З-імли-народжені

11

Келсьє спинився у дверному отворі, затуляючи вид. Вен пригнулася, намагаючись прозирнути всередину, але побачила лише, що розтрощені двері висять навскіс, а верхню завісу вирвано.

Келсьє довгий час стояв нерухомо. Нарешті він обернувся й глянув повз Доксона на неї.

— Гем має рацію, Вен. Тобі, мабуть, краще на це не дивитися.

Дівчина не рушила з місця, уп’явшись у нього рішучим поглядом. Ватажок зітхнув і ступив до лігвища. Доксон пройшов за ним, і Вен нарешті побачила те, що вони затуляли.

Підлога була встелена трупами. З тіні, що її не міг розігнати єдиний Доксонів ліхтар, моторошно визирали покручені кінцівки. Тіла ще не почали розкладатися, адже напад стався вранці, проте в приміщенні все одно стояв запах смерті. Запах крові, що поволі засихає, запах страждання й жаху.

Вен завмерла у дверях. Вона й раніше бачила смерть, і то часто. Людей, зарізаних у провулках. Побитих до смерті у лігвищах. Дітей, що померли від голоду. А одного разу бачила, як роздратований дворянин ударом руки переламав шию старій жінці. Труп лежав на вулиці три дні, доки скаа-гробарі нарешті його не прибрали.

Однак ніколи ще їй не траплялося видовища такої показної бійні, яка була вчинена в Кеймоновому лігвищі. Цих людей не просто вбили, їх роздерли на шматки. Руки-ноги валялися відірвані від тулубів. У грудях стирчали уламки стільців і столів. На підлозі зосталося лише кілька чистих клаптиків, що не були вкриті темною липкою кров’ю.

Келсьє глянув на неї, явно очікуючи якоїсь реакції. Однак Вен лише стояла, дивлячись на смерть перед собою, і почувала якесь отупіння. Як вона має відреагувати? Це були люди, які погано з нею обходилися, обкрадали її і били. Але з іншого боку, ці люди прихистили її, взяли до свого товариства й годували, тимчасом як хтось інший просто віддав би її до борделю.

Рін, мабуть, насварив би сестру за те зрадницьке почуття жалю, що його викликало в неї це видовище. Він завжди сердився, коли, переїжджаючи до іншого міста, маленька Вен плакала через те, що не хотіла покидати людей, до яких звикла, нехай навіть вони й ставилися до неї жорстоко або байдужо. Либонь, вона так і не позбулася цієї слабкості. Вен ступила в кімнату, не оплакуючи цих людей, але водночас шкодуючи, що вони зустріли такий жахливий кінець.

Місиво з плоті й крові було огидне. Дівчина силкувала зберігати перед іншими непорушне обличчя, але раз по раз відчувала, як нудота підступає до горла, і відвертала погляд від понівечених трупів. Ті, хто вчинили цей напад, попрацювали... на совість.

«Це занадто навіть для Міністерства, — подумала вона. — Що ж за людина могла скоїти таке звірство?»

— Інквізитор, — тихо промовив Доксон, опускаючись навколішки біля чийогось трупа.

Келсьє кивнув. Слідом за Вен, ступаючи обережно, щоб не забруднити кров’ю своє просторе вбрання, до кімнати ввійшов Сейзед. Дівчина обернулася до террісійця, щоб відвернути свою увагу від особливо спотвореного трупа. Келсьє був з-імли-народжений, а Доксон, очевидно, — умілий воїн. Гем та його люди охороняли підступи до лігвища. Проте всі решта — Бриз, Єден і Кривоніг — лишилися в столярні. Тут було надто небезпечно. Келсьє навіть не відразу погодився, щоб Вен пішла разом з ними.

Однак Сейзеда він узяв із собою без помітних вагань. Цей факт, нехай і дрібний, змусив Вен подивитися на террісійця з новою цікавістю. Чому місце, куди не ризикували потикатися імлисті, було цілком безпечне для террісійського мажордома? Може, Сейзед уміє битися? Як у такому разі він цього навчився? Террісійців пильні вихователі мали б від самого народження готувати на слуг.

