З-імли-народжені

7

Три роки, здавалося, не надто змінили Марша зовні. Він лишився таким самим суворим і владним, яким Келсьє знав його змалечку. Його очі дивилися так само розчаровано, а голос звучав так само несхвально.

Однак, якщо вірити Доксонові, від того дня — три роки тому — всередині Марш змінився сильно. Келсьє досі не міг повірити, що брат покинув керівництво повстанням. Він завжди з таким запалом ставився до своєї роботи.

Очевидно, цей запал згас. Марш підійшов ближче, критичним оком позираючи на дошку з надписами. Його одяг був трохи брудний від попелу, однак обличчя, як на скаа, було порівняно чистим. Якусь хвилю він стояв мовчки, вивчаючи записані на дошці пункти плану, а тоді обернувся й кинув на крісло аркуш паперу.

— Що це? — запитав Келсьє, беручи аркуш.

— Імена тих одинадцятьох, яких ти вбив минулої ночі, — відказав Марш. — Я подумав, що ти принаймні захочеш їх знати.

Келсьє кинув папірець у камін, де весело потріскував вогонь. — Вони служили Останній імперії.

— Вони були люди, Келсьє! — гарикнув Марш. — Вони мали життя, родини. Кілька з них були скаа.

— Зрадники.

— Люди, — повторив Марш. — Які намагалися якось зарадити тому, що дало їм життя.

— Що ж, я роблю те саме, — відказав Келсьє. — І, на щастя, мені життя дало змогу скидати з дахів таких, як вони. Якщо вони стоять на боці дворян, то нехай і помирають як дворяни.

Маршеве обличчя потемніло.

— Як ти можеш скалозубити з такого?

— Бо гумор — це все, що мені лишилося, Марше, — відказав Келсьє. — Гумор і цілеспрямованість.

Марш неголосно пирхнув.

— Ти мав би бути задоволеним, — мовив Келсьє. — Не один десяток років я слухав твої нотації і нарешті вирішив використати свої таланти на щось путнє. Я впевнений, що з твоєю допомогою...

— Я тут не для того, щоб тобі допомагати, — урвав його Марш.

— А навіщо ж тоді ти прийшов?

— Запитати тебе.

Він підступив ближче й зупинився просто перед Келсьє. Вони були приблизно однакового зросту, але через свій суворий вигляд Марш завжди здавався вищим.

— Як ти смієш це робити? — тихо запитав він. — Я присвятив усе своє життя боротьбі з Останньою імперією. Поки ти й твої злодійкуваті приятелі бенкетували, я переховував утікачів. Поки ти планував дріб’язкові грабунки, я організовував збройні наскоки на дворян. Поки ти жив у розкошах, на моїх очах відважні люди помирали від голоду.

Брат пхнув пальцем Келсьє в груди.

— Як ти смієш? Як ти смієш перетворювати повстання на свою чергову «роботу»? Як ти смієш використовувати мрію багатьох для власного збагачення?

Келсьє відвів братів палець убік.

— Тут ідеться не про збагачення.

— Та невже? — Марш тицьнув пальцем у слово «Атій» на дошці. — Що це за гра, Келсьє? Навіщо ти втягнув у це Єдена, вдаючи, буцімто він твій роботодавець? Чому ти поводишся так, ніби доля скаа тебе обходить? Ми обидва знаємо, що тебе цікавить насправді.

Келсьє зціпив зуби, настрій його зіпсувався. «Йому завжди вдається нагнати на мене смуток».

— Я вже не той, що був колись, Марше, — тихо промовив він. — Я роблю це не заради грошей. Колись їх у мене було більше, ніж можна витратити. Тут ідеться про зовсім інше.

Брат став упритул до нього й зазирнув у вічі, немовби шукаючи там правди.

— Ти завжди добре вмів брехати, — урешті сказав він.

Келсьє закотив очі під лоба.

— Гаразд, думай собі що хочеш. Але не треба читати мені проповідей. Колись ти, може, й мріяв знищити імперію, але тепер ти — звичайний слухняний скаа, що працює у крамниці й підлещується до дворян, коли ті заходять щось купити.

— Я подивився правді у вічі, — відказав Марш. — Це те, чого тобі ніколи не вдавалося. Навіть якщо ти цілком серйозно снуєш плани знищити Останню імперію, ти зазнаєш поразки. Усе, що робили повстанці, — наскоки, крадіжки, смерті — не дало нічого. Наші відчайдушні спроби жодного разу не викликали бодай легкого роздратування в Пана Всевладаря.

— Може, й так, — мовив Келсьє, — але якраз дратувати мені вдається добре. Далебі, «легким роздратуванням» тут не обійдеться — люди стверджують, що я можу довести до сказу кого завгодно. Чому б не скористатися й цим хистом для доброї справи, еге ж?

Марш зітхнув і відвернувся.

— Ідеться ж не про «добру справу», Келсьє. Ідеться про помсту. Про твої амбіції. Усе як завжди. Я ще можу повірити, що ти робиш це не заради грошей, можу навіть повірити, що ти справді збираєшся забезпечити Єдена армією, за яку він тобі, очевидно, платить, — але я ніколи не повірю, що тобі не байдуже.

