З-імли-народжені

30

Лише знову опинившись у бальній залі Венчерів, Вен пригадала, що таке справжня пишнота й велич.

Вона відвідала стільки замків, що вже знечутливилася до розкоші. Проте в замку Венчерів було щось особливе — щось, до чого прагнули й інші дворянські оселі, але чого досягти повністю їм ніколи не вдавалося. Немовби Венчери були батьки, а всі решта — добре виховані діти, що наслідували їх. Усі фортеці були прекрасні, але в тому, яка найгарніша, сумнівів не виникало.

Величезна зала з рядами масивних колон обабіч видалася Вен ще величнішою, ніж зазвичай. Дівчина не була певна чому. Вона думала про це, поки чекала, щоб слуга забрав її шаль. Вапнякові ліхтарі, як зазвичай, світили знадвору у вітражні вікна, заливаючи залу уламками різнобарвного сяйва. Під перекриттям колонади стояли бездоганні обідні столики. Стіл лорда Венчера на лоджії в дальньому кінці зали, як завжди, мав вигляд трохи не королівського трону.

«Усе... занадто ідеально», — здивовано подумала Вен. Довершеність усюди була перебільшена. Скатертини — біліші й навіть випрасувані ретельніше, ніж зазвичай. Лакейські лівреї видавалися аж занадто ошатними. Замість звичайних вартових, при дверях стояли демонстративно показні туманобійники, вирізняючись дерев’яними щитами й відсутністю обладунків. Загалом складалося враження, що навіть венчерівська досконалість перевершила сама себе.

— Щось тут не так, Сейзеде, — прошепотіла Вен, коли слуга відійшов, щоб приготувати для неї столик.

— Що ви маєте на увазі, панно? — запитав мажордом, що стояв збоку й трохи позаду.

— Тут занадто багато людей, — відказала дівчина, зненацька усвідомивши, що саме її непокоїло.

Протягом останніх кількох місяців на бали приходило дедалі менше гостей. Сьогодні видавалося, що всі дворяни й дворянки знову зібралися на балі у Венчерів. Та ще й одягли своє найкраще вбрання.

— Щось відбувається, — тихо мовила Вен. — Щось, про що нам не відомо.

— Так... — погодився Сейзед. — Я теж це відчуваю. Можливо, мені варто раніше піти на вечерю для мажордомів.

— Добра думка, — сказала Вен. — А я, мабуть, обійдуся без вечері. Ми сьогодні трохи спізнилися — схоже, гості вже почали розмови.

Сейзед усміхнувся.

— Що?

— Я пам’ятаю ті часи, коли ви нізащо не пропустили б вечері, панно.

Вен пирхнула.

— Ти ще подякуй, що я жодного разу не спробувала напхати кишені тими ласощами, які подавали на балах. Бо спокуса така була, повір мені. Та дарма, іди вже.

Сейзед кивнув і подався до їдальні для мажордомів. Вен оглянула компанії, що гомоніли довкола. «Яке щастя: Шан немає», — подумала дівчина. На жаль, Клісс вона теж ніде не бачила, тож потрібно було знайти когось іншого, щоб дізнатися останні плітки. Вона всміхнулася лордові Ідрену Сірісу, родичеві Еларіелів, з яким кілька разів танцювала. Дворянин привітався з нею стриманим кивком, і Вен підійшла до його компанії.

Вен усміхнулася іншим бесідникам — трьом дворянкам і дворянинові. Вона знала їх усіх, принаймні побіжно, а з лордом Єсталом навіть якось танцювала. Проте всі четверо лише скинули на неї холодними поглядами.

— Я вже давно не була в замку Венчерів, — промовила Вен, підтримуючи своє реноме провінціалки. — Я вже й забула, який він прекрасний!

— Так, справді... — відказала одна з дам. — Прошу мені пробачити, піду візьму собі щось випити.

— Я з тобою, — похопилася ще одна, і обидві дворянки покинули товариство.

Вен здивовано глянула їм услід.

— О, нашу вечерю вже принесли, — сказав Єстал. — Ходімо, Трісс.

— Так, звісно, — озвалася остання дама й поквапилася за Єсталом.

Ідрен поправив окуляри, дещо вибачливо глянув на неї і теж пішов. Вен лишилася стояти на місці, спантеличена. Так холодно її не приймали з часів перших балів.

«Що відбувається? — подумала вона з дедалі більшою тривогою. — Може, це робота Шан? Але чи могла вона налаштувати проти мене цілу залу?»

Ні, навряд чи. Забагато клопоту. До того ж дивні речі виявлялися не лише в ставленні до Вен. Усі компанії дворян сьогодні були... якісь інакші.

Вен спробувала приєднатися до ще одного товариства, але цього разу вийшло навіть гірше. Коли вона підійшла, всі стали демонстративно вдавати, ніби її нема. Вен стояла ні в сих ні в тих, доки сама не втекла, пішовши по келих вина. Мимохідь вона помітила, що перша компанія — з Єсталом та Ідреном — відновилася в тому самому складі.

