З-імли-народжені

36

Вен поволі прямувала до Кредік-Шо. Крайнебо позаду палало, імла відбивала й розсіювала сяйво тисячі смолоскипів. Здавалося, наче місто опинилося під велетенським світляним шатром.

Світло було жовте. Саме того кольору, якого мало б, на думку Келсьє, бути сонце.

Біля тої самої палацової брами, на яку вони колись напали, стояли четверо вартових і нервово позирали на неї. Вен безгучно й неквапливо ступала мокрою від імли бруківкою, а марево-плащ урочисто шелестів за спиною.

Один із вартових наставив на неї спис, і дівчина зупинилася просто перед вістрям.

— Я знаю вас, — м’яко промовила вона. — Ви тяжко гарували на фабриках, у копальнях і кузнях. Ви розуміли, що одного дня ця робота вб’є вас і ваші рідні помруть із голоду. Тому — хоч і почували докори сумління — ви пішли до Пана Всевладаря і вступили до його гвардії.

Четверо чоловіків збентежено перезирнулися.

— Заграва позаду мене — це світло від великого повстання скаа, — сказала вона. — Усе місто вийшло проти Пана Всевладаря. Я не засуджую вас за ваш вибір, але настав час змін. Повстанцям стануть у пригоді ваші знання й уміння. Ідіть до них — вони збираються на майдані Вцілілого.

— Майдані... Вцілілого? — перепитав солдат.

— На тому місці, де сьогодні вдень убито Вцілілого з Гатсіну.

Вартові знову нерішуче перезирнулися.

Вен злегка торкнулася їхніх емоцій і «збурила» їх.

— Вам більше не треба буде жити з почуттям провини.

Нарешті один із них зірвав імперську нашивку з однострою і рішуче рушив у нічну темряву. Решта троє якусь хвилю невпевнено дивились один на одного, а тоді пішли за товаришем, лишивши Вен перед відчиненим входом до палацу.

Вона пройшла коридором і дісталася тої самої вартівні, що й минулого разу. Дівчина зайшла всередину, не зашкодивши нікому, минула вартових, що теревенили між собою, і вийшла до наступного коридору. Солдати, отямившись від несподіванки, закричали на сполох і вибігли за нею, але Вен підстрибнула, «відштовхнулася» від ліхтарних тримачів і полетіла коридором.

Крики лишилися далеко позаду: вартові, навіть якби бігли щодуху, не могли її наздогнати. Вона дісталася кінця коридору й легко опустилася додолу, оповита стрічками марево-плаща. Далі дівчина рушила неспішною рішучою ходою. Не було потреби квапитися. Так чи інак вони чекатимуть на неї.

Минувши арковий прохід, Вен зайшла до центральної склепінчастої зали. Чорна мармурова підлога, інкрустації зі срібла вздовж стін, жарівні по кутках.

І два інквізитори, що заступили їй дорогу.

Вен спокійно рушила вперед, прямуючи до будиночка посеред зали, що був її метою.

— Ми шукали тебе весь цей час, — промовив інквізитор своїм скрипучим голосом. — А ти сама прийшла до нас. Удруге.

Вона зупинилася футів за двадцять від них. Височенні, на дві голови вищі за Вен, обоє самовпевнено посміхалися.

Дівчина підпалила атій і, різко викинувши руки з-під плаща, жбурнула в бік інквізиторів дві жмені наконечників від стріл. Розвогнивши сталь, вона щосили «штовхнула» металеві кільця, вільно надіті на обламані древка. Снаряди, розтинаючи повітря, шугнули вперед. Інквізитор, що стояв попереду, презирливо пирхнув і здійняв руку, «відштовхуючи» стріли.

Неприкріплені кільця від його «поштовху» зірвалися з обламаних древків і полетіли назад. Проте смертоносні наконечники, хоч і не «підштовхувані» більше, за інерцією неслися далі вперед.

Інквізитор здивовано роззявив рота, коли в нього ввігналося два десятки стріл. Кілька пробили його наскрізь і вдарилися об кам’яну стіну позаду. Ще кілька поцілили його товариша в ногу.

Перший інквізитор судомно смикнувся й упав. Другий загарчав. Він лишився стояти, але припадав на поранену ногу. Розвогнивши п’ютер, Вен метнулася вперед. Другий інквізитор кинувся навперейми, але дівчина вихопила з кишені плаща велику жменю п’ютерного порошку й кинула його в повітря.

Інквізитор збентежено завмер. Його «очі» бачили лише суцільну плутанину блакитних ліній, кожна з яких вела до дрібки п’ютеру. Коли так багато джерел металу були зосереджені в одному місці, лінії практично засліплювали.

