З-імли-народжені

5

— Осьдечки вона!

Задоволене обличчя Келсьє показалося з-за Кеймонового шинквасу. У руці ватажок переможно тримав укриту пилом пляшку вина, яку з глухим стуком поставив на прилавок.

Доксон поглянув на неї, приємно здивований.

— Де ти її знайшов?

— В одній із таємних шухляд, — відказав Келсьє, обтираючи пляшку від пилу.

— Я гадав, що обшукав їх усі.

— Так, але одна з них мала подвійне дно.

Доксон гмикнув.

— Розумно.

Келсьє кивнув, відкоркував пляшку й налив три келихи.

— Штука в тому, щоб ніколи не припиняти пошуки. Завжди є ще одна таємниця.

Він узяв усі три відразу й приніс їх до столика, за яким сиділи Вен і Доксон.

Дівчина нерішуче взяла запропонований їй келих. Зустріч щойно закінчилася, Бриз, Гем і Єден пішли обмірковувати те, що сказав їм Келсьє. Вен наче теж повинна була б піти, але не мала куди. Доксон і Келсьє, схоже, сприйняли те, що вона лишилася, як очевидну річ.

Келсьє зробив чималий ковток рубінового напою, а тоді всміхнувся.

— Це вже значно краще!

Доксон притакнув порухом голови, але Вен не скуштувала вина.

— Нам потрібен інший димник, — зауважив Доксон.

— Так. Але решта, схоже, сприйняла все добре.

— Бриз досі сумнівається.

— Він не дасть задньої. Бризові подобаються виклики, а більшого, ніж цей, годі знайти, — Келсьє усміхнувся. — До того ж він просто збожеволіє, якщо знатиме, що ми взялися за якусь роботу без нього.

— І все ж він має рацію, що виявляє побоювання, — сказав Доксон. — Я сам трохи непокоюся.

Келсьє кивнув, погоджуючись. Вен насупилася. «То вони справді планують це зробити? Чи й далі розігрують виставу заради мене?» Обидва чоловіки видавалися обізнаними й кмітливими. Але знищити Останню імперію? Їм радше вдасться змусити імлу не клубочитися чи сонце не сходити.

— Коли твої друзі прибудуть сюди? — запитав Доксон.

— За кілька днів, — відказав Келсьє. — До того часу нам потрібно знайти іншого димника. А ще мені треба роздобути трохи атію.

Доксон насупився.

— Уже?

Келсьє кивнув.

— Я витратив майже весь на контракт з ОрСеуром, а останню дещицю використав на плантації Трестінга.

Трестінг. Так звали поміщика, якого вбили у його маєтку тиждень тому. «Келсьє має до цього якийсь стосунок? І що це він казав про атій?» Він стверджував раніше, що завдяки монополії на цей метал Пан Всевладар контролює вельможне дворянство.

Доксон потер борідку.

— Атій нелегко дістати, Келе. Майже вісім місяців підготовки пішло на те, щоб викрасти для тебе оту останню дещицю.

— Це тому, що тобі доводилося діяти обережно, — відказав ватажок із лукавою посмішкою.

Товариш поглянув на нього дещо стурбовано. Келсьє лише всміхнувся ширше, і Доксон, закотивши очі, зітхнув. Відтак подивився на Вен.

— Ти навіть не спробувала вина?

Дівчина похитала головою.

Доксон, схоже, чекав на більш розлоге пояснення, тож зрештою Вен змушена була відповісти:

— Я волію не пити те, що не наливаю сама собі.

Келсьє гмикнув.

— Вона нагадує мені Ванта.

— Ванта? — пирхнув Доксон. — Дівчина трохи схильна до параної, авжеж, але все не аж так погано. Присягаюся, той хлопчина був такий нервовий, що міг перелякатися власного серцебиття.

Обоє розреготалися. Однак Вен їхня приязна поведінка лише змусила почуватися ще більш ніяково. «Чого вони очікують від мене? Я маю стати якоюсь його ученицею чи що?»

— Гаразд, — мовив Доксон, — то ти скажеш мені, як збираєшся роздобути атію?

Келсьє вже розтулив рота, щоб відповісти, але на сходах почулися гучні кроки: хтось спускався до лігвища. Чоловіки обернулися, а от Вен, звісна річ, ще заздалегідь сіла так, щоб бачити обидва входи до приміщення без потреби рухатися.

Вона гадала, що то котрийсь зі злодіїв, якого Мілев послав подивитися, чи Келсьє вже закінчив свої справи. Тому була неабияк здивована, коли двері розчахнулися й показалося набурмосене вузлувате обличчя чоловіка, якого називали Кривоногом.

Келсьє усміхнувся, очі його зблиснули.

«Він не здивований. Задоволений, але не здивований».

— Кривоніг, — промовив Келсьє.

Старий став у дверному отворі, обводячи всіх трьох украй невдоволеним поглядом. Нарешті пошкутильгав до них. За ним увійшов худенький, незграбний на вигляд підліток.

Хлопчина присунув стілець до їхнього столика. Кривоніг усівся, щось буркочучи сам до себе. Відтак, примружившись і наморщивши ніс, поглянув на Келсьє.

— Гамівник пішов?

— Бриз? — перепитав Келсьє. — Так, він пішов.

Кривоніг щось пробурчав, а тоді помітив пляшку вина.

— Пригощайся, — запропонував ватажок.

Старий махнув рукою хлопчині, а потім знову обернувся до Келсьє.

— Мені треба було переконатися, — сказав він. — Ніколи не можна довіряти собі, коли поруч гамівник, та ще й такий, як цей.