Дівчина стала під східною колонадою і взялася роздивлятися гостей. Танцювало небагато пар, і всі вони були або одружені, або заручені. Компанії — і ті, що стояли, і ті, що сиділи за столиками, — схоже, майже не мішалися між собою. Хоча людей у залі було повно, більшість присутніх явно намагалися ігнорувати одне одного.

«Треба краще поглянути на це», — подумала Вен і пішла до сходів. Вона швидко піднялася й опинилася на довгій, як коридор, вбудованій у стіну галереї, що нависала над танцювальним майданчиком. Знайомі сині ліхтарі кидали на кам’яні різьблення м’яке, меланхолійне світло.

Дівчина спинилася. Елендове улюблене місце, добре освітлене одним ліхтарем, було між крайньою колоною і стіною. Усі бали, що відбувалися в замку Венчерів, він майже завжди проводив тут, читаючи книжку. Елендові не подобалися вся та пишнота й церемонії, яких мав дотримуватися господар балу.

Цього разу, однак, місце було порожнє. Вен підійшла до перил і вихилилася, щоб роздивитися дальній кінець величезної зали. Столик Венчерів розміщувався на такій самій висоті, і Вен вражено побачила Еленда, що сидів поруч свого батька.

«Що?!» — вона не йняла віри власним очам. Вен відвідала з пів десятка балів у замку Венчерів, і ще жодного разу не бачила, щоб Еленд сидів разом із родиною.

Унизу майнула знайома постать у барвистому балахоні, що пробиралась крізь юрбу. Вен замахала рукою, але Сейзед, очевидно, уже помітив її. Поки вона чекала на нього, з дальнього кінця галереї долинув знайомий голос. Вен обернулася, щоб пересвідчитися, і справді побачила низеньку дворянку, яку шукала раніше. Клісс розмовляла з кількома дрібними лордами.

«То ось куди поділася Клісс, — подумала дівчина. — Може, вона поговорить зі мною». Вен стала чекати, або щоб Клісс завершила розмову, або щоб прийшов Сейзед.

Сейзед нагодився перший. Він вийшов зі сходового прогону, важко відсапуючи.

— Панно, — промовив він упівголоса, підходячи до неї.

— Ти щось дізнався, Сейзеде? Цей бал... якийсь моторошний. Усі такі серйозні й холодні. Немовби на похороні, а не на балі.

— Вдале порівняння, панно Вен, — тихо промовив Сейзед. — Ми проґавили важливу новину. Дім Гастінгів оголосив, що не буде влаштовувати бал цього тижня.

Вен насупилася.

— То й що? Доми скасовували бали й раніше.

— Дім Еларіелів теж відмовився від балу. Наступними мали б бути Текіелі, але цього дому вже не існує. Дім Шуна оголосив, що взагалі не буде більше влаштовувати бали.

— То що ти цим хочеш сказати?

— Схоже, панно, що це наш останній бал на якийсь час... можливо, на дуже довгий час.

Вен глянула вниз на прегарні вітражні вікна, під якими гуртувалися купки людей, тримаючись порізно, майже вороже.

— То ось, що відбувається, — збагнула дівчина. — Вони завершують створення союзів. Кожен тримається зі своїми найнадійнішими друзями й прибічниками. Це останній бал, тож усі прийшли, щоб показатися на ньому, але їм відомо, що часу на маневри вже нема.

— Схоже, що так, панно.

— Тепер вони будуть вкрай обережні. Сховаються, так би мовити, за своїми мурами. Саме тому ніхто не хоче розмовляти зі мною — адже Рену, за нашим задумом, дотримувався нейтральної позиції. Я не пристала до жодного табору, а тепер ніхто не хоче ризикувати з непевними фігурами.

— Пан Келсьє має про це дізнатися, — сказав Сейзед. — Сьогодні він мав намір знову вдавати інформатора. Якщо він не знатиме про цю ситуацію, це серйозно підірве довіру до нього. Нам треба йти звідси.

— Ні, — заперечила Вен, обертаючись до Сейзеда. — Я не можу піти, доки всі решта лишаються. Вони вирішили, що це важливо — прийти й показатися на останньому балі, тож я не можу покинути його раніше за інших.

Террісієць кивнув.

— Що ж, гаразд тоді.

— їдь ти, Сейзеде. Винайми карету й розкажи Келові, про що ми довідалися. Я побуду ще трохи й піду пізніше, щоб не справити враження, ніби дім Рену слабкий.

— Я... я не певен, панно, чи це добра думка.

Вен закотила очі.

— Я ціную твою допомогу, але ти не маєш постійно тримати мене за руку. Багато хто приїжджає на бали без мажордомів, які б опікали їх.

Сейзед зітхнув.

— Гаразд, панно. Але я повернуся, щойно знайду пана Келсьє.

