Велике полювання

Розділ 8 Відроджений Дракон

Ранд ішов поруч із Охоронцем, переставляючи задерев’янілі ноги і намагаючись опанувати дрож. Зустрічай стоячи, лицем до лиця. Лану легко говорити. Це не його покликала до себе Престол Амерлін. Це не він питає себе, чи не вгамують його ще до того, як сяде сонце. А, може, і ще гірше. Ранд відчував, наче щось тверде застрягло у нього в горлі і його не зглитнеш, хоч як намагайся.

Коридори кишіли народом: служники поспішали у своїх ранкових справах, у воїнів поверх домашнього одягу висіли мечі. Побіля кількох старших трималися хлопчики з коротенькими тренувальними мечами, копіюючи кожен їхній крок. Від нещодавнього нападу не лишилося й сліду, але пильність та зібраність відчувалися навіть у дітях. Дорослі ж чоловіки роззиралися навкруги, наче коти, що пильнують на зграю щурів.

Вони проминули Інґтара, і той подивився на Ранд а і Лана дивним, майже стривоженим поглядом і вже відкрив було рота, щоби щось сказати, але так нічого й не сказав. Каджин, високий, драбинястий, із землистим обличчям, здійняв над головою кулаки і вигукнув:

— Тай’шар Малкір! Тай’шар Манетерен! — Істинна кров Малкір. Істинна кров Манетерену.

Ранд аж підскочив. Світло, чому він це каже? Не будь дурнем, осмикнув він себе. Тут усі знають про Манетерен. Вони знають усі давні легенди, якщо в них ідеться про битви. Згоріти мені, я мушу взяти себе в руки. У відповідь Лан теж здійняв кулаки:

— Тай’шар Шайнар!

Якщо зараз кинутися бігти, чи зможе він загубитися в натовпі та добратися до свого коня? Якщо вона вирядить за мною погоню... З кожним кроком Ранда охоплювала все більша тривога.

Коли вони наблизилися до жіночої половини, Лан зненацька гаркнув:

— Кіт перетинає двір палацу!

Здригнувшись, Ранд мимохіть прибрав позу, якої його навчив Лан: спина пряма, але жодний м’яз не напружений, наче він звисає з білизняної мотузки, закріпленої на маківці голови. Він пішов далі невимушеною, майже гордовитою ходою. Невимушеною вона здавалась тільки сторонньому погляду: сам він жодної розслабленості не відчував. Проте часу дивуватися зі своєї поведінки у нього не було. Ось вони повернули в останній коридор і далі пішли крок у крок.

Коли вони наблизилися до жіночої половини, жінки біля дверей зустріли їх спокійними поглядами. Кілька з них сиділи за бюрками, перевіряючи великі ґросбухи і щось туди записуючи. Інші в’язали або вишивали на п’яльцях. Серед чергових були і знатні дами, і служниці в лівреях. Великі аркові двері стояли розчиненими, їх ніхто не охороняв, якщо не брати до уваги самих жінок. В іншій охороні не було потреби. Жоден шайнарець не ввійшов би сюди без запрошення, і водночас будь-який шайнарець за потреби готовий був захищати ці двері, хоч його і шокувала би така необхідність.

В животі у Ранда все переверталося, пекло, а в роті з’явився кислуватий присмак. Вони лише поглянуть на наші мечі і проженуть нас у три вирви. Так, але ж цього я і хочу, хіба ні? Якщо вони нас проженуть, можливо, мені все ж таки вдасться поїхати звідси. Якщо тільки вони не викличуть вартових. Він чіплявся за манеру ходи, яку прибрав за наказом Лана, як чіплявся би за рятівну гілку під час повені. Тільки це й утримувало його від того, аби розвернутися й дати драла.

Одна з придворних дам леді Амаліси, Нісура, повновида жінка, відклала вбік своє вишивання і підвелася їм назустріч. Вона оббігла поглядом їхні мечі, міцно стиснувши губи, але промовчала. Всі жінки як одна облишили свої заняття і взялися пасти очима Ранда і Лана, мовчки та прискіпливо.

— Шанування вам обом, — промовила Нісура, легенько нахиливши голову. Вона кинула на Ранда погляд, такий скороминущий, що він навіть не був упевнений, чи це йому не примарилося. Чомусь цей погляд нагадав йому розповідь Перрина. — Престол Амерлін чекає на вас.

За її жестом дві інші леді — не служниці, бо запрошені були шанованими гостями — ступили крок уперед, аби їх супроводжувати. Леді вклонилися, на волосину нижче за Нісуру, і повели чоловіків крізь арку. Обидві вони скоса зиркнули на Ранда і більше на нього не дивилися.

Вони шукали нас усіх чи лише мене? Якщо всіх, то чому?

На жіночій половині вони одразу привернули до себе погляди, як Ранд і думав — два чоловіки тут, де чоловіки були нечастими гостями, та ще й при мечах, змусили не одну брову здивовано поповзти вгору, але жодна з жінок не зронила ні слова. Чоловіки залишали у себе за спинами перешіптування, перемовляння, але такі тихі, що Ранд не розібрав жодного слова. Лан крокував поряд так, наче він нічого не чує. Ранд ішов позаду супроводу, жалкуючи, що нічого не може розчути.

А тоді вони наблизилися до апартаментів Престол Амерлін, де в коридорі перед дверима вже чекали три Айз Седай. Висока Айз Седай, Леане, тримала в руці посох із золотим пломенем. Двох інших Ранд не знав, але висновуючи з кольору торочок на шалях, одна з них була з Білої, а друга — з Жовтої Аджі. Втім, обличчя їхні він пригадував, пригадував, як вони витріщалися на нього, коли він мчав цими ж коридорами. Гладенькі обличчя Айз Седай, з мудрими очима. Вони вивчали його, звівши брови догори та міцно стиснувши губи. Жінки, що супроводжували Лана та Ранда, присіли в реверансі, передаючи їх Айз Седай.

Леане з легенькою посмішкою зміряла Ранда поглядом. Попри посмішку, голос її пролунав різко:

— Кого ти привів до Престол Амерлін сьогодні, Лане Ґайдін? Юне левеня? Дивись, аби воно не потрапило на очі котрійсь із Зелених, бо серед них знайдуться охочі пов’язати його, не встигне він навіть оком змигнути. Зелені люблять пов’язувати їх головусими.

Ранд питав себе, чи можливо таке, аби людину кидало в піт, але сухий? Саме так він зараз почувався. Йому хотілося кинути погляд на Лана, та цю частину Ланових настанов він пам’ятав:

— Я — Ранд аль’Тор, син Тема аль’Тора, з Межиріччя, що колись було Манетереном. Мене покликала Престол Амерлін, Леане Седай, ось чому я прийшов. Я стою тут, і я готовий.

Він і сам здивувався, що голос у нього не тремтів.

Леане кліпнула очима, а посмішка на її обличчі зів’яла, поступившись місцем задумливому погляду.

— І оце вівчар, Лане Ґайдін? Сьогодні вранці він не був такий упевнений у собі.

— Він — чоловік, Леане Седай, — твердо промовив Лан, — не більше, але й не менше. Ми ті, хто ми є.

Айз Седай похитала головою.

— Світ щодня стає все химернішим. Не здивуюся, якщо незабаром коваль надіне корону і заговорить високим штилем. Зачекайте тут.

Вона зникла за дверима, щоби повідомити про їхній прихід.

Вони чекали лише мить чи дві, а Ранд уже відчув себе незручно під пронизливими поглядами решти Айз Седай. Він спробував спокійно відповідати їм поглядом на погляд, як повчав його Лан, але помітив, що вони схилили голови одна до одної і шепочуться. Що вони кажуть? Що їм відомо? Світло, невже вони збираються мене вгамувати? Чи не це мав Лан на увазі, коли казав, що треба зустрічати будь-що лицем до лиця?

Повернулася Леане і зробила Ранду знак заходити. Лан хотів було йти за ним, але вона перепинила його, наставивши посох перед його грудьми.

