Велике полювання

Розділ 11 Проблиски Візерунка

Це вперше Інґтар скомандував зупинитися після цілоденного маршу на постій, коли золота куля сонця ще висіла над видноколом. Посуворілі шайнарці ще не оговталися від побаченого в селищі. Раніше Інґтар ніколи не дозволяв зупинятися так рано, а місце для табору він обрав, схоже, з міркувань оборони. Це була глибока улоговина, кругляста, досить велика, аби вмістити з усіма вигодами вершників та їхніх коней. Зовнішні схили їжачилися ріденькими заростями дубняка та груболиста. Гребінь улоговини здіймався досить високо, аби заховати табір, навіть там, де не було дерев. У цій рівнинній місцевості такі схили могли вважатися пагорбами.

— А я кажу, кров та попіл, — почув Ранд монолог Уно, звернений до Раґана, коли вершники спішилися, — що я її, курву таку, бачив, щоб тобі згоріти. Просто перед тим, як ми знайшли того цапиного вилупка, напівлюдка. Ту ж саму кляту жінку, що на триклятому перевозі. Вона була там, і водночас її, сраки такої, там не було. Ти можеш, курва її мама, казати, що хочеш, але пильнуй свого триклятого язика, а то я сам здеру з тебе твою засрану шкіру і спалю її, виблядку ти недороблений, гімно нероздушене!

Ранд так і закляк на місці: одна нога на землі, а інша — в стремені. Ту ж саму жінку? Але ж на переправі не було жодної жінки, лише фіранки метлялися на вітрі. І вона не могла би потрапити до того селища швидше за нас. Селище...

Він відігнав від себе цей спогад. Хотів забути про ту кімнату, і мушині рої, і людей, котрі там були і котрих там не було, навіть більше, ніж прицвяхованого до дверей щезника. Той напівлюдок існував насправді — всі його бачили, — а ось та кімната... Може, я вже починаю божеволіти. Йому захотілося, щоби поряд була Морейн і він міг би з нею поговорити. Хочеш, аби поряд опинилася Айз Седай? Ти й насправді дурень. Тебе такі речі тепер не стосуються, і забудь про них. Але чи насправді не стосуються? Що там відбувалося?

— Тягловиків і провіант на середину, — скомандував Інґтар, коли воїни почали таборитися. — Витерти коней насухо, тоді осідлати знову на випадок, якщо доведеться виступати спішно. Усім спати біля своїх коней, вогнищ не розкладати. Вартовим змінюватися кожні дві години. Уно, треба послати розвідників, хай скачуть якомога далі, але так, щоби повернулися, поки не споночіло. Мені треба знати, що там попереду.

Він теж це відчуває, подумав Ранд. Це не просто кілька Друзів Морока, купка траллоків, та, може, ще один мерддраал. Просто кілька друзів Морока, купка траллоків, і, може, мерддраал! Ще кілька днів тому він ніколи би не подумав про таке з отим «просто»! Навіть у Порубіжних землях, в одноденному переході від Гнилолісся, Друзі Морока, траллоки, мерддраали лишалися для нього справжнім жахіттям, явленим наче з нічного сновиддя. Але це було ще до того, як він побачив прицвяхованого до дверей мерддраала. Хто, заради Світла, здатний таке зробити? А якщо Світло немає до цього жодного стосунку? Це було до того, як він увійшов у кімнату, де родина збиралася вечеряти і раптом їхній сміх як ножем відтяло. Мабуть, я просто уявив собі цю картину. Просто уявив. Мабуть, саме так! Навіть внутрішній голос був не дуже переконливим. Адже він, Ранд, не уявив собі вітер на верхівці вежі, не уявив собі, як Амерлін сказала...

— Ранде! — Він аж підскочив із несподіванки, почувши за спиною голос Інґтара. — Ти що, так і збираєшся простояти всю ніч однією ногою у стремені?

