Велике полювання

Розділ 37 Як могло би бути

Алар повела їх від Брами, рухаючись, як завжди, велично; а от Джуїн не міг приховати бажання якнайшвидше забратися геть звідти. Мет, мабуть, був єдиним, хто нетерпляче чекав на подорож, Гюрін здавався впевненим в успіху, а Лояла, схоже, більш за все хвилювало, чи не передумає Алар його відпускати. Ранд неспішно вів Гнідана за поводи. Він сумнівався, що Верін сама збирається зайнятися Каменем.

Колона з сірого каменю стриміла неподалік бука заввишки майже сто футів та чотири кроки завтовшки. Раніше, доки Ранд не побачив великих дерев, він вважав би, що перед ним дерево-велетень. Тут не було огорожі, а крізь товстий шар опалого листя пробивалися нечисленні дикі квіти. На поверхні Портального каменя залишили руйнівний слід вітри та дощі, але символи, що його вкривали, проступали ще досить чітко.

Шайнарські вершники обступили Камінь, оґірів і людей колом, утім, тримаючись на значній відстані.

— Ми знайшли цей Камінь багато років тому, — мовила Алар, — підняли його та поставили вертикально. Але з місця його не зрушували. Він... він наче... не хотів, щоби його зрушували. — Вона підійшла впритул до Каменя і поклала на нього свою широку долоню. — Я завжди сприймала його як символ того, що було втрачено, того, що було забуто. В Епоху Легенд такі речі вивчали та дещо про них знали. Для нас це лише камінь.

— Сподіваюся, не лише камінь. — У голосі Верін додалося ентузіазму. — Шановна найстарша, я вдячна вам за допомогу. Вибачте, що ми залишаємо вас не за етикетом, але Колесо не чекає навіть на жінок. Принаймні ми більше не порушуватимемо спокій вашого стеддінґу.

— Ми відізвали наших майстрів-каменярів із Кайрену, — мовила Алар, — проте до нас доходять звістки про те, що відбувається у Світах. Лжедракони. Велике полювання на Ріг. Ми чуємо про ці події, хоч вони нас обминають. Не думаю, що нас обмине Тармон Ґай’дон, і ми зможемо й надалі жити в спокої. Щасливої вам дороги, Верін Седай. Усім вам щасливої дороги, і хай ви знайдете захист під долонею Творця. Джуїне!

Вона призупинилася лише на мить, аби востаннє застережливо поглянути на Ранда, а відтак оґіри зникли за деревами.

Зарипіли сідла під вершниками. Інґтар глянув на утворене ними коло й звернувся до Верін:

— Чи мусимо ми вчиняти саме так, Верін Седай? Навіть якщо це взагалі можливо. Ми ж навіть не знаємо, чи Друзі Морока насправді забрали Ріг до мису Томан! Я гадаю, що зможу змусити Бартанеса...

— Якщо ми не знаємо нічого напевне, — м’яко перервала його Верін, — тоді мис Томан — місце, не гірше за інше, аби розпочати пошуки. Я чула від вас багато разів, що ви ладні скакати аж до Шайол Гулу, якщо це буде потрібно, аби повернути Ріг. А тепер ви відступаєте перед оцим? — Вона вказала на Камінь, що темнів на тлі гладенької кори високого дерева.

Інґтар напружився, як струна:

— Я не відступлю ні перед чим! Ведіть нас на мис Томан чи ведіть нас до Шайол Гулу. Якщо цей шлях приведе нас до Рога Валіра, я йду за вами.

— Ось і добре, Інґтаре. Тепер ти, Ранде. Ти переносився за допомогою Портального каменя не так давно, на відміну від мене. Ходімо. — Вона жестом запросила Ранда підійти разом із нею до Каменя.

— Вам доводилося користуватися Каменем? — Ранд кинув погляд через плече, щоби пересвідчитися, що поряд нікого нема і ніхто їх не чує. — Тоді я вам для цього не потрібний. — Він з полегшенням повів плечима.

