З-імли-народжені

27

Того вечора ватажани повернулися до столярні пригнічені. Страта тривала не одну годину. Ні Міністерство, ні Пан Всевладар не виголошували жодних звинувачень і нічого не пояснювали — лише без упину страчували й страчували людей. Коли всі в’язні були мертві, імператор та його зобов’язувачі покинули майдан, лишивши на ешафоті гори трупів й виповнені кров’ю фонтани.

Коли Келсьє та всі решта знову розмістилися на кухні, Вен усвідомила, що головний біль її більше не турбує. Тепер він видавався... неважливим. На столі лежали обвиванці, які дбайливо накрила котрась зі служниць. До їжі не потягнувся ніхто.

— Гаразд, — мовив Келсьє, займаючи своє звичне місце біля буфета. — Розплануймо, як нам діяти далі.

Доксон узяв стосик паперів, що лежали збоку, підійшов до столу й сів.

— Гарнізону ми позбулися, і тепер нашою головною ціллю стає дворянство.

— Атож, — погодився Бриз. — Якщо ми справді хочемо захопити скарбницю з кількома тисячами солдатів, то нам украй потрібне щось таке, що відвернуло б увагу палацової гвардії і завадило би дворянам відбити місто. Отже, війна домів набуває першорядного значення.

Келсьє кивнув.

— Саме так я й думаю.

— А що буде, коли війна домів закінчиться? — запитала Вен. — Якісь родини вивищаться й посиляться, і тоді нам доведеться мати справу з ними.

Келсьє похитав головою.

— Я не маю наміру допустити, щоб ця війна закінчилася, Вен... принаймні не найближчим часом. Пан Всевладар видає накази, Міністерство наглядає за його підданими, але змушують скаа працювати саме дворяни. Якщо нам вдасться знищити достатню кількість дворянських домів, державний апарат розвалиться сам. Нам не здолати цілої Останньої імперії — вона завелика. Але ми можемо розколоти її на шматки, а тоді змусити ці шматки воювати один з одним.

— Треба поставити Великі доми у важке фінансове становище, — запропонував Доксон, гортаючи свої папери. — Аристократія тримається насамперед на грошах — брак коштів зруйнує будь-який дім.

— Бризе, мабуть, нам таки доведеться скористатися твоїми фальшивими особистостями, — сказав Келсьє. — Досі я самотужки роздмухував війну між домами, але якщо ми хочемо, щоб вона вибухнула, перш ніж гарнізон повернеться, то мусимо докласти більше зусиль.

Бриз зітхнув.

— Що ж, гаразд. Тільки треба діяти вкрай обережно, щоб мене не впізнали як того, ким я бути не мав би. Мені не можна з’являтися на світських заходах і раутах, але гадаю, я міг би навідуватися до окремих домів із приватними візитами.

— Те саме стосується і тебе, Доксе, — мовив Келсьє.

— Я вже про це здогадався, — відказав той.

— Це буде небезпечно для вас обох, але нам вкрай важливо пришвидшитися. Вен лишається нашим головним шпигуном — імовірно, ми попросимо її поширити якусь неправдиву інформацію. Будь-що, аби лише дворяни захвилювалися.

Гем кивнув.

— Мабуть, треба зосередитися на верхівці.

— Атож, — погодився Бриз. — Якщо наймогутніші доми видаватимуться вразливими, їхні вороги не забаряться вдарити. Лише коли найбільші доми впадуть, стане зрозуміло, що саме на них трималася економіка імперії.

На якусь мить запанувала мовчанка, а тоді кілька голів обернулися до Вен.

— Що? — запитала вона.

— Ідеться про дім Венчерів, — пояснив Доксон. — Він наймогутніший серед Великих домів.

Бриз кивнув.

— Якщо Венчери впадуть, здригнеться вся Остання імперія.

Вен якусь хвилю сиділа мовчки.

— Венчери не всі погані, — нарешті промовила вона.

— Можливо, — відказав Келсьє. — Але лорд Страфф Венчер, без сумніву, поганий, а його родина — найвпливовіша в Останній імперії. Дім Венчерів мусить упасти, а ти вже маєш контакт з одним із його найважливіших представників.

«А я гадала, що ти казав мені триматися від Еленда щонайдалі», — роздратовано подумала Вен.

— Просто тримай вуха нашорошеними, дитино, — порадив Бриз. — Спробуй підвести хлопця до розмови про фінансові справи його родини. Знайди нам, на що натиснути, а решту ми зробимо самі.