— І тут ти помиляєшся, Марше, — відказав Келсьє. — Тут ти завжди помилявся щодо мене.

Марш насупив чоло.

— Можливо. Але як це все почалося? Єден прийшов до тебе? Чи ти до нього?

— Хіба це має значення? — запитав Келсьє. — Слухай-но, Марше. Мені потрібен хтось у Міністерстві. Цей план не спрацює, якщо ми не знайдемо способу пильнувати за інквізиторами.

Марш обернувся до брата.

— Ти справді сподіваєшся, що я допоможу тобі?

Келсьє кивнув.

— Так, адже, попри твої слова, саме тому ти й прийшов. Колись ти сказав, що я міг би здійснити щось велике, якби вибрав собі гідну мету. Що ж, я вибрав, і ти допоможеш мені її досягти.

— Тепер це не так просто, Келе, — похитавши головою, відказав Марш. — Дехто змінився. А декого... уже нема.

Келсьє довго не відповідав, і в кімнаті запала тиша. Навіть вогонь у каміні став пригасати.

— Мені її теж бракує.

— Я впевнений, що так і є, але... буду відвертий із тобою, Келе. Попри те, що вона вчинила... іноді я шкодую, що в Проваллях вижив ти, а не вона.

— Я шкодую про це щодня.

Брат обернувся, вивчаючи його холодними, гострими очима. Очима шукача. Те, що він побачив усередині Келсьє, схоже, таки дістало його схвалення.

— Я йду, — сказав Марш. — Але цього разу ти невідь-чому справді видаєшся щирим. Я повернуся й вислухаю, що за божевільний план ти вигадав. А тоді... тоді побачимо.

Келсьє всміхнувся. Попри зовнішню суворість, брат був хорошою людиною — кращою, ніж будь-коли — сам Келсьє. Тієї миті, коли Марш обернувся до виходу, під дверима майнула якась тінь. Келсьє негайно підпалив залізо, і з його тіла вихопилися світляні блакитні промені, поєднуючи його з близькими металевими предметами. Марш, певна річ, не мав із собою нічого, навіть монет. Тому, хто видавався бодай трохи заможнішим на вигляд, небезпечно було ходити кварталами скаа.

Однак дехто інший ще не дізнався, що не слід носити на собі нічого металевого. Блакитні лінії були тонкі й тьмяні — вони погано пробивалися крізь дерево, — але їх вистачило, щоб визначити джерело — пряжку на поясі особи, яка швидко й безгучно віддалялася від дверей.

Келсьє усміхнувся сам до себе. Дівчина була здібна, але життя на вулиці лишило їй чималі шрами. Він допоможе їй розвинути здібності й водночас загоїти шрами — принаймні він сподівався, що йому це вдасться.

— Я прийду завтра, — сказав Марш, переступаючи поріг.

— Тільки не дуже рано, — відповів Келсьє і підморгнув. — У мене сьогодні ввечері ще багато справ.

Вен чекала в темній кімнаті, дослухаючись до кроків, що тупотіли сходами. Напівприсівши, вона зачаїлася перед дверима, намагаючись визначити, чи на перший поверх спустилися обидва чоловіки, чи лише один. У коридорі запала тиша, і дівчина врешті ледь чутно відітхнула з полегкістю.

Просто над її головою пролунав стук у двері.

Від несподіванки вона аж підскочила. «А він не в тім’я битий», — подумала дівчина.

Вен похапцем скуйовдила волосся й потерла очі, щоб здавалося, нібито вона спала. Висмикнула сорочку зі штанів, почекала, доки стук повторився, а тоді відчинила двері.

Келсьє стояв, спершись на одвірок, на спину йому падало світло єдиного в коридорі ліхтаря. Ватажок здійняв брови, побачивши її розкошланий вигляд.

— Що таке? — запитала Вен, намагаючись удати сонний голос.

— То як тобі Марш?

— Не знаю, — відказала Вен. — Я не так багато його бачила, перш ніж він витурив нас.

Келсьє всміхнувся.

— Ти не визнаєш, що я тебе спіймав, еге ж?

Вен мало не всміхнулась у відповідь. На допомогу прийшла Рінова наука. «Чоловік, який хоче, щоб ти йому довіряла, це той, якого треба боятися найбільше». Братів голос, здавалося, шепотів просто в її голові. Відколи вона зустріла Келсьє, голос цей посилився, немовби її інстинкти загострилися до краю.

Якусь хвилю ватажок уважно дивився на неї, а тоді відступив від порога.

— Заправ сорочку й ходи за мною.

Вен насупилася.

— Куди?

— Час починати твоє навчання.

— Зараз? — здивувалася вона, скидаючи поглядом на темні віконниці.

— Авжеж, — відказав Келсьє. — Сьогодні пречудова ніч для прогулянки.

Вен привела до ладу свій одяг і приєдналася до Келсьє. Якщо він справді збирається її вчити, вона не має наміру скаржитися, хоч яка година була б. Вони спустилися сходами на перший поверх. У майстерні було темно, різні незавершені меблі лежали в півмороці. У кухні, проте, світилося яскраве світло.