Вен кивком голови попрощалася з ним, і террісієць рушив кам’яними сходами вниз. Дівчина сперлася на перила, де зазвичай стояв Еленд, і спостерігала за Сейзедом, доки той не зник за парадними дверима.

«Що тепер? Навіть якщо я знайду собі бесідника, поширювати плітки вже немає жодного сенсу».

Її огорнуло почуття страху. Хто б подумав, що їй так сподобається безтурботність дворянського життя? Приємне враження псувало знання про те, на що здатні більшість дворян, але все одно це життя скидалося... на радісний сон.

Чи випаде їй ще коли-небудь побувати на такому балі? Що станеться з Валеттою-дворянкою? Мабуть, їй доведеться тепер відкласти сукні, забути про макіяж і знову стати Вен, вуличною злодійкою. Навряд чи в тій новій державі, яку хоче побудувати Келсьє, знайдеться місце для пишних балів. І це, либонь, правильно, адже не годиться танцювати, коли інші скаа помирають з голоду. І все ж... їй здавалося, що без замків і танців, вечірніх суконь і врочистих заходів світ утратить щось прекрасне.

Вен зітхнула, відступила від перил і глянула на свою сукню. Та була пошита з блискітливої матерії насиченого синього кольору, а поділ спідниці був помережаний білими коловими візерунками. Плаття не мало рукавів, але сині шовкові рукавички, які наділа Вен, сягали вище ліктів.

Колись таке вбрання дратувало її і здавалося вкрай незручним. Тепер Вен бачила, як воно її красило. Їй подобався крій, що робив повними її груди і водночас підкреслював тонку талію. Подобалося, як сукня розширювалася від пояса донизу, розкладаючись у «дзвін». Як шелестіли спідниці, коли Вен рухалася.

їй бракуватиме цього — усього цього. Але Сейзед має рацію: їй несила зупинити плин часу, вона може лише насолоджуватися миттю.

«Я не дозволю йому весь вечір сидіти на тій лоджії та ігнорувати мене», — вирішила дівчина.

Вона обернулася й рушила галереєю, мимохідь кивнувши до Клісс. Галерея переходила в коридор, що завертав і — як правильно здогадалася Вен — виводив на особисту лоджію господарів замку.

Вона стала при виході, визираючи з коридору. Лорди й леді у велично-пишних шатах тішилися привілеєм сидіти за одним столом із самим Страффом Венчером. Вен чекала, намагаючись привернути Елендову увагу. Нарешті один із гостей помітив дівчину і штурхнув Венчера-молодшого. Той здивовано обернувся, побачив Вен і злегка почервонів.

Вона махнула йому рукою, і Еленд, вибачившись, устав з-за столу. Вен відступила трохи назад у коридор, щоб вони могли поговорити без чужих вух.

— Еленде! — промовила дівчина, коли він підійшов до неї. — Ти сидиш за столом із батьком!

Дворянин кивнув.

— Цей бал перетворився на особливу подію, Валетто, і батько наполіг, щоб я дотримувався протоколу.

— Коли ми матимемо час поговорити?

— Я... я не впевнений, що ми його матимемо.

Вен нахмурилася. Еленд здавався... стриманим. Зазвичай трохи поношений і прим’ятий костюм змінився новим і бездоганно допасованим. Навіть волосся юнака було акуратно зачесаним.

— Еленде? — запитливо промовила вона, підступаючи до нього.

Він здійняв руку, спиняючи її.

— Усе змінилося, Валетто.

«Ні, — подумала вона. — Це не може змінитися, не так швидко!»

— Що змінилося, Еленде? Про що ти кажеш?

— Я — спадкоємець дому Венчерів, — мовив він. — Настають небезпечні часи. Дім Гастінгів сьогодні вдень утратив цілу валку суден, і це лише початок. За місяць Великі доми відкрито воюватимуть між собою. Я не можу заплющувати очі на це, Валетто. Не можу більше бути тягарем для своєї родини.

— Це все добре, — відказала Вен. — Але це не значить, що...

— Валетто, — перебив її Еленд. — Ти теж тягар. І то великий. Я не брехатиму й не буду казати, буцімто ти мене ніколи не цікавила. Це не так — ти була і є мені небайдужа. Але я від початку знав — як і ти знала, — що це не може бути чимось іншим, окрім короткочасного флірту. Правда полягає в тому, що мій дім потребує мене, і це важливіше за тебе.

Вен зблідла.

— Але ж...

Дворянин обернувся, збираючись повернутися до столу.

— Еленде, — прошепотіла вона, — будь ласка, не відвертайся від мене.

Він затримався, а тоді озирнувся на неї.

— Я знаю правду, Валетто. Знаю, що ти брехала про себе. Мені це байдуже, слово честі — я не серджуся і навіть не розчарований. Правду кажучи, я цього очікував. Ти просто... граєш у цю гру. У гру, в яку граємо ми всі, — із цими словами він похитав головою і відвернувся. — І я теж.

— Еленде! — вона простягнула до нього руку.

— Не змушуй мене соромити тебе привселюдно, Валетто.

