З-імли-народжені

12

Вен ледве стримувалася, щоб не обсмикувати раз по раз вечірню сукню. Хоча, за Сейзедовою порадою, дівчина носила її протягом кількох днів, проте ніяк не могла звикнути до такого громіздкого вбрання. Сукня обтискала груди й талію і спадала додолу кількома шарами зборок, заважаючи ходити. Вен постійно боялася, що от-от зашпортається, а ще, попри об’ємну спідницю, вона почувалася немовби оголеною через те, як щільно тканина облягала їй груди, не кажучи вже про глибоке декольте. Хоч у звичайній сорочці на ґудзиках вона майже так само світила тілом, але це видавалося зовсім іншим.

А втім, Вен мусила визнати, що плаття сильно змінило її. Дівчина, яка стояла перед нею в дзеркалі, була чужою, незнайомою людиною. До блакитної сукні з білими рюшами й мереживом чудово пасували сапфірові шпильки у волоссі. Сейзед стверджував, що не буде задоволеним, доки її пасма не відростуть хоча б до плечей, але все одно порадив придбати кілька шпильок-брошок й заколоти їх над вухами.

— Аристократи часто не приховують своїх вад, — пояснив він, — а навпаки підкреслюють їх. Приверніть увагу до свого короткого волосся, і вони, замість вважати вас немодною, будуть вражені вашим викликом.

Вен також наділа сапфірове намисто — скромне за дворянськими мірками, але й так варте понад двох сотень скринців. Його доповнював рубіновий браслет — схоже, тогочасна мода вимагала додавати до вбрання один елемент іншого кольору, щоб таким чином створити контраст.

Це все належало їй, і за все було заплачено з фондів ватаги. Якби вона втекла, забравши з собою коштовності і свої три тисячі скринців, то змогла б жити на ці кошти не один десяток років. Думка про втечу спокушала її більше, ніж Вен хотілося це визнавати. Перед її очима раз по раз поставали образи Кеймонових людей — мертві й понівечені тіла, розкидані по безгомінному лігвищу. Найпевніше, те саме чекало й на неї, якщо вона залишиться.

Чому ж тоді вона не втікає?

Дівчина відвернулася від дзеркала й накинула на плечі блакитну шовкову шаль — аристократичний відповідник плаща для жінок. Чому вона не кидала їх? Можливо, через свою обіцянку Келсьє. Він познайомив її з даром алломантії і тепер покладався на неї. Можливо, через свій обов’язок перед іншими. Щоб ватага вижила, кожен її член мусив виконати своє завдання.

Рінова наука казала їй, що ці люди — просто дурні, але те, що пропонували Келсьє та інші, спокушало її і вабило. І, зрештою, від утечі Вен стримували не обіцянки майбутнього багатства і не захват від роботи, а примарна надія — малоймовірна і безпідставна, але однаково принадна, — що ці люди справді довіряють одне одному. Вона мусила лишитися. Мусила дізнатися, чи це справді так, чи — як нашіптував дедалі настирливіший Рінів голос — усе це брехня.

Дівчина обернулася, вийшла з кімнати й попрямувала до парадного виходу. Перед будинком на неї біля карети чекав Сейзед. Вен вирішила залишитися, а отже, мала виконати свою частину роботи.

Настав час уперше зіграти роль дворянки.

Екіпаж зненацька здригнувся, і Вен аж підстрибнула від несподіванки. Утім, карета спокійно поїхала далі, а Сейзед лишився на місці кучера.

Згори почувся якийсь шум. Вен запалила метали й напружилася в очікуванні. З даху карети на приступку для лакея зістрибнула якась постать. У віконце, усміхаючись, зазирнув Келсьє.

Вен полегшено відітхнула, відкидаючись на спинку сидіння.

— Ти міг би просто попросити підібрати тебе.

— У цьому не було потреби, — відказав Келсьє, відчиняючи дверцята й забираючись досередини. Надворі вже стемніло, тож він мав на собі марево-плащ. — Я попередив Сейзеда, що заскочу до вас десь посеред дороги.

— А мені не треба було сказати?

Затраснувши дверцята, Келсьє підморгнув.

— Я просто згадав, як минулого тижня ти заскочила мене зненацька в тому провулку, і вирішив відплатити тою самою монетою.

— Дуже по-дорослому з твого боку, — сухо зауважила Вен.

— А я завжди вперто відмовлявся дорослішати. То як, ти готова до сьогоднішнього вечора?

Вен стенула плечима, намагаючись приховати хвилювання, й опустила очі донизу.

— Як... е-е-м... я виглядаю?

— Просто розкішно, — запевнив її Келсьє. — Достоту шляхетна юна леді. Не хвилюйся, Вен, маскування чудове.

Ці слова не заспокоїли її, немовби вона прагнула почути іншу відповідь.

— Келсьє?

— Га?

— Я вже давно хотіла тебе спитати, — мовила дівчина, дивлячись у вікно, хоча бачила там тільки імлу. — Я розумію, що ти вважаєш це важливим — мати шпигуна серед дворян. Але... ну, невже конче робити це в такий спосіб? Хіба не можна піти до вуличних інформаторів і довідатися від них усе, що нам треба знати про справи дворянських родів?