— Зачекай хвильку, — сказав Келсьє і подався туди.

Вен залишилася у темній майстерні, однак могла бачити, що відбувається всередині освітленої кухні. Довкола широкого столу Доксон, Бриз і Гем сиділи разом із Кривоногом та його підмайстрами. На столі стояло вино та ель, утім, небагато. Чоловіки їли нехитру вечерю з пишних ячників і овочів, обсмажених у тісті.

До майстерні просочувався їхній сміх. Не грубий регіт, що часто розлягався над Кеймоновим столом. Цей сміх був м’якший, він свідчив про щирі веселощі й добрий гумор.

Вен не знала напевне, чому не заходить туди. Немовби світло й хороший настрій становили для неї нездоланну перешкоду, не дозволяючи вийти з тихої і темної майстерні. Дівчина спостерігала за своїми новими знайомими з півтемряви й не могла притлумити бажання опинитися разом із ними.

За хвилю повернувся Келсьє зі своїм речовим мішком і невеличким вузликом. Вен зацікавлено поглянула на вузлик, і ватажок, усміхаючись, простягнув його дівчині.

— Це тобі подарунок.

Матеріал був ковзький та м’який на дотик, і Вен швидко збагнула, що це таке. Сіра тканина розгорнулася в її пальцях і стала плащем з-імли-народженого. Як і той, що його Келсьє вдягав минулої ночі, цей був зшитий з окремих довгих стрічок матерії.

— Ти наче здивована, — зауважив Келсьє.

— Я... я гадала, що його треба якимось чином заробити.

— Що ж тут заробляти? — відказав Келсьє, дістаючи власну накидку. — Це те, чим ти є, Вен.

Дівчина нерішуче накинула плащ на плечі й зав’язала. Він здавався... різним. Грубим і важким на плечах, однак легеньким і вільним довкола рук і ніг. У верхній частині стрічки були пришиті одна до одної, і Вен, якби захотіла, могла щільно загорнутися в нього. Вона почувалася... оповитою. Захищеною.

— Ну як він тобі? — поцікавився Келсьє.

— Добре, — просто відказала Вен.

Келсьє кивнув, дістаючи кілька скляних флаконів. Два простягнув їй.

— Випий один, а другий тримай про всяк випадок. Пізніше я покажу тобі, як готувати розчин.

Вен мовчки кивнула й проковтнула вміст пляшечки, а другу запхала до кишеньки на поясі.

— Я замовив тобі нове вбрання, — сказав Келсьє. — Тобі слід звикнути до речей, які не мають у собі нічого металевого: пояси без пряжок, черевики без шнурівок, штани без застібок. Може, пізніше, якщо наберешся сміливості, ми роздобудемо тобі якесь плаття.

Вен злегка зашарілася.

Келсьє розсміявся.

— Я жартую. А втім, ти вступаєш до нового світу, де можеш опинитися в ситуації, коли вигідніше мати вигляд юної панянки, а не міської злодійки.

Вен знову кивнула й пішла за Келсьє, коли той попрямував до виходу. Штовхнувши двері, він розчинив їх навстіж, і попереду постала стіна темної ворушкої імли. Ватажок ступив просто в неї. Вен набрала в груди повітря й теж вийшла.

Келсьє зачинив за ними двері. Звуки кроків брукованою вулицею лунали якось приглушено, а від імли, що клубочилася поволі, усе було трохи вологе. Вен не бачила далі, ніж кілька кроків у будь-якому напрямку: вулиця, здавалося, прямувала в нікуди, наче стежка у вічність. Неба над ними не було — лише сірі пасма, що вирували на сірому тлі.

— Ну що ж, починаймо, — сказав Келсьє.

Голос його видався незвично лунким серед тихої і порожньої вулиці. У ньому звучала впевненість, якої дівчина, оточена звідусіль імлою, анітрохи не почувала.

— Твій перший урок, — вів далі Келсьє, простуючи вулицею попереду Вен, — стосуватиметься не алломантії, а способу мислення.

Він обвів рукою простір поперед себе.

— Ось це, Вен. Це все наше. Ніч, імла — вони належать нам. Скаа уникають імли, наче то сама смерть. Солдати та злодії виходять ночами, але все одно бояться її. Дворяни вдають, ніби їм байдуже, але насправді імла непокоїть і їх теж.

Він обернувся й поглянув на дівчину.

— Імла — це твій друг, Вен. Вона ховає тебе, захищає... і дає силу. Міністерське віровчення — ті його положення, що їх рідко доносять до скаа, — стверджує, що з-імли-народжені — це нащадки тих небагатьох, хто зберігав вірність Панові Всевладарю ще до його Вознесіння. Інші ж перекази пошепки оповідають, що ми — це щось, що лежить поза межами його влади, щось, що виникло того дня, коли на цю землю вперше впала імла.

Вен злегка кивнула. Її здивувало, що Келсьє говорить про це так відверто. Обабіч вулиці здіймалися будинки, у яких спали скаа, але темні віконниці й німотна тиша справляли враження, ніби дівчина та її супутник тут самі. Самі в найбільш густонаселеному місті Останньої імперії.

Келсьє простував далі пружною ходою з упевненістю, що не надто пасувала до навколишнього мороку.

