Велике полювання

Розділ 31 По сліду

Ранд навіть не здогадувався, що Верін тут, доки Айз Седай не взяла його обличчя в руки. На мить він помітив тривогу в її очах, може, навіть страх, а тоді раптом відчув, що його наче занурили у прохолодну воду, відчув не вологу, а поколювання. Він різко здригнувся й припинив сміятися, а Верін відійшла від нього та нахилилася над Гюріном. Знахарка уважно спостерігала за нею. Дивився на неї й Ранд. Що вона тут робить? Наче я не знаю.

— Куди ви поділися? — хрипло поцікавився Мет. — Ви просто зникли, а тепер ви в Кайрені, і потрапили сюди раніше за нас.

Оґір непевно знизав плечима і відвернувся до натовпу, посмикуючи вухами. Уже чи не половина роззяв замість дивитися на пожежу задивлялися на прибульців. Деякі присунулися поближче, аби чути їхню розмову.

Ранд обіперся на руку Перрина і звівся на ноги.

— Як ви знайшли цю корчму? — Він кинув погляд на Верін: та стояла на колінах, поклавши руки на голову нюхача. — Це вона?

— Певного мірою, — промовив Перрин. — Брамники запитали наші імена, а чолов’яга, що вийшов з вартівні, аж підскочив, коли почув, як Інґтар називає себе. Він не сказав, що йому це ім’я знайоме, але з його посмішки за милю було видно, що він бреше.

— Гадаю, я знаю, про кого ти, — відповів Ранд. — Це його звична усмішечка.

— Верін показала йому перстень, — втрутився Мет, — і щось сказала йому на вухо.

Мет виглядав хворим, кволим був і його голос, але хоча схудлі щоки цвіли гарячковим рум’янцем, він спромігся на посмішку. Ранд ніколи не помічав раніше, щоб у приятеля так випирали вилиці.

— Я не розчув, що саме вона сказала, але побачив, що у нього зараз або очі на лоба вилізуть, або він спершу проковтне свій язик. Ні з сього ні з того він метнувся всіляко нам догоджати, ну просто із шкіри вилазячи. Сказав, що ви на нас чекаєте, і де ви зупинилися. Висловив бажання особисто показати нам дорогу, але Верін йому не дозволила. — Мет пирхнув: — «Лорд Ранд з дому аль’Тор».

— Не час пояснювати, надто довга історія, — промовив Ранд. — А де Уно й інші? Вони нам знадобляться.

— У Висілку. — Мет, звів брови докупи, помовчавши, продовжив:

— Уно сказав, що їм краще зупинитися там, аніж у місті. З того, що я тут побачив, я зрозумів, що мені теж краще було би залишитися з ними. Ранде, а навіщо нам знадобиться Уно? Ви знайшли... Їх?

Ранд раптом зрозумів, що тягне час, аби не розповідати, що сталося. Він набрав повні груди повітря й подивився другові в очі:

— Мете, у мене був кинджал, а тепер його знову немає. Друзі Морока знову ним заволоділи. — Він почув, як охнули кайренці, що підслуховували їхню розмову, але йому було вже начхати на них. Можуть грати у свою Велику гру, якщо бажають, але Інґтар нарешті тут, і тепер цій маячні край. — Але вони не могли втекти далеко.

До цієї миті Інґтар мовчав, але тепер він ступив уперед і схопив Ранд а за плече:

— У тебе був кинджал? І... — Він озирнувся на кайренців, що згромадилися навколо. — І... інша річ?

— Її вони теж забрали, — стиха промовив Ранд.

Інґтар стукнув кулаком по долоні і відвернувся; побачивши вираз його обличчя, багато хто з кайренців позадкував.

Мет лише покусував губу, тоді похитав головою:

— Я ж не знав, що ти його знайшов, тому не відчуваю, що втратив його знову. Просто його й надалі немає. — Зрозуміло було, що він має на увазі кинджал, а не Ріг Валіра. — Ми знайдемо його знову. У нас тепер два нюхачі. Уяви собі, Перрин теж виявився нюхачем. Після вашого зникнення він усю дорогу йшов по сліду, аж до Висілка. Я подумав було, що ти міг просто втекти від... ну, ти знаєш, що я маю на увазі. Куди ви поділися? Я не можу зрозуміти, як ти міг нас так випередити. Той тип біля воріт сказав, що ви тут уже кілька днів.

