З-імли-народжені

35

«Якщо хочеш працювати зі мною, — колись сказав їй Келсьє, — я прошу тебе тільки про одне — довірся мені».

Вен нерухомо висіла в імлі, що неквапливим потоком линула над нею, перед нею, під нею, обабіч неї. Довкола була сама тільки імла.

«Довірся мені, Вен, — казав він. — Ти довірилася мені достатньо, щоб стрибнути з муру, і я спіймав тебе. Цього разу тобі доведеться довіритися мені знову. Я спіймаю тебе. Спіймаю...»

Вона немовби зависла серед ніщоти. Немовби сама була з імли. Як же вона їй заздрила! Імла не думала. Імлу нічого не турбувало.

Їй нічого не боліло.

«Я довірилася тобі, Келсьє, — думала Вен. — Справді довірилася — а ти дозволив мені впасти. Ти казав, що у твоїх ватагах не буває зрад. А як щодо цього? Як щодо твоєї власної зради?»

Вона погасила олово, щоб краще бачити імлу. Та була вогка й холодила шкіру. Наче сльози мерця.

«Яке це має значення тепер? — думала вона, дивлячись угору. — Яке значення має все це? Як ти там сказав, Келсьє? Що я ніколи не розуміла? Що мені треба збагнути, що таке дружба? А ти сам? Ти ж навіть не бився з ним!»

Вона знову бачила Келсьє, що стояв перед Паном Всевладарем. Бачила, як імператор зневажливо завдає йому удару. Уцілілий в Гатсіні помер, як звичайна людина.

«Це тому ти не захотів пообіцяти, що не кинеш мене?»

Їй хотілося просто... зникнути. Полинути куди-інде. Перетворитися на імлу. Колись вона прагнула свободи, а згодом вирішила, що здобула її. Але вона помилялася. Ця скорбота, ця порожнеча всередині — то не свобода.

Усе було так само, як раніше, коли її покинув Рін. Жодної різниці. Хіба що Рін не брехав їй. Він завжди обіцяв, що піде від неї. Келсьє вів її за собою, казав довіряти й любити, але Рін виявився чеснішим.

— Я більше не хочу цього, — шепотіла до імли Вен. — Ти можеш мене просто забрати?

Але імла не відповідала. Лише грайливо вирувала довкола дівчини, байдужа до всього. Завжди мінлива — і водночас завжди та сама.

— Панно? — озвав її знизу невпевнений голос. — Панно, то ви там угорі?

Вен зітхнула, підпалила олово, а тоді загасила сталь. Марево-плащ затріпотів, коли вона стала падати крізь імлу. М’яко опустившись на дах їхнього сховку, вона побачила Сейзеда, що стояв неподалік, біля сталевої драбини, якою спостерігачі вилазили на дах.

— Що, Сейзе? — утомлено запитала вона, «притягуючи» до себе три монети, які використовувала як триножний якір, щоб стабілізувати себе вгорі.

Одна з монеток була розплющена й погнута — це була та сама, якою вони з Келсьє колись так давно влаштували «штовхальний» поєдинок.

— Пробачте, панно, — сказав Сейзед. — Я просто не знав, куди ви поділися.

Вона лише стенула плечима.

— Сьогодні дивовижно тиха ніч, як мені видається, — додав він.

— Ніч жалоби.

Сотні скаа були жорстоко вбиті після смерті Келсьє, а ще сотні загинули в тисняві, намагаючись утекти.

— Я оце думаю, чи був узагалі якийсь сенс у його смерті? — тихо промовила Вен. — Ми врятували, мабуть, значно менше скаа, ніж загинуло потім.

— їх убили злі люди, панно.

— Гем часто запитує, чи така річ, як зло, узагалі існує.

— Пан Геммонд любить такі запитання, — відказав Сейзед, — але навіть він не сумнівається у відповідях. Злі люди існують... так само, як існують і добрі.

Вен похитала головою.

— Я помилялася щодо Келсьє. Він не був доброю людиною — він був просто брехун. У нього ніколи не було плану, як перемогти Пана Всевладаря.

— Можливо, — відказав Сейзед. — А можливо, йому так і не випало нагоди здійснити те, що він задумав. Або ми просто не розуміємо його плану.

— Ти кажеш так, наче досі віриш у нього, — Вен обернулася й, підійшовши до краю плаского даху, поглянула на тихе, накрите темрявою місто.