— Може, й можна, — відказав Келсьє. — Але цих людей не дарма називають інформаторами, Вен. Кожне запитання дає їм вказівку на твої справжні наміри. Навіть зустріч із ними — це крихта інформації, яку вони можуть продати комусь іншому. Краще мати з ними якнайменше справ.

Вен зітхнула.

— Я не наражав би тебе на небезпеку без потреби, Вен, — мовив Келсьє, подаючись до неї. — Нам справді конче потрібен шпигун серед дворян. Інформатори зазвичай дізнаються чутки від слуг, але аристократи здебільшого теж не дурні. Важливі зустрічі відбуваються там, де жоден слуга не може їх підслухати.

— І ти сподіваєшся, що мені вдасться потрапити на такі зустрічі?

— Можливо, — відказав Келсьє. — Можливо, й ні. У будь-якому разі, я знаю, що мати свою людину серед дворян завжди корисно. Ви з Сейзедом можете почути якісь важливі новини, що їх вуличні інформатори не вважатимуть вартими уваги. Навіть якщо ви нічого не почуєте, сама ваша присутність на цих званих вечорах забезпечить нас певною інформацією.

— Це як? — насупивши чоло, запитала Вен.

— Запам’ятовуй тих, хто виявлятиме до тебе інтерес, — сказав Келсьє. — За їхніми домами нам треба буде особливо пильнувати. Якщо вони зацікавляться тобою, отже, імовірно, вони цікавляться лордом Рену, а на це в них може бути одна вагома причина.

— Зброя, — здогадалася Вен.

Келсьє кивнув.

— Рену як торговець зброєю приверне увагу тих домів, які плануватимуть збройні дії. Саме на них мені треба буде зосередитися. Між дворянами вже мала б виникнути певна напруга — сподіваюся, вони вже починають гадати, які доми збираються виступити проти яких. Понад століття між Великими домами не траплялося тотальної війни, але остання була вкрай спустошлива. Нам треба її відтворити.

— Це значить, що загине багато дворян, — зауважила Вен.

Келсьє усміхнувся.

— Якось переживу таке нещастя. А ти?

Вен теж усміхнулася, хоч і трохи силувано.

— Є ще одна причина для твого завдання, — сказав Келсьє. — У якийсь момент мого нікчемного плану нам, можливо, доведеться мати справу з Паном Всевладарем. Чуття мені підказує: що менше людей нам потрібно буде ввести до його оточення, то краще. 3-імли-народжена скаа серед дворян... це може виявитися неабиякою перевагою.

Вен пройняв легкий дрож.

— Пан Всевладар... він буде там сьогодні?

— Ні. Серед гостей будуть зобов’язувані, але навряд чи інквізитори... і вже напевне не Пан Всевладар. Такі вечірки негідні його уваги.

Вен кивнула. Вона ще ніколи не бачила імператора... й аніскілечки цього не прагнула.

— Не бійся, — заспокоїв її Келсьє. — Навіть якщо зустрінешся з ним, тобі нічого не загрожує. Він не вміє читати думки.

— Ти певен?

Келсьє завагався.

— Мабуть, ні. Але навіть якщо уміє, він не стане читати думки кожного, кого бачить. Я знаю кількох скаа, що вдавали дворян у його присутності, я сам це робив кілька разів, доки...

Він урвав мову, глянувши на пошрамовані руки.

— Доки він зрештою не спіймав тебе, — тихо доказала Вен.

— І, мабуть, спіймає знову, — підморгнувши, докинув Келсьє. — Але наразі не думай про нього. Цього вечора наша мета — вивести у світ леді Валетту Рену. Тобі не треба робити щось небезпечне чи надзвичайне. Просто з’явися на вечірці, а потім піди, коли Сейзед скаже тобі. Зав’язувати знайомства будемо пізніше.

— Гаразд, — відказала дівчина.

— От і молодець, — мовив Келсьє, відчиняючи двері. — Я ховатимусь недалеко від замку, буду дослухатися й додивлятися.

Вен удячно кивнула. Келсьє вистрибнув із карети і щез у темній імлі.

Вен виявилася неготовою до того, як яскраво сяяв замок Венчерів у довколишній пітьмі. Масивна прямокутна будівля була оповита ореолом імлистого світла. Коли карета під’їхала ближче, дівчина побачила, що довкола замку палають вісім велетенських вогнів. Яскраві, наче багаття, вони давали значно рівніше світло, яке дзеркала, встановлені поруч, спрямовували просто на фортецю. Вен не могла збагнути, навіщо стільки світла зовні. Адже бал відбуватиметься всередині...

— Не висовуйте голову з вікна, панно Вен, — пролунав згори, з місця кучера, Сейзедів голос. — Виховані молоді леді не витріщаються.

Вен кинула на нього сердитий погляд, якого террісієць не міг побачити, але послухалась і сховала голову всередину, після чого стала нервово чекати, коли карета під’їде до величезного замку. Нарешті екіпаж зупинився, і лакей Венчерів негайно відчинив дверцята. Ще один лакей поквапився, щоб подати їй руку.

Вен прийняла допомогу, намагаючись якомога зграбніше видобути з карети пишну збористу спідницю. Обережно спустившись — щосили намагаючись не перечепитися, — вона відчула вдячність за підтримку, яку їй надала рука лакея, і нарешті збагнула, чому чоловіки мають допомагати дамам вийти з екіпажа. Цей звичай виявився не таким уже й безглуздим — безглуздим був одяг.

