Велике полювання

Розділ 40 Дамані

Еґвейн спішилася, щойно почала відкриватися Брама, і коли Ліандрін дала сигнал виходити, обережно й повільно вивела зі Шляхів кошлату кобилу. І навіть за всієї обачності — вони з Белою раптом стали рухатися ще повільніше — заплутались у заростях, що їх притиснула відкрита Брама. Тут Шляхова брама ховалась у густому чагарці, що приступав до неї впритул. Поблизу була жменька дерев, і ранковий вітерець хвилював листя. Тут воно було трохи барвистішим, ніж у Тар Балоні.

Дівчина стояла й дивилася, як услід за нею проходять Браму її подруги, і хіба за хвилину помітила, що неподалік є чужі люди. Ті стояли по інший бік воріт, тож побачити їх крізь Браму було неможливо. Помітивши незнайомців, вона з недовірою втупилася на них: це була найдивніша публіка, яку їй хоч колись доводилось бачити, та й про війну на мисі Томан вона наслухалася достатньо.

Озброєні чоловіки — не менше п’ятдесяти — в обладунках з перекриваними сталевими пластинами на грудях і в тьмавих чорних шоломах, що скидалися на голови химерних комах, сиділи в сідлах або ж стояли біля коней, дивлячись на Еґвейн та жінок, які одна за одною вигулькували з Брами, та перемовляючись між собою. Один із вояків — з непокритою головою і гачкуватим носом, високий, темнолиций, — тримав розфарбований і позолочений шолом біля стегна і приголомшено спостерігав за тим, що відбувається. Поруч із солдатами знаходилися і жінки. Дві з-поміж них, в однотонних темно-сірих сукнях і з широкими срібними нашийниками, не відводили уважних очей від тих, кого випускала Брама. За спиною кожної з них стояло ще по жінці майже впритул, так наче збиралися щось нашіптувати їм у вухо. Ще дві жінки, що трималися трохи осторонь, були вдягнуті у пишні спідниці-штани, що сягали щиколоток і були прикрашені вставками з вишитими на них блискавками на спідницях і грудях. Найдивнішою з-поміж них була остання жінка, що напівлежала у паланкіні, який несли вісім м’язистих, голих по пояс чоловіків у бахматих чорних штанах. Череп жінки був поголений з обох боків, і тільки посередині лишалося широке пасмо чорного волосся, що спадало їй на спину. Ця жінка буда вбрана у довгу мантію кремового кольору, гаптовану квітами та птахами в блакитних медальйонах, дбайливо розкладену таким, чином, аби видно було білі нижні спідниці в рясних брижах. Жінка мала довгі, чи не в дюйм завдовжки, нігті, а нігті на мізинці та підмізинному пальці кожної руки були ще й пофарбовані синім лаком.

— Ліандрін Седай, — стурбовано запитала Еґвейн, — ви знаєте цих людей?

Її подружки не відпускали повіддя, наче сумнівались, чи не доведеться застрибнути на коней і втікати, проте Ліандрін вставила на місце листок Авендесора і, коли Брама почала зачинятися у неї за спиною, впевнено ступила крок уперед.

— Висока леді Сурот? — промовила Ліандрін, чи то запитуючи, чи то стверджуючи.

Жінка в паланкіні ледь помітно нахилила голову:

— Ти — Ліандрін. — Вона говорила нерозбірливо, і Еґвейн не відразу її зрозуміла. — Айз Седай, — додала Сурот, скрививши вуста, а між солдатами здійнявся гомін. — Треба робити все швидко, Ліандрін, щоби нас не заскочили патрулі. Привертати до себе увагу Шукачів Правди тобі так само невигідно, як і мені. Я мушу повернутися до Фалме, перш ніж Турак дізнається, що я кудись поїхала.

— Про що це ви? — наполегливо запитала Найнів. — Що вона верзе, Ліандрін?

Ліандрін поклала руку на плече Найнів, а іншу — на плече Еґвейн.

— Це ті дві, про яких я вам казала. А он ще одна, — вона кивнула в бік Елейн. — Це дочка-спадкоємиця Андору.

Дві жінки з вишитими на сукнях блискавками вийшли вперед, зупинившись біля Брами — як запримітила Еґвейн, вони тримали в руках шпулі якогось сріблястого металу — і їх супроводжував воїн з непокритою головою. Він не торкався меча, що висувався у нього з-за плеча, і вуста у нього посміхалися, проте Найнів однаково уважно за ним спостерігала. Ліандрін не виказувала жодних ознак хвилювання, інакше Еґвейн негайно заскочила би в сідло.

— Ліандрін Седай, — з притиском запитала вона, — хто ці люди? Вони тут для того, аби допомогти Ранду й іншим?

Чоловік із гачкуватим носом раптом схопив Мін та Елейн за шиї, а наступної миті все стало відбуватися одночасно. Чоловік вигукнув прокляття, залементувала жінка, а, може, і не одна — Еґвейн не була впевнена. Зненацька вітерець перетворився на ураган, що змів гнівний вигук Ліандрін, розвіяв його разом із хмарою пилу та листя, змусивши гнутися та стогнати дерева. Коні, ставши дибки, пронизливо заіржали. А одна з жінок ступила крок уперед та застібнула щось в Еґвейн на шиї.

