З-імли-народжені

24

Коли Вен і Сейзед приїхали до столярні, Келсьє вже був там. Він, разом із Гемом, Кривоногом і Страшком, сидів на кухні й насолоджувався келихом вина.

— Геме! — радісно вигукнула Вен, заходячи крізь задні двері. — Ти повернувся!

— Ага, — весело відказав той, здіймаючи свій келих.

— Тебе не було цілу вічність!

— Мені теж так здалося, — серйозно відказав Гем.

Келсьє гмикнув і підвівся, щоб долити собі вина.

— Гем трохи втомився бути воєначальником.

— Мені довелося носити форму, — потягуючись, пожалівся громило. Тепер на ньому була звична безрукавка й штани вільного крою. — Навіть скаа на плантаціях не зазнають таких тортур.

— Тобі слід якось спробувати поносити вечірню сукню, — мовила дівчина, сідаючи.

Вона обтріпала плаття спереду, і воно мало не такий поганий вигляд, як Вен боялася. Сліди попелу досі видніли на чорній тканині, що трохи постраждала в тих місцях, де Вен терлася нею об каміння. Утім, що то, що то було ледь помітним.

Гем розсміявся.

— Схоже, поки мене не було, ти перетворилась на справжню юну леді.

— Сумніваюся, — відказала Вен, беручи келих, який подав їй Келсьє.

Вона здійняла його, потримала хвильку, а тоді надпила.

— Панна Вен просто дуже скромна, пане Геммонде, — сідаючи, мовив Сейзед. — Вона майстерно опанувала мистецтво поводження при дворі — краще, ніж багато справжніх аристократів, яких я знав.

Дівчина зашарілася, і Гем знову засміявся.

— Де це ти підхопила таку погану звичку, як скромність, Вен?

— Не від мене, це точно, — мовив Келсьє, пропонуючи келих вина Сейзедові. Однак террісієць, піднявши долоню, ввічливо відмовився.

— Звісно, що не від тебе, Келе, — сказав Гем. — Може, це Страшко навчив її. Він, схоже, єдиний у нашій ватазі вміє тримати рот на замку. Еге ж, хлопче?

Страшко почервонів, явно намагаючись не дивитися на Вен.

«Треба поговорити з ним, — подумала дівчина. — Але... не сьогодні. Келсьє повернувся, а Еленд — не вбивця. Сьогодні мені хочеться розслабитися».

На сходах почулися кроки, і за мить до кухні зайшов Доксон.

— У вас тут вечірка? А мене й не покликали.

— Ти наче був зайнятий, — відказав Келсьє.

— Крім того, — додав Гем, — ми ж знаємо, що ти людина відповідальна й не будеш пиячити з такими поганцями, як ми.

— Хтось-то має пильнувати за справами, — невимушено відповів Доксон, наливаючи собі вина. Ураз він спинився й, насупившись, глянув на Гема. — Цей жилет видається мені якимось знайомим.

Громило всміхнувся.

— Я відрізав рукави від військової куртки.

— Не може бути! — зі сміхом вигукнула Вен.

Гем кивнув із задоволеним виглядом.

Доксон зітхнув і врешті налив-таки собі вина.

— Ці речі коштують грошей, Геме.

— Усе коштує грошей, — відказав той. — Але що таке гроші? Фізичне втілення абстрактного поняття витрачених зусиль. Так от, носити цю форму протягом такого тривалого часу коштувало мені неабияких зусиль. Тому, як на мене, тепер ми з цим жилетом квити.

Доксон лише закотив очі. У головній залі відчинилися й зачинилися передні двері, і Вен почула, як Бриз вітається з підмайстром, що стояв на варті.

— До речі, Доксе, — мовив Келсьє, прихиляючись спиною до буфета. — Мені невдовзі треба буде трохи «фізичного втілення витрачених зусиль». Я хотів би винайняти невеличкий склад, щоб проводити там зустрічі в подобі інформатора.