Верін лагідно подивилися на нього:

— Я ніколи не користувалася Каменем, а ти ним користувався зовсім недавно. Я добре знаю межі своїх можливостей. Мене знищить, коли я лише спробую пропустити крізь себе Силу, достатню для того, щоби задіяти Портальний камінь. Та дещо я про ці Камені знаю. Досить для того, аби хоч трохи допомогти тобі.

— Але ж я не знаю нічогісінько. — Ведучи коня за повід, він обійшов круг Каменя, уважно його оглядаючи. — Єдине, що я пам’ятаю, це як виглядає символ нашого світу. Селін мені його показувала, але тут я його не бачу.

— Ясна річ, його тут немає. Не на Камені, що знаходиться в нашому світі. Адже символи допомагають перенестися у світи інші. — Вона похитала головою. — Чого б я лишень не віддала, аби поговорити з цією твоєю дівчиною! А ще краще — розжитися її книгою. Усі вважають, що жодний примірник «Верцадл Колеса» не зберігся у Світотрощі. Проте Серафелла завжди казала мені, що я навіть не уявляю, скільки з тих книжок, які ми вважаємо втраченими, насправді чекають десь, аби ми їх знайшли. Але нема сенсу перейматися через те, чого я не знаю. Дещо мені все ж таки відомо. Символи вгорі Каменя позначають світи. Звісно, не всі Можливі світи. Вочевидь, не кожний Камінь поєднаний з усіма світами, а в Епоху Легенд Айз Седай вважали, що мають існувати світи, до яких не можна дістатися за допомогою Каменів. Ну що, нічого не спадає на пам’ять?

— Нічого. — Якщо він знайде потрібний символ, він зможе знайти Фейна та Ріг, врятувати Мета, не дати Фейнові наробити лиха в Емондовому Лузі. Якщо він знайде символ, йому доведеться доторкнутися до саїдін. Він хотів знайти Фейна та врятувати Мета, але торкатися саїдін він не хотів. Він боявся направляти й водночас прагнув цього, як чоловік, котрий вмирає з голоду, прагне хліба. — Я не пам’ятаю нічого.

Верін зітхнула:

— Символи внизу позначають Камені в інших місцях. Якщо ти знаєш, як воно працює, ти можеш доправити нас не до цього ж Каменю в інших Світах, а до інших Каменів там чи навіть до одного з них тут. Гадаю, це щось подібне до переміщення, але так само, як ніхто вже не пам’ятає, як переміщатися, ніхто не пам’ятає і секрету Каменя. А спроба зробити це навмання може легко всіх нас знищити. — Верін вказала на дві паралельні хвилясті лінії, перекреслені химерною закарлючкою, викарбувані низько над землею. — Ось це позначка для Каменя на мисі Томан. Це один із трьох Каменів, символи яких мені відомі, і єдиний, біля якого я була. І що ж мені вдалося там дізнатися, після того як я ледь не залишилася під сніговою лавиною на Імлистих горах і ледь не замерзла, перетинаючи Елмотську рівнину? Та нічого. Абсолютно нічого. Ти граєш у кості чи в карти, Ранде аль’Торе?

— Гравець у нас Мет. Чому ви запитуєте?

— Зрозуміло. Ну, гадаю, його ми не станемо долучати. Оці символи мені теж відомі.

Вона обвела пальцем прямокутник, всередині якого було вирізьблено вісім майже однакових символів з колом та стрілою, лише в половині з них стріла знаходились всередині кола, а на решті стріла вістрям простромлювала коло й витикалася назовні. Стріли вказували ліворуч, праворуч, вгору та вниз, і кожне коло було обведено ще однією лінією, котра, як здалося Ранду, була написом, але невідомою йому мовою. Вигнуті рядки раптом перетворювалися на зубчасті гачки, а тоді знову тяглися плавно.