— А хіба нам не слід непокоїтися через солдатів? — тихо запитала Вен. Її колишні ватаги завжди остерігалися нічних патрулів.

Келсьє похитав головою.

— Навіть якщо ми будемо такі необережні, що дозволимо себе помітити, жоден імперський патруль не наважиться зачепити з-імли-народжених. Вони побачать наші плащі й удадуть, ніби нас тут нема. Пам’ятай: майже всі з-імли-народжені належать до Великих домів, а решта — до дрібніших лютадельських родів. У будь-якому разі це дуже впливові особи.

Вен насупилася.

— То вартові просто не звертатимуть уваги на з-імли-народженого?

Келсьє стенув плечима.

— Коли ти бачиш, як дахами скрадається якась постать, правила хорошого тону вимагають заплющити очі на те, що це насправді шанований і добропристойний пан... або навіть пані. З-імли-народжені трапляються так рідко, що дворянські доми не можуть собі дозволити ставитися упереджено до жінок. Хай там як, а більшість з-імли-народжених ведуть подвійне життя: світського аристократа й крадькуватого, потайного алломанта. Особи з-імли-народжених — це найбільші таємниці домів, які вони бережуть за сімома замками. Домисли, хто є з-імли-народженим, а хто — ні, завжди становлять чи не головну тему пліток у вищому світі.

Келсьє повернув за ріг, і Вен, усе ще трохи нервуючись, пішла за ним. Вона досі не була певна, куди він її веде: загубитись уночі було дуже легко. Може, він і не прямував до якогось конкретного місця, а просто призвичаював її до імли.

— Гаразд, — мовив Келсьє, — час навчити тебе користуватися основними металами. Відчуваєш їхні запаси?

Дівчина зосередилася й виявила в собі вісім джерел сили — кожне значно потужніше, ніж ті два, які вона відчула того дня, коли Келсьє її випробовував. Відтоді Вен намагалася не застосовувати «удачу», адже усвідомила, що користувалася зброєю, якої ніколи до пуття не розуміла, зброєю, яка випадково привернула до неї увагу сталевого інквізитора.

— Підпалюй їх по одному, — сказав Келсьє.

— Підпалювати?

— Так ми кажемо, коли запускаємо в дію котрусь із алломантичних здібностей, — пояснив Келсьє. — Ти «спалюєш» той метал, який пов’язаний із цією здібністю. Ти побачиш, що я маю на увазі. Почни з металів, які тобі ще не відомі, а над «гамуванням» і «роздмухуванням» емоцій ми попрацюємо колись іншим разом.

Вен кивнула й зупинилася посеред вулиці. Обережно потяглася до нових джерел сили. Одне з них видалося трохи знайомим. Може, вона використовувала його раніше, навіть не усвідомлюючи цього? І що ж ця сила дає?

«Дізнатися про це можна тільки одним способом». Не знаючи напевне, що саме вона має робити, Вен ухопилася за це джерело й спробувала його використати.

Тої ж миті вона відчула в грудях спалах тепла. Відчуття не було неприємним, але чітким і виразним. Разом із теплом прийшло ще щось — вона почувалася сповненою сили й здоров’я. Почувалася... немовби міцнішою.

— Що сталося? — поцікавився Келсьє.

— Я почуваю себе якось інакше, — відказала Вен. Вона здійняла руку, і та аж злетіла вгору. М’язи прагнули руху. — Тіло якесь дивне. Я не відчуваю жодної втоми, навпаки — сповнена енергії.

— Ясно, — мовив Келсьє. — Це п’ютер. Він посилює твої фізичні можливості, робить тебе дужчою, витривалішою і менш сприйнятливою до болю. Коли ти спалюватимеш його, твоя реакція буде швидшою, а тіло загартованішим.

Вен трохи порухалася, щоб перевірити. Її м’язи не зробилися більшими, однак вона відчувала в них силу. І не тільки в них. Сила була в кістках, у тілі, у шкірі — у всій її істоті. Вен потяглася до джерела й виявила, що воно майже вичерпане.

— Закінчується, — сказала вона.

Келсьє кивнув.

— П’ютер згоряє порівняно швидко. У тому флаконі, який я дав тобі, був запас, розрахований приблизно на десять хвилин постійного горіння. Він витрачатиметься швидше, якщо ти розвогнюватимеш його, і повільніше — якщо заощаджуватимеш.

— Як це «розвогнюватиму»?

— Ти можеш змусити метали горіти трохи сильніше, — пояснив Келсьє. — Тоді вони спалюються швидше. Таке горіння важко підтримувати, але це може дати тобі додаткову перевагу.

Дівчина насупила чоло і спробувала зробити те, про що він казав. Доклавши зусиль, вона змогла роздмухати полум’я у своїх грудях, і п’ютер спалахнув.

Це було наче глибокий вдих перед відчайдушним стрибком. Раптовий приплив сили й енергії. Її тіло забриніло він напруги, і на коротку мить Вен почула себе непереможною. Потім усе минуло, і м’язи помалу розслабилися.

«Цікаво», — подумала вона, зауваживши, як швидко згорів п’ютер під час цього короткого спалаху.

