З-імли-народжені

20

Дорога між Лютаделем і Феллісом починала неабияк набридати Вен. Протягом останніх кількох тижнів їй довелося щонайменше разів десять проїхатися тим самим маршрутом, спостерігаючи ті самі брунатні пагорби, хирляві деревця й зарості низького чагарнику. Вен здавалося, що вона вже знає кожнісінький горбик, на якому підстрибувала карета.

Вона відвідувала численні бали — але це був лише початок. Не менш популярними були обіди, чаювання та інші форми щоденних розваг. Часто Вен доводилося їздити між містами двічі або й тричі на день. Молоді дворянки, очевидно, не мали іншої роботи, крім як проводити по шість годин в кареті щодня.

Вен зітхнула. Неподалік гурт скаа вздовж каналу тягнув до Лютаделя баржу. Життя могло бути куди гіршим.

І все ж вона почувалася невдоволеною. Був полудень, і до вечора ніяких важливих подій не очікувалося, тож їй не було куди податися, окрім як повернутися до Фелліса. Вен постійно думала, наскільки швидше могла б долати цю дорогу алломантичним шляхом. Їй бракувало стрибків у імлі, але Келсьє не поспішав відновлювати її навчання. Ватажок дозволяв тільки недовгі нічні тренування без ризикованих і захопливих стрибків. Лише найпростіші рухи — переважно «штовхання» й «притягування» невеличких предметів, стоячи на землі.

Її тривала неміч починала дратувати Вен. Від сутички з інквізитором сплинуло вже понад три місяці; найгірший період зими минув без жодної сніжинки. Скільки ще потрібно часу, щоб вона повністю одужала?

«Добре, що я хоч можу ходити на бали», — подумала дівчина. Попри нудні переїзди, Вен починало подобатися її завдання. Удавати дворянку насправді виявилося набагато легше, ніж промишляти крадіжками. Авжеж, якби її викрили, вона приплатилася б життям, але наразі дворянство начебто охоче приймало її до свого кола — з нею танцювали, з нею вечеряли, з нею ділилися плітками. Це було приємне життя — дещо нудне, але остаточне повернення до алломантії мало б виправити це.

Були, однак, дві речі, які викликали в неї досаду. Перша — це неспроможність добути корисну інформацію: Вен дедалі більше дратувало, коли її запитання лишалися без відповіді. Вона вже набула достатньо досвіду й бачила, що всі довкола снують інтриги, але ще лишалася надто чужою, щоб їй дозволили взяти в них участь.

Хоча таке становище й було прикре, однак Келсьє не сумнівався, що зрештою воно зміниться. Другу причину її досади було значно важче усунути. Протягом останніх кількох тижнів лорд Еленд Венчер майже не з’являвся на балах. Той перший раз, коли він провів із нею цілий вечір, так і залишився єдиним. І хоча тепер їй рідко випадало сидіти самій, Вен швидко зрозуміла, що решті молодих дворян бракує... Елендової глибини. Жоден не мав ні його жартівливої дотепності, ні таких самих чесних і щирих очей. Ніхто з них не видавався справжнім. Таким, як Еленд.

Він начебто й не уникав її. Але водночас і не докладав жодних зусиль, щоб проводити з нею час.

«Невже я помилилася щодо нього?» — думала Вен, коли карета під’їжджала до Фелліса. Еленда іноді було так важко зрозуміти. На жаль, очевидна нерішучість дворянина не змінила настрою його колишньої нареченої. Вен починала усвідомлювати, чому Келсьє не хотів, щоб вона привернула увагу когось надто значного. На щастя, вона не часто зустрічалася з Шан Еларіель, однак коли це таки траплялося, дворянка користалася з кожної нагоди, щоб висміяти, образити й принизити Вен, і робила це зі спокійною аристократичною погордливістю, своєю поведінкою нагадуючи дівчині про її низький статус.

«Мабуть, я надто ввійшла у свою роль», — подумала Вен. Валетта була лише маскою: вона мала бути такою, як про неї казала леді Еларіель. Попри це, образи все одно дошкуляли.

Вен струснула головою, викидаючи з думок Шан та Еленда. Попелопад, який ішов, поки вона їхала до Фелліса, ущух, лишивши по собі невеличкі кучугури на вулицях і чорні вихорки, які здіймав вітер. Скаа-робітники працювали, збираючи попіл у відра й виносячи його за місто. Часом їм доводилося квапливо відбігати з дороги: карети дворян навіть не думали сповільнюватися заради них.

