З-імли-народжені

13

Вен сиділа, схрестивши ноги під собою, на одному зі зручних і гарних фотелів лорда Рену. Вона була щаслива нарешті позбутися громіздкої сукні й передягтися у звичніші штани й сорочку.

Однак їй хотілося сховатися кудись від Сейзедового мовчазного невдоволення. Террісієць стояв у іншому кінці кімнати, і Вен мала стійке враження, що вскочила в халепу. Він уже докладно розпитав її про найменші подробиці розмови з лордом Елендом. Звісно, його запитання були ввічливі, але водночас і наполегливі.

На думку Вен, террісієць даремно тривожився через її бесіду з молодим дворянином. Вони не обговорювали нічого важливого, а Еленд, вочевидь, був надто непоказний як на лорда з Великого дому.

Але в ньому було-таки щось дивне, про що Вен не сказала Сейзедові. Вона почувалася з Елендом... добре. Озираючись назад на їхню розмову, вона усвідомила, що протягом тих кількох хвилин не була ні леді Валеттою, ні Вен, боязкою злодійкою, адже ця частина її особистості була майже така сама фальшива.

Вона просто була тією... ким була. Дивне почуття. Іноді вона так само почувалася разом із Келсьє та іншими членами його ватаги, але значно меншою мірою. Як Елендові вдалося цілковито пробудити її справжнє «я» так швидко?

«Чи не застосував він до мене алломантію?» — шибонула думка. Еленд був високородний дворянин — може, він умів «гамувати». Можливо, їхня бесіда була не така проста, як їй здавалося.

Замислено насупившись, Вен відкинулася на спинку фотеля. Вона спалювала на балі мідь, а отже Еленд не міг ужити на неї емоційної алломантії. Якимось чином йому просто вдалося змусити її послабити захист. Вен знову згадала їхню розмову: дивно, як приємно вона почувалася. Тепер, заднім розумом, їй було очевидно, що вона поводилася необачно.

«Наступного разу буду обережнішою», — вирішила вона. Вен гадала, що вони ще зустрінуться. Принаймні сподівалася на це.

До кімнати зайшов слуга й прошепотів щось Сейзедові на вухо. Короткий спалах олова дозволив Вен підслухати розмову: Келсьє нарешті повернувся.

— Повідом лорда Рену, будь ласка, — сказав Сейзед.

Слуга в білому вбранні кивнув і швидко покинув приміщення.

— Решта вільні, — спокійно мовив террісієць до кімнатної прислуги, і ті поквапилися геть. Досі вони стояли мовчки й нерухомо, стримувані напруженим мовчанням мажордома.

Келсьє і лорд Рену прийшли разом, стиха розмовляючи. Літній дворянин, як завжди, мав на собі дорогий костюм незвичного західного крою. Тонкі сиві вуса були акуратно підстрижені, а сам Рену тримався з дивовижною упевненістю. Навіть провівши цілий вечір серед дворян, Вен укотре вразилася аристократичності його манер.

Келсьє був у марево-плащі.

— Сейзе, — промовив він, заходячи. — У тебе є новини?

— Боюся, що так, пане Келсьє, — відказав террісієць. — Схоже, сьогодні на балі панна Вен привернула увагу лорда Еленда Венчера.

— Еленда? — перепитав ватажок, складаючи руки на грудях. — Він спадкоємець дому, чи не так?

— Саме так, — відказав Рену. — Я зустрічався з хлопчиною років чотири тому, коли той разом із батьком відвідував Захід. Він видався мені недостатньо поважним як на людину його статусу.

«Чотири роки? — подумки здивувалася Вен. — Не може бути, щоб він так довго вдавав лорда Рену. Келсьє втік із Проваль лише позаторік!» Вона пильно придивилася до псевдолорда, але — як завжди — не змогла зауважити в його поведінці жодної хиби.

— Як сильно вона зацікавила хлопця? — запитав Келсьє.