— Але ж ти димник, Кривоногу, — зауважив Келсьє. — Він ніяк не міг би на тебе вплинути, якщо тільки ти сам цього не захотів би.

Кривоніг стенув плечима.

— Не люблю гамівників. Тут річ не тільки в алломантії... такі люди... не можна бути впевненим, що тобою не маніпулюють, коли вони поруч. Палиш ти мідь чи не палиш.

— Я б не покладався на щось таке, щоб здобути твою вірність, — мовив Келсьє.

— Мені це казали, — відповів Кривоніг, тимчасом як хлопець налив йому вина. — Однак я мав пересвідчитися. Обдумати все без того Бриза.

Він спохмурнів, хоча Вен не зовсім зрозуміла чому, а тоді взяв келих і вихилив половину одним духом.

— Добре вино, — похвалив він, крекнувши. Відтак скинув поглядом на Келсьє. — То ти справді збожеволів у Проваллях, еге ж?

— Цілковито, — підтвердив Келсьє із кам’яним лицем.

Кривоніг всміхнувся, хоча на його обличчі усмішка вийшла перекошеною.

— То ти справді хочеш узятися за це? За цю твою так звану роботу?

Келсьє кивнув із серйозним виглядом.

Кривоніг допив вино.

— Тоді в тебе є димник. І річ не в грошах. Якщо ти справді збираєшся повалити цю владу, я з тобою.

Келсьє усміхнувся.

— І не смійся з мене, — гиркнув Кривоніг. — Я це ненавиджу.

— Я ніколи б не насмілився.

— Отже, — мовив Доксон, наливаючи собі ще вина, — питання димника розв’язане.

— Це мало чим допоможе, — буркнув Кривоніг. — Вам нічого не вдасться. Я все своє життя намагаюся сховати імлистих від Пана Всевладаря та його зобов’язувачів. Але зрештою він усе одно їх ловить.

— Навіщо тоді допомагати нам? — запитав Доксон.

Кривоніг підвівся.

— Тому що рано чи пізно Всевладар зловить і мене. Так я принаймні зможу плюнути йому в пику, перш ніж відійду. Знищити Останню імперію... — він усміхнувся. — У цьому є стиль. Ходімо, хлопче. Треба підготувати крамницю до приходу відвідувачів.

Кривоніг пошкандибав до виходу, і хлопчина зачинив за ними двері. Вен спостерігала, як вони виходять, а тоді обернулася до Келсьє.

— Ти знав, що він повернеться.

Той стенув плечима, підводячись і потягуючись.

— Я сподівався. Людей принаджують мрії. Та робота, яку я пропоную... це не така річ, від якої просто відмовитися. Принаймні не тоді, коли ти підстаркуватий буркотун, знуджений і переважно роздратований життям. Слухай-но, Вен, я правильно розумію, що твоїй ватазі належить уся ця будівля?

Дівчина кивнула.

— Крамниця нагорі — прикриття.

— Чудово, — Келсьє поглянув на свій кишеньковий годинник, а тоді передав його Доксону. — Скажи своїм друзям, що вони можуть повертатися до лігва — імла вже, мабуть, насуває.

— А ми? — запитав Доксон.

Келсьє всміхнувся.

— А ми підемо на дах. Я ж казав тобі, що збираюся роздобути трохи атію.

Удень Лютадель видавався чорним згарищем, яке вкрив попіл і випалило червоне сонце. Різкі обриси міста справляли гнітюче враження.

Уночі, однак, укрите імлою, все ставало розпливчастим і нечітким. Дворянські замки бовваніли примарними силуетами. Вулиці в тумані неначе зробилися вужчими, а широкі проспекти перетворилися на безлюдні й небезпечні провулки. Навіть дворяни й злодії полишали оселі вночі з острахом: потрібно було мати неабияку відвагу, щоб зануритися в те лиховісне імлисте безгоміння. Нічне місто було світом шаленців і відчайдухів, світом дивних істот і повитої маревом таємниці.

«Дивних істот, як-от я», — подумав Келсьє. Він стояв на карнизі, що біг довкола краю плаского даху злодійського лігва. Темні будинки здіймалися довкола, і в імлі здавалося, ніби все пересувається і ворушиться. Де-не-де у вікні блимав кволий вогник, але крихітні намистини світла скидалися на зіщулених, наляканих створінь.

Холодний вітерець повіяв над дахом, колихнув імлисту поволоку, легким подихом торкнувся вологих щік Келсьє. Раніше — ще до того, як усе пішло не так, як треба, — він завжди перед справою піднімався на дах, щоб поглянути на місто згори. Цієї ночі, не усвідомлюючи цього, Келсьє повернувся до давньої звички і зрозумів це лише тоді, коли поглянув убік, сподіваючись, що Мара, як завжди, стоятиме поруч.

Натомість він побачив лише порожнечу. Самотню. Мовчазну. Місце Мари зайняла імла. Але не замінила.

Келсьє зітхнув і обернувся. Вен і Доксон стояли позаду. Обом вочевидь не надто подобалося в імлі, але вони давали раду своєму страху. Тому, хто не терпить імли, нічого робити в підпільному світі.

Келсьє навчився значно більше, ніж просто терпіти. Протягом останніх кількох років йому траплялося бути в ній так часто, що вночі, прихований її обіймами, він почувався спокійніше, ніж удень.

— Келе, — озвав його Доксон, — тобі конче стояти там, на карнизі? Наші плани, може, трохи й божевільні, але мені не хотілося б, щоб вони разом із тобою розбилися об бруківку.