«Бідолахи», — подумала Вен, минаючи гуртик обірваних дітей, які струшували попіл з осик, щоб потім його підмести: перехожий дворянин не надто зрадів би, якби йому на голову зненацька впала з дерева купа попелу. По двоє, діти трусили осики, скидаючи на себе каскади чорного бруду. Пильні наглядачі, помахуючи ціпками, походжали вулицею туди-назад, стежачи, щоб ніхто не байдикував.

«Еленд та всі інші, — подумала дівчина, — мабуть, вони навіть не усвідомлюють, як важко ведеться скаа. Дворяни живуть собі у своїх гарних фортецях, танцюють і не розуміють, як сильно Пан Всевладар пригноблює простолюд».

Вен бачила у дворянах і хороше — вона не ненавиділа їх усіх без винятку, як Келсьє. Декотрі з них видавалися добрими на свій лад, і вона починала схилятися до думки, що деякі розповіді скаа про їхню жорстокість — перебільшені. Проте коли їй траплялося на очі щось на кшталт убивства того бідолашного хлопчика або праці цих дітей, вона не могла не сумніватися. Як можуть дворяни цього не бачити? Як можуть вони не розуміти?

Дівчина зітхнула й відвела погляд від скаа. Карета нарешті підкотила до будинку Рену. Вен помітила якусь велику юрбу на внутрішньому подвір’ї і негайно схопилася за повний флакон із металами. Невже Пан Всевладар надіслав солдатів арештувати лорда Рену? Утім, вона швидко збагнула, що на подвір’ї не солдати, а скаа в простому робочому вбранні.

Карета проїхала крізь браму, і Вен збентежилася ще більше. На землі лежали ящики й мішки, брудні від недавнього попелопаду. Робітники сновигали, вантажачи їх на вози. Карета зупинилася перед будинком, і Вен не стала чекати, поки Сейзед відчинить дверцята. Підібравши сукню, вона вискочила сама й кинулася до Келсьє і Рену, які спостерігали за роботою.

— Ви що, відправляєте зброю і припаси до печер звідси? — підбігши до чоловіків, стишеним голосом запитала вона.

— Спершу зроби реверанс, дитино, — відказав лорд Рену. — Не виходь із ролі, поки тебе бачать сторонні.

Дівчина, стримавши роздратування, послухалася.

— Звісно, що звідси, Вен, — мовив Келсьє. — Рену повинен робити бодай щось зі зброєю та харчами, які він скуповує. Виникнуть підозри, якщо люди не побачать, що він їх кудись відправляє.

Рену ствердно кивнув.

— Ми відправляємо їх каналовими баржами буцімто до моєї плантації на Заході. Однак дорогою баржі зупиняться, щоб вивантажити припаси — і значну частину людей — біля печер повстанців, а потім із меншою командою про людське око рушать далі.

— Наші солдати навіть не знають, що Рену свідомо бере участь у плані, — усміхаючись, додав Келсьє. — Вони гадають, що я його обшахровую. Це ще й чудова нагода оглянути армію. Ми проведемо близько тижня в печерах, а тоді повернемося до Лютаделя котроюсь із барж Рену, що прямуватиме на схід.

— Ми? — перепитала Вен, зненацька уявивши, як тижнями сидить на баржі й спостерігає день у день одноманітні краєвиди. Це буде значно гірше, ніж їздити туди-назад між Лютаделем і Феллісом.

Келсьє звів брови.

— Ти наче занепокоїлася. Схоже, комусь починають подобатися бали і звані вечори.

Вен зашарілася.

— Я просто подумала, що мені слід лишитися тут. Я стільки пропустила через хворобу...

Ватажок, хихотнувши, заспокійливо здійняв руку.

— Ти зостаєшся. Їдемо ми з Єденом. Мені треба подивитися на армію, а Єден лишиться наглядати за нею, щоб Гем міг повернутися до Лютаделя. Ми також прихопимо з собою мого брата, щоб висадити у Венніасі, де він приєднається до міністерських послушників. Добре, що ти повернулася, — я хочу, щоб ти побалакала з ним трохи, перш ніж ми вирушимо.

— З Маршем? — здивувалася Вен.

Келсьє кивнув.

— Він імлистий шукач. Бронза — чи не найменш корисний метал, особливо для повноцінного з-імли-народженого, але Марш стверджує, що може показати тобі кілька штучок. Це, мабуть, остання твоя нагода повчитися від нього.