Сейзед передав карету слугам і зайняв своє місце — за кілька кроків позаду Вен. Його вбрання було навіть ошатніше, ніж зазвичай: до звичного клинуватого візерунку додався пояс і широкі хвилясті рукави.

— Уперед, панно, — тихо підказав за спиною террісієць. — Ідіть килимом, щоб сукня не волочилася по бруківці. Просто до головного входу.

Вен кивнула й натужно ковтнула слину, намагаючись приховати ніяковість. Вона рушила вперед, минаючи дворян і дворянок у різноманітних костюмах і сукнях. Хоча на неї ніхто не дивився, дівчина почувалася немовби оголеною. Її хода й близько не була такою граційною, як у інших леді, що мали у своїх сукнях гарний і невимушений вигляд. Руки в шовкових біло-блакитних рукавичках почати пітніти.

Вен змусила себе йти далі. Сейзед представив її придверникам і подав запрошення. Двоє чоловіків у червоно-чорних лівреях уклонилися й жестом запросили досередини. У вестибюлі юрмився невеликий гуртик аристократів, які чекали, щоб увійти до головної зали.

«Що я тут роблю?» — крутилася в її голові гарячкова думка. Вен могла дати раду імлі й алломантії, злодіям і грабіжникам, імлистим почварам і побоям. Але опинитися віч-на-віч із вельможами та їхніми дамами, перебувати серед них при світлі, на видноті, без жодної змоги сховатися — це жахало її.

— Уперед, панно, — заспокійливим тоном повторив Сейзед. — Пригадайте все, чого навчилися.

«Сховатися! Знайти якийсь куток! Шаснути в тінь, імлу, абикуди!»

Зціпивши руки перед собою, Вен посувалася вперед. Сейзед супроводжував її. Краєм ока дівчина бачила стурбованість на його зазвичай спокійному обличчі.

«І він недарма хвилюється!» Усе, чого він навчив її, кудись поділося — випарувалося, наче імла. Вен не могла пригадати ні імен, ні правил поведінки — анічогісінько.

Вона спинилася просто посеред вестибюля. Якийсь набундючений дворянин у чорному костюмі обернувся й поглянув на неї. Вен заціпеніла.

Чоловік мимохідь ковзнув по ній очима, а тоді відвернувся. Вона виразно почула слово «Рену», вимовлене голосним шепотом, і з острахом скосувала очима вбік. Кілька жінок дивилися на неї.

А втім, вони немовби не бачили її самої. Вони вивчали вбрання, волосся, коштовності. Вен скинула поглядом у інший бік — там кілька молодиків теж розглядали її. Вони дивилися на глибоке декольте, гарну сукню і макіяж, але вони не помічали її самої.

Жоден із них не міг розгледіти Вен, вони бачили тільки ту маску, яку вона наділа на себе, — ту маску, яку вона хотіла, щоб вони побачили. Перед ними стояла леді Валетта. Вен немовби там і не було.

Немовби... вона сховалася, сховалася просто перед їхніми очима.

І враз напруження почало відступати. Вона повільно відітхнула, заспокоюючись, і відчула, як її тривога вивітрюється. Сейзедова наука повернулася, і Вен прибрала вигляду дівчини, що приголомшена своїм першим офіційним балом. Вона ступила вбік і подала шаль лакеєві. Сейзед поруч розслабився. Дівчина ледь помітно всміхнулася йому і плавною ходою рушила до головної зали.

Вона може це зробити. Вен досі нервувалася, але напад паніки минув. Їй не потрібні були ні закутки, ні тінь — достатньо було маски з сапфірів, макіяжу та блакитної тканини.

Головна зала замку Венчерів вражала своїм виглядом. Запаморочливо висока — на чотири чи п’ять поверхів, — вона мала видовжену форму. Величезні прямокутні вітражні вікна тяглися низкою вздовж стін, і світло дивних потужних ліхтарів, які Вен бачила зовні, линуло просто в них, заливаючи залу водоспадом кольорів. Між вікнами попід стінами здіймалися масивні, оздоблені різьбленням колони. Біля їхньої основи стіна немовби відступала назад, утворюючи під вікнами одноповерхову галерею. Тут, у затінку колонади, розміщувалися десятки столиків, накритих білими скатертинами. У дальньому кінці зали Вен розгледіла на стіні невисоку лоджію, на якій теж стояло кілька столиків.

— Там обідній стіл лорда Страффа Венчера, — прошепотів Сейзед, вказуючи на лоджію.

Вен кивнула.

— А що то за світильники довкола замку?

— То вапнякові ліхтарі, панно, — пояснив Сейзед. — Я не знаю достеменно всього процесу, але якимось чином негашене вапно можна нагріти так, що воно випромінюватиме яскраве світло й не буде при цьому розтоплюватися.

Ліворуч на підвищенні грав струнний оркестр, і під його музику посеред зали танцювали пари. Праворуч були столи, заставлені тацями з наїдками, а довкола них метушилася прислуга в білому.

Сейзед підійшов до розпорядника й показав йому запрошення Вен. Чоловік кивнув, а тоді прошепотів щось на вухо молодшому слузі. Молодик уклонився Вен і повів її за собою.

— Я попросив невеличкий столик на одну людину, — пояснив Сейзед. — Як мені видається, сьогодні вам немає потреби з кимось спілкуватися. Досить, щоб вас просто побачили.

