З-імли-народжені

18

Вона вдягнула-таки червону сукню. Вибір був сміливий, але він видавався правильним. Зрештою, за дворянським вбранням вона ховала своє справжнє «я», а отже, що більше вбрання впадатиме в очі, то легше їй буде сховатися.

Лакей відчинив дверцята карети. Вен глибоко вдихнула — груди їй трохи стискав спеціальний корсет, який вона одягнула, щоб приховати перев’язку, — а тоді, спершись на руку, яку їй подав лакей, зійшла з карети. Вона поправила сукню, кивнула Сейзедові, а тоді приєдналася до інших аристократів, що прямували до парадних сходів замку Еларіелів. Той був трохи менший від замку Венчерів, однак мав окрему бальну залу, тимчасом як Венчери влаштовували звані вечори у величезному головному холі.

Вен оглянула дворянок і враз відчула, як її впевненість дещо слабшає. Її сукня була гарна, але інші жінки хизувалися не лише вбранням. Довге, струменисте волосся і самовпевнений вигляд пасували до їхніх гордовитих постатей, усипаних коштовностями. Ліфи суконь вони заповнювали пишними округлостями й так елегантно рухались у широких збористих сукнях! Час від часу Вен бачила їхні ноги, що визирали з-під подолу: на відміну від неї, дами носили не прості балетки, а черевики на високих підборах.

— А чому я не взула таких черевичків? — тихо запитала вона, підіймаючись застеленими килимом сходами.

— Ходити на підборах не так легко, панно, — відказав Сейзед. — Оскільки ви щойно лише навчилися танцювати, буде краще, якщо ви поки носитимете звичне взуття.

Вен насупила чоло, але сперечатися не стала. Однак згадка про танці посилила її неспокій. Вона пригадала, як плавно линули над підлогою танцівники на минулому балі. Їй запевне не вдасться повторити таке: вона ж вивчила лише кілька основних па.

«Це не має значення, — подумала дівчина. — Вони бачитимуть не мене, а леді Валетту. А її вважають новенькою у вищому світі й невпевненою в собі. До того ж усі гадають, що вона тільки-тільки оговталася від хвороби. Ніхто не здивується, якщо вона погано танцюватиме».

З цією думкою Вен вийшла сходами нагору, почуваючись трохи спокійніше.

— Мушу зазначити, панно, — промовив Сейзед, — цього разу ви значно менше нервуєтеся. Власне кажучи, ви здаєтеся захопленою. Як мені видається, саме так і мала б поводитися леді Валетта.

— Дякую, — з усмішкою відказала Вен.

Террісієць мав рацію: вона справді почувала захоплення. Захоплення від того, що нарешті знову виконує своє завдання, ба навіть від того, що знову опинилася серед вищого світу, його розкоші й вишуканості.

Вони ступили до бальної зали, що розміщувалася в присадкуватій будівлі — одному з кількох низьких крил, які відходили від головної споруди. Слуга взяв у Вен шаль. Дівчина затрималася на мить у дверях, поки Сейзед замовляв столик і вечерю.

Бальна зала Еларіелів сильно відрізнялася від величного холу замку Венчерів. Тьмяно освітлене приміщення мало тільки один поверх у висоту. Вітражів було багато, але всі вони розміщувалися на склепінчастій стелі. Крізь центральне вікно-троянду падало світло від облаштованих на даху невеличких вапнякових ліхтарів. На кожному столику стояли свічки, і, попри горішнє освітлення, у залі панувала півсутінь, і це створювало враження... усамітнення, хоча довкола юрмилося багато людей.

Приміщення явно було спроєктоване спеціально для того, щоб улаштовувати в ньому світські заходи. Посередині був танцювальний майданчик, освітлений яскравіше, ніж решта зали. Довкола нього на підвищенні двома ярусами розміщувалися столики: перший ярус — на висоті кількох футів, другий — далі й приблизно вдвічі вище.

Слуга підвів її до столика скраю зовнішнього яруса. Вен сіла, а Сейзед зайняв своє звичне місце поруч, і вони стали чекати на замовлені страви.

— Як саме я маю дістати інформацію, яка потрібна Келсьє? — запитала вона, обводячи поглядом темну залу.

Різнобарвне світло від вітражів падало чудернацькими візерунками на столики й на людей. Це створювало дивовижну атмосферу, але заважало роздивитися обличчя. Цікаво, чи є десь серед гостей Еленд?

— Сьогодні вас запросять до танцю кілька чоловіків, — сказав Сейзед. — Прийміть їхнє запрошення — це дасть вам привід пізніше знайти їх і підійти до їхньої компанії. Вам не потрібно брати участь у розмовах — лише слухати. На наступних балах котрийсь молодий дворянин, можливо, запросить вас приєднатися до нього, і таким чином ви дістанете змогу сидіти за його столиком і слухати всі його бесіди.

— Ти хочеш сказати, що мені доведеться сидіти весь час із одним чоловіком?

Сейзед кивнув.

— У цьому немає нічого незвичного. Танцювати того вечора треба буде теж тільки з ним.

Вен насупилася, але вирішила не розвивати далі цієї теми, а натомість знову взялася розглядати залу. «Його, мабуть, немає тут, адже він казав, що уникає балів, коли може. Навіть якщо він тут, то сидить собі десь сам. Ти не...»

Пролунав глухий стук, і на її столик опустився стос книжок. Вен здригнулася від несподіванки, а обернувшись, побачила Еленда Венчера, що присунув стілець і зручно всівся на нього. Відкинувшись на спинку, дворянин відхилився так, щоб світло від канделябра падало на книжку, яку він розгорнув і взявся читати.

Сейзед нахмурився. Вен стримала усмішку, дивлячись на Еленда. Він і цього разу мав такий вигляд, наче не завдавав собі клопоту зачесуватися й застібати сюртук на всі ґудзики. Одяг його не був пошарпаний, але й не такий ошатний, як у інших гостей. Схоже, вбрання зумисне шили так, щоб почуватися в ньому вільно й розслаблено, наперекір традиційній моді з її бездоганно скроєними й допасованими костюмами.

Еленд раз по раз гортав сторінки. Вен терпляче чекала, коли ж він заговорить до неї, але дворянин не переставав читати. Зрештою дівчина не стрималася.

— Я не пригадую, що дозволяла вам сідати за мій столик, лорде Венчере, — сказала вона.