— Не ти, Лане Ґайдін. Морейн Седай має для тебе доручення. Твоє левеня здатне постояти за себе.

Двері зачинилися за Рандом, але він устиг почути слова Лана, мовлені жорстко, з притиском, і водночас тихо, аби розчув їх лише Ранд:

— Тай’шар Манетерен!

З одного боку кімнати сиділа Морейн, а з іншого — одна з Коричневих Айз Седай, та, яку він бачив у підземеллі, але він не міг відвести очей від жінки, що возсідала на високому кріслі за широким столом. Бійниці в стінах були наполовину прикриті заслонами, але крізь шпари проливалося достатньо світла за її спиною, щоби її обличчя важко було роздивитися. Проте він впізнав її. Престол Амерлін.

Ранд поспішно опустився на одне коліно — ліва рука на ефесі меча, права, стиснута в кулак, обпирається на візерунчастий килим — і схилив голову.

— Ви покликали мене, матінко, і ось я прийшов. Я готовий.

Він підвів голову саме вчасно, аби помітити, що вона вигнула брову.

— Справді готовий, юначе? — В голосі її бринів чи не сміх. І щось іще, чого він не міг уловити, хоча на її обличчі не було й сліду веселощів. — Підведись, юначе, дай мені тебе роздивитися.

Він встав у повний зріст, намагаючись зобразити на обличчі спокій. Мусів зробити над собою зусилля, аби не стискати кулаки. Трійця Айз Седай. Скільки їх треба, аби вгамувати чоловіка? На Лоґейна вони напустили дюжину, а то й більше. Невже Морейн вчинить так зі мною? Він зустрівся поглядом із Престол Амерлін. Вона дивилася на нього незмигно.

— Сідай, юначе, — мовила вона нарешті, вказуючи на крісло з обтягнутою шкірою спинкою, що стояло самотньо просто перед столом. — Боюся, розмова у нас буде довгою.

— Дякую, матінко. — Він схилив голову, а відтак, дотримуючись напучувань Лана, кинув погляд на крісло і торкнувся меча. — Якщо ваша ласка, матінко, я постою. Варту ще не закінчено.

Престол Амерлін роздратовано гмикнула й повернулася до Морейн.

— Ти віддала його під опіку Лана, дочко? У нас нелегке завдання і без усього того, що він набереться в Охоронця.

— Лан навчав усіх хлопців, матінко, — незворушно відказала Морейн. — Цьому він приділяв трохи більше часу, ніж іншим, позаяк у нього меч.

Коричнева Айз Седай засовалася на стільці.

— Ґайдіни дуже вперті та зарозумілі, матінко, а втім, корисні. Я би не могла обійтися без Томаса, так само як ви не захотіли би втратити Алрика. Я навіть чула, як деякі Червоні зізнавалися, що інколи вони були би не проти мати Охоронця. А Зелені й поготів...

Усі троє Айз Седай наразі не звертали на нього уваги.

— Цей меч... — промовила Престол Амерлін. — Схоже, це клинок із тавром чаплі. Як він потрапив до нього, Морейн?

— Тем аль’Тор покинув Межиріччя молодим хлопцем, матінко. Він вступив до війська Ілліана і брав участь у війні з білоплащниками й у двох останніх війнах із Тіром. З часом він став майстром клинка та другим капітаном Соратників. Після Аїльської війни Тем аль’Тор повернувся до Межиріччя з дружиною-кеймлінкою та немовлям, хлопчиком. Якби я дізналася про це раніше, це багато чого могло би порятувати. Але я дізналася лише тепер.

Ранд утупився поглядом у Морейн. Він знав, що Тем полишав Межиріччя і повернувся з жінкою-чужоземкою та мечем, але все інше... Де ти про все це дізналася? Таж не в Емондовому Лузі. Якщо тільки Найнів не розповіла тобі більше, ніж мені. Хлопчик-немовля. Вона не сказала: зі своїм сином. Але я його син.

— З Тіром... — Престол Амерлін ледь спохмурніла. — Що ж, у цих війнах багато в чому були винні обидві сторони. Безрозсудні чоловіки, яким легше битися, ніж домовлятися. Ти можеш сказати, чи цей клинок справжній, Верін?

— Це можна перевірити, матінко.

— Тоді візьми його і перевір, дочко.

Усі троє навіть не дивилися на нього. Ранд відступив на крок, міцно схопившись за ефес.

— Цього меча дав мені мій батько, — сердито сказав він. — Ніхто його у мене не візьме.

І лише зараз він помітив, що Верін навіть не думала підводитися зі свого крісла. Він подивився на жінок у замішанні, намагаючись віднайти втрачене самовладання.

— Отже, — мовила Престол Амерлін, — ти маєш у собі і власний вогонь, а не тільки те, що вклав у тебе Лан. Добре. Він стане тобі у пригоді.

— Я — той, хто я є, матінко, — доволі спокійно промовив він. — Я готовий до того, що гряде.

Престол Амерлін скривилася.

— Лан добряче з тобою попрацював. Послухай мене, юначе. За кілька годин Інґтар вирушає на пошуки викраденого Рога. Твій приятель Мет їде з ним. Гадаю, ще один твій приятель — Перрин, якщо я не помиляюсь, — також поїде. Ти хочеш супроводжувати їх?

— Мет і Перрин їдуть? Чому? — І він із запізненням додав шанобливо: — Матінко.

— Тобі відомо, що у твого приятеля був кинджал? — При згадці про цей кинджал вона гидливо скривила рота. — Його теж вкрали. Якщо його не знайти, зв’язок між хлопцем та кинджалом неможливо буде остаточно розірвати, і твій приятель помре. Ти можеш їхати з ними, якщо забажаєш. Чи можеш залишатися тут. Без сумніву, лорд Аґельмар захоче бачити тебе своїм гостем, скільки ти сам цього бажатимеш. Я теж їду звідси, сьогодні. Морейн Седай поїде зі мною, так само як Еґвейн і Найнів. Отже, якщо ти залишишся, ти залишишся сам. Вирішувати тобі.

Ранд уп’явся в неї очима. Вона каже, я можу їхати куди захочу. Вона що, для цього мене покликала? Мет умирає! Він кинув погляд на Морейн. Та сиділа незворушно, склавши руки на колінах. Вигляд у неї був такий, наче те, куди Ранд піде, її цікавило менш за все. На який шлях ви намагаєтесь підштовхнути мене, Айз Седай? Згоріти мені, я піду іншим шляхом. Але якщо Мет помирає... Я не можу його кинути. Світло, як ми зможемо знайти цей кинджал?

— Тобі не обов’язково вирішувати зараз, — сказала Амерлін. Їй, здавалося, теж було до цього байдуже. — Але тобі потрібно буде визначитися до того, як Інґтар вирушить.

— Я поїду з Інґтаром, матінко.

Престол Амерлін неуважно кивнула.

— Тепер, коли з цим вирішено, ми можемо перейти до важливих питань. Я знаю, що ти можеш направляти, юначе. Що ти про це скажеш?

У Ранда відвисла щелепа. Тієї миті у нього на думці була лише тривога за Мета, тож її побіжно мовлені слова вдарили по ньому, наче важкі коморні двері. Голова пішла обертом, всі Ланові настанови переплуталися. Він дивився на неї, облизуючи враз пересохлі губи. Одна річ — припускати, що вона може знати, і геть інша — переконатися, що вона й насправді знає. Піт зросив його лоб.

Вона нахилилася вперед на своєму кріслі, чекаючи, що він відповість, проте у нього виникло відчуття, ніби їй насправді хочеться відкинутися якомога далі. Він пригадав слова Лана: Якщо вона й боятиметься тебе... Йому захотілося розсміятися. Якщо вона боятиметься його.

— Ні, я не можу. Тобто... Я не робив цього навмисне. Просто так сталося. Я не хочу... направляти Силу. Я ніколи не зроблю цього знову. Присягаюся.

