Розділ 42 Фалме

Найнів штовхнула Елейн назад, у вузенький провулочок між крамницею, де торгували тканинами, та гончарнею, бо мощеною вулицею, що спускалася до гавані, простували дві жінки, з’єднані сріблястою шворкою. Вона не насмілилася дати цій парі наблизитися. Вуличний натовп розступався перед цими двома навіть із більшим поспіхом, ніж перед шончанськими солдатами чи перед паланкінами, що час від часу пропливали вулицею, ховаючи за щільно запнутими через холоднечу завісами якусь високородну особу. Навіть вуличні художники не пропонували їм змалювати з них портрети кольоровими крейдочками чи грифелем, хоч інших перехожих хапали за поли. Стиснувши губи в нитку, Найнів стежила за сул’дам та дамані, доки ті не зникли з очей. І тепер, пробувши у Фалме кілька тижнів, Найнів не звикла до цієї картини, яка, як і раніше, викликала у неї нудоту. Може, навіть сильніше, ніж у перші дні. Вона не уявляла собі, що могла би вчинити подібне з будь-якою жінкою, навіть із Морейн чи Ліандрін.

Хіба що з Ліандрін, похмуро визнала вона. Іноді, вночі, лежачи без сну в тісній смердючій кімнатчині, яку вони зняли над крамницею торговця рибою, вона уявляла собі, що зробить з Ліандрін, коли та потрапить їй до рук. Ліандрін — в першу чергу, а вже потім Сурот. Часто вона була шокована тим, на яку жорстокість здатна, і водночас її тішила власна винахідливість.

Намагаючись не спустити з уваги ту пару, Найнів краєм ока вихопила з натовпу кістлявого чоловіка, досить далеко попереду, але тісний натовп заступив його вже за мить. Вузьке обличчя з великим носом — ось і все, що вона встигла помітити. Вбраний був у багату мантію шончанського крою з оксамиту кольору бронзи, накинуту поверх іншого одягу, проте їй здалося, що він — не шончанець, навіть попри те, що поряд із ним ішов слуга, та ще й непростий, а з виголеною з одного боку головою. Місцеві не перебирали шончанської моди, а надто зачісок. Він схожий на Падана Фейна, подумала вона, сама собі не вірячи. Але цього не може бути. Звідки йому тут узятися?

— Найнів, — стиха промовила Елейн, — нам уже можна йти? Цей хлопець, що продає яблука, так дивиться на свій лоток, немов гадає, що хвилину тому яблук було більше. Не треба, щоби він узявся перевіряти, що у мене в кишенях.

Обидві мали на собі довгі кожушки вовною всередину, з вишитими на грудях червоними спіралями. Сільський одяг, але він був цілком доречним у Фалме, куди з ферм та селищ стікалося багато народу. Двом жінкам було неважко розчинитися непоміченими в цьому людському морі. Найнів розплела косу, а її золотий перстень — змій, що кусає себе за хвіст, — заховався у неї під сукнею на шкіряному шнурку круг шиї, разом із Лановою важкою каблучкою.

Великі кишені на кожушку Елейн підозріло роздулися.

— Ти поцупила яблука? — тихо прошипіла Найнів, тягнучи Елейн за руку велелюдною вулицею. — Елейн, нам не слід красти. Принаймні поки що.

— Хіба? А скільки грошей у нас залишилося? Ти останнім часом надто часто «не голодна» в обід!

— Не голодна, то й не голодна, — огризнулася Найнів, намагаючись не чути, як бурчить у неї в животі. Все коштувало набагато більше, ніж вона гадала; вона чула, як місцеві бідкалися, що ціни підскочили, відколи сюди прийшли шончанці. — Дай мені яблучко. — Яблуко, яке Елейн витягла з кишені, було невеличке та тверде, але солодко захрумтіло, коли Найнів увіп’ялася в нього зубами. Вона злизала сік, що потік їй по губах. — Як ти примудрилася... — Вона ривком зупинила Елейн і зазирнула їй в обличчя. — Ти?.. Ти?.. — Вона не могла вголос промовити те, що хотіла, коли навколо було стільки вух, та Елейн її зрозуміла.