Ранд кинув погляд на Перрина — Він — нюхачі — і побачив, що Перрин теж вивчає його. Йому здалося, що він почув, як Перрин щось бурмоче. «Тінегубець?» Ні, мабуть, я не так його розчув. Перрин на мить затримав на Ранді погляд жовтих очей, в яких наче читалося, що він знає якусь Рандову таємницю. Ранд сказав собі, що марить — Я ще не втратив глузд. Ще ні! — і відвів очі.

Верін саме допомагала Гюріну звестися на ноги, він стояв ще не дуже впевнено.

— Почуваюся, наче гусяча пір’їна на вітрі, — казав він наче сам до себе. — Щось наче трохи втомлений, але... — він замовк на півслові, вочевидь уперше побачивши Верін і збагнувши, що з ним відбулося.

— Втому ти відчуватимеш ще кілька годин, — пояснила вона. — Тілу довелося напружитися, аби швидко зцілитися.

Кайренська знахарка звелася на ноги.

— Айз Седай? — тихо здивувалася вона.

Верін нахилила голову, і знахарка присіла в глибокому реверансі.

Хоч як тихо вони говорили, а слова «Айз Седай» пробігли натовпом — хтось вимовляв їх з благоговінням, хтось з острахом, а хтось — із ненавистю. Тепер на них витріщалися всі, навіть Куале забув дивитися на те, як палає його власна корчма, тож Ранд подумав, що певні заходи перестороги не будуть зайвими.

— Ви вже знайшли собі кімнати? — запитав він. — Нам треба поговорити, а тут це просто неможливо.

— Гарна думка, — відказала Верін. — Раніше я зупинялась у «Великому дереві». Вирушаймо туди.

Лоял пішов по коней — дах корчми провалився остаточно, але стаєнь вогонь не торкнувся, — і незабаром вони вже прямували вулицями верхи, всі, крім Лояла, який заявив, що він останнім часом знову звик пересуватися тільки пішки. Перрин тримав повіддя одного з тягловиків, яких вони взяли з собою на південь.

— Гюріне, — запитав Ранд, — коли ти зможеш знову йти по їхньому сліду? Ти зможеш знайти слід? Ті люди, що напали на тебе й підпалили корчму, залишили слід, адже так?

— Я можу йти по сліду просто зараз, мілорде. І я носом чую їхній запах на вулиці. Але довго він не протримається. Серед них не було траллоків, і вони нікого не вбили. Звичайні люди, мілорде. Друзі Морока, я вважаю, але лише з запаху ніколи не можна бути цілком упевненим. Слід збережеться ще день чи близько того, а потім запах розвіється.

— Гадаю, вони теж не можуть відімкнути скриню, Ранде, — подав голос Лоял, — інакше просто взяли би Ріг і з кінцями. Це було би значно простіше, ніж тягти з собою всю скриню.

Ранд кивнув, погоджуючись:

— Вони мали би везти її у фургоні чи на коні. Щойно вони виїдуть із нею за межі Висілка, до них знову приєднаються траллоки, і це безсумнівно. А по їхньому сліду ти зможеш іти, Гюріне.

— Зможу, мілорде.

— Тоді відпочивай, доки не оклигаєш, — сказав Ранд Гюріну. Нюхач виглядав уже краще, але тримався в сідлі незграбно, та й вигляд мав хворобливий. — Вони зможуть випередити нас лише на кілька годин, не більше. Якщо поскачемо щодуху... — Раптом він помітив, що всі дивляться на нього: Верін і Інґтар, Мет і Перрин. Він схаменувся і залився рум’янцем. — Вибач, Інґтаре. Мабуть, я просто звик бути за старшого. Я не намагаюся посісти твоє місце.