Вен глянула на валку возів і людей, що метушилися біля них.

— То де ж він?

Келсьє насупився.

— Запізнюється.

«Це в них, либонь, родинне».

— Він скоро буде, дитино, — мовив лорд Рену. — Може, поки підеш щось перекусиш?

«Я й так останнім часом забагато перекушую», — подумала Вен, тамуючи роздратування. Замість піти до будинку, вона взялася гуляти по двору, оглядаючи припаси й робітників, які пакували речі й вантажили їх на вози, щоб доправити на пристань. За подвір’ям добре доглядали, і хоча попіл ще не встигли прибрати, але трава була скошена, і Вен могла не боятися забруднити спідницю й не мусила надто високо її задирати.

Взагалі-то, попіл на диво легко відставав від одягу. Із дорогим милом навіть білі речі можна було відіпрати дочиста. Саме тому дворяни завжди носили нове на вигляд вбрання. Ось така дрібничка, а саме вона відрізняла аристократів від скаа.

«Келсьє має рацію, — подумала Вен. — Мені починає подобатися бути дворянкою». Її непокоїли ті перетворення, що відбувалися з нею через новий триб життя. Колись її проблемами були недоїдання й побої, а тепер — тривала їзда в кареті й знайомі, які запізнюються на зустріч. До чого врешті-решт призведе така зміна?

Вен тихо зітхнула, походжаючи серед припасів. Там були ящики зі зброєю — мечами, бойовими палицями, луками, — але більшу частину становили мішки з провізією. За словами Келсьє, щоб підготувати армію, потрібно було значно більше зерна, ніж сталі.

Обережно, щоб не вимаститися попелом, Вен провела пальцями по ящиках. Вона й раніше знала, що припаси будуть відправляти сьогодні баржею, але не думала, що Келсьє поїде з ними. Мабуть, він вирішив це недавно: навіть новий — відповідальніший — Келсьє лишався імпульсивною людиною. Можливо, це корисна риса для лідера. Він не боявся втілювати нові ідеї, байдуже коли вони в нього виникали.

«Може, мені слід попроситися з ним? — ліниво подумала Вен. — А то я вже занадто увійшла в роль дворянки». Днями вона спіймала себе на тому, що сидить у кареті, випроставши спину, хоча була сама. Вона боялася втратити свої інстинкти: бути Валеттою стало для неї майже так само природно, як бути Вен.

Але вона не могла поїхати. Вона була запрошена на обід із леді Флавін, не кажучи вже про бал у Гастінгів, що мав стати головною світською подією місяця. Якщо Валетта там не з’явиться, їхній справі буде завдано великої шкоди — на те, щоб її виправити, піде не один тиждень. Крім того, був іще Еленд. Він, мабуть, зовсім забуде про неї, якщо Вен знову зникне.

«Він уже забув про тебе, — сказала сама собі дівчина. — На останніх трьох вечорах він із тобою майже не розмовляв. Не втрачай голови, Вен. Це лише звичайне шахрайство — гра, в яку ти вже не раз грала. Ти створюєш собі репутацію, щоб добути інформацію, а не щоб фліртувати й розважатися».

Вона рішуче кивнула у відповідь на свої думки. Поруч кілька скаа вантажили віз. Вен затрималася біля великого стосу ящиків, спостерігаючи за роботою. За словами Доксона, ситуація з вербуванням покращувалася.

«Ми набираємо ходи, — подумала Вен. — Мабуть, чутки ширяться». Це було добре — якщо тільки вони не поширяться занадто далеко.

Якийсь час вона споглядала робітників, відчуваючи щось... дивне. Скаа видавалися неуважними. За хвилю Вен зрозуміла чому. Працюючи, вони шепотілися й раз по раз кидали погляди на Келсьє. Дівчина підійшла трохи ближче, тримаючись біля стосу ящиків, і підпалила олово.

— ...Ні, це він, точно тобі кажу, — шепотів один із робітників. — Я бачив шрами.

— Він високий, — зауважив другий.

— Звісно. А чого ти очікував?

— Він виступав на зборах, коли мене завербували, — додав третій. — Уцілілий в Гатсіні.

У голосі його звучав шанобливий захват.

Чоловіки пішли далі по наступні ящики. Вен схилила голову і стала ходити поміж робітниками, дослухаючись. Не всі говорили про Келсьє, але напрочуд багато. Згадували і про Одинадцятий метал.