— Лише трішки. Змусила цю купу переспілих динь розкотитися, а коли він почав їх збирати... — Вона навіть і не подумала почервоніти чи збентежитися, хоч Найнів і дивилася на неї в усі очі. Спокійнісінько ласуючи яблуком, вона знизала плечима: — І не треба на мене вовком дивитися. Я уважно перевірила — поруч не було жодної дамані. — Вона зневажливо чмихнула. — Якби мене тримали в рабстві, я б ніколи не стала допомагати своїм тюремникам поневолювати ще й інших жінок. А якщо подивитися, як поводяться мешканці Фалме, схоже, що вони з народження є слугами тих, проти кого, правду казати, мусили би боротися не на життя, а на смерть. — Вона обвела відверто презирливим поглядом вуличний натовп; можна було одразу помітити, де вулицею проходили шончанці, навіть прості солдати, бо їхній маршрут супроводжували хвилі поклонів. — Вони мали би чинити опір. Мали би битися.

— Як вони можуть? Проти... цього?

Їм довелося посунутися вбік, як і всім навкіл, бо до них наближався шончанський патруль, підіймаючись вулицею вгору від гавані. Найнів спромоглася на уклін — руки на колінах, обличчя без будь-яких емоцій. Елейн трохи забарилася й уклонилась, гидливо скрививши рота.

Патруль складався з двох десятків чоловіків та жінок, верхи на конях, і це вже було, як на Найнів, добре. Вона не могла звикнути до вершників на потворах, що скидалися на безхвостих кішок, з лускою кольору бронзи, а коли бачила шончанця верхи на одній із тих летючих тварюк, відчувала запаморочення. Добре ще, що таких було небагато. Але і поруч із цим загоном пересувалися риссю два химерні створіння на повідцях, схожі на птахів без крил і без пір’я, вкритих грубою шкірою. Їхні гострі дзьоби височіли над шоломами солдатів, а довгі жилаві ноги, вочевидь, за потреби дозволяли їм бігти швидше за коней.

Шончанці проїхали, і Найнів повільно розігнула спину. Дехто з перехожих, що вклонялися патрулю, швидко крокували, майже бігли геть: ніхто не почувався затишно поблизу шончанських тварюк, звісно, за винятком самих шончанців.

— Елейн, — стиха промовила Найнів, коли вони знову рушили в бік міста, — якщо нас упіймають, присягаюся: перш ніж вони нас уб’ють, я на колінах вмовлю їх дозволити мені відшмагати тебе від голови до п’ят найміцнішим прутом, який тільки знайдеться! Якщо ти не можеш навчитися поводитися обережно, може, краще просто зараз відіслати тебе назад до Тар Балона чи додому, у Кеймлін, чи світ за очі.

— Я поводжуся обачно. Я хоча би глянула, чи нема поблизу дамані. А як щодо тебе? Я бачила, як ти направляла просто на очах однієї з них.

— Я пересвідчилася, що вона на мене не дивиться, — буркнула Найнів. Їй довелося зібрати в один кулак увесь гнів на тих, хто утримує жінок, наче тварин, на цепу, аби спромогтися це зробити. — І це було лише один раз. І скерувала я лише тонюсінький струмочок.

— Струмочок? Та нам довелося три дні носа не витикати з нашої смердючої кімнати, доки вони нишпорили всім містом, розшукуючи, хто це зробив. Оце ти називаєш бути обережною?

— Я мала дізнатися, чи є спосіб розімкнути ці нашийники.

Найнів припускала, що такий спосіб повинен бути. Їй треба буде перевірити ще хоча б один такий, аби упевнитися, і ця перспектива її не тішила. Раніше вона, як і Елейн, вважала, що всі дамані будуть щасливі звільнитися зі свого рабства, але саме жінка на повідці почала кричати на ґвалт.

Повз них пройшов чоловік, штовхаючи попереду себе візок, перекрикуючи гучний гуркіт коліс, що гримкотіли бруківкою:

— Гострю ножі, ножиці!

— Вони повинні хоч якось чинити спротив, — пробурчала Елейн. — Вони ж поводяться так, наче не помічають нічого у себе під носом, якщо це справа рук шончанців.

Найнів лише зітхнула. Яка користь із того, що вона погодиться з тим, що Елейн права — принаймні почасти? Спершу вона гадала, що покора мешканців Фалме мала би бути вдаваною, але вона не знайшла жодних ознак будь-якого спротиву. А вона шукала такі ознаки, шукала, сподіваючись знайти допомогу для звільнення Еґвейн і Мін; проте всіх лякав навіть найменший натяк на можливий опір шончанцям, і вона припинила свої спроби, аби не привертати до себе небажаної уваги. Щиро кажучи, вона й сама уявити не могла, яким чином ці люди могли би боротися. Чудовиська та Айз Седай. Як можна боротися з чудовиськами та Айз Седай?