Плащ Еґвейн метлявся та виляскував, наче вітрило, а вона, борючись із вітрюганом, смикала за якусь штуку, що опинилася у неї на шиї, на дотик нагадуючи нашийник з гладенько відполірованого металу. Нашийник не піддавався; шалено обмацуючи його, дівчина не знаходила в ньому жодної застібки, хоч і розуміла, що та має десь бути. Але нашийник здавався монолітним. Сріблясті кільця, що їх тримали в руках жінки, розгорнулися в ланцюжки, і тепер кінець одного такого ретязя звисав над плечем Еґвейн, а інший кінець було приєднано до блискучого браслета на лівому зап’ястку жінки. Міцно стиснувши кулак, Еґвейн щосили вдарила жінку просто в око — і, поточившись, сама впала на коліна. В голові у неї дзвеніло. Вона почувалася так, наче їй дав добрячого ляпаса здоровезний чолов’яга.

Коли вона отямилася, вітрюган уже вщух. Багато коней, висмикнувши поводи, бігали навколо, і серед них Бела і кобила Елейн. Солдати, лаючись, важко підводились із землі. Ліандрін спокійно обтрушувала сукню від піску та листя. Мін стояла на колінах, обіпершись руками об землю, і намагалася підвестися, проте ноги її не слухалися. Над нею стояв чоловік з гачкуватим носом, і з руки йому крапала кров. Ніж Мін із закривавленим з одного боку лезом валявся на землі, там, де вона не могла до нього дотягнутися. Найнів і Елейн ніде не було видно, зникла також і кобила Найнів. Солдатів теж поменшало, не було й однієї пари жінок. Дві інші пари залишилися на місці, і тепер Еґвейн роздивилася, що кожна пара була з’єднана між собою срібним шнурком, схожим на той, що з’єднував її з жінкою, яка стояла перед нею.

Жінка присіла навпочіпки біля Еґвейн, потираючи щоку; під її лівим оком уже набрякав синець. Жінка мала вродливе обличчя з великими карими очима та довге чорне волосся; вона була старша за Еґвейн десь років на десять.

— Це тобі перший урок, — сказала вона значливо. В голосі її не чути було ворожості, а радше щось схоже на приязнь. — Цього разу я тебе не каратиму, бо я сама повинна була бути насторожі з дамані, котру щойно зловили. Ти — дамані. Знай це. Дамані, Та, що на повідці, а я — сул’дам, тобто Та, що тримає повідець. Коли дамані та сул’дам з’єднані між собою, все, що відчуває сул’дам, дамані відчуває вдвічі сильніше. Може й померти. Отже, ти мусиш запам’ятати, що ніколи не зможеш вдарити сул’дам чи зашкодити їй, а мусиш берегти свою сул’дам навіть більше, ніж себе. Мене звуть Рінна. Як тебе звати?

— Я не те... що ви сказали, — пробурмотіла Еґвейн. Вона знову смикнула нашийник, що обхопив їй горло. Він, як і раніше, не піддавався. Їй блиснула в голові думка збити жінку з ніг та спробувати зірвати у неї з руки браслет, але вона її відкинула. Навіть якщо солдати не кинуться її зупиняти — а досі вони, здавалося, не звертали жодної уваги на неї та Рінну, — в Еґвейн було гнітюче відчуття, що Рінна не бреше. Вона торкнулася лівого ока й поморщилася від болю; око не здавалося набряклим, отже, синця нема, як у Рінни, але це місце однаково боліло. Її ліве око, і в Рінни теж ліве.

Вона підвищила голос:

— Ліандрін Седай, чому ви дозволяєте їм так чинити?

Ліандрін обтрушувала пилюку з долонь і навіть оком не повела в бік Еґвейн.

— Перше, чого ти маєш навчитися, — проказала Рінна, — це точно виконувати те, що тобі кажуть, і без зволікань.

Еґвейн охнула. Раптом її шкіру від п’ят аж до голови почало пекти і колоти, так наче вона викачалася в заростях жалкої кропиви. Вона труснула головою, і біль посилився.

— Багато хто із сул’дам вважає, — продовжувала Рінна майже приязним тоном, — що дамані не можна мати імені, чи принаймні мати лише те, що дають їм самі сул’дам. Але саме я тебе взяла на повідець, і я дозволю тобі залишити твоє ім’я. Якщо ти не будеш мене засмучувати. Наразі я трохи засмучена твоєї поведінкою. То ти справді хочеш мене розсердити?

Еґвейн, тремтячи, заскреготіла зубами. Аби не почати нестямно розчухувати сверблячу шкіру, вона вп’ялася нігтями в долоні. Дурепа! Йдеться тільки про твоє ім’я.

— Еґвейн, — насилу вимовила вона. — Мене звати Еґвейн аль’Вір.

І водномить пекучий свербіж ущух. Вона уривчасто видихнула.

— Еґвейн, — повторила Рінна. — Гарне ім’я.

І, на жах Еґвейн, Рінна поплескала її по голові, так наче та була собакою.

Тепер вона зрозуміла нотки, що їх розчула в голосі цієї жінки: доброзичливість до собаки, що проходить вишкіл, а не приязнь однієї людської істоти до іншої.

Рінна захихотіла:

— Тепер ти розлютилася ще сильніше. Якщо ти збираєшся знову мене вдарити, не забувай, що сильно бити не можна, бо ти відчуєш вдвічі сильніший біль, аніж я. І не намагайся направляти; цього ти не зможеш зробити без моєї спеціальної команди.

У Еґвейн засмикалося око. Вона змусила себе підвестися і спробувала ігнорувати Рінну, наскільки можливо було з нашийником на горлі ігнорувати людину, яка тримала в руках повідець. Жінка знову захихотіла, і Еґвейн відчула, що у неї палають щоки. Вона хотіла би підійти до Мін, та повідець, на якому тримала її Рінна, був закороткий для цього.

