Велике полювання

Розділ 7 Кров кличе кров

Коли ноші, на яких лежав Мет, винесли з покоїв Престол Амерлін, Морейн узяла анґріал — невеличку, потемнілу від старості фігурку жінки в пишній мантії, вирізьблену зі слонової кістки, — ретельно загорнула в шовкову хустку і знову сховала її в торбинку. Працювати разом із іншою Айз Седай, поєднувати свої здібності, напрявляти потік Єдиної Сили для досягнення спільної мети — завдання не просте навіть за найкращих умов, навіть із анґріалом. А їм довелося пропрацювати цілісіньку ніч без сну і виконати для хлопця дуже й дуже непросту роботу.

Леане випровадила чоловіків із ношами кількома енергійними помахами руки та не менш спонукальними вигуками. Ті намагалися дивитися собі під ноги, почуваючися ні в тих ні в сих серед цілої купи Айз Седай, одна з яких ще й була Амерлін власного персоною, не кажучи вже про те, що ці Айз Седай застосовували Силу. Доки Айз Седай робили свою справу, чоловіки чекали в коридорі, посідавши навпочіпки попід стіною, і мріяли лише про одне — якнайшвидше забратися геть із жіночої половини. Мет лежав із заплющеними очима, в обличчі ані кровинки, але груди його підіймалися й опускалися рівно, як і повинно бути під час глибокого сну.

Як це відгукнеться в подальшому? — питала себе Морейн. — Зникнення Рога не обов’язково пов’язане з ним, але, втім...

Двері зачинилися за Леане та носильниками, й Амерлін уривчасто зітхнула:

— Мерзенна це справа. Мерзенна.

Хоча обличчя її залишалося незворушним, вона обтерла руки одна об одну, наче хотіла таким робом позбутися бруду.

— Але дуже цікава, — зауважила Верін. Саме вона була четвертою Айз Седай, яку обрала для цієї роботи Амерлін. — Дуже шкода, що ми не маємо кинджала, аби довести зцілення до кінця. Бо хай що ми зробили сьогодні вночі, довго він не проживе. Можливо, кілька місяців у кращому разі.

Три Айз Седай сиділи самі в покоях Амерлін. Крізь бійниці видно було, як світанок фарбує небосхил у перлисті відтінки.

— Проте тепер у нас є ці місяці, — гостро зауважила Морейн. — А якщо кинджал удасться повернути, зв’язок можна буде розірвати. Якщо його вдасться повернути. Так, звичайно.

— Зв’язок усе ще можна розірвати, — погодилася Верін. Це була товстенька жінка з квадратним обличчям, і навіть попри дар нестаріння, яким були наділені всі Айз Седай, її каштанове волосся вже взялося сивизною. Це була єдина ознака її віку, проте для будь-якої Айз Седай це могло означати лише одне — дуже й дуже поважний вік. Голос вона мала твердий, і він пасував до її гладеньких щік. — А втім, він був упродовж значного часу пов’язаний з цим кинджалом, і це необхідно брати до уваги. І зв’язок цей триватиме, незалежно від того, знайдеться кинджал чи ні. Ймовірно, хлопець уже змінився так, що до нього неможливо застосувати зцілення в повному обсязі, хоча він тепер і не заражає інших. Така невеличка річ цей кинджал, — задумливо промовила вона, — але здатна зіпсувати будь-кого, хто довго тримає її при собі. Той, хто носить цей кинджал, буде своєю чергою заражати тих, хто близько з ним контактує, а ті заражатимуть ще інших, і, таким чином, ненависть та підозрілість, котрі зруйнували Шадар Лоґот, які нацькували всіх чоловіків і всіх жінок в ньому одне на одного, знову вільно гулятимуть світом. Цікаво, скільки людей він може заплямувати впродовж, скажімо, одного року. Гадаю, приблизну оцінку можливо зробити.

Морейн скосила очі на Коричневу сестру. Перед нами постала ще одна небезпека, а вона говорить про це так, ніби це загадка з книжки. Світло, Коричневі й справді відірвані від світу.

— В такому разі ми повинні знайти цей кинджал, сестро. Аґельмар виряджає своїх людей вистежити тих, хто вкрав Ріг і вбив його вірноприсяжців. Ці ж зловмисники викрали й кинджал. Якщо ми знайдемо одне, знайдемо й інше.

Верін кивнула, але зморшка між її бровами не зникла.

— Але навіть якщо ми його знайдемо, хто зможе його безпечно повернути? Хоч для кого дотик до кинджала загрожує заразою, а надто якщо тримати його довго. Можливо, всередині скриньки, добре загорнутий, на подушечці, він не такий небезпечний, проте тривалий час перебувати поряд із ним однаково ризиковано. Не маючи змоги вивчити кинджал, ми не можемо сказати, наскільки добре треба його ізолювати. Але ж ти бачила його, Морейн, ба навіть більше: ти мала з ним справу, і тобі вдалося зробити так, що цей юнак і сам не загинув, і припинив заражати інших. Отже, ти повинна добре собі уявляти, який вплив може мати ця річ.

— Є одна людина, — промовила Морейн, — котра може повернути кинджал без ризику для себе. Людина, навколо якої ми створили щит від лихого впливу кинджала, найпотужніший, що був у наших силах. Це Мет Коутон.

Амерлін кивнула.