— Не зважайте на мене, — відповів Еленд, не підіймаючи погляду від книжки. — У вас великий стіл — тут вистачить місця нам обом.

— Нам, може, й вистачить, — мовила Вен, — але щодо цих книжок я не певна. Куди слуги поставлять мою вечерю?

— Ліворуч від вас є трохи місця, — недбало відказав Еленд.

Сейзед спохмурнів ще більше. Він ступив уперед, забрав книжки зі столу й поклав їх на підлогу біля Елендового стільця.

Дворянин читав далі, ніби нічого й не сталося, лише махнув рукою і сказав:

— Ось чому я не маю слуг-террісійців. Вони нестерпно старанні, мушу зауважити.

— Сейзед нестерпний? Оце вже ні! — холодно відказала дівчина. — Він хороший друг і, либонь, кращий чоловік, ніж ви, лорде Венчере, будь-коли будете.

Еленд нарешті звів очі.

— Я... гм... перепрошую, — сказав він щиро. — Пробачте мені.

Вен кивнула, і дворянин повернувся до читання.

«Навіщо він сів за мій столик, якщо збирається тільки читати?»

— Що ви робили на цих балах раніше, без мене? Кому ви докучали? — роздратовано запитала вона.

— Отакої! Хіба ж я вам докучаю? — здивувався Еленд. — Слово честі, Валетто. Я ж бо лише сиджу тут і мовчки читаю.

— Ви сидите за моїм столиком. Я певна, що спадкоємець дому Венчерів запросто міг би знайти собі власний. Хоча під час нашої минулої зустрічі ви чомусь промовчали про своє походження.

— Ваша правда, — відповів дворянин. — Але, пригадую, я казав, що Венчери — це дратівлива компанія. Ось я й намагаюся відповідати цьому опису.

— Але ж цей опис вигадали ви сам!

— Зручно, чи не так? — злегка всміхнувся Еленд, не відриваючи очей від книжки.

Вен невдоволено зітхнула, кинувши на дворянина сердитий погляд.

Той глянув на неї з-поверх книжки.

— Шикарна сукня. Майже така сама гарна, як ви.

У Вен відвисла щелепа. Еленд пустотливо всміхнувся і знову втупився в книжку. В очах його блищали лукаві іскорки, немовби сповіщаючи, що він сказав це лише тому, що знав, якою буде реакція на його слова.

Сейзед нависав над столом, навіть не намагаючись приховати свого невдоволення, однак нічого не казав. Еленд, вочевидь, був надто важлива особа, щоб йому міг робити зауваження простий мажордом.

Вен нарешті здобулася на слово.

— Як сталося, лорде Венчере, що ви, молодий і неодружений, ходите на бали сам?

— А я ходжу не сам, — відказав Еленд. — Родина зазвичай підшукує мені ту чи ту супутницю на вечір. Сьогодні бути моєю парою припало леді Стейс Бланш — он вона, у зеленій сукні, сидить на нижньому ярусі навпроти нас.

Вен глянула в той бік зали. Леді Бланш виявилася розкішною білявкою. Ледве приховуючи невдоволену гримасу, вона кидала погляди на їхній столик.

Вен відвернулася, зашарівшись.

— Хіба ви не мали б бути там, разом із нею?

— Мабуть, мав би, — відказав Еленд. — Але бачте, в чому річ... Відкрию вам таємницю: я насправді не дуже вихований. До того ж я її не запрошував — я дізнався, хто буде моєю супутницею, лише коли сів у карету.

— Зрозуміло, — насупившись, відказала Вен.

— Попри це, моя поведінка, безумовно, гідна жалю. На нещастя, я схильний до таких жалюгідних вибриків — візьміть, до прикладу, мою звичку читати книжки за обіднім столиком. Прошу мені вибачити — піду візьму щось випити.

Він підвівся, запхнувши книжку до кишені, і рушив до столів із напоями. Вен спостерігала за ним, роздратована й водночас приємно здивована.

— Це недобре, панно, — стишеним голосом промовив Сейзед.

— Він не такий уже й поганий.

— Він використовує вас, панно, — сказав террісієць. — Лорд Венчер відомий своєю викличною, непокірною поведінкою. Багато хто не любить його — саме через такі ось учинки.

— Які вчинки?

— Він сів за ваш столик, бо знає, що це роздратує його родину, — відказав Сейзед. — Ох, дитино... Я не хотів би завдавати вам болю, але ви повинні зрозуміти, як усе працює при дворі. Цей молодий чоловік не має до вас романтичного зацікавлення. Він — юний і зухвалий панич, якому не до вподоби батькові вимоги. Він бунтує, поводиться грубо й образливо, знаючи, що батько поступиться, якщо побути нестерпним тривалий час.

Вен відчула, як усередині щось обірвалося. «Сейзед, найпевніше, має рацію. Для чого ще Елендові шукати мого товариства? Я — саме та, хто йому потрібен. Достатньо низького походження, щоб роздратувати його батька, але недостатньо досвідчена, щоб побачити правду».

Принесли вечерю, але у Вен зник апетит. Коли вона неохоче таки взялася до їжі, Еленд повернувся й поставив на стіл великий келих із якимось коктейлем. Повернувшись до читання, він час від часу потягував із келиха.

«Цікаво, що він робитиме, якщо я не заважатиму йому читати», — роздратовано подумала Вен. Пригадавши те, чому навчилася, вона стала їсти з делікатністю справжньої леді. Вечеря була скромна — переважно якісь соковиті овочі з маслом. Що раніше вона скінчить їсти, то швидше її запросять до танцю. Тоді їй принаймні не доведеться сидіти з Елендом Венчером.

Поки вона їла, молодий лорд кілька разів позирав на неї з-поверх книжки. Він, мабуть, очікував, що Вен скаже щось, але вона вперто мовчала. Поступово злість її стихала. Вона поглянула на Еленда, на його ледь розтріпаний вигляд, зауважила зосередженість, із якою він читав. Невже цей чоловік справді може снувати такі криводушні наміри, як стверджує Сейзед? Невже він лише використовує її?

«Усі тебе зрадять, — прошепотів Рінів голос. — Усі».