— Мін, ти в порядку? — тихо гукнула вона.

Мін обережно звелася навпочіпки й кивнула, а тоді приклала руку до голови, наче шкодуючи про цей рух.

Раптом ламана блискавка протяла чистий небосхил і вдарила віддалік у гущу дерев. Еґвейн здригнулася від несподіванки, а тоді зненацька посміхнулася. Найнів усе ще на волі, і Елейн теж. Якщо хтось і може звільнити її та Мін, то це Найнів. Посмішка зникла з її обличчя, і вона люто глипнула на Ліандрін. Хай заради чого ця Айз Седай їх зрадила, вона за це заплатить. Одного дня. Так чи інакше. Лютий погляд пропав намарне: Ліандрін дивилася на паланкін і більше ні на що не зважала.

Носильники опустилися на коліно, поставили паланкін на землю, звідти вийшла Сурот, дбайливо розправила сукню і попростувала до Ліандрін, нечутно ступаючи ногами в м’яких черевичках. Вони з Ліандрін були приблизно одного зросту. Чорні очі та карі очі зустрілися на одному рівні.

— Ти мала привести мені двох, — промовила Сурот. — Натомість я маю лише одну, ще дві втекли, причому одна з них наділена значно більшою силою, ніж мені дали зрозуміти. Вона приверне увагу всіх патрульних у радіусі двох ліг.

— Я привела тобі трьох, — спокійно відказала Ліандрін. — Якщо ти не в змозі їх утримати, можливо, наш господар знайде серед вас когось іншого, готового йому служити. Ти переймаєшся через дрібниці. Якщо з’являться патрульні, вбий їх.

Блискавка вдарила знову, вже ближче, а за мить чи дві в тому місці, куди вона вцілила, щось загримкотіло. У повітря здійнялася хмара пилу. Ані Ліандрін, ані Сурот цього не помітили.

— Я все ще можу повернутися до Фалме з двома дамані, — промовила Сурот. — Мене засмутить, якщо... Айз Седай... — це прозвучало так, наче вона вилаялася, — піде звідси вільною.

Вираз обличчя Ліандрін не змінився ні на йоту, та Еґвейн побачила, що Айз Седай раптом оточило сяйво.

— Стережіться, висока леді, — гукнула Рінна. — Вона приготувалася!

Вояками пробіг рух — вони хапалися за мечі та списи, але Сурот лише схрестила перед собою руки, позираючи на Ліандрін поверх пальців з довгими нігтями.

— Ти ніколи й пальцем не поворухнеш проти мене, Ліандрін. Це не сподобається нашому господарю, і тут я значно потрібніша, ніж ти. А ще ти боїшся його значно більше, ніж перетворитися на домані.

Ліандрін посміхнулася, хоча білі плями на щоках виказували її лють.

— А ти, Сурот, боїшся його більше, ніж того, що я спопелю тебе на тому місці, де ти стоїш.

— Саме так. Ми обидві його боїмося. Але навіть потреби нашого господаря з часом зміняться. Колись усіх марат’домані буде зрештою взято на повідець. Можливо, саме я надягну нашийник на твою чарівну шийку.

— Саме так, Сурот. Потреби нашого господаря зміняться. Я нагадаю тобі про це, коли ти стоятимеш переді мною на колінах.

Височезне дерево груболиста десь за милю від них зненацька перетворилося на ревучий факел.

— Це починає набридати, — промовила Сурот. — Елбаре, відклич їх.

Чоловік із гачкуватим носом дістав ріг, невеличкий, що вміщався у нього в кулаку. Але звук у нього був гучний, різкий, аж пронизливий.

— Тобі треба знайти жінку на ім’я Найнів, — кинула Ліандрін. — Елейн не має цінності, але та жінка і ось ця дівчина повинні бути на ваших кораблях, коли вони відпливатимуть.

— Я чудово знаю, що було наказано, марат’дамані, хоча я дорого би заплатила, аби зрозуміти сенс цього.

— Тобі, крихітко, кажуть лише стільки, — зневажливо вишкірилася Ліандрін, — скільки тобі дозволяється знати. Пам’ятай, що ти служиш і коришся. Цих двох треба переправити через Аритський океан і там тримати.

— Я не стирчатиму тут, аби розшукати цю Найнів, — пирхнула Сурот. — Якщо Турак передасть мене до рук Шукачів Правди, я не зможу більше бути корисною нашому господареві. — Ліандрін розкрила було рота, аби гнівно заперечити, та Сурот не дала їй і слова сказати. — Цій жінці недовго гуляти на волі. Жодній із них. Коли ми відпливатимемо, ми прихопимо з собою усіх жінок цієї жалюгідної країни, здатних направляти, хай навіть трохи, і на всіх них буде нашийник та повідець. Якщо ти хочеш залишитися і пошукати їх, будь ласка. Незабаром тут проходитиме патруль у пошуках отого наброду, що все ще переховується вдалині від міст. Інколи вони беруть на полювання і дамані, і вони не розбиратимуться, якому господарю ти служиш. Якщо ти вцілієш у сутичці, нашийник та ланцюг стануть тобі наукою в новому житті, і я сумніваюся, щоби наш господар завдав собі клопоту звільняти дурепу, що дозволила себе впіймати.

— Якщо хоча б одна із них залишиться тут, — з притиском відказала Ліандрін, — наш господар завдасть собі клопоту з тобою, Сурот. Ти мусиш вивезти звідси їх обох, або ти за це заплатиш.