— Так, звісно. Він може це зробити. Якщо проживе достатньо довго. Одному Світлу відомо, як далеко може опинитися кинджал, перш ніж люди Аґельмара його знайдуть. Якщо вони взагалі його знайдуть. А якщо цей хлопець помре, його не відшукавши... якщо кинджал залишиться вільно гуляти світом, тоді ми матимемо іншу проблему. — Вона втомлено потерла очі. — Гадаю, цього Падана Фейна нам теж треба відшукати. Чому цей Друг Морока настільки для них важливий, що вони пішли аж на такий ризик заради того, щоб його звільнити? Їм було значно простіше викрасти Ріг, та й по всьому. Забратися до скарбівні — це теж авантюра, не менш небезпечна, ніж зимовий ураган у Морі Штормів, але вони ще ускладнили собі завдання, звільняючи цього Друга Морока. Якщо щезники гадають, що він настільки важливий, — Морейн зрозуміла, що Амерлін розмірковує над тим, чи насправді накази тут віддавали лише мерддраали, — то він мусить бути важливим і для нас.

— Його треба знайти, — погодилася Морейн, сподіваючись, що не виказала себе надмірною зацікавленістю, — проте, найімовірніше, ми знайдемо його разом із Рогом.

— Як скажеш, дочко. — Амерлін приклала пальці до губ, приховуючи позіхання. — А тепер, Верін, перепрошую, я хотіла б перекинутися кількома словами з Морейн, а тоді трохи поспати. Гадаю, Аґельмар наполягатиме на бенкеті сьогодні ввечері, зважаючи на те, що вчорашній вечір був зіпсований. Твоя допомога, дочко, була неоціненною. Будь ласка, не забувай, що не можна розповідати будь-кому про природу ушкоджень у цього хлопця. Серед твоїх сестер знайдуться такі, що побачать в ньому Тінь, а не звичайні дурощі, на які здатні чоловіки.

Не було потреби казати, що вона має на увазі Червону Аджу. А, можливо, подумала Морейн, наразі Червоні не єдині, кого треба стерегтися.

— Звісно, я нічого не казатиму, матінко. — Верін уклонилася, але не рушила до дверей. — Я подумала, що, можливо, ви захочете це побачити, матінко. — Вона витягла з-за пояса невеличкий записничок у м’якій шкіряній оправі. — Це те, що було написано на стіні в темниці. З перекладом були певні складнощі. Здебільшого все те, що й зазвичай — прокляття та похвальба; траллоки, схоже, більш ні на що не здатні, — але один напис було зроблено більш вправною рукою. Це мав писати освічений Друг Морока чи, може, мерддраал. Можливо, це написано лише аби поглузувати, проте воно схоже на пісню чи вірш і звучить як пророцтво. Нам мало відомо про пророцтва з Тіні, матінко.

Амерлін завагалася на мить, тоді кивнула. Пророцтва з Тіні, темні пророцтва, на жаль, мали властивість справджуватися, так само як пророцтва зі Світла.

— Прочитай це мені, дочко.

Верін швидко погортала сторінки, тоді почала читати спокійним рівним голосом:

Вона закінчила читати, і в кімнаті запало тривале мовчання.

Нарешті Амерлін озвалася:

— Хто ще бачив це, дочко? Хто про це знає?

— Лише Серафелла, матінко. Щойно ми скопіювали текст, я наказала чоловікам витерти стіни. Вони ні про що не розпитували, вони були раді цього позбутися.

Амерлін кивнула.

— Добре. У Порубіжних землях надто багато таких, що знаються на траллоцькому письмі. Не треба давати їм зайву поживу для тривоги. У них і без того є чим перейматися.

— А як ти це розумієш? — обережно поцікавилася Морейн у Верін. — Ти гадаєш, це пророцтво?

Верін схилила голову, дивлячись у свої нотатки.

— Можливо, що й так. Форма збігається з деякими відомими нам темними пророцтвами. І деякі частини досить зрозумілі. Втім, цілком можливо, що цей напис зроблено лише для того, щоби з нас познущатися. — Вона вказала пальцем на один із рядків. — «Приходить знову Донька Ночі». Це може означати тільки одне: Ленфір знову на волі. Або хтось хоче, щоби ми повірили, що це є правдою.

— Так, і якби це було правдою, то нам варто було би хвилюватися, дочко, — промовила Престол Амерлін. — Проте Відступники все ще ув’язнені. — Вона кинула погляд на Морейн, і на мить її обличчям промайнула тривога, яку вона одразу ж приховала. — Навіть якщо печаті і слабшають, Відступники все ще у в’язниці.

Ленфір. Старою мовою — Донька Ночі. Записів про її справжнє ім’я не збереглося, але таким було ім’я, яке вона сама собі обрала, на відміну від більшості Відступників, яким імена давали ті, кого вони зрадили. Дехто твердив, що вона була наймогутнішою серед Відступників, поступаючись хіба що Ішамаелю, Зраднику Надії, але приховувала свою справжню могутність. Надто куці свідчення залишилися з тих часів, аби знавці могли стверджувати щось з упевненістю.

— В такі часи, коли звідусіль вигулькують ці Лжедракони, не дивно, що хтось захотів приплести сюди й Ленфір. — Голос Морейн залишався незворушним, як і її обличчя, але всередині у неї все кипіло. Про Ленфір, крім її імені, достеменно відомо було лише одне: ще до того, як вона перейшла на бік Тіні, до того, як Льюс Терін Теламон зустрів Іліену, вони з ним були коханцями. Тільки цього ускладнення нам бракувало.