Вен удячно кивнула.

— Але майте на увазі: столик на одного означає, що у вас немає пари, — остеріг її Сейзед. — їжте повільно, бо коли закінчите, чоловіки почнуть підходити, щоб запросити вас до танцю.

— Ти ж не навчив мене танцювати! — налякано прошепотіла Вен.

— На це не було часу, панно, — відказав террісієць. — Та не турбуйтеся, ви маєте повне право ввічливо відмовитися. Кавалери вважатимуть, що ви просто ніяковієте на своєму першому балі, і нічого страшного через вашу відмову не станеться.

Вен кивнула. Слуга підвів їх до невеличкого столика неподалік центру зали. Дівчина сіла на єдиний стілець, а Сейзед, замовивши для неї вечерю, став за її спиною.

Вен сиділа скуто й чекала. Більшість столиків розміщувалися просто під перекриттям колонади, біля танцювального майданчика, і таким чином між ними й стіною лишався прохід. Цим коридором раз по раз, перемовляючись тихими голосами, проходили пари й компанії. Дехто часом вказував на Вен або кивав головою в її бік.

«Що ж, принаймні ця частина плану Келсьє працює». Її помітили. Однак їй ледве вдалося стримати себе й не зіщулитися на стільці, коли поруч пройшов великий прелан. На щастя, не той, із яким вона зустрічалася, хоча цей був так само вдягнений у сіре вбрання і мав темні татуювання довкола очей.

Власне кажучи, на вечірці було чимало зобов’язувачів. Вони походжали там і тут, перемовляючись із гостями. І все ж у їхній поведінці була... якась відчуженість. Окремішність. Вони кружляли довкола, немовби дорослі, що пильнують дітей.

«Міська варта наглядає за скаа, — подумала Вен. — Мабуть, зобов’язувачі виконують те саме завдання щодо аристократії». Дивно було це бачити: вона завжди вважала дворян вільними. Так, вони були куди впевненіші в собі, ніж скаа. Багато з них, схоже, приємно проводили час, а зобов’язувачі не поводилися як наглядачі або навіть як шпигуни. І все ж вони були тут. Сновигали, долучаючись до розмов. Таке собі постійне нагадування про Пана Всевладаря та його імперію.

Вен відвела погляд від зобов’язувачів — їхня присутність і далі змушувала її трохи нервуватися, — а натомість зосередила свою увагу на гарних вітражних вікнах. Зі свого місця вона могла розглядати ті, що були навпроти, по той бік зали.

Вітражі зображали сюжети на релігійну тематику, що була до вподоби аристократам. Можливо, так вони прагнули показати свою відданість, а можливо, це була вимога Міністерства. Вен не знала, але Валетта, найпевніше, не знала б цього також, тому все було гаразд.

На щастя, вона впізнала-таки деякі зі сцен — переважно завдяки Сейзедовій науці. Террісієць, схоже, знав міфологію Пана Всевладаря так само добре, як і всі решта, хоча Вен здавалося дивним, що він вивчав релігію, яка, на його думку, так пригноблює людей.

Центральним зображенням була Безодня. Чорна — чи то пак темно-фіолетова у випадку вітражів — безформна пляма, розкинувши загрозливі мацаки, розповзалася по кількох вікнах. Вен дивилася на неї та на яскраво-кольорове зображення Пана Всевладаря, і підсвітлена знадвору картина її дещо бентежила.

«Безодня — що то було? — гадала дівчина. — Навіщо зображати її безформною? Чому не показати, якою вона була насправді?»

Вен ніколи раніше не замислювалася про Безодню, але Сейзедові розповіді лишили запитання. Вона інтуїтивно відчувала якесь шахрайство. Пан Всевладар, либонь, вигадав у минулому якусь жахливу загрозу, яку він начебто подолав і таким чином здобув собі імператорство. Але тепер, дивлячись на це потворне звивисте невідь-що, Вен майже вірила.

Що як справді існувало щось таке? І як у такому разі Панові Всевладарю вдалося його перемогти?

Дівчина зітхнула й похитала головою. Вона вже починала думати геть як дворянка: захоплювалася красою зображень, розмірковувала, що вони означають, однак ледве й замислювалася, скільки коштів пішло на них. Мабуть, річ була в тому, що тут усюди панувала така дивовижна краса й розкіш.

Колони в залі були не просто стовпами, а різьбленими витворами мистецтва. Над вікнами зі стелі звисали широкі прапори, а попід височенним склепінням сходилися аркові перекриття із замковими каменями[4] посередині. Якимось чином Вен знала, що кожен камінь — майстерно карбований, хоча знизу цього й не було видно.

Пари, що танцювали посеред зали, пасували до розкішного опорядження, а може, й перевершували його. Граційно кружляючи під тиху музику, вони рухалися, здавалося, без жодного зусилля. Чимало з них розмовляли між собою під час танцю. Дами почувалися цілком вільно у своїх строях, проти яких її оздоблена рюшами сукенка видавалася геть простою. Сейзед мав рацію: у моді, вочевидь, було довге волосся, хоча жінки носили його як розпущеним, так і зібраним у високі зачіски.