Інґтар повільно нахилив голову:

— Морейн вчинила правильно, коли змусила лорда Аґельмара призначити тебе моїм заступником. Можливо, було би краще, якби Престол Амерлін доручила командування тобі. — Шайнарець розсміявся коротким хрипким смішком. — Принаймні тобі вдалося потримати Ріг.

Далі всі їхали мовчки.

Корчма «Велике дерево» як дві краплі води була схожа на «Оборонця Драконової Стіни». Висока прямокутна кам’яна будівля з залою, обшитою панелями темного дерева, прикрашеними сріблом, з великим блискучим годинником на камінній полиці. Хазяйка корчми могла доводитись сестрою Куале. Майстриня Тайдра мала таку ж дорідну статуру, таке ж вкрадливе поводження і такі ж гострі очі та манеру розмови — вона наче прислухалася до прихованого сенсу в словах співрозмовника. Але Верін Тайдра знала і зустріла Айз Седай теплою усмішкою. Вона не промовила «Айз Седай» уголос, проте Ранд не сумнівався, що вона знає, хто перед нею.

Тайдра та рій служників подбали про коней і провели гостей до їхніх кімнат. Ранду перепала кімната не гірша за згорілу, але його більше цікавила велика мідна купіль, яку два служники примудрилися пропхати крізь двері, та цебра з паруючою водою, що їх притягли з кухні посудомийки. Подивившись у дзеркало над рукомийником, він побачив обличчя, наче навмисне зачорнене вугіллям, та червоний камзол, посмугований мазками сажі.

Він скинув одяг і заліз у купіль, але, й миючись, не припиняв мізкувати. Тут була Верін. Одна із трьох Айз Седай, які, як йому хотілось вірити, не намагатимуться вгамувати його самі чи передати до рук тих, хто спробує це зробити. Принаймні так йому здавалося досі. Одна з трьох, які хотіли переконати його, що він — Відроджений Дракон, аби використати його як Лжедракона. Вона — очі Морейн, що спостерігають за мною, рука Морейн, якою та хоче смикати мене за мотузки. Проте я перетяв ці мотузки.

Його сакви вже принесли у кімнату, як і торбу зі змінним одягом, що мандрувала на тягловику. Ранд витерся рушником, відкрив торбу... і зітхнув. Він і забув, що обидва інші його каптани були не менш вишукано прикрашені, ніж той, який він повісив на спинку стільця, щоби його почистили. Трохи повагавшись, Ранд обрав чорний, бо цей колір відповідав його настрою. На високому комірі-стійці красувалися чаплі, а рукавами збігали срібні водоспади, розбиваючись в шумовиння об гострі скелі.

Перекладаючи вміст кишень зі старого камзола до нового, Ранд натрапив на пергаменти. Недбало сунувши їх до кишені, він укотре взявся вивчати листи Селін. Сам дивувався, як можна бути таким дурнем. Вона — юна чарівна дочка з одного зі шляхетних Домів. Він — пастух, якого намагаються використати Айз Седай, чоловік, приречений на безум, якщо тільки не помре раніше. Але він не міг протистояти її принадності навіть тепер, дивлячись на рядки, написані її рукою, майже відчуваючи запах її парфумів.

— Я — пастух, — повідав він листам, — звичайна людина, і якби навіть міг із кимось одружитися, то це була б Еґвейн, але вона хоче стати Айз Седай, та й зрештою як я можу одружитися з будь-якою жінкою, любити будь-яку жінку, якщо збожеволію і, можливо, вб’ю її?

Утім, ці слова не могли применшити його пам’ять про вроду Селін, про те, як від одного лише її погляду його кров закипала. Він майже відчував її присутність поряд, у цій кімнаті, відчував запах її парфумів. Він навіть озирнувся і розсміявся, переконавшись, що сам.

— Марю посеред білого дня, наче вже втратив глузд, — пробурмотів він.

Різким рухом хлопець скинув жарову сітку з лампи, що стояла на столику біля ліжка, запалив її і підніс аркуші до вогню. За стінами корчми зірвався вітер, заревів, увірвався в кімнату крізь жалюзі, роздуваючи полум’я, що охопило пергаменти. Ледь не обпікши пальці, Ранд поспіхом кинув листи у холодний камін. Зачекавши, доки останній почорнілий рядок перетвориться в попіл, він застебнув на собі пояс з мечем і вийшов з кімнати.

