Велике полювання

Розділ 3 Друзі та вороги

Ранд відбіг недалеко, лише до бічної брами за рогом стайні. Добігши туди, він перейшов на швидку ходу, щоб виглядати таким собі неспішним роззявою.

Аркоподібна брама була наглухо зачинена. Вона була неширока, через неї заледве проїхали би два вершники впритул, але, як і всі брами у зовнішній стіні, укріплена широкими смугами чорного заліза і надійно закрита товстим засувом. Перед брамою стояло двоє вартових у простих конічних шоломах і обладунках поверх кольчуги, за спинами у них виглядали довгі мечі. На грудях їхніх накидок-сюрко були нашиті чорні яструби. Одного із солдатів, Раґана, він трохи знав. У просвітах заборола на смаглявій щоці Раґана білів шрам від траллоцької стріли у формі трикутника. Його зморшкувате обличчя розпливлося в посмішці, коли той побачив Ранда.

— Мир тобі в поміч, Ранде аль’Торе, — Раґан ледь не кричав, щоби бути почутим у гомоні дзвонів. — Ти вибрався лупцювати по голові кролів чи й досі наполягаєш, що ота палиця — це лук?

Інший вартовий ступив убік, щоби бути посередині брами.

— І тобі мир у поміч, Раґане, — відповів Ранд, зупинившись навпроти вартових. Йому вартувало неабияких зусиль говорити спокійним голосом. — Ти добре знаєш, що це лук. Ти бачив, як я з нього стріляв.

— Жодної користі з нього верхи, — незадоволено відказав інший вартовий. Аж тепер Ранд упізнав його по глибоко посаджених, майже чорних очах, які, здавалося, ніколи не моргали. Вони витріщалися з-під шолома, ніби дві печери всередині іншої печери. Він подумав, що доля могла б обійтися з ним і жорстокіше, ніж просто відправивши Масиму стерегти ворота, хоча зараз уже не був у цьому настільки певний. Гіршим, мабуть, було би потрапити до рук Червоної Аджі.

— Він надто довгий, — додав Масима. — Я випущу три стріли з кінного лука, доки ти вкладеш одну в цього монстра.

Ранд силувано посміхнувся, ніби його насмішив жарт. З того, що він знав, Масима ніколи не жартував і тим паче не сміявся з жартів. Більшість чоловіків у Фал Дарі прийняли Ранда, бо він тренувався з Ланом, лорд Аґельмар частував його за своїм столом і, що найважливіше, — він прибув у Фал Дару в супроводі Морейн, Айз Седай. Але дехто не зміг забути того, що він — чужинець, тож ледве видушував із себе два-три слова в розмові, та й то коли була крайня потреба. Масима був найгіршим із цієї когорти.

— Мене він задовольняє, — сказав Ранд. — І якщо вже мова зайшла про кроликів, може, випустите мене, Раґане? Як на мене, тут забагато шуму й гамору. Краще вже пополювати на кроликів, навіть якщо жодного не вдасться упіймати.

Раґан упівоберта подивився на напарника, і в Ранда знову зажевріла надія. Раґан був товариським хлопцем, його поведінка повністю перекреслювала враження, яке справляв похмурий шрам, а ще йому начебто подобався Ранд. Але Масима вже заперечливо хитав головою. Раґан зітхнув:

— Не можна, Ранде аль’Торе. — Він непомітно кивнув головою у бік Масими, ніби це все пояснювало. Якби все залежало тільки від нього... — Нікому не дозволено виїжджати без письмового дозволу. Шкода, що ти не прийшов кілька хвилин тому. Наказ зачинити ворота на засув надійшов кілька хвилин тому.

— Але навіщо лорду Аґельмару тримати мене вдома? — Масима придивлявся до клунків за Рандовою спиною та до саков. Ранд намагався не звертати на нього уваги. — Я ж його гість, — провадив своєї Ранд, звертаючись до Раґана. — Клянуся честю, я міг поїхати будь-коли у минулі кілька тижнів. Для чого йому наказувати, щоб мене не випускали? Адже це лорд Аґельмар наказав?

У відповідь Масима моргнув, а його незмінна суворість тільки посилилася; здавалося, він майже забув про Рандові клунки.

Раґан засміявся:

— А хто ще міг віддати такий наказ, Ранде аль’Торе? Звісно, мені його передав Уно, але чий ще то міг бути наказ?

Масима, який не спускав очей із Рандового обличчя, навіть не моргнув.

— Я просто хочу прогулятися на самоті, оце й усе, — сказав Ранд. — В такому разі спробую погуляти в якомусь садку. Кроликів там не знайдеш, але хоча б натовпу такого нема. Нехай Світло осяє вас, і нехай мир вам допомагає.

Він пішов, не дочекавшись на благословення у відповідь, одразу ж вирішивши, що до жодного із садків не наблизиться за жодних обставин. Щоб мені спопеліти, якщо по завершенні всіх урочистостей у будь-якому з них не прогулюватимуться Айз Седай. Відчуваючи спиною погляд Масими, — а він був певний, що то дивився Масима, — Ранд намагався йти неквапно.

Передзвін урвався так раптово, що він аж оступився. Спливали хвилини. Дуже багато хвилин. Достатньо часу, щоби відвести Престол Амерлін у її палати. Достатньо часу, щоби вона вже послала по нього, а відтак оголосила розшук, коли його не знайдуть на місці. Щойно з очей зникла бічна брама, він знову перейшов на біг.

Біля казармових кухонь стояла Візнича брама, крізь яку до фортеці привозили провіант, але вона також була зачинена на засув, а крім того, перед нею маячіло ще й двоє вартових. Ранд пролетів мимо, через кухонний двір, так ніби ніколи не збирався зупинятися.

Собача брама, у задній стіні фортеці, що була заввишки і завширшки якраз для одного пішого чоловіка, також охоронялася. Він повернув назад, доки його не помітили вартові. Брам було не так багато, навіть у такій великій фортеці, проте якщо вже Собачу браму охороняли вартові, то всі інші й поготів.

Може, йому вдасться знайти достатньо довгу мотузку... Він піднявся сходами на вершину зовнішнього муру, на широкий зубчастий парапет. На такій висоті без жодного захисту було трохи лячно, а раптом знову налетить той вітер, однак звідси він міг бачити понад високі димарі і гостроверхі дахи міста аж до міських мурів. Навіть після більш ніж місячного перебування тут будинки й досі видавалися незвичними як на його межирічанське око. Їхні піддашшя сягали майже до землі, так ніби будинки були суцільними ґонтовими дахами, димарі були скошені, щоби не затримувався важкий сніг. Фортецю оточувала широка брукована площа, але вже за сотню кроків від стіни пролягали вулиці, що кишіли заклопотаними буденними справами людьми — крамарями у фартухах, що стояли під піддашками своїх крамниць, селянами у груботканому одязі, що приїхали до міста на продаж і на закупи, яточниками, торговцями і просто містинами, які збиралися групками, щоби, і в цьому можна було не сумніватися, обговорити несподіваний візит Престолу Амерлін. Він бачив, як вози і люди пропливали крізь одну з міських брам. Очевидно, вартові там ще не отримали наказу всіх зупиняти.