Тут, серед величної зали, вишукано вбрані аристократи видавалися якимись інакшими. Шляхетними. Невже це були ті самі люди, що били її друзів і поневолювали скаа? Вони здавалися такими... бездоганними, такими добре вихованими — важко було повірити, що вони здатні на такі жахливі вчинки.

«Цікаво, чи вони взагалі помічають зовнішній світ, — подумала Вен, спостерігаючи за парами на танцювальному майданчику, і поклала лікті на стіл. — Може, вони не бачать нічого поза своїми замками й балами — так само, як за сукнею і макіяжем вони не бачать мене».

Сейзед легенько торкнувся її плеча, і Вен, зітхнувши, прибрала позу, що більше личила дамі. За кілька хвилин принесли вечерю, і це було таке свято запахів і смаків, що вона розгубилася б, якби протягом останніх кількох місяців не куштувала подібних наїдків. Нехай Сейзед у своїх уроках і оминув танці, але етикету за столом він навчив її дуже докладно, і за це Вен була йому вдячна. Як сказав Келсьє, головна мета сьогодні — вийти у світ, і важливо було під час цього не зганьбитися.

Вен їла делікатно, як її вчили, не поспішаючи й ретельно дотримуючись усіх правил. Їй не надто подобалося те, що її можуть запросити до танцю: вона побоювалася, що запанікує знову, якщо хтось заговорить до неї. На жаль, їду не можна було розтягувати вічно, особливо зважаючи на невеличкі порції для дами. Невдовзі Вен доїла й поклала виделку поперек тарілки — знак, що вона закінчила.

Не минуло й двох хвилин, як з’явився перший кавалер.

— Леді Валетта Рену? — запитав молодий чоловік, злегка вклонившись. Він був одягнений у довгий темний сюртук поверх зеленого жилета. — Я лорд Ріан Строуб. Чи не бажаєте потанцювати?

— Мій пане, — відказала Вен, скромно опускаючи очі. — Це дуже люб’язно з вашого боку, але сьогодні мій перший бал і все довкола таке дивовижне! Я боюся, що від хвилювання можу спіткнутися під час танцю. Може, наступним разом?..

— Авжеж, моя панно, — відказав молодик, поштиво вклонився і відійшов.

— Дуже добре, — тихо похвалив Сейзед. — Ваш акцент чудовий. Звісно, вам доведеться потанцювати з ним на наступному балі. До того часу, гадаю, ми вас навчимо.

Вен злегка зашарішалася.

— Може, його не буде.

— Можливо, — відказав Сейзед. — Але навряд чи. Молоді дворяни неабияк полюбляють вечірні розваги.

— Вони влаштовують бали щовечора?

— Майже. Зрештою, бали — це головна причина, чому люди з’їжджаються до Лютаделя. Якщо в місті відбувається бал — а бали тут відбуваються практично постійно, — то дворянин, особливо молодий і неодружений, зазвичай відвідує його. Вас не очікують на балах так часто, але двічі або тричі на тиждень вам, мабуть, слід на них з’являтися.

— Двічі або тричі... — повторила Вен. — Мені треба буде більше суконь!

Сейзед усміхнувся.

— О, ви вже починаєте міркувати як справжня дворянка. А тепер, панно, дозвольте мені відлучитися...

— Відлучитися? — перепитала Вен, обертаючись.

— На вечерю для мажордомів, — відказав Сейзед. — Слуг мого рангу зазвичай відпускають, коли господар чи господиня закінчили їсти. Мені не хочеться йти й залишати вас, але там будуть присутні багато поважних слуг із Великих домів. Пан Келсьє бажав би дізнатися, про що вони будуть розмовляти.

— Ти лишаєш мене саму?

— Ви досі чудово давали собі раду, панно, — відказав Сейзед. — Жодних серйозних помилок, принаймні таких, яких не можна пробачити дамі під час її першого виходу у світ.

— Наприклад? — занепокоєно спитала Вен.

— Ми поговоримо про них пізніше. Лишайтеся за столиком, пийте потроху вино — але пильнуйте, щоб вам не доливали надто часто, — і чекайте на моє повернення. Якщо до вас підходитимуть інші молоді чоловіки, відмовте їм так само ґречно, як і першому.

Вен знехотя кивнула.

— Я повернуся приблизно за годину, — пообіцяв Сейзед, однак лишився на місці, немовби чогось чекаючи.

— Е-е-м... ти можеш бути вільний, — здогадалася сказати дівчина.

— Дякую, панно, — террісієць уклонився й пішов.

Лишивши її саму.

«Не саму, — подумала Вен. — Келсьє пильнує десь там недалеко, у темряві». Ця думка трохи заспокоїла її, хоча вона воліла б не відчувати так гостро порожнього місця біля свого стільця.

Ще троє молодиків спробували запросити її до танцю, але кожен дістав увічливу відмову. Після них більше ніхто не підходив: очевидно, по залі пройшла чутка, що новенька не схильна танцювати. Вен запам’ятала імена тих чотирьох, що запрошували її, — Келсьє захоче їх дізнатися — і стала чекати.

Як не дивно, невдовзі вона почала нудитися. Зала добре провітрювалася, та попри це Вен упріла під кількома шарами тканини. Особливо кепсько довелося ногам, панталони на яких доходили аж до кісточок. Довгі рукави теж не допомагали, хоча шовкова матерія м’яко облягала шкіру. Танці тривали, і якийсь час Вен зацікавлено спостерігала. Однак незабаром її увагу знову привернули зобов’язувачі.

