Велике полювання

Розділ 26 Нелад

Ранд стрілою промчався залою на першому поверсі «Оборонця Драконової Стіни» і побіг сходами, посміхнувшись у відповідь на шокований погляд корчмаря. Ранд ладний був посміхатися, хай там що. Том живий! Він розчахнув двері й підскочив до гардероба.

Лоял з Гюріном з’явилися на порозі своєї кімнати в самих сорочках, з люльками в зубах, оповиті тоненькими струмочками диму.

— Щось трапилось, лорде Ранде? — стурбовано запитав Гюрін.

Ранд закинув вузол із Томового плаща собі на плече:

— Найкраще, що може трапитись, опріч прибуття Інґтара. Том Меррилін — живий. Він тут, у Кайрені.

— Менестрель, про якого ти мені розповідав? — перепитав Лоял. — Та це ж чудово, Ранде! Я хотів би його побачити.

— Тоді ходімо зі мною, якщо Гюрін погодиться натомість трохи побути на варті.

— Із задоволенням, лорде Ранде, — витяг Гюрін люльку з рота. — Цей набрід у залі увесь час намагався — звісно, непомітно, як вони вважали, — розговорити мене й дізнатися, хто ви такий, мілорде, і навіщо прибули до Кайрена. Я сказав їм, що ми маємо зустрітися тут із друзями, але на те вони й кайренці, аби запідозрити, що я щось приховую.

— Хай думають, що хочуть. Ходімо, Лояле.

— Мабуть, ні, — зітхнув оґір. — Гадаю, мені краще залишитися тут. — Він знову взявся за книжку, в якій так і тримав товстого пальця, аби не загубити місце, де зупинився. — Я можу зустрітися з Томом Мерриліном іншим разом.

— Лояле, ти не можеш вічно сидіти тут, наче у клітці. Ми навіть не знаємо, чи надовго затримаємося в Кайрені. Ми ж узагалі не бачили тут оґірів! А якби навіть і побачили, не стануть же вони на тебе полювати?

— Не полювати, звичайно, але... Ранде, можна сказати, що я надто квапливо полишив стеддінґ Шанґтай. Коли я повернуся додому, у мене можуть бути великі проблеми. — Вуха у Лояла поникли. — Навіть якщо мені буде стільки років, як старійшині Гамену. Можливо, мені вдасться знайти якийсь покинутий стеддінґ і поки що залишатися там...

— Якщо старійшина Гамен не пускатиме тебе назад, ти зможеш пожити в Емондовому Лузі. Це гарне місце. Чудове місце.

— Не сумніваюся, що так воно і є, Ранде, та це неможливо. Бачиш...

— Поговоримо про це, Лояле, коли до цього дійде. А тепер ти йдеш познайомитися з Томом.

Оґір підвівся. Він був чи не вдвічі вищий за Ранда, але Ранд силоміць запхав його у його довгий каптан та плащ і, підштовхуючи, змусив спуститися сходами. Тягнучи крізь загальну залу оґіра, що всіляко опинався, Ранд піймав на собі погляд корчмаря та підморгнув йому, а тоді розреготався на його переляк. Хай думає, що я йду грати в їхню кляту Велику гру. Хай думає, що йому заманеться. Том — живий.

За Джанґайськими воротами у східній стіні міста, схоже, кожний стрічний знав «Виноградне гроно». Ранд і Лоял й оком не змигнули, як опинилися на вуличці, яка досить мирно, як на Висілок, вигрівалася у променях призахідного сонця, а перед ними знаходилася шукана корчма.

Це була стара триповерхова споруда, дерев’яна, хитка, але головна зала виявилася чистенькою і повного народу. В одному кутку кілька чоловіків грали в кості, а кілька жінок в іншому — у дартс. Здебільшого тут були кайренці, біляві та сухорляві, але Ранд почув і андорський говір, й інші говірки, йому незнайомі. Всі були вдягнені так, як велось у Висілку — тут змішалися стилі пів дюжини різних країн. Дехто поглянув на них із Лоялом, коли вони ступили до зали, але за мить усі повернулися до своїх справ.