Ранд поставив на землю і другу ногу.

— Інґтаре, що там сталося, в тому селищі?

— Їх забрали траллоки. І в селі на перевозі теж. Ось що сталося. Щодо щезника... — Інґтар стенув плечима і перевів погляд на плаский пакунок, великий, квадратний, загорнутий у полотно, який тримав у руках, і дивився він на цей пакунок так, наче той приховував у собі таємниці, яких Інґтар волів би не знати. — Траллоки взяли їх для харчу. Таке трапляється інколи на фермах та в селищах неподалік Гнилолісся, якщо траллокам вдається обминути вночі сторожові вежі. Іноді нам щастить відбити людей, і тоді ми майже жаліємо, що відбили, іноді — ні. Траллоки не завжди вбивають людей, перш ніж розпочати свою різницьку справу. Та й напівлюдки полюбляють... розважитися. Це ще гірше, ніж те, що роблять траллоки.

Голос у нього був твердий, наче він говорив про речі буденні, а, може, для шайнарського воїна вони й були такими.

Ранд глибоко вдихнув, аби заспокоїти шлунок.

— Але для того щезника, в селищі, це була геть не розвага, Інґтаре. Хто здатний прицвяхувати до дверей мерддраала, та ще й живцем?

Інґтар помовчав, хитаючи головою, тоді сунув Рандові до рук великий пакунок.

— Тримай. Морейн Седай наказала мені віддати тобі це на першій зупинці на південь від Еринін. Не знаю, що там. Але вона сказала, що тобі це знадобиться. І я мушу передати тобі її слова: від цього може залежати твоє життя.

Ранд неохоче взяв пакунок; коли він торкнувся його, відчув поколювання в пальцях. Всередині було щось м’яке, схоже на тканину. Він обережно тримав згорток. Інґтар не хоче навіть згадувати про мерддраала. Що ж трапилося в тій кімнаті? Раптом хлопець усвідомив, що сам він воліє думати про щезника чи навіть про ту кімнату, аби не думати про те, що ж таке могла передати йому Морейн.

— А ще я мушу водночас сказати тобі, що в тому разі, якщо зі мною щось станеться, ти очолиш загін.

— Я?! — задихнувся Ранд, враз забувши і про згорток, і про будь-що інше. Інґтар відповів на його недовірливий погляд спокійним кивком. — Але це маячня! Я ніколи не очолював нічого, крім отари овець, Інґтаре. Та ніхто за мною і не піде. До того ж Морейн не може віддавати тобі накази щодо твого заступника. Твій заступник — Уно.

— Вранці того дня, коли ми від’їздили, мене та Уно покликав до себе лорд Аґельмар. Там була і Морейн Седай, але наказ мені віддав лорд Аґельмар. Після мене старшим станеш ти, Ранде.

— Але чому, Інґтаре? Чому? — Він ясно бачив у цьому руку Морейн, а ще руку Амерлін. Вони підштовхували його тим шляхом, який обрали для нього. Але запитати він мусив.

Шайнарець мав такий вираз обличчя, наче він і сам цього не розуміє, але він був солдатом і звик виконувати незрозумілі накази під час своєї нескінченної війни з Гнилоліссям.

— Я чув, як на жіночій половині пустомовили, що ти насправді... — Він розвів руками в латних рукавицях. — Проте це не має значення. Знаю, що ти це заперечуєш. Так само, як заперечуєш і те, як виглядає твоє власне обличчя. Морейн Седай каже, що ти — пастух, але я ніколи не бачив пастуха з мечем зі знаком чаплі. Втім, це не має значення. Не стану вдавати, що я й сам обрав би тебе заступником, але, гадаю, ти маєш в собі те, що потрібно. Ти виконаєш свій обов’язок, якщо доведеться.

Ранд хотів зауважити, що це не його обов’язок, але натомість мовив:

— Отже, про це відомо Уно. Кому ще, Інґтаре?