Вони наближалися до чи не найвищих у місті п’яти високих кам’яних будівель, що утворювали цілий квартал. На іншому боці вулиці, за рогом майстерні кравця, Найнів знайшла вузенький провулочок, звідки можна було стежити за більшістю вхідних дверей. Бачити всі двері разом не вдавалося, а ризикувати й розділитися з Елейн, аби та могла спостерігати за іншими дверима, або самій підійти ближче, вона не вважала за розумне. Над дахами визирав, метляючись на вітрі, прапор високого лорда Турака із золотим яструбом — будинок лорда стояв на сусідній вулиці.

До будівель, за якими вони спостерігали, входили і виходили лише жінки, переважно сул’дам — поодинці або ж у зв’язці з дамані. Шончанці зайняли ці будинки під помешкання для дамані. Еґвейн мала знаходитися в одному з них, а, можливо, і Мін також; досі їм не вдалося побачити Мін, хоч, можливо, вона теж губилася десь у натовпі, як і вони. Найнів чула багато оповідок про те, як жінок хапають на вулицях чи привозять із сіл, і після цього їх можна побачити лише в нашийнику.

Присівши на порожній ящик поруч із Елейн, вона запустила руку в кишеню кожушка і витягла жменю дрібних яблучок. Тут на вулицях люду було менше. Всі знали, що це за будинки, і сторонилися їх, так само як бокували від стаєнь, де шончанці тримали своїх чудовиськ. Нечисленні перехожі могли лише на мить затулити собою двері, тому пильнувати за дверима було неважко. Просто дві жінки, що присіли перекусити; просто ще дві селянки, котрі не можуть собі дозволити поїсти в корчмі. Вони не варті того, щоб до них придивлятися.

Найнів механічно жувала й ковтала яблука, вкотре намагаючись спланувати їхні подальші дії. Розстібнути нашийник — якщо вона зможе його розстібнути — виявиться марним, якщо вона не зможе дістатися до Еґвейн.

Яблука більше не здавалися їй солодкими.


Крізь вузеньке віконечко крихітної кімнатки в мансарді — одній із багатьох, на які перетворили весь поверх нові господарі, нашвидкоруч розділивши просторе приміщення перебірками, Еґвейн могла бачити сад, де сул’дам вигулювали своїх дамані. Колись тут сходилося кілька окремих садків, а тоді шончанці зруйнували стінки між ними, а у великих будинках навколо розселили дамані. Зараз дерева стояли майже безлистими, та дамані однаково мусили виходити й дихати свіжим повітрям, і ніхто не цікавився, хочуть вони цього чи ні. Еґвейн спостерігала за садом, бо там, унизу, вона бачила Рінну, а доки вона її бачила, та не могла увійти до неї зненацька і заскочити її.

Могли увійти й інші сул’дамсул’дам було значно більше, ніж дамані, і кожна сул’дам нетерпляче чекала своєї черги надягти браслет — вони називали це стати довершеною, — але чотири рази з п’ятьох браслет надягала саме Рінна. Кожна з них могла безперешкодно увійти до кімнати. Дамані не мали замків на дверях. У комірці Еґвейн не було нічого, крім жорсткого та вузького ліжка, умивальника зі щербатим глеком і мискою, стільця та невеличкого стола; а втім, у кімнаті більше нічого і не вмістилось би. Дамані не потрібні ні затишок, ні усамітнення, ні особисті речі. Дамані сама була особистою річчю. Мін розмістили в такій само кімнатці в іншому будинку, але вона могла виходити і повертатися, коли забажає. Шончанці були зациклені на різних правилах; для будь-кого у них існувало більше правил, ніж у Білій Вежі для послушниць.