— Тепер тобі слід дещо дізнатися про алломантичні метали, — сказав Келсьє, коли вони знову рушили крізь імлу. — Що вони чистіші, то кращий буде ефект. У розчинах, які ми готуємо, містяться цілковито чисті метали — їх виготовляють і продають саме для алломантів. Зі сплавами, як-от п’ютер, складніше, бо відсоткове відношення складників має бути абсолютно точне, щоб дістати якнайбільшу силу. Якщо ти неуважно купуватимеш метали, тобі можуть продати зовсім неправильний сплав.

Вен нахмурилася.

— Хочеш сказати, що мене можуть обшахрувати?

— Не навмисно, — відповів Келсьє. — Річ у тому, що такі терміни, як «латунь», «п’ютер» і «бронза», — насправді, якщо розібратися, доволі розмиті поняття. П’ютером, наприклад, зазвичай називають сплав олова зі свинцем, можливо, з додатком міді чи срібла, залежно від обставин і застосування. Алломантичний п’ютер натомість має рівно дев’яносто один відсоток олова й дев’ять відсотків свинцю. Щоб дістати з металу максимальну силу, треба використовувати сплав саме з такою пропорцією.

— А якщо пропорція буде неправильна? — запитала Вен.

— Якщо похибка незначна, ти все одно матимеш трохи сили, — відповів Келсьє. — Але якщо розбіжність велика, спалювання такого сплаву може тобі зашкодити.

Вен замислилася.

— Я... мені здається, я вже спалювала цей метал раніше. Дуже рідко, у малих кількостях.

— Мікроелементи, — пояснив Келсьє. — Ти, очевидно, пила воду з надлишком металів або їла з п’ютерного посуду.

Дівчина кивнула: у Кеймоновому лігвищі було кілька кухлів із п’ютеру.

— Гаразд, — мовив її наставник. — Погаси п’ютер і переходьмо до наступного металу.

Вен послухалася й без алломантичної сили почула себе слабкою, втомленою і беззахисною.

— Можливо, ти вже помітила, — сказав Келсьє, — що метали попаровані між собою.

— Як ті два, що впливають на емоції? — запитала Вен.

— Саме так. Знайди метал, який пов’язаний із п’ютером.

— Я бачу його, — відказала дівчина.

— Для кожного різновиду сили є два метали, — пояснював далі Келсьє. — Один «тягне», а другий «штовхає», і другий зазвичай є сплавом першого. Вплив на емоції — це зовнішні ментальні сили: «тягнеш» цинком, а «штовхаєш» латунню. Щойно ти скористалася п’ютером, щоб «підштовхнути» своє тіло. Це одна з внутрішніх фізичних сил.

— Гем спалює п’ютер, — сказала Вен.

Келсьє кивнув.

— Імлистих, які спалюють п’ютер, називають громилами. Не надто приємне прізвисько, мабуть, але здебільшого вони й самі не надто приємні люди. Наш любий Гем — це радше виняток із правила.

— То як діє друга внутрішня фізична сила?

— Спробуй і дізнаєшся.

Вен охоче так і зробила, і світ довкола неї зненацька прояснів. Хоча ні... не зовсім так. Вона стала бачити краще й далі, однак імла нікуди не поділася. Вона лише зробилася... не такою густою. Довколишнє світло неначе пояскравішало.

Були й інші зміни. Вен відчула свій одяг. Вона усвідомила, що завжди його відчувала, лише не звертала уваги. Тепер це відчуття стало гострішим. Вона сприймала на дотик структуру тканини, особливо виразно там, де вбрання щільно прилягало до тіла.

Вона була голодна. Досі Вен також не звертала на це уваги, але тепер голод докучав сильніше. Шкіра видавалася вологою, а в прохолодному повітрі пахло брудом, кіптявою і покидьками.

— Олово загострює відчуття, — пояснив Келсьє, і його голос зненацька пролунав надто гучно. — Воно з тих металів, які горять дуже повільно, — олова, що було в тому флаконі, вистачить тобі на кілька годин. Більшість з-імли-народжених спалюють олово постійно, коли виходять в імлу. Я своє запалив, щойно ми полишили столярню.

Вен лише кивнула. Багатство відчуттів приголомшувало її. Шарудіння та скрип, які було чути в темряві, справляли враження, ніби позаду хтось скрадається, і вона ледве стримувалася, щоб не сіпатися нервово щохвилини.

«Щоб до цього звикнути, треба час».

— Нехай горить помалу, — сказав Келсьє й помахом руки запропонував їй рухатися далі. — Тобі треба призвичаїтися до підсилених відчуттів. Тільки не розвогнюй його постійно. По-перше, воно швидко скінчиться, а по-друге, тривале спалювання металів на повній потужності робить із людьми... дивні речі.

— Які це, дивні? — запитала Вен.

— Метали — особливо олово та п’ютер — розтягують межі можливостей твого тіла. Розвогнювання розтягує їх ще сильніше. А коли надто сильно й надто довго щось розтягувати, воно зрештою рветься.