Престол Амерлін спохмурніла, наче їй спала на гадку та сама думка, але Верін кивнула байдуже, наче це були лише слова.

— Інші імена теж зрозумілі, матінко. Лорд Люк — це, звісно, брат тієї Тиґрейн, яка тоді була дочкою-спадкоємицею Андору, і він зник у Гнилоліссі. А от хто такий Ізам і як він пов’язаний із Люком, я не знаю.

— Ми дізнаємося все, що нам потрібно знати, коли прийде час, — рівним голосом проказала Морейн. — Поки що ми не маємо доказів, що це дійсно пророцтво. — Їй це ім’я було відоме. Ізам був сином Бреян, дружини Лайна Мандраґорана, чия спроба захопити трон Малкір призвела до того, що країну спустошили орди траллоків. І Бреян, і її немовля зникли під час траллоцької навали. Ізам доводився Лану кровним родичем. Доводився? Чи доводиться? Не розповідатиму йому про цей напис, доки не зрозумію, як він це сприйме. Доки ми не полишимо Порубіжжя. Якщо він вирішить, що Ізам живий...

— «Дозорці вартують на мисі Томан», — продовжувала Верін. — Ще є такі, хоч їх і небагато, котрі вірять старій легенді, ніби одного дня військо, яке Артур Яструбине Крило послав за Аритський океан, повернеться, хоча, зважаючи на те, скільки минуло часу... — Вона зневажливо пирхнула. — До Мієр А’врон, Дозорці За Хвилями, і нині мають... свою громаду, гадаю, так це можна назвати... на мисі Томан, у Фалме. А в давнину одним із імен Артура Яструбине Крило було Молот Світла.

— Ти хочеш сказати, дочко, — промовила Престол Амерлін, — що військо Артура Яструбине Крило, чи, точніше сказати, нащадки його воїнів, могли й насправді повернутися, коли минуло тисячу років?

— Ходять чутки про війну на Елмотській рівнині та на мисі Томан, — задумливо проказала Морейн. — Артур послав за океан з військом і двох своїх синів. Якщо вони вижили в тих відкритих ними землях, у Яструбиного Крила може бути багато нащадків. Чи не бути жодного.

Амерлін виразно поглянула на Морейн, очевидно, бажаючи, щоби їхня розмова відбувалася на самоті і вона могла розпитати у Морейн, що та має на увазі. Морейн зробила їй заспокійливий знак рукою, і давня подруга відповіла їй гримаскою.

Верін, поринувши у свої записи, нічого з того не бачила.

— Не знаю, матінко. Хоча й сумніваюся. Нам абсолютного нічого не відомо про ті землі, які вирушило завойовувати військо Артура Яструбине Крило. Дуже шкода, що Морський народ відмовляється перепливати Аритський океан. Вони кажуть, що по той його бік знаходяться Острови Мертвих. Хотіла би я знати, що вони мають на увазі, але ця клята небалакучість Морського народу... — Вона зітхнула, не підводячи голови. — Все, що ми маємо, — це одна згадка про «землі під Тінню, за призахідним сонцем, за Аритським океаном, де володарюють армії Ночі». Ми не знаємо, чи війська, яке спорядив Яструбине Крило, було достатньо, щоби розбити ці армії Ночі, чи хоча би вижити після смерті Яструбиного Крила. Коли почалася Столітня війна, всі були надто зосереджені на тому, аби урвати собі шматок його імперії, і ніхто навіть згадати не помислив про це військо за морем. Мені здається, матінко, що якщо його нащадки вижили і мали намір повернутися, вони не стали б чекати так довго.

— То ти гадаєш, що це не пророцтво, дочко?

— Тепер візьмемо «древнє дерево», — вела далі Верін, заглиблена у власні роздуми. — Завжди існували чутки — лише чутки і не більше, — начебто доки народ Елмоту існує, вони матимуть гілку Авендесора, можливо, навіть живий саджанець. І на прапорі Елмоту були «блакитна смуга — небо над головою, чорна смуга — земля під ногами, а посередині розкинуло гілля Дерево життя, що їх поєднує». Звичайно, тарабонці називають себе Деревом людства й стверджують, ніби походять від правителів та аристократів Епохи Легенд. Доманці також називають себе нащадками тих, хто створив у Епоху Легенд це Дерево життя. Є й інші версії, матінко, але можна помітити, що принаймні три з них вказують на Елмотську рівнину та мис Томан.

Голос Амерлін набув оманливої м’якості:

— То, може, ти все ж таки визначишся, дочко? Якщо плем’я Артура Яструбине Крило не повертається, тоді це не пророцтво, і всі мудрування на тему древнього дерева і до чого воно не варті протухлої риб’ячої голови.

— Я можу сказати лише те, що знаю, матінко, — відказала Верін, підвівши очі від записника, — і залишаю рішенець за вами. Я вважаю, що рештки війська Артура Яструбине Крило давно розчинились у чужодальніх землях, але з того, що так вважаю я, ще не випливає, що це так і є насправді. Звісно, «час Змін» вказує на кінець Епохи, а під «Великий Повелитель»...

Амерлін так ляснула по стільниці, що, здавалося, це грім вдарив із неба.

— Я дуже добре знаю, хто такий Великий Володар, дочко. Гадаю, тепер тобі краще піти. — Вона глибоко вдихнула і з видимим зусиллям опанувала себе. — Йди, Верін. Я не хочу сердитися на тебе. Не хочу забувати про ті часи, коли я була послушницею, і хто прохав кухарів залишати на ніч кілька солодких пиріжків.