Вона попрямувала до Брами, стиснувши в кулаку повіддя своєї кобили. Незабаром стулки Брами вже зачинялися за нею.

Вчвал примчали солдати, які шукали Найнів та Елейн. З ними були і дві пари жінок, дамані та сул’дам. З’єднані нашийником, повідцем та браслетом, жінки скакали бік у бік. Три чоловіки вели за повіддя коней з тілами, перекинутими через сідла. Еґвейн відчула сплеск надії, коли побачила, що Всі вбиті в об ладунках. Їм не вдалося схопити ні Найнів, ані Елейн.

Мін спробувала підвестися, але чоловік з гачкуватим носом поставив ногу в чоботі дівчині між лопаток, притиснувши її до землі. Хапаючи ротом повітря, вона робила слабкі спроби вивільнитися.

— Дозвольте мені сказати, висока леді, — промовив чоловік. Сурот ледь помітно нахилила голову, і він продовжив: — Ця селючка мене порізала. Якщо вона не потрібна високій леді, можу я?..

Сурот знову ледь помітно кивнула, вже відвертаючись, і він потягнувся до меча, що висів у нього за спиною.

— Ні! — закричала Еґвейн. Вона почула, як стиха вилаялася Рінна, і раптом уся її шкіра знову запекла, гірше, ніж минулого разу, але вона не замовкала. — Будь ласка! Висока леді, будь ласка! Це моя подруга! — окрім пекучого свербежу, вона раптом відчула такий сильний біль, якого ще ніколи не відчувала. Кожен м’яз звело судомою, скрутило у вузол; дівчина ницьма упала на землю, стогнучи, але вона бачила, як важке вигнуте лезо меча зблиснуло над піхвами, як Елбар підняв його, тримаючи обома руками. — Будь ласка! Мін!

Раптом біль як рукою зняло. Залишився лише спогад. Перед обличчям Еґвейн з’явилися блакитні оксамитові черевички Сурот, тепер забруднені землею. Але вона дивилася лише на Елбара. Він так і стояв із здійнятим мечем, натискаючи однією ногою на спину Мін... але не рухався.

— Ця селянка — твоя подруга? — промовила Сурот.

Еґвейн ворухнулася, намагаючись підвестися, але, помітивши здивовано вигнуту брову Сурот, залишилася розпростертою на землі, лише голову підвела. Вона має врятувати Мін. Якщо для цього треба плазувати... Вона спробувала вишкіритися, заскреготівши зубами, сподіваючись, що це хоч трохи схоже на посмішку:

— Так, висока леді.

— І якщо я її помилую, якщо дозволю їй інколи тебе відвідувати, ти будеш наполегливо працювати і вчитися того, чого тебе навчатимуть?

— Буду, висока леді. — Вона пообіцяла би що завгодно, аби не дати мечу опуститися і розкроїти Мін голову. Я навіть дотримуватимуся свого слова, гірко подумала вона, доки муситиму це робити.

— Посади цю дівчину на її коня, Елбаре, — наказала Сурот. — Прив’яжи її, якщо вона не зможе триматися в сідлі. Якщо ця дамані мене засмутить, тоді, можливо, я віддам тобі голову цієї дівчини. — Вона вже прямувала до паланкіна.

Рінна ривком поставила Еґвейн на ноги та підштовхнула до Бели, але та не відривала очей від Мін. Елбар повівся з Мін не лагідніше, ніж Рінна з нею, але вона сподівалася, що з Мін усе добре. Принаймні Мін ухилилася від спроб Елбара прив’язати її до сідла і сама сіла на свого коня майже без допомоги.

Дивна процесія вирушила в західному напрямку — попереду Сурот, а Елбар трохи позаду її паланкіна, втім, досить близько, аби негайно виконати будь-який її наказ. За ними їхали верхи Рінна та Еґвейн, за ними — солдати, а Мін та інші сул’дам зі своїми дамані скакали позаду колони. Жінка, яка, вочевидь, мала надягти нашийник на Найнів, крутила в руках скручений кільцями повідець і мала роздратований вигляд. Вони їхали повз невисокі пагорби, вкриті рідколіссям, і невдовзі стовп диму від охопленого полум’ям груболиста перетворився на розпливчасту плямку на небосхилі.

— Тобі зробили велику честь, — проказала Рінна трохи згодом. — З тобою говорила висока леді. Іншого разу на знак цього я б дозволила тобі носити стрічку. Але оскільки ти сама привернула до себе її увагу...

Еґвейн зойкнула, бо їй здалося, що її вперіщили батогом по спині, а тоді по ногах, по плечах. Удари сипалися на неї зі всіх боків; вона розуміла, що захищатися намарно, та не могла не змахувати руками, наче намагаючись заслонитися. Вона кусала губи, аби не стогнати, але сльози однаково котилися їй по щоках. Бела фиркала й кидалася, але срібний повідець, що йшов від руки Рінни, не давав їй помчати геть. Ніхто з солдатів не озирнувся на них.

— Що ви з нею робите? — заволала Мін. — Припиніть!

— Ти живеш лише з ласки... Мін, чи не так? — спокійно мовила Рінна. — Хай це буде уроком і для тебе. Доки ти намагатимешся втрутитися, покарання триватиме.

Мін підняла стиснуту в кулак руку, тоді дала їй безсило впасти:

— Я не втручатимусь. Тільки припиніть, будь ласка. Еґвейн, пробач мені.