— Я справді вірю, — мовив террісієць.

— Як? Як ти можеш?

Сейзед підійшов до неї і став поруч.

— Як мені видається, віра — це не те, що існує лише для ясного дня й доброї години. Чого варта віра, якщо ти відмовляєшся від неї після поразки?

Вен насупилася.

— Вірити в когось успішного — чи в щось успішне — може кожен, панно. А ось поразка... після поразки важко вірити цілковито й правдиво. І саме через це, як мені видається, така віра — найбільш вартісна.

Вен знову похитала головою.

— Келсьє на це не заслуговує.

— Ви насправді так не думаєте, панно, — спокійно відказав Сейзед. — Ви просто розлючені через те, що сталося. Ви страждаєте.

— О ні! Ще б пак думаю, — заперечила Вен, відчуваючи на щоці сльозу. — Він не заслуговує нашої віри. Ніколи не заслуговував.

— Скаа мають інакшу думку. Їхні перекази про нього швидко множаться й ширяться. Згодом мені треба буде повернутися сюди, щоб зібрати їх.

Вен здивовано глянула на нього.

— Ти збиратимеш оповіді про Келсьє?

— Звісно, — відказав террісієць. — Я збираю всі релігії.

Вона пирхнула.

— Ми ж говоримо не про релігію, Сейзеде, а про Келсьє.

— Дозволю собі не погодитися з вами. Для скаа його постать, вочевидь, набрала релігійного значення.

— Але ж ми знали його, — заперечила Вен. — Він не був ні пророком, ні богом. Він був звичайною людиною.

— Як мені видається, про багатьох пророків чи богів можна сказати те саме, — спокійно відповів Сейзед.

Дівчина лише похитала головою. Якусь хвилю вони стояли, дивлячись у нічну темряву.

— А що інші? — нарешті запитала Вен.

— Обговорюють, що робити далі, — відказав Сейзед. — Здається, вони вирішили вибиратися з Лютаделя поодинці й шукати прихистку в інших містах.

— А... ти?

— Я мушу вирушити на північ, до свого рідного краю, де переховуються хранителі, і поділитися з ними знаннями, якими володію. Я мушу розповісти моїм побратимам і посестрам про щоденник Пана Всевладаря, особливо про те, що стосується нашого з ними пращура, чоловіка на ім’я Рашек. Як мені видається, із цієї історії можна багато чого дізнатися.

Він замовк і глянув на неї.

— Я не можу взяти супутника в цю подорож, панно. Місця перебування хранителів мають лишатися в таємниці, навіть від вас.

«Звісно, — подумала Вен. — Цей теж піде».

— Я повернуся, — пообіцяв він.

«Авжеж, повернешся. Як повернулися всі інші».

Завдяки ватазі Вен якийсь час почувала себе потрібною, але вона завжди знала, що рано чи пізно це скінчиться. Настав час повертатися на вулицю. Час знову лишитися самій.

— Панно... — повільно промовив Сейзед. — Ви чуєте це?

Вона стенула плечима. Але... щось їй усе-таки почулося. Чиїсь голоси. Вен, насупивши чоло, перейшла на протилежний бік будинку. Голоси стала гучніші, тепер їх було виразно чути навіть без олова. Дівчина глянула з даху.

Чоловік десять стояли на вулиці. «Злодійська ватага?» — подумала Вен, коли Сейзед приєднався до неї. Інші скаа боязко виходили зі своїх осель і долучалися до гурту.

— Підходьте, підходьте, — промовив скаа, що стояв попереду. — Не бійтеся імли! Хіба ж Уцілілий не називав себе Володарем Імли? Хіба не казав він, що нам нічого її боятися? Навпаки — імла оборонить нас і захистить. Імла дасть нам силу!

Скаа дедалі сміливіше полишали домівки, і юрба росла.

— Поклич решту, — сказала Вен.

— Добра думка, — погодився Сейзед і поспішив до драбини.

— Ваші друзі, діти, батьки, матері, дружини й кохані, — говорив чоловік, запалюючи ліхтар і підіймаючи його. — Вони лежать мертві на вулиці за якихось пів години ходи звідси. Панові Всевладарю бракує порядності бодай прибрати після бійні, яку він учинив!

Юрба загула на знак згоди.