Келсьє всміхнувся. «Докс досі не сприймає мене як з-імли-народженого, — подумав він. — Їм усім потрібен час, щоб до цього звикнути».

Багато років тому він став найвидатнішим ватажком у Лютаделі й досягнув цього без алломантії. Мара була олов’яноокою, але вони з Доксоном... вони були звичайними людьми. Один — мішанокровний без жодного алломантичного хисту, другий — скаа-втікач із плантації. Разом вони ставили на коліна Великі доми, зухвало грабуючи наймогутніших людей Останньої імперії.

Тепер Келсьє був чимось більшим, значно більшим. Колись він мріяв про алломантію, жадав і собі такої сили, яку мала Мара. Але Мара померла до того, як у ньому прокинулася ця сила, і тепер не побачить, на що він здатен.

Раніше вельможне дворянство боялося Келсьє. Самому Панові Всевладарю довелося влаштовувати пастку на нього. А тепер уся Остання імперія здригнеться, перш ніж він покінчить із нею.

Келсьє, вдихаючи імлисте повітря, ще раз обвів місто поглядом, а тоді зіскочив з карниза й рушив до Вен і Доксона. Вони не мали ліхтарів: розсіяного сяйва зірок, що пробивалося крізь імлу, зазвичай було досить.

Келсьє зняв сюртук і жилет, передав їх Доксону, а потім висмикнув зі штанів поли сорочки, лишивши їх так. Тканина була темна й не мала бути помітною вночі.

— Гаразд, — мовив Келсьє. — То кого мені обікрасти?

Доксон насупився.

— Ти впевнений, що хочеш це зробити?

Келсьє лише всміхнувся.

Товариш зітхнув.

— Доми Урбенів і Теньєрів нещодавно пограбували, хоч і не заради атію.

— Який дім зараз найсильніший? — запитав Келсьє, присідаючи, щоб розв’язати речовий мішок, який лежав біля Доксонових ніг. — Напасти на який ніхто б не наважився?

Доксон замислився.

— Венчери, — урешті сказав він. — Останні кілька років вони на верхівці. Тримають кількасот людей надвірної варти, а серед дворян, що проживають у їхньому замку, — більше двох десятків імлистих.

Келсьє кивнув.

— Чудово, до них я й навідаюсь. Вони напевне мають атій.

Він дістав із торби темно-сірий плащ. Великий і зручний, той був пошитий не з суцільного шматка тканини, а з безлічі довгих стрічок. Вони були зшиті докупи на плечах і грудях, але переважно звисали вільно, схожі на довгі вимпели.

Келсьє загорнувся у марево-плащ, і смужки тканини захвилювалися, звиваючись, майже як пасма імли.

Доксон ледь чутно видихнув.

— Ніколи не стояв так близько до когось у цьому вбранні.

— А що це? — запитала Вен. У нічній імлі її тихий голос видавався примарним.

— Плащ з-імли-народженого, — пояснив Доксон. — Вони всі їх носять — це така собі... ознака належності до їхнього клубу.

— Він пофарбований і скроєний так, щоб ховати тебе в імлі, — додав Келсьє. — А ще він попереджає міську сторожу та інших з-імли-народжених, щоб ті не займали тебе, — він крутнувся, і плащ ефектно майнув у повітрі. — Гадаю, він мені пасує.

Доксон закотив очі.

— Отже, дім Венчерів, — мовив Келсьє, нахиляючись і дістаючи з торби матер’яний пояс. — Є щось, що мені треба знати?

— Лорд Венчер, імовірно, має сейф у своєму кабінеті, — сказав Доксон. — Мабуть, там він тримає свій запас атію. Кабінет на третьому поверсі, третя кімната від горішнього південного балкона. Будь обережний, на додачу до звичайної варти й імлистих Венчери тримають із десяток туманобійників.

Келсьє кивнув, підперезуючись паском — без пряжки, але з двома невеличкими піхвами. У них він засунув два скляні кинджали, які дістав із торби й перевірив, чи ті не надщерблені. Відтак скинув черевики й шкарпетки, лишившись стояти босоніж на холодному камінні. Разом із черевиками він позбувся останнього шматочка металу, якого мав на собі, зоставивши лише капшук із монетами й три флакони з металами в кишені на поясі. Келсьє вибрав найбільший, випив його вміст, а тоді простягнув, уже порожній, Доксонові.

— Ось і все, мабуть, — мовив він.

Товариш кивнув.

— Щасти тобі.

Вен, що стояла поруч, із неабиякою цікавістю спостерігала за приготуваннями. Ця крихітна тиха дівчина ховала в собі неабияку силу, яка вражала навіть його. Трохи схильна до параної, авжеж, але не боязка.

«У тебе ще буде нагода, дівчинко, — подумав Келсьє. — Але не сьогодні».

— Що ж, — мовив він, дістаючи з гамана монету й кидаючи її вниз. — Я пішов. Зустрінемося пізніше у Кривоноговій столярні.

Доксон кивнув.

Келсьє обернувся й знову ступив на карниз. А тоді стрибнув із даху.

Імла завирувала довкола нього. Він підпалив сталь, другий із основних алломантичних металів. Довкола Келсьє з’явилася сітка світляних блакитних променів, які міг бачити лише він. Кожна лінія виходила з його грудей і вела до металевих предметів поблизу. Тьмяні промені означали, що предмети були невеликі: дверні завіси, цвяхи та інші дрібниці. Вид металу значення не мав. Блакитні лінії, що з’являлися, коли алломант спалював залізо чи сталь, вказували на будь-які металеві предмети, якщо ті були достатньо близько й достатньо великі, щоб їх помітити.