Еленд видавався таким... справжнім. Вен відчувала, що перед нею не актор, який грає роль, не маска, а щира людина. І схоже, він хотів-таки, щоб вона заговорила до нього. Коли дворянин нарешті відклав книжку й подивився на неї, Вен сприйняла це як особисту перемогу.

— Чому ви тут, Валетто? — запитав він.

— На балі?

— Ні, у Лютаделі.

— Тому що тут — центр усього, — відказала Вен.

Еленд насупився.

— Можливо. Але імперія занадто велика, щоб мати такий малий центр. Я думаю, ми навіть не усвідомлюємо до кінця, яка вона величезна. Як довго ви діставалися сюди?

На мить Вен запанікувала, але Сейзедова наука швидко зринула в голові.

— Майже два місяці каналошляхом, із кількома зупинками.

— Аж два місяці! — вигукнув Еленд. — Кажуть, щоб перетнути імперію від краю до краю, треба витратити пів року, проте більшість із нас не цікавиться нічим, що відбувається поза цим крихітним центром.

— Я...

Дівчина не доказала. Разом із Ріном вона побувала по всій Центральній домінії. Та, однак, була найменша з усіх доміній, і Вен ніколи не бачила інших, віддаленіших, куточків імперії. Центральна частина була сприятлива для злодіїв: як не дивно, що ближче до Пана Всевладаря, то більше було корупції, не кажучи вже про багатство.

— І як вам місто? — запитав Еленд.

Вен замислилася над відповіддю.

— Брудне, — чесно відказала вона. З півсутіні з’явився слуга, щоб забрати порожню тарілку. — Воно брудне й надміру людне. Зі скаа поводяться жахливо, але, гадаю, це всюди так.

Ледь схиливши голову набік, Еленд здивовано глянув на неї.

«Даремно я згадала про скаа. Дворянка так не сказала б».

Він подався вперед.

— Ви вважаєте, що до скаа тут ставляться гірше, ніж на ваших плантаціях? Я завжди гадав, що в місті їм ведеться краще.

— Я... мм... я не знаю. Я нечасто бувала на полях.

— То ви небагато бачилися з ними?

Вен стенула плечима.

— Яке це має значення? Вони ж лише скаа.

— Отож-то, ми завжди так кажемо, — мовив Еленд. — Не знаю. Може, я занадто допитливий, але вони цікавлять мене. Ви колись чули, як вони говорять одне до одного? Вони розмовляють, як звичайні люди?

— Що? — здивувалася Вен. — Звісно. Як іще їм розмовляти?

— Ну... ви ж знаєте, що стверджує Міністерство.

Вона не знала. Але сумнівалася, що влада може стверджувати про скаа щось приємне.

— Я поклала собі за правило ніколи цілком не довіряти тому, що каже Міністерство.

Еленд знову скинув на неї здивованим поглядом.

— А ви... не така, як я думав, леді Валетто.

— Люди рідко виявляються такими, як ми про них думаємо.

— Розкажіть мені про плантаційних скаа. Які вони?

Вен стенула плечима.

— Такі ж, які і всі решта.

— Вони розумні?

— Деякі — так.

— Але не такі розумні, як ви чи я, еге ж? — запитав Еленд.

Вен завагалася. «Як відповіла б дворянка?»

— Ні, звісно, ні. Вони ж лише скаа. Чому ви так цікавитеся ними?

Еленд видавався... розчарованим.

— Просто так, — мовив він, відкидаючись на спинку крісла і знову розгортаючи книжку. — Здається, хтось із тих чоловіків хоче запросити вас до танцю.

Дівчина обернулася й побачила, що недалеко від її столика справді стоїть гуртик молодиків. Щойно Вен глянула на них, вони відразу ж відвели погляд. По якійсь хвилі один із них вказав на інший столик, після чого підійшов і запросив до танцю молоду леді, що сиділа за ним.

— На вас звернули увагу кілька чоловіків, моя панно, — сказав Сейзед. — Однак вони не підійдуть. Як мені видається, присутність лорда Венчера відлякує їх.

Дворянин пирхнув.

— Їм слід було б знати, що я не такий уже й страшний.

Вен насупилася, однак Еленд спокійно читав далі. «Що ж, нехай!» — подумала вона, знову обертаючись до молодиків. Зустрівшись поглядом із одним, вона злегка всміхнулася до нього.

За якусь мить юнак підійшов і заговорив до неї робленим, офіційним тоном:

— Леді Рену, я лорд Меленд Ліз. Чи бажаєте потанцювати?

Вен скинула поглядом на Еленда, але той не піднімав очей від книжки.

— Із превеликим задоволенням, лорде Лізе, — відповіла вона, приймаючи подану руку й підводячись.

Дворянин повів її на танцювальний майданчик, і нервовість Вен повернулася. Ураз їй видалося, що тижня навчання замало. Музика стихла, щоб одні пари покинули майданчик, а інші зайшли на нього, і лорд Ліз повів її уперед.

Вен притлумила свій нав’язливий страх, нагадавши собі, що всі бачать лише сукню і статус, але не її саму. Дівчина поглянула в очі молодому дворянинові й здивувалася, побачивши там побоювання.

Музика заграла, і пари пішли в танець. На обличчі лорда Ліза з’явився переляканий вираз. Вен відчула, як спітніла його долоня. «А він нервує так само, як я! Може, навіть більше».

Ліз був молодший за Еленда, приблизно одного віку з Вен. Скидалося на те, що він мав небагато світського досвіду й танцював, схоже, нечасто. Юнак занадто зосереджувався на своїх рухах і через це був дуже скутий.

«Це логічно, — усвідомила Вен, розслабляючись і дозволяючи тілу рухатися, як учив Сейзед. — Досвідчений дворянин не запросив би до танцю мене — новеньку. Такі вважають, що я не варта їхньої уваги. Чому ж тоді Еленд виявляє її мені? Невже це лише, щоб роздратувати батька, як стверджує Сейзед? Тоді чому він видається таким зацікавленим у тому, що я кажу?»

— Лорде Лізе, — промовила Вен. — Ви добре знаєте Еленда Венчера?

Ліз підвів погляд.

— Е-е... я...

— Не зосереджуйтесь так на танці, — порадила Вен. — Мій учитель каже: що менше стараєшся, то природнішими будуть твої рухи.

Юнак зашарівся.

«Пане Всевладарю! — подумала Вен. — Цей хлопчина ще зовсім зелений».