— Усім вершникам. Коли шайнарці виступають у похід, кожний в загоні знає, хто візьме на себе команду, якщо командир загине. Нерозривний ланцюг аж до останнього, хто залишиться, навіть якщо він лише помічник конюха. Бачиш, при такому розкладі навіть останній солдат не побіжить, рятуючи свою шкуру. Він — головний, і обов’язок змушує його робити те, що мусить бути зробленим. Якщо я піду в останні обійми матері, обов’язок перейде до тебе. Ти знайдеш Ріг Валіра і доправиш його, куди потрібно. Ти це зробиш. — Останні слова Інґтар вимовив із особливим притиском.

Згорток відтягував Ранду руки, наче важив десять стоунів. Світло, вона може бути за сто ліг звідси й однаково дотягтися і смикати за повідець. Сюди, Ранде. Туди. Ти Відроджений Дракон, Ранде.

— Не хочу я брати на себе обов’язок, Інґтаре. Не братиму. Світло, я лише пастух! Чому ніхто не хоче в це повірити?

— Ти виконаєш свій обов’язок, Ранде. Якщо хибить людина, що знаходиться нагорі ланки, все, що під нею, розвалюється. Надто багато наразі розвалюється, вже розвалюється. Хай мир буде прихильний до твого меча, Ранде аль’Торе.

— Інґтаре, я...

Проте Інґтар уже йшов геть, гукаючи Уно, аби перевірити, чи вислав той наперед розвідників.

Ранд дивився на згорток у руках, облизуючи пересохлі губи. Він здогадувався, що там, і боявся своєї здогадки. Хотів заглянути всередину, але й хотів кинути пакунок у вогонь, навіть не розгорнувши його; подумав, що міг би це зробити, аби ніхто не побачив, що там всередині. От тільки якби ж він був упевнений, що те, що всередині, взагалі може згоріти. Він не міг тут подивитися, що там таке, бо це могли побачити не тільки його очі, а й сторонні.

Ранд окинув поглядом табір. Шайнарці звільняли від поклажі тягловиків, дехто вже витягав холодну вечерю — сушене м’ясо та коржі. Мет і Перрин поралися біля своїх коней, а Лоял сидів на камені, читаючи книжку. В зубах він затискав люльку з довгим чубуком, і пасемко диму звивалося над його головою. Міцно притиснувши до себе згорток, наче боячись, що може його впустити, Ранд непомітно ковзнув за дерева.

Він опустився на коліна на крихітній галявинці, де зусібіч нависало гілля з густим листям, і поклав згорток на землю. Деякий час він просто дивився на нього. Вона цього не зробила. Вона не могла. А тоненький голосок усередині нього глузував: О, вона могла, ще й як! Могла і зробила. Кінець кінцем, він заходився розв’язувати вузлики на мотузках, що перетягували пакунок. Акуратні вузлики, зав’язані так майстерно, що й сумніву не лишалося, що зроблені вони рукою Морейн; це робила вона сама, а не якась служниця замість неї. Вона б не дозволила побачити це жодній служниці.

Коли останній мотузок було розв’язано, він розгорнув полотно онімілими руками й втупився очима в те, що було всередині. В роті у нього пересохло, наче в пустелі. Полотнище здавалося цільним, і воно не було ні ткане, ні фарбоване, ні розмальоване. Білосніжне знамено, досить велике, аби його було видно на бойовищі зусібіч. І уздовж усього знамена звивалося створіння, схоже на вкриту золотою та пурпурною лускою змію. Але ця змія мала чотири лапи, теж вкриті лускою, і кожна лапа закінчувалася п’ятьма золотими кігтями, а ще вона мала очі, що сяяли, мов сонця, і золоту лев’ячу гриву. Він уже бачив це полотнище раніше, і Морейн сказала йому, що це таке. Стяг Льюса Теріна Теламона, Льюса Теріна Родичевбивці, під яким той бився під час Війни Тіні. Стяг Дракона.