— Матінко, — проказала Морейн, — нічого в цьому написі не вказує на те, що це Пророцтво. Кожний, у кого є хоч крапля глузду і дещиця знань, може нашкрябати таке, а ніхто ніколи й не відмовляв мерддраалам у лукавому розумі.

— І, без сумніву, — незворушно промовила Верін, — «чоловік, що Силу направляє», — це мусить бути один із трьох юнаків, що подорожують з тобою, Морейн.

Морейн, шокована, втупилася в неї поглядом. Відірвані від світу? Я виявилася дурепою, це факт. Ще не усвідомивши, що вона робить, вона торкнулася пульсуючого сяйва, котре завжди було поруч і чекало на неї, торкнулася Істинного Джерела. Єдина Сила поринула уздовж жил, заряджаючи її енергією, приглушуючи сяйво Сили навколо Престол Амерлін, котра зробила те ж саме. Ніколи раніше Морейн і на гадку не спадало застосувати Силу проти іншої Айз Седай. Ми живемо в небезпечні часи, і світ балансує на межі, і те, що треба зробити, мусить бути зроблене. Ох, Верін, навіщо тобі було пхати свого носа туди, куди не слід?

Верін згорнула записник і запхала його за пояс, а тоді глянула на обох жінок. Вона не могла не бачити німбів, що виникли навколо кожної з них, того сяйва, яке супроводжувало дотик до Істинного Джерела. Цей відблиск могли бачити лише жінки, навчені вправлятись із Силою, тож, звісно, жодна Айз Седай не могла його не побачити.

На обличчі Верін з’явився натяк на задоволення, але жодного хвилювання, наче вона не усвідомлювала, що своїми словами спричинила грозу. Вона мала такий вигляд, наче щойно знайшла відповідь на ще одну загадку.

— Я так і думала. Морейн не могла би зробити цього сама, а хто краще їй допоможе, як не давня приятелька, яка разом із нею прокрадалася на кухню по пиріжки. — Вона закліпала очима. — Пробачте, матінко. Мені не слід було цього говорити.

— Верін, Верін... — Амерлін вражено похитала головою. — Ти звинувачуєш свою сестру... і мене?., в... Я навіть вимовляти це відмовляюся. І ти переймаєшся, чи не надто фамільярно поводилася з Престолом Амерлін? Ти пробила діру в човні, а переймаєшся через дощ. Подумай краще про свої припущення, дочко.

Надто пізно, Суан, думала Морейн. Якби ми не запанікували й не кинулися до Джерела, тоді, може, ще б... Але тепер вона впевнена.

— Чому ти кажеш такі речі нам, Верін? — запитала вона вголос. — Якщо ти впевнена у сказаному, то мусила би розповісти про це іншим сестрам, і найперше — Червоним.

Очі Верін округлились від здивування:

— Так. Так, напевно, я мусила би так вчинити. Я про це не подумала. Але ж якби я так вчинила, тебе би упокорили, Морейн, і вас теж, матінко, а того чоловіка би вгамували. Ніхто ніколи не досліджував, що відбувається з чоловіком, який володіє Силою. Коли точно настає божевілля і як воно його охоплює? Як швидко воно прогресує? Чи може він керувати власним тілом, коли воно починає зогнивати? І як задовго? Якщо гамування не буде, те, що має статися з одним із цих юнаків, однаково станеться, незалежно від того, чи буду я поруч, аби отримати відповіді. Якщо ж за ним спостерігати та керувати ним, ми змогли би вести записи у відносній безпеці, принаймні деякий час. А до того ж існує ще й Караетонський цикл. — Вона спокійно подивилася в їхні збентежені очі. — Гадаю, матінко, один із цих хлопців є Відродженим Драконом... Бо я не повірю, що ви могли би піти на таке — дозволити вільно розгулювати чоловікові, здатному направляти Силу, якби він не був справжнім Драконом.

Її цікавлять лише знання, вражено подумала Морейн. Найлиховісніше з усіх пророцтв, відомих світові, доходить до кульмінації, можливо, наближається кінець світу, а вона думає лише про дослідження. Але це не робить її менш небезпечною.

— Хто ще про це знає?— Амерлін говорила тихо, проте в її голосі бриніла сталь. — Серафелла, я гадаю. Хто ще, Верін?

— Ніхто не знає, матінко. Насправді Серафеллу цікавить лише те, що хтось уже встиг записати у книги, ще й бажано, за сивої давнини. Вона вважає, що світом розсіяна сила-силенна старих книжок, манускриптів та поодиноких фрагментів, загублених, забутих, і в Тар Балоні ми маємо хіба десяту частину цих скарбів. Вона впевнена, що є ще безліч старих знань, які треба знайти і...

— Досить, сестро, — проказала Морейн. Вона перервала зв’язок із Істинним Джерелом, а за мить відчула, що й Амерлін зробила так само. Відчуття, як з тебе витікає Сила, наче кров і життя витікають з рани, завжди було пов’язане з відчуттям утрати. Якась частина її хотіла би не відпускати Силу, але, на відміну від деяких сестер, вона навчилася за допомогою самодисципліни не дозволяти цим відчуттям запанувати над нею. — Сідай, Верін. Розкажи нам, що тобі відомо і яким чином ти про це довідалася. Розповідай усе.

Верін узяла стілець, поглядом попросивши в Амерлін дозволу. Морейн сумно спостерігала за нею.