— Він запросив її до танцю, — відказав Сейзед. — Панна Вен виявила розсудливість і відхилила його запрошення. Схоже, їхня зустріч сталася цілком випадково, але я боюся, що вона могла впасти йому в око.

Келсьє гмикнув.

— Ти занадто добре її навчив, Сейзе. Надалі, Вен, намагайся трохи менше причаровувати молодих дворян.

— Чому? — запитала дівчина, намагаючись приховати своє роздратування. — Я гадала, ви хотіли, щоб я всім сподобалася.

— Але не такій важливій особі, як Еленд Венчер, дитино, — відказав лорд Рену. — Ми відправили тебе до двору, щоб ти зав’язувала там знайомства, а не спричиняла скандали.

Келсьє кивнув.

— Венчер молодий, вільний, та ще й спадкоємець могутнього дому. Стосунки з ним можуть завдати нам чимало прикростей. Придворні дами будуть тобі заздрити, а старші чоловіки будуть невдоволені різницею у статусі між вами. Ти відштовхнеш від себе значну частину двору. Якщо ми хочемо добути потрібну інформацію, нам треба, щоб тебе вважали невпевненою, неважливою і — найголовніше — незагрозливою.

— До того ж, — додав лорд Рену, — навряд чи Еленд Венчер щиро зацікавився тобою, дитино. Серед дворян він має репутацію дивака й, мабуть, просто намагається її підтримати несподіваними вчинками.

Вен відчула, як її обличчя спаленіло. «Він, найпевніше, має рацію», — суворо сказала вона собі. І все ж її дратували ці три чоловіки, а насамперед — Келсьє, з його легковажною і безтурботною поведінкою.

— Так, — мовив він, — мабуть, тобі слід цілковито уникати Венчера. Спробуй його образити абощо. Зиркни на нього так люто, як оце ти вмієш.

Вен спідлоба глянула на ватажка.

— Саме так! — розсміявшись, вигукнув він.

Дівчина зціпила зуби, але потім змусила себе заспокоїтися.

— Я бачила на балі свого батька, — сказала вона, сподіваючись відвернути увагу Келсьє та інших від лорда Венчера.

— Справді? — зацікавився ватажок.

Вен кивнула.

— Колись брат показав мені його. Сьогодні я його впізнала.

— У чому річ? — запитав Рену.

— Батько Вен — зобов’язувач, — пояснив Келсьє. — І либонь, впливовий, якщо має достатньо зв’язків, щоб відвідувати такі бали. Тобі відоме його ім’я?

Вен заперечно похитала головою.

— Можеш описати його?

— Ну... поголена голова... татуювання довкола очей...

Келсьє хихотнув у відповідь.

— Якось покажеш мені його, гаразд?

Вен кивнула на знак згоди, і ватажок обернувся до Сейзеда.

— Ти маєш список тих дворян, які запрошували її до танцю?

— Маю, пане Келсьє. Вен сама записала їхні імена. Крім того, на вечері для мажордомів я почув кілька цікавинок.

— Добре, — мовив Келсьє, скинувши поглядом на великий підлоговий годинник у кутку. — Але прибережи їх до завтрашнього ранку. Мені вже треба йти.

— Іти? — стрепенулася Вен. — Але ж ти щойно прийшов!

— Бач, яка кумедна штука, — відказав Келсьє, підморгнувши. — Коли ти приходиш кудись, то потім можеш зробити тільки одне — піти звідти. Іди поспи трохи, ти маєш втомлений вигляд.

Келсьє помахав на прощання й подався геть, весело насвистуючи собі під ніс.

«Він поводиться занадто безтурботно, — подумала Вен. — І занадто потайно. Зазвичай він повідомляє, на кого збирається вчинити напад».

— Мабуть, справді піду до ліжка, — сказала вона, позіхаючи.

Сейзед скинув на неї підозріливим поглядом, але нічого не сказав, бо цієї миті його увагу відвернув Рену, який почав щось тихо говорити до нього. Вен вибігла сходами до своєї кімнати, накинула на плечі марево-плащ і розчинила двері на балкон.