— Гадаю, це можна влаштувати, — відказав Доксон. — Якщо не надто витрачатися на гардероб Вен... — він урвав мову, дивлячись на неї. — Що сталося з твоєю сукнею, юна панянко?!

Вен ніяково зіщулилася на стільці. «Мабуть, це трохи помітніше, ніж мені видавалося».

Келсьє хихотнув.

— Звикай до того, що її сукні будуть брудні, Доксе. Відсьогодні Вен вертається до обов’язків з-імли-народженої.

— Цікаво, — промовив Бриз, заходячи до кімнати. — Чи можу я порадити, щоб наступного разу вона не встрявала в бійку відразу з трьома сталевими інквізиторами?

— Я спробую, — пообіцяла Вен.

Статечний гамівник підійшов до столу й усівся з притаманною йому помпою. Піднявши дуельний ціпок, він вказав ним на Гема.

— Бачу, період мого інтелектуального відпочинку добіг кінця.

Громило всміхнувся.

— Поки був у печерах, я надумав кілька хитромудрих запитань і приберіг їх для тебе, Бризе.

— Помираю від нетерплячки їх почути, — відказав той і тицьнув ціпком у Лишветрода. — Страшку, принеси вина.

Юнак схопився з місця й поквапився догодити Бризові.

— Він такий славний хлопчина, — зауважив гамівник, беручи келих. — Мені майже не доводиться підштовхувати його алломантично. Якби ж то ви всі, ледацюги, були такі послужливі.

Страшко насупився.

— Граючи так не бувши добре.

— Я не маю жодної гадки, що ти сказав, хлопче, — мовив Бриз. — Тому я просто вдам, ніби зрозумів, і буду далі пити своє вино.

Келсьє закотив очі.

— Втрачаючи напругу від діла, — сказав він. — Невартуючий без потреби уваги.

— Прямуючи до правди правильно, — кивнув Страшко.

— Про що це ви двоє белькочете? — підозріливо запитав Бриз.

— Бувши розумний хотівши, — сказав Страшко. — Роблячи діло від хотіння.

— Бувши завжди так роблячи, — погодився Келсьє.

— Завжди хотівши маючи не мавши, — з усмішкою додав Гем. — Боячись розумним не бувши.

Бриз розпачливо глянув на Доксона:

— Здається, любий друже, наші товариші остаточно зсунулися з глузду.

Доксон стенув плечима, а тоді з цілком серйозним виразом на обличчі промовив:

— Бувши не мавши, а мавши не бувши.

Бриз спантеличено витріщився на нього, а тоді всі вибухнули реготом. Гамівник обурено закочував очі, хитав головою і бубонів щось про недоречне блазнювання.

Вен від сміху трохи не захлинулася вином.

— Що ти сказав? — запитала вона Доксона, коли той сів біля неї.

— Не знаю напевне, — зізнався той. — Але прозвучало добре.

— Мені здається, ти нічого не сказав, Доксе, — мовив Келсьє.

— О ні, він щось сказав, — заперечив Страшко. — Просто це нічого не значить.

Келсьє знову засміявся.

— Таке з ним часто трапляється. Я помітив, що можна пускати повз вуха половину з того, що каже Докс, і ти нічого не втратиш... хіба що пропустиш, як він жаліється на завеликі витрати.

— Агов! — запротестував Доксон. — Мушу вам ще раз нагадати, що хтось-то повинен пильнувати за витратами. Їй-бо, хлопці й дівчата, те, як ви розкидаєтеся скринцями...

Вен усміхнулася. Навіть Доксонові скарги звучали добродушно. Кривоніг сидів мовчки біля стіни зі своїм звичним набурмосеним виглядом, але вона помітила легку тінь усмішки на його губах. Келсьє підвівся й відкоркував ще одну пляшку. Наповнюючи келихи, він розповідав ватазі про підготовку армії.

Вен почувалася... задоволеною. Посьорбуючи вино, вона помітила відчинені двері, що вели до темної майстерні. На якусь мить їй видалося, що вона бачить у півтемряві постать — налякану худеньку дівчинку, що нікому не вірить і всіх підозрює. Волосся її було коротко й нерівно обтяте, а вдягнута дівчина була в просту незаправлену брудну сорочку й коричневі штани.