Ранд глянув у бік найближчої сторожової башти, й один із солдатів помахав йому рукою в рукавиці. Гірко усміхнувшись, він помахав у відповідь. Кожен фут муру перебував під пильним поглядом вартових. Перехилившись через амбразуру, Ранд оглянув неприступну кам’яну стіну — від пазів для переносних щитів аж до сухого рову далеко внизу. Двадцять кроків завширшки і десять завглибшки, він був обкладений гладенько відполірованим каменем. Низенька стіна, нахилена до фортеці, щоби за нею неможливо було заховатися, оперізувала рів, оберігаючи випадкового роззяву від падіння на його дно, засіяне лісом гострих, як лезо, шипів. Навіть маючи мотузку, по якій можна спуститися, і навіть якщо вартові його не помітять, перетнути рів йому понад сили. Те, що було задумано як останній засіб для стримування траллоків від проникнення усередину, цілком годилося для того, щоби стримати його.

Він раптом відчув смертельну втому. Приїхала Престол Амерлін, і виходу не було. Виходу не було, а Престол Амерлін була. Якщо вона знала, що він тут, якщо це вона наслала вітер, який на нього напав, у такому разі вона вже полювала на нього, полювала, послуговуючись силою Айз Седай. Навіть кролики мали більше шансів утекти від його лука. Проте він відмовлявся здаватися. Недаремно поміж людей ходила думка, що межиріченці можуть перевчити камінь або переконати осла, бо коли вже нічого не зоставалося, межиріченці з усіх сил трималися за свою впертість.

Спустившись зі стіни, Ранд побрів через фортецю. Він не зважав на те, куди йде, головне було бути не там, де його сподівалися побачити. Не наближатися ні до своєї кімнати, ні до жодної зі стаєнь, ні до воріт — Масима може не зважити на свару Уно і повідомити, що він намагався піти, — ні до саду. Усе, про що він міг думати, — це триматися подалі від будь-якої Айз Седай. Навіть від Морейн. Вона знала про нього. І незважаючи на це, вона не вжила жодних заходів. Поки що. Наскільки тобі відомо. А якщо вона передумала? Може, це вона викликала сюди Престол Амерлін?

На якусь мить, піддавшись розгубленості, він притулився до коридорної стіни, твердий камінь уп’явся йому у плече. Відсутнім поглядом хлопець заглядав у далеке ніщо і бачив те, чого бачити не хотів. Вгамований. А хіба було б так погано, якби все закінчилося? Справді закінчилося? Він заплющив очі, але й досі уявляв себе скоцюрбленим кроликом, якого загнали у безвихідь, а Айз Седай шмигляють навколо, наче круки. Вони майже завжди незабаром після того помирають — чоловіки, яких угамували. Вони втрачають бажання жити. Він надто добре пам’ятав слова Тома Мерриліна, щоби приректи себе на таке. Різко здригнувшись, хлопець поспішив далі по коридору. Не слід надовго зупинятися на одному місці, доки його не знайдуть. Скільки ж часу мине, доки вони тебе все одно знайдуть? Ти наче вівця у кошарі. Скільки часу? Він торкнувся руків’я меча в себе на поясі. Ні, не вівця. Ані для Айз Седай, ані для будь-кого іншого. Він почувався трохи як дурень, але був упевнений у собі.

Люди поверталися до своїх обов’язків. Долинув гомін голосів і гримотіння баняків з кухні, що знаходилася найближче до Великої зали, де сьогодні ввечері прийматимуть Престол Амерлін та її почет. Кухарки, посудомийки і хлопчики на побігеньках метушилися як посолені, а кухарські собаки бігали у своїх колесах-плетінках, обертаючи рожни з м’ясом. Він швиденько протиснувся крізь жар і випари, крізь пахощі спецій та варив. Ніхто зайвий раз на нього й не глянув, усі були надто заклопотані.

Службові приміщення, де в невеликих кімнатках проживали слуги, нагадували розворушений мурашник, позаяк чоловіки та жінки поспішали вдягнути свої святкові лівреї. Діти бавилися по кутках, щоби не плутатися під ногами. Хлопчаки розмахували дерев’яними мечами, а дівчатка гралися різьбленими ляльками, кілька з них заявили, що її лялька — це Престол Амерлін. Більшість дверей були відкриті навстіж, дверні пройми затуляли тільки заслони з бісеру. Зазвичай це означало, що дім був відчинений для гостей, проте сьогодні це лише означало, що господарі поспішали. Навіть ті, хто вклонявся Ранду, робили це ледь не на бігу.

Чи почує хтось із них, коли підуть прислуговувати, що його розшукують, і чи розкаже, що бачив його? Підійде до Айз Седай і розповість їй, де його можна знайти? Усі очі, які Ранд бачив по дорозі, тепер наче тихцем приглядалися до нього, зважували й розмірковували за його спиною. В його уяві навіть діти тепер дивилися прискіпливіше. Він знав, що це була всього лише його химорода — він був у цьому впевнений, інакше бути не могло, — але коли кімнатки челяді залишилися позаду, він почувався так, наче встиг вискочити з пастки, доки вона не захряснулася.

У деяких частинах фортеці було безлюдно, бо ті, хто там зазвичай працював, отримали несподіваний вихідний. У кузні зброяра не горів вогонь, мовчали ковадла. Тиша. Холод. Пустка. Але не зовсім пустка. У Ранда по спині забігали мурашки, він різко розвернувся. Нікого. Лише великі квадратні скрині з інструментами та повні оливи бочки для загартовування металу. Волосся на потилиці заворушилося, і він знову розвернувся. Молотки і щипці висіли собі на свої гачках на стіні. Він розлючено оглянув просторе приміщення. Тут нікого нема. Це всього лише моя уява. Той вітер, а потім Амерлін, от я й вигадую казна-що.

У дворі зброярні навколо Ранда одразу закружляв вітер. Мимоволі він аж підстрибнув від остраху, що той хоче його спіймати. На якусь мить він знову відчув той слабкий дух гнилизни і почув, як хтось лукаво засміявся в нього за спиною. Лише на мить. З переляку він обійшов увесь двір, пильно вдивляючись. Брукований грубим каменем двір стояв порожнем, якщо не брати до уваги його, звичайно. Це всього лише твоя клята уява! Але Ранд однаково побіг, і йому здалося, що він знову почув позаду сміх, але цього разу вже без вітру.