Господарювала в корчмі жінка, з волоссям таким же білим, як Томове, і з гострим поглядом, яким вона окинула і Лояла, і Ранда. Висновуючи з вимови і темної шкіри, вона не була кайренкою.

— Том Меррилін? Еге ж, є тут такий. Його кімната нагорі, перші двері праворуч. Гадаю, Дена дозволить вам зачекати на нього там... — Вона поглянула на червоний камзол Ранда, на високий комір з чаплями і з вишитою золотом ожиною на рукавах, і на його меч, тому додала: — ...Мілорде.

Сходинки рипіли під чоботами Ранда — а що вже було казати про Лояла! Ранду здавалося, що будинок ось-ось розвалиться. Він знайшов потрібні двері й постукав, розмірковуючи, хто така ця Дена.

— Заходьте, — озвався жіночий голос. — Я не можу вам відчинити.

Ранд нерішуче штовхнув двері й зазирнув до кімнати. Широке ліжко із зім’ятими ковдрами приткнулося до стіни. Пара шаф, кілька окутих міддю скринь та валіз, стіл та два дерев’яні стільці складали решту вмеблювання. На ліжку, підібгавши ноги й підіткнувши спідниці, сиділа струнка жінка, а шість різнокольорових кульок колесом крутилися в повітрі між її руками.

— Хоч що там у вас, — промовила вона, не відводячи очей від рухливих кульок, — залиште це на столі. Том заплатить, коли повернеться.

— Ви Дена? — запитав Ранд.

Жінка дала усім кулькам опуститися їй у руки і розвернулася до Ранда. Вона була хіба на кілька років старша за нього, гарненька, зі світлою шкірою, як у всіх кайренок, і з темним волоссям, що вільно спадало їй на плечі.

— Я вас не знаю. Це моя кімната, моя і Тома Мерриліна.

— Хазяйка сказала, що з вашого дозволу ми зможемо зачекати тут на Тома, — промовив Ранд.

— Ми?

Ранд ступив крок у кімнату, і Лоял отримав можливість підпірнути під двері. Брови на жіночому обличчі поповзли догори:

— То оґіри повернулися? Я Дена. І чого ж вам треба?

Вона кинула підкреслений погляд на камзол Ранда, не залишивши жодних сумнівів, що «мілорда» вона не додає аж ніяк не через забудькуватість. Утім, клеймо чаплі на піхвах та руків’ї меча знову змусило її високо звести брови.

Ранд показав згорток, що тримав у руках:

— Я приніс Тому його арфу, а ще флейту. А ще я хочу з ним поговорити, — поквапився він додати, бо йому здалося, що вона збирається сказати, що він може залишити інструменти і йти. — Я дуже давно його не бачив.

Вона подивилася на вузол:

— Том завжди побивався, що вже не має найкращої у світі флейти й арфи. Він так розповідає про них, що можна подумати, наче він був придворним бардом. Дуже добре. Можете зачекати, але мені треба тренуватися. Том каже, що наступного тижня візьме мене з собою виступати в залах. — Вона легко підвелася й пересіла на один із двох стільців, жестом показавши Лоялу, що він може сісти на ліжко. — Якщо ви зламаєте один з цих стільців, друже оґіре, Зара змусить Тома заплатити за шість.

Усівшись на другий стілець — він загрозливо скрипнув навіть під його вагою, — Ранд назвав їхні з Лоялом імена і невпевнено запитав:

— А ви Томова учениця?

Дена усміхнулася кутиком рота:

— Можна сказати і так.

Вона повернулася до свого жонглювання і тепер дивилася лише на кульки, що літали по колу.

— Я ніколи не чув про жінок-менестрелів, — зауважив Лоял.

— Я буду першою. — Велике коло розпалося на два менших, що перетиналися між собою. — Я зможу подивитися весь світ. Том каже, коли ми заробимо достатньо грошей, то поїдемо до Тіру. — Тепер вона підкидала по три кульки кожною рукою. — А потім, можливо, і на острови Морського народу. Атга’ан Мір щедро платять менестрелям.