Вен заніміла. А потім заніміння відступило, і з’явилася лють — лють, розчарування і... страх.

— Не кидай мене, — прошепотіла вона. — Не кидай мене ще й ти.

— Пробач, — відказав дворянин. — Але я мушу йти до друзів. З тобою було... цікаво.

І він пішов.

Вен стояла одна в темному коридорі. Її трохи трусило. Нарешті вона обернулася й нетвердою ходою рушила назад на галерею. Краєм ока вона бачила, як Еленд прощається з родиною, а тоді внутрішнім коридором іде до житлових приміщень замку.

«Він не може так вчинити зі мною. Тільки не Еленд. Тільки не тепер...»

Але голос — який вона вже майже забула — знову зазвучав у її голові. «Звісно, він кинув тебе, — шепотів Рін. — Усі тебе зрадять, Вен. Хіба не цього я тебе вчив?»

«Ні! — подумки заперечила вона. — Це лише через напружену ситуацію. Щойно все минеться, я переконаю його повернутися».

«Я так і не повернувся до тебе, — шепотів Рін у відповідь. — Він теж не повернеться». Голос був як живий — неначе брат стояв коло неї.

Дівчина сперлася на залізне поруччя, щоб не впасти. Ні, йому її не знищити. Навіть вуличне життя не зламало її, вона не дозволить зробити це якомусь зарозумілому дворянину. Вен уперто повторювала собі це.

Чому ж тоді їй болить більше, ніж від голоду... і куди більше, ніж від Кеймонових побоїв?

— Гай-гай, леді Валетта Рену, — пролунав голос позаду.

— Клісс, — відповіла Вен. — Я зараз... не в гуморі розмовляти.

— Ага, — сказала Клісс. — Отже, Еленд Венчер нарешті кинув тебе. Не хвилюйся, дитино. Незабаром він дістане по заслузі.

Вен обернулася, здивована дивними нотками в голосі Клісс. Дворянка була не схожа сама на себе. Вона видавалася... впевненою в собі.

— Перекажи своєму дядькові дещо від мене, люба. Гаразд? — недбалим тоном попросила Клісс. — Скажи йому, що наступними місяцями він, дворянин без союзників серед значних домів, імовірно, матиме труднощі з тим, щоб бути в курсі подій. Якщо йому буде потрібне надійне джерело інформації, нехай пошле по мене. Мені відомо багато цікавого.

— Ти інформаторка! — стиха вигукнула Вен, на мить забуваючи про свій біль. — Але ж ти...

— Дурненька пліткарка? — запитала дворянка. — Так, це я. Часом дивом дивуєшся, скільки всього можна дізнатися, коли тебе вважають придворною пліткаркою. До тебе приходять, коли хочуть пустити явно брехливу чутку — ось наприклад, як та, яку ти розповіла мені минулого тижня про дім Гастінгів. Чому ти хотіла, щоб я поширила цю неправду? Рену хоче зайти на ринок зброї, скориставшись війною домів? А може, і за нещодавнім нападом на баржі Гастінгів стоїть він? — очі Клісс блиснули. — Скажи дядькові, що я триматиму язичка за зубами — певна річ, за невелику платню.

— То ти весь цей час дурила мене... — ошелешено промовила Вен.

— Авжеж, моя люба, — Клісс поплескала її по руці. — Ми всі тут дуримо одне одного. Ти теж зрештою навчишся... якщо лишишся живою. Ну, а наразі будь розумницею і перекажи мої слова дядькові, гаразд?

Клісс обернулася, і її безформна строката сукня зненацька видалася Вен блискучими шатами.

— Стривай! — гукнула дівчина. — Ти щось казала про Еленда. Про те, що він дістане по заслузі.

— Га? — Клісс обернулася. — Так... казала. Здається, ти розпитувала про плани Шан Еларіель?

«Шан?» — із тривогою подумала Вен.

— Що вона замислила?

— Це таємниця, моя люба, і то вельми дорога. Я могла б розказати тобі... але що я отримаю навзамін? Дворянка з такого незначного дому, як-от мій, мусить якось заробляти собі на прожиття.

Вен зняла з шиї сапфірове намисто — єдину коштовність, яку мала при собі.

— Ось. Тримай.

Клісс із замисленим виразом узяла намисто.

— Гм, справді прегарна річ.

— Що тобі відомо? — різко запитала Вен.

— Боюся, юний Еленд стане першою втратою Венчерів у війні домів, — відказала Клісс, ховаючи намисто до кишені в рукаві. — Шкода: він, схоже, непоганий хлопчина. Можливо, навіть занадто непоганий.

— Коли? — зажадала знати Вен. — Де? Як?

— Так багато запитань, а намисто лише одне, — зауважила Клісс.

— Це все, що в мене є зараз! — чесно сказала Вен. У її капшуку були тільки мідні щіпки для сталевих «поштовхів».

— Як я тобі вже казала, це дуже цінна таємниця. Якщо я розповім тобі, моє життя...