«Оце ті інтриги, які Еленд так ненавидить». Щоправда, жахливе видовище страти досі стояло перед її очима. Це треба зупинити. До того ж сам Еленд казав, що не надто любить свою родину й батька. Можливо... можливо, їй вдасться вивідати що-небудь.

— Я спробую, — відказала Вен.

У передні двері постукали, підмайстер відчинив. За кілька хвилин до кухні ввійшов Сейзед, загорнутий у простий плащ, щоб приховати свою зовнішність.

Ватажок глянув на годинник.

— Щось ти зарано, Сейзе.

— Намагаюся, щоб це стало звичкою, пане Келсьє, — відказав террісієць.

Доксон звів брови.

— Добра звичка. Дехто міг би й перейняти її в тебе.

Келсьє чмихнув.

— Якщо ти завжди приходиш вчасно, це означає, що тобі нема чого більше робити. Як там наші люди, Сейзе?

— Доволі добре, зважаючи на ситуацію, пане Келсьє, — мовив террісієць. — Але ми не можемо довго переховувати їх у складських приміщеннях лорда Рену.

— Знаю, — відказав Келсьє. — Доксе, Геме, треба, щоб ви подбали про це. Від нашої армії лишилося дві тисячі солдатів. Проведіть їх у Лютадель.

Доксон замислено кивнув.

— Знайдемо якийсь спосіб.

— Нам і далі навчати їх? — запитав Гем.

— Так. Треба буде розділити їх і знайти схованку для кожної групи, — відповів ватажок. — Адже ми не маємо змоги тренувати кожного солдата окремо. Нехай буде... по кількасот людей на загін. А загони заховати в бідняцьких кварталах, недалеко один від одного.

— І щоб жоден не знав про місце розташування інших, — додав Доксон. — І те, що ми досі маємо намір напасти на палац. Коли в місті буде стільки повстанців, існує велика ймовірність, що когось із них з тої чи тої причини зрештою схоплять зобов’язувачі.

Келсьє кивнув.

— Скажете кожній групі, що вона єдина, яку не розпустили, і що її лишили про всяк випадок.

— Ти казав, що вербування треба продовжити, — нагадав Гем.

— Так. Було б добре щонайменше подвоїти число солдатів перед вирішальною спробою.

— Це буде нелегко, — відказав Гем, — з огляду на нашу поразку.

— Яку поразку? Кажіть їм правду: наша армія успішно знешкодила лютадельський гарнізон.

— Але майже вся загинула заради цього, — пробурмотів Гем.

— Цю частину можна оминути, — утрутився Бриз. — Розлючені стратою, люди охоче нас слухатимуть.

— Твоє головне завдання на наступні кілька місяців, Геме, — це набір солдатів, — сказав Келсьє.

— Часу небагато, — відповів громило. — Але я зроблю що зможу.

— Добре. Сейзе, прийшло повідомлення?

— Прийшло, пане Келсьє, — відказав Сейзед, дістаючи з-під плаща лист і простягаючи його ватажкові.

— А що це таке? — поцікавився Бриз.

— Звістка від Марша, — відповів Келсьє, розгортаючи повідомлення і швидко переглядаючи його. — Він у місті й має новини.

— Які новини? — запитав Гем.

— Не пише, — відказав Келсьє, беручи з тарілки обвиванця. — Але вказує, де зустрітися з ним сьогодні ввечері, — він попрямував до виходу, прихопивши звичайний плащ скаа. — Поки не стемніло, хочу оглянути те місце. Підеш зі мною, Вен?

Дівчина кивнула й підвелася з місця.

— Решта працюють над своїми завданнями, — сказав Келсьє. — За два місяці це місто має аж тріщати від напруги, щоб коли воно врешті розлетиться на уламки, навіть сам Пан Всевладар не зміг позбирати їх докупи.

— Ти щось нам недоговорюєш, чи не так? — запитала Вен, відводячи очі від вікна й обертаючись до Келсьє. — Якусь частину плану.

Ватажок скинув на неї поглядом у темряві. Марш призначив зустріч у покинутому будинку в Закрутах — чи не найбіднішому кварталі скаа. Келсьє виявив ще одну занедбану будівлю навпроти місця зустрічі, і тепер вони з Вен стояли на горішньому поверсі, спостерігаючи за вулицею і чекаючи на появу Марша.

— Чому ти так гадаєш? — нарешті озвався ватажок.