— Подивись на це! Подивись, що у нього, скоріше! — На галявину вискочив Мет. Перрин з’явився вслід за ним, але повільніше. — Спочатку ці екстравагантні куртки, — аж захлинався Мет, — а тепер ще й прапор! Та цим вигадкам про лордство кінця-краю не буде! — Мет підскочив ближче, аби роздивитися прапор детальніше, і в нього відвисла щелепа. — Світло! — Він позадкував, ледь не впавши. — Згоріти мені!

Він теж був присутній, коли Морейн розповідала, що це за прапор. І Перрин також.

Ранд скипів, скипів гнівом на Морейн і на Престол Амерлін, котрі підштовхували його, смикали за мотузки. Він схопив стяг обома руками, потрясаючи ним у бік Мета, а слова невтримно і люто рвалися з губ:

— Так, це він! Стяг Дракона! — Мет позадкував ще на крок. — Морейн хоче, щоби я був лялькою, яку смикає за ниточки Тар Балон, щоби став Лжедраконом для Айз Седай. Вона збирається запхати це мені в горлянку, не питаючись, хочу я це ковтати чи ні. Але — я — не — дам — себе використати!

Мет задкував, доки вперся спиною в стовбур.

— Лжедракон? — Він судомно зглитнув. — Ти? Це... це маячня.

Перрин не відступив від Ранда. Він присів навпочіпки, поклавши свої сильні руки на коліна, й дивився на Ранда яскраво-золотими очима. Здавалося, що ті очі сяють крізь вечірній присмерк.

— Якщо Айз Седай хочуть зробити з тебе Лжедракона... — Він замовк, хмурячись, обдумуючи всі можливості. Нарешті запитав стиха: — Ранде, ти можеш направляти?

Мет здушено зойкнув.

Ранд випустив знамено з рук, а тоді, повагавшись якусь мить, стомлено кивнув.

— Я цього не хотів. І не хочу. Але... Але, здається мені, я не знаю, як із цим покінчити. — В його уяві знову зринула кімната, сповнена мушви. — І навряд чи вони дозволять мені зупинитися.

— Згоріти мені! — видихнув Мет. — Кров і кривавий попіл! Вони нас уб’ють, ти це розумієш? Усіх нас. Перрина і мене також, не тільки тебе. Якщо Інґтар та інші про це дізнаються, вони переріжуть нам наші кляті горлянки, наче ми Друзі Морока. Світло, можливо, вони вирішать, що Ріг украли з нашою допомогою, і тих людей у Фал Дарі повбивали також.

— Мете, стули пельку, — спокійно мовив Перрин.

— Не затикай мені рота. Якщо Інґтар нас не вб’є, то Ранд сказиться і зробить це замість нього. Згоріти мені! Згоріти! — Мет сповз спиною по стовбуру й осів на землю. — Чого вони тебе не вгамували? Якщо Айз Седай про це знають, чого вони тебе не вгамували? Ніколи не чув, щоби вони дали піти чоловіку, який може напрявляти Силу!

— Про це знають лише одиниці, — зітхнув Ранд. — Амерлін...

— Престол Амерлін! Вона в курсі? Світло, тепер я розумію, чого вона так дивно поглянула на мене!

— ...разом з Морейн сказали мені, що я — Відроджений Дракон, а тоді додали, що я можу йти, куди забажаю. Хіба ти не розумієш, Мете? Вони намагаються мене використати.

— Це не змінює того, що ти можеш направляти, — буркнув Мет. — На твоєму місці я би зараз був на півдорозі до Аритського океану. І не зупинявся, доки не знайшов би місце, де нема жодних Айз Седай, і навряд чи колись з’являться. І де людей нема... Тобто, я хочу сказати... ну...