— Гадаю, — почала Верін, — жодна людина, яка не вивчала ретельно старі записи, не могла би нічого помітити, окрім, хіба, того, що ви поводитеся дивно. Я прошу вибачити мені, матінко. Майже двадцять років тому, коли Тар Валон був обложений, я отримала перший доказ, і він полягав у тому, що...

Допоможи мені Світло, Верін, як же я любила тебе за ці пиріжки і за те, що у тебе на грудях можна було виплакатися. Але я зроблю те, що мушу зробити. Зроблю. Мушу.

Перрин визирнув з-за рогу, щоби пересвідчитися, чи Айз Седай насправді забралася геть. Пахло від неї лавандовим милом, але так легенько, що ніхто б цього і не відчув навіть зблизька. Щойно вона зникла в глибині коридору, Перрин метнувся до дверей лазарету. Він і раніше пробував побачитися з Метом, але ця Айз Седай — Леане, він чув, як хтось її так назвав, — ледь не відірвала йому голову, навіть не поцікавившись, хто він такий. А він і без того нітився у присутності Айз Седай, а надто якщо вони починали розглядати його жовті очі.

Зачекавши якусь мить біля дверей і не почувши жодних кроків у коридорі і жодного звуку зсередини, Перрин увійшов і нечутно причинив за собою двері.

Лазарет розташовувався у довгій кімнаті з білими стінами, що мала по різних її кінцях два виходи на балкони для лучників, звідки в даний час снопами падало світло. Мет лежав на одному з вузеньких ліжок під стіною. Після подій минулої ночі Перрин очікував побачити поранених на більшості ліжок, але вже за мить пригадав, що у фортеці було повно Айз Седай. А будь-яка Айз Седай могла зцілити все і вся, окрім смерті. Але йому кімната однаково пахла хворобою. Перрин скривився, коли зрозумів це. Мет лежав недвижно, очі заплющені, руки поверх ковдри. Виглядав виснаженим. Не хворим, а так ніби він три дні гарував у полі і тільки зараз приліг відпочити. А ще... він пахнув неправильно. Точніше Перрин не міг сказати. Просто неправильно.

Перрин обережно опустився на сусіднє з Метом ліжко. Він завжди все робив обережно. Був кремезнішим і вищим за більшість людей і, скільки себе пам’ятав, був більшим за інших хлопців. Тому йому доводилося бути обережним, аби не травмувати когось ненавмисно чи не зламати якусь річ. Тепер ця звичка стала його другою натурою. Йому подобалося все обдумувати наперед, а іноді й обговорити з кимось. Тепер, коли Ранд вирішив вважати себе лордом, я не можу поговорити з ним, а Мет, ясна річ, багато не скаже.

Минулого вечора він пішов до одного з садів обмізкувати все як годиться. Йому й досі було трохи соромно про це згадувати. Якби він туди не пішов, то був би у своїй кімнаті і подався би тоді разом із Еґвейн і Метом, і, може, йому вдалося би їх захистити. Хоча, найвірогідніше, він би наразі теж лежав у одному з цих ліжок, як Мет, а, може, був би мертвий, але він однаково відчував сором. Хай там як, а він пішов у сад, і наразі його турбували речі, що не мали стосунку до нападу траллоків.

Там, у нічному саду, коли він сидів і розмірковував, на нього наткнулися служниці й одна з придворних дам леді Амаліси — леді Тімора. Щойно вони його побачили, Тімора відіслала одну зі служниць, він лише розчув, як вона гукає: «Знайди Ліандрін Седай, хутко. Бігом!»

Решта залишилися стояти, сторожко дивлячись на нього, так наче підозрювали, що він може розчинитися в клубах диму, наче той менестрель. І саме тут забили в набат, і у фортеці почалася метушня.

— Ліандрін, — пробурмотів він тепер, пригадуючи. — З Червоної Аджі. З тих, у кого на думці тільки одне: полювати на чоловіків, здатних направляти. Ти ж не думаєш, що вона вважає мене одним з них, га? — Мет, ясна річ, не відповідав. Перрин сумно почухав носа. — Ну от... я вже починаю говорити сам із собою. Тільки цього мені ще бракувало.

Повіки Мета ворухнулися.

— Хто?.. Перрин? Що сталося? — Очі у нього не до кінця розплющилися, а висновуючи з голосу, було зрозуміло, що він іще наполовину спить.

— Ти що, не пам’ятаєш, Мете?

— Пам’ятаю? — Мет сонним рухом підніс руку до обличчя, тоді опустив її, зітхнувши. Очі йому знову почали склеплятися. — Пам’ятаю Еґвейн. Покликала мене... піти в підземелля... навідати Фейна. — Він засміявся, але сміх перейшов у позіх. — Вона не просила. Сказала мені... А що сталося далі — не пам’ятаю.

Він заплямкав губами і задихав рівно та глибоко, знову поринувши у сон.

Перрин скочив на ноги, коли почув звук кроків, що наближалися, проте втікати не було куди. Він так і стояв біля Метового ліжка, коли двері відчинилися й увійшла Леане. Зупинилася, взявши руки в боки, й повільно зміряла його поглядом. На зріст вона була майже така, як і він.

— Знову ти, — сказала вона тихо, але енергійно, — досить вродливий хлопчина, щоби майже змусити мене шкодувати, що я не Зелена. Майже. Але якщо ти потурбував мого пацієнта... свого часу, ще до того, як я потрапила у Вежу, я давала собі раду з братами, а вони були не набагато дрібніші за тебе. Отож, не сподівайся, що твої плечі тобі допоможуть.