— Ти не хочеш, — повторила Престол Амерлін. — Що ж, це мудро з твого боку. І водночас безглуздо. Деяких людей можна навчити направляти, більшість навчити неможливо. Проте невелика частина людей з цим народжується. Раніше чи пізніше, але вони застосують Єдину Силу, хочуть вони цього чи ні, і це не менш безсумнівно, ніж те, що з ікринок народяться риби. Ти й надалі направлятимеш, юначе. Ти не можеш цьому зарадити. І краще тобі навчитися направляти, навчитися керувати цим, інакше тобі недовго чекати на божевілля. Єдина Сила вбиває тих, хто не може керувати Ті потоком.

— Як я можу навчитися? — з притиском запитав він. Морейн і Верін сиділи мовчки, незворушно, сиділи й спостерігали. Наче павучихи. — Як? Морейн каже, що вона не може мене нічому навчити, а я не знаю, як вчитися і чого. Та я й не хочу. Я хочу це припинити. Невже ви не можете зрозуміти? Припинити!

— Я казала тобі правду, Ранде, — озвалася Морейн. Вона говорила так, ніби вони ведуть приємну дружню розмову. — Ті, хто могли би тебе навчити, Айз Седай чоловічої статі, вже три тисячі років як мертві. Ніхто з Айз Седай, котрі живуть нині, не можуть навчити тебе торкатися саїдін, так само як ти не зумів би навчити торкатися саїдар. Птах не може навчити рибу літати, а риба не може навчити птаха плавати.

— Ця приказка завжди здавалася мені неправильною, — раптом промовила Верін. — Є птахи, котрі можуть пірнати та плавати. А в Морі Штормів є риби з довгими плавцями, що можуть витягуватися, як ми з вами витягуємо руки, і з дзьобами, як мечі, якими вони можуть прохромити...

Вона обірвала сама себе на півслові і знітилась. Морейн і Престол Амерлін дивилися на неї, проте на їхніх обличчях не відбивалося жодних емоцій.

Ранд скористався цією паузою, щоби хоч трохи себе опанувати. Як вчив його ще в дитинстві Тем, він створив у своїй уяві єдиний пломінь і скинув туди всі свої страхи, шукаючи порожнечу, спокій порожнечі. Пломінь ріс, доки не заполонив собою весь простір, доки не став надто великим, аби утримувати чи уявляти його надалі. А тоді він зник, залишивши по собі відчуття спокою. По його краях ще мерехтіли короткими спалахами страх та гнів, наче темні цятки, але порожнеча трималася. Думки проносилися її поверхнею, наче камінці-плескунці. Айз Седай лише на мить відвернули від нього свою увагу, але коли вони знову повернулися до нього, його обличчя було спокійним.

— Чому ви так розмовляєте зі мною, матінко? — поцікавився він. — Ви повинні були би мене вгамувати.

Престол Амерлін спохмурніла і поглянула на Морейн:

— Він навчився цього у Лана?

— Ні, матінко. Це у нього від Тема аль’Тора.

— То чому? — знову настійливо запитав Ранд.

Престол Амерлін подивилася йому просто в очі і промовила:

— Тому що ти — Відроджений Дракон.

Порожнеча похитнулася. Світ похитнувся. Все навколо пішло обертом. Він сконцентрувався на ніщоті, і порожнеча повернулася, світ втишився.

— Ні, матінко. Я можу направляти, хай допоможе мені Світло, але я не Раолін Губитель Темряви, не Ґвер Амаласен, і не Юріан Праща. Можете мене вгамувати, вбити чи відпустити, але я не буду Лжедраконом на повідку у Тар Балона.

Він почув, як охнула Верін, побачив, як розширилися очі в Амерлін — її погляд був твердий, наче голубі діаманти. На нього погляд не подіяв, ковзнувши поверхнею порожнечі.

— Від кого ти почув ці імена? — гостро запитала Амерлін. — Хто сказав тобі, що Тар Балон смикає за мотузку хоч одного Лжедракона?

— Один мій друг, матінко, — сказав він. — Менестрель. Його звали Том Меррилін. Його вже нема, він загинув.

Морейн щось промовила, і він поглянув на неї. Вона стверджувала раніше, що Том не загинув, але ніколи не пояснювала, чому так вважає, а він не розумів, як може людина вижити, зчепившись врукопаш зі щезником. Це була стороння думка, і вона швидко розтанула. Наразі існувала лише порожнеча, і він був єдиним цілим із нею.

— Ти не Лжедракон, — твердо промовила Амерлін. — Ти справжній Відроджений Дракон.

— Я пастух із Межиріччя, матінко.

— Дочко, розкажи йому. Це правдива історія, юначе. Слухай уважно.

Морейн заговорила. Ранд не зводив очей із обличчя Амерлін, але при цьому чув кожне слово.

— Майже двадцять років тому аїльці перейшли через Хребет Світу, Драконову Стіну, і це було єдиний раз, коли їм таке вдалося. Вони пройшли навалою Кайреном, спустошуючи його, розбили кожне військо, що вийшло проти них, спалили саме місто Кайрен і з битвами пройшли весь шлях аж до Тар Балона. Це було взимку, у великі снігопади, але аїльці не звертають увагу ні на спеку, ні на холоднечу. Остання битва, остання з тих, що вирішальні, відбулася під Сяйливими Мурами, біля схилів Драконової гори. Три дні й три ночі тривала битва, і аїльців відкинули назад. Радше сказати, вони відступили, бо зробили те, заради чого прийшли. Їхньою метою було вбити короля Кайрена Ламана за його гріх перед деревом. Ось тут і починається моя історія. І твоя.

Вони перекотилися через Драконову Стіну, наче повінь. Аж до самих Сяйливих Мурів. Ранд чекав, що спогад ущухне, але він чув голос Тема, Тема, що марив у гарячці, витягуючи назовні таємниці минулого. Голос бринів за оболонкою порожнечі, намагаючись пробитися всередину.

— Я тоді була серед посвячених, — казала Морейн, — які наша матінка, Престол Амерлін. Незабаром ми мали стати сестрами, і тієї ночі ми прислуговували тодішній Престол Амерлін. З нею була і її хранителька хронік, Ґайтара Моросо. Всі інші сестри, навіть Червоні, знаходились на полі битви, намагаючись зцілити всіх поранених, кого їм вдавалося відшукати. Настав світанок. Вогонь у каміні не міг відігнати холод. Снігопад нарешті припинився, і в покоях Амерлін в Білій Вежі ми відчували запах диму від навколишніх селищ, спалених під час битви.

Битви завжди спекотні, навіть на снігу. Довелося піти... від смороду смерті. Безтямний голос Тема бився об оболонку, що захищала порожнечу і спокій в душі Ранда. Порожнеча здригнулася, піддалася, повернулася на місце і заспокоїлась, а тоді знову затремтіла. Амерлін свердлила його поглядом. Він знову відчув піт у себе на чолі.

— Це було гарячкове марення, — вимовив він. — Він був хворий. — Його голос зміцнів. — Моє ім’я — Ранд аль’Тор. Я пастух. Мій батько — Тем аль’Тор, а моя мати була...

Морейн замовкла на мить, коли він почав говорити, але тепер перервала його, провадячи далі все тим же тихим та невідворотним голосом:

— В Караетонському циклі, у «Пророцтві про Дракона», йдеться про те, що Дракон відродиться на схилах Драконової гори, там, де він помер під час Світотрощі. У Ґайтари Седай іноді прокидався пророчий талант. Це була стара жінка, з волоссям білим, наче сніг за вікном, але пророчицею вона була могутньою. За вікнами вже світало, коли я подала їй горнятко з чаєм. Престол Амерлін запитала мене, що чути з поля битви. І тут Ґайтару Седай наче підкинуло зі стільця, на якому вона сиділа. Вона стала нерухомо на скам’янілих ногах, руки притиснуті до боків, хоча тілом її і пробігав дрож. А її обличчя було таке, наче вона зазирає в Безодню Фатуму на Шайол Гулі, і вона вигукнула: «Він відродився! Я відчуваю його! Дракон зробив перший подих на схилі Драконової гори! Він іде! Він іде! Хай допоможе нам Світло! Хай Світло порятує світ! Він лежить у снігу, і плач його, наче грім небесний! Він сяє наче сонце!» І тоді вона мертвою впала мені на руки.