Ранд обдивився кімнату, з усіма цими скринями та шафами. Не схоже було, щоби тут хтось збирався в мандри найближчим часом. На підвіконні у вазоні була навіть якась рослинка. Його погляд зупинився на широкому ліжку, на якому сидів наразі Лоял. Іншого ліжка в кімнаті не було. Це моя кімната, моя і Тома Мерриліна. Дена з викликом подивилася на нього крізь колесо з кульок — вона знову повернулася до трюку з колесом, і Ранд зашарівся.

Він прокашлявся.

— Може, нам краще зачекати внизу, — почав було він, але цієї миті двері розчинилися і на порозі з’явився Том. Плащ закручувався йому біля щиколоток, латки тріпотіли. На спині у нього висіли арфа та флейта у футлярах. Через свій поважний вік футляри з червонуватого дерева глянсувато блищали.

Дена змусила кульки ковзнути до кишені, кинулася назустріч Тому й обійняла його за шию, хоч для цього їй довелося звестися навшпиньки.

— Я нудьгувала без тебе, — сказала вона й поцілувала його.

Поцілунок усе не кінчався, і Ранд уже став подумувати, чи не краще йому та Лоялу піти, аж тут Дена, зітхнувши, відпустила Тома.

— Уявляєш, дівчинко, що тепер утнув цей пришелепуватий Сіґан? — заговорив Том, дивлячись на неї. — Підрядив банду довбанів, що йменують себе «лицедіями». Вони походжають із таким виглядом, наче вони і є Роґош Орлине Око, і Блейз, і Ґейдал Кейн, і... Ох! Вішають позаду себе шматок розмальованої ганчірки з тим, щоби переконати публіку, що вони, бовдури такі, знаходяться в Матучинському палаці або ж на високих перевалах Судних гір. Це я змушую слухача побачити кожне знамено, внюхати запах кожної битви, відчути кожну емоцію. Я змушую їх повірити, що вони є Ґейдалом Кейном. Якщо він випустить цих недоумків услід за мною, його заклад рознесуть на друзки і його ж у них зариють!

— Томе, у нас гості: Лоял, син Арента, сина Галена. О, а ще хлопець, який називає себе Рандом аль’Тором.

Том подивився поверх її голови й зустрівся очима з Рандом.

— Залиш нас на якийсь час, Дено. Ось, тримай. — Він уклав дівчині в руку кілька срібних монет. — Ножі для тебе готові. Може, сходиш і розплатишся за них з Івоном? — Він провів по її гладенькій щічці шорсткими кісточками пальців. — Йди. За мною не заіржавіє.

Вона подивилася на нього похмуро, але накинула плащ на плечі, пробурмотівши:

— Я ще подивлюся, як Івон відбалансував ті ножі.

— Колись із неї вийде справжній бард, — гордо мовив Том, коли за нею зачинилися двері. — Вона слухає оповідку один раз — лише один раз, зауважте! — і вона вже її схопила, і не тільки слова, а всі нюанси, і ритм також. Вона має добрий хист до арфи, а на флейті з першого разу заграла краще, ніж тобі будь-коли вдавалося. — Він поклав дерев’яні футляри з інструментами на одну з більших скринь і гепнувся на стілець, що його звільнила Дена. — Дорогою сюди я завітав до Кеймліна. Базел Ґілл сказав мені, що ти вирушив разом із оґіром та іншими. — Він уклонився Лоялу, навіть примудрившись помахати плащем, попри те, що він на ньому сидів. — Радий познайомитися з вами, Лояле, сину Арента, сина Галена.

— А я — з вами, Томе Меррилін. — Лоял підвівся зі стільця, аби вклонитися у відповідь; коли він випростався, то ледь не вперся головою у стелю, тож поспіхом сів знову. — Молода жінка сказала, що вона хоче стати менестрелем.