Перрин відкашлявся. Він зазвичай і половини не розумів з того, що кажуть жінки. На відміну від Ранда. Той завжди знає, що відповісти дівчатам. Зрозумів, що він хмуриться, постарався це приховати. Не хотів він думати про Ранда, а ще не хотів розлютити Айз Седай, особливо оцю, що вже почала нетерпляче постукувати ногою.

— Е-е-е... я його не потурбував. Він спить, як спав. Бачите?

— Спить. Тобі пощастило. А тепер відповідай, що ти тут робиш? Пригадую, я вже виганяла тебе якось. Не думай, що я забула.

— Я лише хотів довідатися, що з ним.

Вона відповіла не одразу.

— Він спить, ось що з ним. За кілька годин він встане з цього ліжка, і ти ніколи не повіриш, що з ним щось було не так.

Це загаяння насторожило його. Вона в чомусь обманює. Айз Седай ніколи не обманюють, але й правду кажуть не завжди. Він не розумів, що відбувається — його розшукує Ліандрін, Леане його обманює, проте одне він знав напевно: час йому забиратися від цієї Айз Седай. Мету зараз він нічим не допоможе.

— Дякую, — промовив він. — То я не заважатиму йому спати. Вибачте.

Він спробував прослизнути до дверей повз неї. Та раптом її руки злетіли до його обличчя і, стиснувши скроні, нагнули голову, і Леане зазирнула йому в очі. Щось наче пройшло крізь нього, тепла хвиля, від маківки й до п’ят, а тоді ще раз. Він вирвався з її рук.

— Ти здоровий, наче молоде звірятко, — зауважила вона, морщачи губи. — Але якщо ти народився з цими очима, в такому разі я — білоплащниця.

— Це єдині очі, які я маю, — ледь не гарчучи, сказав він. Почувався сконфуженим, відповідаючи Айз Седай таким тоном, а коли він обережно взяв її за плечі і, піднявши, переставив убік, звільняючи собі шлях, вона здивувалася не менше, ніж він. — Вибачте, — повторив він і пішов геть, ледь не зриваючись на біг.

Мої очі. Мої Світлом прокляті очі! В очі йому ударив промінь ранкового сонця, і вони засяяли, наче відполіроване золото.

Ранд крутився у ліжку, намагаючись зручно вмоститися на благенькому матраці. Крізь бійниці лилося сонячне світло, розцвічуючи голі кам’яні стіни. Залишок ночі він провів без сну і був упевнений, що й тепер, попри втому, заснути йому не вдасться. Шкіряна безрукавка лежала на підлозі, між ліжком та стіною, але більше нічого з одягу хлопець не скидав, навіть нових чобіт. Меч він тримав біля себе, обіперши об ліжко, а лук та сагайдак поклав у кутку кімнати на згорнуті плащі.

Він не міг позбутися відчуття, що йому варто було скористатися шансом, наданим Морейн, і негайно піти звідси. Прагнення піти не полишало його всю ніч. Тричі він підводився, збираючись це зробити. Двічі доходив до дверей і відчиняв їх. Коридори були порожні, якщо не зважати на кількох служників, що припізнилися з роботами. Шлях був вільний. Але йому потрібно було дізнатися.

До кімнати увійшов Перрин, і Ранд сів на ліжку.

— Як Еґвейн? А Мет?

— Вона спить, так мені сказали. Мене не впустили на жіночу половину, щоб побачити її. Мет... — Раптом Перрин похмуро втупився в підлогу. — Якщо ти так турбуєшся, то чого сам не пішов його побачити? Я гадав, ніхто з нас тебе більше не цікавить. Ти сам так сказав.

Він відчинив дверцята гардероба і взявся розшукувати чисту сорочку.

— Я ходив у лазарет, Перрине. Там була Айз Седай, ота, височезна, що скрізь ходить із Престол Амерлін. Вона мені сказала, що Мет спить, а я заважаю, і щоби прийшов іншим разом. Вона говорила достоту, як майстер Штейн, коли той командує своїми людьми у млині. Ти ж знаєш, який він, майстер Штейн, як він гаркає на всіх: «Зроби так, щоби не переробляти» та «Зроби вже, а не потім».

Перрин не відповідав. Він скинув куртку і тепер стягував через голову сорочку.

Ранд якусь мить дивився приятелеві в спину, а тоді видавив із себе сміх:

— Хочеш щось почути? Знаєш, що вона мені сказала? Тобто та Айз Седай у лазареті? Ти ж бачив, яка вона висока? Не нижча за більшість чоловіків. Ще б один спан, і ми з нею могли б одне одному в очі дивитися. Так ось, вона зміряла мене поглядом з п’ят до голови і буркнула: «Височенький, еге ж? Де ж ти був, коли мені було шістнадцять? Чи хоча б тридцять?» А тоді розреготалася, наче це був жарт. Що ти про це думаєш?

Перрин нарешті натягнув на себе чисту сорочку і скоса подивився на Ранда. Завдяки кремезним плечам та густим кучерям він здався Ранду схожим на пораненого ведмедя. На ведмедя, який не розуміє, навіщо його поранили.

— Перрине, я...

— Якщо вам захотілося жартувати з Айз Седай, — відрізав Перрин, — воля ваша, мілорде. — Він узявся заправляти сорочку в штани. — Я не мав нагоди гострословити — можна так сказати? — гострословити з Айз Седай. Та й зрештою я лише вайлуватий коваль, і я можу декому заважати, мілорде.