У дровітні відчуття чиєїсь присутності повернулося, наче там був ще хтось. Відчуття погляду, спрямованого на нього з-поміж високих штабелів нарубаних дров під довгими навісами, швидкого позиркування з-понад стосів висушених дощок і колод, що чекали на іншому кінці двору своєї черги потрапити в теслярню, наразі наглухо зачинену. Він відмовлявся роззиратися, відмовлявся міркувати про те, як одні й ті ж очі могли так швидко переміститися з місця на місце, перетнувши просторий двір від дровітні до навісу з дошками без жодного поруху, що його він би неодмінно помітив. Він був упевнений, що це були одні й ті самі очі. Уява. Або я вже потрохи божеволію. Він здригнувся. Ще ні. Заради Світла, прошу, ще ні. Він заціпеніло перетнув дровітню, а його невидимий спостерігач ішов услід.

У глибоких, освітлених лише кількома факелами коридорах, у коморах, заповнених мішками із сушеним горохом чи бобами, заставлених стелажами, ущерть наповненими зморщеною ріпою і буряком або заставленими винними бочками і діжками із соленою яловичиною чи барильцями з елем, ті очі завжди були з ним, іноді переслідуючи, іноді вже чекаючи на вході. Він так і не почув жодних кроків, окрім власних, не чув, як скрипіли двері, окрім як коли сам відчиняв і зачиняв їх, проте очі були там. Світло, я і справді божеволію.

А потім він відчинив двері до ще однієї комори, і до нього долинули людські голоси, людський сміх, що сповнив його полегшенням. Тут уже не буде невидимих очей. Він увійшов.

Половина приміщення була до стелі закладена мішками з зерном. На іншій половині кілька чоловіків утворили тісне півколо обличчям до однієї з голих стін. Здавалося, усі вони були у шкіряних жилетах і мали стрижки «під макітру», як різноробочі. Не було тут ні вояцьких «оселедчиків», ані ліврей. Не було й нікого, хто би міг випадково його видати. А якщо навмисно? Понад їхній тихий гомін почулося клацання гральних костей, а коли кості впали, хтось гучно розреготався.

За грою в кості спостерігав Лоял, задумано потираючи підборіддя пальцем, що був товстіший за великий палець найбільшого велетня, а його голова сягала майже до крокв, а це добрих два спани заввишки. Ніхто із гравців не звертав на нього уваги. Оґіри були не зовсім буденними відвідувачами Порубіжжя чи інших земель, однак тут їх знали і приймали, а Лоял пробув у Фал Дарі достатньо довго, щоби його поява викликала якусь особливу зацікавленість. Темний каптан оґіра був застебнутий на всі ґудзики аж до тугого комірця, а нижче пояса поли розходилися і накривали халяви чобіт, одну ж кишеню розпирало і тягло донизу щось важке. Книжки, припустив Ранд, бо знав його досить добре. Навіть спостерігаючи, як інші грають в азартні ігри, Лоял не забував про книги.

Незважаючи ні на що, Рандові губи розійшлися в широкій усмішці. Лоял часто справляв на нього таке враження. Оґір знав дуже багато про одні речі, дуже мало — про інші, але хотів знати все. Ранд досі пам’ятав, як він уперше побачив Лояла з тими його вухами з китичками, з бровами, які звисали, наче довгі вуса, і з тим носом завширшки як його обличчя, побачив тоді його і подумав, що перед ним траллок. Йому досі було за це соромно. Оґіри і траллоки. Мерддраал і сотворіння з найтемніших закутків опівнічних оповідок. Істоти з казок і легенд. Так він вважав до того, як полишив Емондів Луг. Але після від’їзду з дому він бачив надто багато живих казок, утілених у плоть і кров, щоби вибавитися від цієї впевненості. Айз Седай, невидимі спостерігачі і вітер, який упіймав його і не відпускав. Усмішка зникла йому з обличчя.

— Усі історії — реальні, — тихо промовив він.

Лоялові вуха смикнулися, і він повернув голову у бік Ранда. Коли роздивився, хто це, обличчя оґіра осяяла радісна усмішка, і він підійшов ближче.

— А, ось іти. — Його гудучий голос нагадував дзижчання велетенського джмеля. — Я не бачив тебе на прийнятті. Це одна річ, якої я ще не бачив. Навіть дві речі: шайнарське прийняття і Престол Амерлін. Вона виглядала втомленою, ти не помітив? Мабуть, це нелегко — бути Амерлін. Ще гірше, ніж бути старійшиною. — Він зупинився із задумливим виглядом, але тільки щоби перевести подих. — Скажи, Ранде, ти також граєш у кості? Тут грають у простішу гру, лише із трьома кубиками. У стеддінґу ми граємо чотирма. Знаєш, вони не дозволяють мені грати. Тільки повторюють: «Слава Будівничим!», але не роблять проти мене ставок. Думаю, це нечесно, а ти як гадаєш? Але кості в них справді доволі маленькі, — він насуплено глянув на свою долоню, достатньо велику, щоби накрити людську голову, — але все ж я переконаний...

Ранд схопив його за руку і перервав. Будівничі!

— Лояле, оґіри побудували Фал Дару, правда? Тобі відомо, як звідси можна вийти, окрім як через браму? Якийсь лаз у паркані? Стічна труба? Будь-що, головне, щоби можна було протиснутися чоловікові. Добре було б також у якомусь непримітному місці.

Лоял скривився у болісній гримасі, причому кінці його брів майже торкалися щік.

— Ранде, оґіри збудували Мафал Дадаранелл, але те місто було зруйноване під час Траллоцьких воєн. Оце, — і він легко торкнувся кам’яної стіни своїми широкими пучками, — збудували люди. Я міг би накидати план Мафал Дадаранелла, бо якось бачив його карти у старій книзі у стеддінгу Шанґтай, але про Фал Дару мені відомо не більше, ніж тобі. Щоправда, вона таки добротно збудована, га? Грубо, але добротно.

Ранд прихилився до стіни, міцно заплющивши очі.

— Я шукаю вихід, — прошепотів він. — Брами замкнені, вартові нікого не пропускають, але мені потрібен вихід.

— Але чому, Ранде? — поволі запитав Лоял. — Тут тебе ніхто не скривдить. З тобою все гаразд? Ранде? — Його голос раптом погучнішав. — Мете! Перрине! Здається, Ранд захворів.

Ранд розплющив очі й побачив, як його друзі піднімаються з гурту гравців у кості. Мет Коутон, довгов’язий, наче бузько, ледь помітно посміхався, ніби він бачив щось невидиме для всіх інших. Розкуйовджений Перрин Айбара був кремезний у плечах і дужий у руках від колишньої роботи підмайстром коваля. Обоє досі носили свій межиріченський одяг — простий і міцний, хоч і пошарпаний від тривалих блукань.

Мет вийшов із гурту чоловіків і кинув свої кості назад у півколо, один із гравців гукнув йому:

— Агов, південцю, не можна виходити з гри, коли виграєш.