Вони, схоже, таки виконували на вечірці якісь функції. Зазвичай вони стояли осторонь, але іноді підходили й долучалися до гурту. Час від часу дворяни уривали розмову й самі розшукували зобов’язувача, щоб прикликати його до себе сповненим поваги жестом.

Вен насупилася, намагаючись зрозуміти, що ж уникає її уваги. Зрештою компанія за сусіднім столиком махнула зобов’язувачеві, що проходив повз. Їхній стіл був задалеко, щоб щось почути, однак із оловом...

Вен потягнулася до олова, але вчасно схаменулась. «Спершу мідь», — подумала вона й запалила цей метал. Їй треба призвичаїтися палити мідь майже повсякчас, щоб не виказати себе.

Приховавши свою алломантію, вона підпалила олово. Світло відразу ж засліпило її, і Вен довелося заплющити очі. Музика загриміла у вухах, а невиразний гомін кільканадцяти розмов перетворився на чіткі голоси. Зосередитися на тому, що її цікавило, виявилося нелегко, але той столик був найближчий, і зрештою Вен вдалося виокремити потрібну бесіду з решти.

— ...клянуся, що повідомлю йому першому про свої заручини, — сказав хтось.

Вен ледь-ледь розтулила очі: говорив дворянин за столиком.

— Чудово, — відказав зобов’язувач. — Я засвідчую це.

Дворянин простягнув руку, і дзенькнули монети. Вен погасила олово й розплющила очі повністю саме вчасно, щоб побачити, як зобов’язувач відходить від столика, ховаючи щось — очевидно, гроші — до кишені.

«Цікаво», — подумала дівчина.

На жаль, компанія за сусіднім столиком невдовзі підвелася й розійшлася хто куди, позбавивши Вен можливості підслухати ще щось. Її знову посіла нудьга, поки вона дивилася, як зобов’язувач прямує через залу до котрогось зі своїх товаришів. Вен постукувала пальцями по стільниці, знічев’я спостерігаючи за двома зобов’язувачами, аж раптом дещо усвідомила.

Вона впізнала одного з них. Не того, що кілька хвилин тому взяв гроші, а його товариша, старшого на вигляд. Невисокий, із твердими рисами обличчя, він тримався владно, і навіть інші зобов’язувачі, як здавалося, виявляли йому повагу.

Спершу Вен подумала, що це той прелан, із яким вона і Кеймон зустрічалися в Кантоні фінансів, і відчула укол паніки. Але потім збагнула, що це не той чоловік. Вона бачила його раніше. Він...

«Мій батько», — ошелешено усвідомила дівчина.

Рін показав їй його рік тому, невдовзі після того, як вони перебралися до Лютаделя. Цей зобов’язувач інспектував робітників на місцевій кузні. Рін узяв із собою сестру, і вони прокралися туди. Брат наполягав, що вона має хоч раз побачити батька. Вен так і не збагнула до пуття чому, але обличчя запам’ятала.

Вона відчула порив зіщулитися, втиснутися в стілець, але стрималася. Зобов’язувач не міг ніяк її упізнати — він навіть не знав про її існування. Вен змусила себе відірватися від нього й натомість звела погляд на вікна. Однак роздивитися їх як слід вона не могла: колонада обмежувала їй поле зору.

Аж тут вона зауважила дещо, чого не помічала раніше, — високий балкон-галерею, що біг уздовж усієї протилежної стіни, немовби відповідник нижньої галереї, тільки розміщений над вітражними вікнами — між ними і стелею. Вен бачила там якийсь рух: пари й одинаки походжали, дивлячись на бал згори.

Її мимоволі потягнуло на горішню галерею, звідки можна було спостерігати за людьми, лишаючись непоміченою. Крім того, звідти вона мала б чудовий вид на прапори й на ті вітражі, що були над її столиком. Не кажучи вже про те, що змогла б, не витріщаючись, як слід роздивитися різьблення на стелі й стінах.

Сейзед сказав їй чекати, але що довше Вен сиділа, то частіше її погляд звертався до галереї. Їй кортіло встати й пройтися, щоб трохи розім’яти ноги й провітрити їх. Присутність батька — знав він про її існування чи ні — давала їй ще одну причину полишити головну залу.

«Схоже, ніхто більше не збирається запрошувати мене до танцю, — подумала Вен. — Те, що Келсьє хотів, я виконала — вищий світ побачив мене».

Вона ще трохи повагалась, а тоді махнула служці.

Той миттю підбіг.

— Слухаю, леді Рену.

— Як мені потрапити туди? — запитала Вен, показуючи на галерею.

— Поруч із оркестром є сходи, моя панно, — відказав хлопчина. — Ними ви підніметеся на горішній майданчик.

Вен подякувала кивком голови, а тоді, зважившись, підвелася й рушила до передньої частини зали. Ніхто на неї не звернув особливої уваги, і вона пішла впевненіше, перетнула залу й опинилася перед сходовим прогоном.