«Дурні придворні ігри!» — розлючено подумала дівчина.

Вона підпалила цинк і латунь, а тоді завдала Клісс потужного удару емоційною алломантією. Вен «угамувала» всі її почуття, крім страху, а тоді міцно вхопилася за нього і смикнула щосили.

— Кажи! — прогарчала вона.

Клісс охнула, похитнулася й мало не впала.

— Ти алломантка! Зрозуміло тепер, чому Рену привіз із собою до Лютаделя таку далеку родичку!

— Кажи! — повторила Вен, підступаючи ближче.

— Ти вже нічим йому не допоможеш, — мовила Клісс. — Я ніколи б не продала таку таємницю, якби це могло обернутися проти мене!

— Розповідай мені!

— Сьогодні ввечері його вб’ють алломанти Еларіелів, — прошепотіла Клісс. — Можливо, уже вбили: це мало статися щойно, як він піде з вечері. Але якщо прагнеш помсти, то тобі треба поглянути й у бік Страффа Венчера.

— Елендового батька? — вражено перепитала Вен.

— Авжеж, дурненька, — відказала Клісс. — Лорд Венчер тільки й шукає приводу, щоб передати титул спадкоємця небожеві. Усе, що від нього вимагалося, — це прибрати вартових з даху біля Елендової кімнати, щоб убивці Еларіелів змогли спокійно пробратися всередину. А оскільки все відбудеться під час однієї з тих бесід, які Еленд проводить зі своїми друзями, то лорд Венчер здихається заразом і молодих Гастінга та Лекаля!

Вен рвучко обернулася. «Я повинна щось зробити!»

— А втім, на лорда Венчера чекає невеличкий сюрприз, — Клісс хихотнула й випросталася. — Я чула, що твій Еленд має в себе деякі... вельми своєрідні книжки. Венчер-молодший мав би бути обережнішим із тим, що він розповідає своїм дамам.

Вен знову обернулася до Клісс. Та підморгнула їй.

— Я збережу в таємниці твою алломантію, дитино. Але потурбуйся, щоб завтра до полудня я отримала свою платню. Леді мусить їсти, а мені — як ти бачиш — їжі треба багато. Що ж до дому Венчерів... я на твоєму місці трималася б від них якнайдалі. Убивці Шан здіймуть сьогодні чималеньку колотнечу. Не здивуюся, якщо до кімнати збіжиться половина двору, щоб дізнатися, у чому річ. Коли всі побачать Елендові книжки... скажімо так: зобов’язувачі після цього неабияк зацікавляться домом Венчерів. Шкода, що Еленд на ту хвилину вже буде мертвий: у нас уже давно публічно не страчували дворянина!

«Елендова кімната, — розпачливо подумала Вен. — Вони мають бути там!» Вона обернулася, підхопивши спідницю, й рушила до коридору, з якого кілька хвилин тому вийшла.

— Куди ти зібралася? — здивовано гукнула Клісс.

— Я мушу це зупинити!

Клісс розсміялася.

— Я ж сказала тобі: уже пізно. Замок Венчерів — старезна будівля, і внутрішні переходи, що ведуть до особистих покоїв, — справжній лабіринт. Не знаючи дороги, ти блукатимеш там годинами.

Вен зупинилася, безпорадно роззираючись довкола.

— Крім того, дитино, — додала Клісс на останок. — Хіба цей хлопчина щойно не кинув тебе? Що ти йому винна?

Почувши це, Вен завагалася.

«Вона має рацію. Справді: що я йому винна?»

Відповідь прийшла негайно: «Я кохаю його».

Ця думка додала сили. Не зважаючи на сміх Клісс, Вен кинулася вперед. Вона мусить спробувати. Вона забігла в коридор і заглибилася у внутрішні переходи. Але Клісс не збрехала: темні кам’яні тунелі були вузькі й голі. Їй нізащо не знайти дороги вчасно.

«Дах, — подумала дівчина. — Елендова кімната мусить мати балкон. Мені потрібне вікно!»

Вона скинула на ходу черевички, стягнула панчохи й побігла так швидко, як лише дозволяла їй сукня. Їй потрібне було вікно, достатньо велике, щоб пролізти крізь нього. Зненацька вона вискочила в ширший коридор, зовсім порожній, якщо не брати до уваги мерехтливі смолоскипи.

У глибині коридору видніло велике бузкове вікно-троянда.

«Згодиться», — подумала дівчина. Розвогнивши сталь, вона «відштовхнулась» від масивних залізних дверей позаду, пролетіла трохи, а тоді «штовхнула» чимдуж залізну раму вікна.

Вен зависла в порожньому коридорі, «штовхаючи» одночасно вперед і назад. Щоб супротивні сили не розчавили її, вона розвогнила п’ютер. Вікно-троянда було величезне, але переважно зі скла. Наскільки ж міцним воно може бути?

Вікно виявилося дуже міцним. Напружуючи всі сили, Вен застогнала й почула позаду скрип — двері ось-ось могли злетіти з завіс.