Верін винайняла ще й окрему їдальню, де на полицях уздовж темних стін ще рясніше, ніж у загальній залі, виблискувало срібло. Мет, удаючи безтурботність, жонглював трьома вареними яйцями. Інґтар похмуро вдивлявся в нерозпалений камін. У Лояла в кишенях завалялося кілька книжок з Фал Дари, і він, приткнувшись біля лампи, заглибився в одну з них.

Перрин схилився над столом, вивчаючи свої руки, що важко лежали на стільниці. Його чутливий ніс відчував запах бджолиного воску, яким натерли поліровані панелі на стінах. Це був він, думав Перрин. Ранд і є Тінегубцем. Світло, що коїться з нами усіма? Він стиснув кулаки, великі, квадратні. Ці руки мали тримати молот коваля, а не бойову сокиру.

Він позирнув на Ранда, що саме заходив до кімнати. Йому здалося, що він помічає рішучість на обличчі приятеля, наче той має план дій і збирається його дотримуватися. Айз Седай показала Ранду на крісло з високою спинкою навпроти себе.

— Як Гюрін? — поцікавився Ранд, пересуваючи меч, аби той не заважав йому сісти. — Відпочиває?

— Він наполіг, що піде на розвідку, — відповів Інґтар. — Я сказав йому йти по сліду лише до тих пір, допоки він не зачує траллоків. З того місця ми зможемо продовжити переслідування завтра. Чи ти бажаєш вирушити навздогін за ними сьогодні ввечері?

— Інґтаре, — ніяково промовив Ранд, — я й насправді не намагався перебрати на себе командування. Я просто не подумав.

Раніше він нервувався би сильніше, подумав Перрин. Тінегубець. Всі ми не ті, якими були раніше.

Інґтар промовчав, продовжуючи дивитися в камін.

— Мене дуже цікавлять відповіді на деякі питання, Ранде, — тихо промовила Верін. — По-перше, як ти зник з табору Інґтара, навіть сліду не залишивши. І по-друге, як ти опинився в Кайрені на тиждень раніше за нас. Писар був абсолютно впевнений у датах. Тобі довелося би летіти.

Одне з яєць, що їх підкидав у повітря Мет, впало й розбилось, та він на нього і не поглянув. Він дивився на Ранда. Розвернувся до нього й Інґтар. Лоял усе ще вдавав, що читає, проте вигляд мав стривожений, а волохаті кінчики вух стали сторчма.

Перрин зрозумів, що він теж витріщається на Ранда.

— Ну, навряд чи він летів, — сказав він. — Крил у нього я не бачу. Може, він воліє розповісти нам щось важливіше.

Верін ковзнула по Перрину поглядом. Він примудрився відповісти на її погляд, але першим відвів очі. Айз Седай. Світло, як ми могли бути такими дурнями і піти за Айз Седай? Ранд вдячно поглянув на нього; Перрин відповів йому усмішкою. Ранд був уже не той, що колись — здавалося, він так і народився в цьому вишуканому камзолі, зараз він напрочуд личив, — але попри це він залишався тим самим хлопцем, що зростав поряд із Перрином. Тінегубець. Чоловік, до якого вовки ставляться з благоговійним трепетом. Чоловік, що може керувати Силою.

— Я не проти розповісти, — відказав Ранд і просто переповів усе, що з ними трапилося.

Перрин помітив, що слухає приятеля із роззявленим ротом. Портальні камені. Інші світи, де наче пересувається сама земля. Гюрін, що йде по сліду Друзів Морока, там, де вони ще мають з’явитися. І прекрасна леді в біді, достоту як в одній із казок менестреля.

Мет від подиву тихенько присвиснув:

— І вона привела вас сюди? За допомогою одного з цих... з цих Каменів?

Ранд на якусь мить завагався.