Інквізитор розлючено обернувся, коли Вен промчала повз нього. Він «відштовхнув» п’ютерний порошок, розвіявши його, але поки він це робив, дівчина вихопила скляний кинджал і метнула його в противника. Бентежлива мішанина блакитних променів і атієвих тіней завадила інквізиторові помітити кинджал, і той влучив йому просто в стегно. Нелюд упав, хрипко лаючись.

«Добре, що це спрацювало, — подумала Вен, перестрибуючи через першого інквізитора, що стогнав на підлозі. — Бо я не була певна, як бачать ті їхні очі».

Вона жбурнула ще одну жменю порошку, щоб противник не зумів віднайти жодного металу на її тілі, а тоді, розвогнивши п’ютер, кинула всю свою вагу на дверцята будиночка. Бачивши, скільки клопоту завдав Келсьє один інквізитор, вона не мала наміру битися до переможного кінця з двома. Її метою було дізнатися, що всередині, і втекти.

Вен влетіла до будиночка, мало не перечепившись через шкуру якогось невідомого звіра, що лежала на підлозі. Зосереджено насупившись, вона стала поквапливо оглядати приміщення, шукаючи те, що ховав тут Пан Всевладар.

«Тут мусить бути якась підказка, як перемогти його — як виграти цю битву», — з надією думала дівчина. Вона сподівалася, що встигне дізнатися таємницю Пана Всевладаря й утекти, поки інквізитори будуть зайняті своїми ранами.

Приміщення мало тільки одні двері — ті, якими Вен увійшла. Посередині горів камін. Стіни були оздоблені якось химерно: усюди висіли хутра і шкури, помальовані дивними візерунками. Було тут і кілька старих картин, їхні барви вицвіли, а полотна пожовкли.

Вен шукала швидко, хапливо, прагнучи знайти щось, що можна було б використати проти Пана Всевладаря. На жаль, нічого корисного вона не бачила: приміщення було незвичне на вигляд, але нічим особливим не прикметне. По правді сказати, у ньому відчувався якийсь домашній затишок, як то буває в робочому кабінеті чи особистій кімнаті. Тут було повно чудернацьких предметів і оздоб, як-от роги якогось екзотичного звіра й пара дивних черевиків із широченними пласкими підошвами. Це був куток барахольника, місце, де хтось зберігав спогади про своє минуле.

Зненацька посеред кімнати щось ворухнулось, і Вен здригнулася від несподіванки. Обертове крісло, що стояло перед каміном, повільно розвернулося, і виявилось, що в ньому сидить зморхлий дідок. Лисий, з коричневими старечими плямами на шкірі, він мав на вигляд років сімдесят з чимось, а одягнений був у багате темне вбрання. Насупившись, дідок вперся у Вен гнівним поглядом.

«Ну що ж, — подумала дівчина. — Я зазнала невдачі: тут нічого нема. Час ушиватися звідси».

Вона вже почала обертатися, коли чиїсь грубі руки схопили її ззаду. Вен лайнулася і запручалась, але враз погляд її упав на закривавлену ногу інквізитора. Як йому вдалося стати на неї? Навіть із п’ютером це було неможливо. Дівчина спробувала вирватися, але інквізитор міцно тримав її.

— Що це все значить? — підводячись, різко запитав дідок.

— Пробачте, Пане Всевладарю, — шанобливо відказав інквізитор.

«Пан Всевладар?! Але ж... я бачила його. Він молодий».

— Убити її, — махнувши рукою, наказав дідок.

— Володарю, — промовив інквізитор. — Ця дівчина має... особливу цінність. Чи можу я лишити її живою на якийсь час?

— Яку особливу цінність? — запитав Пан Всевладар, зітхаючи й сідаючи назад у крісло.

— Ми хотіли б звернутися до вас із клопотанням, Пане Всевладарю, — сказав інквізитор. — Щодо Кантону правовір’я.

— Знову те саме? — утомлено мовив старий.

— Прошу вас, володарю.

Розвогнюючи п’ютер, Вен не переставала пручатися. Проте інквізитор притиснув їй руки до боків, а з її хвицання користі було мало. «Який же ж він дужий!» — з досадою подумала дівчина.

А тоді вона пригадала про Одинадцятий метал, чия незнана сила таїлася всередині неї. Вен звела погляд і зиркнула на старого. «Сподіваюся, це спрацює». Вона підпалила Одинадцятий метал.

Нічого не сталося.

Серце її впало. Вона розчаровано шарпнулася, а тоді побачила ще одного чоловіка. Він стояв поруч із Паном Всевладарем. Звідки він узявся? Вен не бачила, щоб він заходив до кімнати.