Імла заструменіла до кімнати. Дівчина розвогнила залізо й побачила тьмяно-блакитний промінь, що вказував у далечінь.

«Куди це ви зібралися, пане Келсьє?»

Вен підпалила сталь і «штовхнула» себе в холодну й вогку осінню ніч. Олово поліпшило її зір, але й загострило решту відчуттів, і через це, дихаючи, вона відчувала, як вологе повітря лоскоче горло. Дівчина «відштовхнулася» сильніше від балкона, а тоді злегка «підтягнулася» до сталевої брами внизу. Завдяки цьому маневру вона дугою перелетіла над брамою, а тоді «відштовхнулася» від неї, щоб спрямувати себе далі.

Вен не спускала з ока блакитний промінь, що вказував на Келсьє, і трималася на достатній відстані, щоб лишатися непоміченою. Вона не мала на собі нічого металевого, навіть монет, та ще й палила мідь, щоб приховати алломантію. Виявити себе вона могла хіба що звуком, і тому намагалася пересуватися якомога тихіше.

На її подив, Келсьє не подався до міста. Минувши браму маєтку, він повернув на північ. Вен рушила за ним, опустившись додолу й безгучно побігши по нерівній землі.

«Куди ж він прямує? — збентежено подумала вона. — Обходить Фелліс по краю, щоб дістатись до якогось маєтку на околиці?»

Якийсь час Келсьє рухався далі на північ, а тоді його металевий слід раптом почав тьмяніти. Вен забарилася біля купки присадкуватих дерев. Промінь швидко згасав — це означало, що Келсьє різко прискорився. Вона лайнулася собі під ніс і кинулася за ним.

Блакитний промінь попереду щезав у темряві. Вен зітхнула і сповільнилася. Вона розвогнила залізо, але цього ледве вистачило, щоб помітити слабкий проблиск, який зник у далечині. Ні, їй ніколи не наздогнати Келсьє.

Одначе розпалене залізо виявило їй дещо інше. Насупившись, Вен пішла далі й натрапила на нерухоме джерело металу — два невеличкі бронзові бруски, вбиті в землю на відстані кількох футів один від одного. Вона «потягом» висмикнула один і взяла його в руку, а тоді поглянула на північ, у вировиння імли.

«Він стрибає, — здогадалася дівчина. — Але навіщо?» Стрибками можна було рухатися швидше, авжеж, але який у цьому сенс? Адже попереду була гола пустка.

«Якщо тільки...»

Вона пішла далі й невдовзі натрапила на ще одну пару бронзових брусків у землі. Вен озирнулася. У темряві важко було сказати напевне, але видавалося, що бруски утворювали лінію, яка тягнулася просто до Лютаделя.

«То ось як він це робить», — подумала дівчина. Келсьє мав дивовижну здатність переміщуватися між Лютаделем і Феллісом із неймовірною швидкістю. Раніше Вен гадала, що він користується кіньми, але, схоже, існував кращий спосіб. Він — а може, хтось інший ще до нього — проклав алломантичну дорогу між двома містами.

Дівчина стиснула в руці підібраний шматок металу — на той випадок, якщо вона помилилася і треба буде пом’якшити падіння, — стала перед другою парою брусків і злинула в повітря.

Розвогнивши сталь, Вен «відштовхувалася» щосили, намагаючись злетіти якнайвище. Водночас вона запалила залізо, шукаючи наступні джерела металу. Невдовзі ті знайшлися: два — просто на півночі і ще по одному — обабіч неї на деякій віддалі.

«Ті бічні — уточнюють напрямок», — збагнула Вен. Щоб лишитися на бронзовій магістралі, треба було рухатися прямо на північ. Вона взяла трохи ліворуч, щоб пролетіти точно посередині між бічними дороговказами, а тоді знову скочила вперед довгою дугою.