— Мабуть, що так, — промовив нарешті. — Отже, тепер ви знаєте, яким чином ми настільки вас випередили. Коли там з’явився Фейн, нам із Лоялом вдалося вночі викрасти Ріг Валіра, і ми поскакали до Кайрена, бо я сумнівався, що ми зможемо пробратися повз траллоків, коли вони прокинуться, а я знав, що Інґтар буде рухатися на південь, переслідуючи їх, і рано чи пізно прибуде у Кайрен.

Тінегубець. Ранд поглянув на нього, звузивши очі, і Перрин зрозумів, що промовив це вголос. Але не дуже голосно, бо, схоже, більше ніхто цього не почув. Ніхто більш на нього не позирнув. Він відчув, що йому хочеться розповісти Ранду про вовків. Я знаю про тебе. Буде чесно, якщо ти теж знатимеш мій секрет. Проте з ними була Верін. Він не міг говорити про це в її присутності.

— Цікаво, — замислено промовила Айз Седай. — Я дуже хотіла би побачити цю дівчину. Якщо вона може користовуватися Портальним каменем... одиниці про них узагалі знають. — Вона тріпнула головою, відкидаючи роздуми. — Що ж, це почекає. Серед кайренських Домів неважко буде відшукати високу дівчину. Ага, ось і наш обід.

Перрин занюхав смаженину раніше, ніж у їдальні з’явилася майстриня Тайдра на чолі процесії служниць з тарелями, повними їжі. Він зглитнув, головним чином через запах баранини; боби та кабачки, морква та капуста, що громадились на тарелях, а також і хрумкі булочки вабили його значно менше. Овочі йому все ще смакували, але останнім часом йому іноді хотілося м’яса з кров’ю. Навіть сирого. Ось і зараз він збентежився, спіймавши себе на думці, що баранина, яку корчмарка саме нарізала тоненькими рожевими скибками, надто добре просмажена. Він рішуче поклав собі на тарілку по порції усіх овочів. І подвійну порцію баранини.

Обідали мовчки, всі, здавалося, поринули у власні роздуми. Перрину боляче було дивитися, як їсть Мет. Апетит у того був добрий, як завжди, але гарячковий рум’янець на щоках і те, як він закидав їжу до рота, наштовхували на думку про останню в житті трапезу. Перрин старанно дивився собі в тарілку, лише з однією думкою: краще б їм ніколи не полишати Емондів Луг.

Коли служниці прибрали посуд зі столу, Верін наполягла, щоби всі залишилися тут, доки повернеться Гюрін:

— Можливо, він принесе таку звістку, що нам треба буде вирушати негайно.

Мет повернувся до жонглювання, а Лоял — до читання. Ранд запитав господиню, чи, бува, нема в корчмі ще книжок, і вона принесла йому «Мандри Джеїна Обходисвіта». Перрину теж подобалася ця книжка, де були оповідки про пригоди серед Морського народу та подорожі до земель за Аїльською пустелею, звідки привозять шовк. Утім, настрою читати у нього не було, тож він усівся за дошку для гри в камінці разом з Інґтаром. У шайнарця був стрімкий і зухвалий стиль гри. Перрин зазвичай грав вдумливо, неохоче звільняючи клітинки, але цього разу чомусь пересував камінці не менш ризиковано, ніж Інґтар. Більшість партій закінчилася нічиєю, але і вигравав він не менше за Інґтара. Іще тільки починало вечоріти, а шайнарець уже поглядав на Перрина з повагою. І тут повернувся нюхач.

Гюрін посміхався водночас переможно і розгублено:

— Я знайшов їх, лорде Інґтаре. Лорде Ранде. Простежив їх до їхнього лігва.

— Лігва? — гостро перепитав Інґтар. — Ти хочеш сказати, що вони переховуються десь неподалік?

— Еге ж, лорде Інґтаре. Ті, що забрали Ріг. Я дійшов просто туди, і там скрізь смердить траллоками, лише вони хороняться так, аби ніхто їх там не побачив. І не дивно. — Нюхач набрав повні груди повітря. — Це великий палац, що його щойно закінчив будувати лорд Бартанес.

— Лорд Бартанес?! — вигукнув Інґтар. — Але ж він... він... він...

— Друзі Морока є серед аристократії, так само як і серед простолюду, — спокійно мовила Верін. — Могутні віддають свої душі Тіні не рідше за вбогих.