— Помовч, Мете, — сказав Перрин. — Чому ти тут, Ранде? Що довше ти залишаєшся серед людей, то ймовірніше, що хтось дізнається про тебе і пошле по Айз Седай. По таких Айз Седай, які не казатимуть тобі, що ти можеш іти, куди тобі заманеться. — Він замовк, чухаючи потилицю. — І Мет має рацію щодо Інґтара. Не сумніваюся, що він оголосить тебе Другом Морока і вб’є. Може, вб’є нас усіх. Схоже, він добре до тебе ставиться, а проте він це зробить, я гадаю. Лжедракон? Й інші вчинять так само. Масимі, наприклад, навіть такої підстави не треба. То чому ти тут?

Ранд стенув плечима.

— Я збирався піти, але спершу приїхала Амерлін, а тоді вкрали Ріг, і кинджал теж, і Морейн сказала, що Мет вмирає, і... Світло, я гадав, що можу залишатися з вами, принаймні доки ми відшукаємо кинджал. Гадав, можу допомогти в пошуках. Можливо, я помилявся.

— Ти пішов через кинджал? — тихо проказав Мет. Він потер носа і скривився. — Мені це й на гадку не спадало. Ніколи не думав, що ти хочеш... Ох! Ти почуваєшся добре? Тобто я хочу спитати, ти ще не божеволієш, ні?

Ранд підібрав із землі камінчик і жбурнув у Мета.

— Ой! — Мет потер руку. — Я лише спитав. Я маю на увазі всі ці дурнуваті убори і всю цю маячню про те, як добре бути лордом... Нормальна людина так не чинитиме.

— Я намагався позбутися вас, телепню! Боявся, що збожеволію і ви постраждаєте через мене. — Погляд його упав на стяг, і він заговорив тихіше. — А так і станеться, зрештою, якщо я не покладу цьому край. Але, Світло, я не знаю, як це зробити.

— Ось цього я і боюся, — проказав Мет, зводячись на ноги. — Без образ, Ранде, але, гадаю, я спатиму якнайдалі від тебе, якщо ти не проти. Це в тому разі, якщо ти залишаєшся. Я чув колись про одного чоловіка, який міг направляти. Один тип із купецької охорони мені розповідав. Ще до того, як його знайшла Червона Аджа, прокинувся він одного ранку, і — раз! — усе селище стерте на порох. Усі будинки, усі люди, усе — крім ліжка, на якому він спав. Наче селищем гора прокотилася.

— У такому разі, Мете, тобі варто було би спати з ним щока до щоки, — зауважив Перрин.

— Може, я й телепень, але я волію бути живим телепнем. — Мет погаявся, скоса позираючи на Ранда. — Послухай, я розумію, що ти пішов з нами, аби мені допомогти, і я тобі за це вдячний. Чесно. Але тепер ти не той, який був колись. Ти ж це розумієш, хіба ні?

Він помовчав, наче чекаючи на відповідь. Відповіді не було. Урешті-решт він зник за деревами, прямуючи до табору.

— А ти що скажеш? — запитав Ранд Перрина.

Перрин похитав головою, гойднувши кучерявими патлами.

— Не знаю, Ранде. Ти той, що й завжди, але, з іншого боку, вже не той. Чоловік, що направляє Силу... коли я був малий, матуся мене цим лякала. Я просто не знаю. — Він простягнув руку і торкнувся кутика прапора. — Гадаю, на твоєму місці я б це спалив, а, може, закопав. А тоді побіг би так далеко і так швидко, щоби жодна Айз Седай ніколи не могла мене знайти. Тут Мет має рацію. — Він підвівся, кинувши погляд на західний небокрай, що вже брався червоним від низького сонця. — Час повертатися до табору. Подумай про те, що я сказав, Ранде. Я би втік. Але, можливо, ти не можеш утікати. Подумай і про це. — Жовті очі його, здавалося, дивилися вглиб себе, і голос у нього був стомлений. — Інколи втекти неможливо.

Тоді Перрин теж пішов.