— Це краще, ніж коли програєш, — відповів, сміючись, Мет.

Мимоволі він торкнувся рукою своєї куртки біля пояса, і Ранд здригнувся.

Під курткою у Мета був захований кинджал із рубіном на руків’ї, кинджал, з яким він ніколи не розлучався, з яким він не міг розлучитися. Це було заплямоване лезо із мертвого міста Шадар Лоґот, заплямоване і зурочене злом таким же страшним, як і сам Морок, злом, яке згубило Шадар Лоґот дві тисячі років тому, але й досі жило поміж занедбаних руїн. Ця напасть може вбити Мета, якщо він залишить собі кинджал, але вона уб’є його ще швидше, якщо він позбудеться його.

— Буде ще шанс відігратися, — насмішкуваті вигуки від чоловіків, що сиділи навколішки, означали, що вони не вірили в такий шанс.

Перрин, простуючи через кімнату вслід за Метом до Ранда, не відривав погляду від підлоги. Останнім часом Перрин завжди ходив із опущеними очима, а його плечі сутулилися, ніби під тягарем, що був заважкий навіть для його статури.

— Що сталося, Ранде? — запитав Мет. — Ти білий, як ота твоя сорочка. До речі, де ти розжився на весь цей одяг? Ти тепер став шайнарцем? Може, і я собі куплю такий камзол і добротну сорочку, — він потряс кишенею своєї куртки, від чого там забряжчали монети. — Здається, мені щастить у грі в кості. Варто мені торкнутися до них, як я одразу ж виграю.

— Тобі не доведеться нічого купувати, — втомлено відказав Ранд. — Морейн наказала замінити весь наш одяг. Наскільки мені відомо, його уже спалили, крім того, що зараз на вас обох. Імовірно, незабаром з’явиться і сама Елансу, щоб його забрати, і на вашому місці я б швиденько перевдягався, доки вона сама вас не роздягла. — Перрин так і не підвів очей, проте на його щоках запалали рум’янці, Метова ж посмішка розтяглася ширше, однак і вона здавалася силуваною.

Мет із Перрином також мали кілька несподіваних зустрічей у банях, проте лише Мет прикидався, що нічого особливого в цьому не було.

— Я не захворів. Мені просто треба звідси поїхати. Прибула Престол Амерлін. Лан сказав... він сказав, що тепер, коли вона тут, краще мені було би поїхати ще тиждень тому. Я мушу знайти вихід, але всі брами зачинені.

— Він так сказав? — Мет спохмурнів. — Нічого не розумію. Він би ніколи нічого не сказав проти Айз Седай. Чому ж зараз? Послухай, Ранде, мені Айз Седай подобаються не більше, ніж тобі, але вони нам нічого поганого не зроблять. — Щоб сказати це, він стишив голос і оглянувся через плече, чи не підслуховують гравці. Хоча Айз Седай боялися всі, однак у Порубіжних землях їх ніхто не ненавидів, а за зневажливий вислів у їхній бік вас могли побити або й гірше. — Поглянь на Морейн. Не така вона вже й погана, хоч і Айз Седай. Ти вже розмірковуєш, як старий Сен Буї, який сплітав свої небилиці у межиріченській корчмі «Винне джерело». Вона ж нам нічого не вдіяла, то й вони не стануть. Для чого їм це?

Перрин підвів очі. Жовті очі, які сяяли у тьмяному світлі відполірованим золотом. Морейн нам нічого не вдіяла? — подумав Ранд. Перринові очі були такі ж темно-коричневі, як і в Мета, коли вони поїхали з Межиріччя. Ранд не мав жодного уявлення, як сталася ця зміна. Перрин не хотів про це розповідати, та й ні про що інше, відколи це сталося, але трапилося це одночасно із сутулістю в його плечах та відстороненістю у поведінці, так наче він почувався самотнім навіть в оточенні друзів. Очі Перрина і кинджал Мета. Нічого цього б не сталося, якби вони не покинули Емондів Луг, а саме Морейн забрала їх звідти. Він знав, що це несправедливо. Вони, мабуть, загинули б від рук траллоків, а з ними — й більшість мешканців Емондового Лугу, якби вона не прибула в їхнє село. Але це не допомагало Перрину повернути його колишній безтурботний сміх чи прибрати кинджал з Метового поясу. А як же я? Якби я залишився вдома і досі був живий, чи став би я тим, чим став зараз? Принаймні я б не боявся того, що Айз Седай можуть зі мною вчинити.

Мет і досі запитально дивився на нього, а Перрин підняв голову настільки, щоб зиркнути на нього з-під лоба. Лоял терпляче чекав. Ранд не міг розказати їм, чому йому слід триматися подалі від Престолу Амерлін. Вони не знали, ким він насправді був. Лан знав, і Морейн знала. А також Еґвейн, і Найнів. Йому б хотілося, щоб ніхто про це не знав, та принаймні Мет і Перрин, та й Лоял також, вірили, що він такий, як був колись. Йому додумалося, що краще загинути, ніж дозволити їм довідатися, ніж бачити вагання і турботу, що їх він інколи помічав в очах Еґвейн і Найнів, навіть коли вони намагалися триматися якнайдостойніше.

— Хтось... за мною спостерігає, — врешті-решт сказав він. — Слідкує за мною. А проте... Проте нікого поблизу нема.

Голова Перрина сіпнулася, а Мет облизав губи і зашепотів:

— Щезник?

— Звісно, що ні, — пирхнув Лоял. — Як би міг один із безоких проникнути у Фал Дару, в місто чи фортецю? За законом ніхто не має права ховати обличчя у межах міських мурів, а ліхтарникам доручено освітлювати вулиці цілу ніч, щоби не залишилося жодної тіні, де міг би сховатися мерддраал. Це неможливо.

— Стіни — не перешкода для щезника, — пробурмотів Мет. — Особливо, коли він хоче кудись проникнути. Не знаю, чи можуть йому якось перешкодити закон або ліхтарі.

Мет уже не був схожий на того хлопця, який ще якихось пів року тому вважав щезників вигадками менестрелів. Він також устиг побачити надто багато.

— А ще був вітер, — додав Ранд. Його голос уже не тремтів, коли він розповідав їм, що сталося на вершині башти. У Перрина руки стиснулися у кулаки, аж захрустіли суглоби. — Я просто хочу звідси поїхати, — закінчив Ранд. — Хочу податися на південь. Кудись далеко. Кудись далеко звідси.

— Але якщо зачинені брами, — сказав Мет, — як нам звідси вибратися?

Ранд витріщився на нього:

— Нам? — Він мусив поїхати один. Кожен, хто перебуватиме з ним, рано чи пізно опиниться в небезпеці. Він сам тепер небезпечний, і навіть Морейн не могла сказати, скільки часу все це триватиме. — Мете, ти знаєш, що повинен поїхати у Тар Валон разом із Морейн. Вона сказала, що це єдине місце, де тебе можуть розлучити з тим клятим кинджалом без загрози для твого життя. І ти знаєш, що станеться, якщо ти залишиш його собі.