— Через Пана Всевладаря, — відказала Вен, колупаючи струхлявіле підвіконня. — Сьогодні я побачила його силу. Не думаю, що інші відчули її так, як я, адже вони не з-імли-народжені. Але ти мав би відчути, — вона підвела погляд і зустрілася очима з Келсьє. — Ти досі плануєш виманити його з міста перед тим, як ми спробуємо захопити палац?

— Не турбуйся через Пана Всевладаря, — відказав ватажок. — Одинадцятий метал допоможе з ним упоратися.

Вен нахмурилася. За вікном сідало вогненно-блискуче розлючене сонце. Невдовзі прийде імла, а трохи перегодом мав би з’явитися й Марш.

«Одинадцятий метал», — подумала дівчина, пригадуючи, як скептично ватажани ставилися до нього.

— Це правда? — запитала вона.

— Одинадцятий метал? Звісно. Я показував його тобі, хіба ти забула?

— Я не про це. Легенди про нього — вони справді існують? Чи ти нам брешеш?

Келсьє обернувся до неї, злегка насупившись, а тоді кривувато всміхнувся.

— А ти прямолінійна, Вен.

— Знаю.

Усмішка Келсьє поширшала.

— Відповідь на твоє запитання — ні. Я не брешу. Легенди про цей метал справді існують, хоч мені й довелося витратити чимало часу, перш ніж я їх розкопав.

— А той шматок металу, який ти показував нам, — це справді Одинадцятий метал?

— Гадаю, що так.

— Але ти не знаєш, як ним користуватися?

Келсьє зважив її запитання, а тоді похитав головою.

— Ні, не знаю.

— Не надто втішно це чути.

Ватажок стенув плечима й обернувся до вікна.

— Навіть якщо я не розгадаю цієї таємниці вчасно, не думаю, що Пан Всевладар буде аж такою великою проблемою, як тобі здається. Так, він могутній алломант, але не всевіда — якби він знав усе, ми зараз були б мертві. І він не всесильний — інакше не страчував би тоді тих скаа, щоб залякати й упокорити місто. Я не знаю, хто він, але гадаю, що він радше чоловік, ніж бог. Його щоденник... писала звичайна людина. Могутність йому насправді дають війська й багатство. Якщо ми заберемо в нього і те, і те, він не зможе нічого вдіяти, щоб урятувати свою імперію.

Вен насупила чоло.

— Може, Пан Всевладар і не бог, але... він щось більше, ніж людина, Келсьє. Щось інакше. Сьогодні, коли він був на майдані, я відчувала його дотик до моїх емоцій навіть попри те, що палила мідь.

— Це неможливо, Вен, — похитав головою Келсьє. — Інакше інквізитори відчували б алломантію, навіть коли поруч є димник. Якби так було, вони б уже давно переловили й повбивали всіх імлистих скаа, хіба ні?

Вен стенула плечима.

— Просто ти знаєш, що Пан Всевладар дуже сильний, — сказав Келсьє, — і тобі здається, що ти мала б відчувати його вплив. Ось ти й відчуваєш.

«Можливо, він має рацію, — подумала дівчина, відламуючи шматок деревини від підвіконня. — Урешті-решт, він знається на алломантії краще за мене. Але... я щось таки відчувала, хіба ні? І той інквізитор, що мало не вбив мене — як він відшукав мене в темряві, серед дощу? Він мав керуватися якимось відчуттям».

Утім, вона вирішила поки що облишити цю тему.

— А ми не можемо спробувати Одинадцятий метал і подивитися, як він діє?

— Не все так просто, — відказав Келсьє. — Пам’ятаєш, я наказував тобі ніколи не спалювати метали, що не належать до алломантичної десятки?

— Пам’ятаю.

— Це може бути смертельно небезпечно, — провадив він далі. — Навіть спалювання сплаву з неправильною пропорцією може серйозно зашкодити. Якщо я помиляюся щодо Одинадцятого металу...

— Він уб’є тебе, — тихо доказала Вен.

Келсьє кивнув.

«Отже, ти далеко не такий упевнений, як намагаєшся показати, — вирішила дівчина. — Інакше ти давно б уже його спробував».

— То ось що ти хотів знайти в тому щоденнику, — сказала вона. — Підказку, як використовувати Одинадцятий метал.

— Так. Але, боюся, нам із цим не пощастило. Поки що там немає жодної згадки про алломантію.

— Але є про ферухімію, — зауважила Вен.

Келсьє, що стояв біля вікна, прихилившись плечем до стіни, пильно глянув на неї.

— То Сейзед таки розповів тобі?

Вен ніяково опустила очі.

— Я... можна сказати, змусила його.