Еґвейн не підходила до вікна впритул. Вона не хотіла, щоб якась жінка внизу, якщо тій раптом заманеться підвести голову, помітила сяйво, що огортало її, коли вона направляла крізь себе Єдину Силу, обережно досліджуючи обруч на своїй шиї, марно вивчаючи його знову й знову. Вона не могла навіть сказати, сплетений цей нашийник чи зібраний з окремих ланок — здавалося то сяк, то так, але знайти будь-яку щілинку на ньому не вдавалося ніколи. Вона викликала лише тонесеньку цівку Сили, найтоншу, яку тільки здатна була уявити, але однаково піт виступав їй на чолі, а шлунок хворобливо стискався. Це була одна з властивостей ай’дам: якщо дамані робила спробу направляти без присутності сул’дам, вона відчувала нудоту, і нудота ця посилювалася, що більше Сили вона направляла. Якби Еґвейн спробувала запалити Силою свічку, до якої не могла дотягтися рукою, вона просто виблювала б. Одного разу Рінна, знявши з себе браслет і поклавши його на стіл, наказала їй пожонглювати крихітними кульками світла. Еґвейн і досі здригалася, згадуючи про це.

Наразі срібляста шворка зміїлася голою підлогою, тоді підіймалася нефарбованою дерев’яною стіною аж до гачка, на якому висів браслет. Лиш поглянувши на браслет, Еґвейн відчула, як у неї стискаються щелепи. Якби собаку прив’язали так недбало, він би міг утекти. Але якщо дамані посуне браслет хоч на фут із того місця, куди востаннє поклала його сул’дам... Рінна навмисне змусила її зробити й це — пронести браслет кімнатою, від стіни до стіни. Чи радше спробувати це зробити. Еґвейн була впевнена, що минуло лише кілька миттєвостей після того, як сул’дам уже заклацнула браслет на своєму зап’ястку, але для Еґвейн зойкіт і конвульсії, коли вона звивалася на підлозі, тривали години.

Хтось постукав у двері, Еґвейн здригнулася, і тільки потім усвідомила, що це не може бути сул’дам. Адже вони не стукають у двері, перш ніж зайти. Проте вона відпустила саїдар, і вчасно, бо вже починала почуватися зле.

— Мін?

— Це я, гостя раз у тиждень, — озвалася Мін, швиденько прошмигнувши у двері та причинивши їх за собою. Її жвавість здавалася трохи вдаваною, але вона завжди відчайдушно намагалася підбадьорити Еґвейн. — Як тобі це?

Вона крутнулася на місці, демонструючи сукню з темно-зеленої вовни, що їх носять шончанки. Через руку був перекинутий плащ відповідного кольору. Мін навіть темне волосся перехопила зеленою стрічкою, хоч воно ще було закоротке для цього. Втім, ніж у піхвах, як і завжди, висів у неї на поясі. Еґвейн була вражена, коли Мін уперше прийшла до неї, не ховаючи ножа, але, схоже, шончанці довіряли всім, доки ті не порушували правил.

— Гарно, — ухильно мовила Еґвейн. — Але з якого це дива?

— Я не перекинулася до ворога, якщо ти так подумала. Довелося піти на це або ж шукати собі притулок десь поза містом, а тоді я не змогла би до тебе приходити. — Вона хотіла було за своєю звичкою осідлати стілець, забувши, що вже не в штанях, а тоді, скривившись і похитавши головою, повернула його спинкою назад і сіла як годиться. — «Кожний має своє місце у Візерунку, — перекривила Мін когось, — і це місце має бути зрозумілим з першого погляду». Цю стару мегеру Мюлен, вочевидь, дістало, що, поглянувши на мене, не дізнаєшся про моє місце, тож вона вирішила, що я знаходжуся на одному щаблі зі служницями. Змусила мене обрати щось із їхніх строїв. Ти б тільки глянула, як вдягаються шончанські дівчата, які йдуть прислужувати лордам. Це могло б бути кумедно, але тільки якби я була вже заручена, а ще краще заміжня. Та хай уже, бо шляху назад нема, принаймні поки що. Мюлен спалила мою куртку та штани. — Скорчивши гримаску, аби показати, якої вона про це думки, Мін узяла зі столу невеличкий камінець і почала перекидати його з руки в руку. — Не така вже й погана одежина, — додала вона, сміючись, — от тільки я дуже давно не носила спідниць, і тепер увесь час у них заплутуюсь.