— Е-е... Лорд Венчер... — промовив Ліз. — Я не знаю. Він дуже значна особа. Набагато значніша за мене.

— Не варто лякатися його походження, — відповіла Вен. — Як мені видається, він не з тих, що завдадуть комусь шкоди.

— Не знаю, моя панно, — сказав Ліз. — Венчери — украй впливовий дім.

— Ну, Еленд, схоже, не прагне відповідати цій репутації. Здається, йому подобається ігнорувати людей у своєму товаристві. Він поводиться так з усіма?

Ліз стенув плечима. Тепер, коли вони розмовляли, молодий дворянин танцював вільніше.

— Я не знаю. Ви... схоже, знайомі з ним краще, ніж я, моя панно.

-Я...

Вен замовкла. Їй справді здавалося, ніби вона добре знає Еленда — куди краще, ніж можна сподіватися після двох коротких зустрічей. Але пояснити це як слід Лізові вона не могла.

«А може... Рену ж згадував, що якось зустрічався з Елендом».

— Просто Еленд — друг нашої родини, — мовила дівчина, кружляючи в танці під вітражним склепінням.

— Справді?

— Так, — підтвердила Вен. — Мій дядечко попросив Еленда наглядати за мною на балах. Наразі він поводиться цілком люб’язно. Хоча мені, звісно, хотілося б, щоб він менше уваги приділяв цим своїм книжками, а більше тому, щоб увести мене в світ.

Ліз пожвавився й наче почув себе впевненіше.

— Он воно що. Так, тепер зрозуміло.

— Авжеж, — мовила Вен. — Еленд тут у Лютаделі став мені за старшого брата.

Ліз усміхнувся.

— А вас я запитала про нього, бо сам він неохоче розповідає про себе, — додала Вен.

— Останнім часом усі Венчери поводяться тихо, — мовив Ліз. — Відтоді як кілька місяців тому на їхній замок напали.

Вен кивнула.

— Вам відомо щось про той напад?

Ліз заперечно похитав головою.

— Мені ніхто нічого не розповідає, — він опустив погляд униз, на їхні ноги. — Ви чудово танцюєте, леді Рену. Мабуть, ви часто відвідували бали у вашому рідному місті.

— Ви лестите мені, мій пане, — відказала Вен.

— Аж ніяк. Ви дуже... граційна.

Вен усміхнулася, відчуваючи приплив упевненості.

— Так, — мовив Ліз, немовби сам до себе. — Ви геть не така, як про вас казала леді Шан...

Він замовк, ледь здригнувшись, немовби усвідомив свої слова.

— А що вона казала? — запитала Вен.

— Нічого, — пробурмотів Ліз, почервонівши. — Пробачте. Не зважайте.

«Леді Шан, — подумала дівчина. — Треба запам’ятати це ім’я».

Поки тривав танець, вона спробувала ще обережно порозпитувати Ліза, але юнак явно був надто недосвідчений, щоб знати багато. Однак навіть він відчував, що між домами наростає напруга: у Лютаделі й далі влаштовували бали, але на них приходило щораз менше людей, які не бажали бути присутніми на званих вечорах політичних суперників.

Коли танець закінчився, Вен лишилася задоволена собою. Найпевніше, вона не довідалася нічого цінного для Келсьє, однак Ліз був лише початком. Вона дістанеться й до важливіших персон.

«А це значить, — думала Вен, поки Ліз вів її назад до столика, — що мені доведеться відвідати ще багато цих балів». Не те щоб вони були неприємні, особливо тепер, коли вона почувалася впевненішою у своїх танцювальних здібностях. Але більше балів означало менше часу на прогулянки в імлі.

«Сейзед однаково мене не випустить», — подумала вона, подумки зітхнувши й увічливо всміхнувшись, коли Ліз вклонився й відійшов.

Еленд порозкладав книжки по всьому столу, а довкола стояло ще кілька канделябрів, очевидно, поцуплених з інших столиків.

«Що ж, — подумала Вен, — принаймні схильність до крадіжки у нас спільна».

Еленд згорбився над столом, записуючи щось у невеличкому кишеньковому нотатнику. Коли вона сіла, він навіть не підняв голови. Сейзеда ніде поблизу не було видно.

— Я відпустив террісійця вечеряти, — неуважно сказав Еленд, не перестаючи писати. — Йому немає потреби стояти тут голодним, поки ви розважаєтеся там унизу.

Вен звела брови, дивлячись на книжки, якими був завалений увесь стіл. Тим часом Еленд відсунув один томик, лишивши його розгорнутим на потрібній сторінці, і підтягнув до себе інший.

— То як вам вищезгадана розвага? — запитав він.

— Мені сподобалося.

— Я гадав, що ви не вмієте танцювати.

— Я не вміла, — відказала Вен. — Але навчилася. Вас це може здивувати, але сидячи в глибині зали й читаючи книжки у півтемряві, важко стати хорошим танцівником.

— Це запрошення? — запитав Еленд, відкладаючи книжку й беручись за наступну. — Бо ж, знаєте, дамі не личить запрошувати чоловіка до танцю.

— О ні, в жодному разі. Я не посмію відірвати вас від читання, — відказала Вен. Вона обернула одну з книжок до себе й примружилася: текст був написаний дрібним нерозбірливим почерком. — Крім того, танець із вами перекреслить усе те, чого мені щойно вдалося досягти.

Еленд нарешті підвів голову.

— І чого ж це вам вдалося досягти? — запитав він.

— Сейзед мав рацію, — відповіла Вен. — Лорд Ліз із острахом ставиться до вас, а водночас і до мене, адже я перебуваю у вашому товаристві. Для світського життя юної леді це може бути справжня катастрофа — якщо всі молоді чоловіки стануть вважати її недоступною лише через те, що один надокучливий лорд вирішив облаштувати собі читальню за її столиком.

— І?..

— І я сказала лордові Лізу, що ви просто знайомите мене з вищим світом. Як... як старший брат.

— Старший брат? — перепитав Еленд, насупившись.

— Значно старший, — із усмішкою відповіла Вен. — Адже ви, либонь, удвічі старші за мене.

— Удвічі старший... Валетто, мені двадцять один. Якщо тільки ви не десятилітка, яка передчасно подорослішала, я ніяк не можу бути старшим за вас удвічі!