— А коли трупи зрештою приберуть, — вів далі промовець, — то зробить це не Пан Всевладар. Не його руки копатимуть могили загиблим. Ні! Це робитимуть наші руки. Лорд Келсьє казав про це.

— Лорд Келсьє! — вторували йому кілька голосів.

Натовп дедалі більшав, до нього долучалися жінки й підлітки. Брязкіт драбини повідомив про Гемів прихід. Невдовзі приєдналися Сейзед, Бриз, Доксон, Страшко і навіть Кривоніг.

— Лорд Келсьє! — вигукнув чоловік унизу. Інші запалили смолоскипи, освітивши імлу. — Лорд Келсьє сьогодні бився за нас! Він убив безсмертного інквізитора!

Юрба загомоніла, погоджуючись.

— Але потім він помер! — вигукнув хтось.

Запала мовчанка.

— А що зробили ми, щоб допомогти йому? — запитав промовець. — Нас там було багато — тисячі. Чи допомогли ми йому? Ні! Ми лише чекали й дивилися, як він бився за нас. Стояли, як боввани, коли він упав. Дивилися, як він помирає! Та чи справді він помер? Що сказав Уцілілий? Що Пан Всевладар не може його вбити! Келсьє — Володар Імли! То хіба він зараз не з нами?

Вен обернулася до решти ватажан. Гем уважно спостерігав за тим, що відбувається, але Бриз лише знизав плечима.

— Цей чоловік, либонь, божевільний. Релігійний фанатик.

— Слухайте мене, друзі мої! — кричав промовець. Скаа все підходили й підходили, запалюючи дедалі більше смолоскипів. — Слухайте, бо я кажу вам правду! Сьогодні лорд Келсьє явився мені! Він сказав, що завжди буде з нами. Невже ми знову підведемо його?

— Ні, не підведемо! — проревіла юрба у відповідь.

Бриз недовірливо похитав головою.

— Ніколи не думав, що вони на це здатні. Шкода, що їх так мало...

— Що це? — запитав Докс.

Вен обернулася, суплячи чоло. Удалині видніла пляма світла. Схожа на... смолоскипи, що горіли серед імли. На сході, біля кварталу скаа, з’явилася друга світляна пляма. Потім третя, четверта. За якусь мить усе місто освітилося смолоскипами.

— Божевільний ти генію... — прошепотів Доксон.

— Про що ти? — запитав Кривоніг.

— Ми нічого не зрозуміли, — сказав Докс. — Атій, армія, дворяни — усе це не було планом Келсьє. Ось це був його план! Він ніколи не сподівався, що наша ватага повалить Останню імперію: нас занадто мало. А ось ціле населення Лютаделя...

— Ти хочеш сказати, що він зробив це навмисно? — запитав Бриз.

— Він завжди мене запитував, — озвався Сейзед, що стояв позаду, — що дає релігіям таку силу. Щоразу я відповідав йому одне й те саме... — схиливши голову набік, террісієць глянув на них. — Річ у тому, казав я, що пристрасна віра у щось запалювала людей на боротьбу. У щось... або в когось.

— Але чому не розповісти нам? — запитав Бриз.

— Бо він знав, — тихо сказав Докс. — Він знав, що йому доведеться померти, а ми з цим ніколи не погодилися б.

Бриз похитав головою.

— Все одно не вірю. Навіщо тоді йому ми? Він міг би провернути це все самотужки.

«Навіщо тоді йому?..»

— Доксе, — різко обернулася Вен. — Де той склад, який Келсьє винайняв, щоб проводити там зустрічі в подобі інформатора?

Доксон пильно глянув на неї.

— Взагалі-то, недалеко. За дві вулиці звідси. Він попросив, щоб склад був близько до запасного лігвища...

— Відведи мене туди! — зажадала Вен і кинулася до драбини.

Скаа, що зібралися, горлали чимраз голосніше. Уся вулиця палала миготливими вогнями смолоскипів, що перетворили імлу на блискучий серпанок.

Доксон повів її вулицею, решта ватажан потяглися за ними. Склад виявився великою занедбаною і приземкуватою будівлею, що понуро стояла в промисловій частині бідняцького кварталу. Вен підійшла до дверей, розвогнила п’ютер і збила замок.