«То ось, у чому річ, — подумала дівчина. — Це не повстання набирає ходи, а Келсьє». Про нього говорили стишеним, мало не побожним тоном. Чомусь Вен це не дуже подобалося. Вона не хотіла б чути про себе таке. Одначе Келсьє сприймав це як належне: його харизматична особистість, мабуть, підживлювала ці чутки ще більше.

«Цікаво, чи зможе він відпустити це, коли все закінчиться?» Інші ватажани, вочевидь, не прагнули до лідерства, але Келсьє, схоже, почував себе як риба у воді. Невже він справді дозволить повстанцям перейняти керівництво? Невже будь-хто здатен поступитися такою владою?

Вен насупилася. Келсьє — хороша людина, і з нього, мабуть, вийшов би хороший правитель. Проте якщо він захоче втримати владу, це буде зрадою, порушенням тих обіцянок, які він дав Єденові. Їй не хотілося, щоб Келсьє так вчинив.

— Валетто! — гукнув ватажок.

Вен здригнулася, почуваючись трохи винною. Келсьє вказав на карету, що в’їжджала на територію маєтку. Приїхав Марш. Карета тим часом зупинилася, і дівчина підійшла до Келсьє одночасно з Маршем.

Ватажок усміхнувся й кивнув головою у бік Вен.

— Нам ще треба трохи часу, щоб зібратися, — сказав він братові. — Покажеш цій малій кілька штучок?

Марш обернувся до неї. Як і Келсьє, він був стрункий і білявий, а все ж не такий вродливий. Можливо, йому бракувало усмішки.

Він вказав на передній балкон.

— Чекай на мене там.

Вен хотіла відповісти, але щось у виразі Маршевого обличчя змусило її змовчати. Це нагадало їй ті давні часи — кілька місяців тому, — коли вона не мала права розтуляти рота перед старшими. Лишивши трійцю розмовляти між собою, вона обернулася й попрямувала до будинку.

Вен швидко піднялася сходами й пройшла на балкон. Відтак присунула стілець і всілася перед побіленими дерев’яними поруччями. Балкон уже встигли прибрати від попелу. Унизу Марш іще розмовляв із Келсьє та Рену. Ген за містом, залиті червоним сонячним світлом, виднілися голі пагорби.

«Я лише кілька місяців удаю дворянку, а місцевість, яку не обробляють люди, уже видається мені гіршою». Їй ніколи не спадало на думку назвати краєвид «голим», коли вона подорожувала з Ріном. «А Келсьє каже, що колись уся земля була родючіша, ніж дворянські сади».

Чи він справді гадає повернути це? Хранителі здатні зберігати в пам’яті мови й релігії, але вони не можуть відтворити насіння рослин, які давним-давно зникли. Вони не можуть зупинити попелопади чи прогнати імлу. Невже світ справді так сильно зміниться, коли Остання імперія впаде?

Крім того, хіба Пан Всевладар не має певного права на свій престол? Адже він здолав Безодню — принаймні він так стверджував. Урятував світ, який тепер — у якомусь викривленому розумінні — належав йому. Яке вони мали право відбирати його?

Вен часто замислювалася над такими питаннями, але не ділилася своїми сумнівами з іншими ватажанами. Усі вони здавалися цілковито відданими плану Келсьє, а деякі, схоже, навіть поділяли його мрії. Але Вен вагалася. Рін навчив її скептично ставитися до оптимістичних настроїв.

А цей план був саме тим, щодо якого були всі підстави вагатися.

Утім, уже минув той час, коли Вен не розуміла своїх вчинків. Тепер вона знала, чому лишилася. Вона лишилася не через план, вона лишилася через людей. Їй подобався Келсьє. Їй подобалися Доксон, Бриз і Гем. Їй подобалися навіть той дивакуватий хлопчина, Страшко, та його буркотливий дядько. Ця ватага не була схожа на жодну, в якій їй досі доводилося працювати.

«Хіба це достатня причина дозволити себе вбити?» — запитав Рінів голос.

Вен замислилася. Останнім часом вона дедалі рідше чула його нашепти, але остаточно вони не зникли. Позбутися Рінової науки, яку брат втовкмачував їй у голову протягом шістнадцяти років її життя, було нелегко.

За кілька хвилин на балкон прийшов Марш. Він поглянув на неї своїми суворими очима й сказав:

— Келсьє хоче, щоб я навчив тебе користуватися бронзою, тож почнімо.

Дівчина мовчки кивнула.