Плавна хода і спокійне обличчя Сейзеда наштовхували на деякі думки. Він не видавався враженим кривавою бійнею.

«Цікаво», — подумала дівчина, пробираючись поміж розтрощеними меблями й оминаючи калюжі крові. Вона прямувала до Келсьє, що присів навпочіпки біля двох трупів. Один із них, приголомшено зрозуміла Вен, належав Улефові. Обличчя було спотворене болем, а огруддя перетворилося на мішанину поламаних ребер і шматків плоті — немовби чиїсь могутні руки роздерли хлопцеві грудну клітку. Вен затремтіла й відвела погляд.

— Це погано, — тихо промовив Келсьє. — Сталеві інквізитори не переймаються пересічними злодійськими ватагами. Зазвичай приходять зобов’язувачі із загоном солдатів і арештовують усіх, щоб потім улаштувати показну страту. Інквізитор утрутився б лише тоді, якби хтось із цієї ватаги його особливо зацікавив.

— Ти гадаєш... — сказала Вен. — Ти гадаєш, це той самий?

Келсьє кивнув.

— Загалом в Останній імперії близько двох десятків сталевих інквізиторів, і половина з них повсякчас не в Лютаделі. Ти привернула увагу одного, урятувалася, а потім на твоє колишнє лігво напали — як на мене, навряд чи це може бути збігом.

Якусь хвилю Вен стояла мовчки, а тоді змусила себе подивитися на Улефове тіло й зустрітися лицем до лиця зі своєю скорботою. Наприкінці він зрадив її, але якийсь час був майже другом.

— Отже, — стиха мовила вона, — інквізитор досі йде моїм слідом?

Келсьє кивнув, підводячись.

— Це я винна, — сказала Вен. — Улеф та інші...

— Винен Кеймон, — твердо урвав її Келсьє. — Це він намагався обшахрувати зобов’язувача.

Ватажок глянув на неї.

— З тобою все буде гаразд?

Вен підвела погляд від понівеченого Улефового трупа і стенула плечима, намагаючись не показувати слабкості.

— Жоден із них не був мені другом.

— Це звучить доволі безсердечно, Вен.

— Я знаю, — відказала та, злегка кивнувши.

Келсьє якусь хвилю дивився на неї, а тоді перетнув кімнату, щоб поговорити з Доксоном.

Вен знову поглянула на Улефові рани. Здавалося, їх заподіяла якась скажена тварина, а не один-єдиний чоловік.

«Інквізиторові хтось мусив допомагати, — подумки сказала собі дівчина. — Неможливо, щоб одна людина, хай навіть інквізитор, змогла вчинити це все». Біля запасного виходу купою громадилися тіла, але Вен на око прикинула, що більшість ватаги — якщо не вся — була тут. Один чоловік не міг перебити їх усіх так швидко, щоб ніхто не втік... Чи міг?

«Ми багато чого не знаємо про інквізиторів, — сказав їй колись Келсьє. — Вони, схоже, не підпорядковуються загальним правилам».

Дівчину знову пройняв дрож.

На сходах почулися кроки, і Вен напружилася й зібгалась, готуючись рятуватися втечею.

Але у дверях з’явилася знайома Гемова постать.

— Довкола все спокійно, — повідомив він, тримаючи ще один ліхтар. — Ні зобов’язувачів, ні міської варти не видно.

— Це в їхньому стилі, — промовив Келсьє. — Вони хотіли, щоб ми знайшли цю бійню. Вони лишили трупи як знак.

У кімнаті запала тиша, яку порушувало тільки тихе бурмотіння Сейзеда, що стояв ліворуч біля дальньої стіни. Вен обережно пробралася до нього, дослуховуючись до ритмічного звучання його голосу. Урешті террісієць замовк, схилив голову й заплющив очі.

— Що то було? — запитала Вен, коли він знову підвів погляд.

— Молитва, — відказав Сейзед. — Поспів’я смерті народу казі. Воно має на меті пробудити душі померлих і звільнити їх від тіл, щоб вони змогли повернутися на Гору духів, — він глянув на неї. — Якщо бажаєте, панно, я можу навчити вас цієї релігії. Казі були цікавими людьми, вельми обізнаними зі смертю.