Ранд залишився стояти на колінах, дивлячись на розгорнуте на землі знамено.

— А інколи втекти можливо, — пробурмотів він. — От тільки може бути і так, що вона дала мені це, аби змусити втікати. Може, вона приготувала для мене якусь пастку і чекає, щоби я втікав. Я не стану робити того, що вона хоче. Не стану. Закопаю його просто тут. Але вона сказала, що від нього може залежати моє життя. А Айз Седай ніколи не брешуть, не брешуть відкрито... — Раптом плечі його затряслися від мовчазного сміху. — Тепер я розмовляю сам із собою. Може, я вже й справді спадаю з розуму.

Коли Ранд повернувся до табору, він ніс із собою знамено, знову загорнуте в пупку тканину і перев’язане мотузками. От хіба вузли буле не так акуратно зав’язані, як це зробила Морейн.

Уже починало сутеніти, і тінь від гребеня накрила половину улоговини. Солдати вкладалися спати, кожен поруч зі своїм конем, піка — під рукою. Трохи оддалік розкладали ковдри Мет та Перрин, також поряд зі своїми кіньми. Ранд сумно подивився на них, тоді пішов до Гнідана, що стояв там же, де він його кинув — не розсідланий, з повіддям, що волочилося по землі, взяв його й повів до іншого краю улоговини, де помітив Лояла та Гюріна. Оґір, відклавши книжку, вивчав вгрузлу в землю кам’яну брилу, на якій сидів, водячи по ній довгим чубуком люльки.

Гюрін підвівся й привітав Ранда кивком, що дуже скидався на уклін.

— Сподіваюся, ви не будете проти, якщо я влаштуюся на ніч тут, лорде... е-е-е Ранде? Я слухаю, що розповідає Будівничий.

— Ось і ти, Ранде, — озвався до нього Лоял. — Знаєш, я гадаю, цей камінь колись був оброблений. Дивись, він вивітрений, але, схоже, раніше це була колона чи щось таке. А ще на ньому є позначки. Я не можу їх до пуття розібрати, але мені вони наче щось нагадують.

— Може, вранці ти краще їх роздивишся, — відказав Ранд. Він стягнув з Гнідана торби. — Я радий твоєму товариству, Гюріне. — Я радий товариству будь-кого, хто мене не лякається. От лише як задовго я ще матиму хоч якесь товариство?

Спершу він переклав усі свої речі в одну з торбин: запасні сорочки та штани, вовняні шкарпетки, набір ниток з голками, трутницю, олов’яні тарілку та горнятко, скриньку з зеленого дерева, де лежали ніж, виделка та ложка, пакунок із сушеним м’ясом та коржами — пайка на крайній випадок, і всі інші дрібниці, необхідні в дорозі, а тоді запхнув згорток зі знаменом у спорожніле відділення. Торбина розпухла, ремінці заледве сягали пряжок, але ж тепер і друга сторона почала випирати. Але хай там!

Лоял та Гюрін, схоже, відчули, в якому Ранд настрої, і мовчали, а він зняв із Гнідана сідло і вуздечку, насухо витер його могутні боки жмутом зірваної трави й осідлав знову. Ранд відмовився від запропонованої супутниками вечері, бо відчував, що його шлунок наразі не погодиться навіть на найвишуканіші страви. Усі троє постелилися неподалік того каменя, підклавши згорнуті ковдри під голови та накрившись плащами.

У таборі запанувала тиша, проте сон не йшов до Ранда і тоді, коли геть поночіло. В голові метались думки наче шалені. Знамено. Що вона намагається змусити мене зробити? Селище. Що могло вбити щезника, та ще й таким чином? І, найгірше з усього, — той будинок. Чи це відбувалося насправді? Може, я вже божеволію? Втікати мені чи залишатися? Я мушу залишитися. Я мушу допомогти Мету знайти кинджал.