Невидимі удари сипалися ще кілька секунд, наче для того, аби Мін зрозуміла, що її втручання не досягло мети, потім припинилися, але Еґвейн усе ще продовжувала здригатися. Цього разу біль не вщух. Вона засукала рукав, певна, що побачить рубці, проте на шкірі не було жодних слідів. Залишилися тільки відчуття. Еґвейн важко зглитнула.

— Це не твоя провина, Мін. — Бела задерла голову, закочуючи очі, і Еґвейн поплескала її по кудлатій шиї. — І не твоя теж.

— Це твоя провина, Еґвейн, — зауважила Рінна. Вона говорила з такою терплячістю, була така доброзичлива до тієї, яка здавалася надто тупою, аби розуміти, як годиться чинити, а як ні, що Еґвейн кричати хотілося. — Якщо дамані карають, це завжди її провина, хай навіть вона цього не розуміє. Дамані повинна вгадувати, чого хоче її сул’дам. Дамані наче стілець, наче інструмент, вона повинна завжди бути під рукою, але ніколи не вискакувати наперед, аби звернути на себе увагу. А надто увагу когось із високородних.

Еґвейн прикусила губу і відчула присмак крові. Це просто страшний сон. Це не може бути правдою. Чому Ліандрін так вчинила? Чому це відбувається?

— Можна... можна мені запитати?

— Мене можеш запитувати, — усміхнулася Рінна. — Упродовж наступних років цей браслет носитиме не одна сул’дам, бо сул’дам завжди більше, ніж дамані, і багато хто з них з тебе сім шкір спустить, якщо ти підведеш очі від землі або відкриєш рота без дозволу, але я не бачу причини не дозволяти тобі говорити, якщо ти уважна до того, що кажеш.

Одна з інших сул’дам голосно фиркнула. Вона була з’єднана з вродливою темноволосою жінкою середнього віку, яка не відривала погляду від власних рук.

— Ліандрін, — Еґвейн довіку відмовилася додавати до цього імені шанобливу приставку, — і висока леді розмовляли про господаря, якому вони обидві служать. — Перед її очима зринуло обличчя чоловіка зі слідами від загоєних опіків, з рота та очей якого інколи било полум’я, та навіть якщо цей чоловік був лише частиною її нічних кошмарів, надто жахливо було думати саме про нього. — Хто цей господар? Чого він хоче від мене і... і Мін? — Вона знала, що не було сенсу уникати називати ім’я Найнів — навряд чи ці люди забудуть про неї, якщо просто про неї не згадувати, а надто інша, блакитноока, сул’дам, що перебирала в руках порожній повідець, але наразі це був єдиний можливий захист.

— Мені не можна пхати носа в справи високородних, — сказала Рінна, — а тобі й поготів. Висока леді скаже мені те, що зволить сказати, а я скажу тобі те, на що буде моя воля. І хай що би ти побачила чи почула, крім цього, для тебе це повинно залишатися несказаним, непоміченим, так наче воно ніколи й не ставилося. Це шлях до безпеки, а найпаче для дамані. Дамані надто цінні, і їх просто так не вбивають, але за такі речі тебе можуть не тільки жорстоко покарати, а й вкоротити і язика, аби не ляпав зайвого, чи відтяти руки, аби не писали того, чого не треба. Дамані можуть виконувати свою роботу і без язика, і без рук.

Еґвейн відчула, що тремтить, хоч повітря було не таке вже й холодне. Вона щільніше загорнулася в плащ. Зачепившись рукою за нашийник, вона відсмикнула руку, наче обпечена:

— Все це жахливо. Як ви можете вчиняти так із іншими? Який хворий розум міг таке намислити?

Блакитноока сул’дам з порожнім повідцем несхвально зауважила:

— Їй язик уже й зараз зайвий, Рінно.

Рінна тільки посміхнулася терпляче:

— І в чому полягає жах? Хіба ми можемо дозволити розгулювати вільно комусь, хто може робити те, що робить даманії Інколи народжуються чоловіки, здатні стати марат’дамані, якби народились вони жінками, — я чула, що й тут таке трапляється; і їх, звісно, треба вбивати. Але ж жінки не божеволіють. Їм краще стати дамані, ніж наробити лиха, застосовуючи Силу. Щодо розуму, якому першому сяйнула думка про ай’дам, це був розум жінки. І вона називала себе Айз Седай.

Мабуть, недовіра надто чітко відобразилася на обличчі Еґвейн, бо Рінна розреготалася на все горло:

— Коли Льютер Пейндраґ Мондвін, син Яструбиного Крила, вперше зустрівся з Воїнством Ночі, то побачив у його лавах чимало тих, які називали себе Айз Седай. Вони суперничали між собою за могутність та використовували Єдину Силу на полі бою. Одна з них, жінка на ім’я Діейн, вирішила за краще для себе служити імператору — звісно, тоді він ще не був імператором, бо в його війську не було Айз Седай — і прийшла до нього з пристроєм, який вона сама виготовила, і це був перший ай’дам, застебнутий на шиї однієї з її сестер. Жінка в нашийнику не хотіла слугувати Льютеру, однак ай’дам змусив її це робити. Діейн зробила ще багато ай’дам, знайшлися і перші сул’дам, а полонені жінки, котрі називали себе Айз Седай, дізналися, що вони лате марат’дамані, тобто Ті, що мають бути на повідці. Розповідають, що коли саму Діейн узяли на повідець, від її криків ходором ходили Опівнічні Вежі, та, звісно, вона була марат’дамані, а марат’дамані не можна дозволити розгулювати вільно. Можливо, ти виявишся однією з тих, хто здатний виготовляти ай’дам. У цьому разі можеш не сумніватися, з тобою будуть поводитися ласкаво.