Вен похитала головою.

— Не тепер. Ти промовляв їхню молитву — отже, це та релігія, у яку ти віриш?

— Я вірю в усі релігії.

Вен здивовано насупилася.

— І вони не суперечать одна одній?

Сейзед усміхнувся.

— Ще б пак суперечать, і то часто. Але я поважаю ті істини, які стоять за кожною з них... і вірю в те, що потрібно пам’ятати їх усі.

— А як тоді ти вирішив, молитву якої релігії слід прочитати? — запитала Вен.

— Ця просто видалася мені відповідною, — тихо відказав Сейзед, споглядаючи на оповиту півмороком картину смерті.

— Келе, — гукнув Доксон із глибини кімнати. — Підійди-но і глянь на це.

Келсьє рушив до нього, Вен також. Доксон стояв перед входом до видовженого, схожого на коридор приміщення, що правило ватазі за спальню. Вен зазирнула всередину, очікуючи побачити те саме видовище, що й у головній кімнаті. Однак у спальні виявився лише один труп, прив’язаний до стільця. У тьмяному світлі їй вдалося роздивитися, що очі в трупа вичавлені з очниць.

Келсьє якусь хвилю стояв мовчки, а тоді промовив:

— Це той, кого я призначив ватажком.

— Мілев, — підтвердила Вен. — А що негаразд?

— Його вбивали повільно, — відказав Келсьє. — Поглянь, скільки крові на підлозі, як викручені його руки й ноги. Перш ніж померти, він кричав і пручався.

— Його катували, — кивнув Доксон.

Вен всипало морозом. Вона глянула на Келсьє.

— Будемо міняти базу? — запитав Гем.

Келсьє поволі похитав головою.

— Коли Кривоніг приходив до цього лігвища на зустріч, він маскувався і приховував кульгавість. Він димник, і це його робота — замести сліди. На нього не вийдеш, просто розпитавши на вулиці. Ніхто з цієї ватаги не міг нас виказати — ми маємо бути й далі в безпеці.

Жоден не згадав про очевидне — цього лігва інквізитор теж не мав би знайти, однак знайшов.

Келсьє повернувся до головної кімнати, відвів Доксона вбік і впівголоса заговорив із ним про щось. Вен спробувала підібратися ближче, щоб почути, про що вони розмовляють, але Сейзед стримав її, поклавши руку на плече.

— Панно Вен, — промовив він несхвальним тоном, — якби пан Келсьє хотів, щоб ми почули їхню розмову, то, мабуть, говорив би голосніше, чи не так?

Вен метнула на террісійця сердитий погляд, а тоді сягнула всередину себе й підпалила олово.

І мало не зомліла від раптово посиленого запаху крові. Вона чула Сейзедове дихання. У кімнаті більше не було темно — від яскравого світла двох ліхтарів у неї засльозилися очі. Повітря враз виявилося важким і задушливим.

Проте Вен цілком виразно почула Доксонів голос.

— ...перевіряв кілька разів, як ти просив. Ти знайдеш його за три вулиці на захід від перехрестя Чотирьох Криниць.

Келсьє кивнув.

— Геме! — голосно гукнув він, і Вен аж підскочила.

Сейзед осудливо глянув на неї.

«Він знає щось про алломантію, — збагнула Вен, побачивши вираз його обличчя. — І здогадався, що я робила».

— Так, Келе, — озвався Гем, визираючи з задньої кімнати.

— Забери всіх і відведи назад до столярні, — наказав Келсьє. — І будь обережний.

— Звісно, — пообіцяв Гем.

Вен пильно глянула на Келсьє, а тоді разом із Сейзедом і Доксоном знехотя покинула лігвище.

«Треба було поїхати в екіпажі, — подумав Келсьє, роздратований тим, що рухатися доводиться так повільно. — Інші могли б і пішки дійти з Кеймонового лігва до столярні».

Його так і поривало підпалити сталь і помчати до своєї цілі велетенськими стрибками. На нещастя, важко було лишитися непоміченим, гасаючи так по місту серед білого дня.