Інґтар відповів на ці слова лютим поглядом, наче не хотів і думки такої припускати.

— Там вартові, — продовжував Гюрін. — Нам не зайти туди навіть удвадцятьох, та й вийти звідти неможливо. З сотнею вояків можна було би спробувати, але краще було би мати дві сотні. Так я вважаю, мілорде.

— А як щодо короля? — запально вигукнув Мет. — Якщо цей Бартанес з Друзів Морока, то король нам допоможе.

— Я цілком упевнена, — сухо відказала Верін, — що Ґалдріан Раятін ударить по Бартанесу Дамодреду на підставі самих чуток, що Бартанес — Друг Морока, радо вхопившись за таку зачіпку. Також я цілковито впевнена, що, заволодівши Рогом Валіра, Ґалдріан ніколи вже його з рук не випустить. Він виставлятиме його на позір на свята, аби народ відчував велич та міць Кайрену, а більше ніхто його ніколи не побачить.

Шокований Перрин закліпав очима:

— Але ж Ріг Валіра має бути там і тоді, де й коли відбудеться Остання битва. Він не може просто тримати його у себе.

— Про кайренців я мало що знаю, — відповів йому Інґтар, — але я достатньо чув про Ґалдріана. Він вшанує нас і подякує нам за славу, яку ми принесли до Кайрену. Він наб’є нам кишені золотом, осипле нас нагородами та званнями. А якщо ми спробуємо залишити Кайрен із Рогом, накаже відтяти наші славетні голови на змиг ока.

Перрин почухав потилицю. Що більше він дізнавався про королів, то менше вони йому подобалися.

— А як щодо кинджала? — нерішуче поцікавився Мет. — Кинджал йому непотрібний, адже так? — Інґтар подивився на нього, і Мет ніяково зіщулився. — Я знаю, що Ріг важливий, але я не збираюся брати участь в Останній битві. Цей кинджал...

Верін уперлася долонями в поруччя свого крісла:

— Ґалдріан його не отримає в будь-якому разі. Нам потрібно знайти якийсь спосіб потрапити у палац Бартанеса. Якщо ми знайдемо Ріг, можливо, ми придумаємо, і як нам забрати його звідти. Так, Мете, і кинджал також. Оскільки вже відомо, що в місто прибула Айз Седай — зазвичай я уникаю такої популярності, — то могла би прохопитися Тайдрі, що хотіла би подивитися новий палац Бартанеса — і, гадаю, за день чи два я б отримала запрошення. Прихопити з собою принаймні когось із вас теж буде нескладно. Що таке, Гюріне?

З тієї миті, як Верін згадала про запрошення, нюхач схвильовано тупцювався на місті:

— Лорд Ранд уже має запрошення. Від лорда Бартанеса.

Перрин прикипів очима до Ранда, і не він один.

Ранд витяг два запечатаних пергаменти з кишені камзола і, не кажучи ані слова, простягнув їх Айз Седай.

Інґтар, наблизившись до Верін, зачудовано розглядав печатки через її плече:

— Бартанес, і... І Ґалдріан! Ранде, як вони до тебе потрапили? Що ти таке тут витворив?

— Нічого, — відказав Ранд. — Я взагалі нічого не витворяв. Вони їх просто мені надіслали. — Інґтар гучно видихнув повітря. Мет стояв, роззявивши рота. — Так, просто надіслали, — тихо повторив Ранд. Він тримався з гідністю, якої Перрин раніше в ньому не помічав: Ранд дивився на Айз Седай та шайнарського лорда, як на рівню.

Перрин похитав головою. Цей камзол йому пасує. Усі ми стаємо іншими.

— Всі інші лорд Ранд спалив, — зауважив Гюрін. — Їх приносили щодня, і щодня він їх палив. Звісно, доки отримав ці. З кожним днем — від усе могутніших і могутніших Домів. — Його голос бринів гордістю.

— Колесо Часу вплітає нас усіх у Візерунок так, як воно бажає, — мовила Верін, дивлячись на пергаменти, — але інколи воно надає нам те, що нам потрібно, раніше, ніж ми втямимо, що потребуємо саме цього.