Схил гори. Почув дитячий плач. Народила там сама-одна, і померла. Дитина була синя від холоду. Ранд намагався відігнати Темів голос. Порожнеча поменшала.

— Гарячкове марення, — видихнув він. Я не міг покинути дитину. — Я народився у Межиріччі. — Завжди знав, що ти хотіла мати дітей, Карі. — Він відірвав очі від погляду Амерлін. Намагався утримати порожнечу. Відчував, що нічого не виходить, вона згорталася всередині нього. Так, кохана. Ранд — гарне ім’я. — Я — Ранд... аль’Тор! — Ноги у нього тремтіли.

— І таким чином ми дізналися, що Дракон відродився, — вела далі Морейн. — Амерлін узяла з нас клятву мовчання, з нас двох, бо вона знала, що не всі сестри поставляться до Відродження так, як треба. Вона вирядила нас на пошуки. Багато дітей залишилося без батьків після цієї війни. Надто багато. Але ми почули одну розповідь про те, як чоловік знайшов немовля на горі. Це було все. Чоловік і новонароджене хлоп’я. І ми продовжили пошуки. Ми шукали роками, знаходили нові докази, вивчали пророцтва. «Він буде давньої крові, а зростить його стародавня кров», — казало одне з пророцтв. Були й інші. Але таких місць, де давня кров, що передається з покоління в покоління ще з Епохи Легенд, зберігає свою силу, є чимало. Тоді, у Межиріччі, де давня кров Манетерену усе ще вирує, наче ріка під час повені, а саме в Емондовому Лузі, я знайшла трьох хлопців, дні народження яких припадали на ті тижні, коли відбулася битва на Драконовій горі. І один із них міг направляти. Невже ти гадав, що траллоки прийшли по тебе тільки через те, що ти та’верен? Ти — Відроджений Дракон.

У Ранда підкосилися ноги. Він упав навкарачки, шелепнувши долонями об килим, щоби не впасти ницьма. Порожнеча зникла, спокій розлетівся на друзки. Він підвів голову — вони дивилися на нього, три Айз Седай. Їхні обличчя були безхмарні, незворушні, наче гладінь ставка у погожу днину, але дивилися вони на нього незмигно.

— Мій батько — Тем аль’Тор, і я народився... — Вони, не ворухнувшись, дивилися на нього. Вони брешуть. Я не той... не те, що вони сказали! Якимось чином, якось вони брешуть, намагаючись мене використати. — Я не дам вам себе використати.

— Якщо якір використовують, аби втримати човен на місці, це його жодним чином не принижує, — промовила Амерлін. — Ти народжений для певної мети, Ранде аль’Торе. «Коли вітри Тармон Ґай’дона гасатимуть Землю, він встане перед Тінню і знову принесе Світло у світ». Пророцтва мусять справджуватися, бо інакше Морок звільниться і переробить світ на свою подобу. Гряде Остання битва, і ти був народжений, щоби об’єднати людей і повести їх супроти Морока.

— Ба’алзамон мертвий, — хрипко вичавив із себе Ранд, а Амерлін пирхнула, наче якийсь конюх.

— Якщо ти в це віриш, тоді ти такий самий дурень, як доманці. Багато хто з них вірить, що він мертвий, чи кажуть, що вірять, але я помітила, що вони, хай там як, а не ризикують називати його на ім’я. Морок живий, і він рветься на волю. Ти зустрінешся з Мороком у двобої. Це твоя доля.

Це твоя доля. Він уже чув це у сні, котрий, можливо, не був простим сновиддям. Цікаво, що сказала б Амерлін, якби знала, що Ба’алзамон розмовляв із ним уві сні? З цим покінчено. Ба’алзамон мертвий. Я бачив, як він помер.

Раптом до нього дійшло, що він, наче жаба, припав до підлоги, скулившись під їхніми поглядами. Постарався відновити порожнечу, але в голові кружляли голоси, зводячи нанівець усі його зусилля. Це твоя доля. Немовля на снігу. Ти — відроджений Дракон. Ба’алзамон мертвий. Ранд — гарне ім’я, Карі. Я не дозволю себе використати! Чіпляючись за власну впертість, він змусив себе підвестися і випростатися. Зустрінь це стоячи. Принаймні ти можеш зберегти свою гордість. Три Айз Седай спостерігали за ним з незворушними обличчями.

— Що... — Зусиллям волі він змусив свій голос не тремтіти. — Що ви збираєтеся зі мною зробити?

— Нічого, — мовила Амерлін, і він закліпав очима. Не на таку відповідь він очікував, не такої відповіді боявся. — Ти сказав, що хочеш супроводжувати свого друга разом із Інґтаром — ти вільний їхати. Я жодним чином не виділяла тебе серед інших. Дехто з сестер може знати, що ти та’верен, але це й усе. Тільки нам трьом відомо, хто ти такий насправді. Твого друга Перрина приведуть до мене, як привели тебе, а іншого твого друга я відвідаю в лазареті. Можеш їхати куди завгодно і не боятися, що ми нацькуємо на тебе Червоних сестер.

Хто ти такий насправді. Гнів спалахнув у ньому, гарячий, їдкий. Він старався тримати його в собі, приховати.

— Чому?

— Пророцтва повинні справджуватися. Ми відпускаємо тебе, знаючи, хто ти такий, бо інакше світ, яким ми його знаємо, загине, а Морок вкриє землю вогнем і смертю. Май на увазі, не всі Айз Седай вважають так само. Тут, у Фал Дарі, є такі, які знищили би тебе без жодних докорів сумління, щойно би дізналися хоч десяту частину того, що знаємо ми, і відчували би не більше каяття, ніж патральник риби. Тож будь обережним, Ранде аль’Торе, Відроджений Драконе.

Він по черзі обвів поглядом кожну з Айз Седай. Ваші Пророцтва мене не стосуються. Вони відповіли на його погляд так спокійно, наче це не вони намагаються переконати його, що він — найненависніший і найстрашніший чоловік за всю історію людства. Він пройшов крізь страх і вийшов із іншого боку, на холод. Лише гнів зігрівав його. Вони можуть його вгамувати чи спалити його на попіл тут, де оце він стоїть, — більше це його не хвилювало.

Він пригадав частину Ланових інструкцій. Поклавши ліву руку на ефес, він перекинув меч за спину, спіймавши піхви правою рукою, тоді вклонився, не згинаючи рук.

— З вашого дозволу, матінко, чи можу я тепер вас залишити?

— Я дозволяю тобі залишити нас, мій сину.

Випрямившись, він затримався ще на мить.

— Я не дам себе використати, — сказав він їм, після чого повернувся і вийшов.

В кімнаті зависло довге мовчання.

Після того, як Ранд пішов, у кімнаті запанувала тривала тиша, аж поки її не порушило довге зітхання Амерлін.

— Не можу змусити себе тішитися тим, що ми щойно зробили, — мовила вона, — але ж... Це спрацювало, дочки?

Морейн ледь помітно похитала головою.

— Не знаю. Але це було необхідно, та й досі є.

— Необхідно, — погодилася Верін. Вона провела рукою по чолу, тоді подивилася на зволожнілі пальці. — Він сильний. І впертий, як ти й казала, Морейн. Значно сильніший, ніж я очікувала. Можливо, нам слід би... вгамувати його, поки він не... — Вона широко розкрила очі. — Але ж ми не можемо цього зробити, чи не так? Пророцтва. Хай пробачить нас Світло за те, що ми випускаємо у світ.