Вен кивнула, почуваючи неспокій. Вони пішли далі. Келсьє мовчав, давши змогу їй досліджувати нові відчуття і той деталізований світ, що його відкрило їй олово. Раніше її поле зору було обмежене невеличкою кишенькою в темряві. Тепер вона побачила ціле місто, огорнуте поволокою імли, пасма якої рухалися й вирували. Удалині Вен розгледіла замки, схожі на невеличкі темні гори, а цятки світла з їхніх вікон миготіли, неначе хто шпилькою попроколював дірочки в нічному покривалі. А вгорі... у небі вона побачила сяйливі вогники.

Вен зупинилася, зачудовано задерши голову. Вогники були тьмяні й розмиті навіть для її посиленого оловом зору, проте вона їх бачила — ледь-ледь, але бачила. Сотні. Тисячі. Малесенькі, наче жаринка на кінці ґнотика щойно задмухнутої свічки.

— Зірки, — пояснив Келсьє, простуючи поруч. — Їх нечасто побачиш, навіть із оловом. Сьогодні, мабуть, ніч випала особливо ясна. Колись люди здіймали погляд угору й бачили їх щоночі — ще до того, як прийшла імла, до того, як попіл-гори стали викидати в небо кіптяву.

Вен зиркнула на нього.

— Звідки ти знаєш?

Келсьє всміхнувся.

— Пан Всевладар добре постарався, щоб стерти спогади про ті дні, але деякі все ж лишилися.

Він обернувся, не відповівши до пуття на її запитання, і пішов далі. Дівчина приєдналася до нього. Завдяки олову довколишня імла перестала здаватися такою лиховісною. Вен починала розуміти, як Келсьє вдається так упевнено рухатися в нічній темряві.

— Гаразд, — урешті мовив він. — Спробуймо ще якийсь метал.

Лишивши олово горіти, Вен вибрала інший метал і підпалила його. Щойно вона це зробила, як сталося щось дуже дивне — з її грудей вихопився жмуток блідо-блакитних променів, що зникали в рухливій імлі. Дівчина завмерла, тихо ахнувши й утупившись у свої груди. Більшість променів були тонкі, наче прозорі нитки, але було й кілька товстих, як мотузка.

Келсьє гмикнув.

— Облиш поки що цей метал і його пару. Вони трохи складніші за решту.

— Але що?.. — Вен простежила очима за блакитними лініями. Вони вели до всяких предметів: дверей, вікон — а кілька навіть вказували на Келсьє.

— Ми до цього повернемось, — пообіцяв він. — Погаси цей метал і запали котрийсь із двох позосталих.

Вен погасила дивний метал і, знехтувавши його парою, вибрала один із решти. І відразу ж відчула якусь вібрацію. Пульсування було безгучне й, немов хвилі, накочувалося на неї. Ішло воно начебто від Келсьє. Дівчина, насупившись, глянула на нього.

— Це, очевидно, бронза, — пояснив той. — «Штовхальна» внутрішня ментальна сила. Вона дає тобі змогу відчувати, коли хтось поруч використовує алломантію. Її застосовують шукачі, як-от мій брат. Зазвичай від неї небагато користі — якщо, звісно, ти не сталевий інквізитор, який вистежує імлистих скаа.

Вен зблідла.

— Інквізитори володіють алломантією?

— Так, вони всі шукачі. Хоча не знаю, чи то лише шукачів беруть у інквізитори, чи то процес перетворення на інквізитора дає цю силу. У будь-якому разі для них це корисне вміння, адже їхній головний обов’язок — це пошук мішанокровних дітей, а також дворян, які неналежно використовують алломантію. На жаль, «корисний» для них означає «вкрай неприємний» для нас.

Вен збиралася кивнути, але враз завмерла. Пульсація припинилася.

— Що сталося? — запитала вона.

— Я запалив мідь, — відповів Келсьє, — метал, що спарований з бронзою. Коли спалюєш мідь, вона приховує тебе від інших алломантів. Можеш спробувати, якщо хочеш, але нічого особливого ти не відчуєш.

Вен запалила мідь. Єдиною зміною було відчуття легкої вібрації всередині.

— Навчитися користуватися міддю — життєво важливо, — мовив Келсьє. — Вона приховає тебе від інквізиторів. Сьогодні, гадаю, нам не варто хвилюватися через них — інквізитори, найпевніше, вирішать, що ми звичайні з-імли-народжені дворяни, які вийшли потренуватися. Проте якщо ти будеш одягнена як скаа і тобі треба буде скористатися алломантією, не забудь спершу запалити мідь.

Вен кивнула, вдячна за пораду.

— Власне кажучи, — вів далі Келсьє, — багато з-імли-нарожених спалюють мідь постійно. Вона горить повільно й робить тебе невидимою для інших алломантів — приховує від бронзи, а крім того, перешкоджає іншим впливати на твої почуття.

Вен пожвавилася.

— Я так і знав, що це тебе зацікавить, — усміхнувся Келсьє. — Той, хто палить мідь, — невразливий до емоційної алломантії. Ба більше: мідь утворює довкола тебе неначе бульбашку. Ми називаємо це міднохмарою — вона ховає від шукачів усіх, хто всередині неї, однак не дає їм захисту від емоційної алломантії.

