Велике полювання

Розділ 28 Нова нитка у Візерунку

Сидячи в сідлі, Перрин з тривогою роздивлявся гори Кинджал Родичевбивці. Стежка невпинно забирала вгору, і складалося враження, що підйом ніколи не закінчиться, хоч розум підказував, що перевал має бути вже зовсім близько. З одного боку стежки схили круто уривалися донизу, аж до самісінької ущелини, якою стрімко петляв скелястий гірський потік, з іншого боку здіймалися зазублені стрімчаки, схожі на закам’янілі водоспади. Та й сам плай перетинали розсипи каменюк, інколи завбільшки як людська голова, а інколи — як добрий віз. Тут заввиграшки можна було заховатися серед них.

Вовки сказали, що в горах є люди. Перрин підозрював, що вони можуть виявитися Друзями Морока з оточення Фейна. Вовки цього не знали або ж цим не переймалися. Вони знали тільки, що десь попереду Покручі. До них було ще далеко, хоча Інґтар і підганяв загін. Перрин помітив, що Уно розглядає гори не менш уважно, ніж він.

Мет, закинувши лук за спину, їхав із безтурботним виглядом, жонглюючи трьома кольоровими кульками, але обличчя у нього було ще білішим, ніж зазвичай. Тепер Верін оглядала його двічі, а то й тричі на день, стурбовано хмурячись, і Перрин був упевнений, що якось вона навіть намагалася застосувати до Мета зцілення, хоч це й не дало помітного ефекту. У будь-якому разі Верін, здавалося, цілком поринула у свої думки й ділитися ними не мала наміру.

Ранд, думав Перрин, дивлячись у спину Айз Седай. Вона завжди їхала на чолі колони, поряд з Інґтаром, і завжди хотіла, щоби загін рухався навіть швидше, ніж того вимагав шайнарський лорд. Не знаю, як таке можливо, але вона знає про Ранда. Картинки, що надходили від вовків, мерехтіли йому в голові: кам’яні будинки ферм, села на гірських уступах, і над усім цим — гірські піки; вовки бачили їх, так само як вони бачили пагорби або луки, але з іншим відчуттям. Для них це була зіпсована земля. На мить він піймав себе на тому, що поділяє з ними цей жаль, цю пам’ять про місця, де давно вже зник слід двоногих, спогад про стрімкий біг між деревами, про те, як з клацанням змикаються щелепи на підколінних сухожилках оленя, а той усе ще намагається вирватися, як... Зусиллям волі він виштовхнув вовків з голови. Ці Айз Седай усіх нас збираються знищити.

Інґтар притримав коня і дав Перрину порівнятися. Інколи, як на Перринове око, нашоломник Інґтара у вигляді півмісяця скидався на траллокові роги.

— Розкажи мені ще раз, що сказали вовки, — тихо промовив Інґтар.

— Я вже десять разів розповідав, — пробурмотів Перрин.

— Розкажи ще раз! Все, що я міг пропустити, все, що може допомогти мені знайти Ріг... — Інґтар з шумом втягнув повітря і повільно видихнув. — Я мушу знайти Ріг Валіра, Перрине. Розкажи ще раз.

Перрину не було потреби приводити події в порядок у своїй голові. Не після того, як він переповідав їх стільки разів:

— Хтось — а, може, щось — напало на Друзів Морока серед ночі й убило тих траллоків, яких ми знайшли. — При цих словах у нього вже не виникав потяг блювати, як це було раніше. Круки та стерв’ятники залишають після свого бенкету відворотну картину. — Вовки називають його — чи це — Тінегубцем: на мою думку, це людина, але вовки були надто далеко, аби можна було чітко його побачити. Вони не бояться цього Тінегубця, а радше ставляться з містичним трепотом. Вони кажуть, що траллоки тепер ідуть за цим Тінегубцем. І вони кажуть, що Фейн іде разом із ними. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, при спогаді про запах Фейна, про дотик до цієї людини рот у нього пересмикнувся. — Отже, решта Друзів Морока також має бути з ними.

— Тінегубець, — задумливо протягнув Інґтар. — Ще одне створіння Морока, на кшталт мерддраалів? Я бачив у Гнилоліссі речі, які можна було би назвати Тінегубцями, але... Більше вони нічого не бачили?