Келсьє вибрав промінь, який тягнувся просто вниз, до кинутої монети. Спалюючи сталь, він «відштовхнувся» від монети.

Падіння миттю зупинилося, і його підкинуло вздовж променя вгору. Келсьє вибрав віконну клямку, повз яку пролітав, і обережно «відштовхнувся» від неї так, щоб скерувати свій рух убік і перенестися до будинку на другому боці вулиці, навпроти лігвища Вен.

Пружно опустившись на напівзігнуті ноги, Келсьє перебіг на протилежний бік гостроверхого даху. Там він спинився на мить, вдивляючись у темряву крізь вировиння імли. Підпаливши олово, він відчув, як воно спалахнуло й ожило в грудях, посилюючи його відчуття. Імла враз видалася не такою густою, як раніше. Це не означало, що довкруги стало світліше, просто тепер Келсьє міг краще бачити, чути й відчувати. Ген на півночі він роздивився ледь-ледь помітні обриси великої будівлі. Замок Венчерів.

Келсьє не погасив олово: воно згоряло повільно, і можна було не турбуватися, що його забракне. Доки він стояв, звої імли лагідно оповивали його тіло. Вони злегка оберталися, утворюючи біля нього повільну, ледь помітну круговерть. Імла знала його і вважала своїм. Імла відчувала алломантію.

«Відштовхнувшись» від металевого комина за спиною, Келсьє виконав довгий горизонтальний стрибок. На льоту він кинув монету, і маленький шматочок металу, блимнувши, полетів крізь темряву й туман. 3-імли-народжений «відштовхнувся» від монети, коли та ще була в повітрі, і своєю вагою надав їй різкого пришвидшення донизу. Щойно вона вдарилася об бруківку, «поштовх» Келсьє підкинув його вгору, і стрибок закінчився плавною дугою.

Він опустився на ще один гостроверхий дерев’яний дах. Сталевий «поштовх» і залізний «потяг» — це найперше, чого Жеммель навчив його. «Коли ти “штовхаєш” якийсь предмет, то наче кидаєш на нього свою вагу, — пояснював старий безумець. — Ти не можеш змінити те, скільки важиш, — ти ж бо алломант, а не якийсь північний містик. Тому не “притягуй” нічого легшого за себе, якщо тільки не хочеш, щоб воно полетіло до тебе, і не “відштовхуй” нічого важчого, якщо тільки не хочеш, щоб тебе відкинуло в протилежному напрямку».

Напівприсівши, Келсьє почухав шрами й щільніше загорнувся у марево-плащ. Дерев’яні дошки боляче впиналися в босі стопи. Він частенько шкодував, що спалювання олова загострює всі відчуття одразу. Він потребував покращеного зору, щоб бачити в темряві; кращий слух теж не був зайвим. Однак олово, згоряючи, загострювало й решту його відчуттів: ніч здавалася надчутливій шкірі ще холоднішою, а босі ноги помічали на доторк кожен камінець, кожну нерівність дерев’яної поверхні.

Перед ним виріс замок Венчерів. Фортеця палахкотіла вогнями на тлі темного міста. Вельможне дворянство жило за іншим розкладом, ніж простолюд. Маючи можливість купувати й навіть марнотратити олійні лампи й свічки, багатії не мусили схилятися перед примхами погоди чи сонця.

Навіть на перший погляд замок вражав своєю величчю. Хоча його й оточував захисний мур, однак він видавався радше витвором архітектурного мистецтва, ніж оборонною спорудою. Міцні аркові контрфорси підпирали замкові стіни з вигадливими вікнами й тендітними шпилями. Високі вітражі по боках прямокутної споруди світилися зсередини, заливаючи довколишню імлу різнобарвним сяйвом.

Келсьє підпалив залізо й розвогнив його, а тоді став шукати в темряві якийсь великий металевий предмет. Він був задалеко від замку, щоб скористатися дрібничками на кшталт монет чи завісів. Щоб подолати цю відстань, потрібен був більший «якір».

Блакитні лінії переважно були тьмяні. Він виокремив дві, дальні кінці яких повільно рухалися попереду вгорі — либонь, пара вартових на даху. Келсьє, очевидно, відчував їхній обладунок і зброю. Попри існування алломантії, дворяни переважно й далі озброювали свою варту металевими речами. Імлисті, що могли «штовхати» або «притягувати» метал, траплялися рідко, а повноцінні з-імли-народжені — ще рідше. Багато лордів вважали недоцільним лишати своїх солдатів і вартових практично безборонними через таку відносно незначну загрозу.

Більшість покладалася на інші способи захисту від алломантів. Келсьє всміхнувся. Доксон казав, що лорд Венчер тримає загін туманобійників. Якщо це так, Келсьє, імовірно, зустрінеться з ними ще до світанку. Він поки що облишив вартових і натомість зосередився на щільному блакитному промені, що линув до верхівки замку. Очевидно, дах був покритий бронзовими чи мідними листами. Келсьє розвогнив залізо, глибоко вдихнув і «потягнув» за промінь.

Різким ривком з-імли-народжений злетів у повітря.

Далі спалюючи залізо, він «тягнув» себе до фортеці на несамовитій швидкості. Гуляли чутки, буцімто з-імли-народжені можуть літати, але, хоч як не прикро, це було перебільшення. Зазвичай «притягування» до металу й «відштовхування» від нього скидалося радше не на політ, а на падіння, тільки в протилежному напрямку. Щоб набрати потрібного розгону, алломантові доводилося «тягнути» себе щосили, і через це його несло до «якоря» на запаморочливій швидкості.