Марш дивився на неї, очевидно, чекаючи на багатослівнішу відповідь, але Вен нічого не сказала. «Не тільки ти можеш бути скупий на слова, друже».

— Гаразд, — мовив Марш, сідаючи біля неї і кладучи руку на перила. Голос його звучав уже не так роздратовано. — Келсьє каже, що ти мало часу приділяла внутрішнім ментальним здібностям. Це так?

Вен знову кивнула.

— Підозрюю, багато повноцінних з-імли-народжених легковажать цими силами, — вів далі Марш. — І припускаються помилки. Нехай бронза й мідь не такі ефектні, як інші метали, але в руках того, хто опанував їх, вони можуть стати потужною зброєю. Могутність інквізиторів ґрунтується на використанні бронзи, а імлисті в підпіллі виживають завдяки міді. Із них двох бронза значно складніша. Я можу навчити тебе правильно користуватися нею — якщо ти застосовуватимеш на практиці те, що я тобі покажу, це дасть тобі перевагу, якою нехтує багато з-імли-народжених.

— Але ж усі з-імли-народжені палять мідь, — заперечила Вен. — Якийсь сенс учити бронзу, якщо твій противник невразливий до неї?

— Бачу, ти вже міркуєш, як вони, — відказав Марш. — Не всі довкола — з-імли-народжені, дівчино. Коли вже на те пішло, їх дуже-дуже мало. І попри те, що думають такі, як ти, звичайні імлисті теж здатні вбивати. Коли ти знаєш, що тебе атакує громило, а не монетостріл, це знання цілком може врятувати тобі життя.

— Ну гаразд, — погодилася Вен.

— Бронза також допоможе тобі розпізнати з-імли-народженого, — мовив далі Марш. — Якщо ти бачиш, що хтось використовує алломантію, поруч немає димника, а ти не відчуваєш алломантичних імпульсів, то очевидно, що ти маєш справу з повноцінним з-імли-народженим. Або з інквізитором. У будь-якому разі тобі слід утікати.

Вен мовчки кивнула, відчуваючи, як злегка ниє рана в боку.

— Спалювання бронзи має кілька значних переваг проти того, щоб постійно ховатися в міднохмарі. Авжеж, спалюючи мідь, ти приховуєш себе від інших алломантів, але в певному розумінні ти себе осліплюєш. Мідь робить тебе невразливою до впливу на твої емоції.

— То це ж добре.

Марш глянув на неї, злегка схиливши голову набік.

— Справді? А скажи-но, що дає більшу перевагу? Бути невразливою до дії гамівника й не підозрювати про неї? Чи знати — завдяки бронзі, — яку саме емоцію він прагне притлумити?

— Хіба про таке можна дізнатися?

Марш кивнув.

— Якщо старанно вправлятимешся, то навчишся розпізнавати найменші зміни в тому, як спалює метали твій противник. Ти зможеш точно визначити, на яке саме почуття хоче вплинути гамівник чи підбурювач. Також матимеш змогу бачити, коли хтось розвогнюватиме метал. А якщо майстерно оволодієш бронзою, то, можливо, будеш здатна розуміти, коли запас металів у твого противника вичерпуватиметься.

Вен зважила його слова.

— Схоже, ти починаєш розуміти переваги, — сказав Марш. — Добре. Тепер підпали бронзу.

Вен послухалася й одразу відчула в повітрі дві ритмічні пульсації. Безгучні хвилі накочувалися на неї, немовби далеке биття різних барабанів. Вони були змішані й поплутані.

— Що ти відчуваєш? — запитав Марш.

— Думаю... горять два різні метали. Один імпульс іде від Келсьє знизу, а другий — від тебе.

— Добре, — похвалив Марш. — То ти таки тренувалася.

— Зовсім трішки, — визнала Вен.

Шукач здивовано звів брови.

— Трішки? Але ти вже можеш визначити джерело імпульсу. Для цього треба чимало вправлятися.

Вен стенула плечима.

— Мені це вдається якось саме собою.

Якусь хвилю Марш мовчав.

— Гаразд, — урешті промовив він. — Ці два імпульси різняться між собою?

Вен зосереджено насупила чоло.

— Заплющ очі, — порадив Марш. — Не розпорошуй увагу. Сконцентруйся лише на алломантичних імпульсах.

Вен так і зробила. Вона не те щоб чула пульсації — радше відчувала їх. Їй довелося щосили зосередитися, щоб виявити відмінність між імпульсами. Один... наче вдарявся об неї, а другий — дивне відчуття — немовби тягнув до себе з кожною хвилею.