Вона спокійно зіжмакала запрошення від Короля і вкинула його у камін, де воно так і залишилося біліти на холодних полінах. Печатку на іншому запрошенні вона зламала великим пальцем, розгорнула пергамент і взялася читати:

— Так. Так, це нам знадобиться. Саме те, що треба.

— Як я можу туди піти? — звернувся до неї Ранд. — Усі зрозуміють, що я не лорд. Я пастух і фермер. — Інґтар дивився скептично. — Це так, Інґтаре, я тобі вже про це казав.

Інґтар знизав плечима; видно було, що Ранд його не переконав. Гюрін дивився на Ранда з неприхованою недовірою.

Згоріти мені, думав Перрин, якби я його не знав, я б теж йому не повірив. Мет, схиливши голову, спостерігав за Рандом і супився, так наче побачив щось уперше. Тепер він також це бачить.

— Ти зможеш це зробити, Ранде, — сказав Перрин. — Зможеш.

— Все вийде, — сказала Верін, — якщо ти не почнеш розповідати всім направо і наліво, що ти не лорд. Люди бачать те, що вони хочуть побачити. А ти дивися їм в очі та говори впевнено. Так, як ти говориш до мене, — сухо додала вона, і щоки Ранда почервоніли, але очей він не опустив. — Не має значення, що саме ти казатимеш. Якщо ти скажеш щось не до ладу, вони спишуть це на те, що ти чужоземець. Спробуй також пригадати, як ти тримався перед Амерлін. Якщо ти поводитимешся з таким же нахабством та безцеремонністю, вони повірять, що ти — лорд, навіть якщо ти будеш у лахмітті.

Мет тихо фиркнув.

Ранд розвів руками:

— Гаразд, я піду туди. Та все одно я гадаю, що вони розкусять мене за п’ять хвилин, варто мені розкрити рота. Коли йти?

— Бартанес запропонував тобі п’ять різних дат, на вибір, і одна з них — завтра ввечері.

— Завтра! — вибухнув Інґтар. — Завтра ввечері Ріг може бути вже за п’ятдесят миль звідси, або ж...

Верін не дала йому договорити:

— Уно та ваші вояки можуть спостерігати за палацом. Якщо вони спробують вивезти Ріг, ми поїдемо за ними; можливо, десь у безлюдному місці нам легше буде повернути собі Ріг, ніж у маєтку Бартанеса.

— Мабуть, ви маєте рацію, — неохоче погодився Інґтар. — Просто мені не подобається чекати, а надто тепер, коли Ріг майже у мене в руках. Я мушу його здобути. Мушу! Мушу!

Гюрін дивився на нього ошелешено:

— Але, лорде Інґтаре, ви не можете так казати. Що має статися, те станеться, і чому суджено бути, те й... — Лиховісний погляд Інґтара змусив його замовкнути, а втім, він тихенько пробурмотів собі під ніс: — Не годиться казати так: «мушу»...

Інґтар повернувся до Верін, заговоривши офіційним тоном:

— Верін Седай, кайренці неухильно дотримуються протоколу. Якщо Ранд не надішле відповіді, Бартанес вважатиме це за велику образу і може нас узагалі не впустити, навіть якщо ми покажемо цей пергамент. А якщо ж відповість... схоже, Фейн знайомий із Бартанесом. У цьому разі ми попередимо їх, і вони влаштують нам пастку.

— Ми їх здивуємо. — Обличчям Верін пробігла посмішка, яка не вістила нічого доброго. — Утім, я гадаю, Бартанес забажає побачити Ранда в будь-якому разі. Друг Морока чи ні, а від інтриг у боротьбі за трон він навряд чи відмовився. Ранд, він пише, що тебе зацікавив один із проектів короля, але не каже, який саме. Що він має на увазі?

— Гадки не маю, — відповів Ранд, подумавши. — Відколи я тут, я взагалі нічого не робив. Зачекайте! Може, це він про ту статую? Ми проїжджали селом, де викопують із землі величезну статую. Кажуть, її зроблено ще в Епоху Легенд. Король має намір перевезти її до Кайрена, хоч я не розумію, як можна пересунути таку велетенську статую. Але я лише поцікавився, що воно таке, ось і все.