— Принаймні про них я дещо знаю, — продовжувала Верін. — Кожен знак означає певний світ, і саме вивчення цих світів призвело до створення Шляхів. Тут позначено не всі вивчені світи, але тільки ці символи мені відомі. Ось тут і починається гра. Мені нічого не відомо про жоден із цих світів. Кажуть, що є такі світи, де рік дорівнює одній добі у світі нашому, а в інших, навпаки, один день — це цілий рік тут. Припускають, що є світи, де саме лише повітря вб’є нас, варто його вдихнути, і є такі світи, яким ледь вистачає реальності для їхнього існування. Не стану навіть роздумувати над тим, що може статися, якщо ми опинимося в одному з них. Ти мусиш зробити вибір. Як сказав би мій батько, час кидати кості.

Ранд дивився на неї, хитаючи головою:

— Я можу вбити нас усіх, який би символ не обрав.

— То ти не хочеш ризикнути? Заради Рога Валіра? Заради Мета?

— Чому ви так ухопилися за цю можливість? Я навіть не впевнений, що у мене щось вийде. Воно... воно працює не щоразу, коли я роблю спробу. — Він знав, що ніхто до них не наблизився, проте однаково озирнувся навкруги. Всі оточили Камінь широким колом і чекали, спостерігаючи за ними здалеку, аби не чути того, що призначалося не для їхніх вух. — Інколи саїдін поруч. Я можу її відчувати, але забажай я її торкнутися, вона може виявитися не ближче місяця на небі. І навіть якщо це спрацює, а якщо я перенесу нас кудись, де ми не зможемо дихати? Яка користь із цього буде для Мета? Чи для Рога?

— Ти — Відроджений Дракон, — промовила вона стиха. — Так, звісно, ти можеш померти, але я не думаю, що Візерунок дозволить тобі померти, доки твоя частина не буде завершена. А з іншого боку, наразі на Візерунок лягла Тінь, і хто може сказати, як це впливає на плетіння? Тобі залишається лише одне: йти за своєю долею.

— Я — Ранд аль’Тор, — вигукнув він. — Я не Відроджений Дракон. І я не буду Лжедраконом.

— Ти — той, хто ти є. То ти зробиш вибір чи стоятимеш тут, доки твій друг помре?

Ранд почув, що мимоволі скрегоче зубами, і змусив себе розтиснути щелепи. Символи нічим не різнилися між собою, принаймні для нього. Написи також означали не більше, ніж відбитки курячих лапок. Нарешті він зупинився на одному, стріла на якому вказувала ліворуч, бо десь там лежав мис Томан, а сама стріла виходила за межі кола, бо це означало звільнення, якого він так прагнув. Йому хотілося розреготатися. Такі дрібниці, а він ставить на них своє життя і життя своїх супутників.

— Підійдіть ближче, — гукнула Верін решті загону. — Тримайтеся поруч, так буде краще. — Вони підкорилися, лише на мить завагавшись. — Час починати, — промовила вона, коли всі зібралися тісним гурточком.

Відкинувши плащ на спину, Верін поклала долоні на кам’яний стовп, але Ранд бачив, що вона спостерігає за ним краєм ока. Він чув, як вояки, що стояли тепер тісним колом, нервово покашлюють та прочищають горло, як Уно вилаяв когось, хто забарився стати поруч з іншими, як Мет спробував кволо пожартувати, як голосно зглитнув Лоял. Він увійшов у порожнечу.

Тепер це було дуже легко. Полум’я поглинуло страх та гнів і зникло, перш ніж він устиг його сформувати до кінця. Зникло, залишивши по собі лише порожнечу та сяйво саїдін — дражливе, болюче, нудотне та звабливе. Він... потягнувся до нього... і сяйво сповнило його, сповнило відчуттям життя. Ранд не поворухнув жодним м’язом, але він відчував, наче весь тремтить, вібрує від потоку Єдиної Сили, що хлинув у нього. Символ виник перед ним — стріла, що протинає коло, і цей символ плавав над порожнечею, такий твердий, як камінь, на якому його було вирізьблено. Він скерував потік Єдиної Сили, що йшов крізь нього, до цього символу.