Вен пригадала собі ту ніч — її другу ніч у столярні, — коли вона стояла в темній майстерні й дивилася, як інші провадять вечірню розмову. Невже вона справді була тою дівчинкою, що крилася в холодній темряві й з прихованою заздрістю спостерігала за сміхом і дружбою, не наважуючись приєднатися?

Келсьє сказав щось дотепне, і всі знову покотилися з реготу.

«Маєш рацію, Келсьє, — подумки всміхнулася Вен. — Так значно краще».

Вона ще не стала такою, як вони, — ще не остаточно. Пів року було замало, щоб Рінові нашепти замовкли назавжди, до того ж Вен не уявляла, що коли-небудь зможе так довіряти людям, як Келсьє. Але... вона нарешті збагнула, принаймні частково, чому він працює з людьми так, як працює.

— Ну гаразд, — мовив ватажок, обертаючи стілець і сідаючи на нього задом наперед. — Схоже, що армія буде готова до призначеного строку. Марш — на місці. Треба рухатися далі. Які новини з балу, Вен?

— Дім Текіелів вразливий, — сказала вона. — Його союзники розбігаються, а вороги кружляють довкола, як стерв’ятники. Подейкують, що борги і збитки змусять Текіелів ще до кінця місяця продати родову фортецю. Вони просто неспроможні виплатити Панові Всевладарю податок на замок.

— І таким чином у місті стане на один Великий дім менше, — сказав Доксон. — Щоб відшкодувати втрати, більшості Текіелів — зокрема й імлистим та з-імли-народженим — доведеться перебратися до віддалених плантацій.

— Це добре, — зауважив Гем. — Що більше дворянських домів нам вдасться витурити з міста, то легше його буде захопити.

— Але в Лютаделі ще лишається дев’ять Великих домів, — нагадав Бриз.

— Вони вже почали ночами вбивати одне одного, — сказав Келсьє. — Від цього до відкритої війни — один крок. Підозрюю, невдовзі ми станемо свідками масової втечі зі столиці — всі, хто не захоче важити життям заради того, щоб зберегти вплив у Лютаделі, вирішать покинути його на кілька років.

— Але найсильніші доми, як видається, не дуже бояться, — заперечила Вен. — Принаймні вони досі влаштовують бали.

— Бали вони будуть влаштовувати аж до самого кінця, — відказав Келсьє. — Це дає їм чудовий привід зустрітися з союзниками й поспостерігати за ворогами. Війна домів — це насамперед війна за політичний вплив, а тому їм потрібне політичне поле бою.

Вен кивнула на знак згоди.

— Геме, — звернувся ватажок до товариша, — нам треба мати на оці лютадельський гарнізон. Ти збираєшся завтра зустрітися зі своїми знайомими солдатами, як і планував?

— Так, — відказав Гем. — Не можу нічого обіцяти, але спробую відновити кілька знайомств. Дайте мені трохи часу — і я дізнаюся, що на думці у гарнізонців.

— Чудово, — мовив Келсьє.

— Я хотіла б піти з ним, — озвалася Вен.

Ватажок здивовано глянув на неї.

— З Гемом?

— Так. Я ще не тренувалася з громилом. Гем, мабуть, зможе навчити мене чогось корисного.

— Але ж ти вже вмієш спалювати п’ютер, — сказав Келсьє. — Ми вправлялися з ним.

— Воно, звісно, так...

Як же йому пояснити? Гем працював лише з п’ютером — він напевне володів ним краще, ніж Келсьє.

— Та лиши ти дитину в спокої, — утрутився Бриз. — Вона, мабуть, просто втомилася від балів і вечірок. Дозволь їй знову трохи побути звичайним вуличним дівчиськом.

— Гаразд, — знехотя погодився Келсьє. Доливши собі ще вина, він запитав: — Бризе, твої гамівники дадуть собі раду, якщо тебе якийсь час не буде?