— Кривоніг, — пробурмотіла Вен. — То ось, що робить димник.

— Саме так, — підтвердив Келсьє. — Якщо когось із наших помітять шукачі, він може втекти до лігвища й зникнути. Наші люди також можуть спокійно тренуватися, розвиваючи свої здібності, і не боятися, що їх викриють. Алломантичні імпульси, що йшли б від столярні у кварталі скаа, швидко виявили б нас якомусь перехожому інквізитору.

— Але ж ти можеш спалювати мідь, — сказала Вен. — Чому ти так конче прагнув знайти димника?

— Так, я можу палити мідь, — відповів Келсьє. — Як і ти. Ми можемо користуватися всіма алломантичними силами, але ми не можемо бути всюди. Хороший ватажок повинен уміти розподілити завдання, особливо коли йдеться про таку велику справу, як наша. Звичайна практика — постійно підтримувати міднохмару над лігвищем. Кривоніг не робить це самотужки: кілька з його підмайстрів — теж димники. Коли наймаєш таку людину, як Кривоніг, то вона зазвичай забезпечує тебе операційною базою та командою димників, достатньо вмілих, щоб укривати тебе весь час.

Вен кивнула. Її більше зацікавила здатність міді захищати її емоції від чужого впливу. Треба буде запастися нею, щоб палити її безперервно.

Вони знову рушили, і цього разу Келсьє дав їй більше часу звикнути до олова. Але думки Вен блукали деінде. Щось видавалося їй... неправильним. Чому Келсьє розповідає їй про це все? Він відкривав їй усі свої таємниці занадто легко.

«Усі, крім одної, — підозріливо подумала дівчина. — Метал із блакитними лініями. Він до нього так і не повернувся». Може, саме це він збирається приховати, притримати ці знання в запасі, щоб зберегти контроль над нею?

«Мабуть, це могутній метал. Наймогутніший з усіх восьми».

Вони далі йшли тихими вулицями, і Вен нерішуче потягнулася до джерела сили. Вона глянула на Келсьє, а тоді обережно підпалила невідомий метал. І знову довкола неї з’явилися блакитні промені, що розбігалися начебто у випадкових напрямках.

Промені рухалися разом із Вен. Один кінець кожного виходив із її грудей, а другий лишався прикріпленим до якогось певного місця вздовж вулиці. Коли вона йшла, з’являлися нові промені, тимчасом як інші тьмяніли й зникали за її спиною. Вони були різні за товщиною і за яскравістю.

Зацікавлена, Вен подумки оглядала промені, прагнучи розгадати їхню таємницю. Вона вибрала один, тонкий і невинний на вигляд, і виявила, що, зосередившись, може відчувати його окремо від інших. Їй навіть здалося, наче вона може його торкнутися, і дівчина подумки легенько смикнула за нього.

Блакитна нитка здригнулася, і враз щось вистрілило з темряви в бік Вен. Дівчина зойкнула і спробувала відстрибнути вбік, але предмет — іржавий цвях — летів просто на неї.

Раптом щось перехопило його й віджбурнуло геть у темряву.

Вен, що була зіщулилася в напружений клубок, підвела голову. Стрічки марево-плаща лопотіли довкола неї. Вона роззирнулася довкола, а тоді глянула на Келсьє, що стиха підсміювався.

— Мені слід було здогадатися, що ти це спробуєш, — сказав ватажок.

Вен почервоніла, зніяковівши.

— Ходімо, — він махнув їй рукою. — Нічого страшного не сталося.

— Той цвях напав на мене!

Невже цей метал може оживляти предмети? Ото справді була б неймовірна сила!

— Взагалі-то, ти напала сама на себе, — сказав Келсьє.

Вен підвелася з осторогою і пішла за ватажком, коли той знову рушив вулицею.

— Я поясню тобі все за мить, — пообіцяв він. — Але спершу ти маєш зрозуміти дещо про алломантію.

— Ще одне правило?

— Радше філософська ідея, — відповів він. — Щодо наслідків.

Дівчина насупила чоло.

— Що ти маєш на увазі?

— Кожна наша дія тягне за собою наслідки, Вен, — сказав Келсьє. — Це стосується як алломантії, так і життя. Найбільшого успіху досягає той, кому вдається найкраще оцінити наслідки своїх дій. Візьмімо, наприклад, спалювання п’ютеру. Які його наслідки?

Вен стенула плечима.

— Стаєш сильнішим.

— А що станеться, коли ти несеш щось важке і запас п’ютеру вичерпається?

— Мабуть... ти впустиш цю річ.

— А якщо вона занадто важка, то ти ще й можеш завдати собі немалої шкоди. Чимало громил не зважали на жахливі рани під час бою і помирали від них, щойно п’ютер закінчувався.

— Зрозуміло, — сказала Вен.

— БУ!!!

Уражена, дівчина аж підскочила й затулила руками надчутливі вуха.

— Ай! — жалібно зойкнула вона, зиркаючи спідлоба на Келсьє.

Той усміхнувся.

— Спалювання олова теж має наслідки. Якщо хтось несподівано використає яскраве світло чи гучний крик, то може засліпити тебе або приголомшити.

— Але як це стосується останніх двох металів?