— У мене завжди були проблеми з математикою, — недбало відказала Вен.

Дворянин зітхнув, закотивши очі до стелі. Тим часом неподалік лорд Ліз тихо розповідав щось своїм друзям, показуючи рукою на Вен і Еленда. Якщо пощастить, невдовзі ще хтось запросить її до танцю.

— Ви знаєте леді Шан? — знічев’я запитала Вен.

На її подив, Еленд підняв голову.

— Шан Еларіель?

— Мабуть, — відказала Вен. — Хто вона така?

Еленд повернувся до читання.

— Та ніхто.

Вен звела брови.

— Еленде, я тут лише кілька місяців, але навіть я знаю, що не слід вірити таким відповідям.

— Ну... я начебто заручений з нею.

— У вас є наречена? — розчаровано запитала Вен.

— Я не певен. Уже десь рік ми не робили жодних кроків щодо цього. Мабуть, усі вже й забули про наші заручини.

«Просто чудово», — подумала Вен.

За мить підійшов один із Лізових друзів. Зрадівши можливості позбутися дратівливого товариства спадкоємця Венчерів, Вен підвелася, приймаючи подану їй руку. Прямуючи до танцювального майданчика, вона озирнулася й побачила, що Еленд дивиться на неї з-поверх книжки. Дворянин одразу ж із підкреслено байдужим виглядом удав, ніби читає.

Вен сиділа за столиком, почуваючись знесиленою до краю. Їй кортіло скинути черевики й помасувати собі стопи, але вона підозрювала, що благородній дамі так робити не личить. Дівчина нишком розпалила мідь, а потім і п’ютер, щоб зміцнити тіло й звільнитися від утоми.

Через якийсь час вона погасила спершу п’ютер, а потім і мідь. Келсьє запевняв, що із запаленою міддю алломанта виявити неможливо, однак Вен не була в цьому певна. Коли вона спалювала п’ютер, її реакції ставали зашвидкими, а тіло — засильним. Їй здавалося, що хтось спостережливий цілком може це помітити, навіть якщо сам не алломант.

Коли п’ютер згас, утома повернулася. Останнім часом Вен намагалася відзвичаїти себе від постійного паління цього металу. Рана майже загоїлася й боліла лише тоді, коли дівчина необережно повертала тулубом. Далі потрібно було відновлюватися власними силами.

У певному розумінні Вен могла бути задоволена сьогоднішньою втомою, адже її причиною був тривалий час, проведений на танцювальному майданчику. Тепер, коли молоді дворяни вважали Еленда опікуном, а не кавалером, вони вже не вагалися запрошувати її до танцю. Вен своєю чергою боялася, що її відмову сприймуть як демонстрацію неприхильності до того чи того дому, і тому давала згоду всім. Кілька місяців тому вона посміялася б, якби хто сказав їй, що вона втомиться від танцю. А втім, їй не лише боліли ноги й нила рана в боці. Запам’ятовування імен партнерів та назв їхніх домів — не кажучи вже про потребу підтримувати легку розмову — виснажило її ментально.

«Добре, що завдяки Сейзедові я взула черевики без підборів», — подумала Вен, зітхнувши, і відсьорбнула холодного соку. Террісієць ще не повернувся з вечері. Що цікаво, Еленд теж кудись зник, лишивши на столі свої книжки.

Вен поглянула на них. Може, якщо вона вдасть, ніби читає, молоді дворяни лишать її в спокої бодай ненадовго? Дівчина взялася перебирати книжки, міркуючи, котру б узяти. Та, що найбільше її цікавила, — невеличкий, обтягнутий шкірою Елендів нотатник — щезла разом із її власником.

Натомість Вен узяла великий том у синій палітурці й перетягнула його до себе. Вона вибрала його через великі літери. Невже папір був такий дорогий, що писарі конче мусили тиснути на сторінці якомога більше рядків? Вен зітхнула, розгортаючи книжку.

«Аж не віриться, що люди читають такі здоровезні томи», — подумала вона. Хоч літери й були великі, але кожна сторінка була виповнена словами вщерть. Щоб прочитати все це, їй довелося б витратити чимало днів. Рін навчив її читати, щоб вона могла розібрати контракти, записати щось і, можливо, зіграти дворянку. Але її навчання не стосувалося таких великих текстів.

На першій сторінці було написано: «Історичні методи політичного управління імперією». Розділи мали назви на кшталт «Урядова програма п’ятого століття», «Початок плантаційних господарств, заснованих на праці скаа» тощо. Вен прогорнула книжку до останнього розділу, сподіваючись, що той виявиться найцікавішим. Називався він «Теперішня політична структура».

«На цей час, — прочитала Вен, — система плантацій забезпечила значно стабільніше становище в державі, ніж попередні устрої. Структура доміній, де кожен місцевий лорд порядкує над своїми скаа — і відповідає за них, — сприяла утворенню конкурентного середовища, в якому дисципліна підтримується суворими методами.

Пан Всевладар, схоже, вважає цю систему недосконалою через той рівень свободи, який вона дає аристократії. Однак її безсумнівною перевагою є відсутність організованих повстань. Відколи система була запроваджена, протягом останніх двох століть у П’яти Внутрішніх домініях не відбулося жодного великого повстання.

Звісна річ, ця політична система — лише продовження всеохопного теократичного управління. Незалежність аристократії стримується владою зобов’язувачів, які знову набули ваги. Жоден лорд, незалежно від його могутності, не може вважати себе таким, що стоїть над законом. Інквізитори можуть навідатися до кожного».

Вен насупилася. Хоча текст був сухий, її все одно здивувало, що Пан Всевладар дозволяє такі аналітичні роздуми щодо функціонування його імперії. Дівчина влаштувалася зручніше на стільці, тримаючи книжку перед очима, але більше не читаючи. Вона надто втомилася, намагаючись видобути зі своїх партнерів по танцю якусь корисну інформацію.

На жаль, вищому світові було байдуже до того, змучена Вен чи ні. Хоча вона й намагалася щосили вдати, ніби захоплено читає Елендову книжку, до її столика наблизився черговий чоловік.

Вен зітхнула, готуючись до ще одного танцю, проте враз збагнула, що до неї підійшов не дворянин, а мажордом-террісієць. Як і Сейзед, він був високий і носив балахон з візерунком із накладених одна на одну клинуватих смужок, а крім того, мав на собі купу коштовностей.