Келсьє мчав до замку, а довкола нього вирувала імла. Він легко перемахнув через захисний мур, що оточував фортецю, але потроху його починало тягнути донизу. Клята вага — навіть найшвидша стріла зрештою нахиляється до землі й падає.

Через вагу власного тіла Келсьє, замість вилетіти просто на дах, став опускатися по дузі. Неспроможний скинути швидкість, він наближався до замкової стіни, але на кілька десятків футів[3] нижче, ніж треба.

Набравши в груди повітря, Келсьє підпалив п’ютер, що збільшував фізичну силу, подібно до того, як олово загострювало відчуття. Перевернувшись у повітрі, з-імли-народжений ударився в кам’яну стіну ногами. Навіть посиленим м’язам не сподобалося таке випробування, але обійшлося без зламаних кісток. Келсьє негайно відпустив промінь, що вів до верхівки, і, кинувши монету, «відштовхнувся» від неї, коли почав падати. Він глянув угору, шукаючи щось металеве, знайшов свинцеві перетинки вітражного вікна й «потягнув» за них.

Монета впала на землю і могла тепер тримати його вагу. Келсьє злинув угору, «відштовхуючись» від монети й одночасно «підтягуючись» за вікно. Потім, погасивши обидва метали, він пролетів останні кілька футів за інерцією. Плащ тихо лопотів на вітрі, коли Келсьє досяг краю верхнього сторожового ходу. Перемахнувши через кам’яний парапет, він м’яко опустився на виступ.

За три кроки від нього стояв отетерілий вартовий. Келсьє миттю кинувся на нього, підстрибнувши в повітрі й злегка «потягнувши» за металевий нагрудник. Солдат утратив рівновагу, а Келсьє тим часом вихопив один зі своїх скляних кинджалів. Дочекавшись, коли сила залізного «потягу» зіштовхне його з супротивником, він ударив того обома ногами в груди, згрупувався й перетяв горло посиленим алломантією змахом.

Вартовий упав, а Келсьє спритно опустився біля нього, дослухаючись, чи, бува, крик тривоги не розітне ніч. Але довкола панувала тиша.

Келсьє лишив вартового захлинатися кров’ю. Той, найпевніше, був дрібним дворянином. Ворогом. Якби натомість він був скаа-солдатом, що зрадив своїх за кілька монет... що ж, тоді Келсьє ще охочіше допоміг би йому вирушити у вічність.

Він «відштовхнувся» від нагрудника умирущого, щоб із кам’яного ходу вискочити на дах. Бронзова покрівля була холодна й слизька під ногами. Келсьє побіг по ній до південного боку будівлі, шукаючи балкон, про який казав Доксон. Він не надто переймався тим, що його можуть помітити. Цього вечора в нього було дві мети. Перша — викрасти атій, десятий і наймогутніший із загальновідомих алломантичних металів. Друга — здійняти колотнечу.

Він легко знайшов потрібний балкон. Широкий і довгий, той, либонь, правив за терасу, де могли приємно проводити час невеликі групки людей. Тепер, однак, там було тихо й порожньо, якщо не брати до уваги двох вартових. Келсьє завмер у нічній імлі над балконом; загорнута в сірий плащ, його постать була майже непомітна; пальці ніг торкалися самого краю металевого даху. Двоє вартових, нічого не підозрюючи, теревенили внизу.

«Час уже трохи пошуміти».

Келсьє зістрибнув із карниза просто між ними. Спалюючи п’ютер, щоб зміцнити тіло, він щосили «відштовхнувся» від обох чоловіків одночасно. Оскільки він був посередині, подвійний «поштовх» лише стиснув його, а вартових відкинув у протилежні боки. Ті вражено скрикнули, коли невідомою силою їх зненацька жбурнуло назад і перекинуло через перила просто в бездонну темряву.

Падаючи, вони кричали. Келсьє широко розчахнув балконові двері, запускаючи всередину звої імли, що поповзли вперед, захоплюючи темне приміщення.

«Третя кімната», — подумав Келсьє, скрадливим бігом просуваючись уперед. Друге приміщення виявилося чимось на кшталт тихої оранжереї. У низьких вазонах росли декоративні кущі й маленькі деревця, а одна стіна була суцільним величезним вікном від підлоги до стелі, щоб забезпечити достатньо сонячного світла. Хоч у кімнаті було темно, але Келсьє знав, що листя матиме інше забарвлення, ніж звичне брунатне: деяке буде біле, деяке — червонувате, а деяке, можливо, — блідо-жовте. Такі рослини були дивовижею, і вирощували їх тільки для дворян.

Келсьє швидко проминув оранжерею й зупинився перед наступними дверима, помітивши світло, що просякало крізь щілини. Він погасив олово, щоб надто чутливі очі не осліпли від яскравого освітлення, і розчахнув двері.

Мружачись проти світла й тримаючи в кожній руці по скляному кинджалу, він пірнув усередину. Але кімната виявилася порожньою. Це вочевидь був кабінет: поміж книжковими полицями на кожній стіні горіли ліхтарі, а в кутку стояв письмовий стіл.

Келсьє сховав кинджали і, спалюючи сталь, узявся шукати металеві речі. У кутку стояв великий сейф, але це було надто очевидно. І справді, з нутра східної стіни тягнувся яскравий промінь, що вказував на велике джерело металу. Келсьє підійшов, провів пальцями по тинькованій поверхні. Як і більшість стін у дворянських замках, ця була оздоблена малюнком у спокійних тонах: під червоним сонцем ніжилися дивоглядні створіння. Фальшива панель площею приблизно два квадратні фути розміщувалася так, що її краї були замасковані живописом.