— Вони не наближалися до нього. Це був не щезник. Я вже казав тобі, вони вбили би щезника ще швидше, ніж траллока, навіть якщо би при цьому полягла половина зграї. Інґтаре, вовки, котрі бачили, як це сталося, передали це іншим, ті — ще іншим, і тільки потім я прийняв повідомлення від них. Я можу лише переповісти тобі те, що вони передали мені. А після стількох переказів... — Він замовк, бо до них під’їхав Уно.

— Аїлець серед скель, — тихо промовив одноокий воїн.

— Так далеко від Пустелі? — здивувався Інґтар. На обличчі Уно не ворухнувся жодний м’яз, а, втім, воно все ж таки набуло шокованого вигляду, тому Інґтар додав: — Ні. Я не сумніваюся у твоїх словах. Просто я здивований.

— Він страшенно хотів, щоб я його побачив, інакше я навряд чи його помітив би. — Видно було, що Уно визнає це через силу. — І на його клятому обличчі не було тієї чорної ганчірки, тож він не збирався вбивати. Але коли ти бачиш одного клятого аїльця, це значить, що поблизу є інші, яких ти не бачиш. — Раптом очі йому аж на лоба полізли. — Згоріти мені на місці, але схоже на те, що він хотів, аби його не лише помітили. — Він показав рукою на стежину.

Просто перед ними з-за скелі вийшов чоловік.

Масима миттю наставив списа, вдарив коня підборами в боки, і той за три стрибки перейшов на галоп. І не лише Масима: чотири сталеві вістря націлилися згори на пішого чоловіка.

— Стій! — загорлав Інґтар. — Стій, я сказав! Відріжу вуха тому, хто не зупиниться негайно!

Масима, натягнувши повіддя, неохоче збив свого коня назад. Інші вершники теж зупинилися, здійнявши хмару куряви, десь кроків за десять від незнайомця, але списи їхні, як і раніше, були націлені тому просто в груди. Він підняв руку, аби відмахнутися від пилюки, що долетіла до нього, вперше поворухнувшись.

Це був високий чоловік, із темною від засмаги шкірою та коротко обстриженим рудим волоссям. Лише на потилиці довге волосся було заплетене в косичку, що сягала чоловікові аж до плечей. Одяг його, починаючи від м’яких, шнурованих аж до коліна чобіт і закінчуючи шарфом, що вільно огортав шию незнайомця, поєднував у собі різні відтінки сірого та коричневого, так само як і пісок та скелі навколо. З-за плеча визирав одним кінцем короткий роговий лук, на поясі їжився стрілами сагайдак. Довгий ніж висів на поясі з іншого боку. У лівій руці чоловік тримав невеликий круглий щит і три короткі списи, вдвічі коротші за нього самого. Але наконечники на списах були довгі, як у шайнарських списів.

— Зі мною немає дударів, щоби ті щось заграли, — промовив чоловік із посмішкою, — але якщо маєте охоту потанцювати... — він не змінив стійку, але Перрин раптом відчув, що тепер незнайомець напоготові. — Мене звати Урієн, я з септу Два Списи клану Риїн. Я з Червоних Щитів. Запам’ятайте це ім’я.

Інґтар спішився і пішов уперед, знімаючи шолом. Перрин, завагавшись хіба на мить, теж зліз із коня і доєднався до нього. Він не міг упустити шанс роздивитися аїльця зблизька. Ще й такого, який поводиться, наче аїлець з чорною пов’язкою на лиці. В усіх оповідках, що він чув, аїльці були такими ж смертельно небезпечними, як траллоки, а дехто навіть стверджував, що всі вони — Друзі Морока, але посмішка Урієна чомусь не виглядала погрозливою, попри те що він, схоже, приготувався до нападу. Очі у нього були блакитні.

— Він схожий на Ранда, — Перрин подивився через плече й побачив, що до них підійшов і Мет.

— Може, Інґтар має рацію, — стиха додав Мет. — Може, Ранд і справді аїлець.

Перрин кивнув:

— Проте це нічого не змінює.

— Так, не змінює, — підтвердив Мет, проте це прозвучало так, наче він ще щось хотів сказати цим.