— Леді Валетта Рену? — із легким акцентом запитав террісієць.

— Так, — дещо збентежено відказала дівчина.

— Моя пані, леді Шан Еларіель, хоче вас бачити за своїм столом.

«Хоче бачити?» — подумала Вен. Їй уже не подобався тон, і вона не мала жодного бажання зустрічатися з колишньою Елендовою нареченою. Однак дім Еларіелів був одним із наймогутніших Великих домів, і просто відкинути запрошення, мабуть, не випадало.

Слуга терпляче чекав.

— Добре, — мовила Вен, підводячись так граційно, як тільки їй дозволяли втомлені ноги.

Террісієць підвів її до столика, що був недалеко від її власного. За ним сиділо аж п’ятеро жінок, але Вен одразу зрозуміла, котра з них леді Шан. Нею вочевидь була статна жінка з довгим темним волоссям. Вона не брала участі в розмові, але попри це, здавалося, керувала нею. На її руках зблискували браслети блідо-бузкового кольору, що пасував до сукні. Коли Вен підійшла, дворянка скинула на неї зневажливим поглядом.

Її темні очі були проникливі. Вен здалося, що вони пронизують її наскрізь, знімають із неї ошатну сукню й виставляють напоказ колишнє брудне вуличне дівчисько.

— Залиште нас наодинці, дами, — сказала Шан.

Жінки негайно послухалися й, намагаючись зберігати гідність, поквапливо підвелися зі своїх місць.

Леді Еларіель узяла виделку і почала їсти тістечко, акуратно ділячи його на маленькі шматочки. Вен стояла ні в сих ні в тих, а мажордом-террісієць зайняв місце за стільцем Шан.

— Можеш сісти, — сказала дворянка.

«Я почуваюся знову як скаа, — подумала Вен, сідаючи. — Виявляється, аристократи так ставляться й одне до одного».

— Тобі не позаздриш, дитино, — мовила Шан.

— Чому б то? — запитала Вен.

— Звертайся до мене «леді Шан», — не змінюючи тону, відказала дворянка. — Або «ваша світлосте».

Шан очікувально замовкла, далі шматочками відправляючи тістечко до рота. Нарешті Вен сказала:

— Чому б то, ваша світлосте?

— Тому що молодий лорд Венчер вирішив використати тебе у своїй грі. А це значить, що тебе можу використати і я.

Вен насупилася. «Не виходь із ролі. Пам’ятай: ти Валетта, яку легко залякати».

— А хіба не краще, якщо мене взагалі ніхто не буде використовувати, ваша світлосте? — обережно запитала вона.

— Не мели дурниць, — відрізала Шан. — Навіть така неосвічена простачка, як ти, має розуміти потребу бути корисною тим, хто стоїть вище за тебе.

Вона промовила все це, зокрема й образу, спокійним і рівним тоном, наче не мала жодного сумніву, що Вен погодиться із кожним словом.

Дівчина сиділа спантеличена. Досі жоден дворянин або дворянка з нею так не поводилися. Щоправда, досі єдиним представником Великих домів, із яким вона розмовляла, був Еленд.

— З твого порожнього виразу обличчя я роблю висновок, що ти згодна зі своїм місцем, — сказала Шан. — Поводься добре, дитино, і, можливо, я дозволю тоді долучитися до мого наближеного кола. Ти б могла багато чого навчитися від справжніх дворянок тут у Лютаделі.

— Наприклад? — запитала Вен, стараючись, щоб голос не прозвучав різко.

— Подивися на себе, дитино. Волосся таке, наче ти перехворіла якоюсь тяжкою недугою, а сукня висить на тобі мішком — така ти худа. Бути дворянкою в Лютаделі вимагає... досконалості, а не оцього, — промовивши останнє слово, вона зневажливо махнула рукою в бік Вен.

Дівчина почервоніла. У принизливому поводженні цієї жінки крилася якась дивна сила. Раптом Вен вражено збагнула, що цим леді Еларіель скидається на деяких злодійських ватажків — зокрема на Кеймона, — які могли вдарити людину, цілком певні, що їм не будуть опиратися. Усі знали, що чинити опір такому ватажкові марно — буде тільки гірше.

— Чого ви хочете від мене? — запитала Вен.

Шан скинула бровою і відклала виделку, не доївши тістечко. Террісієць забрав тарілку й пішов із нею.

— Ти справді така тупенька чи тільки вдаєш? — запитала дворянка.

Вен мало не заскреготала зубами.

— Чого ваша світлість хоче від мене?

— Я повідомлю тобі згодом... якщо, звісно, лорд Венчер вирішить і далі бавитися з тобою.

Вен уловила ледь помітний спалах ненависті в очах Шан, коли та вимовила Елендове ім’я.

— Наразі ж, — вела далі леді Еларіель, — розкажи мені, про що ви з ним сьогодні розмовляли.

Вен розтулила рота, щоб відповісти. Але... щось було негаразд. Дівчина відчула легесенький доторк — якби не тренування з Бризом, вона його навіть не помітила б.

«Гамівниця? Цікаво».

Леді Еларіель хотіла заспокоїти її. Мабуть, щоб Вен усе розбалакала. Вона почала оповідати про свою розмову з Елендом, оминаючи все, що могло б зацікавити її бесідницю. Проте щось її досі непокоїло... щось у тому, як Шан гралася з її емоціями. Краєм ока Вен помітила, що террісієць повернувся з кухні, однак не пішов одразу до столика своєї господарки, а натомість попрямував у інший бік.

До столика Вен. Слуга зупинився біля нього і став нишпорити в Елендових книжках.

«Хай що йому потрібно, не можна, щоб він це знайшов».

Вен несподівано підвелася. Леді Еларіель нарешті виявила якусь емоцію і здивовано глянула на дівчину.

— Я щойно згадала, що пообіцяла своєму террісійцеві чекати його за столиком, — сказала Вен. — Він хвилюватиметься, якщо не знайде мене там!

— Заради Пана Всевладаря! — пробурмотіла Шан собі під ніс. — Дитино, у цьому немає жодної потреби...

— Перепрошую, ваша світлосте, — перебила Вен. — Мені треба йти.