Келсьє хихотнув.

— Я оце думаю, яке лихо випустив на волю, коли навчив тебе алломантії. Щоправда, мій учитель казав те саме про мене.

— Він недарма непокоївся.

— Авжеж, недарма.

Вен усміхнулася. Надворі світло вже майже згасло, і в повітрі починали утворюватися прозорі клубки імли. Вони висіли над землею, наче привиди, помалу збільшуючись і поширюючись у міру того, як наступала ніч.

— Сейзед не мав часу, щоб розповісти мені детально про ферухімію, — обережно почала Вен. — Що вона може робити?

Дівчина з тривогою чекала на відповідь, гадаючи, що Келсьє помітить її брехню.

— Ферухімія — це цілковито внутрішня сила, — невимушено відказав ватажок. — Вона дає приблизно те саме, що ми дістаємо від п’ютеру й олова, — силу, витривалість, зір, — але кожну властивість треба накопичувати окремо. Крім цього, вона може посилити багато іншого — того, чого алломантія не може. За допомогою ферухімії можна змінити пам’ять, швидкість, ясність думки... і, як не дивно, навіть такі ознаки, як вік та вага людини.

— То вона сильніша за алломантію? — запитала Вен.

Келсьє стенув плечима.

— Ферухіміки не мають жодної зовнішньої здатності: вони не можуть ні «гамувати», ні «збурювати» емоції, ні «штовхати» сталлю, ні «тягнути» залізом. А найбільше обмеження ферухімії — це те, що накопичити котрусь із властивостей можна, лише черпаючи її з власного тіла. Хочеш на якийсь час стати вдвічі сильнішим? Що ж, доведеться кілька годин побути слабким, щоб запастися силою. Якщо тобі треба накопичити здатність швидко одужувати, мусиш тривалий час провести хворим. В алломантії наше паливо — це самі метали: доки ми маємо достатньо металу, щоб спалювати, доти ми можемо користуватися тою чи тою здатністю. У ферухімії метали — лише сховища для накопичування, а паливо — це твоє власне тіло.

— А хіба не можна вкрасти в когось його металеві сховища? — запитала Вен.

Келсьє похитав головою.

— Це так не працює. Ферухіміки можуть використовувати тільки той запас, який створили самі.

— А-а.

— Тому — ні, я не думаю, що ферухімія сильніша за алломантію. І та, і та мають свої вади й свої переваги. Наприклад, алломант може розвогнити метал тільки до певного ступеня, тому його максимальна сила обмежена. Ферухімік не має такого обмеження: якщо він накопичив силу, достатню для того, щоб, скажімо, одну годину бути вдвічі сильнішим, то він може стати втричі сильнішим на коротший відрізок часу, або й учетверо, уп’ятеро чи вшестеро — на ще коротші періоди.

Вен замислилася.

— Це видається неабиякою перевагою.

— Твоя правда, — Келсьє дістав з плаща флакон із кількома атієвими намистинами. — Натомість у нас є це. Байдуже, матиме ферухімік силу п’ятьох людей чи п’ятдесятьох. Якщо я знатиму, що він зробить наступної миті, я переможу його.

Вен кивнула.

Келсьє відкоркував пляшечку й витрусив на долоню одну кульку. Відтак узяв ще один флакон, цього разу зі звичним спиртовим розчином, і вкинув намистину туди.

— Візьми собі одну. Про всяк випадок.

— Але ж ми сьогодні тільки зустрічаємося з Маршем, — здивувалася Вен, беручи флакон із атієм.

— Сподіваюсь, так воно й буде, — відказав Келсьє. — Але може трапитися і таке, що зобов’язувачі його викрили і змусили написати того листа. Або схопили його вже пізніше і на тортурах дізналися місце зустрічі. Або просто простежать за ним. Марш перебуває у вкрай небезпечному становищі: вважай, він робить те саме, що й ти на балах, тільки замість дворян довкола нього зобов’язувачі й інквізитори.

Вен пройняв дрож.

— Гадаю, ти маєш рацію, — погодилася вона, ховаючи атієву намистину. — Знаєш, зі мною, мабуть, щось не так: я вже майже не думаю про те, як дорого коштує ця штука.

Келсьє відповів не відразу.

— А я свого часу ніяк не міг забути, як дорого вона коштує, — стиха промовив він.

— Я...

Дівчина затнулася, скинувши поглядом на його руки. Тепер Келсьє зазвичай носив сорочки з довгими рукавами й рукавички: через той поголос, що пішов про нього, показувати шрами прилюдно стало небезпечно. Однак Вен знала, що вони нікуди не поділися. Тисячі тонких білих подряпин, що перетиналися й накладалися одна на одну.