Двері повільно розчинилися. Доксон здійняв ліхтар, і його світло вихопило з темряви купи металу. Зброю. Мечі й шоломи, бойові палиці й сокири зблискували, наче дивовижний скарб срібла.

Ватажани зачудовано дивилися на знахідку.

— Ось навіщо йому були ми, — мовила Вен. — Завдяки Рену він зміг закуповувати зброю в такій великій кількості. Він знав, що повстанці потребуватимуть її, щоб захопити місто.

— А навіщо тоді збирати армію? — запитав Гем. — Тільки для прикриття?

— Мабуть, — відказала Вен.

— Ви помиляється, — промовив чийсь голос, луною відбившись від стін просторого приміщення. — Тут ховається набагато більше.

Усі аж підскочили, а Вен розвогнила метали... аж раптом упізнала голос.

— Рену?

Доксон здійняв ліхтар вище.

— Покажи себе, кандро.

З глибини складу вийшла постать, але залишилася в тіні. Утім, голос її належав Рену, помилки бути не могло.

— Армія потрібна була Келсьє, щоб повстання мало ядро вишколених солдатів. Реалізувати цю частину плану завадили... певні події. Але ви потрібні були йому не лише через армію. Дворянські доми мусили впасти, щоб у політичній структурі лишилася порожнеча, а гарнізон мусив покинути місто, щоб солдати не перебили скаа.

— Він запланував це все від початку, — вражено мовив Гем. — Келсьє знав, що скаа не повстануть. Їх надто довго гнобили, утовкмачували їм у голови, що їхні душа й тіло належать Панові Всевладарю. Келсьє розумів, що вони ніколи не підіймуться на боротьбу... поки він не дасть їм нового бога.

— Саме так, — підтвердив Рену, ступаючи вперед.

Світло впало на його обличчя, і Вен вражено ахнула.

— Келсьє! — скрикнула вона.

Гем схопив її за плече.

— Обережніше, дитино. Це не він.

Створіння глянуло на Вен. Воно мало лице Келсьє, але очі... очі були інакші. На обличчі не було звичної усмішки. Воно здавалося порожнім. Мертвим.

— Я прошу вибачення, — сказала істота. — Це моя роль у плані й та причина, з якої Келсьє уклав зі мною контракт. Після його смерті я мав забрати останки, а потім показатися в цій подобі його прихильникам, щоб дати їм силу й віру.

— Що ти? — із жахом запитала Вен.

Рену-Келсьє глянув на неї. Ураз обличчя його замерехтіло й зробилося прозорим. Крізь драглисту шкіру дівчина побачила кістки. Це нагадало їй про...

— Ти імлиста почвара.

— Кандра, — виправила істота, шкіра її втратила прозорість. — Імлиста почвара, що... так би мовити, стала дорослою.

Вен відвернулася з огидою, пригадавши ту потвору, яку бачила в імлі. Келсьє казав, що вони харчуються падлом, перетравлюють трупи, крадучи собі скелети й зовнішність померлих. «Легенди виявилися навіть правдивішими, ніж я гадала».

— Ви теж були частиною його плану, — сказав кандра. — Усі ви. Вас цікавить, навіщо йому була ватага? Келсьє потрібні були порядні люди, яких більше турбувала б доля інших, ніж власне збагачення. Він ставив вас на чолі армій і натовпів, щоб ви вчилися керувати. Він використовував вас... але водночас він готував вас.

Кандра почергово глянув на Доксона, Бриза й Гема.

— Чиновник, політик і полководець. Новій державі, яка невдовзі народиться, потрібні будуть люди з вашими здібностями, — він порухом голови вказав на великий аркуш паперу, прикріплений до столу неподалік. — Це ваше завдання. У мене ж інші справи.

Він обернувся, щоб іти, але затримався біля Вен, обернувши до неї обличчя — до болю схоже на обличчя Келсьє. Але поведінкою створіння не скидалося ні на Рену, ні на Келсьє. Воно видавалося безпристрасним.

Кандра простягнув її невеличкий капшук.

— Він попросив передати тобі це.

Він опустив капшучок їй на долоню й попрямував до виходу. Ватажани розступилися, пропускаючи його.

Бриз перший рушив до столу, але Гем і Доксон обігнали його. Вен поглянула на капшук. Вона... боялася зазирнути всередину і зрештою поквапилася за друзями.