Вен швидко призвичаїлася, перестрибуючи від точки до точки й не опускаючись до землі. За кілька хвилин вона вловила ритм так добре, що майже не потребувала звірятися з бічними вказівниками.

Вона стрімко мчала над пустельною місцевістю. Імла розтікалася перед нею, а марево-плащ лопотів і маяв за спиною. Попри це, дівчина намагалася пришвидшитися ще. Вона згаяла забагато часу, вивчаючи бронзову дорогу. Потрібно було наздогнати Келсьє; інакше, діставшись до Лютаделя, вона не знатиме, де його там шукати.

Вен стала перекидати себе від точки до точки із шаленою швидкістю, відчайдушно видивляючись якусь ознаку алломантичного руху. Хвилин за десять попереду нарешті засвітився блакитний промінь, що вказував радше вгору, ніж униз, на бруски. Дівчина полегшено відітхнула.

А тоді з’явився другий промінь. І третій.

Вен насупилася й опустилась, із приглушеним звуком вдарившись ногами об землю. Вона розвогнила олово, і в темряві перед нею постало якесь чорне громаддя з кулями іскристого світла нагорі.

«Невже міські мури? — вражено подумала Вен. — Так швидко? Я подолала цю дорогу вдвічі швидше, ніж вершник на коні!»

Утім, це означало, що вона загубила Келсьє. Невдоволено суплячись, дівчина вистрибнула на верхівку муру, скориставшись шматком металу, який несла з собою. Щойно ставши на мокре каміння, вона обернулася й «потягнула» залишений брусок. Той ускочив у її наставлену руку. Відтак Вен перейшла на другий бік, застрибнула на кам’яний парапет і, присівши навпочіпки, обвела місто очима.

«Що тепер? — роздратовано подумала вона. — Вертатися назад до Фелліса? Чи заскочити до столярні: може, Келсьє подався туди?»

Якусь хвилю вона сиділа, вагаючись, а тоді зіскочила з муру і взялася безцільно мандрувати дахами. Вен «відштовхувалася» від віконних клямок та інших металевих предметів, а коли треба було стрибнути на довшу відстань, користувалася бронзовим бруском, потім «притягуючи» його назад у руку. Лише спинившись, вона збагнула, куди саме підсвідомо прямувала.

Перед нею в темряві здіймався величезний замок Венчерів. Вапнякові вогні були погашені, і лише кілька примарних смолоскипів горіло на сторожових постах.

Вен присіла навпочіпки на краю даху, намагаючись зрозуміти, що привело її знову до цієї фортеці. Холодний вітер шарпав волосся й плащ, а на щоку начебто впали кілька краплин дощу. Дівчина сиділа так тривалий час, відчуваючи, як починають мерзнути пальці ніг.

Ураз вона помітила якийсь рух праворуч. Вона миттю припала до даху й розвогнила олово.

Зовсім поруч, за кілька будинків від неї, у тьмяному довколишньому освітленні на даху сидів Келсьє. Схоже, він її не помітив. Ватажок споглядав фортецю, але був задалеко, щоб вона могла роздивитися вираз його обличчя.

Вен з підозрою спостерігала за ним. Келсьє не надав ваги її розмові з Елендом, але, може, насправді занепокоївся більше, ніж показав. Дівчина раптом завмерла, відчувши укол страху.

«Що як він тут, щоб убити Еленда?» Вбивство спадкоємця Великого дому неодмінно створило б напругу серед дворянства.

Вен з острахом чекала. Проте Келсьє врешті-решт підвівся й рушив геть. «Відштовхнувшись» від даху, він злинув у повітря.

Вен викинула бронзовий брусок — він би її виказав — і кинулася за ватажком. Розпалене залізо давало змогу бачити блакитні лінії, кінці яких рухалися віддалік, і, сповнена рішучості цього разу не загубити Келсьє, вона поквапно перестрибнула через вулицю й «відштовхнулася» від ґраток водостоку.