— Хай там як, — мовив Келсьє, — а ти маєш рацію щодо того щоденника. Я справді сподівався знайти там якусь згадку про Одинадцятий метал. Але про алломантію не згадано навіть у порівнянні з ферухімією. Ці дві сили багато в чому схожі, тож, здавалося, можна було б очікувати, що автору щоденника захочеться їх порівняти.

— Може, він боявся, що хтось сторонній прочитає його нотатки, і не хотів виявити своєї алломантичної сили?

Келсьє кивнув.

— Можливо. Але може бути й те, що він просто ще не «луснув». Хай що там сталося в Террісійських горах, воно перетворило його з героя на тирана. Можливо, ця подія і пробудила його силу. Гадаю, ми цього не дізнаємося, доки Сейз не закінчить перекладу.

— Йому вже небагато лишилося, еге ж?

— Так, кілька сторінок — сподіваюся, найцікавіших. Поки що я трохи розчарований прочитаним. Пан Всевладар навіть не розповів, що він збирався здійснити в тих горах! Він стверджує, що повинен зробити щось, щоб урятувати весь світ, але це може бути лише його пиха.

«Він мені з тексту не видався пихатим, — подумала дівчина. — Радше навпаки».

— Та дарма, — сказав Келсьє. — Знатимемо більше, коли Сейзед перекладе останню частину.

Надворі темніло, і Вен довелося підпалити олово, щоб мати змогу добре бачити. Вулицю за вікном знову стало видно, хоча вона й перетворилася на химерне переплетіння світла й тіні — наслідок посилення зору оловом. Вен знала, що довкола темно: логічне мислення підказувало їй це. Проте бачити вона могла. Не так, як при звичайному світлі, адже тепер усе було в приглушених тонах, та все ж могла.

Келсьє поглянув на кишеньковий годинник.

— Довго ще? — запитала Вен.

— Пів години, — відказав ватажок. — Це якщо Марш прийде вчасно — у чому я сумніваюся. Він, зрештою, мій брат.

Дівчина кивнула й улаштувалася так, щоб спертися на поламане підвіконня, поклавши на нього лікті. Хоч яка крихітна була та атієва намистина, яку дав їй Келсьє, але Вен почувала себе з нею спокійніше.

Думка про атій нагадала про дещо важливе. Дещо, над чим вона вже не раз міркувала.

— Ти так і не навчив мене дев’ятого металу! — обертаючись до Келсьє, сказала вона звинувачувальним тоном.

Той стенув плечима.

— Я ж казав тобі, що він не надто важливий.

— Усе одно я хочу знати. Що це за метал? Якийсь сплав атію, мабуть?

Келсьє похитав головою.

— Ні, останні два метали не відповідають тій самій закономірності, що й вісім основних. Дев’ятий метал — це золото.

— Золото? — здивувалася Вен. — Так просто? Я б уже давно сама спробувала його!

Келсьє гмикнув.

— Не впевнений, що тобі сподобалося б. Спалювати золото... не надто приємно.

Вен примружила очі, а тоді знову обернулася до вікна. «Що ж, подивимося», — подумала вона.

— Ти все одно збираєшся спробувати, чи не так? — усміхаючись, запитав Келсьє.

Вен не відповіла.

Ватажок зітхнув і дістав з кишені на поясі золотого скринця й невеличкий напилок.

— Тобі може стати в пригоді ось це, — він показав напилок. — Але якщо будеш сама собі добувати метали, підпали спочатку маленьку дрібку, щоб упевнитися, чи ці метали чисті, а сплави правильні.

— А якщо вони будуть неправильні? — запитала Вен.

— Ти це зрозумієш, — пообіцяв Келсьє, проводячи напилком по монеті. — Пригадуєш, як тобі боліла голова після надуживання п’ютеру?

— Ще б пак.

— Після неякісного металу буде ще гірше. Значно гірше. Якщо є змога, їх краще купляти — у кожному місті є кілька торговців, які постачають алломантам спорошковані метали. Ці торговці самі неабияк зацікавлені в тому, щоб забезпечити чистоту товару: роздратований з-імли-народжений, що страждає від головного болю, — це не той покупець, із яким хочеться мати справу.

Келсьє перестав пиляти й зібрав кілька золотих ошурків на клаптик тканини. Відтак узяв один ошурок на палець і проковтнув.