Бриз стенув плечима.

— Я, без сумніву, найефективніший член команди. Але я навчив і інших — вони зможуть успішно вербувати скаа, особливо тепер, коли повсюди тільки й мови, що про Вцілілого.

— До речі, про це нам треба побалакати, Келе, — насупившись, сказав Доксон. — Мені не надто подобається весь цей містицизм довкола тебе й Одинадцятого металу.

— Пізніше поговоримо про це, — пообіцяв Келсьє.

— А чому ти запитуєш про моїх людей? — поцікавився Бриз. — Тебе зрештою взяли такі заздрощі до мого бездоганного відчуття стилю, що ти вирішив мене спекатися?

— Можна й так сказати, — відповів Келсьє. — Я тут подумую за кілька місяців відправити тебе на заміну Єденові.

— На заміну Єденові? — здивовано перепитав Бриз. — Ти хочеш, щоб я очолив армію?

— Чом би й ні? — відказав ватажок. — У тебе чудово виходить командувати людьми.

— Непомітно, мій любий друже. Я ніколи не висуваюся на передній план. Подумати лишень, я буду воєначальником! Ти хоч маєш уявлення, як безглуздо це звучить?

— А ти поміркуй, — мовив Келсьє. — На той час вербування добігатиме кінця, і найбільше користі ти принесеш, якщо поїдеш до печер, а Єден повернеться, щоб працювати зі своїми контактами тут.

Бриз замислився.

— Може, ти й маєш рацію.

— Так чи інак, — Келсьє підвівся, — а мені здається, що вина замало. Страшку, зроби ласку, збігай до льоху й принеси ще одну плящинку, гаразд?

Хлопчина кивнув, і розмова перейшла на менш важливі теми. Вен зручно влаштувалася на стільці, відчуваючи тепло від вугільної грубки, задоволена тим, що можна просто насолоджуватися моментом, коли не треба хвилюватися, битися чи обдумувати плани.

«Якби тільки Рінові довелося зазнати чогось такого в житті, — думала вона, несамохіть торкаючись сережки. — Можливо, усе тоді обернулося б для нього інакше. Для нього і для мене».

Наступного дня Гем і Вен вирушили до лютадельського гарнізону.

Вен гадала, що після того, як стільки часу вдавала з себе дворянку, почуватиметься незвично, одягнувши знову вуличний одяг. Але ні. Авжеж, дещо трохи змінилося: їй не потрібно було перейматися правильною позою під час сидіння чи пильнувати, щоб сукня не торкалася брудних стін чи підлоги. Однак вона досі почувалася природно у звичайному повсякденному вбранні.

Вен одягла прості коричневі штани, заправлену за пояс вільну білу сорочку, а поверх неї — шкіряний жилет. Тепер уже довше волосся вона сховала під картуз. Випадкові перехожі могли сприйняти її за хлопця, але Гем, схоже, вважав, що це не має значення.

Це й справді не мало значення. Вен звикла, що люди пильно придивляються до неї, оцінюють, але на вулиці в її бік заледве чи хто й скинув поглядом. Робітники, що ледве пересували ноги, байдужі дрібні дворяни, навіть заможні скаа, як Кривоніг, — ніхто не звертав на неї уваги.

«Я майже забула, як це — бути невидимою», — подумала Вен. На щастя, давні звички — дивитися вниз, поступатися дорогою, горбитися, щоб привертати якнайменше уваги, — швидко повернулися до неї. Стати колишньою Вен, вуличною скаа, виявилося так само просто, як пригадати знайому мелодію, яку колись вона мугикала собі під ніс.

«Це лише ще одна маска, — думала Вен, ідучи поруч із Гемом. — Мій макіяж тепер — це попіл, яким я вимазала обличчя. Замість сукні — штани, які я пожмакала, щоб вони видавалися старими й поношеними».