Чоловік мав широку бороду і був одягнений у грубе шерстяне вбрання й облямований хутром плащ. Одежа була небагата, але пошита добре. Незнайомець стояв мовчки й видавався... задоволеним. Він щасливо усміхався.

Вен, схиливши набік голову, придивилася. Чоловік видавався трохи знайомим. Рисами обличчя він скидався на того, хто вбив Келсьє, тільки був старший і... живіший.

Вен поглянула вбік. Поруч із нею стояв ще один незнайомець, молодий дворянин. Судячи з одягу, торговець, і то вельми заможний.

«Що відбувається?»

Одинадцятий метал вигорів. Обидва незнайомці щезли, наче привиди.

— Гаразд, — зітхнувши, сказав старий Пан Всевладар. — Я вислухаю ваше клопотання. Зустрінемося за кілька годин. Тевідіан попросив зібратися, щоб обговорити те, що відбувається за стінами палацу.

— О, це добре, що він буде присутній, — промовив другий інквізитор. — Дуже добре.

Вен далі борсалася, але нелюд штовхнув її на підлогу, а тоді здійняв руку, стискаючи щось, чого вона не побачила. Він розмахнувся, і її голова вибухнула болем.

Запалений п’ютер не допоміг, і Вен поринула в темряву. Еленд відшукав батька в північному вестибюлі — меншому й не такому приголомшливому, якщо порівнювати з величним головним входом до замку Венчерів.

— Що відбувається? — зажадав знати Еленд, одягаючи сюртук. Волосся його було розкуйовджене після сну.

Лорд Венчер розмовляв про щось із капітанами варти й судноводцями. Солдати й слуги з тривожно-переляканим виглядом метушилися по біло-коричневій залі.

Батько пустив повз вуха Елендове запитання, натомість гукнув посланця й наказав йому скакати до східної пристані.

— Батьку, що відбувається? — повторив Еленд.

— Скаа повстали, — гиркнув той.

«Що? — вражено подумав Еленд, тимчасом як лорд Венчер помахом руки підкликав до себе інший гурт солдатів. — Це неможливо». Щоб скаа повстали в Лютаделі... це не вкладалося в голові. У них не така натура, щоб відважитися на такий крок, вони просто...

«Валетта — скаа, — згадав він. — Перестань думати, як решта дворян, Еленде. Розплющ очі».

Лютадельський гарнізон далеко, ганяється за іншими повстанцями. Кілька тижнів тому скаа змусили дивитися жахливу страту, не кажучи вже про ту бійню, яку їм улаштували вчора. Ось їм і урвався терпець.

«Темадре передбачав це, — збагнув Еленд. — І ще з пів десятка інших політичних теоретиків. Вони стверджували, що Остання імперія не може існувати вічно. Хай навіть на її чолі бог, колись люди все одно повстануть... І ось нарешті це сталося. А мені випало бути свідком цього! Ось тільки... я не на тому боці».

— Про що ти говорив із судноводцями? — запитав Еленд.

— Ми відпливаємо, — коротко відповів лорд Венчер.

— Покидаємо замок? — здивувався Еленд. — Яка ж у цьому честь?

Лорд Венчер пирхнув.

— Тут ідеться не про хоробрість, хлопче. Тут ідеться про те, щоб вижити. Скаа напали на головну браму й перебили рештки гарнізону. Я не маю наміру чекати, поки вони прийдуть по дворянські голови.

— Але ж...

Лорд Венчер похитав головою.

— Ми в будь-якому разі поїхали б із міста. Кілька днів тому в Проваллях... дещо сталося. Коли Пан Всевладар довідається, то не буде задоволений.

Він відійшов і махнув рукою капітанові головного човна.

«Повстання скаа, — думав Еленд, усе ще трохи приголомшений. — Про що там попереджав Темадре у своїх працях? Він писав, що коли вибухне справжнє повстання, скаа вбиватимуть направо й наліво... і кожен дворянин заплатить своїм життя. Він передбачав, що повстання швидко захлинеться, але зоставить по собі гори трупів. Тисячі вбитих. Десятки тисяч».

— Чого ти стоїш, хлопче? — запитав батько. — Іди збирай речі.

— Я не поїду, — відказав Еленд, здивувавши самого себе.

Лорд Венчер нахмурився.

— Що?

Еленд підвів очі.

— Я не поїду, батьку.

— О ні, ти поїдеш, — сказав лорд Венчер і вп’явся у нього злим поглядом.