Еґвейн теж примусили дивитися, як спалюють її одяг, і гарну сукню з зеленого шовку теж. Вона тішилася, що не прихопила в дорогу більше суконь із тих, що дала їй леді Амаліса, хоч і розуміла, що може ніколи більше їх не побачити, зрештою як і Білу Вежу. Тепер на ній було темно-сіре вбрання, як у всіх дамані. Дамані не мають власних речей, пояснили їй. Сукня, яку носить дамані, їжа, яку вона споживає, ліжко, в якому вона спить,все це вона отримала в дар від своєї сул’дам. Якщо сул’дам вирішить, що дамані має спати на підлозі замість ліжка, або в стійлі у конюшні, буде так, як скаже сул’дам. Мюлен, котра наглядала за гуртожитком дамані, мала монотонний гугнявий голос, але бідною була би та дамані, яка б не запам’ятала кожне слово з її нудних нотацій.

— Гадаю, мені шлях назад узагалі не світить, — зітхнула Еґвейн, опускаючись на ліжко. Вона вказала на камінці, що лежали на столі. — Рінна вчора влаштувала мені іспит. Я зі зав’язаними очима витягала шматочок залізної руди, а потім мідної руди... Вона знову перемішувала камінці, і я витягала знову і знову. Вона їх тут залишила на згадку про мій успіх. Схоже, вона вважає, що це мене мало би втішати.

— Але мені це здається не найгіршим варіантом. Це краще, ніж змушувати усе вибухати, наче феєрверки. Та й зрештою, хіба ти не могла збрехати? Сказати, що не розрізняєш, де який камінець?

— Ти й досі не знаєш, що це таке. — Еґвейн смикнула за нашийник; намагатися відімкнути його руками було так само марно, як направляти. — Коли Рінна надягає браслет, вона знає, що я роблю за допомогою Сили, а чого не роблю. Іноді вона, схоже, знає навіть тоді, коли не має на собі браслета. Вона каже, сул’дам розвивають з часом... спорідненість, так вона це називає. — Вона зітхнула. — Раніше нікому й на гадку не спало перевірити мене на цей хист. Земля — одна із П’яти Сил, з якими краще дають собі раду чоловіки. Коли я вказала на потрібні камінці, вона повезла мене за місто, і я зуміла показати покинуту залізорудну копальню. Там усе заросло кущами, і в землі не залишилося навіть отвору, але тепер, коли я знала, що шукати, я відчула, що в землі ще є залізна руда. Там її небагато залишилося, тому цю копальню й покинули ще сто років тому, але я знала, що вона там є. Я не могла їй збрехати, Мін. Вона знала, що я відчула копальню, знала тієї ж миті. Вона так зраділа, що пообіцяла мені пудинг на вечерю. — Щоки в Еґвейн аж палали, чи то з гніву, чи з сорому. — Без сумніву, — продовжувала вона, — тепер я надто цінна, аби просто змушувати щось вибухати. Це може зробити будь-яка дамані; а от знайти руду під землею можуть одиниці. Світло, я ненавиджу вибухи, але краще, щоб я була здатна лише на це.

Еґвейн побагровіла ще сильніше. Дійсно, вона ненавиділа розколювати дерева на тріски чи вивергати із землі фонтани піску та каміння; ці дії призначалися для битви, вбивства, а вона не хотіла брати в цьому участь. Але хай що щончанці наказували їй робити, це давало їй змогу торкнутися саїдар, відчути, як струменить крізь неї Сила. Вона ненавиділа те, що змушували її робити Рінна й інші сул’дам, і водночас вона була впевнена, що зараз може брати на себе значно більші обсяги Сили, ніж тоді, коли полишала Тар Валон. Вона знала напевне, що може тепер робити такі речі, про які жодна сестра у Вежі навіть і помислити не могла; вони ніколи б не подумали розчахнути землю під ногами людей, аби їх убити.

— Може, тобі недовго доведеться цим перейматися, — з посмішкою зауважила Мін. — Я знайшла нам корабель, Еґвейн. Капітана утримують тут шончанці, і він майже готовий підняти вітрила, не питаючись у них дозволу.

— Якщо він візьме тебе на корабель, їдь із ним, Мін, — стомлено відказала Еґвейн. — Я ж тобі кажу, що я тепер — неабияка цінність. Рінна зізналася, що за кілька днів вони відправляють корабель до Шончану. Спеціально, щоби перевезти туди мене.

Посмішка Мін згасла, і дівчата зустрілися поглядами. Раптом Мін пожбурила камінці, що були у неї в руках, у купку на столі, розкидавши їх.