Мет торкнувся рукою куртки, під якою ховався кинджал, навіть не усвідомлюючи, що робить.

— «Дарунок Айз Седай — наживка для риби», — процитував він. — А може, я не хочу ковтати гачок? Може, те, що вона хоче зробити у Тар Балоні, — гірше, ніж не робити зовсім нічого? А може, вона бреше? Правда, яку тобі говорять Айз Седай, ніколи не є тією правдою, на яку ти сподіваєшся.

— А може, ти хочеш продовжити сипати заяложеними приповідками? — запитав Ранд. — «Південний вітер несе щирого гостя, а північний вітер — порожній дім»? «Свиня зостанеться свинею, скільки не покривай її золотом»? А може: «Не згадуй ножиць при вівцях»? «Слова дурня — як порох»?

— Спокійно, Ранде, — тихо сказав Перрин. — Не треба так грубо.

— Не треба? А може, я не хочу, щоб ви двоє їхали зі мною, бо ви завжди плутаєтеся під ногами, шукаєте пригод на свою голову і чекаєте, що я вас витягну. Ви ніколи про це не задумувалися? Щоб мені згоріти, ви не думали, що я втомився бачити вас повсюди, куди не гляну? Ви завжди тут, і я вже втомився. — Образа на обличчі Перрина ранила його, як ножем, але він безжально продовжував. — Тут дехто вважає мене лордом. Лордом! Може, мені це до вподоби. Та подивіться на себе — граєте в кості з конюхами. Коли я вирішу піти, то піду сам. Ви ж можете податися у Тар Валон чи хоч повіситися, але я поїду сам.

Мет аж закам’янів на обличчі і стиснув кинджал поверх куртки так, що аж пальці побіліли.

— Якщо ти так хочеш, — сказав він холодно. — Я гадав, що ми були... Як тобі завгодно, аль’Торе. Але якщо я вирішу поїхати у ту саму мить, що й ти, я собі поїду, а ти можеш триматися від мене подалі.

— Ніхто нікуди не їде, — сказав Перрин, — якщо брами зачинені.

Він знову втупився у підлогу. Гравці в кості вибухнули сміхом, коли хтось програв, і цей звук відбився від стіни.

— Ви можете поїхати чи залишитися, — сказав Лоял, — разом чи поодинці, це не має значення. Ви всі троє — та’верени. Навіть я це бачу, хоча в мене й нема такого таланту, лише висновуючи з того, що відбувається навколо вас. І Морейн Седай так само каже.

Мет здійняв руки догори.

— Досить уже, Лояле. Я більше не хочу про це чути.

Лоял заперечно похитав головою.

— Хочеш ти це чути чи ні, це все одно правда. Колесо Часу плете Візерунок Епохи, використовуючи людські життя замість ниток. А ви троє — та’верени, центральні точки цього плетива.

— Не треба, Лояле.

— Деякий час Колесо змінюватиме Візерунок навколо вас трьох, що б ви не робили. І те, що ви робите, диктуватиметься радше Колесом, а не вашою волею. Та’верени тягнуть історію за собою і формують Візерунок самим лише своїм існуванням, але Колесо вплітає та’веренів на значно вищому рівні, ніж інших людей. Куди б ви не пішли і що б не робили, доки Колесо не вирішить по-іншому, ви будете...

— Досить! — закричав Мет.

Гравці в кості озирнулися, а Мет витріщився на них у відповідь, доки ті не повернулися знову до гри.

— Вибач, Мете, — загуркотів Лоял. — Я знаю, що забагато говорю, але я не хотів...

— Я тут залишатися не збираюся, — сказав Мет до крокв. — З язикатим оґіром і дурнем, на чию голову навіть капелюх не налазить. Ти йдеш, Перрине?

Перрин зітхнув і глипнув на Ранда, потім ствердно кивнув.

Ранд дивився їм услід, так наче його образливі слова гнали їх палицею. Я мушу поїхати сам. Допоможи мені, Світло, я мушу.

Лоял також дивився їм услід, занепокоєно опустивши брови.

— Ранде, я справді не хотів...

Ранд додав суворості голосу:

— А ти чого чекаєш? Іди за ними! Не розумію, чому ти досі тут. Ти мені не потрібен, якщо не знаєш звідси виходу. Давай! Іди шукай свої дерева, свої дорогоцінні гаї, якщо їх ще не всі повирубували. А якщо й повирубували, то так їм і треба!

В очах Лояла завбільшки як горнятка спочатку з’явилися здивування й образа, які поступово переросли у щось схоже на гнів. Ранд не думав, що то гнів. Старі оповідки розповідали, що оґіри можуть розлютитися, але ніколи не уточнювали, як саме, проте Ранд ще в житті не зустрічав такого добряка, як Лоял.

— Якщо ти так бажаєш, Ранде аль’Торе, — сухо промовив Лоял.

Він скуто вклонився і подався услід за Метом і Перрином.

Ранд зсунувся на купу мішків із зерном. Ну, під’юджував його голос ізсередини, ти цього домігся. Але я мусив, відповідав він голосу. Їм буде небезпечно навіть перебувати поруч зі мною. Кров і попіл, я збожеволію і... Ні! Ні, я не буду! Я не буду використовувати Силу і тоді не збожеволію, і... Але я не можу так ризикувати. Не можу, невже ти не бачиш? Але голос тільки посміявся з нього.

Він помітив, що гравці в кості витріщаються на нього. Кожен із тих, що досі сиділи навприсядки біля стіни, повернувся в його сторону. Шайнарці усіх верств майже завжди були ввічливі та коректні, навіть зі своїми кровними ворогами, а оґіри ніколи не були ворогами Шайнару. В очах гравців стояв шок. Їхні обличчя не виказували нічого, проте очі промовляли, що він повівся негарно. У глибині душі він із ними погоджувався, і тому їхні мовчазні звинувачення ранили його особливо глибоко. Вони лише дивилися на нього, проте він вискочив із комори, ніби вони за ним гналися.

Немовби сновида, він переходив із однієї комори до іншої у пошуках місця, де можна було би зачаїтися, доки знову не відкриють брами. Тоді він би зміг заховатися на дні воза з провіантом. Якщо тільки вони не обшукують вози на виїзді. Якщо тільки вони не обшукують комори, цілу фортецю у пошуках його. Він уперто відмовлявся про це думати, уперто концентрувався на спробах відшукати безпечний сховок. Але яке б місце він не знайшов — виїмку в горі мішків із зерном, вузький провулок під стіною за якимись бочками з-під вина, закинутий склад з порожніми ящиками і тінями на стінах — усюди йому здавалося, що переслідувачі от-от його там знайдуть. Він також уявляв, як невидимий спостерігач, ким — або чим — він не був, також його там віднайде. І він біг далі, страждаючи від спраги, весь у пилюці і з павутинням у волоссі.