Еленд подивився йому просто в очі — розлючені не тому, що батько переймався синовою безпекою, а тому, що син наважився йому суперечити. Як не дивно, Еленд нітрохи не знітився. «Хтось повинен зупинити це. Повстання може піти на добро, але тільки якщо скаа не винищуватимуть своїх союзників. А дворяни якраз і повинні бути їхніми союзниками в боротьбі проти Пана Всевладаря. Він — наш ворог також».

— Батьку, я серйозно, — мовив Еленд. — Я залишаюся.

— Прокляття, хлопче! Ти що, насміхаєшся наді мною?

— Річ не в балах чи раутах, батьку. Тут ідеться про щось значно важливіше.

Лорд Венчер насупив брови сильніше.

— Тобто, ти не блазнюєш? Не робиш це на зло мені?

Еленд похитав головою.

Батько несподівано посміхнувся.

— Гаразд тоді. Лишайся, хлопче. Це добра думка. Хтось повинен представляти нашу родину тут, поки я збиратиму сили. Так... це дуже добра думка.

Еленд трохи спохмурнів, коли помітив, як зблиснули батькові очі. «Атій... Він хоче, щоб гнів Пана Всевладаря впав замість нього на мене! Навіть якщо імператор мене не вб’є, батько гадає, що я загину під час повстання. Так чи інак він мене позбудеться. А я таки справді погано даю собі раду з усіма цими інтригами, еге ж?»

Лорд Венчер обернувся, підсміхуючись собі під ніс.

— Лиши мені принаймні трохи солдатів, — сказав Еленд.

— Забирай майже всіх, — відповів лорд Венчер. — У цьому безладі навіть один човен вивести з міста буде складно. Щасти, хлопче. Переказуй вітання Панові Всевладарю.

Він знову розсміявся і рушив до свого коня, який уже чекав надворі осідланий.

Еленд лишився стояти в залі й зненацька збагнув, що став центром загальної уваги. Стривожені слуги й вартові, усвідомивши, що їх покинули, із розпачем обернулися до нього.

«Я... головний, — ошелешено подумав молодий дворянин. — І що тепер?» Він бачив, як імла надворі палахкотить відсвітами вогнів. Кілька вартових закричали, що до замку наближається натовп скаа.

Він підійшов до відчинених дверей і визирнув назовні. Позаду нього в залі запанувала тиша: налякані люди зрозуміли, яка небезпека їм загрожує.

Еленд стояв так тривалий час. Ураз він обернувся й крикнув:

— Капітане! Збери всіх наших людей — нікого не залишай тут — і вирушайте до замку Лекалів.

— Замку... Лекалів, мій пане?

— Його легше обороняти, — пояснив Еленд. — Крім того, що в нас, що в них замало солдатів — поодинці нас знищать. Разом є шанс вистояти. Ми запропонуємо своїх людей Лекалям в обмін на їхній захист.

— Але ж... мій пане, — заперечив солдат. — Лекалі — наші вороги.

Еленд кивнув.

— Так, але хтось-то має першим простягнути руку. А тепер рухайся!

Солдат відсалютував і кинувся виконувати наказ.

— О, і ще одне, капітане! — озвав його Еленд.

Той спинився й обернуся до нього.

— Вибери п’ятьох своїх кращих людей для моєї почесної варти. Ти лишишся тут за головного, а в мене й цієї п’ятірки буде особливе завдання.

— Яке завдання, мій пане? — збентежено запитав капітан.

Еленд знову обернувся до виходу і глянув у імлу.

— Ми підемо здаватися повстанцям.

Вен опритомніла від вологи. Вона зайшлася кашлем і застогнала, відчувши гострий біль у потилиці. Відтак, іще напівпритомна, розплющила очі, закліпала від води, якою її обілляли, і відразу запалила п’ютер та олово, щоб прийти до тями остаточно.

Чиїсь руки грубо підняли її. Вона знову закашлялася, коли інквізитор запхав їй щось до рота.

— Ковтай! — наказав він, викручуючи їй руку.

Вен закричала, марно силкуючись опиратися болю. Урешті-решт вона таки здалася й проковтнула шматочок металу.

— Тепер підпалюй, — сказав інквізитор, вивертаючи руку ще сильніше.

Вен противилася, відчуваючи всередині невідомий метал. Може, інквізитор хоче змусити її підпалити щось, непридатне для алломантії, щось, що може зашкодити їй або й убити?

«В’язня можна вбити й легшим способом», — подумала вона, знемагаючи від болю. Рука, здавалося, от-от вискочить із плечового суглоба. Урешті-решт Вен піддалася й підпалила невідомий метал.

Ураз запаси всіх інших металів щезли.

— Добре, — сказав інквізитор, кидаючи її на кам’яну підлогу в калюжу води.

Обернувшись, він вийшов із камери, затраснув ґратовані двері й зник у проході по той бік приміщення.