Ватажок рухався до середмістя. Вен замислилася, намагаючись відгадати його наміри. У тому напрямку був замок Ерікеллерів, чий дім був найбільшим постачальником зброї. Може, він задумав якось порушити їхнє постачання, щоб підняти важливість дому Рену для тутешнього дворянства?

Вен спинилась на даху та завагалася, спостерігаючи, як Келсьє мчить у ніч. «Він знову рухається швидко. Я...»

Чиясь рука лягла їй на плече.

Вен зойкнула й відскочила назад, розвогнюючи п’ютер.

Келсьє дивився на неї, звівши брови.

— Здається мені, ви мали б бути в ліжку, юна панянко.

Вен глянула в бік блакитного променя.

— Але ж...

— Мій капшук, — усміхаючись, пояснив Келсьє. — Добрий злодій краде спритні трюки так само легко, як скринці. Я став обережнішим після того, як ти простежила за мною минулого тижня. Спершу я гадав, що це з-імли-народжений Венчерів.

— А вони мають з-імли-народжених?

— Я певен, що мають, — відказав Келсьє. — У більшості Великих домів вони є. Утім, твій друг Еленд — не один із них. Він навіть не імлистий.

— Звідки ти знаєш? Може, він приховує свої здібності?

Келсьє похитав головою.

— Кілька років тому він мало не загинув під час нападу — якби він володів алломантичною силою, то, безперечно, виявив би її тоді.

Вен кивнула, не підводячи очей.

Ватажок зітхнув і сів на край похилого череп’яного даху, звісивши одну ногу.

— Сідай.

Вен улаштувалася на протилежному схилі. Над ними невпинно вирувала холодна імла, почав сіятися дрібний дощ — хоча, якщо порівнювати зі звичною нічною вологістю, він мало що змінив.

— Так не годиться, Вен. Не можна, щоб ти весь час ходила хвостиком за мною, — мовив Келсьє. — Пам’ятаєш нашу розмову про довіру?

— Якби ти довіряв мені, то сказав би, куди йдеш.

— Не обов’язково, — відповів Келсьє. — Може, я просто не хочу, щоб ти та інші хвилювалися за мене.

— Усе, що ти робиш, — небезпечне, — зауважила Вен. — Чого б то ми мали хвилюватися більше, якби ти розказав нам деталі?

— Деякі справи небезпечніші за інші, — тихо відказав Келсьє.

Вен знову поглянула в той бік, куди прямував ватажок. До середмістя.

До Кредік-Шо, Пагорба Тисячі Шпилів. До палацу імператора.

— Ти хочеш битися з Паном Всевладарем! — здогадалася Вен. — Минулого тижня ти сказав, що збираєшся його навідати.

— «Навідати» — це, мабуть, не зовсім точно сказано, — відповів Келсьє. — Я планую пробратися до палацу і щиро сподіваюся, що не наскочу на Пана Всевладаря. Я ще не готовий до зустрічі з ним. Хай там як, а ти негайно вирушаєш до столярні.

Вен кивнула.

Келсьє нахмурився.

— Ти таки збираєшся піти за мною, еге ж?

Вен повагалася, а тоді знову кивнула.

— Чому?

— Бо я хочу допомогти, — тихо відказала дівчина. — Поки що моя роль у цьому всьому зводиться головно до відвідування балів. Але я з-імли-народжена — ти сам мене вчив. Я не збираюся відсиджуватися й чекати, щоб інші виконували небезпечну роботу, поки я лише їм і спостерігаю за тим, як люди танцюють.

— Те, що ти робиш на цих балах, — дуже важливо, — відказав Келсьє.

Вен кивнула й опустила очі. Нехай рушає собі, а тоді вона піде за ним назирці. Почасти причина справді полягала в тому, що вона сказала, — Вен починала почувати себе частиною цього товариства, і це було щось таке, чого вона раніше ніколи не знала. Вона хотіла брати участь у тому, що відбувається, хотіла допомогти.