— Нормальний, — сказав він і простягнув їй. — Пробуй... тільки пам’ятай: спалювання дев’ятого металу — доволі дивний досвід.

Вен кивнула, ураз дещо стривожившись. «Ти ніколи не дізнаєшся, якщо не спробуєш», — подумала дівчина, кинула ошурки до рота й запила їх водою з фляжки.

Вона відчула в собі нове джерело сили — воно було незнайоме й відрізнялося від уже відомих їй дев’яти. Вен глянула на Келсьє, глибоко вдихнула й підпалила золото.

Раптом вона опинилась у двох місцях одночасно. Вона бачила одну себе й бачила другу себе.

Перша — незнайома жінка, що на неї перетворилася та дівчина, якою Вен була доти. Дівчина, яка колись була обережною і недовірливою, яка ніколи б не підпалила невідомий метал, поклавшись лише на слово одного чоловіка. Жінка стала нерозважливою: вона забула багато того, що дозволяло їй виживати так довго. Вона пила напої, які наливала не власноруч. Довіряла незнайомцям. Не стежила за тими, хто її оточував. Жінка досі була обережніша, ніж більшість людей, але втратила дуже багато.

Друга Вен була тим, що вона завжди потайки ненавиділа в собі. Дівча, худе, аж ребра світяться, самотнє, сповнене ворожості й недовіри. Вона не любила нікого, і ніхто не любив її. Вона постійно повторювала собі, що їй байдуже. Заради чого вона жила? Мусило бути щось варте того, щоб жити. Життя не могло бути таким жалюгідним, яким видавалося. А проте було. І не мало нічого хорошого.

Вен роздвоїлася. Вона стояла у двох місцях водночас, рухала обома тілами, була і дівчиною, і жінкою. Кожна невпевнено простягнула тремтливу руку й торкнулася обличчя одна одної.

Вен судомно вхопила ротом повітря — і враз усе зникло. Зненацька на неї наринула хвиля емоцій, її заполонило почуття нікчемності й збентеження. У кімнаті не було стільця, тож вона просто опустилася на підлогу, притулилася спиною до стіни й обхопила коліна руками.

Келсьє підійшов до неї, присів поруч і поклав руку їй на плече.

— Усе добре.

— Що то було? — прошепотіла вона.

— Золото й атій, як інші попаровані між собою метали, доповнюють одне одного. Атій дозволяє тобі зазирнути в найближче майбутнє. Золото працює схожим чином, але, на відміну від атію, показує минуле. Чи то пак дає змогу побачити іншу версію тебе, що існувала б, якби події в минулому обернулися інакше.

Вен пройняв дрож. Бути одночасно двома людьми й бачити двох себе виявилося вкрай неприємним і моторошним відчуттям. Тіло її досі трусилося, а голова, здавалось, працювала... не так, як треба.

На щастя, це поступово минало.

— Наступного разу нагадай, щоб я тебе слухалася, — сказала Вен. — Принаймні в тому, що стосується алломантії.

Келсьє хихотнув.

— Я намагався якомога довше не підпускати тебе до золота. Але ти однаково рано чи пізно спробувала б його. Нічого, це мине.

Вен кивнула.

— Уже... майже минуло. Але це був не просто витвір уяви, Келсьє. Вона — я — була справжня. Я могла торкнутися другої себе.

— Можливо, тобі так здавалося, — відказав ватажок. — Але її не було тут — принаймні я її не бачив. Це лише галюцинація.

— Але ж атієві образи — не просто галюцинації, — заперечила Вен. — Вони показують те, що людина справді зробить наступної миті.

— Твоя правда, — відказав Келсьє. — Щиро кажучи, я не знаю. Золото — дивний метал, Вен. Не думаю, що хто-небудь узагалі розуміє його. Мій учитель, Жеммель, стверджував, що золототінь — це та людина, яка ніколи не існувала, але могла б існувати. Людина, якою ти могла б стати, якби в певні моменти свого життя вчинила інакше. Жеммелю, щоправда, трохи бракувало клепки в голові, тому я не впевнений, чи можна вірити його словам.

Вен кивнула й подумала, що найближчим часом навряд чи дізнається ще щось про золото. Вона не мала наміру підпалювати його ще коли-небудь, хіба лише як виникне крайня потреба. Вона сиділа, відходячи від емоційного струсу. Келсьє підійшов до вікна й ураз пожвавився.

— Прийшов? — важко підводячись, запитала Вен.

Келсьє ствердно кивнув.

— Може, лишишся тут і трохи відпочинеш?