Еґвейн тужливо дивилася навколо. Вони їхали між пагорбів, і ті потроху вищали, а рідколісся поступилося місцем невеличким, але густим лісам. Вона була впевнена, що могла б заховатися в одному з них.

— Тобто я маю сподіватися, що мені пощастить і мене пеститимуть, наче улюбленого собачку? — гірко запитала Еґвейн. — До скону сидіти на ретязі у жінок та чоловіків, які вважатимуть мене за тварину?

— Не у чоловіків, — знову реготнула Рінна. — Всі сул’дам — жінки. Якщо цей браслет надіти на чоловіка, найвірогідніше, користі з нього буде не більше, ніж коли ай’дам просто висітиме на гачку в стіні.

— А іноді, — різко втрутилася блакитноока, — і ти, і він — обоє помираєте в страшних муках. — Ця жінка мала гострі вилиці та напружені тонкі губи, і Еґвейн зрозуміла, що лють, схоже, ніколи не сходить із цього обличчя. — Час від часу імператриця розважається, зв’язуючи лордів з дамані. Лордів проймає піт, а Двір Дев’яти Місяців має розвагу. Адже доки браслет не опиниться у нього на руці, лорд ніколи не знає, житиме він чи помре, втім, як і дамані. — Вона зловтішно розреготалася.

— Лише імператриця може собі дозволити так марнувати Зомані, Алвін, — огризнулася Рінна, — а я не збираюся тренувати цю Зомані лише для того, щоб викинути її як непотріб.

— Щось я досі не бачу жодного вишколу, Рінно. Лише безкінечне базікання, наче ви з цією Зомані — дві подружки.

— Може, вже й час подивитися, що вона може робити, — промовила Рінна, змірюючи Еґвейн поглядом. — Ти колись пробувала направляти Силу на такій відстані? — Вона вказала на високий дуб, що самотньо стояв на верхівці пагорба.

Еґвейн, примружившись, подивилася на дерево, що росло десь за пів милі від шляху, яким наразі рухалися солдати та паланкін Сурот. Досі вона працювала з речами, що знаходилися не далі, ніж на відстані руки, але гадала, що може впоратися.

— Не знаю, — відказала вона.

— Спробуй, — наказала їй Рінна. — Відчуй дерево. Відчуй рух соку. Я хочу, аби ти зробила його не лише гарячим, а гарячущим, аби в кожній гілці сік миттєво перетворився на пару. Роби.

Еґвейн із жахом усвідомила, що відчуває спокусу зробити те, що наказує їй Рінна. Вона вже два дні не направляла, навіть не торкалася саїдар; вона затремтіла від бажання наповнити себе Єдиною Силою.

— Я... — за мить, коротку як одне серцебиття, вона відкинула «не буду», бо невидимі рубці від батога пекли ще занадто сильно, аби поводитися так по-дурному. — ...не можу. Надто далеко, я ніколи раніше подібного не робила.

Одна із сул’дам розреготалася грубим голосом, а Алвін докинула:

— Та вона навіть і не намагалася.

Рінна похитала головою майже сумно:

— Коли ти сул’дам вже достатньо довго, — пояснила вона Еґвейн, — ти можеш бачити дамані наскрізь навіть без браслета, а маючи на собі браслет, ти можеш напевне знати, чи намагалася дамані направляти. Ти не повинна ніколи брехати ні мені, ні іншій сул’дам навіть у дрібницях.

Раптом невидимі батоги повернулися, шмагаючи дівчину, куди трапиться. З виском вона спробувала вдарити Рінну, але сул’дам недбало відбила її кулак, а Еґвейн здалося, ніби та огріла її кийком. Вона вдарила Белу п’ятами під боки, проте сул’дам натягнула повідець, і дівчина ледь не вилетіла з сідла. Еґвейн гарячково потяглася до саїдар, маючи на меті вразити Рінну, аби та змушена була припинити покарання, завдати їй такого ж болю, який відчувала сама. Сул’дам лише іронічно похитала головою, і Еґвейн верескнула, відчувши, як її шкіру наче ошпарило. Тільки коли вона відсахнулася від саїдар остаточно, жар став вщухати, а удари батога не припинялися. Вона хотіла крикнути, що спробує, хай тільки Рінна припинить, але спромоглася лише на зойки та стогони.

Наче крізь туман вона чула, що Мін щось розлючено кричить, намагаючись наблизитися до неї, бачила, як Алвін вириває повіддя у неї з рук, як інша сул’дам наказує щось своїй дамані, котра дивиться на Мін. І раптом Мін теж починає волати, розмахуючи руками, наче хоче захистити себе від ударів чи відігнати жалких комах. За завісою власного болю Мін здавалася Еґвейн далекою... далекою.

Удвох вони кричали так голосно, що дехто із солдатів обернувся в сідлі. Позирнувши мигцем, вони розсміялися і знову розвернулися до них спинами. Як сул’дам навчають своїх дамані, їх жодним чином не стосувалося.

Еґвейн здавалося, що цей жах триватиме вічно, та нарешті він минув. Вона обм’якла, привалившись до луки сідла, з щоками, мокрими від сліз, припавши до гриви Бели. Кобила стривожено форкала.

— Це добре, що ти показуєш характер, — спокійно зауважила Рінна. — Найкращі дамані виходять з тих, у кого є характер, є що формувати.

Еґвейн міцно заплющила очі. Якби могла, вона б і вуха затулила, аби не чути голосу Рінни. Я мушу втекти. Мушу. Але як це зробити? Найнів, допоможи мені. Світло, хай мені хтось допоможе.