«Завжди є ще одна таємниця», — подумав Келсьє. Він не став морочити собі голови, намагаючись збагнути, як відчинити тайник, а натомість, спалюючи залізо, «потягнув» за слабке джерело металу, що, як він гадав, мало бути замковим механізмом. Той спочатку опирався, і Келсьє притягнуло до стіни, але він підпалив п’ютер і смикнув сильніше. Замок клацнув, і панель відчинилася, даючи доступ до вбудованого в стіну невеличкого сейфа.

Келсьє всміхнувся. Сейф видавався достатньо малим, щоб підсилена п’ютером людина змогла його забрати, якщо, звісно, вдасться видерти його зі стіни.

«Потягнувши» за сейф, він підстрибнув і вперся ногами в стіну, ставши просто над відчиненим тайником. «Тягнучи» далі, щоб не впасти, Келсьє розпалив п’ютер сильніше. Ноги налилися міццю, і він розвогнив і залізо, не перестаючи «тягнути» за сейф.

Він напружував сили, аж крекчучи з надсади. Цікаво було дізнатися, що не витримає першим — сейф чи його ноги.

Сейф ворухнувся у своєму гнізді. Келсьє «потягнув» ще сильніше, напинаючи м’язи до краю. Протягом нестерпно довгої хвилини нічого не відбувалося. А тоді сейф здригнувся й вирвався зі стіни. Келсьє полетів навзнак на підлогу, але, підпаливши сталь, встиг «відштовхнутися» від сейфа, щоб той на нього не впав. Обливаючись потом, він незграбно приземлився, а сейф гримнув об дерев’яну підлогу, здіймаючи вгору скалки.

До кабінету вбігли двоє переляканих вартових.

— Саме вчасно, — зауважив Келсьє, підносячи руку й «тягнучи» меч одного з солдатів.

Зброя вилетіла з піхов і, обернувшись у повітрі, помчала до Келсьє вістрям уперед. Він погасив залізо, відступив убік і схопив меч за руків’я, коли той за інерцією пролітав повз нього.

— 3-імли-народжений! — зарепетував вартовий.

Келсьє всміхнувся і стрибнув уперед.

Вартовий вихопив кинджал. Келсьє «поштовхом» видер його з противникової руки, а тоді змахнув мечем і відтяв вартовому голову. Другий солдат, лаючись, похапцем розстібав ремені, силкуючись звільнитися від нагрудника.

Завершивши змах, Келсьє «штовхнув» власний меч. Той вихопився з його пальців і зі свистом полетів до наступної жертви. Одночасно з тим, як додолу впав труп першого вартового, другий скинув обладунок, щоб з-імли-народжений не зміг його «штовхнути». За мить меч увігнався в незахищені груди солдата. Чоловік мовчки поточився, а тоді впав.

Шелеснувши плащем, Келсьє відвернувся від трупів. Лють його була не така шалена, як тої ночі, коли він убив лорда Трестінга. І все одно він почував її, звільнитися від неї не дозволяли шрами, що свербіли, і крики коханої жінки, що досі лунали в його вухах. На думку Келсьє, кожен, хто підтримував і захищав Останню імперію, втрачав право на життя.

Він розвогнив п’ютер, збільшуючи фізичну силу, а тоді присів і підняв сейф. Спершу похитнувся під його вагою, але за мить відновив рівновагу й поволі рушив до балкона. Може, у сейфі був атій, а може, й ні. Хай там як, перевіряти не було часу.

Келсьє минув половину оранжереї, коли позаду почулися кроки. Він обернувся й побачив, що кабінет наповнився людськими постатями. Їх було восьмеро, кожен у просторому сірому вбранні, кожен замість меча мав дуельний ціпок і щит. Туманобійники.

Келсьє кинув сейф на підлогу. Туманобійники не володіли алломантією, але їх зумисно тренували битися з імлистими та з-імли-народженими. Ці противники вже не матимуть на собі ані граму металу й будуть готові до його штучок.

Келсьє відступив назад і, усміхаючись, розім’яв плечі. Вісімка розтяглася віялом, рухаючись безгучно й чітко.

«Це має бути цікаво».

Туманобійники кинулися в атаку, забігаючи до оранжереї по двоє. Келсьє дістав кинджали, пірнув, уникаючи першого удару, і спробував різонути нападника по грудях. Той, однак, відстрибнув і, махнувши ціпком, змусив з-імли-народженого відступити.

Келсьє розвогнив п’ютер, і підсилені ноги дали змогу відстрибнути далеко назад. На льоту вихопивши з капшука жменю монет, він «штовхнув» їх на противників. Металеві кружальця шугнули, зі свистом розтинаючи повітря, але туманобійники виявилися до цього готові: вони здійняли щити, і монети відскочили від дерева. Тріски полетіли навсібіч, але нападники лишилися неушкодженими.

Келсьє скинув поглядом на решту туманобійників, які заповнювали оранжерею і наступали на нього. Вони не сподівалися перемогти в тривалому бою — їхня тактика полягатиме в тому, щоб накинутися на нього всім одразу й швидко закінчити сутичку або принаймні затримати його, доки не прокинуться й не вступлять у бій алломанти. Келсьє поглянув на сейф.

Він не міг покинути його тут. Треба було закінчувати бій якнайшвидше. Розпаливши п’ютер сильніше, він стрибнув уперед і вдарив кинджалом, намагаючись намацати слабке місце, однак пробитися крізь захист противника не вдалося. Келсьє ледве встиг ухилитися від удару ціпком по голові.