Кам’яні сходи звивалися спіраллю догори, приступки були вузькі, але круті. У зовнішній стіні одне над одним розміщувалися невеличкі вітражні віконця, завширшки не більше, ніж її долоня. Однак, позбавлені підсвітки ззовні, вони були темними. Вен піднімалася жваво, витрачаючи накопичену енергію, але невдовзі трохи засапалася: сукня була важка, та ще й поділ доводилося притримувати, щоб не зашпортатися за нього. Легенького спалаху п’ютеру вистачило, щоб подолати решту сходів без зусиль. Їй вдалося навіть не зіпріти й не зіпсувати макіяжу.

Однак піднімалася вона недаремно. Горішня галерея була тьмяно освітлена лише кількома невеличкими синіми ліхтарями на стінах, і звідти розгортався дивовижний вид на вітражні вікна. Тут панувала тиша, і Вен опинилася практично на самоті. Вона підійшла до залізних перил між двома колонами й поглянула вниз. Кам’яні плитки підлоги утворювали візерунок, який вона помітила тільки тепер, — щось на кшталт сірих звоїв на білому тлі.

«Імла?» — припустила дівчина, спираючись на поруччя. Як і ліхтарний тримач позаду, воно було майстерно виготовлене у формі товстого й виткого пагону лози. Верхівки колон поруч були прикрашені кам’яними різьбленнями тварин, що, здавалось, от-от зіскочать із галереї.

— Ось чому не слід відходити, щоб долити собі вина.

Вен аж підскочила, коли за спиною зненацька пролунав чийсь голос. Вона обернулася й побачила молодого чоловіка. Його костюм був доволі скромний, якщо порівнювати з тими, які вона вже бачила, жилет — теж не такий барвистий, як у решти. Сорочка й сюртук видавалися трохи завеликими, а волосся — дещо скуйовдженим. У руці чоловік тримав келих вина, а зовнішня кишеня сюртука випиналася у формі книжки — завеликої, щоб ховати її туди.

— Бо ж коли повертаєшся, — вів далі молодик, — то виявляється, що твоє улюблене місце вже зайняла вродлива дівчина. Вихованому чоловікові годилося б податися деінде, лишивши панянку замислено розглядати залу. А втім, це таки найкраще місце на всій галереї, адже лише тут світла ліхтаря достатньо, щоб читати.

Вен зашарілася.

— Прошу вибачення, мій пане.

— Ет, ось тепер я почуваюся винним. І все через келих вина. Слухайте, тут цілком досить місця для двох — лише посуньтеся трохи.

Дівчина завагалася. Чи може вона ввічливо відмовитися? Молодий дворянин, вочевидь, хотів, щоб Вен лишилася. Чи йому відомо, хто вона? Мабуть, треба дізнатися його ім’я, щоб потім повідомити Келсьє...

Вона відступила трохи вбік, і дворянин став поруч. Він сперся спиною до колони і, на подив Вен, діставши книжку, узявся читати. Він сказав правду: світло ліхтаря падало просто на сторінки. Вен якийсь час стояла, спостерігаючи за ним, але молодик, схоже, цілковито поринув у читво й жодного разу навіть не глянув на неї.

«Він що, зовсім не збирається звертати на мене увагу? — подумала дівчина, збентежена власним роздратуванням. — Може, треба було вдягнути гарнішу сукню?»

Зосереджено дивлячись у книжку, дворянин час від часу потягував вино.

— Ви завжди читаєте на балах? — урешті не витримала Вен.

Молодик підвів толову.

— Завжди, коли мені це сходить з рук.

— Хіба це не суперечить меті, з якою люди відвідують такі заходи? — запитала Вен. — Якщо ви ні з ким не хочете спілкуватися, навіщо ж тоді приходити на бал?

— Але ж ви теж тут, нагорі, — зауважив він.

Дівчина зніяковіла.

— Я просто хотіла оглянути всю залу.

— Он воно що? А чому ж тоді ви відмовили тим трьом, що запрошували вас до танцю? — запитав дворянин із усмішкою і повернувся до читання.

— Їх було чотири, — закопилила губу дівчина. — А відмовила я їм тому, що не надто добре вмію танцювати.

Молодик трохи опустив книжку й уважно поглянув на Вен.

— Знаєте, а ви значно менш соромлива, ніж видаєтеся.

— Соромлива? Хіба ж це я, замість того щоб представитися належним чином, утупилася в книжку, коли поруч стоїть молода дама?

Дворянин здивовано звів брови.

— А тепер ви говорите як мій батько. Хоч ви й значно гарніша за нього, але така сама буркотлива.

Вен сердито зиркнула на нього. По якійсь хвилі молодик закотив очі.

— Гаразд, гаразд, продемонструю вам свою вихованість.

Він уклонився, з манірною офіційністю виставивши ногу вперед.

— Я лорд Еленд. Леді Валетто Рену, чи можу я розділити з вами задоволення від перебування на цій галереї і почитати під час цього?

Вен склала руки на грудях. «Еленд? Це родинне ім’я чи власне? Хіба не байдуже? Він просто хотів почитати на своєму місці. Але... звідки він дізнався, що я відмовилася танцювати?» Чомусь їй видавалося, що Келсьє захоче почути подробиці її розмови з цим лордом Елендом.

Дивно, але Вен не хотілося спекатися його, як попередніх кавалерів. Натомість вона відчула укол роздратування, коли він знову здійняв книжку.

— Ви так і не сказали мені, чому волієте читати, а не брати участь у балах.

Дворянин зітхнув і опустив книжку.

— Річ у тому, що я теж не найвправніший танцюрист.