Вен важко піднялася рачки, розтираючи руку й намагаючись збагнути, що відбулося. «Мої метали!» У розпачі вона потягнулася до своїх внутрішніх запасів, але там нічого не було. Вона не відчувала жодного металу, навіть того, який щойно проковтнула.

«Що це було?» Дванадцятий метал? Може, алломантія не обмежувалася тим, про що їй розповідали Келсьє та інші?

Вен кілька разів глибоко вдихнула-видихнула, звелася навколішки і спробувала заспокоїтися. Щось... «штовхало» її. Гнітюча сила Пана Всевладаря. Вона відчувала її, хоч і слабше, ніж тоді, коли він убив Келсьє. З іншого боку, тепер вона не мала міді й не могла сховатися від його майже всемогутньої руки. Вен відчула, як зневіра стискає її, переконує просто лягти і здатися...

«Ні! — подумала дівчина. — Я мушу звідси вибратися. Я мушу триматися!»

Вона змусила себе підвестися на ноги й роззирнулася довкола. Її камера з трьох боків мала ґрати і скидалася більше на клітку. Усередині нічого не було, навіть якого-небудь матраца для спання. У в’язничному приміщенні було ще дві такі клітки, праворуч і ліворуч від неї.

З Вен зняли одяг, лишивши тільки спідню білизну. Мабуть, щоб у неї не зосталося при собі ніяких прихованих металів. Дівчина оглянула приміщення. Воно було довге й вузьке, з голими кам’яними стінами — і, крім табурета в кутку, порожнє.

«Якби лише знайти хоча б дрібку металу...»

Вона стала шукати. За звичкою спробувала підпалити залізо, щоб з’явилися блакитні промені, але не мала що підпалювати. Вен похитала головою у відповідь на такий безглуздий вчинок, але він лише показав, наскільки вона звикла покладатися на алломантію. Вона... немовби осліпла. Не могла палити олова, щоб чути далекі голоси. Не могла палити п’ютеру, щоб зміцнити тіло й угамувати біль у руці й голові. Не могла палити бронзи, щоб відшукати інших алломантів.

Вона не могла нічого.

«Раніше ти якось обходилася без алломантії, — суворо дорікнула Вен сама собі. — Зможеш обійтися й тепер».

Вона ретельно обшукала підлогу, сподіваючись знайти якусь загублену шпильку або цвяшок. Не знайшовши нічого, Вен звернула свою увагу на ґрати. Але як здерти з них бодай крихту заліза, не мала жодної гадки.

«Так багато металу, — з досадою подумала дівчина, — а я не можу ним скористатися!»

Вона сіла на підлогу й, зібгавшись, притулилася до стіни, трусячись від холоду в мокрій одежі. Надворі ще було темно. У вікно час від часу залітало заблукане пасемце імли. Що сталося з повстанням? Як там її друзі? Імла за вікном видалася їй трохи світлішою, ніж зазвичай. Може, то палають смолоскипи? Без олова її чуття були надто слабкі, щоб сказати напевне.

«Що я собі гадала? — із розпачем думала дівчина. — Невже я сподівалася досягти успіху там, де Келсьє зазнав поразки? Він знав, що з Одинадцятого металу користі жодної».

Якось цей метал працював, авжеж, але вбити Пана Всевладаря, очевидно, не міг. Вен сиділа й міркувала, намагаючись збагнути, що тоді відбулося. Було щось дивно знайоме в тому, як діяв Одинадцятий метал. Не в образах, які з’явилися, а в тому, що Вен відчувала, коли підпалювала його.

«Золото. Коли я підпалила Одинадцятий метал, відчуття були схожі на ті, коли я пробувала спалювати золото».

Може, Одинадцятий метал насправді не одинадцятий? Атій і золото завжди видавалися Вен неправильною парою. Всі інші мали чітку закономірність: основний метал і його сплав, які діють протилежним чином. Залізо «тягнуло», сталь «штовхала». Цинк «тягнув», латунь «штовхала». Атій і золото цієї закономірності не мали.

Що як Одинадцятий метал — насправді сплав атію або золота? «У такому разі... атій і золото — не пара. Вони діють по-різному. Схоже, але по-різному. Вони як...»

Як решта металів, що погруповані на четвірки: фізичні — залізо, сталь, олово і п’ютер — та ментальні — бронза, мідь, цинк і латунь. Очевидно, були ще часові метали — золото зі своїм сплавом і атій зі своїм сплавом.

«Отже, є ще один метал, невідкритий. Невідкритий, можливо, тому, що атій і золото надто цінні, щоб сплавляти їх з іншими металами».