Келсьє поправив капелюха й рушив далі. Аристократ, що прогулюється пішки, не був чимось надзвичайним, а надто — в діловому районі, де на вулицях перемішалися успішні скаа й неуспішні дворяни — щоправда, обидві групи щосили намагалися не помічати одна одну.

«Наберися терпіння. Швидкість не має значення. Якщо вони знають про нього, він уже мертвий».

Келсьє вийшов до великого майдану на перехресті двох вулиць. По кутах розміщувалися чотири криниці, а в центрі височів масивний мідний фонтан у вигляді фігури, що позеленіла від часу й почорніла від бруду й попелу. Статуя зображала Пана Всевладаря в театральній позі, вбраного в обладунок і плащ. Під його ногами у воді лежало безформне втілення переможеної Безодні.

Келсьє минув фонтан, у водоймі плавали пластівці попелу після нещодавніх опадів. Жебраки, що сиділи край дороги, гукали до нього жалісними голосами, намагаючись привернути до себе увагу й водночас не перейти тонкої межі, за якою їхні благання починали вже дратувати. Пан Всевладар заледве їх терпів: жебрати дозволяли тільки тим, хто мав тяжкі каліцтва. Їхньому нужденному животінню не позаздрили б навіть ті скаа, що гарували на плантаціях.

Келсьє кинув їм кілька щіпок, не зважаючи на те, що цим привернув до себе увагу, і попрямував далі. Минувши три вулиці, він опинився на значно меншому перехресті. Довкола цього майдану теж сиділи жебраки, але в центрі не хлюпотів гарний фонтан, а по кутах не було криниць, які привабили б сюди перехожих.

Тутешні жебраки мали ще жалюгідніший вигляд — це були ті бідолахи, яким бракувало сил, щоб відвоювати собі місце на більшому майдані. Виголоднілі діти й зморщені від віку старці боязко гукали до нього; чоловіки, яким бракувало двох або й більше кінцівок, щулилися, брудні від попелу й ледве помітні в темних закутках.

Келсьє мимоволі потягнувся до капшука з монетами. «Не перебирай міри, — застеріг він себе. — Тобі не врятувати їх усіх, принаймні не грошима. Їхній час настане, коли впаде Остання імперія».

Пустивши повз вуха їхні жалісні благання — які стали голоснішими, коли жебраки зрозуміли, що він звернув на них увагу, — Келсьє пильно придивлявся до кожного обличчя. Він бачив Кеймона лише раз, і то недовго, але гадав, що впізнає його. Проте жодне лице не видавалося схожим, і жоден жебрак не мав Кеймонової опасистості, яка, попри кілька тижнів голодування, мала б бути досі помітною.

«Його тут нема», — розчаровано подумав Келсьє. Новий ватажок, Мілев, виконав його наказ і змусив Кеймона жебрати. Доксон перевіряв, щоб упевнитися.

Кеймонова відсутність на цьому майдані могла просто означати те, що він знайшов собі краще місце. А могла означати й те, що Міністерство знайшло його. Якусь хвилю Келсьє стояв нерухомо, слухаючи набридливе квиління жебраків. З неба почали падати пластівці попелу.

Щось негаразд. На північному розі перехрестя жебраків не було. Келсьє запалив олово й відчув запах крові в повітрі.

Він скинув черевики й висмикнув пояс. Далі на бруківку впала коштовна застібка від плаща. Після цього на його тілі не зосталося нічого металевого, крім монет у капшуці. Келсьє висипав кілька на долоню й обережно рушив уперед, лишивши покинуті речі жебракам.

Запах смерті посилювався, але він не чув нічого, крім гризні жебраків позаду. Він повернув на північну вулицю й одразу помітив ліворуч вузький провулок. Набравши в груди повітря, Келсьє запалив п’ютер і пірнув у прохід.

Тісна темна вуличка була завалена попелом і сміттям. Ніхто не чекав на нього, принаймні ніхто живий.

На високо прив’язаній мотузці висів Кеймон, колишній ватажок злодійської банди, а згодом жебрак. Його труп ліниво обертався на вітрі, а довкола кружляли пластівці попелу. Його не просто повісили. До кінця мотузки причепили гак, яким пробили Кеймонові горло. Закривавлений гостряк стирчав з-під підборіддя, голова була відкинута назад, а мотузка виходила з роззявленого рота. Руки були зв’язані, а на досі гладкому тілі видніли слід тортур.