Троє туманобійників зайшли ззаду й відрізали дорогу до відступу на балкон. «Прекрасно», — подумав Келсьє, силкуючись не спускати з ока усіх вісьмох. Ті наступали обережно, діючи вивірено й злагоджено, як єдина команда.

Зціпивши зуби, Келсьє знову розвогнив п’ютер і помітив, що той закінчується. П’ютер вигоряв найшвидше з усіх восьми основних металів.

«Нема часу хвилюватися про це». Туманобійники позаду атакували, і Келсьє відстрибнув убік, «підтягнувшись» до сейфа так, щоб опинитися посередині приміщення. Щойно торкнувшись підлоги, він «відштовхнувся» й вистрибнув у повітря наскоси. Підібгавши ноги, Келсьє перелетів через голови двох нападників і опустився біля вазону з доглянутим декоративним деревцем. Він обернувся, посиливши горіння п’ютеру, і здійняв руку, щоб захиститися від удару, який мав неминуче прийти.

Ціпок зацідив по руці. Передпліччя пройняло болем, але посилена п’ютером кістка витримала. Келсьє викинув уперед другу руку й увігнав кинджал противникові в груди.

Той здивовано поточився назад, вирвавши цим рухом у Келсьє зброю. Другий туманобійник атакував, але з-імли-народжений ухилився й вільною рукою зірвав із пояса капшук із монетами. Нападник приготувався заблокувати другий кинджал, але Келсьє натомість притиснув до його щита капшук.

А тоді «штовхнув» монети.

Туманобійник скрикнув, коли потужний «поштовх» віджбурнув його. Розвогнивши сталь, Келсьє «штовхав» так сильно, що його самого відкинуло назад — саме вчасно, щоб уникнути атаки ще двох нападників. З-імли-народжений та його противник відлетіли один від одного в протилежні боки. Келсьє спиною вдарився об стіну, але «штовхав» далі, спрямовуючи туманобійника — разом зі щитом, капшуком і монетами — до величезного вікна оранжереї.

Скло розлетілося на друзки, у яких замерехтіло світло ліхтарів із кабінету. Розпачливе обличчя туманобійника зникло в довколишній темряві, а імла — безшумна і зловісна — почала заповзати в оранжерею крізь розбиту шибку.

Однак решта шестеро невблаганно наступали, і Келсьє змусив себе забути про біль у руці, ухиляючись від двох замашних ударів. Він крутнувся й відступив за невеличке деревце, але тут на нього наскочив третій туманобійник і вгатив ціпком по боці.

Удар відкинув Келсьє на вазон. Він перечепився й, випустивши кинджал, упав біля дверей до освітленого кабінету. Хапаючи ротом повітря, він перекотився на коліна й схопився за бік. Комусь іншому такий удар переламав би ребра. Навіть у нього буде чималий синець.

Шестеро туманобійників наближалися, розходячись так, щоб оточити його. Хитаючись, Келсьє звівся на ноги, перед очима все пливло від болю й виснаження. Зціпивши зуби, він дістав один з двох запасних флаконів і одним духом проковтнув його вміст, поновлюючи запас п’ютеру. Відтак підпалив олово. Світло мало не засліпило його, біль у боку й руці враз став ще гострішим, але завдяки посиленим відчуттям у голові проясніло.

Шістка туманобійників перейшла до раптової скоординованої атаки.

Келсьє викинув руку в бік, спалюючи залізо й шукаючи якийсь металевий предмет. Найближчим виявилося масивне срібне преспап’є, що лежало на столі в кабінеті. «Притягнувши» його, він обернувся до нападників, виставивши руку в їхній бік і прибравши атакувальної постави.

— Ну гаразд, — прогарчав він.

Потужним спалахом Келсьє підпалив сталь. Прямокутний брусок вихопився з його руки і розітнув повітря. Передній туманобійник здійняв щит, але запізно. Преспап’є вдарило його в плече, аж хруснула кістка, і чоловік з криком упав.

Келсьє крутнувся вбік, ухиляючись від удару ціпком так, щоб нападник опинився між ним і поваленим туманобійником. Спалюючи залізо, він «потягнув» срібний брусок назад до себе. Той знову просвистів у повітрі й угатив другого туманобійника в скроню. Той упав, а преспап’є, відбившись, підскочило вгору.

Один із тих, що лишилися, лайнувся й кинувся в атаку. Келсьє «відштовхнув» преспап’є, яке ще не встигло впасти, спрямовуючи його від себе... і від нападника, що здійняв щит. 3-імли-народжений почув, як брусок упав за його спиною, а тоді — спалюючи п’ютер — виставив руку й перехопив у повітрі занесений для удару ціпок.

Туманобійник загарчав, силкуючись вирвати зброю з підсиленої п’ютером руки противника. Але Келсьє не потрібен був ціпок, натомість він різко «потягнув» преспап’є, яке з убивчою швидкістю понеслося на нього самого. Останньої миті він розвернувся разом із туманобійником, підставляючи того під удар.

Чоловік упав додолу.

Келсьє розпалив п’ютер сильніше, зміцнюючи тіло перед імовірним нападом. Як і слід було очікувати, ціпок ударив по плечах. Дерев’яна палиця тріснула, а сам з-імли-народжений упав на коліна, однак лишився притомний завдяки олову, що горіло. Мозок пройняло спалахом болю і ясності. Келсьє «потягнув» преспап’є, висмикнувши його зі спини смертельно пораненого туманобійника, і відступив убік, щоб імпровізована зброя пролетіла повз нього.