Але яка їй користь із цього знання? Її «Одинадцятий метал», найпевніше, був просто відповідником золота, яке Келсьє називав найменш корисним алломантичним металом з усіх. Золото показало Вен її саму... або іншу версію її самої, цілком реальну на дотик. Але це був лише образ тої, ким вона могла б стати, якби в минулому щось пішло інакше.

Одинадцятий метал мав подібний ефект, тільки замість минулого Вен, він показував їй образи з минулого інших людей. Але з цього їй не було жодної користі. Яка різниця, ким міг би стати Пан Всевладар? Важило те, ким він був тепер — тираном, який правив Останньою імперією і якого Вен мусила перемогти.

У проході з’явилася постать у чорному балахоні і з обличчям, схованим під каптуром. З-під каптура стирчали головки металевих штирів.

— Пора, — промовив нелюд.

Другий інквізитор чекав у дверях, тимчасом як перший дістав в’язку ключів і підійшов, щоб відімкнути ґрати. Вен напружилася. Замок клацнув, вона скочила на ноги й кинулася вперед.

«Невже я завжди була така повільна без п’ютеру?» — із жахом подумала вона.

Інквізитор із байдужим виглядом схопив її за руку майже недбало — і дівчина розуміла чому. Він рухався з надприродною швидкістю, і порівняно з ним, вона видавалася ще млявішою.

Скрутивши Вен, інквізитор підтягнув її до себе. Тримаючи її без жодного зусилля, він вищирився злостивою посмішкою. Дівчина побачила, що обличчя його подзьобане шрамами. Шрамами, схожими на...

«Рани від наконечників, — ошелешено усвідомила вона. — Але... вже загоєні... Як таке може бути?»

Вона пручалася, але що могло вдіяти її кволе, позбавлене п’ютеру тіло проти сили інквізитора? Нелюд поніс її до виходу, і другий інквізитор відступив убік, позираючи на неї з-під каптура очима-штирями. На відміну від того, що ніс її, цей не посміхався: його губи були складені рівною рискою.

Вен плюнула на нього, поціливши просто в металевий штир. Перший інквізитор виніс її з темниці й рушив вузьким коридором. Вона репетувала щосили, хоч і добре знала, що кликати на допомогу в Кредік-Шо безглуздо. Принаймні їй вдалося роздратувати інквізитора, який викрутив їй руку.

— Заткнися, — сказав він, коли вона охнула від болю.

Вен замовкла й натомість зосередилася на тому, кудою її ніс інквізитор. Вони перебували, імовірно, в нижній частині палацу, адже коридори були занадто довгі як на вежу чи шпиль. Оздоблення було пишне, але кімнати видавалися... нежилими. Килими — у бездоганному стані, меблі — без жодної плямки чи подряпини. Вен мала відчуття, що на настінні картини рідко дивилися — навіть ті, хто часто проходив цими кімнатами.

Зрештою інквізитор дістався сходів і почав підійматися. «Один зі шпилів», — подумала дівчина.

Із кожним кроком Вен відчувала, що Пан Всевладар дедалі ближчий. Його сила гнітила її, зневолювала й придушувала всі почуття, крім самотності й зневіри. Дівчина обвисла в руках у інквізитора, більше не пручаючись. Уся її снага пішла лише на те, щоб опиратися тискові Пана Всевладаря на все її єство.

Невдовзі схожий на шахту сходовий прогін закінчився, й інквізитор заніс її до просторого круглого приміщення. Попри гнітючий вплив «гамівної» сили імператора, попри те, що Вен уже бачила чимало дворянських помешкань, ця дивовижна зала не могла її не вразити. Вона на коротку мить роззирнулася довкола — такої величі їй ще не випадало бачити.

Велика, циліндричної форми кімната мала невисоку стелю. Замість стіни було одне велике кругове вікно. Освітлена ліхтарями іззовні, зала була виповнена химерним світлом. Різнокольорова шибка не зображала жодних сюжетів. Здавалося, вона була виготовлена з суцільного шматка скла, а барви переливалися одна в одну, перепліталися тонкими, довгими стрічками, схожими на...

«Схожими на імлу, — зачудовано подумала дівчина. — Кольорові пасма імли, що окутують усю кімнату».

Посеред зали на високому троні сидів імператор. Це був не старий Пан Всевладар, а той, молодий і вродливий, що вбив Келсьє.

«Може, це підміна? Але ні, я відчуваю його так само, як відчувала того, старшого. Це та сама людина. Мабуть, він може змінювати свою зовнішність, і коли хоче мати гарний вигляд, показується молодим».