— Пророцтва, — повторила Морейн, киваючи головою. — Пізніше ми вчинимо так, як мусимо вчинити. Так само, як ми вчинили й зараз.

— Ми вчинили, як мусили, — мовила Амерлін. — Так. Але, коли він навчиться направляти, хай допоможе нам усім Світло.

І в кімнаті знову запанувала тиша.

Наближалася гроза. Найнів відчувала її наближення. Сильна гроза, страшніша за будь-коли бачені нею. Вона могла слухати вітер, могла чути, якою буде погода. Всі Мудрині стверджували, що можуть слухати вітер, хоча насправді могли далеко не всі. Найнів тішилася цим умінням значно більше, доки не дізналася, що воно є одним із проявів дотику до Сили. Усі жінки, які могли слухати вітер, могли й направляти, хоча, можливо, більшість із них, як і вона, не здогадувалися про це, бо траплялося подібне не надто часто.

Утім, цього разу щось було не так. Надворі на чистому блакитному небосхилі сяяло золотою кулею ранкове сонце, в садах співали птахи, та річ була не в тому. Не було сенсу слухати вітер, якщо не можеш передбачити зміну погоди, перш ніж з’являться очевидні ознаки такої зміни. Цього разу щось не так було з її відчуттями, вони були не такими, як зазвичай. Ця гроза здавалася дуже далекою, надто далекою, щоби вона взагалі могла її відчути. Але відчуття було, та ще й таке, наче небо над головою має ось-ось пролитися дощем, і снігом, і градом, і всім водночас, а вітри вдарять з такою люттю, що затрясуться кам’яні стіни фортеці. І водночас вона відчувала, що попереду вервечка погожих днів, от лише це відчуття затьмарювалося іншим, передгрозовим.

Наче насміхаючись із неї, на карниз бійниці сів блакитний кардинал, зазираючи у коридор. Помітивши жінку, він зник у спалаху блакитного та білого пір’я.

Вона втупилася поглядом у те місце, де щойно сиділа пташка. Гроза відчувається, але її нема. Це щось має означати. Але що?

У дальньому кінці коридору, сповненому жінками та дітлашнею, вона примітила Ранда, який швидко простував уперед у супроводі жінок, що заледве не бігли, аби від нього не відстати. Найнів упевнено кивнула. Якщо йдеться про грозу, яка не є грозою, очевидно, що він — її осереддя. Підібравши спідниці, вона поквапилася за ним.

Жінки, з якими вона заприятелювала під час перебування в Фал Дарі, намагалися до неї заговорити; вони знали, що Ранд прибув сюди разом із нею, що вона, як і він, походить з Межиріччя, і сподівалися довідатися від неї, навіщо Амерлін кликала його до себе. Престол Амерлін! Відчуваючи холодний клубок під серцем, вона зірвалася на біг, але не встигла ще вибігти з жіночої половини, як загубила його в лабіринті коридорів та людській юрмі.

— В який бік він пішов? — запитала вона у Нісури.

Не було потреби уточнювати, про кого йдеться. Вона розчула, як жінки, що скупчилися біля аркових дверей, раз у раз згадують Ранда.

— Не знаю, Найнів. Він вискочив прожогом, наче сам Отруйник Сердець насідав йому на п’яти. Та й будь-хто би побіг, кому вистачило клепки з’явитися сюди з мечем на поясі. Після такого Морок — це найменше з лих, яке має його турбувати. Куди котиться світ? І його приймає сама Амерлін... у власних покоях! Скажи мені, Найнів, це правда, що у ваших землях він є принцом?

Найнів навіть не пам’ятала, що їй відповіла. Щось таке, що змусило їх відступити й дати дорогу. Міцно стиснувши кулаки, вона побігла коридорами, вертячи головою на всі боки на кожному перехресті, сподіваючись його помітити. Світло, що вони з ним зробили? Мені треба було якимсь чином забрати його у Морейн, осліпи її Світло. Я — його Мудриня.

Яка ти Мудриня, глузливо пролунав голосок у неї в голові. Ти покинула Емондів Луг напризволяще. Хіба ти можеш усе ще називати себе тамтешньою Мудринею?

Я їх не кинула, гаряче заперечила вона сама собі. Я привезла Мавру Маллен з Девен Райда приглянути за справами, доки сама не повернуся. Вона може чудово впоратися з мером та Радою Селища, і вона добре ладнає з Жіночим Колом. Маврі доведеться повернутися до власного селища. Жодне село не може довго обходитися без своєї Мудрині. У Найнів усе стиснулося всередині. Вона пішла з Емондового Лугу багато місяців тому.

— Я — Мудриня Емондового Лугу! — промовила вона вголос.

Служник у лівреї, який ніс кудись рулон тканини, закліпав на неї очима, а тоді низько вклонився і поспішив геть. На його обличчі було написано, що він воліє забратися звідси якнайдалі.

Почервонівши, Найнів роззирнулася навколо, перевіряючи, чи хтось не звернув уваги на цю сцену. Поблизу знаходилася лише купка чоловіків, заглиблених у бесіду, та кілька жінок у чорно-золотих строях поспішали у власних справах. Вони вклонялися чи робили реверанси, коли Найнів проходила повз. Такі диспути з собою вона вела часто, але заговорила сама з собою вголос уперше. Вона вилаялась собі під ніс, а тоді, усвідомивши, що робить, міцно стиснула губи.

Коли Найнів уже стала розуміти, що пошуки її даремні, вона зненацька натрапила на Лана. Він стояв спиною до неї, визираючи крізь бійницю. Знадвору чулися чоловічі голоси й іржання коней. Лан так зосередився на тому, що там відбувалося, що не одразу помітив Найнів. Її дратувало, що вона ніколи не може підкрастися до нього непоміченою, хоч як тихо би ступала. Вдома, в Емондовому Лузі, вона добре зналася на слідопитстві, хоча зазвичай жінки цим не надто цікавилися.

Вона зупинилася трохи осторонь, притисши руки до грудей, аби стримати хвилювання. Мушу зробити собі відвар з раннела та корінців овечих язичків. Цим зіллям вона напувала тих, хто впадав у нуд і вдавав хворого чи поводився, як дурний гусак. Раннел та овечі язички мали легкий підбадьорливий ефект, шкоди від них не було жодної, але на смак цей відвар був просто жахливий, і смак цей тримався добу, не менше. Чудові ліки, аби не поводитися безглуздо.

Він не помічав її, а вона дивилася, як він стоїть, обіпершись об кам’яну стіну, і потирає підборіддя, спостерігаючи за тим, що відбувається внизу. Він надто високий — це по-перше, а по-друге, він достатньо старий, аби бути моїм батьком. Чоловік з таким обличчям не може не бути безсердечним. Ні. Він не такий. У жодному разі. І він був королем. Його країну знищили, коли він був ще дитиною, і він не претендував на корону, але однаково був королем. Навіщо королю сільська жінка? А він ще й Охоронець. Зв’язаний з Морейн. Він відданий їй аж до скону, і ці узи сильніші, ніж у коханців, і він належить їй. Вона має все, чого я бажаю, спопели її Світло!

Він повернувся від бійниці, і Найнів смикнулася йти геть.

— Найнів... — Його голос піймав її і тримав, наче на аркані. — Я давно вже хотів поговорити з вами наодинці, проте ви завжди як не на жіночій половині, то не сама.

Їй вартувало зусиль подивитися на нього, але вона була впевнена, що їй вдалося зберегти спокійний вираз обличчя.

— Я шукаю Ранда. — Вона не збиралася визнавати, що навмисне уникала Лана. — Ми з вами давно вже сказали одне одному все, що мали сказати. Я зганьбила себе — і не збираюся цього повторювати, — а ви прогнали мене.

— Я ніколи не... — Він глибоко зітхнув. — Я сказав вам, що мені нема чого запропонувати як весільний подарунок, крім удовиної одежини. А це не той дар, який чоловік може запропонувати жінці. Якщо він хоче називатися чоловіком.