А потім він потрапив у тьмяно освітлений коридор, по якому скрадалася Еґвейн, зупиняючись на ходу, щоб заглянути в кожну комірчину, яку минала. Її темне волосся, що сягало до талії, було перехоплене ззаду червоною стрічкою, а сама вона була одягнута в сіру сукню з червоною оторочкою на шайнарський лад. Коли він побачив її, його огорнули смуток і туга ще гірші, ніж коли він відштовхнув від себе Мета, Перрина і Лояла. Він зростав із думкою, що колись одружиться з Еґвейн, вони обоє так вважали. А тепер...

Вона аж підскочила, коли він зненацька вигулькнув перед нею, і, віддихнувши, промовила:

— То он ти де! Мет і Перрин розповіли мені, що ти накоїв. І Лоял. Я знаю, чого ти домагаєшся, Ранде, і це просто по-дурному.

Вона схрестила руки під грудьми, а її великі темні очі суворо вп’ялися у нього. Його завжди цікавило, як їй вдавалося дивитися на нього зверхньо — вона це робила за бажанням, — хоча зростом вона сягала йому лише до грудей, та й молодша була на два роки.

— От і добре, — сказав він.

Її волосся раптом розлютило його. Доки він не поїхав із Межиріччя, то ніколи не бачив дорослої жінки із незаплетеним волоссям. Удома кожна дівчинка з нетерпінням чекала, коли Жіноче Коло села визнає її достатньо дорослою, щоби заплести волосся у косу. Еґвейн точно чекала цього. А тепер вона стояла перед ним із розплетеним волоссям, у якому була тільки якась стрічка. Я хочу повернутися додому й не можу, а вона не може дочекатися, щоб забути Емондів Луг.

— Ти також іди геть і дай мені спокій. Тобі вже не доведеться водитися з вівчарем. Тепер навколо тебе купа Айз Седай, на яких ти можеш молитися. Але не кажи жодній із них, що ти мене бачила. Вони мене розшукують, не треба, щоб і ти їм у цьому допомагала.

На її щоках запалали рум’янці.

— Невже ти вважаєш, що я змогла б...

Ранд розвернувся, щоб іти геть, але вона з криком кинулася на нього, обплівши руками його ноги. Вони разом повалилися на кам’яну підлогу, сакви і клунки порозліталися. Він аж застогнав, коли гепнувся долі і руків’я меча вп’ялося йому в бік, а потім ще раз, коли вона підвелася і всілася йому на спину, ніби на стілець.

— Моя мама, — безапеляційно заявила вона, — завжди казала, що найкращий спосіб навчитися керувати чоловіком, — це навчитися їздити верхи на мулі. Вона говорила, що зазвичай мізки в них однакові за розміром. Щоправда, іноді мули бувають розумніші.

Він підвів голову, щоб глянути на неї через плече.

— Злізай із мене, Еґвейн. Злізай! Еґвейн, якщо ти негайно не злізеш, — він загрозливо стишив голос, — я тобі завдам чосу. Ти знаєш, хто я такий. — Про всяк випадок він при цьому ще й суворо зиркнув.

Еґвейн гмикнула.

— Не завдаси, навіть якби міг. Ти б і мухи не скривдив. Але ти все одно не можеш. Я знаю, що ти не можеш направляти Єдину Силу, коли захочеться; це просто трапляється, і ти не здатен цього контролювати. А тому ти нічого не заподієш ані мені, ані будь-кому іншому. Але я, навпаки, брала уроки в Морейн, і якщо ти не будеш слухатися здорового глузду, Ранде аль’Торе, я можу і штани тобі підпалити. З таким я упораюся. Продовжуй у своєму дусі і переконаєшся.

Раптом на якусь мить найближчий до них смолоскип на стіні з ревом спалахнув. Вона запищала і вражено витріщилася на нього.

Вивернувшись, він схопив її за руку, стягнув зі своєї спини і притулив до стіни. Коли він і сам підвівся, вона сиділа навпроти нього і розгнівано потирала свою руку.

— Ти таки посмів, га? — гнівно сказала вона. — Заграєш із тим, чого не розумієш. Ти ж міг нас обох спалити на попіл! Чоловіки! Коли ви не можете перемогти в суперечці, то або втікаєте, або вдаєтеся до сили.

— Ану зачекай! Хто кого повалив? Хто на кого всівся? А ще ти пригрозила — спробувала! — він підніс обидві руки догори. — Ні, не так. Ти завжди так зі мною поводишся. Як тільки ти розумієш, що суперечка звернула не туди, ми раптом починаємо сперечатися про щось цілком інше. Але не цього разу.

— Я не сперечаюся, — спокійно відповіла вона, — і не змінюю тему. Що таке переховування, як не втеча? А після того, як ти заховаєшся, то насправді утечеш. І навіщо ти образив Мета, Перрина і Лояла? І мене? Я знаю навіщо. Ти боїшся, що завдаси їм ще більшого болю, якщо дозволиш залишитися біля тебе. Якщо ти не робитимеш того, чого не повинен, тоді й нема чого боятися, що хтось постраждає. Стільки біганини і метушні, а ти навіть не знаєш, чи є на це причина. Звідки Амерлін чи якась інша Айз Седай, крім Морейн, має знати про твоє існування?

Якусь мить він витріщався на неї. Чим більше часу вона проводила з Морейн і Найнів, тим більше манер переймала від них, принаймні тоді, коли хотіла. Вони були між собою багато чим схожі — Айз Седай і Мудриня — обидві суворі і всезнаючі. Це спостереження несподівано привело Ранда у сум’яття. Врешті-решт він розповів їй, що сказав Лан.

— Що інше він міг мати на увазі?

Її долоня завмерла на руці, і вона задумливо насупилася.

— Морейн про тебе знає, і вона нічого не зробила, то для чого їй це тепер? Але якщо Лан... — Досі суплячись, вона глянула йому в очі. — Комори — це перше місце, де вони будуть тебе шукати. Якщо будуть шукати. Доки ми не дізнаємося, чи тебе розшукують, тебе треба заховати там, де нікому й на гадку не спаде шукати. Я знаю. Підземелля.

Він підвівся.

— Підземелля!

— Не в камері, дурнику! Я деколи ходжу туди вечорами навідати Падана Фейна. І Найнів ходить. Ніхто нічого не запідозрить, якщо я піду туди раніше. Якщо чесно, всі зараз витріщаються на Амерлін, і ніхто нас навіть не помітить.

— Але Морейн...

— Вона не ходить у підземелля допитувати майстра Фейна. Його до неї приводять. Але вона вже багато тижнів його не викликала. Повір мені, там ти будеш у безпеці.