Віддалік, розмовляючи між собою, стояли кілька зобов’язувачів у сірих балахонах, із татуйованими обличчями. Збоку, немовби тіні з залізними очима, вишикувались у ряд семеро інквізиторів. Разом із тими, що привели Вен, їх було дев’ять. Інквізитор з пошрамованим обличчям передав дівчину одному з тих, що чекали, і той стиснув її такою самою залізною хваткою.

— Починаймо вже, — промовив Пан Всевладар.

Наперед виступив зобов’язувач і вклонився. Вен всипало морозом: вона впізнала його.

«Лорд-прелан Тевідіан, — подумала дівчина, дивлячись на лисуватого чоловіка. — Мій... батько».

— Володарю, — промовив Тевідіан, — пробачте мені, та я не розумію. Ми ж уже обговорювали це питання!

— Інквізитори стверджують, ніби мають, що додати, — утомленим голосом відказав Пан Всевладар.

Тевідіан глянув на Вен і збентежено насупився.

«Він не знає, хто я, — подумала вона. — Він ніколи не знав, що має доньку».

— Володарю, — відвернувшись від неї, мовив лорд-прелан. — Визирніть у вікно! Хіба в нас немає важливіших справ? Усе місто повстало! Скаа наважилися вийти в імлу, і їхні смолоскипи освітлюють ніч. Вони бунтують, чинять богозневагу й нападають на замки дворян!

— То й нехай, — байдужим тоном відповів Пан Всевладар.

Імператор видавався... виснаженим. Він сидів на троні прямо, але і в його позі, і в голосі прозирала втома.

— Але ж, володарю! — вигукнув Тевідіан. — Великі доми падають!

Пан Всевладар тільки зневажливо махнув рукою.

— Їм не зашкодить оновлюватися раз на сто років. Нестабільність не дозволяє аристократії почувати себе занадто впевнено. Зазвичай я дозволяю їм убивати одне одного в їхніх безглуздих війнах, але цього разу з цим завданням упораються бунтівники.

— А... якщо скаа ввірвуться до палацу?

— Тоді я розберуся з ними, — не підвищуючи голосу, відказав Пан Всевладар. — І більше про це я не хочу нічого чути.

— Слухаюся, володарю, — мовив Тевідіан, кланяючись і відступаючи.

Імператор обернувся до інквізиторів.

— Що ви хотіли мені повідомити?

Наперед виступив пошрамований.

— Пане Всевладарю, ми просимо забрати керівництво вашим Міністерством у цих... людей і передати його інквізиторам.

— Ми це вже обговорювали, — відповів імператор. — Ти і твої брати потрібні для важливіших завдань. Ви надто цінні, щоб витрачати ваш час на звичайну чиновницьку роботу.

— Але поставивши на чолі вашого Міністерства простих людей, ви мимоволі впустили в саме серце вашого священного палацу гріх і розпусту, — заперечив інквізитор.

— Порожні заяви, — сплюнув Тевідіан. — Ти постійно торочиш про це, Каре, але ніколи не надаєш жодних доказів.

Кар поволі обернувся, і мерехтливе кольорове світло з вікна освітило його моторошну посмішку. Вен пройняв дрож. Цей вищир був майже такий самий неприємний, як «гамування» Пана Всевладаря.

— Тобі потрібні докази, лорде-прелане? — запитав Кар. — Скажи-но мені, ти впізнаєш цю дівчину?

— Звісно, що ні! — відмахнувся Тевідіан. — Який стосунок дівчина-скаа може мати до мене, голови Міністерства?

— Безпосередній, — відповів Кар, обертаючись до Вен. — О так... безпосередній стосунок. Скажи Панові Всевладарю, хто твій батько, дівчино.

Вен спробувала випручатися, але алломантія імператора не давала їй вільно дихати, а хватка інквізитора була надто міцна.

— Не знаю, — витиснула вона крізь зціплені зуби.

Імператор, дещо зацікавившись, поглянув на неї і подався вперед.

— Ти не збрешеш Панові Всевладарю, дівчино, — сказав Кар спокійним скрипучим голосом. — Він прожив багато століть і вміє користуватися алломантією так, як цього не вміє жоден смертний. Він бачить правду в тому, як б’ється твоє серце, читає почуття в твоїх очах. Він відчуває, коли ти брешеш. Йому відомо... О так, йому відомо.

— Я ніколи не знала свого батька, — уперто повторила Вен. Якщо інквізитор так сильно прагнув щось дізнатися, зберегти таємницю видавалося правильним рішенням. — Я лише дівчина з вулиці.

— 3-імли-народжена дівчина з вулиці? — запитав Кар. — Цікаво. Чи не так, Тевідіане?

Лорд-прелан лише похмуро супив чоло. Пан Всевладар поволі підвівся, зійшов тронними сходами й рушив до Вен.