З іншого боку, щось нашіптувало їй, що Келсьє не розповідає всього. Може, він довіряв їй, а може, й ні. Так чи інак, він явно мав таємниці. І ці таємниці стосувалися Одинадцятого металу, а отже — і Пана Всевладаря.

Келсьє зазирнув їй в очі й, мабуть, побачив там твердий намір. Він зітхнув і відхилився назад.

— Вен, я не жартую! Ти не можеш піти зі мною.

— Чому ні? — запитала вона, не криючись. — Якщо те, що ти робиш, таке небезпечне, то хіба не краще, щоб іще один з-імли-народжений прикривав тобі спину?

— Ти ще не знаєш усіх металів, — заперечив Келсьє.

— Лише тому, що ти мене не навчив.

— Тобі потрібно більше вправлятися.

— А де мені вправлятися, якщо не на справі? — відказала Вен. — Брат, щоб навчити красти, брав мене з собою на грабіжки.

Ватажок похитав головою.

— Це надто небезпечно.

— Келсьє, — мовила вона серйозним тоном. — Ми плануємо знищити Останню імперію. Я в будь-якому разі не плекаю надій дожити до кінця цього року. Ти постійно торочиш іншим, яка це велика перевага — мати у ватазі двох з-імли-народжених. Що ж, ніякої переваги не буде, якщо ти не дозволиш мені бути з-імли-народженою. Скільки ще ти збираєшся чекати? Поки я не буду «готова»? Я сумніваюся, що це коли-небудь станеться.

Якусь хвилю Келсьє пильно дивився на неї, а тоді всміхнувся.

— Коли ми вперше зустрілися, я мало не силою мусив витягати з тебе по слову. А тепер ти читаєш мені нотацію.

Вен почервоніла. Келсьє зітхнув, сягнув рукою під плащ і щось дістав звідти.

— Не можу повірити, що я взагалі розглядаю таку можливість, — пробурмотів він, простягаючи їй шматочок металу.

Вен уважно роздивилася крихітну сріблясту кульку. Дзеркально-блискуча, вона здавалася краплиною рідини, але була тверда на дотик.

— Це атій, — пояснив Келсьє, — десятий і наймогутніший з відомих алломантичних металів. Ця намистинка варта більше, ніж увесь той капшук зі скринцями, які я тобі віддав.

— Така крихітна? — здивувалася дівчина.

Келсьє кивнув.

— Увесь атій видобувають лише в одному місці — Гатсінських проваллях. Пан Всевладар контролює його видобуток і розподіл. Великі доми щомісяця купують виділену їм частку, і завдяки цьому імператор тримає їх у руках. Ну ж бо, ковтай його.

Вен нерішуче дивилася на дрібку металу, невпевнена, чи слід марнувати щось таке цінне.

— Його все одно не продати, — сказав Келсьє. — Деякі злодійські ватаги намагалися, але їх швидко вистежили і стратили. Пан Всевладар ревно пильнує своїх запасів атію.

Вен ковтнула метал і відразу ж відчула всередині нове джерело сили.

— Добре, — мовив Келсьє, підводячись. — Підпали його, коли я почну рухатися.

Вона кивнула. Щойно він рушив, дівчина потягнулася до джерела новонабутої сили й підпалила атій.

Обриси Келсьє немовби втратили чіткість, а тоді прозірчастий, примарний силует виник у імлі перед ним. Постать була достоту схожа на нього й ішла за кілька кроків попереду. Від двійника до Келсьє вервечкою тяглися ледь-ледь помітні післяобрази.

Це було наче... тінь навпаки. Двійник робив точнісінько те саме, що й Келсьє — тільки раніше за нього. Образ обернувся, і після цього обернувся ватажок.

Губи двійника заворушилися, і за мить Келсьє заговорив:

— Атій дозволяє тобі зазирнути в майбутнє. Точніше, він дає тобі змогу побачити, що люди будуть робити найближчої миті. Крім того, він загострює мислення, щоб ти могла сприйняти нову інформацію і відреагувати швидше й зосередженіше.