— Ти будеш серед найкращих, — вдоволено підсумувала Рінна. Її рука недбало погладила волосся Еґвейн; так хазяйка підбадьорює свого песика.

Найнів перегнулася в сідлі, аби озирнутися навкруги, не витикаючись з-за заслону колючого чагарнику. Вона побачила розкидані горбистою долиною дерева, що вже починали розцвічуватися осінніми барвами. Простір між деревами та чагарями здавався порожнім. Вона не помічала жодного руху, якщо не брати до уваги все тоншого стовпа диму над груболистом.

Груболист — то була її рук справа, як і блискавка, що впала з чистого неба, й інші речі, які вона ніколи навіть не мислила практикувати раніше, доки ці дві жінки не спробували застосувати їх проти неї. Вона гадала, що вони працюють у парі, хоч і не могла зрозуміти, як саме вони пов’язані між собою, якщо не зважати на те, що між ними таки метлявся якийсь мотузок. На одній із них був нашийник, а друга теж була якимось чином із нею зв’язана. В одному Найнів була впевнена: одна з них була Айз Седай. А, може, й обидві. Вона не бачила їх досить чітко, аби помітити сяйво Сили, проте його не могло не бути.

Я з великим задоволенням розповідатиму про них Шеріам, злостиво подумала вона. Ви ж наче казали, що Айз Седай ніколи не застосовують Силу як зброю?

Вона застосувала. Вона вбила чи принаймні звалила з ніг двох жінок ударом блискавки, а ще бачила одного із солдатів, чи, радше — його тіло, що спалахнуло від вогняної кулі, яку вона метнула в них. Але вже довший час вона не помічала жодних чужинців. Чоло Найнів вкривали намистинки поту, але не тільки через напруження. Контакт із саїдар розірвався, і вона не могла його поновити. З першою хвилею люті, яка накрила її через зраду Ліандрін, саїдар з’явилася чи не раніше, ніж вона встигла про неї подумати, і потік Єдиної Сили затопив її. Здавалося, вона може зробити, що завгодно. Доки вони її переслідували, злість, що її женуть, наче звіра, живила її. А тепер погоня зникла. І що довше вона не бачила ворогів, по яких можна вдарити, тим міцнішала підозра, що вони підкрадаються до неї непомітно, і тим сильніше вона хвилювалася, що ж відбувається зараз із Еґвейн, і Елейн, і Мін. Зараз вона змушена була визнати, що наразі найсильнішим її почуттям є страх. Страх за них, страх за себе. А їй потрібен був гнів.

За деревом щось заворушилося.

Їй перехопило подих, вона кинулася намацувати саїдар. Проте всі уроки Шеріам та інших Айз Седай, всі прийоми, яких вони навчали, всі ці пуп’янки, що мали розкритися у неї в голові, всі ці уявні потоки, які вона мала утримувати, наче береги бурхливу ріку, не допомагали. Вона відчувала саїдар, відчувала Джерело, але торкнутися його не могла.

З-за дерева вийшла Елейн, сторожко пригинаючись, і Найнів відчула страшенне полегшення. Сукня на дочці-спадкоємиці була брудна та подерта, у розкошланому золотавому волоссі застрягло листя, а насторожені очі були такими величезними, немов у переляканої сарни, але вона твердою рукою тримала перед собою свій короткий кинджал. Найнів підібрала повіддя й виїхала на відкрите місце.

Елейн аж підстрибнула з несподіванки, а тоді схопилася рукою за горло і глибоко вдихнула. Найнів зіскочила з коня, і жінки обнялися, тішачись, що вони знову разом.

— На якусь мить, — сказала Елейн, коли вони нарешті випустили одна одну з обіймів, — я подумала, що це... Ти знаєш, де вони зараз? За мною гналися двоє чоловіків. Ще п’ять хвилин, і вони б мене схопили, але нараз пролунав ріг, вони розвернули коней і галопом помчали геть. Вони бачили мене, Найнів, і просто поїхали...

— Я теж чула сигнал, і після цього їх більше не бачила. А ти бачила Еґвейн? І Мін?

Елейн, похитавши головою, важко опустилася і сіла на землю:

— Не бачила ще відтоді, як... Той чоловік ударив Мін, збив її з ніг. А одна з тих жінок намагалася щось надягти Еґвейн на шию. Це останнє, що я бачила, а тоді побігла. Навряд чи їм удалося втекти, Найнів. Я мала щось зробити. Мін ударила ножем по руці чоловіка, який мене тримав, а Еґвейн... Я просто втекла, Найнів. Відчула, що мене ніхто не тримає, і побігла. Матусі краще негайно одружитися з Ґаретом Бріном та народити собі іншу дочку. Я не гідна сісти на трон.

— Не верзи дурниць, — гримнула на неї Найнів. — Не забувай, я маю корінці овечих язичків у торбинці з зіллям. — Елейн сховала обличчя в долоні, ані звуком не відізвавшись на ущипливі слова. — Слухай, дівчино. Хіба я залишилася битися з двадцятьма чи тридцятьма озброєними чоловіками, не кажучи вже про Айз Седай? Якби ти затрималась, наразі ти теж була б їхньою бранкою. Або ж вони тебе просто би вбили. Схоже, їм, не знаю чому, потрібні були саме ми з Еґвейн. Можливо, їм було байдуже, житимеш ти чи ні.

Навіщо їм потрібні Еґвейн і я? Чому саме ми? Чому?! Вона не вперше запитувала себе про це, але відповідей не мала ні тоді, ні зараз.