— Розумію, — холодно сказала вона. — Так чи інак, а король не обдаровує сільських жінок. А ця сільська жінка цих дарів і не прийняла би. Ви бачили Ранда? Мені треба з ним поговорити. Він мав авдієнцію в Амерлін. Ви не знаєте, чого вона від нього хотіла?

Очі у нього зблиснули, наче синя крига під променями сонця. Вона намагалася стояти твердо, не відступаючи ні на крок, і відповіла йому не менш відчайдушним поглядом.

— Ранд аль’Тор разом із Престол Амерлін можуть обоє відправлятися хоч до Морока, — рикнув він, скриплячи зубами, і силоміць вклав їй щось у руку. — Я хочу зробити тобі подарунок, і я зроблю його, навіть якщо мені доведеться прикувати його на ланцюг на шию.

Вона відвела очі. Погляд у нього, коли він злився, був наче у синьоокого яструба. На своїй долоні вона побачила золотий перстень з печаткою, масивний, важкий, хоча вже і потертий. Перстень був такий великий, що вона, мабуть, могла просунути в нього два великі пальці одразу. На печатці над списом та короною летів журавель. У неї перехопило подих. Перстень королів Малкір. Забувши про злість, вона звела на нього очі.

— Я не можу взяти це, Лане.

Він недбало здвигнув плечима:

— Це дрібниця. Стара і нікому вже не потрібна річ. Але ще є люди, які впізнають його, коли побачать. Покажи його будь-якому лорду в Порубіжжі, і ти за потреби зможеш розраховувати на його гостинність. Покажи його будь-якому Охоронцю, і він тобі допоможе чи надішле мені звістку. Надішли мені цей перстень чи лист із його відтиском, і я буду біля тебе, не згаявши ні хвилини. Присягаюся.

Очі їй почало застилати сльозами. Якщо я зараз розревуся, я себе вб’ю.

— Я не можу... Я не хочу дарунків від вас, аль’Лане Мандраґоране. Ось, візьміть його.

Він перепинив усі її спроби повернути йому перстень. Узяв у свої руки її руку з перснем, обережно, але міцно, наче у кайдани.

— Тоді візьми його заради мене, зроби мені таку ласку. Чи викинь його, якщо він тобі неприємний. Кращого застосування я для нього не маю. — Він провів пальцем дівчині по щоці, і вона затремтіла. — Мушу йти, Найнів машиара. Амерлін хоче відбути ще до середини дня, а ще багато не зроблено. Можливо, у нас буде час поговорити під час подорожі до Тар Балона.

Він розвернувся і широкими кроками пішов коридором.

Найнів торкнулася щоки. Все ще відчувала його дотик. Машиара. Це означало «кохана всім серцем і душею», а водночас і «втрачене кохання». Втрачене навіки. Дурепа! Припини поводитися, наче дівча, яке ще й косу не заплітає. Не дозволяй йому забрати твоє серце — добра з цього не буде...

Міцно затиснувши персня в руці, вона розвернулася й аж підскочила з несподіванки, опинившись лицем до лиця з Морейн.

— Давно ви тут? — гнівно запитала вона.

— Не так давно, аби почути те, чого не мала почути, — спокійно відповіла Айз Седай. — Ми їдемо незабаром. Це я почула. Тобі треба приглянути, щоби твої речі встигли запакувати.

Ідемо. До неї не дійшов сенс цих слів, коли їх промовив Лан.

— Я повинна попрощатися з хлопцями, — буркнула вона, а тоді з підозрою зиркнула на Морейн. — Що ви зробили з Рандом? Його кликали до Амерлін. Навіщо? Ви що, розповіли їй про... про...

Вона не могла цього вимовити. Він був із її села, а вона була трохи старша за нього, тож раз чи два їй доводилося приглядати за ним, ще малюком, але коли вона думала про те, ким він став, у неї все переверталося всередині.

— Амерлін запросить до себе усіх трьох, Найнів. Та’верени не так часто зустрічаються, і вона не упустить можливості побачити трьох, що опинилися в одному місці. Можливо, вона скаже їм кілька підбадьорливих слів, адже вони вирушають разом з Інґтаром за тими, хто вкрав Ріг. Вони виїдуть приблизно тоді ж, що і ми, тому тобі краще поквапитися з прощанням.

Найнів кинулася до найближчої бійниці й визирнула на зовнішній двір фортеці. Там було повно коней, і тягловиків, і румаків, а навколо, перегукуючись, клопоталися чоловіки. Єдиним вільним від колотнечі острівцем залишався простір навколо паланкіна Амерлін; запряжена в нього пара коней терпляче чекала, а конюхів там не спостерігалося. Там було і кілька Охоронців, що сідлали коней, а в іншому кінці двору стояв Інґтар в оточенні загону шайнарців в бойових обладунках. Інколи хтось з Охоронців і з людей Інґтара сходилися докупи, аби обмінятися кількома словами.

— Треба було мені забрати від вас хлопців, — промовила Найнів, не повертаючись від бійниці. І Еґвейн теж. Тільки для цього, мабуть, мені довелося б її вбити. Світло, і чому вона мала народитися з цими клятими здібностями? — Я повинна була забрати їх додому.

— Вони вже достатньо дорослі, аби не чіплятися за матусину спідницю, — сухо відказала Морейн. — І ви чудово знаєте, чому ніколи не змогли б їх забрати. Принаймні одного з них. До того ж звідси випливало б, що Еґвейн поїде до Тар Валона сама. А ти хіба передумала їхати до Тар Валона? Якщо ти не навчишся користуватися Силою, тобі ніколи не вдасться застосувати її проти мене.

Найнів розвернулася, аби поглянути на Айз Седай, і роту неї роззявився від подиву. Вона не могла цьому зарадити.

— Не розумію, про що ви.

— А ти гадала, що я не знаю, дитино? Добре, хай буде, як ти бажаєш. Тобто, я зрозуміла, що ти все ж таки їдеш до Тар Валона? Я так і думала.

Найнів хотілося вдарити її, збити цю миттєву посмішку, що промайнула на обличчі Айз Седай. З часів Світотрощі Айз Седай не володіли могутністю відкрито, або володіли в значно менших обсягах, ніж Єдиною Силою. Але вони плели інтриги та маніпулювали, смикаючи за мотузочки на подобу ляльководів, пересуваючи трони та народи, наче камінці по гральній дошці. Вона хоче якимось чином використати й мене. Якщо годяться королі та королеви, чому не згодиться й Мудриня? Так само, як вона використовує Ранда. Але я не дитина, Айз Седай.

— Що ви тепер наміряєтеся зробити з Рандом? Не знаю, чому ви його не вгамували, коли тут і Амерлін, і інші Айз Седай, але, мабуть, ви маєте на те свої резони. Мабуть, це частина чергової інтриги, що ви плетете. Якби Амерлін знала, що ви задумали, можу побитися об заклад, вона б...

Морейн не дала їй договорити:

— Чим може зацікавити Амерлін звичайний пастух? Звичайно, якби їй не розповіли про нього належним чином, вона могла би наказати вгамувати його чи навіть убити. Врешті-решт, він той, хто він є. До того ж усі дуже розлючені подіями минулої ночі. І шукають, на кого би скласти вину.

Айз Седай замовкла, зависла довга пауза. Найнів не відривала від неї погляду, скрегочучи зубами.

— Так, — нарешті промовила Морейн, — значно краще не будити сплячого лева. Наразі наймудріше, що ти зараз можеш зробити, — це взятися пакувати свої речі.

Вона пішла в тому ж напрямку, що й Лан, і здавалося, що вона ковзає над підлогою.

З перекошеним обличчям Найнів вгатила кулаком у стіну; перстень врізався їй у долоню. Вона розтиснула руку і подивилася на нього. Перстень, здавалося, підігрівав її гнів, фокусував у собі всю її ненависть. Я навчатимусь. Ти гадаєш, що я тебе не дістану, якщо ти знаєш. Але я навчатимусь краще, ніж ти думаєш, і я змушу тебе відповісти за те, що ти вчинила. За те, що ти вчинила з Метом, і з Перрином також. Змушу відповісти за Ранда, хай допоможе йому Світло і захистить його Творець. Особливо за Ранда. Пальці її зімкнулися навколо важкого золотого персня. І за мене.