Символ замерехтів, блимнув.

— Щось відбувається, — сказала Верін. — Щось...

Світ блимнув.

Залізний замок покотився підлогою фермерського будинку, і Ранд впустив гарячий чайник, коли у дверях вималювалася величезна постать з баранячими рогами, а за нею чорніла Ніч Зими.

— Біжи! — закричав Тем. Блиснув меч, і траллок упав, але, падаючи, встиг ухопити Тема і потягти його за собою.

А у двері вже лізли нові й нові чудовиська, закуті в чорні обладунки, з людськими обличчями, спотвореними звірячими пащами, дзьобами та рогами, і химерно викривлені мечі прохромили Тема, коли він намагався підвестися, зубчасті сокири описали дуги й опустилися, сталь забагряніла.

— Тату! — скрикнув Ранд.

Рвонувши ніж із пояса, він перестрибнув через стіл і кинувся на допомогу батькові, і ще раз скрикнув, коли перший удар меча протнув йому груди.

Кров, пухирячись, ринула йому з рота, а в голові прошепотів голос: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим.

Ранд силкувався втримати символ, наче крізь товщу води чуючи голос Верін:

— ...не так...

Сила переповнювала його.

Блим.

Одружившись з Еґвейн, Ранд почувався щасливим і намагався не піддаватися нападам дивного настрою, коли йому здавалося, наче має бути ще щось, щось інше. Новини приходили до Межиріччя разом із крамарями та з купцями, що приїжджали по вовну та тютюн, і в новинах цих завжди йшлося про нові лиха, про війни, що спалахували всюди, і про Лжедраконів також. Одного року ні крамар на своєму фургоні, ні купецькі каравани так і не з’явилися, а коли вони все ж таки приїхали наступного року, то принесли звістку, що повернулося військо Артура Яструбине Крило, чи принаймні їхні нащадки. Казали, що старі королівства впали, а нові хазяї, котрі використовували в битвах прикутих до них на ланцюгу Айз Седай, зруйнували вщент Білу Вежу і посипали сіллю місце, де стояв Тар Балон. Айз Седай більше нема.

Коли Еґвейн померла, він годинами сидів сам-один на її могилі, з намоклою від сліз сивуватою бородою. Хвороба його повернулася, і він розпадався на очах: втратив останні два пальці на правій руці і один на лівій, від вух залишилися самі шрами, і люди бубоніли, що від нього тхне тлінню. Депресія його посилилася.

Проте коли прийшли жахливі звістки, ніхто не був проти, аби він встав поряд. Траллоки та щезники вийшли з Гнилолісся, а разом з ними почвари, про яких ніхто раніше не чув, і новим хазяям світу довелося відступити попри всю їхню могутність. Ось чому Ранд узяв лук — у нього саме вистачало пальців натягувати тятиву — й зашкутильгав разом із колонами, що вирушили на північ, до ріки Тарен, з чоловіками з усіх сіл, з кожного куточка Межиріччя, які прихопили з собою хто лук, сокиру чи рогатину на дикого звіра, а хто — меч, що довгі роки іржавів на горищі. Ранд також прихопив меча, що мав тавро чаплі на лезі, хоч він і не знав, що з ним робити. Він знайшов його після смерті Тема. Жінки теж ішли пліч-о-пліч із чоловіками, несучи на плечах зброю, яку лише змогли відшукати. Деякі з них говорили зі сміхом, що мають дивне відчуття, ніби це відбувається з ними не вперше.