«Це погано».

За його спиною чиясь нога шурнула по бруківці. Келсьє рвучко обернувся й, підпаливши сталь, жбурнув жменю монет.

Зойкнувши по-дівочому, невеличка постать припала до землі, а «відштовхнуті» сталлю монети полетіли навсібіч.

— Вен?!

Келсьє лайнувся й затягнув дівчину в провулок. Відтак визирнув за ріг і побачив, що жебраки пожвавилися, почувши, як монети дзенькнули об бруківку.

— Що ти тут робиш? — зажадав він знати, обертаючись до Вен.

Дівчина мала на собі ті самі коричневий напівкомбінезон і сіру сорочку, що й раніше, але принаймні їй вистачило глузду накинути непримітний плащ із каптуром.

— Я хотіла побачити, що ти робиш, — відказала вона, зіщулившись перед його гнівом.

— Це могло бути небезпечно! Що ти собі думала?

Вен зібгалася ще більше.

Келсьє змусив себе заспокоїтися. «Не можна звинувачувати її за цікавість, — подумав він, тимчасом як кілька найсміливіших жебраків підбігли до провулку, щоб зібрати монети. — Вона просто...»

Келсьє завмер. Дотик був такий легенький, що він його мало не проґавив. Вен «гамувала» його гнів.

Він глянув на неї. Дівчина, вочевидь, намагалася забитися в кут і злитися зі стіною. Вен видавалася такою боязкою, однак у її очах палахкотів прихований вогник рішучості. Вона навчилася майстерно вдавати з себе безневинне дівча.

«Такий вправний дотик! — подумав Келсьє. — І як їй вдалося так швидко й так добре опанувати це?»

— Не треба застосовувати на мене алломантію, Вен, — м’яко сказав він. — Я тебе не скривджу. Ти знаєш це.

Дівчина зашарілася.

— Я не навмисне... це звичка. Ще досі...

— Усе гаразд, — сказав Келсьє, поклавши долоню їй на плече. — Але запам’ятай: хай що там каже Бриз, торкатися емоцій твоїх друзів — це поганий тон. Крім того, серед дворян вважається образою застосовувати алломантію під час звичайного спілкування. Такі звички можуть довести до біди, якщо ти не навчишся їх контролювати.

Вен кивнула й випросталася, розглядаючи Кеймона. Келсьє очікував, що вона відвернеться з відразою, але дівчина лише мовчки, із виразом похмурого вдоволення, дивилася на труп.

«Ні, вона не слабка, — подумав Келсьє. — Хай що б там не видавалося».

— Вони катували його тут? — запитала Вен. — На вулиці?

Келсьє підтвердив кивком голови, уявивши собі, як крики ширяться луною, лякаючи жебраків. Міністерству подобалося влаштовувати показні покарання.

— А чому його підвісили на гак?

— Це особлива страта, яку застосовують для найбільших грішників — тих, хто зловживає алломантією.

Вен здивовано насупилася.

— Хіба Кеймон був алломант?

Келсьє похитав головою.

— Ні, але на тортурах він, мабуть, зізнався в якомусь тяжкому злочині, — ватажок глянув на дівчину. — Схоже, Кеймон знав, хто ти, Вен, і використовував тебе свідомо.

Вона дещо зблідла.

— Тоді... і Міністерству відомо, що я з-імли-народжена?

— Можливо. Залежить від того, знав про це Кеймон чи ні. Можливо, він гадав, що ти лише імлиста.

Якусь хвилю Вен стояла мовчки, а тоді запитала:

— Що це означає для мого завдання?

— Ми діємо, як і планували, — відказав Келсьє. — У Кантоні тебе бачили лише кілька зобов’язувачів. Мало хто здатен збагнути, що скаа-служниця й ошатно вбрана дворянка — це та сама особа.

— А інквізитор? — тихо запитала Вен.

На це Келсьє не мав відповіді.

— Ходімо, — урешті промовив він. — Ми й так уже привернули до себе забагато уваги.