— Якби я загинула, намагаючись їм допомогти... — почала було Елейн.

— ...то зараз була би мертвою. І з цього не було би жодної користі ні тобі, ні їм. Тепер підводься й обтруси сукню. — Найнів видобула з торби щітку для волосся. — І зроби щось зі своїм волоссям.

Елейн повільно підвелася і, взявши щітку, тихенько розсміялась:

— Ти зараз говориш достоту як Ліні, моя стара нянька. — Вона взялася розчісувати сплутане волосся, іноді морщачись. — Але, Найнів, як ми зможемо їм допомогти? Ти маєш не менше сили, ніж справжня Айз Седай, якщо розізлишся, але серед них є жінки, котрі теж можуть направляти! Я не хочу думати, що вони Айз Седай, але, можливо, це так і є. Ми ж навіть не знаємо, в якому напрямку вони їх повезли!

— На захід, — відказала Найнів. — Ця потвора Сурот згадувала Фалме, а це місто знаходиться на крайньому заході мису Томан. Ми вирушимо до Фалме. Сподіваюся, що Ліандрін буде там. Я змушу її проклясти той день, коли її мати вперше побачила її батька. Але спершу, гадаю, нам треба розжитися сякими-такими місцевими одежинами. Я бачила у Вежі тарабонських і доманських жінок, і вони одягаються геть не так, як ми з тобою. Не треба, аби у Фалме ми виглядали чужоземками.

— Я не проти вдягтися доманкою, хоча якби це побачила моя матір, то знепритомніла би, а Ліні ніколи би не дозволила навіть про таке помислити, але якщо ми навіть знайдемо якесь село, то чи можемо дозволити собі новий одяг? Не знаю, скільки у тебе грошей, але у мене лише десять золотих марок і десь удвічі більше сріблом. Цього нам може вистачити на два-три тижні, а що нам робити далі, я навіть не уявляю.

— Ти кілька місяців пробула у Тар Балоні послушницею, — сміючись, відповіла Найнів, — та все ще дивишся навколо очима спадкоємиці престолу. У мене навіть десятої частини нема того, що маєш ти, але нам наших грошей стане, аби протриматися два-три місяці, не бідуючи. Можливо, вистачить і на більше, якщо не станемо розкошувати. Я не збираюся купувати нам одяг, і в будь-якому разі новий одяг нам непотрібний. Моя сукня з сірого шовку, з усіма цими перлинами та золотим шитвом, повинна нам добре прислужитися. Якщо я не зможу знайти жінку, яка дала би за неї кожній із нас по дві-три пристойні вдяганки, я віддам свого персня тобі, а сама буду послушницею.

Вона заскочила в сідло і простягла руку Елейн, щоби допомогти їй сісти позаду себе.

— А що ми робитимемо, коли опинимось у Фалме? — спитала Елейн, всідаючись.

— Дізнаюся, коли будемо там. — Найнів не рушала вперед, притримуючи кобилу. — Ти впевнена, що хочеш це робити? Це буде небезпечно.

— Небезпечніше, ніж для Еґвейн та Мін? Я точно знаю, що якби вони опинились на нашому місці, то пішли би нас шукати. Ми що, весь день тут збираємося стовбичити?

Найнів розвернула кобилу так, що сонце, яке лише добиралося зеніту, світило їм у спину.

— Нам треба бути обережними. Ті Айз Седай, яких ми знаємо, можуть розпізнати жінку, здатну направляти, знаходячись на відстані руки від неї. Ці Айз Седай, можливо, можуть знайти нас у натовпі, якщо спеціально шукатимуть. Краще нам припустити, що вони можуть це робити. — Вони явно чекали на Еґвейн і мене. Чому?

— Так, обережними. Ти й раніше казала правильно. Ми не допоможемо дівчатам, якщо дозволимо їм схопити нас. — Елейн на мить замовкла. — Ти гадаєш, це була брехня? Те, що казала Ліандрін, начебто Ранд у небезпеці? І інші хлопці... Адже Айз Седай не брешуть.

Тепер настала черга помовчати Найнів. Вона згадувала, що казала їй Шеріам про ті клятви, що дає жінка, стаючи повноправною сестрою, клятви, проказані з тер’анґріалом у руках, і тер’анґріал не дає порушити клятву. Не казати ні слова неправди. Це так, але ж усім відомо, що правда, яку сказала Айз Седай, може дуже різнитися від тієї правди, що ти почула.

— Сподіваюся, що Ранд цієї миті гріє ноги біля каміна лорда Аґельмара в Фал Дарі, — мовила вона. Зараз я не можу тривожитися через нього. Я повинна думати про Еґвейн і Мін.

— Хотіла б я, щоб так і було, — зітхнула Елейн. Вона засовалася позаду сідла. — Найнів, до Фалме їхати далеченько, і я сподіваюсь, що половину шляху їхатиму в сідлі. Тут сидіти не дуже зручно. Але ми ніколи не дістанемося до Фалме, якщо ця кобила тюпатиме так, як їй забагнеться.

Найнів пустила кобилу клусом, і Елейн, скрикнувши, вчепилася їй у плащ. Найнів сказала собі, що проїде половину шляху позаду сідла і не нарікатиме, навіть якщо Елейн гнатиме вчвал, тож не дуже прислухалася до зойків дівчини, яку підкидало на крупі. Її хвилювало геть інше: вона дуже сподівалася, що коли вони прибудуть до Фалме, вона перестане боятися і почне лютитися.

Зірвався вітер. Прохолодний, різкий, він ніс у собі натяк на холоди, що чекали попереду.