Два туманобійники перед ним обачливо затулилися щитами. Брусок вдарився в один із них, але Келсьє не «штовхав» далі, щоб не втратити рівноваги. Натомість він підпалив залізо й смикнув преспап’є назад до себе. Пригнувшись, він погасив залізо. Брусок просвистів над ним і з хрускотом вдарив нападника, що підкрадався ззаду.

Келсьє розвернувся й, підпаливши спершу залізо, а потім сталь, надіслав убивче преспап’є до останніх двох. Чоловіки відступили вбік, але він відпустив брусок, і той упав на підлогу просто перед ними. Ті з острахом уп’ялись очима в шматок срібла й випустили з уваги Келсьє. Він побіг, стрибнув, «відштовхнувшись» від преспап’є, і перелетів через голови туманобійників. Ті обернулися з лайкою, а Келсьє, опустившись, «потягнув» брусок знову, ударяючи одного з чоловіків у потилицю.

Туманобійник мовчки впав. Брусок перевернувся кілька разів у повітрі, і Келсьє схопив його на льоту. Холодна поверхня була липка від крові. Імла, що просякала крізь розбиту шибку, розтікалася біля нього, обвивалася довкола ніг. Він витягнув руку з преспап’є в напрямку єдиного вцілілого туманобійника.

Котрийсь із поранених застогнав.

Останній туманобійник відступив, а тоді випустив зброю і кинувся навтьоки. Келсьє всміхнувся, опускаючи руку.

Зненацька преспап’є вирвало «поштовхом» з його пальців. Срібний брусок перелетів через кімнату й розбив іще одну шибку. Келсьє вилаявся і, обернувшись, побачив, як до кабінету вбігає ще один, уже більший, гурт людей у дворянському вбранні. Алломанти.

Кілька здійняли руки, і в бік Келсьє градом полетіли монети. Він запалив сталь і «відштовхнув» їх. Монети порозліталися по всьому приміщенні — шибки розбилися на друзки, а від дерев’яних предметів посипалися скалки. Келсьє відчув посмик за пояс — із кишеньки вирвався останній флакон із металами, «притягнутий» у напрямку кабінету. Кілька кремезних чоловіків вибігли наперед, пригинаючись, щоб уникнути летючих монет. Це були громили — імлисті, що, як Гем, спалювали п’ютер.

«Пора вшиватися звідси», — подумав Келсьє, відбиваючи чергову хвилю монет і зціплюючи зуби від болю в боку й руці. Він озирнувся: у нього була невеличка перевага над нападниками, але до балкона йому ніколи не дістатися. Імлистих прибувало, тож Келсьє набрав у груди повітря й кинувся до розбитого величезного вікна. Він вистрибнув у імлу, перевернувся в повітрі й міцно «потягнув» за покинутий сейф.

Його смикнуло в повітрі й занесло до стіни, немовби він висів на мотузці, прив’язаній до сейфа. Він відчув, як під тягарем його ваги сейф потроху посувається, скрегочучи об підлогу оранжереї. Келсьє вдарився об стіну замку, але, упершись у надвіконня, «тягнув» далі. Стоячи догори ногами у віконному отворі, він напружував усі сили.

Сейф показався над краєм горішнього поверху. Він хитнувся, а тоді випав з вікна й полетів просто на Келсьє. Той усміхнувся, погасив залізо й, відіпхнувшись від будівлі ногами, пірнув у імлу, наче якийсь божевільний плавець. Він падав крізь темряву спиною вперед, мигцем побачивши чиєсь розлючене обличчя, що визирало з розбитого вікна.

Келсьє став обережно «підтягуватися» до сейфа, переміщуючи себе в повітрі. Імла клубочилася довкола нього, заважала бачити, і здавалося, наче він не падає, а висить посеред нічогості.

Досягнувши сейфа, він перевернувся в повітрі й «відштовхнувся» вгору.

Сейф упав на бруківку просто під ним. Злегка «відштовхуючись», Келсьє сповільнив падіння і зрештою зупинився в повітрі в кількох футах над землею. Якусь хвилю він висів у імлі, стрічки плаща маяли й лопотіли на вітрі, а тоді опустився додолу біля сейфа.

Той від удару розбився. Келсьє відтулив його погнуті дверцята, дослухаючись оловослухом до криків тривоги, що лунали в замку. У сейфі він знайшов невеличкий капшук із самоцвітами й кілька акредитивів на десять тисяч скринців кожен. Усе це Келсьє порозпихав по кишенях. Він понишпорив ще, зненацька стривожений тим, що вся нічна праця може виявитися марною. А тоді в глибині сейфа його пальці намацали невеличкий мішечок.

Він розшморгнув зав’язки й побачив жменю темних намистин металу. Атій. Шрами запекли на згадку про Гатсінські провалля.

Келсьє міцно зав’язав мішечок і підвівся. З приємним подивом зауважив понівечене тіло, що лежало на бруківці неподалік — то були останки того туманобійника, якого він викинув з вікна. Келсьє підійшов і залізним «потягом» забрав свій капшук із монетами.

«Ні, ця ніч не була згаяна марно». Навіть якби він не знайшов атію, будь-яка ніч, на його думку, була успішною, якщо вона закінчилася смертю кількох дворян.

Він далі спалював п’ютер — без сили, яку той давав його тілу, Келсьє вже, мабуть, зомлів би від болю. Стискаючи свій капшук в одній руці, а мішечок з атієм — у другій, він шугнув у ніч, прямуючи до Кривоногової столярні.