Проте Ранд вагався. Падан Фейн.

— А навіщо ти взагалі навідуєш торговця? Він Друг Морока, він сам у цьому зізнався, та ще й найгірший з можливих. Щоб мені згоріти, Еґвейн, він же привів траллоків до Емондового Лугу! Це мисливський собака самого Морока, як він про себе говорить, і він винюхував мій слід від самої Ночі Зими.

— Але тепер він під надійною сторожею за залізними ґратами, Ранде. — Тепер уже вона завагалася і дивилася на нього прохальним поглядом. — Ранде, він приїжджав на своєму фургоні у Межиріччя щовесни, відколи я народилася. Він знає усіх тих людей, яких знаю я, всі місця. Як не дивно, чим довше він сидить в ув’язненні, тим більше схожим на себе стає. Так ніби звільняється від Морока. Він знову сміється, розповідає кумедні історії про мешканців Емондового Лугу, а інколи — про місця, про які я раніше ніколи не чула. Іноді він знову стає собою колишнім. Мені просто хочеться поговорити з кимось про дім.

Відколи я почав тебе уникати, подумав Ранд, і відколи Перрин почав уникати всіх, а Мет увесь свій час став витрачати на азартні ігри й гулянки.

— Мені не слід було так зосереджуватися на собі, — пробурмотів він і зітхнув. — Гаразд, якщо Морейн гадає, що це безпечно для тебе, то, мабуть, буде безпечно і для мене. Але ти не повинна в це втручатися.

Еґвейн підвелася і, щоб не зустрічатися з ним поглядом, зосередила всю увагу на поправлянні сукні.

— Адже Морейн сказала, що це безпечно? Так, Еґвейн?

— Морейн Седай ніколи не забороняла мені відвідувати майстра Фейна, — обережно промовила вона.

Він довго дивився на неї, а потім спалахнув:

— Ти її не запитувала. Вона не знає. Еґвейн, це нерозумно. Падан Фейн — Друг Морока, до того ж найгірший із них.

— Він у клітці під замком, — стримано сказала вона, — і я не мушу питати дозволу в Морейн на кожен свій крок. А тобі вже запізно старатися робити так, як хоче Айз Седай. То ти йдеш?

— Я знайду підземелля і без тебе. Вони шукають або шукатимуть мене, і для тебе ж буде гірше, якщо тебе побачать у компанії зі мною.

— Без мене, — незворушно відповіла вона, — ти заплутаєшся у власних ногах і впадеш просто до ніг Амерлін, а потім в усьому зізнаєшся, намагаючись викрутитися.

— Кров і попіл, тобі місце в Жіночому Колі вдома. Якби чоловіки були такими незграбами і хирляками, як ти вважаєш, то ми б ніколи...

— Ти збираєшся стояти тут і просторікувати, доки тебе не знайдуть? Збирай манатки, Ранде, і ходи зі мною.

Не чекаючи на відповідь, вона розвернулася і пішла по коридору. Бурмочучи собі під ніс, він послухався.

У дальніх переходах їм траплялося мало людей — загалом це були слуги, але Ранду здавалося, що всі вони звертають на нього особливу увагу. Не на чоловіка, який зібрався у дорогу, а на нього, Ранда аль’Тора. Він знав, що це всього лише його уява — принаймні на це сподівався, і попри те не відчув полегшення, коли вони зупинилися у переході, глибоко під фортецею, перед високими дверима, окутими залізом так надійно, наче це була зовнішня стіна. У дверях було невелике заґратоване віконце, під яким висіло стукальце.

Крізь решітку Ранд міг роздивитися голі стіни і двох солдатів із «оселедчиками» на маківці, що з непокритими головами сиділи при лампі за столом. Один із них гострив кинджал довгими, повільними помахами точила. Свого заняття він не перервав ні на мить, коли Еґвейн постукала у двері, — почувся різкий звук удару заліза об залізо. Інший чоловік з похмурим і байдужим обличчям глянув на двері, ніби роздумуючи перед тим, як підвестися і підійти. Він був приземкуватий і кряжистий, очима ледь сягав решітки у дверях.

— Чого вам треба? А, це знову ти, дівчино. Прийшла побачитися зі своїм приятелем? А це хто?

Він навіть кроку не ступив, щоби відчинити двері.

— Це мій друг, Чанґу. Він також хоче провідати майстра Фейна.

Чоловік пильно вивчав Ранда, його верхня губа здригнулася, оголивши зуби. Ранд сумнівався, що це така посмішка.

— Так, — нарешті промовив Чанґу. — Так, то ти високий? Високий.

І дорого одягнутий як на своє походження. Тебе хтось спіймав замолоду на Східних відрогах і приручив? — Він відсунув засуви і ривком відчинив двері. — То заходьте вже, якщо прийшли. — В його голосі був насміх. — Обережно, не зачепіться головою, мілорде.

Йому це не загрожувало, двері були такі високі, що в них вільно пройшов би і Лоял. Ранд увійшов услід за Еґвейн, суплячись і гадаючи, чи цей Чанґу не завдасть їм клопоту. Це був перший неґречний шайнарець з усіх, яких зустрічав Ранд, навіть Масима був усього лиш різкий, але ввічливий. Однак цей парубок лише захряснув за ними двері і засунув важкі засуви, потім підійшов до якогось стелажа по той бік столу і взяв звідти один ліхтар. Інший солдат так і не відірвався від гостріння свого ножа, навіть голови не підняв. Кімната була порожня, окрім стола, лавок і стелажа та купи соломи на підлозі, тут були ще одні двері з залізним окуттям, що вели углиб підземелля.

— Вам знадобиться трохи світла, — сказав Чанґу, — там, у темряві, де сидить ваш приятель. — Він засміявся якось хрипло й невесело і запалив ліхтар. — Він на вас чекає. — Чанґу тицьнув ліхтаря Еґвейн і якось нетерпляче відчинив внутрішні двері. — Чекає на вас. Отам, у темряві.

Ранд стривожено зупинився, завагавшись поміж чорнотою попереду та вишкіреним Чанґу позаду, але Еґвейн схопила його за рукав і потягнула всередину. Двері захряснулися, ледь не зачепивши його п’яти, забряжчали дверні засуви. Зосталося тільки світло від ліхтаря — невеличка плямка в облозі суцільної темряви.

— Ти впевнена, що він випустить нас назад? — запитав Ранд. До нього дійшло, що солдат навіть не глянув на його меч і лук, навіть не запитав, що було в його клунках. — Якісь вони не надто пильні вартові. Ми цілком могли прийти сюди, щоб звільнити Фейна.

— Вони мене добре знають, — сказала вона, але її відповідь прозвучала тривожно, тож вона поспішно додала: — З кожним моїм приходом вони чомусь стають гіршими. Усі вартові. Злішими, роздратованішими. Коли я прийшла сюди вперше, Чанґу жартував, а з Нідао тепер навіть слова не витиснеш. Хоча, гадаю, служба в такому місці не додає ні веселості, ні сердечності. Може, мені це здається. Втім, це місце не додає радощів і моєму серцю.