Аркуш виявився мапою міста, очевидно скопійованою з Маршевої. Угорі було дописано кілька абзаців:

«Друзі, у вас багато роботи, і вам треба зробити її швидко. Організуйте роздачу зброї з цього складу і ще з двох таких самих у інших кварталах. У прибудові ви знайдете коней, з ними ви впораєтеся швидше.

Щойно роздасте зброю, треба захопити міську браму й підкорити залишки гарнізону. Бризе, це завдання для твоєї групи. Спершу нейтралізуйте гарнізон, щоб потім зайняти браму без бою.

У Лютаделі лишилося чотири Великих доми, які ще мають велику військову потугу. Я позначив їх на мапі. Геме, їх візьме на себе твоя група. У місті не повинно бути інших збройних сил, окрім наших.

Доксоне, лишайся в тилу, коли почнуться перші сутички. Щойно піде поголос, до складів приходитиме дедалі більше скаа. Загони Бриза й Гема складатимуться з тих солдатів, яких ми підготували, і тих скаа, які, сподіваюся, збираються зараз на вулицях. Тобі треба подбати, щоб простолюд отримав зброю, і тоді Кривоніг поведе їх в атаку на палац.

«Гамівні» станції на цю мить уже мають бути знищені. Рену віддав відповідний наказ, перш ніж прийти на зустріч із вами. Якщо матимете час, надішліть кількох Гемових громил пересвідчитися. Бризе, твої гамівники потрібні будуть серед скаа, щоб вселяти в них мужність.

Що ж, гадаю, це все. Було весело, чи не так? Коли пригадуватимете мене, прошу вас, не забувайте про це. Не забувайте всміхатися. А тепер покваптеся.

І будьте мудрими у своїх вчинках».

Мапа міста була поділена на секції, кожна з яких була підписана іменем того чи того ватажанина. Вен зауважила, що ні її, ні Сейзедового імені не було.

— Піду до тих, що зібралися перед нашим будинком, — пробурчав Кривоніг. — Приведу їх сюди, нехай беруть зброю.

Він пошкутильгав до виходу.

— Кривоногу! — обертаючись, озвав його Гем. — Не ображайся, але... чому Келсьє призначив тебе також військовим ватажком? Ти вмієш воювати?

Кривоніг зневажливо пирхнув, а тоді задер холошу й показав довгий звивистий шрам, що тягнувся від литки аж до стегна і, вочевидь, був причиною його кульгавості.

— А як ти гадаєш, де я дістав собі оце? — сказав він і рушив далі.

Вражений Гем обернувся до решти.

— Не можу повірити, що це все відбувається насправді.

Бриз похитав головою.

— А я гадав, що знаюся на тому, як маніпулювати людьми. Це... це дивовижно. Економіка на межі краху, дворяни, які лишаться, невдовзі відкрито воюватимуть між собою в домініях. Кел показав, як убивати інквізиторів — треба їх виснажити й відрубати голову. Що ж до Пана Всевладаря...

Погляди всіх звернулися до Вен. Вона поглянула на капшук у руці й розв’язала його. Звідти їй на долоню випав ще менший мішечок, очевидно, з атієвими намистинами і невеличка пластинка металу, загорнута в клаптик паперу. Одинадцятий метал.

Вен розгорнула папірець. На ньому було написано:

«Вен, спершу я хотів дати тобі завдання повбивати всіх значних дворян, які ще лишилися в місті, але ти переконала мене, що, можливо, варто зберегти їм життя.

Я так і не з’ясував, як мав би працювати цей триклятущий метал. Спалювати його безпечно — він тебе не вб’є, — але й користі

від нього, схоже, жодної. Якщо ти читаєш це, отже під час зустрічі з Паном Всевладарем мені так і не вдалося збагнути, як його використовувати. Не думаю, що це має значення. Людям потрібно було щось, у що вони могли б вірити, і лише так я міг їм це дати.

Будь ласка, не сердься на мене за те, що покинув тебе. Я прожив довше, ніж мав би, адже повинен був померти три роки тому, замість Мари. Тому я давно був готовий до цього.

Ти потрібна іншим ватажанам. Тепер ти їхня єдина з-імли-народжена — тобі доведеться захищати їх у найближчому майбутньому. Дворяни неодмінно надсилатимуть убивць до керівників нашої новоствореної держави.

Прощавай. Я розповім Марі про тебе. Вона завжди хотіла доньку».