— Так, володарю, — промовив Кар. — Ви відчули її алломантію раніше. Ви знаєте, що вона — повноцінна з-імли-народжена, та ще й напрочуд могутня. Утім, вона стверджує, що виросла на вулиці. Хіба дворянський дім покинув би таку дитину? Маючи таку силу, вона мусить походити зі щонайшляхетнішої родини. Принаймні... хтось із її батьків мусить мати шляхетне походження.

— На що ти натякаєш? — пополотнів Тевідіан.

Пан Всевладар не звернув уваги на них обох. Він пройшов крізь потік барвистого світла, що відбивалося від блискучої підлоги, і став просто перед Вен.

«Так близько!» — подумала вона. Його «гамівна» сила була така велика, що Вен уже навіть не відчувала страху — вона не відчувала нічого, крім глибокої, нездоланної, жахливої печалі.

Пан Всевладар узяв її обличчя у пещені руки і, здійнявши їй голову, змусив поглянути просто йому в очі.

— Хто твій батько, дівчино? — м’яко запитав він.

-Я...

Усе всередині скрутилося від розпачу. Її виповнили сум, біль, бажання померти.

Пан Всевладар, далі дивлячись їй у вічі, притягнув її обличчя впритул до свого. І тої миті Вен збагнула правду. Вона побачила частинку його суті, відчула його силу. Його... божу силу.

Імператора не турбувало повстання. Чого йому турбуватися? Якби він захотів, то міг би самотужки вбити всіх мешканців цього міста. Вен знала, що це правда. Хоч це й забрало б трохи часу, але він міг це зробити. Він міг убивати вічно, без утоми. Йому не потрібно було боятися повстання.

Він ніколи його не боявся. Келсьє припустився жахливої, жахливої помилки.

— Твій батько, дівчино, — вимогливо повторив Пан Всевладар, і кожне слово, наче важкий тягар, гнітило її.

Вен заговорила проти своєї волі.

— Брат сказав, що мій батько — той чоловік. Лорд-прелан.

Сльози покотися по її щоках, але коли Пан Всевладар відвернувся від неї, вона не змогла пригадати, чому заплакала.

— Це брехня, володарю! — скрикнув Тевідіан, відступаючи. — Що вона може знати? Це якесь дурне дівчисько!

— Скажи мені правду, Тевідіане, — промовив Пан Всевладар, повільно підходячи до зобов’язувача. — Ти спав коли-небудь із жінками-скаа?

Лорд-прелан завагався, перш ніж відповісти.

— Я дотримувався закону! Їх усіх убивали потім.

— Ти... брешеш, — відказав Пан Всевладар, немовби здивований. — Ти не впевнений у цьому.

Тевідіан трусився так сильно, що це було помітно.

— Я... мені здається, їх усіх убили, володарю. Була... була тільки одна, з якою я виявив недбалість. Я спершу не знав, що вона скаа. Солдат, якого я послав убити її, виявився надто м’який і відпустив її. Але врешті-решт я знайшов її.

— Скажи мені, — промовив Пан Всевладар. — Ця жінка мала дітей?

У залі запала тиша.

— Мала, володарю, — відповів лорд-прелан.

Пан Всевладар, зітхнувши, заплющив очі, а тоді обернувся до трону.

— Він ваш, — сказав він інквізиторам.

Тої ж миті шість нелюдів, вихопивши з-під балахонів обсидіанові ножі, з тріумфальним виттям кинулися на лорда-прелана. Тевідіан здійняв руки й закричав, коли, нетямлячись від радості, інквізитори наскочили на нього. Кров ринула струменями, коли вони знову й знову занурювали кинджали в тіло приреченого на смерть. Інші зобов’язувачі нажахано позадкували.

Кар лишився осторонь, із посмішкою спостерігаючи за вбивством. До страти не долучився інквізитор, який тримав Вен, і ще один, хоча вона не зрозуміла чому.

— Ти довів, що мав рацію, Каре, — промовив Пан Всевладар, утомлено сідаючи на трон. — Схоже, я занадто вірив... у людську покору. Я не припустився помилки. Я ніколи не помиляюся. Утім, настав час для змін. Збери великих преланів і приведи їх сюди — витягни їх із ліжок, якщо буде потрібно. У їхній присутності я передам владу над Міністерством Кантону інквізиції.

Карова посмішка поширшала.

— Мішанокровку вбий.

— Звісно, володарю, — відказав Кар. — Але... спершу я хочу її про дещо розпитати. Вона належала до ватаги імлистих скаа. Вона може вивести нас на них...

— Гаразд, — мовив Пан Всевладар. — Зрештою, це твоя робота.