«Ну ж бо... піддавайся!» — з люттю подумала дівчина, розвогнюючи сталь. Довкола вікна почався кришитися камінь.

Ураз шибка з гучним тріском вискочила зі стіни й зникла в нічній темряві. Вен шугнула за нею.

Дівчину відразу ж огорнула прохолодна імла. Вен злегка «притягнула» себе назад до дверей, щоб не відлетіти задалеко, а тоді сильно «відштовхнулася» від вікна, що падало. Величезна маса темного скла ринула вниз, збурюючи імлу, тимчасом як Вен злинула вгору, до даху. Її сукня несамовито лопотіла на вітрі.

Вікно з гуркотом упало на землю саме тої миті, коли дівчина досягла критого бронзовими листами даху і з глухим стуком опустилася на напівзігнуті ноги. Метал холодив босі ноги.

Вен розвогнила олово. Ніч проясніла, але нічого незвичайного дівчина не побачила.

Вона розпалила бронзу, шукаючи ознак алломантії, як учив Марш. Нічого. Убивці, очевидно, взяли з собою димника.

«Я ж не можу обшукати весь замок! — у розпачі подумала Вен, розвогнюючи бронзу. — Де ж вони?»

А тоді, на свій подив, вона щось відчула. Алломантичну пульсацію в темряві. Слабку. Приховану. Але цього було досить.

Довірившись інстинкту, Вен кинулася бігти дахом. На бігу вона розвогнила п’ютер, схопила сукню за декольте й роздерла її донизу одним ривком. З таємної кишеньки вона дістала капшук і флакони з металами, а тоді — знову навіть не спинившись — зірвала з себе сукню, нижню спідницю й прикріплені до неї панчохи. Корсет і рукавички стали наступними. Вен лишилася в тонкій білій спідній сорочці без рукавів і білих панталонах.

Вона мчала як несамовита. «Лише б не спізнитися, — думала вона. — Будь ласка! Лише б не спізнитися!»

Попереду в імлі вималювалися постаті. Вони стояли перед скісним даховим віконцем — Вен проминула кілька таких, поки бігла. Одна з постатей вказала на віконце, у руці її зблиснув кинджал.

Дівчина скрикнула, «відштовхнулася» від бронзового даху і злинула дугою в повітря. Вона опустилася серед заскочених зненацька вбивць і, здійнявши капшук угору, роздерла його.

Монети, відбиваючи світло, що лилося з віконця, розсипалися в повітрі. Коли блискучий металевий дощ став опадати, Вен «штовхнула».

Монети шугнули, наче рій розлючених комах, лишаючи слід у імлі. Убивці закричали, коли шматочки металу врізалися їм у тіло. Кілька темних постатей упало.

Але кілька лишилися стояти. Частина монет відлетіли вбік, «відштовхнуті» незримими алломантичними руками. На ногах лишилися четверо: двоє з них мали на собі марево-плащі, і одна з цих постатей видалася дівчині знайомою.

Шан Еларіель. Вен не потрібно було бачити плащ, щоб зрозуміти: така значна дворянка братиме участь у вбивстві лише з однієї причини — вона була з-імли-народжена.

— Ти?! — ошелешено витріщилася на неї Шан. Дворянка була одягнена у чорний костюм, а темне волосся зібрала у хвіст позаду. У марево-плащі вона мала заледве не стильний вигляд.

«Двоє з-імли-народжених, — подумала Вен. — Кепські справи». Вона відскочила, пригнувшись, коли один з убивць махнув на неї дуельним ціпком, і посунулася ковзькою поверхнею вниз. «Притягнувшись» до даху, вона різко спинилася, долонею торкаючись холодної бронзи. Відтак «притягнула» в жменю ті кілька монет, які не щезли в пітьмі.

— Убити її! — гарикнула Шан.

Ті двоє, яких Вен збила з ніг, лежали, стогнучи, на даху. Вони не були смертельно поранені: один уже навіть підводився, хитаючись.

«Громили, — подумала Вен. — А ті двоє, мабуть, монетостріли».

Немовби щоб підтвердити її здогад один із чоловіків спробував «відштовхнути» її пляшечку з металами. На щастя, металів у ній було замало, щоб використати їх як якір, і Вен легко втримала флакон.

Шан тим часом обернулася до дахового віконця.

«Навіть не намагайся!» — подумала Вен, кидаючись уперед.

Монетостріл скрикнув. Дівчина жбурнула в нього монету. Він відбив її «поштовхом», але Вен «заякорила» себе на бронзовому даху й, розвогнивши сталь, «штовхнула» що було змоги.

Сталевий «поштовх» нападника передався через монету на Вен, а через Вен — на дах, і відкинув чоловіка в повітря. Репетуючи, той стрімко полетів у ніч. Він був лише імлистий і не міг «притягнути» себе назад.