— Ми їхали повз сьогодні вдень, але не зупинялися і нічого не питали. — Верін задумливо опустила запрошення на коліна. — Може, з боку Ґалдріана не дуже розумно її розкопувати. Не те щоб це було по-справжньому небезпечно, але нерозсудливо вчиняють ті, хто чіпають речі з Епохи Легенд, тим паче, якщо взагалі не тямлять, з чим мають справу.

— А що це таке? — запитав Ранд.

— Са’анґріал. — Вона сказала це так, наче про щось не надто важливе, але у Перрина раптом з’явилося відчуття, наче ці двоє почали між собою якусь окремішню розмову, нечутну для інших. — Один із пари двох найбільших зроблених будь-коли, наскільки нам відомо. До того ж, це незвична пара. Один із них, який і досі знаходиться в землі на острові Тремалкінґ, може використовувати тільки жінка. Цей може використовувати тільки чоловік. Їх виготовили під час Війни Сили як зброю, але якщо і можна бути за щось вдячним тому, як закінчилася ця Епоха, а саме — Світотрощею, то це за те, що кінець настав раніше, ніж цю зброю встигли застосувати. Разом вони достатньо могутні, аби знову зруйнувати світ, і, можливо, ця Світотроща була би ще нищівнішою, ніж перша.

Перрин відчув, що стискає кулаки. Він уникав дивитися прямо на Ранда, але навіть краєм ока бачив, як побіліли у того губи. Він подумав, що Ранд злякався, і не міг його за це винуватити.

Інґтар, схоже, був вражений аж до глибини душі:

— Треба закопати цю штуку знову, і то якомога глибше, закидати землею та камінням. Це ж тільки подумати, що могло би статися, якби її знайшов Лоґейн? Чи будь-який нещасний чоловік, здатний направляти, не кажучи вже про тих, хто називає себе Відродженим Драконом? Верін Седай, ви повинні попередити Ґалдріана, що він затіяв небезпечну справу!

— Що? Ні, як на мене, в цьому нема потреби. Щоби викликати потік Єдиної Сили, достатній для того, аби розтрощити світ, ці два са’анґріали повинні бути задіяні одночасно. Так робилося в Епоху Легенд: чоловік і жінка діяли спільно, і тоді вони ставали вдесятеро сильнішими, ніж коли діяли поодинці. А яка Айз Седай сьогодні візьме собі в помічники чоловіка, здатного направляти? Кожна зі статуй сама по собі теж є достатньо могутньою, та я знаю лише кількох жінок, які могли би впоратися з потоком Сили, що може йти крізь статую на острові Тремалкінґ. Це Амерлін, звісно. Морейн. І Елайда. Може, ще одна чи дві. Ще три жінки, які не завершили навчання. Щодо Лоґейна, вся його сила пішла би тільки на те, аби він не згорів на попіл, і більше ні на що. Ні, Інґтаре, на мою думку, вам не варто тривожитися. Принаймні доки не проявиться справжній Відроджений Дракон, а тоді нам усім буде чим перейматися і без цих статуй. Тепер нас повинно хвилювати те, що ми робитимемо, коли потрапимо у маєток Бартанеса.

Ці слова призначалися Ранду. Перрин знав це, а зважаючи на сум’яття в очах Мета, той теж це зрозумів. Навіть Лоял нервово засовався у своєму кріслі. О, заради Світла, Ранде, думав Перрин, заради Світла, не дай їй себе використати.

Ранд так стиснув край стільниці, що кісточки на пальцях геть побіліли, але голос його залишився твердим. Він ані на мить не відвів своїх очей від очей Айз Седай:

— Перш за все нам треба забрати назад Ріг і кинджал. А тоді з цим буде покінчено, Верін. Буде покінчено.

Дивлячись на посмішку Верін, ледь помітну і загадкову, Перрин відчув, як його обдало холодом. Ранд навіть не розуміє, чого і скільки він ще не знає. Та навіть половини з того, що йому треба знати.