Підхопивши куртку з підлоги, він попрямував до дверей.

— Щоб мені згоріти, Перрине, пробач. Я був наляканий, гадав, що втрапив у халепу — можливо, так воно і було, а, можливо, так воно є й наразі, не знаю — і я не хотів утягувати в халепу тебе і Мета. Світло, всі жінки шукали мене вчора ввечері. Я гадав, що це через мої власні проблеми. Я і зараз так вважаю. І Ліандрін... Вона... — Він здійняв руки догори. — Перрине, повір, тобі не треба вплутуватися в це.

Перрин зупинився, але так і завмер обличчям до дверей, повернувши голову лише настільки, що Ранд бачив одне його золоте око.

— Шукали тебе? Може, вони шукали всіх нас.

— Ні, вони шукали мене. Хотів би я, щоби це було не так, але я знаю напевне.

Перрин похитав головою.

— Хай там як, а Ліандрін шукала мене. Я знаю. Я сам чув.

Ранд наморщив лоба.

— Навіщо б їй?.. Втім, це неважливо. Послухай, я з дурної голови наговорив, чого не треба. Я не хотів, Перрине. А тепер, будь ласка, розкажи, як там Мет.

— Він спить. Леане — це та Айз Седай — сказала, що він за кілька годин встане з ліжка. — Він ніяково стенув плечима. — Гадаю, вона бреше. Я знаю, що Айз Седай ніколи не брешуть, так, щоби їх можна спіймати на брехні, але вона брехала. Чи щось приховувала. — Він помовчав, скоса поглядаючи на Ранда. — То ти не хотів усього цього? І ми можемо піти разом — ти, я і Мет?

— Я не можу піти з вами, Перрине. Не можу сказати тобі чому, але мені насправді треба піти самому... Перрине, зачекай!

Двері за його другом гучно захряснулись.

Ранд знову впав на ліжко.

— Не можу я тобі сказати, — бурмотів хлопець. Він вгатив кулаком об побічницю ліжка. — Не можу. — Але зараз ти можеш піти, сказав голосок у його голові. З Еґвейн усе буде добре, і Мет за годину чи дві буде на ногах. Зараз ти можеш піти. Доки Морейн не передумала.

Він сів на ліжку, але у двері загупали, і це змусило його скочити на ноги. Якби це Перрин повернувся, він не став би стукати. Громові удари пролунали знову.

— Хто там?

До кімнати широким кроком увійшов Лан, захряснувши за собою двері підбором чобота. Як і завжди, був із мечем поверх зеленої куртки, майже невидимої серед лісу. Але цього разу на його лівому рукаві, майже біля плеча, був пов’язаний широкий золотий шнур, торочки на кінчиках якого звисали аж до ліктя. До вузла шнура був пришпилений летючий золотий журавель — емблема Малкір.

— Тебе кличе Престол Амерлін, овечий пастуше. Але так іти ти не можеш. Скидай цю сорочку та причешися. У тебе на голові не волосся, а копиця сіна. — Він ривком розчахнув дверцята гардероба і почав перекидати одяг, який Ранд вирішив не брати з собою.

Ранд стояв стовпом, почуваючись так, наче його вгатили молотом по голові. Звісно, у певному сенсі, він чогось подібного очікував, проте сподівався, що встигне забратися звідси, перш ніж його викличуть. Вона знає. Світло, я впевнений — вона знає.

— Що ти маєш на увазі отим «вона мене кличе»? Я їду звідси, Лане. Ти мав рацію. Я просто зараз вирушаю до стайні, беру свого коня і їду.

— Тобі варт було зробити це минулої ночі. — Охоронець кинув на ліжко білу шовкову сорочку. — Ніхто не відмовляється від авдієнції у Престол Амерлін, овечий пастуше. Навіть лорд капітан-командор білоплащників власного персоною. Пейдрон Найол може всю дорогу розмірковувати, як би йому її вбити, так щоби і діло зробити, і самому вціліти, але він би явився до неї. — Лан розвернувся, тримаючи в руках один із камзолів з високим коміром. — Це підійде. — Обома червоними рукавами збігали вгору гаптовані золотом переплетені пагони шипшини з довгими шипами, звиваючись аж до обшлагів. По кутках високого коміра, облямованого золотою тасьмою, стояли золоті чаплі. — І колір правильний. — Він, здавалося, чимось приємно здивований і задоволений. — Давай, овечий пастуше. Вдягай цю сорочку. Ворушись.

Ранд неохоче стягнув через голову ремісничу сорочку з грубої вовни.

— Я почуватимуся в цьому ідіотом, — буркнув він. — Шовкова сорочка! Я ніколи в житті не носив шовкових сорочок. І таку парадну куртку теж ніколи не вдягав, навіть на найбільші свята. Світло, якщо лише Перрин побачить мене в цьому... Згоріти мені, після всіх цих дурнуватих розмов, наче я корчу з себе лорда, він і слухати не захоче жодних пояснень.

— Ти не можеш постати перед Престол Амерлін одягнутим, наче конюх щойно з конюшні, овечий пастуше. Дай мені подивитися на твої чоботи. Вони згодяться. Так, поквапся, поквапся. Ти не можеш змушувати Амерлін чекати. Візьми свій меч.

— Мій меч! — Шовкова сорочка, в якій заплуталася голова Ранда, трохи заглушила його скрик. — З мечем на жіночу половину? Лане, якщо я з’явлюся перед Престол Амерлін — Престол Амерлін! — з мечем, вона...