— Один метал — «притягальний», чи не так? — запитала Вен, розплющуючи очі. — Його спалює Келсьє. А ти «штовхаєш».

— Добре, — похвалив її Марш. — Він спалює залізо: я попросив його, щоб ти могла потренуватися. Я, певна річ, палю бронзу.

— Вони всі відчуваються так? — запитала Вен. — По-різному?

Марш кивнув.

— «Притягальний» і «штовхальний» метали можна розрізнити за їхніми алломантичними властивостями. Власне кажучи, за цими ж властивостями метали й погруповані по категоріях. Адже те, що, наприклад, олово «тягне», а п’ютер «штовхає», — неочевидно. Я не казав тобі розплющувати очі.

Вен знову стулила їх.

— Зосередься на імпульсах, — зажадав Марш. — Спробуй визначити довжину їхньої хвилі. Можеш розрізнити, яка довша, а яка коротша?

Дівчина насупилася. Вона щосили намагалася зосередитися, але чітко й виразно відчути метали не вдавалося. Минуло кілька хвилин, а хвилі двох пульсацій і далі видавалися їй однаковими.

— Не відчуваю різниці, — нарешті здалася вона.

— Добре, — безпристрасно відказав Марш. — Мені лише після пів року тренувань вдалося розрізнити довжину хвиль. Якби ти зуміла це з першого разу, я почувався б нездарою.

Вен розплющила очі.

— Навіщо ж тоді ти наказав мене це зробити?

— Тому що тобі треба тренуватися. Якщо ти вже можеш розрізнити «притягальний» метал і «відштовхувальний»... що ж, у тебе, безперечно, є хист. Можливо, навіть такий великий, як розповідає Келсьє.

— А що я мала б побачити? — запитала Вен.

— Одного дня ти навчишся відчувати різницю в довжині хвилі. Внутрішні метали — наприклад, бронза й мідь — пульсують довшими хвилями, ніж зовнішні, як-от залізо і сталь. Тренування також дасть тобі змогу побачити три різні зразки імпульсів: один — для фізичних металів, другий — для ментальних, і третій — для вищих. Довжина хвилі, група металу і його різновид («штовхальний» чи «притягувальний») — щойно ти опануєш ці три речі, то зможеш точно визначити, який метал спалює твій противник. Наприклад, імпульс із довгою хвилею, що б’ється об тебе і швидко повторюється, належить п’ютеру — «штовхальному» внутрішньому фізичному металу.

— А звідки такі назви? — запитала Вен. — Зовнішній і внутрішній?

— Нижчі вісім металів діляться на дві групи по чотири. У кожній групі — два внутрішні метали і два зовнішні, у кожній парі — один метал «штовхає», другий «тягне». Залізом ти «притягуєш» щось, що поза тобою, сталлю «відштовхуєш» щось, що так само поза тобою. Оловом ти «тягнеш» щось, що всередині тебе, а п’ютером «штовхаєш» щось, що всередині тебе.

— А як щодо бронзи й міді? — запитала Вен. — Келсьє називає їх внутрішніми металами, але ж вони начебто впливають на зовнішній світ. Мідь, наприклад, перешкоджає іншим відчути, що ти застосовуєш алломантію.

Марш похитав головою.

— Мідь не змінює твоїх противників — вона змінює щось у тобі так, що це впливає на твоїх противників. Тому це внутрішній метал. Натомість латунь безпосередньо змінює емоції іншої людини — саме тому це зовнішній метал.

Вен замислено кивнула, а тоді обернулася й поглянула на Келсьє.

— Ти так багато знаєш про всі метали, але ж ти лише імлистий, чи не так?

Марш кивнув. Схоже, він не мав наміру давати розлогішу відповідь.

«Ану, спробуймо дещо», — подумала Вен. Вона погасила бронзу й легенько підпалила мідь, щоб приховати свою алломантію. Марш ніяк не відреагував — він лише далі дивився вниз, на Келсьє та навантажені вози.

«Він не мав би відчути мене», — подумала дівчина, обережно підпалюючи цинк і латунь. Вона потягнулася й легесенько — як учив її Бриз — торкнулася Маршевих почуттів. Вона притлумила його підозріливість і стриманість, водночас посиливши смуток і задуму. Теоретично це мало б розговорити його.

— Ти, мабуть, десь цього навчився? — обережно запитала Вен.

«Він зрозуміє, що я зробила. Він розізлиться і...»