— Залізо і сталь дають змогу орудувати металами довкола тебе, — пояснив Келсьє. — Залізом ти можеш «притягнути» металевий предмет до себе, а сталлю — «відштовхнути». Ага, ось ми й на місці.

Келсьє спинився й поглянув угору.

Крізь імлу Вен побачила масивний міський мур, що здіймався над ними.

— Навіщо ми прийшли сюди?

— Щоб потренувати залізний «потяг» і сталевий «поштовх», — відказав Келсьє. — Але спершу кілька азів.

Він дістав щось із кишені на поясі — то була щіпка, найдрібніша монета, — а тоді простягнув руку до Вен і став убік.

— Підпали сталь, протилежний метал до того, який ти палила кілька хвилин тому.

Вен послухалася. І знову блакитні промені вихопилися з її грудей. Один із них вказував на монетку в руці Келсьє.

— Добре, — мовив той. — А тепер «штовхни» її.

Вен потяглася до потрібної лінії і легенько штовхнула її. Шматочок металу вискочив із пальців Келсьє і полетів у протилежний від Вен бік. Дівчина зосереджено далі «штовхала», доки монета не вперлась у стіну будинку.

Зненацька Вен різко відкинуло назад. Келсьє підхопив її і не дав упасти.

Дівчина заточилася, відтак відновила рівновагу. Потойбіч вулиці монета, яку вона вже не контролювала, упавши, дзенькнула об бруківку.

— Що сталося? — запитав Келсьє.

Вона похитала головою.

— Не знаю. Я «штовхнула» монету, і та полетіла геть. А потім вона вдарилась об стіну, і мене відкинуло назад.

— Чому?

Вен замислилася.

— Мабуть... мабуть, тому, що монеті не було, куди далі летіти, і рухатися мусила я.

Келсьє схвально кивнув.

— Наслідки, Вен. Коли ти щось «штовхаєш» за допомогою сталі, то використовуєш власну вагу. Якщо ти набагато важча, ніж твій «якір», він полетить геть від тебе, як та монета. Однак якщо предмет важчий за тебе — або якщо він упреться у щось важче, — тебе саму «відштовхне» назад. Так само працює і залізний «потяг» — або тебе «тягне» до предмета, або предмет — до тебе. Якщо ваша вага приблизно однакова, ви будете рухатися обоє. У цьому й полягає велике мистецтво алломантії, Вен. Знаючи, як ти рухатимешся, коли палитимеш залізо чи сталь, ти матимеш велику перевагу над супротивниками. Ти невдовзі побачиш, що ці два вміння — найуніверсальніші та найкорисніші з восьми.

Вен кивнула.

— А тепер запам’ятай, — провадив далі Келсьє. — В обох випадках сила твого «поштовху» чи «потягу» скерована або прямо на тебе, або прямо від тебе. Ти не можеш думкою змусити предмети літати довкола в будь-якому напрямку. Алломантія так не працює, бо так не працює фізичний світ. Коли ти щось «штовхаєш» — чи то алломантією, чи то руками, — предмет рухається чітко в протилежному напрямку. Дія, відповідь на дію і наслідок. Розумієш?

Вен знову кивнула.

— Чудово, — задоволено сказав ватажок. — А тепер перестрибнімо через цей мур.

-Що?

Вен отетеріло лишилася стояти посеред вулиці, дивлячись, як Келсьє підходить до муру. Відтак підбігла до нього.

— Ти збожеволів, — тихо промовила вона.

Келсьє всміхнувся.

— Здається, сьогодні ти вже вдруге кажеш мені це. Тобі слід бути уважнішою: якби ти слухала, що говорять про мене всі довкола, то знала б, що я вже давно розпрощався зі здоровим глуздом.

— Келсьє, — мовила Вен, дивлячись угору на мур. — Я не можу... тобто... до сьогодні я ніколи ще по-справжньому не застосовувала алломантії!

— Так, але ти швидко вчишся, — відказав ватажок, дістаючи з-під плаща пояс. — Ось, підпережися. Він має пришиті металеві пластини. Якщо щось піде негаразд, я, імовірно, зможу тебе спіймати.

— Імовірно? — нервово перепитала Вен, оперезуючись поясом.

Келсьє усміхнувся, а тоді кинув собі під ноги чималенький металевий брусок.

— Стань над цим бруском і пам’ятай, що треба «відштовхуватися» сталлю, а не «тягнути» залізом. Не переставай «відштовхуватися», доки не досягнеш верхівки муру.

Він трохи присів і підстрибнув, а тоді шугнув угору, і за мить його темна постать щезла у звоях імли. Вен зачекала якусь хвилю, але Келсьє не впав і не розбився об бруківку.

Довкола було тихо, і навіть її підсилений слух не міг уловити ані шереху. Імла грайливо звивалася довкола Вен. Дражнила її. Під’юджувала.

Дівчина глянула на металевий брусок і підпалила сталь. Блакитна лінія засвітилася тьмяним, примарним сяйвом. Вен стала просто над шматком металу, звела погляд угору на імлу, а тоді востаннє глянула вниз.

Відтак набрала в груди повітря і щосили «відштовхнулася» від бруска.