І на березі ріки Тарен межиріченці зустріли нападників — нескінченні орди траллоків. Тих вели щезники, що вийшли з нічних кошмарів, вели під мертвотно-чорним знаменом, що, здавалося, пожирало світло. Ранд побачив це знамено й подумав, що його знову охопило божевілля, бо йому здалося, що він і був народжений для того, аби битися з цим знаменом. Він випускав в нього стрілу за стрілою, вкладаючи в це всю свою майстерність, прикликавши на допомогу порожнечу, не переймаючись тим, що траллоки перейшли ріку, що чоловіки й жінки вмирають по праву й по ліву руку від нього. Один із траллоків прохромив його мечем і стрибками помчав далі, вглиб Межиріччя, виючи через невтолиму спрагу крові. І, лежачи горілиць на березі Тарена, дивлячись, як темнішає полуденний небосхил, дихаючи все слабкіше, він почув голос: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим.

Символ зі стрілою та колом пересунувся, напис спотворився, і він силою волі повернув його на місце.

До нього долинув голос Верін:

— ...правильно. Щось...

Сила вирувала.

Блим.

Тем намагався втішати Ранда, коли Еґвейн захворіла і померла за тиждень до свого з Рандом весілля. Найнів теж його втішала, але вона сама була приголомшена, бо попри все своє уміння не мала жодного уявлення, що саме вбило дівчину. Ранд сидів біля дому Еґвейн, коли вона помирала, і здавалося, в усьому Емондовому Лузі не залишилося такого місця, де б він не чув її криків. Він знав, що має піти звідси. Тем дав йому меч із тавром чаплі на лезі, і хоч він не дуже розводився щодо того, яким чином до пастуха з Межиріччя потрапила така річ, усе ж навчив Ранда з ним вправлятися. Того дня, коли Ранд ішов, Тем дав йому листа, який, за його словами, міг допомогти Рандові вступити до війська Ілліану, відтак обійняв його і промовив:

— Ніколи я не мав іншого сина, і ніколи не хотів іншого. Якщо зможеш, хлопче, повертайся з дружиною, як я зробив свого часу, чи повертайся сам, але в будь-якому разі повертайся.

В Бейрлоні у Ранда вкрали гроші разом із рекомендаційним листом, і ледве не поцупили й меча, а ще він зустрів жінку на ім’я Мін, яка розповідала йому такі божевільні речі про нього самого, що він зрештою подався з міста, аби втекти від неї. Згодом його блукання привели його до Кеймліна, і тут, завдяки своїй вправності з мечем, він вступив до гвардії королеви. Інколи він ловив себе на тому, що задивляється на дочку-спадкоємицю, Елейн, і в такі миті дивні думки лізли йому в голову — наче все відбувається не так, як слід, і в його житті має бути ще щось інше. Елейн, звісно, не помічала його; вона одружилася з принцом із Тіра, хоч і не видно було, що цей шлюб зробив її щасливою. Ранд був звичайним солдатом, колишнім пастухом з крихітного селища майже на західному кордоні, такого далекого, що тільки риски на мапі поєднували його тепер з Андором. До того ж про нього йшла лиха слава шаленця і буяна.

Дехто твердив, що він божевільний, і в спокійніші часи, мабуть, навіть його майстерне володіння мечем не дозволило б йому затриматися у гвардії, але часи були неспокійні. Лжедракони лізли звідусіль, наче той бур’ян. Щойно вдавалося справитися з одним, знаходилося ще двоє чи троє, доки війни не почали шматувати кожну країну. І зійшла тоді Рандова зірка, бо він розкрив таємницю свого божевілля, таємницю, яку — він знав це — мусить берегти. І він беріг. Він міг направляти. У битві завжди знаходилося місце і час для невеличкого, непомітного для інших в сум’ятті сутички направляння, а втім, воно приносило з собою успіх. Інколи направляння спрацьовувало, інколи — ні, але частіше спрацьовувало. Він знав, що божевільний, і цим не переймався. Руйнівна хвороба напосіла на нього, але він не звертав уваги й на неї, та й ніхто не звертав, бо прийшла звістка, що військо Артура Яструбине Крило повернулося і вимагає свої землі назад.