Том зневажливо похитав головою:

— Це не життя для жінки. До речі, для чоловіка це теж не найкраще життя. Мандрувати з містечка до містечка, з селища до селища і не знати, як вони спробують надурити тебе цього разу, а часто-густо ще й не знаючи, чи вдасться заробити на обід. Ні, я її відраджу. На неї чекає життя придворного барда при якомусь королі чи королеві. Та нехай! Ви прийшли сюди не про Дену поговорити. Мої інструменти, хлопче! Ти їх приніс?

Ранд підштовхнув до нього згорток, що лежав між ними на столі. Том квапливо розгорнув його, закліпав очима, упізнавши свій старий плащ, так само вкритий барвистими латками, як і той, що був на ньому наразі, а тоді відкрив цупкий шкіряний футляр і кивнув головою, побачивши вилискуючу золотом і сріблом флейту, що лежала там, мов у гніздечку.

— Я заробляв нею собі на хліб та дах над головою, коли ми з тобою розлучилися, — мовив Ранд.

— Знаю, — сухо відказав менестрель. — Я ночував у тих же корчмах, але мусив виступати з жонглюванням та кількома простенькими казочками, оскільки не мав своєї флейти та... Ти не чіпав арфи? — Він похапцем розкрив інший футляр із темної шкіри й витяг з нього арфу, прикрашену, як і флейта, золотом і сріблом, і тримав її ніжно, наче дитину. — Твої незграбні пальці овечого пастуха не годяться для арфи.

— Я її не торкався, — запевнив його Ранд.

Том щипнув одну струну, іншу... поморщився.

— Принаймні у тебе вистачило розуму не намагатися її настроювати, — буркнув він.

Ранд нахилився через стіл, ближче до нього:

— Томе, ти хотів іти до Ілліана, щоби побачити початок Великого полювання і бути одним із перших, хто складе про це нові оповідки, але не зміг, так? А що ти скажеш на мою заяву, що ти ще можеш узяти в цьому участь?! У перших лавах!

Лоял неспокійно засовався:

— Ранде, ти впевнений?..

Ранд жестом обірвав його, не відводячи очей від Тома.

Помітивши знаки оґіра, Том насупив брови:

— Це залежатиме від того, яку саме участь і яким чином. Якщо у тебе є підстави вважати, що один із мисливців прямує саме сюди... Гадаю, зараз вони вже вирушили з Ілліана, але якщо він навіть скакатиме напрямки, це займе у нього не один тиждень, а чого б він мав діяти саме так? Хіба що це хтось із новачків, хто раніше ніколи не з’являвся в Ілліані. Ні, він не матиме жодних шансів потрапити в легенди, як би не пнувся.

— Немає жодного значення, залишило Полювання Ілліан чи ні. — Ранд почув, як Лоялу перехопило подих. — Томе, Ріг Валіра у нас.

На мить запала мертва тиша. Том розірвав її реготом.

— Ріг Валіра у вас двох? У пастуха й оґіра-безбородька Ріг?.. — Він склався від сміху, ляскаючи себе по коліну. — Ріг Валіра!

— Але він у нас, — серйозно промовив Лоял.

Том нарешті продихався, хоч не міг ще до кінця придушити останні судомні смішки.

— Не знаю, що ви там знайшли, але можу відвести вас до десятка таверн, де хазяїн вам розповість, що він має приятеля, який знає одного чоловіка, який уже знайшов Ріг; розповість вам і те, як той його знайшов... і розповідатиме, доки ви купуватимете його ель. Можу відвести вас і до трьох типів, які продадуть вам Ріг, присягнувши Світлом і власними душами, що Ріг цей справжній і той самий. В місті є навіть один лорд, який стверджує, що він зберігає Ріг під замком у своєму маєтку. Каже, що цей скарб є спадковим у його Домі, починаючи ще зі Світотрощі. Не знаю, чи мисливці колись розшукають Ріг, але впродовж Полювання вони вполюють десять тисяч побрехеньок, це точно.

— Морейн каже, що це Ріг, — промовив Ранд.

Веселощі Тома як ножем відрізало:

— Вона так каже? Мені здалося, ти казав, що її з тобою нема.