Другий монетостріл спробував засипати дівчину монетами, але вона з легкістю їх відбила. На жаль, він не повторив помилки свого товариша і, «штовхаючи» монети, одразу відпускав їх. Але все одно було зрозуміло, що йому її не дістати. Навіщо ж тоді він...

«Другий з-імли-народжений!» — шибонула думка, коли з імлистої темряви, зблиснувши скляними кинджалами, виплигнула постать.

Вен ледве встигла ухилитися, упавши на бік і відкотившись. Розвогнивши п’ютер, вона скочила на рівні й опинилася поруч із пораненим громилом, який ледве тримався на ногах. Викликавши ще один спалах п’ютеру, дівчина вгатила противника плечем у груди.

Громило незграбно поточився, тримаючись за скривавлений бік, а тоді затнувся й упав просто в дахове вікно. Гарна кольорова шибка розлетілася на друзки, і Вен оловослухом почула здивовані крики внизу, а потім гуркіт, коли тіло вдарилося об підлогу.

Дівчина звела очі на приголомшену Шан і злостиво посміхнулася. Позаду тихо лайнувся другий з-імли-народжений.

— Ти... ти... — белькотала Шан, а в очах її загрозливо розгорялася лють.

«Скористайся попередженням, Еленде, і біжи, — подумала Вен. — Бо мені теж час рятуватися втечею».

Вона не могла протистояти відразу двом з-імли-народженим: зазвичай їй не вдавалося впоратися і з одним Келсьє. Розвогнивши сталь, дівчина відстрибнула назад. Шан ступила вперед і з рішучим виразом на обличчі «штовхнула» себе за Вен. Другий з-імли-народжений приєднався до неї.

«Прокляття!» — подумки вилаялася Вен, крутнулась у повітрі й «притягнула» себе до краю даху над тим місцем, де вона вибила вікно-троянду. Унизу метушилися люди, їхні ліхтарі освітлювали імлу. Лорд Венчер, мабуть, думає, що його син уже мертвий. Що ж, на нього чекатиме сюрприз.

Вен знову злинула в повітря, скерувавши себе в імлисту порожнечу. Вона почула, як обоє з-імли-народжені опустилися на дах там, де щойно стояла вона, а тоді теж «відштовхнулися» і стрибнули.

«Погано», — стривожено подумала Вен, летячи крізь імлу. Монет у неї не лишилося, кинджалів вона теж не мала — і їй протистояли два досвідчені з-імли-народжені.

Вен підпалила залізо, розпачливо шукаючи в нічній темряві «якір». Унизу праворуч загорілася блакитна лінія, кінець якої повільно рухався.

Вен смикнула за неї, змінюючи траєкторію свого польоту. Дівчина помчала вниз, і невдовзі під нею з’явилися темні обриси оборонного муру Венчерів. Її «якорем» виявився нагрудник нещасливого вартового. Солдат лежав на верхівці муру й відчайдушно чіплявся за зубець, щоб не полетіти до Вен.

Дівчина врізалася в нього ногами, перевернулася в повітрі й опустилася на холодний камінь. Вартовий упав, але відразу ж закричав і знову схопився за зубець, коли його «потягнула» ще одна алломантична сила.

«Пробач, друже», — подумала Вен, копаючи його по руці. Вартовий відпустив зубець і негайно злетів догори, немовби хто смикнув його на невидимій мотузці.

Десь угорі в темряві глухо зіштовхнулися тіла, і дівчина побачила, як на замкове подвір’я безвладно впали дві людини. Вен усміхнулася й побігла верхівкою муру. «Дуже сподіваюся, що то була Шан».

Вона підстрибнула й опустилася на дах прибрамної вартівні. Люди бігали по подвір’ю, заскакували в карети й тікали.

«Ось так починається війна домів, — подумала дівчина. — Ніколи й не думала, що буду тою, хто її розпочне офіційно».

Згори, із імли, на неї ринула жіноча постать. Вен скрикнула й, розвогнивши п’ютер, відскочила вбік. Шан спритно опустилася на дах вартівні, стрічки її марево-плаща маяли за спиною. В обох руках вона мала кинджали, а очі її палали люттю.

Вен відстрибнула й скотилася з вартівні на мур. Двійко вартових налякано відсахнулися, заскочені зненацька видом напівголої дівчини, що впала їм на голови. Шан зіскочила на мур позаду них і «штовхнула» одного вартового на Вен.

Чоловік зарепетував, коли Вен теж «штовхнула» його нагрудник. Однак солдат був значно тяжчий за неї, і дівчину відкинуло назад. Щоб сповільнити себе, вона «потягнула» за вартового, і чоловік важко впав. Дівчина зграбно опустилася поруч і підхопила палицю, що випала з його руки.

Шан атакувала, і її кинджали затанцювали в блискучій круговерті. Вен змушена була знову відстрибнути назад. «А вона добре вміє битися!» — занепокоєно подумала дівчина. Сама вона майже не тренувалася з кинджалами, і тепер шкодувала, що не попросила Келсьє повправлятися з нею більше. Вен замахнулася палицею, але вона ніколи раніше не тримала в руках цієї зброї, і її спроба атаки виявилася просто сміховинною.