Ранд був на чолі загону в тисячу воїнів, коли королівські гвардійці перевалилися через Імлисті гори; йому не спало на гадку взяти трохи вбік та зайти до Межиріччя — він тепер узагалі рідко коли згадував Межиріччя. А коли розсіяні залишки війська відступали через гори, він командував усією гвардією. Він пройшов весь Андор, воюючи, відступаючи серед моря біженців, доки нарешті не опинився під стінами Кеймліна. Більша частина мешканців Кеймліна вже втекла з міста, і багато хто радив війську відступити ще далі, але Елейн, тепер уже королева, присяглася, що вона не покине Кеймлін. Вона б і не глянула на його знищене шрамами та хворобою обличчя, але він не міг її залишити. Отже, те, що лишилося від гвардії королеви, приготувалося захищати королеву, покинуту своїм народом.

Під час битви за Кеймлін до нього прийшла Сила, і він метав блискавки та вогонь в нападників, і розчахував землю під їхніми ногами, але до нього знову прийшло відчуття, що він був народжений для чогось іншого. Бо хай що би він не робив, ворогів, яких він намагався зупинити, було занадто багато і серед них теж були такі, які могли направляти. Зрештою блискавка влучила в Ранда, і він упав з палацової стіни — обгорілий, з переламаними кістками, стікаючи кров’ю, і коли вже останній подих клекотів у горлі, він почув шепіт: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим.

Ранд щосили намагався втримати порожнечу, а вона здригалася від блимання світів, наче від ударів молотом, намагався утримати єдиний символ серед тисячі інших, що проносилися поверхнею порожнечі. Він що було змоги тримався лише одного символу.

— ...йде не так! — кричала Верін.

Сила стала усім.

Блим. Блим. Блим. Блим. Блим. Блим.

Він був солдатом. Він був пастухом. Був жебраком, і королем теж був. Він був фермером, менестрелем, моряком, теслею. Народився, жив і помер аїльцем. Він помирав божевільним, помирав, згниваючи за життя, помирав від хвороб і від старості. Його страчували, і натовп радісними криками вітав його страту. Він проголошував себе Відродженим Драконом і здіймав свій стяг до неба; він тікав від Сили, ховався від неї; він жив і помирав, так і не дізнавшись головного про себе. Йому вдавалося протистояти безуму та хворобі впродовж довгих років; його не вистачало і на два роки. Іноді Морейн приходила і забирала його з Межиріччя — одного чи з тими з його приятелів, кому вдалося вижити в Ніч Зими; інколи вона цього не робила. Іноді за ним приходили інші Айз Седай. Іноді — з Червоної Аджі. Еґвейн одружувалася з ним; Еґвейн, з суворим обличчям, в мантії Престолу Амерлін, очолювала Айз Седай, що прийшли його вгамувати; Еґвейн, зі сльозами на очах, встромляла кинджал йому в серце, і він помирав зі словами вдячності на вустах. Він кохав інших жінок, брав шлюб з іншими жінками. Елейн, і Мін, і білява донька фермера, яку він зустрів на шляху до Кеймліна, і жінки, яких він ніколи не бачив, доки не прожив ці життя. Сотню життів. Більше. Так багато, що він не міг їх порахувати. І в кінці кожного життя, коли він лежав, помираючи, в мить останнього подиху, голос шепотів йому у вухо: Я знову переміг, Льюсе Теріне.

Блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим блим Порожнеча зникла, контакт із саїдін розірвався, і Ранд важко гепнувся; від такого падіння йому виперло би дух, от тільки він і так уже ледь дихав. Щокою та долонями він відчув шорсткий камінь. Було холодно.