— Що там написано, Вен? — запитав Гем.

— Що... що він так і не дізнався, як працює Одинадцятий метал. Кел шкодує... він не знав напевне, як перемогти Пана Всевладаря.

— Тепер у нас є ціле місто, готове з ним битися, — сказав Докс. — Я дуже сумніваюся, що він зможе знищити нас усіх. Якщо нам не вдасться його вбити, ми просто зв’яжемо його й кинемо до темниці.

Інші закивали.

— Гаразд! — мовив Доксон. — Бризе й Геме, вам треба дістатися до тих інших складів і почати роздавати зброю. Страшку, збігай по підмайстрів, вони будуть розносити повідомлення й накази. Ну ж бо, до роботи!

Усі швидко розійшлися. Невдовзі на склад прибігли скаа, яких Вен нещодавно бачила на вулиці. Високо здійнявши смолоскипи, вони зі святобливим трепетом дивилися на гори зброї. Доксон швидко організував ефективну роботу: кільком новоприбулим він доручив роздавати зброю, інших послав по друзів і родичів. Чоловіки почали споряджатися й озброюватися. Усі були чимось зайняті, крім Вен. Вона глянула на Сейзеда, і той усміхнувся їй у відповідь.

— Іноді нам треба просто дочекатися, панно, — сказав він. — Дочекатися, щоб зрозуміти, чому ж, власне, ми не втрачали віри. Пан Келсьє часто любив повторювати одну примовку...

— Завжди є ще одна таємниця, — прошепотіла Вен. — Але, Сейзе, усі мають якесь завдання, крім мене. Кел спочатку хотів, щоб я повбивала дворян, але потім передумав.

— Їх треба нейтралізувати, — сказав Сейзед, — але не конче вбивати. Можливо, ваша роль полягала в тому, щоб пояснити це панові Келсьє.

Дівчина похитала головою.

— Ні. Я мушу зробити більше, Сейзе.

Вона нервово стиснула порожній капшук. Усередині щось зашурхотіло.

Вен зазирнула в нього й побачила клаптик паперу, якого не помітила раніше. Вона дістала його й акуратно розгорнула. Це виявився малюнок квітки — той, який Келсьє колись показував їй. Мара завжди носила його з собою, мріючи про майбутнє, де сонце не буде червоне, а трава буде зелена.

Вен підвела погляд.

«Чиновник, політик, солдат... кожній державі потрібен ще дехто. Вправний убивця».

Вона обернулася, дістала флакон із металами й випила його вміст, заразом ковтнувши й кілька атієвих намистин. Відтак підійшла до купи зброї і вибрала звідти жмуток стріл із кам’яними вістрями. Пообламувавши наконеччя приблизно на пів дюйма, решту вона повідкидала.

— Панно! — стривожено озвав Сейзед.

Вен пройшла повз нього, роздивляючись озброєння. Вона знайшла, що шукала: кольчужну сорочку з великих переплетених між собою металевих кілець. Кинджалом і зміцненими п’ютером пальцями вона повідчіпляла кілька штук.

— Панно, що ви робите?

Вен підійшла до скрині біля столу, у якій раніше запримітила багато різних спорошкованих металів. Дівчина набрала кілька жмень п’ютерного порошку й насипала до капшука.

— Мене непокоїть Пан Всевладар, — сказала вона.

Узявши з коробки напилок, Вен зішкребла кілька остружків Одинадцятого металу. Якусь хвилю роздивлялася невідомий сріблястий метал, а тоді ковтнула ошурки, запивши водою з фляжки. Ще кілька остружків вона кинула до запасного флакона з металами.

— Повстанці, поза всяким сумнівом, дадуть йому раду, — мовив Сейзед. — Без усіх своїх прислужників він не такий уже й сильний, як мені видається.

— Ти помиляєшся, — відказала Вен, прямуючи до дверей. — Він сильний, Сейзе. Келсьє не знав. Він не відчував його так, як я відчуваю.

— Куди ви? — гукнув їй услід Сейзед.

Вен озирнулася на порозі. Довкола неї звивалася імла.

— У палаці є кімната, яку захищають солдати й інквізитори. Келсьє двічі намагався туди потрапити, — вона обернулася назад і поглянула в імлисту темряву. — Сьогодні я дізнаюся, що там усередині.