То хто ж вона насправді? Вуличне дівчисько Вен? Леді Валетта? Ні та, ні та? Чи хтось із друзів знає її справжню? Чи вона сама знає себе справжню?

— Ох і скучив я за цим місцем, — сказав Гем зі щасливим виразом на обличчі.

Він завжди був щасливий. Вен не могла собі уявити його бодай чимось невдоволеним, хоч він сам і стверджував, що йому не подобалося керувати армією.

— Дивно, — мовив Гем, обертаючись до неї. Він не прибирав на вулиці пригніченого вигляду, як Вен: схоже, його нітрохи не турбувало, що він вирізнявся серед інших скаа. — Мабуть, я не мав би скучати за цим місцем... Лютадель — найбрудніше і найвелелюдніше місто в Останній імперії. Але щось у ньому є...

— Твоя родина живе тут? — запитала Вен.

— Ні, — відказав Гем. — У невеличкому містечку неподалік. Моя дружина — швачка; каже всім, що я служу в лютадельському гарнізоні.

— Тобі їх бракує?

— Звісно. Це нелегко: я проводжу з ними лише кілька місяців на рік, — але так безпечніше. Якщо мене вб’ють, інквізиторам буде важко відшукати мою родину. Я навіть Келові не сказав, де саме вони мешкають.

— Ти гадаєш, Міністерство завдаватиме собі стільки клопоту? — запитала вона. — Ти ж уже будеш мертвий.

— Я імлистий, Вен. А це означає, що всі мої нащадки матимуть трохи шляхетної крові. Мої діти можуть виявитися алломантами, а потім і їхні діти. Ні, коли інквізитори вбивають імлистого, вони знищують і всіх його нащадків. Єдиний спосіб убезпечити родину — це триматися щонайдалі від неї.

— Ти міг би просто не користуватися алломантією, — сказала Вен.

Гем заперечно похитав головою.

— Не думаю, що мені це вдалося б.

— Через силу, яку вона дає?

— Ні, через гроші, які вона дає, — чесно зізнався Гем. — Громили — чи п’ютером’язи, як нас воліють називати дворяни, — серед усіх імлистих мають найбільший попит. Досвідчений громило може протистояти шістьом звичайним солдатам, він може підняти більше, витримати більше, рухатися швидше, ніж будь-який інший найманий силач. А це має неабияке значення, коли тобі потрібна невелика команда. Додай до п’яти-шести громил ще кількох монетострілів — і матимеш маленьку, мобільну армію. За таку охорону платять чимало.

Дівчина кивнула.

— Розумію, гроші можуть бути спокусливими.

— Вони більш ніж спокусливі, Вен. Завдяки їм моя сім’я не змушена мешкати в переповненому гуртожитку, їм не треба хвилюватися за їжу. Моя дружина працює лише про людське око — як на скаа, вони мають непогане життя. Коли я зароблю достатньо, ми поїдемо з Центральної домінії. В Останній імперії є місця, про які більшість людей навіть не знає, — місця, де з грошима можна жити не гірше за дворянина. Місця, де можна перестати боятися і просто жити.

— Звучить... заманливо.

Гем кивнув, повертаючи на широку вулицю, що вела до головної міської брами.

— Ця мрія мені дісталася від Келсьє. Він завжди казав, що хоче саме цього. Сподіваюся, мені пощастить більше, ніж йому.

Вен насупилася.

— Усі кажуть, що він мав купу грошей. Чому він не покинув злодійське ремесло?

— Не знаю, — відказав Гем. — Завжди з’являлася чергова справа — щоразу більша, ніж попередня. Гадаю, такі ватажки, як Келсьє, із часом можуть узалежнитися від гри. Невдовзі йому вже й не йшлося про гроші. Урешті-решт він почув, що Пан Всевладар ховає у тому своєму таємному святилищі якийсь неоціненний секрет. Якби він і Мара поїхали до того, як узялися за цю роботу... Але вони не поїхали. Хтозна, може, таке життя, коли не треба ні про що турбуватися, їм не припало б до вподоби, і вони не були б щасливі.