Він побачив Верін — розпростерта на землі, вона намагалася перевернутися і стати навкарачки. Він відчув, як хтось голосно блює, і підвів голову, щоби роздивитися навкруги. Уно стояв на колінах, витираючи рота тильною стороною долоні. Ніхто не тримався на ногах, крім коней, та й ті наче задерев’яніли, тремтячи та дико водячи більмами. Інґтар витяг меча і, стискаючи руків’я так, що лезо ходило ходором, дивився просто перед собою невидющими очима. Лоял сидів приголомшений з виряченими очима, а його руки звисали безвільно, наче у ляльки. Мет скрутився клубком, закривши голову руками, а Перрин уп’явся пальцями в обличчя, наче хотів видерти побачене чи, може, видряпати очі, що це бачили. Усі воїни були не в кращому стані. Масима плакав, не криючись, сльози стікали по його обличчю, а Гюрін крутив головою, наче шукаючи, куди би втекти.

— Що?.. — Ранд замовк і зглитнув. Він лежав на шерехатій, вивітреній кам’яній брилі, наполовину вгрузлій у землю. — Що сталося?

— Викид Єдиної Сили. — Айз Седай зіп’ялася на хисткі ноги і, здригнувшись, обсмикнула на собі сукню. — Нас немовби штовхали... силоміць... Поштовх йшов наче нізвідки. Ти мусиш навчатися контролювати це. Мусиш! Такий обсяг Сили може спалити тебе на попіл.

— Верін, я... я жив... я був... — Він усвідомив, що лежить на заокругленій брилі. Портальний камінь. Квапливо, хитаючись, скочив на ноги. — Верін, я жив і помирав бозна-скільки разів. І щоразу все було по-іншому, але це відбувалося зі мною. Зі мною.

— Лінії, які поєднують Можливі світи, прокладені тими, хто знав Числа Хаосу. — Верін пересмикнуло; здавалося, вона промовляє до себе. — Ніколи про таке не чула, але ніщо не завадило би нам народитися в цих світах. Але тоді ми мали би прожити інші життя. Ну, звісно. Різні життя, бо події могли би відбуватися по-різному.

— То ось що це було? Я бачив... ми бачили... якими могли би бути наші інші життя? — Я знову переміг, Льюсе Теріне. Ні! Я — Ранд аль’Тор!

Верін струснулася і глянула на нього:

— Тебе дивує, що твоє життя могло би скластися геть інакше, якби ти обирав інші шляхи чи події складалися б інакше? Хоч я ніколи би не подумала, що я... Добре. Важливо те, що ми дісталися сюди. Хоч і не так, як сподівалися.

— Куди це — сюди? — не зрозумів Ранд.

Ліс стеддінґу Тсофу зник, навколо була пагорбкувата долина. Трохи на захід виднівся якийсь ліс та пасмо пагорбів. Коли загін зібрався навколо Каменя поблизу стеддінґу, день був у розпалі, а тут сонце на сірому небі стояло низько, і видно було, що до полудня ще далеко. Поодинокі дерева неподалік розчепірили голе гілля, лише де-не-де на них зосталось яскраве листя. Зі сходу налетів холодний вітер, погнав землею кушпелу.

— Ми на мисі Томан, — відповіла Верін. — Це той Камінь, до якого я подорожувала. Не треба було тобі намагатися перенести нас просто сюди. Не знаю, що пішло не так, і, боюся, мені про це ніколи не дізнатися, але, висновуючи з цих дерев, зараз пізня осінь. Ранде, часу нам не вдалося виграти. Ми втратили час. Я би сказала, за чотири місяці ми б змогли дістатися сюди і верхи.

— Але ж я не...

— Ти мусиш дозволити мені скеровувати тебе в таких речах. Я не можу тебе навчити, це так, але, можливо, мені вдасться принаймні не дати тобі вбити себе, і всіх нас також, коли ти зайдеш надто далеко. Навіть якщо ти не вб’єш себе миттєво, якщо Відроджений Дракон лише самоспалиться, наче стекла воском свічка, хто тоді вийде на двобій із Мороком?

Вона не стала чекати на його подальші протести, а натомість посунула до Інґтара.