І попри те вона впевнено тягла його у чорноту. Вільну руку він тримав на мечі.

У тьмавому світлі ліхтаря виднівся широкий коридор із ґратами з посмугованого заліза по обидва боки, що правили за передню стінку кам’яних камер. Лише у двох камерах, які вони проминули, були в’язні. Арештанти сиділи на своїх вузьких нарах і затуляли руками очі від світла, що било їм у вічі, дивлячись крізь пальці. І хоча їхні обличчя були прикриті, Ранд знав, що вони спопеляють їх своїми поглядами: їхні очі блищали у світлі ліхтаря.

— Отой любить випити і побитися, — прошепотіла Еґвейн, вказуючи на кремезного чоловіка із збитими кісточками. — Цього разу він власноруч розтрощив загальну залу у міській корчмі і серйозно травмував кількох чоловіків. — Інший в’язень мав на собі розшитий золотом камзол з широкими рукавами і начищені чоботи зі спущеними халявами. — Цей хотів поїхати з міста, не заплативши за проживання у корчмі, — при цьому вона голосно пирхнула, бо її батько був власником корчми, а також мером Емондового Лугу, — а ще він заборгував чи не пів дюжині крамарів і торговців за товар.

Чоловіки загарчали до них, і їхня гортанна лайка була гірша за ту, яку Ранд колись чув від охорони торговців.

— Їм також гіршає з кожним днем, — сказала вона силувано і прискорила ходу.

Еґвейн настільки випередила його, що коли Ранд підійшов до камери Падана Фейна у самому кінці коридору, то був далеко поза плямою світла. Хлопець так і зупинився там, у тіні, поза досяжністю світла ліхтаря.

Фейн сидів на тапчані, очікувально нахилившись уперед, так ніби чекав на їхній прихід, як і сказав Чанґу. Це був кістлявий чоловік із гострим поглядом, довгими руками і великим носом, ще більш знеможений, аніж пам’ятав його Ранд. Знеможений не від перебування у підземеллі — їжу тут подавали ту саму, що й слугам, і навіть найзапекліший в’язень не був обділений, — а від того, чим він займався до свого прибуття у Фал Дару.

Його вигляд розбудив спогади, яких Ранд радо би уникнув. Ось Фейн переїжджає на своєму великому торговому фургоні Фургон ний міст, прибуває в Емондів Луг напередодні Ночі Зими. А в Ніч Зими прийшли траллоки, які убивали, палили і полювали. Полювали на трьох юнаків, як сказала Морейн. Полювали на мене, якщо вони про це знали, і використали Фейна як мисливського пса.

Коли Еґвейн наблизилася, Фейн підвівся, навіть не затуляючи очей і не мор гаючи від світла. Він усміхнувся до неї, посмішка торкнулася лише його губ, а потім підняв очі понад її головою. Дивлячись просто на Ранда, що ховався у чорноті за межами світла, він тицьнув у його бік довгим пальцем.

— Я відчуваю, як ти там ховаєшся, Ранде аль’Торе, — сказав він майже наспівно. — Ти не заховаєшся ні від мене, ні від них. Ти гадав, усе закінчилося? Проте битва ніколи не закінчується, аль’Торе. Вони прийдуть по мене, вони прийдуть по тебе, і війна триватиме далі. Житимеш ти чи помреш, для тебе вона ніколи не закінчиться. Ніколи.

Зненацька він почав співати:

Його рука впала, а очі закотилися і в’ялилися кудись угору, у темряву. Його губи спотворила крива посмішка, десь із глибини його горла вирвалося хотіння, наче він побачив щось кумедне.

— Морд знає більше, ніж ви всі. Морд знає.

Еґвейн відступала від камери, аж доки не наткнулася на Ранда, і тепер лише край світлового кола сягав ґрати Фей нової камери. Темрява огорнула торговця, та вони й далі чули його хотіння. Навіть не бачачи його тепер, Ранд знав, що Фейн досі вдивляється у порожнечу.

Здригнувшись, він прибрав руку з руків’я свого меча.

— Світло! — хрипло промовив хлопець. — Оце, по-твоєму, він став схожий на колишнього себе?

— Іноді йому краще, а іноді — гірше. — Голос Еґвейн звучав непевно. — Зараз гірше, значно гірше, ніж зазвичай.

— Цікаво, що він там бачить. Він божевільний — в’ялиться на кам’яну стелю у темряві. — Якби там не було кам’яної кладки, він би дивився просто на жіночу половину. Де знаходиться Морейн і Престол Амерлін. Він знову здригнувся. — Він збожеволів.

— Це була погана ідея, Ранде. — Оглядаючись на камеру, вона відтягнула його подалі і стишила голос, так ніби Фейн міг їх підслухати. До них долітало Фей нове хотіння. — Навіть якщо тут не шукатимуть, я не можу залишитися тут, коли він у такому стані, і, гадаю, тобі також не варто. Сьогодні на нього щось найшло... — Вона схвильовано зітхнула. — Є ще одне місце, де буде навіть безпечніше заховатися, ніж тут. Я не згадувала про нього раніше, бо сюди тебе було легше провести, проте вони ніколи не стануть шукати на жіночій половині. Ніколи.

— Жіночій половині!.. Еґвейн, Фейн збожеволів, але ти збожеволіла ще більше. Не можна заховатися від шершнів у їхньому гнізді.

— А яке місце може бути краще? В яку частину фортеці не зайде жоден чоловік без запрошення жінки, навіть лорд Аґельмар? В якому іншому місці їм і на гадку не спаде шукати чоловіка?

— А в якому місці фортеці аж кишить від Айз Седай? Це дурня, Еґвейн.

Тицяючи пальцем у його клунки, вона провадила далі так, ніби все вже вирішено.

— Тобі треба замотати меч і лук у свій плащ, тоді буде здаватися, ніби ти несеш мої речі. Ми без зусиль знайдемо тобі якийсь шкіряний жилет і простішу сорочку. Але тобі доведеться трохи згорбитися.

— Кажу тобі, я цього не робитиму.

— Оскільки ти поводишся, як упертий мул, то залюбки зіграєш роль моєї в’ючної травинки. Ну хіба що ти хочеш залишитися тут унизу разом із ним.

Крізь темні тіні до них долинув насмішкуватий шепіт Фейна.

— Битва ніколи не закінчується, аль’Торе. Морд знає.

— У мене більше шансів зістрибнути з муру, — пробурчав Ранд. Але він зняв свої клунки і став загортати меч, лук і сагайдак, як вона запропонувала.

Фейн продовжував сміятися в темряві.

— Ніколи не закінчується, аль’Торе. Ніколи.