— Її тут нема, Томе. Я не бачив її, відколи залишив Фал Дару, що у Шайнарі, а за цілий місяць, що передував цьому, вона мені й двох слів не сказала. — Він не зміг прибрати гіркоти зі свого голосу. А коли щось казала, я бажав, аби вона краще до мене не зверталася. Ніколи я більше не танцюватиму під її дудку, спопели її Світло, її та решту Айз Седай. Ні. Не Еґвейн. І не Найнів. Він бачив, що Том уважно за ним спостерігає. — Її тут нема, Томе. Не знаю, де вона зараз, і знати не хочу.

— Що ж, принаймні у тебе вистачило глузду тримати це в таємниці. Якби це було не так, про це вже би знав увесь Висілок, а пів Кайрена чекало би слушної нагоди його у тебе відібрати. Та й пів світу також.

— Так, ми тримаємо це в таємниці, Томе. І я мушу доправити Ріг назад до Фал Дари таким чином, аби Друзі Морока чи ще якісь вороги не відібрали його у мене. Ось тобі й готова історія, чи не так? Мені би став у пригоді друг, який побував у світах. Ти бував усюди, ти знаєш про речі, які я навіть уявити не можу. Лоял і Гюрін знають більше за мене, але ми, усі троє, ходимо по вістрі ножа.

— Гюрін? Ні, не кажи мені, як Ріг до вас потрапив. Я не хочу знати. — Менестрель відкинув стілець, підійшов до вікна і втупився в нього. — Ріг Валіра... Це значить, що наближається Остання битва. А хто це помітив? Ви бачите, як сміються люди он там, на вулицях? Якщо баржі з хлібом припинять приходити, за тиждень вони вже не сміятимуться. Ґалдріану здасться, що вони всі раптом перетворилися на аїльців. Всі аристократи грають у Гру Домів, інтригуючи, аби наблизитися до короля, інтригуючи, аби здобути більшу могутність, ніж король, інтригуючи, аби скинути Ґалдріана й самим стати наступним королем. Чи королевою. Вони подумають, що Тармон Ґай’дон — це тільки черговий хід у Великій Грі. — Він повернувся до вікна спиною. — Я гадаю, ви не збираєтесь просто поскакати до Шайнару і віддати Ріг... кому? Королю? Чому саме Шайнар? Адже в усіх легендах Ріг пов’язаний з Ілліаном?

Ранд кинув погляд на Лояла. Вуха оґіра сумно обвиснули.

— Шайнар тому, що я знаю, кому його віддати в Шайнарі. А ще за нами женуться траллоки і Друзі Морока.

— Чомусь це мене не дивує. Ні. Може, я й старий дурень, але я волію бути старим дурнем на свій власний розсуд. Залиш славу собі, хлопче.

— Томе...

— Ні!

І знову запала тиша, порушувана тільки порипуванням ліжка під вагою Лояла. Нарешті Ранд заговорив:

— Лояле, чи не міг би ти залишити нас із Томом наодинці ненадовго? Будь ласка.

Лоял, схоже, здивувався — китиці у нього на вухах стали сторчма, — але він кивнув і підвівся:

— Ця гра в кості у залі внизу здалася мені цікавою. Може, вони дозволять і мені зіграти разочок.

Коли за оґіром зачинилися двері, Том підозріло поглянув на Ранда.

Ранд вагався, з чого почати. Йому треба було дізнатися багато про що, і він був упевнений, що Том має відповіді — колись він переконався, що менестрель знає прірву різних речей, — але він не знав, як запитати.

— Томе, — почав він зрештою, — чи є такі книжки, в яких записано «Караетонський цикл»?

Це було легше вимовити, ніж «Пророцтва про Дракона».

