щоб через п’ятнадцять хвилин усі — підмайстри також — покинули столярню. Чекайте мене в запасному лігвищі. Я навідаюся до вас за два дні.

Доксон, насупившись, подивився на Келсьє.

— Два дні? Келе, що ти надумав?

Ватажок уже прямував до дверей. Він рвучко відчинив їх, запускаючи імлу всередину, а тоді обернувся й поглянув на ватажан очима жорсткими, як інквізиторові штирі.

— Вони вдарили мене в найболючіше місце. Я збираюся відплатити їм тим самим.

Валін повз у мороці тісною печерою, протискаючись крізь вузькі щілини, намацуючи шлях пальцями. Він повз усе далі й далі, не звертаючи уваги на численні садна й порізи.

«Не зупинятися, не зупинятися...»

Залишки здорового глузду підказували йому, що сьогодні останній день. Минуло шість днів відтоді, як йому пощастило востаннє. Якщо Валін зазнає невдачі й сьогодні, він помре.

«Не зупинятися».

Він нічого не бачив: був занадто глибоко під землею, щоб сюди міг дістатися бодай відбиток сонячного променя. Попри пітьму, Валін знав, куди рухатися. Було тільки два напрямки — вгору і вниз. Усі решта не мали значення, на них можна було не зважати. Рухаючись постійно вниз, неможливо заблукати.

Він безперестанку нишпорив руками по стінах, шукаючи шорсткості, що вказали б на зародковий кристал. Цього разу не можна було повертатися з порожніми руками, не можна...

«Не зупинятися».

Пальці торкнулися чогось м’якого й холодного. Напіврозкладений труп, що застряг між камінням. Валін повз далі. Мертвяки нерідко траплялися в цих тісних тунелях. Деякі були ще свіжі, від решти лишилися самі тільки кістки. Валінові часто спадало на думку, що мертвим насправді пощастило більше.

«Не зупинятися».

Час мало що важив тут, у печері. Зазвичай Валін вертався нагору спати — хоча на поверхні його чекали наглядачі з канчуками, але там була їжа. Мало — заледве досить, щоб не померти з голоду, — та все ж краще за той-таки голод, що чекав на тих, хто лишався під землею.

«Не зупи...»

Він завмер. Його тулуб був затиснутий у вузькій розколині, і Валін саме пропихався крізь неї. Однак пальці — які не переставали нишпорити, навіть коли він сам провалювався у забуття, — щось намацали.

Його рука затремтіла від сподівання, коли він торкнувся зародкових кристалів. Так, так, це були вони! Кристали росли на стіні широким колом: дрібні по зовнішньому краю, вони поступово більшали і всередині загиналися до центру, утворюючи немовби нішу в стіні. Тут кристали були великі, з гострими вістрями. Наче зуби в роззявленій пащеці кам’яного чудовиська.

Валін набрав повітря в груди, змовив молитву до Пана Всевладаря й устромив руку в круглий отвір завбільшки з кулак. Кристали роздерли шкіру на передпліччі, лишаючи довгі неглибокі порізи. Не зважаючи на біль, Валін просунув руку далі, аж по лікоть, шукаючи пальцями...

Є! Посеред заглибини пальці намацали камінець, загадковим чином утворений краплями, що стікали з кристалів. Гатсінська жеода.

Валін жадібно схопив її і, знову роздираючи шкіру, висмикнув руку з оточеної кристалами діри. Важко дихаючи від радості, він притиснув жеоду до грудей.

Сім днів. Він проживе ще сім днів.

Поки голод і втома не знесилили його остаточно, Валін узявся лізти нагору. Він протискався крізь щілини, видирався на скелясті виступи в стінах. Іноді йому доводилося збочувати праворуч або ліворуч, шукаючи прохід угорі. Той завжди знаходився. Було тільки два напрямки — вгору і вниз. Тільки вгору і вниз. Вгору і вниз.

Валін дослухався, чи не чути інших в’язнів. Йому траплялося бачити мертвих бідолах, яких убили молодші й сильніші, сподіваючись забрати жеоду. На щастя, він не зустрів нікого. Це добре. Він був старий, достатньо старий, щоб розуміти: не слід було йому красти їжу у свого пана.

Можливо, він заслуговував на кару. Можливо, він заслуговував померти в Гатсінських проваллях.