Нарешті прийшов сон, важкий, вимучений, а разом зі сном непроханою прийшла й порожнеча, а в ній миготіло неприємне світіння, тривожачи його сни.

Падан Фейн дивився на північ, крізь темряву, повз єдине вогнище в його таборі, посміхаючись непорушною посмішкою, яка ніколи не торкалася його очей. Він усе ще думав про себе як про Падана Фейна — Падан Фейн був його осереддям, — але він змінився, і знав про це. Тепер він знав багато, знав про такі речі, що його колишні господарі здивувались би. Багато років він був серед Друзів Морока, ще задовго до того, як Ба’алзамон прикликав його і пустив його по сліду трьох юнаків із Емондового Лугу, витягши з нього все, що Падан Фейн знав про них. Витягши з нього його власну сутність, а тоді вклавши її назад, щоби він міг відчувати юнаків, нюхом чути, де вони знаходяться, міг переслідувати їх, хай куди б вони втекли. Особливо це стосувалося одного з них. Частина його ще зіщулювалася з жаху, пам’ятаючи, що зробив з ним Ба’алзамон, але це була мала частина, прихована, придушена. Він змінився. Йдучи по сліду тих трьох, він потрапив у Шадар Лоґот. Він не хотів туди йти, але мусив коритися. Тоді. А в Шадар Лоґоті...

Глибоко зітхнувши, Фейн торкнувся рубіна на руків’ї кинджала у себе на поясі. Цей кинджал теж був з Шадар Лоґота. Це була єдина зброя, яку він носив, єдина, якої він потребував; він відчував її частиною себе самого. Тепер він став цілим у собі самому. І лише це мало значення.

Він подивився в обидва боки від вогнища. З Друзів Морока залишилось дванадцятеро, і вони, колись розкішно вдягнені, а тепер пом’яті та брудні, тулилися докупи з одного боку вогнища, дивлячись не на вогонь, а на нього. З другого боку припали до землі траллоки, два десятки, і їхні аж надто людські очі на спотворених напівзвірячих мордах теж пильнували за кожним його рухом, достоту як ото миші пильнують за котом.

Спочатку довелося поборотися... Щоранку, прокидаючись, відчувати себе не цілісним, знову бачити, що командує мерддраал, лютує аж підскакує, вимагає, аби вони рухалися на північ, до Гнилолісся, до Шайол Гулу. Але потроху ці ранки, сповнені слабкості, усе коротшали, аж поки... Він пригадав ваготу молотка у руках, що вганяв цвяхи-бретналі, і посміхнувся; цього разу посмішка відбилася і в очах, бо надто солодким був спогад.

З темряви до вух долинув плач, прогнав посмішку. Не треба було мені дозволяти траллокам гнати їх так багато. Усе селище, через таку купу народу вони рухаються надто повільно. Якби ці кілька будинків на переправі не були порожніми, можливо... Але траллоки ненажерливі за своєю природою, а він, в ейфорії спостерігаючи за тим, як конає мерддраал, не простежив за ними, як годилось би.

Він кинув погляд на траллоків. Кожен із них був удвічі більший за нього і мав достатньо сили, аби розірвати його однією рукою, але під його поглядом вони здригнулися, відповзаючи далі в темряву.

— Вбийте їх. Усіх. Можете поїсти, а рештки скиньте на купу. Хай наші друзі помилуються. Голови покладете зверху. І цього разу вже охайно. — Він засміявся, а тоді обірвав сміх. — Пішли!

Траллоки кинулися в темряву, вихоплюючи схожі на коси мечі та зубчасті сокири. Мить чи дві — і звідти, де були прив’язані селяни, залунали крики та гарчання. Благання про пощаду, дитячий лемент переривалися глухими ударами та неприємним хлюпанням — з таким звуком репаються дині.