Тінь зупинилася, ватажок ступив ще кілька кроків і теж став. Зненацька тінь простягла руку й ударила Вен. Дівчина інстинктивно здійняла власну руку, коли Келсьє тільки почав рухатися, і відбила удар.

— Поки ти спалюєш атій, — сказав він, — тебе неможливо заскочити зненацька. Ти можеш виставити кинджал, знаючи напевне, що супротивник сам на нього наштрикнеться. Можеш із легкістю уникати атак, адже бачитимеш, куди спрямований кожен удар. Атій робить тебе майже непереможною. Він посилює твій розум так, щоб ти змогла скористатися тим, що бачиш.

Раптом із тіла Келсьє вихопилися десятки різних образів і стрибнули врізнобіч — деякі ходили дахом, інші злітали в повітря. Вен відпустила його руку, підвелася і спантеличено відступила назад.

— Тепер я теж спалюю атій, — пояснив Келсьє. — Я бачу, що ти збираєшся робити, і це змінює те, що я збираюся робити, — а це своєю чергою змінює те, що збираєшся робити ти. Ці образи відображають кожну з наших можливих дій.

— Це заплутує, — відказала Вен, спостерігаючи за божевільною мішаниною образів: старіші постійно щезали, нові постійно з’являлися.

Келсьє кивнув.

— Єдиний спосіб здолати алломанта, що спалює атій, це самому підпалити його — тоді жоден із вас не матиме переваги.

Раптом образи зникли.

— Що ти зробив? — збентежено запитала дівчина.

— Нічого, — відказав Келсьє. — Очевидно, твій атій вигорів. Вен здивовано усвідомила, що він має рацію: атій закінчився. — Він так швидко згоряє!

Ватажок притакнув порухом голови і знову сів.

— Мабуть, це вперше ти так швидко спустила на вітер цілий статок, еге ж?

Вен ошелешено кивнула.

— Це видається таким марнотратством.

Келсьє стенув плечима.

— Атій цінний лише своєю алломантичною силою. Якби ми його не спалювали, він не був би вартим такого багатства. А спалюючи його, ми збільшуємо на нього попит. Це цікава взаємозалежність — за нагоди попитай Гема про неї. Він полюбляє розмови про ринок атію. У будь-якому разі, кожен з-імли-народжений, з яким ти зіштовхнешся, найпевніше, матиме атій. Однак застосовуватиме його неохоче. До того ж його не ковтають заздалегідь: атій нетривкий, і шлунковий сік розчинить його за кілька годин. Тож тобі треба знайти баланс між ощадливістю й ефективністю. Коли здається, що твій противник використовує атій, тобі слід теж скористатися своїм. Але пильнуй, щоб ворог тебе не ошукав, змусивши витратити запас атію раніше від нього.

Вен знову кивнула.

— Це означає, що ти береш мене з собою?

— Мабуть, я пошкодую про це, — зітхнувши, відказав Келсьє. — Однак я не бачу жодного способу, як змусити тебе лишитися — хіба що міцно зв’язати. Але попереджаю тебе, Вен. Це може бути небезпечно. Украй небезпечно. Я не маю наміру зустрічатися з Паном Всевладарем, але я збираюся пробратися в його твердиню. Мені здається, я знаю, де шукати ключ до перемоги над ним.

Келсьє підкликав її помахом руки, і Вен, усміхнувшись, підступила до нього. Він сягнув до кишені, дістав звідти пляшечку і простягнув її дівчині. Від звичайних алломантичних флаконів цей відрізнявся лише тим, що всередині в рідині плавала тільки одна дрібка металу. Атієва намистина була в кілька разів більша за ту, яку Келсьє давав їй на пробу.

— Тільки не використовуй її без крайньої потреби, — застеріг ватажок. — Тобі потрібні ще якісь метали?

— Так, я спалила майже всю сталь, щоб дістатися сюди.

Келсьє простягнув їй ще один флакон.

— Ходімо, спершу заберемо мій капшук із монетами.