— Є, у великих бібліотеках, — задумливо відповів Том. — Перекладені різними мовами, і навіть написані старою мовою. — Ранд хотів був запитати, як йому роздобути таку книжку, але менестрель продовжував говорити: — Стара мова таїть у собі музику, але в наші дні навіть шляхетні вельможі не мають терпіння слухати оповідки старою мовою. Вважається, що шляхетні особи мають знати стару мову, але багато з них вивчають її лише настільки, аби справляти враження на тих, хто старої мови не знає. Переклади не дають того звучання, хіба що виконувати їх високою декламацією, а вона ж іноді теж змінює зміст не менше за більшість перекладів. В Циклі є один вірш — він не дуже зручний для скандування, бо перекладений слово в слово, але зміст у ньому збережений повністю. Звучить він так:

Він простягнув руку й торкнувся чапель, вишитих на стоячому комірі Ранда.

Якусь мить Ранд міг лише дивитися на нього, не в змозі вимовити ані слова, а коли заговорив, голос у нього тремтів:

— З тими, що на мечі, буде п’ять. На руків’ї, на піхвах, і на лезі. — Руку, що лежала на столі, він повернув долонею донизу, ховаючи клеймо на долоні. Це вперше, відколи мазь Селін зробила свою справу, він відчув його на собі. Не болем, а знанням, що воно — є.

— П’ять, то й п’ять. — Том хрипко розсміявся. — А ось іще один вірш пригадав:

Ранд помотав головою, не бажаючи це прийняти, проте Том, здавалося, цього не помітив і вів далі:

— Не розумію, як може бути світанок двічі на день, але там багато чого не тримається купи. Твердиня Тіра ніколи не впаде, доки Калландором не заволодіє Відроджений Дракон, але ж Недоторканний лежить у Серці Твердині, то яким чином Дракон може заволодіти ним, доки Твердиня не впала, га? Добре, хай це так і буде, якщо таке можливо. Я підозрюю, що Айз Седай хотіли би підігнати події під пророцтва якомога точніше. Але загинути десь у Звироднілих землях через їхні забаганки, як на мене, завелика ціна.

Ранду вартувало зусиль говорити, не виказуючи свого хвилювання, але йому це вдалося.

— Айз Седай не використовують мене в своїх цілях. Я ж казав тобі, Морейн наразі в Шайнарі. Вона сказала, що я можу йти, куди мені заманеться, і я пішов.

— Із тобою зараз нема Айз Седай? Жодної?

— Нема.

Том розгладив кісточками пальців довгі білі вуса. Він водночас здавався задоволеним і спантеличеним.

— Тоді чому ти питаєш про пророцтва? Навіщо вислав з кімнати оґіра?

— Я... не хотів його засмучувати. Він і так переймається через Ріг. А я про нього і хотів запитати. Чи згадується Ріг у... у пророцтвах? — Він усе ще не міг змусити себе говорити відкрито. — Усі ці Лжедракони... а тепер ще Ріг знайшовся. Усі вважають, що Ріг Валіра призначений викликати мертвих героїв битися з Мороком під час Останньої битви, а... а Відроджений Дракон... має битися під час Останньої битви з Мороком. Отож, що тут дивного у моїх розпитах?

— Мабуть, що так. Мало хто знає, що Відроджений Дракон битиметься в Останній битві, а якщо і знає, то вважає, що він битиметься поряд із Мороком. Мало хто читає пророцтва, аби з’ясувати все це. А як ти висловився про Ріг? «Призначений»?

— Я дізнався про деякі речі, відколи ми розлучилися, Томе. Мертві герої прийдуть на поклик будь-кого, хто засурмить у Ріг. Навіть якщо це буде Друг Морока.

Кущисті брови Тома поповзли вгору, аж туди, де починалося біле волосся:

— А ось цього я не знав. Так, ти дізнався про деякі речі.

— Це не значить, що я дозволю Білій Вежі використовувати мене як Лжедракона. Не хочу мати нічого спільного з Айз Седай, і Лжедраконами, і Силою, і... — Ранд замовк. ...Не хочеш збожеволіти, а сам майже усе вибазікав. Телепень!

— Певний час, хлопче, я вважав, що це саме тобою цікавиться Морейн, і я навіть гадав, що знаю чому. Знаєш, жоден чоловік не вирішує, чи направляти йому Силу. Одного дня це просто трапляється з ним, наче хвороба. Ти не можеш винити чоловіка, що він захворів, навіть якщо його хвороба й тобі загрожує смертю.