Фейн повернувся спиною до цієї какофонії і кинув погляд на Друзів Морока. Вони теж належали йому, тілом і душею. Якщо в них ще лишилися душі. Кожен із них загрузнув не менше, ніж він сам — до того, як він знайшов вихід. Кожен із них не мав куди йти, крім іти за ним. Вони липнули до нього поглядами, нажаханими, благальними.

— Боїтеся, що вони зголодніють знову, перш ніж нам трапиться ще селище чи ферма? Цілком можливо. Боїтеся, що я дозволю їм поживитися кимось із вас? Можливо, одним чи двома. Зайвих коней у нас більше нема.

— Ті, інші, були простолюдинами, — тремтячим голосом вичавила з себе одна з жінок. Обличчя у неї було посмуговане брудом, проте одяг свідчив, що вона була з купчинь, та ще й багатих. Плями бруду лягли й на коштовну сіру сукню, а довга діра псувала спідницю. — Це були селяни. Ми ж служили... я служила...

Фейн перервав її, і його слова, мовлені буденним тоном, пролунали ще жорсткіше:

— Що ви таке для мене? Від вас користі менше, ніж від селян. Худоба для траллоків? Якщо худоба хоче жити, вона мусить бути корисною.

Жінка змінилася в обличчі. Вона схлипнула, і раптом усі решта забелькотіли, перериваючи один одного, запевняючи його у своїй корисності — всі оті чоловіки та жінки, наділені владою та високим становищем, доки їх не покликали до Фал Дари виконати свій обов’язок. Вони сипали іменами впливових і могутніх людей, котрих знали в Порубіжних землях, в Кайрені та інших країнах. Вони лопотіли про те, що тільки вони знають ту чи іншу країну, знаються на політиці, союзах, інтригах і на інших речах, про які вони йому розкажуть, якщо він дозволить йому служити. Їхній гомін змішувався зі звуками бійні, що її чинили траллоки, і щонайкраще пасував їм.

Фейн не звертав уваги ні на тих, ні на інших — він не боявся повертатися до них спиною, не боявся відтоді, як вони побачили, як він розправився зі щезником, — а попрямував до свого трофея. Опустившись на коліна, він провів руками по золотій, розкішно оздобленій скрині, відчуваючи ту силу, що була замкнена в ній. Він доручив нести її траллокам — він не настільки довіряв людям, щоби доручити їм поставити її на коня, примоцувавши до в’ючного сідла. Для декого з них мрії про могутність могли виявитися достатньо сильними, аби пересилити навіть страх перед ним. Траллоки ж ніколи не мріяли ні про що, крім убивств. А він ще не розгадав секрету, як відкрити цю скриню. Але все буде у належний час. Все буде. Все.

Оголивши кинджал, він поклав його поверх скрині і влаштувався біля вогнища. Лезо кинджала було кращою охороною за будь-якого траллока чи людину. Всі вони бачили, що трапилося, коли він одного разу його застосував. Ніхто не наважиться підійти до цього клинка ближче, ніж на спан. Хіба що за його наказом, і то остерігаючись.

Загорнувшись у ковдри, він лежав і дивився на північ. Наразі він не відчував аль’Тора: надто великою була відстань. А, можливо, аль’Тор знову вдався до отого свого фокуса зі зникненням. Ще у фортеці цей хлопець раптом зникав, і Фейн більше не міг його відчувати. Він не знав, як це відбувалося, проте аль’Тор завжди повертався, так само раптово, як і зникав. Повернеться він і цього разу.

— Цього разу ти прийдеш до мене, Ранде аль’Торе. Досі я тягнувся за тобою, наче пес, що йде по сліду, але тепер ти йдеш по моїх слідах. — Він зайшовся реготом, який і йому самому видався божевільним, але це його не турбувало. Божевілля теж було частиною його особистості. — Йди до мене, аль’Торе. Танець навіть ще не розпочався. Ми станцюємо на мисі Томан, і я вибавлюся від тебе. Нарешті я побачу тебе мертвим.