Еґвейн дивилася, як вбрана в ліврею покоївка складає її сукні в оббиту шкірою дорожню скриню. Навіть за місяць вона не звикла, щоб за неї робили щось, з чим вона сама може чудово впоратися, і почувалася ніяково. Сукні були просто прегарні — подарунок леді Амаліси, такі ж гарні, як і сіре шовкове плаття для їзди верхи, що було наразі на ній. Воно було навіть простіше за інші, прикрашене лише на грудях кількома квіточками ранкових зірочок. Інші сукні були значно вишуканішими. Кожна з них затьмарила би все на День Сонця або в Бел-Тайн. Вона зітхнула, пригадавши, що в час наступного святкування Дня Сонця вона буде в Тар Балоні, а не в Емондовому Лузі. З того, що Морейн розповіла їй про навчання, хоч розповідала вона вкрай мало, у дівчини склалося враження, що навряд чи вона повернеться додому до Бел-Тайну, наступної весни, чи навіть до наступного літа, на День Сонця.

Крізь двері просунула голову Найнів.

— Ти готова? — Вона увійшла у кімнату. — Скоро нам треба буде спускатися вниз.

На ній теж була дорожня сукня — з блакитного шовку, прикрашена на грудях вишитими червоними квіточками любовних припон. Теж подарунок Амаліси.

— Майже готова, Найнів. Мені трохи сумно їхати. Навряд чи в Тар Балоні у нас буде нагода носити ці гарні сукні, що подарувала нам Амаліса. — Вона видала короткий смішок. — Але, Мудрине, я не сумуватиму за тим, що треба весь час пильнувати навкруги, коли купаєшся.

— Так, це значно краще робити наодинці, — жваво погодилася з нею Найнів.

Вираз її обличчя не змінився, але щоки раптом зашарілися.

Еґвейн посміхнулася. Їй на думку спав Лан. Все ще дивно було думати про Найнів, про Мудриню, як про закохану жінку. З її боку було нерозумно говорити про це з Найнів таким ось чином, але останнім часом Мудриня поводилася так само нерозсудливо, як будь-яка закохана дівчина. Та ще й при цьому закохана у такого чоловіка, якому бракує глузду, щоби бути гідним її. Вона кохає його, і я бачу, що він теж її кохає, то чому йому не вистачає клепки сказати їй про це?

— Гадаю, тобі більше не варто називати мене Мудринею, — раптом мовила Найнів.

Еґвейн здивовано закліпала. Дійсно, таке звернення не було обов’язковим, і Найнів ніколи на ньому не наполягала, хіба що тоді, коли була через щось розлючена або коли цього вимагала офіційна оказія, але таке...

— Чому більше не варто?

— Тепер ти жінка. — Найнів кинула погляд на розплетене волосся Еґвейн, і та ледь не піддалася бажанню негайно скрутити його у подобу коси. Айз Седай можуть укладати волосся, як їм заманеться, але для неї розпущене волосся було символом нового життя. — Ти жінка, — твердо повторила Найнів. — Ми — дві жінки, ми далеко від Емондового Лугу, і додому повернемося дуже нескоро. Краще буде, якщо ти зватимеш мене просто Найнів.

— Ми повернемося додому, Найнів. Повернемося.

— Не намагайся заспокоїти Мудриню, дівчинко, — голос у Найнів був похмурий, але вона посміхнулася.

У двері постукали, і не встигла ще Еґвейн відчинити, як у кімнату влетіла схвильована Нісура.

— Еґвейн, цей твій молодик намагається увійти на жіночу половину. — Висновуючи з її голосу, вона була шокована. — Та ще й з мечем. Лише тому, що Амерлін дозволила йому зайти сюди в такому вигляді... Лорд Ранд не мав би так поводиться. Він усіх перелякав. Еґвейн, ти повинна з ним поговорити.

— Лорд Ранд, — пирхнула Найнів. — Хлопчисько переростає свої штанці. Хай лише потрапить мені до рук, я покажу йому лорда.

Еґвейн поклала руку Найнів на рукав.

— Дозволь мені поговорити з ним, Найнів, наодинці.

— Та будь ласка. Найкращі з чоловіків не набагато кращі за приручене кошеня. — Після паузи Найнів додала, наче звертаючись до себе: — Та все ж таки найкращі з них варті того, аби спробувати їх приручити.

Еґвейн, ідучи вслід за Нісурою в коридор, похитала головою. Ще якихось пів року тому Найнів ніколи б не сказала такого. Ніколи їй не вдасться приручити Лана. Думки її повернулися до Ранда. Налякав усіх, он як?

— Приручити його? — пробурмотіла вона. — Якщо він у своєму віці ще не навчився поводитися, як годиться, я йому покажу, де раки зимують.

— Інколи це саме те, що треба, — підтакнула Нісура, поспішаючи за Еґвейн. — Чоловіки ніколи не бувають по-справжньому вихованими, доки не одружаться. — Вона скоса позирнула на Еґвейн. — А ти збираєшся заміж за лорда Ранда? Не хочу пхати носа в чужі справи, але ж ти їдеш до Білої Вежі, а Айз Седай рідко беруть шлюб... узагалі не беруть, тільки деякі із Зеленої Аджі, так я чула... і то таких небагато... отож...

Еґвейн знала наперед усе, що та скаже. На жіночій половині вона чула розмови про найвідповіднішу дружину для Ранда. На початках це викликало в неї напади ревнощів та гніву. Він був обіцяний їй чи не змалку. Але тепер вона збирається стати Айз Седай, а він став тим, ким він є. Чоловіком, котрий може направляти. Вона могла би з ним одружитися. І дивитися, як він божеволіє, дивитися, як він вмирає. І зупинити це можна було би лише в один спосіб — вгамувати його. Я не можу так із ним вчинити! Не можу!

— Не знаю, — сумно відказала вона.

Нісура кивнула.

— Ніхто не збирається розбишакувати у чужому маєтку, але ж ти їдеш до Вежі, а з нього може бути добрий чоловік. Після належного виховання. Аж ось і він.

Жінки скупчилися біля входу на жіночу половину з обох боків арки і спостерігали за трьома чоловіками, що стояли біля входу. Ранду, з мечем на перев’язі поверх червоного камзола, заступили шлях Аґельмар та Каджин. Обидва вони були без мечів; навіть після того, що сталося минулої ночі, жіноча половина залишалася жіночою половиною. Еґвейн зупинилася за спинами жінок.

— Ви розумієте, чому вам не можна увійти? — говорив Аґельмар. — Я знаю, що в Андорі інші звичаї, але ж ви розумієте?

— Я не збирався заходити, — Ранд говорив так, наче пояснював це вже аж ніяк не вперше. — Я сказав леді Нісурі, що мені треба побачитися з Еґвейн, а вона сказала, що Еґвейн наразі зайнята і я повинен чекати. І я погукав її від дверей. Я не намагався увійти. А вони всі так визвірилися на мене, наче я назвав Морока на ім’я.

— У жінок свої звичаї, — промовив Каджин. Він був високим чоловіком як на шайнарця, майже такого ж зросту, як Ранд, худорлявий, із землистим обличчям і вугільно-чорним «оселедчиком» на потилиці. — Вони ухвалюють правила для жіночої половини, а ми їх дотримуємося, навіть якщо вони безглузді. — Багато хто з жінок обурено звів брову на ці його слова, і він поспіхом відкашлявся: — Якщо ви бажаєте поговорити з однією з жінок, то повинні написати цидулку, а вони передадуть її, коли вважатимуть за потрібне. А до того часу ви мусите чекати. Так у нас ведеться.