— Я «луснув» ще зовсім юним, — промовив Марш. — Я мав досить часу, щоб вправлятися.

— Багато хто мав, — зауважила дівчина.

— У мене... були причини. Їх важко пояснити.

— їх завжди важко пояснити, — сказала Вен, ледь-ледь посилюючи алломантичний тиск.

— Тобі відомо, як Келсьє ставиться до дворян? — запитав Марш, обертаючись до неї. Очі його здавалися двома шматками льоду.

«Залізноокий, — подумала Вен. — Недарма його так називали». Вона кивнула у відповідь.

— Так от, я те саме відчуваю до зобов’язувачів, — мовив він, відвертаючись. — Я ладен на все, аби тільки завдати їм болю. Вони забрали нашу матір — саме тоді я «луснув» і саме тоді я поклявся їх знищити. Саме тому я приєднався до повстанців і взявся вивчати все, що лише відомо про алломантію. Інквізитори використовують її, тож я мусив зрозуміти її — принаймні зрозуміти все, що міг, стати настільки вправним, наскільки було можливо, і... ти мене зараз «гамуєш»?

Вен здригнулася й миттю погасила метали. Марш знову обернувся до неї з холодним виразом на обличчі.

«Тікай!» — промайнула думка. І Вен мало-мало не побігла. Приємно було дізнатися, що давні інстинкти нікуди не поділися, а тільки лишалися схованими.

— Так, — ніяково пробурмотіла вона.

— А в тебе справді хист, — мовив Марш. — Я ніколи б не здогадався, якби не почав теревенити. Припини це.

— Я вже припинила.

— Добре, — сказав Марш. — Це вже вдруге ти намагаєшся вплинути на мої емоції. Ніколи більше цього не роби.

Вен кивнула, а потім здивовано перепитала:

— Вдруге?

— Уперше це сталося в моїй крамниці, вісім місяців тому.

«Справді. Чому я не запам’ятала його?»

— Пробач.

Марш похитав головою і знову відвернувся.

— Ти з-імли-народжена — ти не можеш інакше. Як і він, — Марш дивився вниз, на брата.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

— Марше? — нарешті запитала Вен. — Як ти дізнався, що я з-імли-народжена? Я ж тоді вміла лише «гамувати».

— Не зовсім, — відказав він. — Інші метали ти знала інстинктивно. Того дня ти також спалювала п’ютер і олово — слабенько, ледь-ледь помітно. Ці метали, мабуть, потрапили у твій організм із водою або через кухонне начиння. Ти ніколи не задумувалася, як вижила там, де так багато померли?

Вен зважила його слова. «А й справді, я пережила стільки побоїв. Стільки днів без їжі, стільки ночей, проведених у провулках просто неба під дощем або попелопадом...»

Марш кивнув.

— Мало хто, навіть серед з-імли-народжених, має такий зв’язок із алломантією, що здатен спалювати метали інстинктивно. Саме цим ти мене зацікавила, і саме тому я тримав тебе на оці й розповів Доксону, де тебе знайти. Ти знову «штовхаєш» мої емоції?

Вен похитала головою.

— Я ж пообіцяла.

Марш насупився, пильно вивчаючи її з кам’яним виразом на обличчі.

— Ти такий суворий, — тихо сказала дівчина. — Як мій брат.

— Ви були близькі?

— Я його ненавиділа, — прошепотіла Вен.

Маршеві очі затрималися на ній, а тоді він відвів погляд.

— Зрозуміло.

— Ти ненавидиш Келсьє?

Він похитав головою.

— Ні, я його не ненавиджу. Він легковажний і зарозумілий, але він мій брат.

— І цього досить? — запитала Вен.

Марш ствердно кивнув.

— Я... мені важко це збагнути, — чесно зізналася дівчина, дивлячись на подвір’я, виповнене скаа, ящиками й мішками.

— Брат, либонь, ставився до тебе не надто добре?

— Не надто.

— Хто твої батьки? — запитав Марш. — Батько, очевидно, дворянин. А мати?

— Божевільна, — відказала Вен. — Вона чула голоси. Усе було настільки погано, що брат боявся лишати нас із нею. Але він не мав вибору...

Марш сидів мовчки. «Як йому вдалося обернути розмову на мене? — здивувалася дівчина. — Він не гамівник, але розговорив мене так само, як я його».

І все ж Вен відчувала полегкість, нарешті розповідаючи про це. Вона несвідомо торкнулася сережки.