Ця думка, схоже, видалася йому цікавою, і Вен побачила, як у нього в голові виникає чергове «запитання».

«Гадаю, такі ватажки, як Келсьє, із часом можуть узалежнитися від гри».

Її колишні побоювання повернулися. Що станеться, якщо Келсьє захоче захопити імператорський трон для себе? Мабуть, він не буде таким поганим, як Пан Всевладар, але... Вен прочитала вже значну частину щоденника і знала, що Пан Всевладар не завжди поводився як тиран. Колись він був хорошою людиною. Хорошою людиною, яка звернула на хибний шлях.

«Келсьє інакший, — спробувала вона переконати сама себе. — Він вчинить усе правильно».

І все ж вона не була певна. Можливо, цього не розумів Гем, але Вен бачила всі спокуси. Попри зіпсованість дворян, у вищому світі було щось принадне. Її полонили краса, музика, танці. На відміну від Келсьє, Вен не цікавили політичні інтриги чи навіть шахрайство, але вона розуміла, чому він міг би зволікати з рішенням покинути Лютадель.

Саме це зволікання знищило колишнього Келсьє. Щоправда, натомість створило кращого — цілеспрямованішого й менш самолюбного. Принаймні Вен на це сподівалася.

«Звісно, його попередній план коштував йому коханої жінки. Чи не тому він так ненавидить дворян?»

— Геме, — запитала вона, — Келсьє завжди так ставився до дворянства?

— Так, але тепер його ненависть посилилася.

— Іноді він мене лякає. Здається, він прагне вбити їх усіх, не розбираючи, хто є хто.

— Мене він теж турбує, — зізнався Гем. — Ця байка про Одинадцятий метал... Він наче збирається зробити з себе якогось святого, — він зустрівся поглядом із Вен. — Не хвилюйся надто через це. Бриз, Докс і я вже розмовляли про це. Ми поговоримо з Келом, спробуємо його трохи вгамувати. Він не має на думці нічого поганого, але часом його трохи заносить не в той бік.

Вен кивнула. Попереду видніла звична черга тих, хто чекав на дозвіл пройти міською брамою. Вони з Гемом мовчки проминули похмуру юрбу — робітників, яких направили в доки, скаа, що працювали на заміських фабриках і млинах біля річки чи озера, дрібних дворян, що мали бажання помандрувати. Усім їм потрібна була поважна причина, щоб покинути місто: Пан Всевладар жорстко контролював переміщення всередині імперії.

«Бідолахи», — подумала Вен, коли вони проходили повз обшарпану зграйку дітлахів із цебрами й щітками. Очевидно, їм наказали видертися на мури, щоб позішкрібати лишайники, які понаростали там від імли. Попереду, біля воріт, чиновник вилаяв і виштовхнув якогось робітника з черги. Скаа важко впав, але зрештою сяк-так підвівся й поплентався в кінець людської вервечки. Якщо його не випустять із міста, він не зможе відробити щоденної норми, а отже, його родина не отримає жетонів на харчування.

Гем повів її вулицею, що бігла вздовж міського муру. Наприкінці її було видно великий комплекс будівель. Вен ніколи раніше не бачила зблизька казарми лютадельського гарнізону: здебільшого злодії намагалися триматися від них якомога далі. Коли вони підійшли ближче, оборонна міць споруди вразила Вен. Стіна, що оточувала казарми, їжачилася великими шпичаками, а будівлі всередині були приземкуваті й добре укріплені. Біля брами стояли солдати й ворожими очима поглядали на всіх, хто наближався до них.

Вен сповільнила ходу, а тоді стала.

— Геме, а як ми потрапимо всередину?

— Не турбуйся, — відказав він, теж зупиняючись. — Мене там знають. До того ж усе не так погано, як видається. Гарнізонці лише прибирають загрозливого вигляду. Як ти можеш здогадатися, їх у місті не надто люблять. Переважно це скаа, люди, які в обмін на краще життя, продалися Панові Всевладарю. Коли в Лютаделі відбуваються заворушення, місцевому гарнізону зазвичай добряче дістається від незадоволених. Тому він так добре укріплений.