— Твій племінник міг направляти, адже так? Ти сказав мені, що саме тому ти нам допомагаєш. Тому що у твого племінника були проблеми з Білою Вежею і нікого не знайшлося йому допомогти. Чоловік може мати тільки одну проблему з Білою Вежею.

Том уперто дивився у стільницю та жував губами.

— Гадаю, нема сенсу це заперечувати. Ти розумієш, ніхто не буде розпатякувати, що він має родака чоловічої статі, здатного направляти. Ех! Червона Аджа не дала Оувіну жодного шансу. Вони його вгамували, і він помер. Просто втратив бажання жити.

Том гірко зітхнув.

Ранд здригнувся. Чому Морейн не вчинила так зі мною?

— Ти кажеш про шанс, Томе? Ти гадаєш, він якимсь чином міг із цим упоратися? Не збожеволіти? Не вмерти?

— Оувін боровся з цим майже три роки. Він ніколи не зробив нікому нічого лихого. Він не застосовував Силу, якщо тільки не був змушений це зробити, та й тоді лише для того, аби допомогти своєму селищу. Він... — Том звів руки догори. — Гадаю, тут нічого не можна було вдіяти. Його сусіди казали мені, що він поводився дивно впродовж усього останнього року. Вони не дуже хотіли про це говорити, а коли дізналися, що я його дядько, ледь не каменували мене. Припускаю, що він і насправді почав божеволіти. Але це була моя рідна кров, хлопче. Не можу я любити Айз Седай за те, що вони з ним зробили, навіть якщо вони мусили так вчинити. Але якщо Морейн відпустила тебе, тебе це не стосується.

Якусь мить Ранд мовчав. Бовдур! Звісно, нема жодного способу впоратися з цим. На тебе чекає божевілля й смерть, як не крути. Але Ба’алзамон казав...

— Ні! — Він почервонів під допитливим поглядом Тома. — Тобто я хочу сказати, я тут ні до чого, Томе. Але я маю Ріг Валіра. Тільки уяви собі, Томе — Ріг Валіра. Інші менестрелі можуть розповідати про нього казки, але ти зможеш казати, що тримав його у руках. — Він відчув, що говорить наразі словами Селін, але це його не зупинило, лише промайнула думка: куди ж це Селін поділася? — Я би понад усе хотів, аби ти пішов із нами, Томе.

Том звів брови, наче розмірковуючи над його словами, але за якусь мить рішуче похитав головою:

— Хлопче, ти мені подобаєшся, але ти знаєш, втім, як і я, що раніше я допомагав лише тому, що у справу були замішані Айз Седай. Сіґан не намагається надурити мене більше, ніж я від нього очікую, а якщо ще додати сюди Королівський дар, мені стільки ніколи по селах не заробити. На мій величезний подив, Дена, схоже, мене кохає, і — на не менший мій подив — я відповідаю їй таким самим почуттям. От скажи, чого б я мав усе це покинути й знову дати траллокам та Друзям Морока сісти собі на хвіст? Ріг Валіра? Так, це спокуса, погоджуюся, але — ні. Ні, я не хочу знову бути вплутаним у таке.

Він нахилився і взяв один із дерев’яних футлярів з інструментами, вузький та довгий. Коли він розкрив його, всередині виявилася флейта, досить просто зроблена, але оправлена в срібло. Знову закривши футляр, він присунув його до Ранда.

— Можливо, одного дня тобі знову доведеться заробляти собі на вечерю, хлопче.

— Можливо, — відказав Ранд. — Але ж ми з тобою зможемо ще поговорити? Я буду в...

Менестрель не дав йому договорити, похитавши головою:

— Краще покінчити з цим одним махом, хлопче. Якщо ми з тобою бачитимемося, хай ти навіть і не згадуватимеш про Ріг, я не зможу викинути його з голови. А я не хочу вплутуватися в цю історію. І не буду.