— Ми всі знаходимося далеко від наших домівок, — промовив Інґтар, звертаючись до аїльця, — і ми в будь-якому разі опинилися тут не для того, щоби битися.

Перрин змінив свою думку щодо посмішки аїльця: обличчя того набуло розчарованого виразу.

— Як забажаєш, шайнарцю. — Урієн звернувся до Верін, яка саме злізла з коня, і вклонився їй дуже химерним чином, встромивши вістря списів у землю і простягнувши правицю долонею догори. Голос його залунав шанобливо: — Мудра, моя вода належить вам.

Верін віддала повіддя одному з воїнів. Наблизившись до аїльця, вона уважно на нього подивилася:

— Чому ти так мене звеш? Ти гадаєш, що я — аїлька?

— Ні, Мудра. Але ви схожі на тих, що змогли пройти до Руйдіана і вціліти. Роки не торкаються Мудрих, як вони торкаються інших жінок чи чоловіків.

На обличчі Айз Седай відобразилося хвилювання, але Інґтар заговорив нетерпляче:

— Ми женемося за Друзями Морока і траллоками, Урієне. Чи не бачив ти їх чи їхніх слідів?

— Траллоки? Тут? — В Урієна аж очі засвітилися. — Це один зі знаків, про які йдеться у пророцтвах. Коли траллоки знову вийдуть з Гнилолісся, ми полишимо Трикратну землю й повернемося на нашу одвічну батьківщину.

Глухий гомін пробіг між шайнарцями, що лишалися в сідлах. Урієн кинув на них погляд, сповнений такої гордості, що, здавалося, це він дивиться на них згори донизу.

— Трикратна земля? — повторив Мет.

Перрину здалося, що приятель виглядає ще блідішим; не те щоб хворим, а наче він надто довго не бачив сонця.

— Ви звете її Пустелею, — мовив Урієн. — А для нас це Трикратна земля. Наждачний камінь, аби надати нам потрібної форми; чинмісце, аби ми довели, чого варті; і покара за гріх.

— Який гріх? — спитав Мет.

Перрин затамував дихання, чекаючи, що от-от зблиснуть списи в руках Урієна.

Аїлець знизав плечима:

— Це було так давно, що ніхто вже й не пам’ятає. Знають лише Мудрі та вожді кланів, але вони про це не говорять. Мабуть, гріх дуже важкий, якщо вони не наважуються нам про нього розповісти, але Творець сплачує нам сповна.

— Траллоки, — наполягав на своєму Інґтар. — Ти бачив траллоків?

Урієн мотнув головою:

— Я вбив би їх, якби побачив. Проте я не бачив нічого, крім скель і неба.

Інґтар теж похитав головою, втрачаючи зацікавленість розмовою, аж тут заговорила Верін, зосереджено і наполегливо:

— Цей Руйдіан. Що це за місце? Де воно знаходиться? Як обирають, котрі з дівчат повинні туди йти?

Обличчя Урієна закам’яніло, він заплющив очі:

— Я не можу про це говорити, Мудра.

Перрин відчув, що мимохіть стиснув свою сокиру. Щось таке промайнуло в голосі Урієна. Інґтар теж підібрався, та й усією колоною наче вітерець пролетів. Але Верін ступила крок і, наблизившись майже впритул до аїльця, подивилася йому просто в очі.

— Я не Мудра, яких ти бачив раніше, Урієне, — із притиском промовила вона. — Я — Айз Седай. Розкажи мені все, що тобі відомо про Руйдіан.

Чоловік, який був готовий вступити в бій з двадцятьма воїнами, тепер виглядав так, наче хотів би зникнути з очей однієї пухкенької жінки з волоссям, посрібленим сивиною.

— Я... я можу розповісти вам тільки те, що і так усі знають. Руйдіан лежить у землях клану Дженн Аїл, тринадцятого клану. Говорити про них я не можу, можу тільки назвати. Туди ніхто не може піти, окрім жінок, які бажають стати Мудрими, та чоловіків, які хочуть стати вождями кланів. Можливо, гідних серед них вибирають люди клану Дженн; мені про це невідомо. Багато людей іде туди, а повертаються лічені. І ті хто повертаються, мають на собі відповідну мітку на знак того, що вони тепер Мудрі чи вожді кланів. Це все, що я можу сказати, Айз Седай. Це все.