Вен похитала головою.

— Що ж, ходімо тоді, — сказав він, викладаючи на підвіконня кишеньковий годинник, напилок та інші металеві речі.

Вони не стали виходити через вікно, бо Келсьє не хотів привертати уваги, хоча ця частина Закрутів була безлюдна і Вен не бачила причини аж так перейматися безпекою. Вони спустилися хисткими сходами, вийшли з будівлі й мовчки перетнули вулицю.

Будинок, що його Марш обрав для зустрічі, був у навіть жалюгіднішому стані, ніж той, у якому вони чекали. Передніх дверей не було, тільки їхні рештки валялися серед уламків дощок на підлозі. Усередині пахло пилом і сажею. Вен здушено чхнула.

Чоловік, що стояв у глибині кімнати, різко обернувся на звук. — Келе?

— Так, це я, — відповів той. — І Вен.

Підійшовши ближче, вона побачила, що Марш мружиться, вдивляючись у темряву. Дивно було виразно бачити його, водночас знаючи, що для нього вони з Келсьє — лише темні обриси. Дальня стіна будинку обвалилася, і до приміщення вільно затікала імла, майже така сама густа, як і зовні.

— На тобі міністерські тату! — вигукнула Вен, придивившись до Марша.

— Звісно, — відказав той звично суворим тоном. — Я зробив їх ще до того, як приєднався до послушників. Інакше я не зміг би зіграти своєї ролі.

Татуювання були невеликі, адже він удавав зобов’язувача низького рангу. Темні лінії довкола очей повзучими блискавками тягнулися до скронь. Ще одна риска — грубша і яскраво-червона — бігла донизу. Цей візерунок Вен не могла сплутати із жодним іншим — такі тату мали зобов’язувачі, що належали до Кантону інквізиції. Марш не лише зумів пробратися до Міністерства, але й обрав його найнебезпечніший підрозділ.

— Але ж татуювання залишаться в тебе довіку, — сказала Вен. — Вони відразу впадають в око — тепер тебе всюди вважатимуть або зобов’язувачем, або ошуканцем.

— То була ціна за те, щоб проникнути до Міністерства, Вен, — тихо промовив Келсьє.

— Це не важливо, — додав Марш. — Моє життя й до цього не було надто приємне. Слухайте, чи не могли б ми поквапитися? Мені незабаром треба бути в іншому місці. У зобов’язувачів багато справ, тож я маю лише кілька хвилин вільного часу.

— Гаразд, — згодився Келсьє. — Отже, як я розумію, все пройшло добре?

— Так, — коротко відповів Марш. — Навіть занадто добре — здається, я мимоволі вирізнився серед інших. Я гадав, що мені буде складно через брак тої п’ятирічної підготовки, яку мала решта послушників. Тож я намагався відповідати на запитання якомога правильніше й виконувати обов’язки якомого старанніше. Проте виявилося, що я знаю про Міністерство більше, ніж деякі його члени, і значно краще підготовлений, ніж ті новачки. Прелани це помітили.

Келсьє гмикнув.

— Ти завжди прагнув перевершити очікування.

Марш тихо пирхнув.

— Хай там як, а мої знання — вкупі зі здібностями шукача — допомогли мені заробити хорошу репутацію. Я ще не впевнений, чи варто привертати таку велику увагу преланів. Та легенда, яку ми придумали, починає видаватися дещо ненадійною, коли тебе допитує інквізитор.

Вен насупила чоло.

— Ти сказав їм, що ти імлистий?

— Звісно, — відповів Марш. — Міністерство — й особливо Кантон інквізиції — постійно потребує дворян-шукачів. Того, що я спалюю бронзу, вже досить, щоб вони не ставили забагато запитань про моє походження. Вони радіють, що мають такого послушника, як я, нехай і старшого за решту.

— Крім того, — додав Келсьє, — Марш мусив розповісти, що він імлистий, щоб потрапити до найсекретніших міністерських підрозділів. Високопоставлені зобов’язувачі — здебільшого імлисті того чи того типу й зазвичай прихильно ставляться до таких, як самі.

— І недарма, — поквапливо промовив Марш. — Келе, Міністерство значно хитріше, ніж ми гадали.

— Що ти маєш на увазі?

— Вони вміло використовують своїх імлистих. Дуже вміло. По всьому місту розкидані їхні бази — «гамівні станції», як вони їх називають. У кожній перебуває по двоє міністерських гамівників, єдиний обов’язок яких — поширювати свій вплив довкола, притлумлюючи й пригнічуючи емоції кожного поблизу.