— Я цього не пам’ятаю, — мовила вона, — але Рін розказував, що одного дня він повернувся додому і побачив мою матір усю в крові. Вона вбила мою молодшу сестричку, ще немовля. Убила по-звірячому. Мене, однак, не торкнулася, лише дала сережку. Рін сказав... він сказав, що мати тримала мене на руках, щось белькотіла й називала мене королевою, а біля її ніг лежав труп моєї сестрички. Він забрав мене від матері, і вона втекла. Мабуть, він урятував мені життя. Гадаю, почасти саме тому я лишалася з ним. Навіть коли мені було з ним погано.

Вона глянула на Марша.

— Ти навіть не розумієш, як тобі пощастило, що в тебе такий брат, як Келсьє.

— Можливо, — відказав Марш. — Мені... мені б лише хотілося, щоб він не ставився до людей як до іграшок. Мені доводилося вбивати зобов’язувачів, але позбавляти людей життя лише за те, що вони народилися дворянами... — Марш похитав головою. — І не лише це. Келсьє подобається, коли його обожнюють.

Він мав рацію. Утім, Вен уловила в його голосі ще щось. Невже заздрість? «Ти старший брат, Марше. Ти серйозний і відповідальний. Замість працювати зі злодіями, ти приєднався до повстанців. Мабуть, не надто приємно, коли всі люблять твого молодшого брата».

— Але тепер, — додав Марш, — він змінюється на краще. Провалля змінили його. Її... смерть змінила його.

«А це що таке?» — зацікавлено подумала Вен. Вона відчула в його словах біль. І то глибший біль, ніж почувають через смерть братової дружини.

«Он воно що. Отже, річ не в тому, що всі решта люблять Келсьє більше. Річ у тому, що його любила більше одна жінка. Жінка, яку ти кохав».

— Хай там як, — вів далі Марш твердішим голосом. — Його колишня пиха — у минулому. Його план — божевілля, і я впевнений, що почасти Келсьє задумав усе це, щоб збагатитися, але... йому ж не обов’язково було для цього допомагати повстанцям. Він намагається зробити щось хороше, хоча, найімовірніше, врешті-решт загине.

— Чому тоді ти з ним? Якщо впевнений, що він зазнає невдачі.

— Бо він допоможе мені проникнути в Міністерство, — відказав Марш. — Інформація, яку я роздобуду там, допомагатиме повстанцям протягом багатьох років після нашої з Келсьє смерті.

Вен кивнула, позираючи на подвір’я.

— Марше, — нерішуче промовила вона. — Мені здається, не все в минулому. Те, як Келсьє ставить себе перед скаа... те, як вони дивляться на нього...

— Я знаю, — відказав Марш. — Це почалося з тої його історії з Одинадцятим металом. Я не впевнений, чи нам варто хвилюватися, — Кел просто грає у свої звичні ігри.

— Мене дивує, чому він вирушає в цю подорож, — сказала Вен. — Адже він полишає справу на добрий місяць.

Марш заперечно похитав головою.

— Тут у нього ціла армія людей, які працюватимуть на справу. Крім того, йому треба покинути місто. Чутки про нього вийшли з-під контролю, і дворяни починають цікавитися Вцілілим. Якщо піде поголос, що чоловік зі шрамами на руках мешкає в лорда Рену...

Вен кивнула з розумінням.

— Зараз, — вів далі Марш, — він удає якогось далекого родича Рену. Але цей чоловік повинен зникнути, перш ніж хтось пов’яже його з Уцілілим. Коли Кел повернеться, йому доведеться поводитися обережно: пробиратися до будинку через задній вхід замість парадного, не скидати каптура в Лютаделі...

Він замовк, а тоді підвівся.

— Ну гаразд, ази я тобі показав. Тепер тобі треба тренуватися. Коли будеш поруч із імлистими, проси їх, щоб спалювали метали, і вивчай їхні алломантичні імпульси. Якщо ми знову зустрінемось, я покажу тобі ще, але наразі, поки ти на практиці не засвоїш основ, я не можу нічого більше тебе навчити.

Вен кивнула, і Марш, не прощаючись, вийшов з балкона. За кілька хвилин вона побачила, як він підходить до Келсьє і Рену.

«Вони справді не ненавидять один одного, — подумала Вен, поклавши лікті на перила. — Цікаво, як це?» Поміркувавши, вона вирішила, що поняття братерської чи сестринської любові трохи скидається на довжину хвилі алломантичного імпульса — і те, і те було їй невідоме й поки що незрозуміле.