Це була доволі очевидна відмовка, але нічого кращого їй не спало на думку. Вона зробила реверанс і покинула невдоволену дворянку. Террісієць виявився не в тім’я битий: ледве дівчина ступила кілька кроків, він її помітив і рушив собі далі напрочуд плавною ходою.

Вен повернулася до свого столика й замислилася, чи сильно собі нашкодила, так безцеремонно покинувши леді Шан. А втім, вона була надто стомлена, щоб цим перейматися. Помітивши, що чергова компанія молодиків задивляється на неї, вона поспішно сіла й розгорнула одну з Елендових книжок.

На щастя, цього разу хитрість спрацювала краще. Молоді дворяни зрештою відійшли, лишивши Вен у спокої. Вона відкинулася на спинку стільця й трохи розслабилася, тримаючи розгорнуту книжку перед собою. Було вже пізно, і бальна зала починала помалу порожніти.

«Що ж террісієць шукав у Елендових книжках?» — замислилася дівчина. Відтак узяла чашку й сьорбнула трохи соку.

Вона оглянула стіл, щоб перевірити, чи все на місці, однак Еленд лишив такий безлад, що важко було сказати напевне. Проте в око їй впала невеличка книжечка, що ховалася під іншою. Більшість книжок лежали розгорнуті на певних сторінках, і Вен бачила, як Еленд уважно читав їх. Ця ж була стулена, і він, наскільки пригадувала дівчина, до неї не заглядав. Книжечка лежала тут і раніше — Вен пам’ятала її, адже та була значно тонша за решту. Отже, це не террісієць лишив її тут.

Зацікавившись, дівчина витягнула її з-під більшого тому. Книжка мала чорну шкіряну палітурку, а на корінці був напис «Погодні умови Північної домінії». Вен нахмурилася, повертіла книжку в руках, а тоді розгорнула її. Не було ні титульного аркуша, ні імені автора. З першої ж сторінки починався текст.

«Коли розглядати Останню імперію загалом, щодо одного факту не виникає жодних сумнівів. Як на державу, якою править самопроголошене божество, імперія зазнала надто багато колосальних помилок влади. Більшість із них були успішно приховані, і виявити їх можна лише в металопам’ятях ферухіміків або ж на сторінках заборонених книжок. Проте досить поглянути в недалеке минуле, щоб зауважити такі хиби, як різанина в Деванè, перегляд вчення про Безодню, депортація народу ренатів.

Пан Всевладар не старіє. Це незаперечно. Однак ця книжка має на меті довести, що він у жодному разі не є непомильним. До Вознесіння людство страждало від хаосу й непевності, спричинених нескінченною зміною королів, імператорів та інших монархів. Здавалося б тепер, маючи одного безсмертного імператора, суспільство нарешті має можливість досягти стабільності й освіченості. Але саме дивовижний брак обох цих характеристик в Останній імперії є найбільшою помилкою Пана Всевладаря».

Вен ошелешено втупилася в сторінку. Деяких слів вона не розуміла, але думку автора їй вдалося схопити. Він стверджує...

Дівчина рвучко стулила книжку і квапливо поклала її туди, де вона лежала. Що було б, якби зобов’язувачі виявили у Еленда таке? Вен роззирнулася довкола. Вони, певна річ, були тут. Як і на попередньому балі, їхні сірі балахони й татуйовані обличчя раз по раз миготіли серед юрби. Багато зобов’язувачів сиділи за столиками разом із дворянами. Як приятелі? Чи як шпигуни Пана Всевладаря? Здавалося, ніхто не почувався вільно, коли поруч був зобов’язувач.

«Навіщо Елендові та книжка? Такому вельможному дворянину? Навіщо він читає тексти, які осуджують Пана Всевладаря?»

На її плече опустилася чиясь рука, і Вен відрухово обернулася, миттєво підпаливши в шлунку мідь і п’ютер.

— Агов! — вигукнув Еленд, відступаючи назад і здіймаючи руки. — Вам коли-небудь казав хтось, що ви дуже нервова, Валетто?

Вен розслабилася, відкинулася на спинку стільця й погасила метали. Еленд неквапливо обійшов столик і теж сів.

— То як, вам подобається Геберен?

Вен здивовано насупила чоло, й Еленд кивнув на більшу, грубезну книжку, що досі лежала розгорнута перед нею.

— Ні, — відказала дівчина. — Він нудний. Я тільки вдавала, що читаю, щоб чоловіки лишили мене в спокої бодай на хвильку.

Еленд хихотнув.

— Ось бачите, ваш хист обернувся проти вас.

Вен здійняла брови, а Еленд тим часом узявся складати книжки. Схоже, він не помітив, що книжку про «погоду» рухали, однак обачливо засунув її в середину стосу.

Вен відвела очі від неї. «Мабуть, не варто казати йому про Шан — принаймні доти, доки я не поговорю із Сейзедом».

— А я гадаю, що мій хист мені добре прислужився, — мовила вона натомість. — Урешті-решт, я прийшла на бал танцювати.

— Як на мене, танці переоцінюють.

— Ви не зможете вічно триматися осторонь вищого світу, лорде Венчере, адже ви спадкоємець дуже впливового дому.

Еленд зітхнув, потягнувся й відкинувся на спинку стільця.

— Мабуть, ви маєте рацію, — відказав він із несподіваною відвертістю. — Але що довше я протримаюся, то більше роздратую батька. А це вже сама собою мета, заради якої варто постаратися.

— Але ж ви кривдите не лише його, — зауважила Вен. — Як щодо всіх тих дівчат, яких ви ніколи не запросили до танцю, бо надто зайняті тим, що порпаєтеся в книжках?

— Наскільки мені пригадується, — мовив Еленд, поклавши на верхівку стосу останню книжку, — нещодавно дехто вдавав, ніби читає, щоб уникнути танцю. Мені здається, дамам неважко знайти собі значно люб’язніших кавалерів, ніж я.

Вен знову здійняла брови.

— Мені це справді неважко, бо я новенька й не надто високого роду. Підозрюю, що дамі вашого статусу таки непросто знайти собі кавалера, чи то люб’язного, чи то й не дуже. Як я розумію, чоловіки неохоче запрошують до танцю дам, які статусом вищі за них.

Еленд завагався, вочевидь, добираючи влучної відповіді.

Вен подалася вперед.

— У чому річ, Еленде Венчере? Чому ви так вперто ухиляєтеся від свого обов’язку?