Шайнарець сіпнувся, коли Айз Седай торкнулася його руки, і подивився на неї безтямними очима.

— Я ходжу у Світлі, — хрипко вигукнув він. — Я знайду Ріг Валіра та знищу Шайол Гул. Я зроблю це!

— Звісно, зробите, — промовила вона заспокійливо. Взяла його обличчя в руки, і він раптом глибоко зітхнув, вочевидь, звільняючись від якогось жахливого видіння та приходячи до тями. Лише в очах ще стояв темний спогад.

— Ось так, — мовила Верін, — цього достатньо. Подивлюся, як я зможу допомогти решті. Ми все ще можемо повернути Ріг, але рівнішою наша стежина не стала.

Верін пішла поміж інших, зупиняючись на хвилину біля кожного, а Ранд підійшов до друзів. Коли він нахилився допомогти Метові сісти, той смикнувся і, втупившись у нього, вхопив обома руками за куртку:

— Ранде, я б ніколи не розповів нікому про... про тебе. Нізащо б тебе не зрадив. Ти маєш у це вірити! — Він мав ще гірший вигляд, ніж зазвичай, та Ранд подумав, що це, мабуть, через переляк.

— Вірю, — мовив Ранд. Цікаво, які життя прожив Мет і що він там робив? Напевно, розпатякав комусь, інакше не став би так перейматися. Він не міг тримати за це зла на приятеля. То були інші Мети, не цей. Тим паче після того, як він побачив деякі варіанти себе самого... — Я тобі вірю. Перрине?

Хлопець, зітхнувши, відняв руки від обличчя і підвів кучеряву голову. На його чолі та щоках багряніли відмітини від нігтів. По жовтих очах не можна було зрозуміти, що у Перрина на думці:

— У нас не такий багатий вибір, еге ж, Ранде? Хай що б трапилося, хай як ми вчинили, деякі речі завжди залишаються тими самими. — Він голосно видихнув. — Де це ми? В одному з тих світів, про які говорили ви з Гюріном?

— Це мис Томан, — відповів йому Ранд. — У нашому світі. Принаймні так каже Верін. І наразі осінь.

Мет захвилювався:

— Як таке могло?.. Ні, я не хочу знати, як це сталося. Але як ми тепер збираємося знайти Фейна та кинджал? За цей час він міг опинитися де завгодно.

— Він тут, — запевнив приятеля Ранд. Він сподівався, що так воно і є. Фейн мав час сісти на корабель і відплисти куди забажає. Мав час дістатися до Емондового Лугу. Або до Тар Балона. Світло, будь ласка, хай йому не набридло чекати. Якщо він скривдить Еґвейн чи ще когось в Емондовому Лузі, я... Спопели мене Світло, я намагався прибути сюди вчасно.

— Усі міста на мисі Томан лежать на захід звідси, — голосно, аби всі могли почути, оголосила Верін. Всі вже звелися на ноги, крім Ранда та двох його друзів; продовжуючи говорити, Айз Седай наблизилася до Мета і поклала на нього руки. — Хоча тут небагато таких селищ, які можуть називатися містами. Якщо ми хочемо знайти сліди, залишені Друзями Морока, нам варто починати з західної частини мису. А ще, гадаю, нам не варто марнувати світлу добу дня, розсиджуючись тут.

Коли Мет, закліпавши, звівся на ноги — виглядав він хворим, як і раніше, але рухався жваво, — Верін поклала руки на Перрина. А коли ж вона підійшла до Ранда, він позадкував.

— Не будь дурнем, — сказала вона.

— Мені не потрібна допомога від вас, — тихо промовив він. — Ані від вас, ані від будь-якої Айз Седай.

У неї затремтіли губи:

— Як скажеш.

Вони негайно розсілися по конях і поскакали на захід. Портальний камінь залишився у них за спинами. Ніхто не протестував, а Ранд і поготів. Світло, не дай мені запізнитися.