— То ти... знаєш цих людей?

Гем кивнув.

— Я не вмію натягати на себе личини, як Бриз чи Кел, і вдавати когось іншого. Я той, хто я є. Ці солдати не знають, що я імлистий, але їм відомо, що я працюю в підпіллі. Багатьох із них я знаю вже не один рік, вони постійно намагаються мене завербувати. Зазвичай таких, як я, що вже відпали від загальної маси скаа, легше підмовити вступити до їхніх лав.

— Але ж ти збираєшся зрадити їх, — тихо промовила Вен, відводячи Гема на узбіччя.

— Зрадити? — перепитав він. — Ні, це не буде зрада. Ці люди — найманці, Вен. Їх найняли, щоб битися, і вони битимуться з друзями чи навіть родичами, якщо станеться якесь заворушення чи повстання. Солдати навчені розуміти такі речі. Ми можемо бути друзями, але коли дійде до битви, ніхто з нас не вагатиметься, вбивати один одного чи ні.

Вен невпевнено кивнула. Це видавалося... жорстоким. «Але таке життя. Жорстоке. Принаймні щодо цього Рін їй не брехав».

— Бідолахи, — сказав Гем, дивлячись у бік гарнізону. — Нам не завадили б такі люди. Перш ніж вирушити до печер, я зумів завербувати кількох, які видалися мені найбільш схильними погодитись. Решта... що ж, вони обрали свій шлях. Вони, як і я, просто намагаються забезпечити своїм дітям краще життя. Різниця лише в тому, що для цього вони готові працювати на нього, — Гем знову глянув неї. — То що, хочеш почути кілька корисних порад, як спалювати п’ютер?

Вен охоче закивала.

— Солдати зазвичай дозволяють мені тренуватися з ними, — сказав Гем. — Ти можеш поспостерігати, як я битимуся, — запали бронзу і помічай, коли я користуватимусь алломантією. Найперше і найважливіше, що ти повинна знати про п’ютер, — це коли його застосовувати. Я помітив, що недосвідчені алломанти схильні постійно підтримувати горіння п’ютеру на максимумі. Гадають: що дужчими вони є, то краще. Однак не завжди треба в кожен удар вкладати всю свою силу. Сила — це важлива складова бійки, але не єдина. Якщо ти весь час битимеш щозмоги, то швидше втомишся і виявиш противнику межі своїх можливостей. Розумний боєць б’є найсильніше наприкінці, коли противник утомлений. А в разі тривалої сутички — як-от війна, — найрозумніший той солдат, який проживе найдовше. А це той, хто вміє розрахувати свої сили.

— Авжеж, — погодилася Вен. — Але коли застосовуєш алломантію, утомлюєшся повільніше, хіба ні?

— Так, — відказав Гем. — Взагалі-то, громило з достатнім запасом п’ютеру може успішно битися не одну годину. Але таке надуживання п’ютеру потребує досвіду. Урешті-решт запас металу вичерпається, і тоді втома може тебе вбити. У будь-якому разі, зазвичай найкращою тактикою буде варіювати інтенсивність горіння. Якщо вдариш із більшою силою, ніж потрібно, можеш втратити рівновагу. Крім того, мені траплялися громили, які так покладалися на п’ютер, що нехтували тренуваннями. А п’ютер лише посилює твої фізичні здібності, але не додає тобі вміння. Якщо ти не знаєш, як користуватися зброєю або не тренувалася й не вмієш швидко думати в бою — ти програєш, хоч якою б сильною була. Мені доводиться бути особливо обережним із гарнізонцями, щоб вони не довідалися, що я алломант. Ти будеш здивована, коли побачиш, як часто це має значення. Поспостерігай, як я користуватимуся п’ютером. Я не розвогнюватиму його лише для того, щоб стати дужчим. Але якщо заточуся, я підпалю його, щоб відновити рівновагу. Коли ухилятимусь від удару, п’ютер дасть змогу рухатися трохи швидше. Є десятки різних штучок і вивертів, які можуть допомогти в бою, якщо знаєш, коли скористатися ними.