«Але сьогодні я не помру», — подумав Валін, нарешті відчувши солодкий запах свіжого повітря. Нагорі була ніч. Байдуже. Імла більше його не лякала. Навіть канчук його більше не лякав. Він просто був надто втомлений, щоб боятися.

Валін почав вилазити з розколини — однієї з кількох десятків, що краяли невелику пласку долину, відому під назвою Гатсінські провалля. Ураз він завмер.

У нічній темряві над ним стояв чоловік. Постать його огортав широкий плащ, подертий на смужки. Незнайомець у чорному вбранні, спокійний і певний своєї сили, поглянув на Валіна. А тоді нахилився.

Валін зіщулився. Але чоловік лише схопив його за руку й витягнув із розколини.

— Іди, — м’яко промовив незнайомець, оточений ворушкою імлою. — Майже вся сторожа мертва. Збери стільки в’язнів, скільки зможеш, і втікайте звідси. У тебе є жеода?

Валін знову зіщулився, притиснувши руку до грудей.

— Це добре, — відказав чоловік у чорному. — Розколи її. Усередині ти знайдеш шматочок металу — він надзвичайно цінний. Продай його підпільному торговцю в будь-якому місті, до якого потрапиш. Грошей, які ти виручиш за нього, тобі вистачить на багато років. Утікай мерщій! Я не знаю, скільки часу ти маєш, поки вони здіймуть тривогу.

Валін збентежено позадкував.

— Хто... хто ти?

— Я той, ким невдовзі станеш ти, — відповів незнайомець, підступаючи до розколини. Стрічки плаща тріпотіли довкола його постаті, сплітаючись зі звоями імли. Він обернувся до Валіна і сказав: — Я — уцілілий.

Келсьє опустив погляд, придивляючись до тріщини, яка темним шрамом перетинала скелясту поверхню. Звіддалік долинали поквапливі кроки в’язня, що втікав.

— Ось я і повернувся, — прошепотів ватажок.

Шрами на руках горіли, а спогади хвилею наринули на нього. Спогади про ті місяці, які він провів під землею, протискаючись крізь щілини, про обдерті кристалічними ножами руки, про щоденні пошуки жеоди... бодай одної, щоб прожити черговий тиждень.

Чи зможе він ще раз спуститися в ці німотні тісні глибини? Чи зможе знову поринути в морок? Келсьє здійняв руки перед собою і поглянув на шрами — білясті виразні лінії на шкірі.

Так. Він зможе. Заради її мрії.

Він підступив до краю розколини і змусив себе спуститися в неї. Відтак запалив олово, і довкола стало світліше. Хід розширювався й водночас розгалужувався, розбігаючись навсібіч звивистими норами. Почасти печера, почасти розколина, почасти тунель.

Він побачив першу атієву нішу. Келсьє дивився на довгі сріблясті кристали й відчував, як його шрами немовби в передчутті чогось починають пульсувати в якомусь невідомому ритмі.

Атієві кристали руйнувалися, якщо їх «штовхати» чи «тягнути» за допомогою алломантії. Саме тому Пан Всевладар, щоб добувати їх, використовував в’язнів, а не алломантів.

«А тепер дещо спробуємо», — подумав Келсьє, протискаючись далі, ближче до перших кристалів.

Він підпалив залізо й одразу ж побачив кілька блакитних ліній, що вказували, як на першу схованку, так і вниз, на інші атієві ніші. Хоча найближча ніша не мала жеоди, та й решта, найпевніше, теж були порожні, але залишкових мікрочастинок атію на кристалах виявилося досить, щоб блакитні промені вказали на них.

Келсьє зосередився на кількох і злегка «потягнув». Кристали перед ним розкололися, по них побігли тонкі лінії, кілька шматків відпало. Оловослухом він почув, як у глибині тріскають інші кристали.

Келсьє всміхнувся.

Майже три роки тому, стоячи над закривавленими тілами наглядачів, що забили Мару на смерть, він уперше виявив, що за допомогою заліза може відчувати атієві ніші. На той час він ледве чи усвідомлював свою алломантичну силу, але вже тоді в його голові зародився план. План помсти.

План розвинувся й переріс у щось значно більше, але одна з його ключових частин лишилася незмінною, старанно захованою в закутку його мозку. Він міг відшукати атієві ніші. І міг зруйнувати їх алломантією.

А це було єдине джерело атію в усій Останній імперії.

«Ви намагалися знищити мене, Гатсінські провалля, — думав Келсьє, спускаючись розколиною ще глибше. — Настав час відплатити вам тією самою монетою».