Шан різонула кинджалом, і Вен не встигла ухилитися. Щока спалахнула болем. Від несподіванки вона випустила палицю й, сягнувши рукою до щоки, відчула кров. Затинаючись, вона відступила. На обличчі Шан з’явилася посмішка.

Аж тут Вен згадала про флакон. Той, якого Келсьє дав їй ще перед зустріччю з Маршем.

Флакон із атієм.

Вона не стала витрачати час, щоб дістати його з-за пояса, де він був схований. Натомість підпалила сталь, «штовхнула» флакон перед собою, миттю запалила залізо й «потягнула» атієву намистину. Пляшечка розбилася на друзки, а намистина полетіла до Вен. Дівчина спіймала її в рот і проковтнула.

Рука Шан метнулася до пояса. А тоді, перш ніж Вен встигла щось зробити, дворянка вихопила свій флакон і випила його вміст.

«Ну звісно, вона теж має атій!»

Але скільки його в неї? Келсьє дав Вен небагато — приблизно на пів хвилини. Шан із посмішкою стрибнула вперед, її довге темне волосся метлялось у повітрі. Вен заскреготала зубами. Вибору не було.

Вона підпалила атій. Із постаті Шан негайно вискочили кілька десятків примарних атієвих тіней. Між двома з-імли-народженими запанувала хитка рівновага: вразливою стане та, у кого атій закінчиться швидше. Адже неможливо уникнути удару противника, який достеменно знає, що ти збираєшся зробити.

Вен позадкувала, не спускаючи Шан з ока. Дворянка наступала, а її атієві примари змішались довкола неї у божевільному танку. Вона видавалася спокійною. Впевненою у своїй безпеці.

«У неї вдосталь атію, — збагнула Вен, відчуваючи, як вигоряє її власний запас. — Треба забиратися звідси».

Раптом примарна стріла ввігналася їй у груди. Вен ухилилася вбік тої миті, коли справжня — без залізного вістря — розітнула повітря там, де вона щойно стояла. Дівчина глянула на вартівню: кілька солдатів напинали луки.

Вона лайнулася і глянула вбік, у імлу. Краєм ока вона помітила посмішку Шан.

«Вона чекає, доки в мене скінчиться атій. Вона хоче, щоб я втікала... знає, що легко мене наздожене».

Лишалося тільки одне — атакувати.

Шан здивовано насупилася, коли Вен кинулась уперед. Примарні стріли вдарилися об каміння за мить до того, як це зробили їхні справжні відповідники. Завдяки посиленій атієм реакції вона досконало знала, як треба рухатися. Дівчина ухилилася, і дві стріли просвистіли обабіч неї так близько, що вона відчула порух повітря.

Шан махнула кинджалами, і Вен уникла одного удару, ухилившись убік, а другий заблокувала передпліччям, діставши глибокий поріз. Краплини крові порснули в повітря, кожна — відкидаючи прозорі атієві образи, але Вен крутнулася й, розвогнивши п’ютер, угатила кулаком противниці в живіт.

Шан охнула від болю й зігнулася, але не впала.

«Атій майже закінчився, — у розпачі подумала Вен. — Ще кілька секунд — і все».

Вона погасила його передчасно.

Шан лиховісно посміхнулася, випросталася й сміливо атакувала кинджалом у правій руці. Вона вирішила, що Вен витратила весь свій атій, а отже лишилася беззахисною. Вразливою.

Цієї миті дівчина підпалила останню крихту. Шан на секунду завагалася, збита з пантелику, — саме тоді, коли над їхніми головами крізь імлу промайнула чергова примарна стріла. Цього секундного вагання Вен вистачило.

Коли прилетіла справжня стріла, дівчина схопила її в повітрі — шорстке древко обпекло долоню — і вгородила противниці в груди. Стріла зламалася в руці, лишивши близько дюйма стирчати в тілі Шан. Дворянка поточилася, позадкувала, але втрималася на ногах.

«Клятий п’ютер!» — подумала Вен, вихопила меча з піхов непритомного солдата й, рішуче зціпивши зуби, стрибнула вперед. Шан, яка ще не отямилася, здійняла руку, щоб «відштовхнути» клинок, але Вен кинула його — він мав лише відвернути увагу — і ввігнала другу половинку зламаної стріли поруч із першою.

Цього разу Шан упала. Вона пробувала підвестися, але котрийсь із уламків, очевидно, дістався-таки серця, бо обличчя її зблідло. Дворянка ще трохи посмикалася, а тоді затихла на камінні.

Глибоко дихаючи, Вен стала й витерла кров зі щоки, а тоді збагнула, що цим лише погіршила справу, адже рука теж кривавила. Позаду кричали солдати, готуючись знову стріляти з луків.

Вен озирнулася на замок, попрощалася подумки з Елендом, а тоді, «відштовхнувшись», зникла в нічній темряві.