— Зрозуміло.

— Гаразд тоді, — мовив Гем. — Ходімо до них. Я скажу гарнізонцям, що ти моя родичка. Вигляд ти маєш такий юний, що вони не звернуть на тебе жодної уваги. Подивишся, як я битимуся, а потім поговоримо.

Вен кивнула, і вони підійшли до брами. Гем махнув рукою вартовому.

— Здоров був, Бевідоне! У мене сьогодні вихідний. Сертес тут?

— Він тут, Геме, — відказав Бевідон. — Але я не впевнений, чи сьогодні підхожий день для тренування.

Гем здивовано звів брови.

— А що сталося?

Бевідон перезирнувся з іншим солдатом.

— Сходи по капітана, — наказав він йому.

За кілька хвилин із бічної будівлі вийшов ще один солдат із заклопотаним обличчям і приязно замахав рукою, побачивши Гема. На його однострої було кілька додаткових кольорових стрічок, а на плечі видніли кілька позолочених шматочків металу.

— Геме, — промовив він, виходячи з воріт.

— Сертесе, — усміхнувся Гем і потиснув руку солдатові. — То ти вже капітан?

— Ага, ось уже місяць, — відказав той і поглянув на Вен.

— Це моя племінниця, — пояснив Гем. — Славне дівча.

Сертес кивнув.

— Можна поговорити з тобою наодинці, Геме?

Громило стенув плечима й дозволив відвести себе трохи осторонь, за ворота. Алломантія дала Вен змогу почути, про що вони говорять. «Як я взагалі раніше обходилася без олова?»

— Слухай-но, Геме, — сказав Сертес. — Якийсь час ти не зможеш тут тренуватися. Гарнізон буде... зайнятий.

— Зайнятий? Чим?

— Я не можу тобі сказати. Але... нам не завадив би зараз такий солдат, як ти.

— Буде битва?

— Ага.

— Мабуть, щось серйозне, якщо потрібен увесь гарнізон.

Сертес якусь хвилю мовчав, а тоді знову заговорив — так тихо, що Вен довелося напружити слух, щоб розчути.

— Повстання скаа, — прошепотів капітан, — просто тут, у Центральній домінії. Щойно прийшла звістка. Невідь-звідки з’явилася армія повстанців і напала на гарнізон Голстепа на півночі.

Вен ураз похолола.

— Що?! — вигукнув Гем.

— Мабуть, вийшли з тамтешніх печер, — сказав Сертес. — Голстеп начебто тримається, але, Геме, у них там лише тисяча чоловік. Їм украй потрібне підкріплення, а колоси вчасно не встигнуть. Гарнізон Валтру надіслав п’ять тисяч війська, але ми не лишимо їх без підмоги. Як видається, повстанців велика сила, і Пан Всевладар дав нам дозвіл виступати.

Гем лише кивнув.

— То як? — запитав Сертес. — Цього разу буде справжня битва, Геме. І платня відповідна. Твої вміння нам стали б у пригоді. Я тебе відразу поставлю на чолі відділення.

— Я... я мушу подумати, — відповів Гем.

Він не надто вмів приховувати почуття, і його здивування могло видатися підозрілим, але Сертес начебто нічого не зауважив.

— Тільки недовго, — сказав він. — Ми виступаємо за дві години.

— Добре, — погодився Гем, досі приголомшений. — Я лише відведу племінницю додому й прихоплю деякі речі. Я повернуся, перш ніж ви вирушите.

— От і молодець! — Вен побачила, як Сертес поплескав Гема по плечі.

«Наша армія виявила себе, — нажахано подумала дівчина. — Вони ж неготові! Вони мали підійти до Лютаделя потайки, захопити його наскоком, а не протистояти напряму лютадельському гарнізону. Їх усіх переб’ють! Що ж там сталося?»