— Обов’язку? — перепитав Еленд, поривчасто нахиляючись до неї. — Валетто, це не обов’язок. Ці бали — лише порожня розвага. Марна витрата часу.

— А жінки? — запитала Вен. — Вони теж марна витрата часу?

— Жінки? — повторив Еленд. — Жінки — наче гроза. Вони гарні, на них приємно дивитися, часом їх приємно слухати, але здебільшого вони лише завдають купу клопоту.

Вен від подиву роззявила рота, аж тут помітила іскорки в його очах і усмішку в кутиках губ і сама мимоволі всміхнулася.

— Ви це кажете, лише щоб мене подратувати!

Його усмішка стала ширшою.

— У цьому вся моя привабливість, — він підвівся, лагідно дивлячись на неї. — Ах, Валетто! Не дозвольте їм одурити себе — не будьте надто серйозною. Воно того не варте. Але тепер я змушений побажати вам на добраніч. Сподіваюся, побачити вас на наступному балі швидше, ніж за кілька місяців.

Вен усміхнулася.

— Я подумаю про це.

— Подумайте, прошу вас, — мовив Еленд, нахиляючись і піднімаючи зі столу високий стос книжок. Спершу заточившись, він відновив рівновагу і скосував поглядом на неї. — Хтозна... може, одного дня ви таки змусите мене запросити вас до танцю.

Дівчина всміхнулася й кивнула. Дворянин обернувся й пішов довкола другого ярусу столиків. Невдовзі він зустрівся з двома молодими чоловіками. Вен зацікавлено спостерігала, як один із них приязно поплескав Еленда по плечу, а потім узяв половину книжок. Далі трійця пішла разом, балакаючи між собою.

Вен не знала цих двох. Вона сиділа, замислившись, доки з бічного коридору нарешті не з’явився Сейзед. Дівчина нетерпляче замахала йому, і террісієць поквапився до неї.

— Що то за дворяни разом із лордом Венчером? — запитала Вен, вказуючи на Еленда.

Сейзед примружився крізь окуляри.

— Овва!.. Один із них — це лорд Жастес Лекаль. Другий — із дому Гастінгів, але я не знаю його власного імені.

— Чому ти так здивувався?

— Лекалі й Гастінги — політичні суперники Венчерів, панно. Дворяни часто зустрічаються після балів, щоб укласти союзи... — террісієць обернувся до неї. — Гадаю, панові Келсьє цікаво буде почути про це. Нам уже час іти.

— Цілком згодна, — мовила дівчина, підводячись. — А мої втомлені ноги — тим паче. Ходімо.

Сейзед кивнув, і вони рушили до виходу.

— Де ти був так довго? — запитала Вен, поки вони чекали на шаль.

— Я повертався кілька разів, панно, — відказав Сейзед. — Але ви повсякчас танцювали. Тож я вирішив, що, замість стояти біля порожнього столика, корисніше буде поспілкуватися зі слугами.

Вен кивнула, забрала шаль, вийшла через парадні двері й рушила застеленими килимом сходами вниз. Сейзед ішов позаду. Вона квапилася, щоб якнайшвидше дістатися до маєтку Рену й повідомити Келсьє імена всіх своїх кавалерів, перш ніж забуде їх. Зійшовши зі сходів, вона зупинилася, чекаючи на карету, і помітила щось дивне. Поблизу в імлі щось діялося, відбувалася якась колотнеча. Вен ступила вперед, але Сейзед зупинив її, поклавши руку на плече. Шляхетна леді не піде сама в імлу.

Вона вже потяглася, щоб підпалити мідь і олово, але зачекала: шум, схоже, наближався до неї. Загадка прояснилася, коли з імли вийшов вартовий, що тягнув за собою невеличку постать, яка виривалася з його рук. Це був хлопчик-скаа, у брудному одязі, із замурзаним сажею обличчям. Солдат старанно оминув Вен, вибачливо кивнувши до неї, і підійшов до капітана сторожі. Дівчина підпалила олово, щоб почути їхню розмову.

— Кухарчук, — тихо сказав солдат. — Канючив милостиню, коли карета одного з гостей чекала перед брамою, поки їй відчинять.

Капітан лише мовчки кивнув. Солдат потягнув свого бранця назад в імлу, у напрямку до дальнього подвір’я. Хлопчик пручався, і солдат роздратовано бурчав, міцно тримаючи його. Вен спостерігала за ними, відчуваючи Сейзедову руку на плечі, що немовби стримувала її. Звісно, вона нічим не могла допомогти хлопчикові. Не слід було йому...

В імлі, за межами поля зору звичайних людей, солдат дістав кинджал і перетяв хлопчині горло. Вен нажахано здригнулася. Звуки боротьби помалу вщухли. Солдат відпустив тіло, потім схопив його за ногу й поволік кудись далі.

Вен стояла наче громом ударена. Під’їхала карета.

— Панно, — поквапив її Сейзед, але вона не рушила з місця.

«Вони вбили його, — думала дівчина. — Просто тут, за кілька кроків від місця, де дворяни чекають на свої екіпажі. Так, наче смерть для них нічого не означала. Зарізали ще одного скаа, та й по всьому. Як якусь худобу».

Навіть гірше, ніж худобу. Ніхто не різатиме свиней на замковому подвір’ї. Схоже, вартовому просто набридло борсання хлопчика, і він убив його тут, не захотівши чекати більш підхожого місця. Дворяни, які стояли поруч, якщо й помітили це, то не звернули уваги і спокійно далі розмовляли між собою. Ба більше, тепер, коли крики стихли, вони, здавалося, стали балакучішими.

— Панно, — повторив Сейзед, легенько штовхаючи її вперед.

Вона дозволила завести себе в карету, але думками була далеко. Контраст видавався їй незбагненним. Поштиве дворянство, яке танцює в залі, залитій іскристим світлом і виповненій розкішними сукнями. І смерть на подвір’ї. Невже їм байдуже? Чи вони навіть не знають?

«Це Остання імперія, Вен, — сказала вона собі, коли карета рушила. — Не забувай про попіл лише тому, що побачила кілька клаптиків шовку. Якби ці люди дізналися, що ти скаа, тебе зарізали б за їхнім наказом так само легко, як те бідолашне хлопченя».

Ця витверезлива думка супроводжувала її протягом усієї дороги до Фелліса.