— Повинен бути якийсь вихід! Має бути спосіб зняти цю кляту штуку з твоєї шиї!

Еґвейн безсило відкинулася назад, обіпершися головою об стіну:

— Ти знаєш, ці шончанці хапають усіх жінок, якщо вони можуть направляти хоч крапельку Сили. Їх привозять звідусіль, не тільки місцевих, а й із Фалме, з рибацьких селищ і з ферм у глибині країни. Тарабонки та доманки, пасажирки із зупинених шончанами кораблів. Серед них є дві Айз Седай.

— Айз Седай! — вигукнула Мін. За звичкою вона озирнулася, аби переконатися, що хтось із шончанців її не почув. — Еґвейн, якщо тут є Айз Седай, вони можуть нам допомогти. Дозволь мені з ними побалакати, і я...

— Мін, вони не можуть допомогти навіть самі собі. Я говорила з однією з них — її звати Рима, сул’дам зве її інакше, але це її ім’я; вона хотіла, щоб я його запам’ятала, і вона сказала мені, що тут є ще одна. Вона розповіла мені це, захлинаючись сльозами. Вона — Айз Седай, і вона плакала, Мін! Вона має на собі нашийник, вони змушують її озиватися на прізвисько Пура, і вона не може нічим цьому зарадити, не більше, ніж я. Вони захопили її тут, у Фалме. Вона плакала, бо в неї вже нема сил із цим боротися, бо вона більше не витримує постійних покарань. Вона плакала, бо хотіла би накласти на себе руки, але вона навіть цього не може зробити без дозволу. Світло, я розумію, що вона відчуває!

Мін схвильовано засовалася на стільці, розгладжуючи сукню знервованими рухами:

— Еґвейн, ти навіть не думай про те, щоби щось собі заподіяти. Я витягну тебе звідси, ще не знаю як, але витягну!

— Я не збираюся себе вбивати, — холодно відказала Еґвейн. — Навіть якби могла. Дай мені свій ніж. Нумо! Я не збираюся собі нічого робити. Просто дай мені його в руки.

Мін завагалася, а тоді повільно витягла ніж із піхов, що висіли у неї на поясі. Вона обережно подала ніж Еґвейн, готова схопити її за руку в разі потреби.

Еґвейн затамувала подих і витягла руку в напрямку ножа. Рука від плеча легенько затремтіла. Коли пальці наблизилися до руків’я на фут, їх раптом звело судомою. Не відводячи очей від власної руки, вона намагалася проштовхнути її вперед. Судома пробігла аж по плече, звиваючи м’язи в тугий вузол. Застогнавши, вона відкинулася назад, розтираючи руку і змушуючи себе думати про те, щоб не торкатися ножа. Потроху біль став вщухати.

Мін ошелешено дивилася на неї:

— Що?.. Я не розумію.

— Дамані заборонено торкатися будь-якої зброї. — Вона згинала й розгинала руку, відчуваючи, як зникає скутість. — Нам навіть м’ясо нарізають. Я не хочу себе вбити, але я б не змогла, навіть якби захотіла. Дамані ніколи не залишають саму там, де вона могла би кинутися з висоти... це вікно забите цвяхами... чи там, де вона могла би втопитися.

— Це добре. Тобто я хочу сказати... Я навіть не знаю, що я хочу сказати. Якби ти стрибнула у воду, ти могла би врятуватися.

Еґвейн продовжувала говорити, наче не чуючи Мін:

— Вони дресирують мене, Мін. Сул’дам і айд’ам мене дресирують. Я не можу торкнутися жодної речі, варто мені лише подумати про неї як про зброю. Кілька тижнів тому я подумала про те, щоби вдарити Рінну глеком по голові, і після цього три дні не могла налити собі води, аби вмитися. На мить уявила собі цей глечик знаряддям, і все — мусила не тільки відкинути думку вдарити її глеком, мусила переконувати себе, що я ніколи за жодних обставин її не вдарю. Тільки після цього я знову змогла цим глечиком користуватися. Вона звідкись про це дізналася, сказала мені, що я маю робити, але не дозволила мені вмиватися будь-де, а тільки тут, користуючись лише цим глечиком та мискою. Тобі ще пощастило, що це тралилось, коли тебе не було. Рінна подбала, щоб я упродовж цих днів вкривалася потом з ранку до вечора, аж доки знесилена падала в ліжко... Я намагаюся їм опиратися, проте вони дресирують мене, як ото дресирують Пуру. — Вона ляснула себе долонею по губах і застогнала крізь зціплені зуби: — її звати Рима. Я маю пам’ятати її ім’я, а не прізвисько, яке вони їй дали. Її звати Рима, вона — Айз Седай, із Жовтої Аджі, і вона бореться з ними так довго і так уперто, як тільки може. Це не її провина, що у неї не зостається сил боротися далі. Хотіла б я знати, хто та інша сестра, про яку згадувала Рима. Хотіла я б знати її ім’я. Мін, запам’ятай нас обох. Рима, з Жовтої Аджі, і Еґвейн аль’Вір. Не Еґвейн дамані; Еґвейн аль’Вір з Емондового Лугу! Обіцяєш?

— Ану припини! — гаркнула Мін. — Припини цієї ж миті! Якщо тебе кораблем повезуть до Шончану, я буду з тобою. Але навряд чи до цього дійде. Ти знаєш, що я читала знаки навколо тебе, Еґвейн. Я там майже нічого не зрозуміла, і зазвичай не розумію, але я бачила речі, які, я в цьому впевнена, пов’язують тебе з Рандом, і з Перрином, і з Метом, і... навіть з Ґаладом, хай Світло допоможе тобі, дурепі. Хіба щось із цього може відбутися, якщо шончанці повезуть тебе аж за океан?

— Можливо, вони мають завоювати весь світ, Мін. Якщо вони завоюють світ, то чому Ранд, і Ґалад, і всі інші не можуть зрештою опинитись у Шончані?

— Ти дурнувата гуска!

— Я лише міркую розсудливо, — заперечила Еґвейн. — Я не збираюся здаватися, доки дихаю, але не вірю, що мені вдасться колись зняти ай’дам зі своєї шиї. Так само як не вірю, що хтось зупинить шончанців. Мін, якщо цей капітан візьме тебе на корабель, пливи з ним. Хоч хтось із нас буде на волі!

Нараз двері широко розчинилися, і до кімнати увійшла Рінна.

Еґвейн миттю скочила на ноги й низько вклонилася, Мін зробила так само. Кімнатка була така крихітна, що місця для уклонів було замало, проте для шончанців правила етикету були понад усе.

— День відвідин, так? — мовила Рінна. — Я забула. Проте навчання повинно відбуватися навіть і цього дня.

Еґвейн дивилася, не зводячи очей, як сул’дам зняла з гачка браслет, відкрила його і знову застібнула собі на руці. Вона не могла побачити, як вона це робить. Якби ж вона могла промацати Єдиною Силою, то зрозуміла б, але ж Рінна одразу б це помітила. Щойно браслет зімкнувся навколо зап’ястка Рінни, на її обличчі з’явився вираз, від якого в Еґвейн обірвалося серце.

— Ти направляла, — промовила Рінна, голосом удавано м’яким, але в очах у неї жевріли іскри гніву. — Ти знаєш, що це дозволяється лише тоді, коли ми довершені. — В Еґвейн пересохло в роті. — Можливо, я була з тобою надто поблажлива. Можливо, ти гадаєш, що твоя цінність дає тобі право порушувати правила? Мабуть, я зробила помилку, дозволивши тобі залишити старе ім’я. В дитинстві я мала кішечку, яку звали Тулі. Відтепер це твоє ім’я. Йди, Мін. Твоє відвідування Тулі закінчилося.

Мін затрималася лише на мить, аби кинути на Еґвейн страдницький погляд. Хоч що б сказала чи зробила Мін, це могло тільки погіршити справу, та Еґвейн не могла не дивитися тужливо на двері, що зачинилися за подругою. Рінна всілася на стілець, подивилася на Еґвейн, насупивши брови:

— Мушу тебе суворо за це покарати. Нас обох захочуть бачити при Дворі Дев’яти Місяців — тебе завдяки тому, що ти вмієш робити, мене — через те, що я твоя сул’дам, — і я не дозволю тобі зганьбити мене в очах імператриці. Я зупинюся, коли ти скажеш мені, як тобі подобається бути дамані, і якою слухняною ти будеш надалі. І, Тулі! Скажи це так, аби я повірила кожному твоєму слову.

Загрузка...