— Он як.

— Але, — додав він, здіймаючи палець, — це лише одна з причин. Ви, можливо, ще не усвідомлюєте цього, але всіма цими балами не так уже й важко пересититися. Після того як відвідаєш п’ять чи шість сотень таких заходів, усі вони починають видаватися дещо одноманітними.

Вен стенула плечима.

— Якби ви вправлялися, то, мабуть, навчилися б краще танцювати.

Еленд знову звів брови.

— Ви не дозволите мені повернутися до читання, чи не так?

— Не мала такого наміру.

Він зітхнув і запхав книжку до кишені, форма якої свідчила про те, що книжки там бувають часто.

— То що, потанцюємо?

Вен завмерла, а Еленд безтурботно всміхнувся.

«Пане Всевладарю! Він або геть безпосередній або просто не вміє поводитися в товаристві». Вона не могла зрозуміти, що з цього правда, і це її непокоїло.

— Гадаю, це означає «ні», — мовив Еленд. — Це добре. Я подумав, що треба запропонувати, коли ми вже вирішили, що я маю поводитися ввічливо. Однак сумніваюся, що парам, які танцюють унизу, сподобається, якщо ми повідтоптуємо їм ноги.

— Згодна з вами. Що ви читаєте?

— Ділістені, «Суд над пам’ятником». Чули про таку книжку? Вен похитала головою.

— Не зважайте. Мало хто чув, — він перехилився через перила й поглянув униз. — То які у вас враження від першого виходу у вищий світ?

— Враження... приголомшливі.

Еленд гмикнув.

— Авжеж, про дім Венчерів можна сказати багато чого, але на тому, як давати бали, вони знаються.

Вен кивнула.

— Схоже, ви не надто полюбляєте Венчерів? — запитала вона.

Може, дім цього дворянина й дім Венчерів — суперники, яких шукає Келсьє.

— Ні, не надто, — відказав Еленд. — Вони надміру марнославні, навіть як на вельможне дворянство. Якщо вони влаштовують званий вечір, то це мусить бути найкращий званий вечір. І байдуже, що приготуванням до нього вони заганяють слуг до знемоги, а потім ще й збатожать бідолах, якщо наступного ранку зала не буде бездоганно чистою.

Вен схилила голову набік. «Це не ті слова, які очікуєш почути від дворянина», — подумала вона.

Еленд, схоже, трохи знітився.

— Та дарма, не зважайте. Здається, ваш слуга шукає вас.

Вен стрепенулась і, глянувши вниз, справді побачила Сейзедову високу постать. Террісієць стояв біля її порожнього столика й розмовляв зі служкою.

Вен тихо зойкнула.

— Мені треба йти, — сказала вона, обертаючись до сходів.

— Що ж, — відповів Еленд, — отже, я знову зможу почитати.

Він недбало махнув їй рукою на прощання й розгорнув книжку, перш ніж Вен ступила на сходи.

Дівчина збігла донизу, задихана. Сейзед негайно її побачив.

— Вибач, — сприкрено мовила вона, підходячи до нього.

— Не перепрошуйте мене, панно, — тихо відказав террісієць. — Так не личить. До того ж у цьому немає потреби. Це була добра думка — трохи пройтися. Я й сам запропонував би це, якби ви так не нервувалися.

Вен кивнула.

— То нам уже час іти?

— Так. Якщо бажаєте покинути бал, зараз відповідна пора, — сказав він, дивлячись на галерею. — Чи можу я поцікавитися, що ви робили там нагорі, панно?

— Я хотіла краще роздивитися вітражі, — мовила Вен. — Але закінчилося це бесідою з молодим дворянином. Спершу мені здалося, що він цікавиться мною, але тепер я гадаю, що він не мав наміру виявляти мені увагу. Та байдуже — він не видався мені кимось настільки важливим, щоб розповідати про нього Келсьє.

Сейзед замовк, а тоді запитав:

— З ким саме ви розмовляли?

— З он тим чоловіком на галереї, біля колони, — відказала вона.

— Одним із друзів лорда Венчера?

Вен завмерла.

— Серед них є хтось із іменем Еленд?

Сейзед помітно зблід.

— Ви розмовляли з лордом Елендом Венчером?

— Е-е... так?

— Він запрошував вас до танцю?

Вен кивнула.

— Так, але я не думаю, що він справді мав такий намір.

— Ой леле, — зітхнув Сейзед. — Вашій непомітності настав кінець.

— Венчер? — насупившись, перепитала Вен. — Із тих Венчерів, яким належить цей замок?

— Еленд — спадкоємець дому, — відказав террісієць.

— Гм, — Вен усвідомила, що не почувається такою наляканою, як мала б. — Він трохи дратівливий, але загалом приємний.

— Нам не варто обговорювати це тут, — мовив Сейзед. — Ви набагато-багато нижчі за нього статусом. Ходімо звідси. Не слід було мені йти на ту вечерю...

Він замовк і повів її до виходу, бурмочучи щось собі під ніс. Забираючи шаль, Вен кинула ще один погляд на залу. Підпаливши олово й примружившись проти світла, вона глянула вгору, на галерею.

Еленд Венчер тримав стулену книжку в руці й дивився — Вен могла б у цьому заприсягтися — у її бік. Дівчина усміхнулась і в супроводі Сейзеда слухняно попрямувала до карети.