— ...вона нічого не зробить, — різко урвав його Лан. — Якщо Амерлін тебе боїться, — аз твого боку розумнішим було би вважати, що це не так, бо я не знаю нічого, що могло би налякати цю жінку, — то в усякому разі боїться не твого меча. Тепер затям: коли ти наблизишся до неї, станеш на коліно. Тільки гляди — на одне коліно! — додав він гостро. — Ти не якийсь крамарчук, якого піймали на обважуванні. Може, тобі краще попрактикуватися?

— Гадаю, я знаю, як це робити. Я бачив, як гвардійці королеви ставали на одне коліно перед Морґейз.

Тінь посмішки торкнулася губ Охоронця.

— Еге ж, зроби точнісінько так, як робили гвардійці. Гадаю, це дасть Айз Седай добру поживу для міркувань.

Ранд спохмурнів.

— Чому ти кажеш це мені, Лане? Ти ж Охоронець. А поводишся так, наче ти на моєму боці.

— Я на твоєму боці, овечий пастуше. Трохи. Достатньо, щоби допомогти тобі, бодай трохи. — Обличчя Охоронця залишалося кам’яним, і дивно було чути співчутливі слова, мовлені його різким голосом. — Я навчив тебе всьому, що ти вмієш, і я не хочу побачити тебе приниженим та скигливим. Колесо вплітає нас усіх у Візерунок так, як воно бажає. Ти маєш тут менше свободи, ніж більшість людей, але, клянуся Світлом, ти зможеш зустріти свою долю, не схиляючи голови. Пам’ятай, хто така Престол Амерлін, овечий пастуше, і викажи їй належну шану, але зроби так, як я тобі кажу, і ти будеш дивитися в її очі прямо. Добре, не стій, роззявивши рота. Заправ сорочку.

Ранд стулив рота і заправив сорочку. Пам’ятай, хто вона така? Згоріти мені, чого б я лише не віддав, аби забути, хто вона така!

Лан і надалі сипав настановами, доки Ранд втискався в червоний камзол та чіпляв пояс із мечем. Що казати і кому, а чого не казати. Що робити, а чого не робити. Навіть як рухатися. Ранд сумнівався, що може запам’ятати все, позаяк здебільшого це були дивні настанови, які легко випустити з пам’яті, але він був упевнений, що Айз Седай розлютяться на нього саме через те правило, яке він забуде. А, може, вони вже розлючені?! Якщо Морейн розповіла Престол Амерлін, то кому вона ще могла розповісти?

— Лане, чому мені не можна піти, як я і планував? На той час, коли вона дізнається, що я не прийду, я буду вже за міськими мурами, за добру лігу від них, і скакатиму вчвал.

— А не проскачеш ти ще навіть двох ліг, як вона вже вишле за тобою погоню. Якщо Амерлін чогось бажає, овечий пастуше, вона це отримує. — Він поправив на Рандові пояс, так аби важка пряжка опинилася точно посередині. — Те, що я роблю, — найкраще, що я можу для тебе зробити. Повір мені.

— Але навіщо все це? Що це означає? Чому я повинен прикласти руку до серця, якщо Престол Амерлін підведеться? Чому я повинен відмовлятися від будь-чого, крім води — хоч я й не палаю бажанням трапезувати з нею, — а тоді хлюпнути трохи води на підлогу і сказати: «Земля страждає від спраги»? А якщо вона запитає, скільки мені років, чому я маю відповісти, скільки минуло років, відколи я отримав меча? Я не розумію і половини того, що ти мені кажеш.

— Пролити три краплі, овечий пастуше, а не хлюпнути, як із цебра. Ти окропиш підлогу трьома краплинами. Якщо ти зараз запам’ятаєш, пізніше ти зрозумієш. Постався до цього, як до звичаю, якого треба дотримуватися. Амерлін вчинить із тобою так, як вона мусить. Якщо ти гадаєш, що можеш цього уникнути, значить, ти гадаєш, що можеш полетіти на місяць, як Ленн. Ухилитися ти не можеш, але, можливо, тобі вдасться залишитися тим, хто ти є, а може, й зберегти принаймні свою гордість. Спопели мене Світло, може статися, я гайную свій час, але це все, що я можу зробити. Не смикайся, — Охоронець видобув із кишені довгий золотий шнур з торочками і хитромудрим вузлом пов’язав його Рандові на ліву руку. На вузол він пришпилив червоний емальований значок — орел із розпростертими крилами. — Я хотів колись його тобі подарувати, і зараз не найгірший час для цього. Це змусить їх замислитися.

Тепер уже не було жодних сумнівів: Охоронець посміхався.

Ранд стурбовано поглянув на значок. Калдазар. Червоний орел Манетерену.

— «Шпичка в нозі Морока, — стиха промовив він, — і тернина в його руці». — Він поглянув на Охоронця. — Манетерену давно нема, і всі про нього забули, Лане. Зараз це лише назва у книжці. Є тільки Межиріччя. Ким би я ще не був, я зостаюся пастухом і фермером. Ось і все.

— Що ж, меч, який неможливо зламати, зрештою розлетівся на друзки, овечий пастуше, але він бився з Тінню до останньої миті. Для чоловіка існує правило понад усі інші: хай що має статися, зустрічай це стоячи, лицем до лиця. Ну, ти готовий? Престол Амерлін чекає.

Відчуваючи холодний клубок десь у животі, Ранд услід за Охоронцем вийшов з кімнати.