— Я повинен її побачити, — вперто сказав Ранд. — Ми незабаром їдемо. Я не проти поїхати і раніше, але мушу побачити Еґвейн. Ми повернемо Ріг Валіра і кинджал, і на цьому кінець. Кінець цьому всьому. Але я хочу побачити її, перш ніж поїду.

Еґвейн спохмурніла. Слова Ранда здалися їй дещо дивними.

— Не треба так гарячкувати, — зауважив Каджин. — Ви з Інґтаром або знайдете Ріг, або ні. Якщо ні, його поверне хтось інший. Колесо плете так, як воно само бажає, а ми лише нитки у Візерунку.

— Не дозволяйте Рогу заволодіти вами, Ранде, — промовив Аґельмар. — Він може запанувати над чоловіком — я знаю, що може, — а це не годиться. Чоловік повинен прагнути виконати свій обов’язок, а не зажити слави. Те, що має статися, станеться. Якщо Ріг Валіра має засурмити на боці Світла, так воно і буде.

— Он ваша Еґвейн, — сказав Каджин, помітивши її.

Аґельмар роззирнувся навкруги і кивнув, побачивши дівчину поряд із Нісурою.

— Залишаю вас у її руках, Ранде аль’Торе. Пам’ятайте, тут закон — її слово, а не ваше. Леді Нісура, не будьте занадто суворі з цим юнаком. Він лише хотів побачитися зі своєю дівчиною, і він не знає наших звичаїв.

Еґвейн підійшла вслід за Нісурою, котра прокладала їй шлях крізь юрбу жінок. Нісура привітала Аґельмара та Каджина, коротко кивнувши їм; Рандові вона підкреслено не вклонилася.

— Лорде Аґельмаре. Лорде Каджине. — Голос її звучав суворо. — Дотепер він уже мусив би вивчити наші звичаї, але він уже надто великий, аби я могла всипати йому ляпанців, тому хай із ним розбереться Еґвейн.

Аґельмар по-батьківському поплескав Ранда по плечі.

— Ось бачите, ви з нею поговорите, хоч і не зовсім так, як вам хотілося. Ходімо, Каджине. Нам ще треба багато за чим наглянути. Амерлін і далі наполягає, щоб...

Його голос завмер, коли обидва шайнарці зникли вдалині. Ранд залишився стояти, дивлячись на Еґвейн.

Дівчина усвідомила, що всі жінки й надалі спостерігають за ними. За Рандом і за нею також. Чекають, хочуть побачити, як вона вчинить. Отже, я мушу дати собі з ним раду, так?

Проте вона відчувала, як лине до нього її серце. Йому слід було би розчесатися. На його обличчі — гнів, виклик, а ще втома.

— Ходімо зі мною, — кинула вона.

Коли він пішов коридором поруч із нею геть від жіночих покоїв, за спинами у них піднявся приглушений гомін. Ранд, схоже, боровся з собою, підшукуючи слова.

— Я чула про твої... подвиги, — промовила вона нарешті. — Минулої ночі гасав жіночою половиною з мечем наголо. Заявився з мечем на авдієнцію до Престол Амерлін. — Він не відповідав жодним словом, тільки крокував поруч, дивлячись у підлогу з-під насуплених брів. — Вона не... вона тобі нічого не заподіяла? — Вона не могла змусити себе запитати, чи його не вгамували, та й він аж ніяк не виглядав вгамованим. Але ж вона не знала, як виглядають чоловіки, коли їх вгамують.

Він аж смикнувся.

— Ні. Вона не... Еґвейн, Амерлін... — Він похитав головою. — Вона не зробила мені нічого поганого.

У неї було відчуття, наче він збирається сказати їй щось геть інше. Зазвичай їй не раз вдавалося вивідати те, що він намагався від неї приховати, але коли він ставав по-справжньому впертим, легше було би голіруч цеглини зі стіни виколупати. Висновуючи з того, як він стиснув щелепи, упертішим, ніж зараз, він ще ніколи не був.

— А що їй було треба від тебе, Ранде?

— Нічого особливого. Та’верен. Хотіла подивитися на та’верена. — Він опустив очі на дівчину, й обличчя його пом’якшало. — А ти як, Еґвейн? З тобою все гаразд? Морейн сказала, що все буде добре, але ти була такою непорушною. Спершу я злякався, що ти померла.

— Бачиш, я не померла. — Вона розсміялася. Вона не могла пригадати, що трапилося після того, коли вона попросила Мета спуститися з нею до підземної в’язниці, аж до тієї миті, коли вранці прокинулася у своєму ліжку. Зважаючи на почуте про події тієї ночі, вона майже тішилася тим, що нічого не може пригадати. — Морейн сказала, що залишить мені головний біль на згадку про мою дурість, якщо їй удасться зцілити мене лише частково, але їй не вдалося.

— Я ж казав тобі, що Фейн небезпечний, — буркнув він. — Казав, але ти не хотіла слухати.

— Якщо ти хочеш розмовляти у такому тоні, — твердо сказала вона, — я віддам тебе Нісурі. Вона розмовлятиме з тобою по-іншому. Коли один чоловік останнього разу намагався силоміць прорватися на жіночу половину, він місяць простояв по лікті в мильній воді, допомагаючи прати жіночу білизну, а він лише хотів розшукати свою наречену і встряг у суперечку. У нього принаймні вистачило клепки не вдиратися туди з мечем. Одне Світло знає, як вони вчинять з тобою.

— Усі хочуть щось зі мною вчинити, — огризнувся він. — Всі хочуть мене якось використати. Але я не дозволю себе використовувати. Щойно ми знайдемо Ріг і Метів кинджал, я ніколи більше не дозволю себе використовувати.

Роздратовано пирхнувши, вона схопила його за плечі, розвернула обличчям до себе і розлючено втупилася в нього.

— Якщо ти не почнеш говорити розумно, Ранде аль’Торе, присягаюся, я тобі вуха накручу.

— Тепер ти говориш, як Найнів, — розсміявся він. Утім, коли він опустив очі на її обличчя, сміх урвався. — Гадаю... гадаю, я ніколи більше тебе не побачу. Я знаю, що ти мусиш їхати до Тар Балона. Знаю. І ти станеш Айз Седай. А я більше не матиму справи з Айз Седай. Не дозволю смикати мене за шнурочки, як ляльку. Не дозволю ні Морейн, ані будь-кому іншому.

Він виглядав таким нещасним, що їй хотілося пригорнути його, і таким упертим, що їй хотілося нам’яти йому вуха.

— Послухай мене, ти, впертий бугаю. Я справді хочу стати Айз Седай, і якщо я знайду якийсь спосіб допомогти тобі, я це зроблю.

— Коли ми з тобою побачимось наступного разу, можливо, ти захочеш мене вгамувати.

Вона квапливо озирнулася навкруги; вони були самі у просторому вестибюлі.

— Якщо ти не триматимеш язика на припоні, я не зможу тобі допомогти. Ти що, хочеш, аби всі про це дізналися?

— Надто багато вже про це знають, — відказав він. — Еґвейн, хотів би я, аби все було інакше, але воно є так, як є. Я хочу... Бережи себе. І пообіцяй мені, що ти не обереш Червону Аджу.

Нічого не бачачи крізь сльози, що застилали очі, вона кинулася йому на шию.

— Це ти бережи себе, — гаряче проказала вона йому в груди. — Якщо не берегтимешся, я... я...

Їй здалося, що він пробурмотів: «Я люблю тебе», а за мить рішуче розвів її руки, м’яко відсторонивши від себе. Розвернувся і рушив геть, майже зриваючись на біг.

Коли Нісура торкнулася її плеча, вона здригнулася.

— У нього був такий вигляд, наче ти дала йому доручення, яке його не надто тішить. Але не треба, щоби він бачив, що ти плачеш через це. Сльози зведуть усе нанівець. Ходімо. Найнів тебе кличе.

Витираючи щоки, Еґвейн пішла за Нісурою. Бережи себе, ти, телепню повстяноголовий. Світло, бережи його.