Коли Ранд пішов, Том скинув плащ на ліжко, а сам залишився сидіти біля столу, спершись на нього ліктями. Ріг Валіра. Як цей фермерчук знайшов... Він відігнав від себе такі думки. Варто ще трохи подумати про Ріг, і він опиниться на шляху до Шайнару разом із Рандом... Так, це була б історія: про те, як везли Ріг Валіра до Порубіжних земель, а траллоки та Друзі Морока насідали на п’яти. Насупившись, він нагадав собі про Дену. Навіть якби вона його не кохала, такий талант, як у неї, зустрінеш не кожного дня. А вона його таки кохає, хоч він і не може втямити, як таке може бути.

— Старий дурень, — пробурмотів він.

— От-от, старий дурень, — почув він від дверей голос Зери. Том сіпнувся: він так поринув у свої думки, що не почув, як відчинилися двері. Зеру він знав уже дуже багато років, час від часу зупиняючись у неї під час своїх мандрів, і вона на правах старого друга завжди відкрито казала йому все, що думає. — Старий дурень, який знову взявся грати в Гру Домів. Якщо вуха мене не підводять, цей молодий лорд має андорську вимову. А що він не кайренець, це факт на сто відсотків. Даес Дае’мар надто небезпечна гра і без того, аби дозволяти заморському лорду вплутувати себе в його інтриги.

Том закліпав очима, тоді пригадав, який вигляд мав Ранд. Його камзол, без сумніву, личив би будь-якому лорду. Певно, він старіє, якщо не помічає таких речей. Менестрель засмутився, коли зрозумів, що зважує — сказати Зері правду чи хай собі продовжує помилятися. А це вже схоже на Велику гру, і я мимохіть починаю брати в ній участь.

— Зеро, цей хлопець — пастух, з Межиріччя.

— А я — королева Ґелдану, — глузливо розсміялася вона. — Кажу тобі, за останні кілька років Гра в Кайрені стала небезпечною. У Кеймліні ти такого і близько бачити не міг. Тут тепер кояться вбивства. Якщо не будеш стерегтися, тобі швиденько переріжуть горлянку.

— А я тобі кажу, що більше не граю у Велику гру. Це в минулому, і тому минулому незабаром виповниться двадцять років.

— Атож. — Не схоже було, щоби вона йому повірила. — Хай так, і забудемо навіть про молодих чужоземних лордів, але ж ти почав виступати по маєтках лордів тутешніх.

— Вони добре платять.

— І вони вплетуть тебе у свої інтриги, як тільки змакітрять, як це зробити. Вони бачать людину і міркують, як її використати; для них це не менш природно, як дихати. І цей твій юний лорд тобі не допоможе; вони його живцем з’їдять.

Том відмовився від спроби переконати її, що він тут ні до чого.

— Ти прийшла, щоб це сказати мені, Зеро?

— Атож. Навіть не думай грати у Велику гру, Томе. Забудь про це. Одружись із Деною. Вона піде за тебе, зробить таку дурість, піде за такого драбиняка сивогривого. Одружись із нею і забудь про цього молодого лорда та Даес Дае’мар.

— Вдячний тобі за пораду, — сухо відказав Том. Одружитися з нею? Обтяжити її старим чоловіком. Ніколи вона не стане бардом, якщо моє минуле каменем висітиме у неї на шиї. — Якщо ти не проти, Зеро, я би трохи побув на самоті. Я виступаю сьогодні ввечері перед леді Арилін та її гостями і мушу готуватися.

Пирхнувши й похитавши головою, Зера гупнула дверима.

Том сидів, барабанячи пальцями по столу. Камзол чи не камзол, а Ранд залишився тим, ким і був — пастухом. Якби він був кимось більшим, як колись запідозрив було Том, якби він виявився чоловіком, котрий може направляти Силу, ні Морейн, ні жодна інша Айз Седай ніколи не відпустила би його на всі чотири сторони невгамованим. Ріг чи не Ріг, а хлопець — лише пастух. Пастух, та й по всьому.

— Він тут ні до чого, — сказав він уголос. — І я також.