Келсьє стиха засичав крізь зуби.

— Скільки таких станцій?

— Десятки, — відказав Марш. — Вони зосереджені у кварталах скаа. У Міністерстві знають, що простолюд і без того зломлений духом, але хочуть забезпечити, щоб усе так і лишалося.

— Прокляття! — вилаявся Келсьє. — Мені завжди здавалося, що лютадельські скаа затурканіші, ніж решта. Не дивно, що нам так важко набирати солдатів. Їхні емоції постійно «гамують»!

Марш кивнув.

— І їхні гамівники вправні, Келе... дуже вправні. Навіть вправніші за Бриза. Вони не роблять нічого іншого — тільки безупинно «гамують», щодня. А оскільки вони не змушують тебе до якихось надзвичайних дій, лише утримують від крайніх емоційних станів, то зауважити їх украй важко. У складі кожної такої команди є димник, що приховує їх, і шукач, який вистежує алломантів, що проходять поруч. Ладен битися об заклад, саме звідти інквізитори дістають більшість наводок. Нашим людям зазвичай вистачає розсудливості, щоб не палити метали, коли неподалік зобов’язувач, а ось у бідняцьких кварталах вони стають менш обережними.

— Ти можеш нам роздобути список усіх тих станцій? — запитав Келсьє. — Нам треба знати, де сидять ті шукачі, Марше.

— Я спробую, — відказав той. — Я саме йду зараз до однієї такої станції. Щоб тримати їх у таємниці, персонал завжди змінюється вночі. Вище керівництво зацікавилося мною і дозволило відвідати кілька станцій, щоб ознайомитися з їхньою роботою. Побачимо, може, мені вдасться добути тобі їхній список.

Келсьє кивнув у темряві.

— Тільки... не роби нічого нерозумного з цією інформацією, гаразд? — попросив Марш. — Ми мусимо бути вкрай обережні, Келе. Міністерство тривалий час тримало ці станції в таємниці. Тепер, коли ми знаємо про них, у нас є перевага. Не змарнуй її.

— Не змарную, — пообіцяв Келсьє. — А як щодо інквізиторів? Ти дізнався щось про них?

Марш якусь хвилю мовчав.

— Вони... дивні створіння, Келе. Я не розумію. Схоже, вони володіють усіма алломантичними здібностями, тому можна припустити, що раніше вони були з-імли-народженими. Більше мені нічого не вдалося дізнатися про них... хіба те, що вони старіють.

— Справді? — зацікавився Келсьє. — Отже, вони не безсмертні?

— Ні, — відказав Марш. — Зобов’язувачі казали, що інквізитори час від часу змінюються. Вони живуть дуже-дуже довго, але зрештою таки помирають від старості. Нових набирають із дворян. Це люди, Келе, просто їх... якось змінили.

Ватажок кивнув.

— Якщо вони помирають від старості, отже, найпевніше, їх можна вбити і якимось іншим способом.

— Я теж так думаю, — погодився Марш. — Спробую, щось дізнатися, але не покладай на мене надто великих сподівань. Інквізитори мають небагато справ зі звичайними зобов’язувачами: між цими двома групами є політичне протистояння. На чолі церкви стоїть лорд-прелан, але інквізитори вважають, що верховодити мають вони.

— Цікаво, — протягнув Келсьє.

Вен здалося, що вона чує, як його мозок опрацьовує нову інформацію.

— Мені вже час іти, — сказав Марш. — Доведеться бігти, і все одно я, мабуть, запізнюся.

Келсьє кивнув, і Марш у своєму темному балахоні зобов’язувача рушив до виходу, пробираючись між купами битої цегли й дерев’яних уламків.

— Марше, — гукнув Келсьє, коли його брат був уже на порозі.

Той обернувся.

— Дякую тобі, — сказав ватажок. — Я можу лише уявляти, як це небезпечно.

— Я роблю це не заради тебе, Келе, — відповів Марш. — Але... я ціную твої слова. Коли дізнаюся щось нове, спробую дати тобі звістку.

— Будь обережний, — мовив Келсьє.

Марш зник у імлистій темряві. Ватажок кілька хвилин стояв посеред напівзруйнованої кімнати, дивлячись услід братові.

«Він не брехав, — подумала Вен. — Він справді хвилюється за Марша».

— Ходімо, — нарешті сказав Келсьє. — Тобі треба повернутися до маєтку Рену: дім Лекалів за кілька днів дає бал, і ти мусиш бути на ньому.