Верін і надалі дивилася на нього, стиснувши губи.

Урієн поглянув на небо, наче востаннє:

— Тепер ви мене вб’єте, Айз Седай?

— Що? — аж очима закліпала вона.

— Тепер ви мене вб’єте? Одне з наших пророцтв каже: якщо ми не виправдаємо очікувань Айз Седай ще раз, вони нас знищать. Я знаю, що Айз Седай могутніші за Мудрих. — Раптом аїлець розсміявся невеселим сміхом. — Кличте свої блискавки, Айз Седай. Я потанцюю з ними.

Цей аїлець гадав, що зараз помре, але він не боявся. Перрин спохопився, що стоїть із роззявленим ротом, і вмить закрив його.

— Чого б я тільки не віддала, — пробурмотіла Верін, не зводячи погляду з Урієна, — аби забрати тебе з собою до Білої Вежі. Або хоча б просто тебе розговорити. Але заспокойся, чоловіче, я не заподію тобі лиха. Якщо тільки ти не хочеш заподіяти лиха мені, з усіма цими твоїми балачками про танці.

Урієн здавався враженим. Він подивився на шайнарських вершників, що нависали над ним на своїх конях, наче підозрюючи підступ.

— Ви не Діва Списа, — вимовив він після паузи. — Як я можу вдарити жінку, яка не повінчана зі списом? Це заборонено, хіба що мав би рятувати своє життя. Але й навіть тоді я повинен бути спершу поранений.

— Чому ти тут, так далеко від своїх земель? — запитала вона. — І навіщо ти підійшов до нас? Ти міг лишитися серед скель, і ми ніколи б тебе не помітили. — Аїлець вагався з відповіддю, і вона додала: — Кажи тільки те, що захочеш сказати. Не знаю, що роблять ваші Мудрі, але я не зроблю тобі шкоди і не намагатимуся тебе присилувати.

— Так кажуть і Мудрі, — похмуро відказав аїлець, — але навіть вождь клану мусить мати мідне чоло, аби не стелитися перед ними листком. — Він помовчав, вочевидь, підшуковуючи слова. — Я розшукую... декого. Чоловіка. — Він оббіг поглядом Перрина, Мета та шайнарців, проте вони його не зацікавили. — Того, що приходить із світанком. Сказано, що будуть великі знаки та знамення його приходу. Зі зброї вашого ескорту я побачив, що ви їдете з Шайнару, і ви здалися мені схожою на Мудру, от я й подумав, що ви можете мати вістку про великі події, події, які провіщають його прихід.

— Чоловіка? — Голос Верін лунав м’яко, але очі у неї буди гострі, наче кинджали. — І що це за знаки?

Урієн похитав головою:

— Сказано, що ми впізнаємо їх, коли про них почуємо, і впізнаємо його, коли його побачимо, бо він буде помічений. Він прийде із заходу, з-за Хребта Світу, але буде нашої крові. Він піде до Руйдіана і виведе нас із Трикратної землі. — Він переклав списа в праву руку. Рипнула шкіра й дзвякнув метал — солдати схопилися за мечі. Перрин зрозумів, що він теж поклав руку на сокиру, але Верін роздратовано махнула на них рукою, мовляв, не рухайтеся. Вістрям списа Урієн накреслив на землі коло, а тоді провів посеред нього хвилясту лінію. — Сказано, що він переможе під цим знаком.

Інґтар похмуро дивився на цей символ; не видно було, що він його впізнає. А от Мет пробурчав щось крізь зуби, і Перрин відчув, що у нього пересохло в роті. Старовинний символ Айз Седай.

Верін ногою затерла намальований знак.

— Я не можу сказати тобі, Урієне, де він, — мовила вона, — і я не чула про знаки або знамення, які могли би привести тебе до нього.

— Тоді я шукатиму далі.

Урієн не запитував, але дочекався, доки вона кивнула. Відтак, окинувши шайнарців гордовитим і викличним поглядом, він розвернувся до них спиною і, не озираючись, спокійно попростував геть, щоб за мить зникнути серед скель.

Дехто із солдатів почав нарікати. Уно промовив щось про «клятого прицюцькуватого аїльця», а Масима прогарчав, що варто було залишити цього аїльця крукам.

— Ми згаяли багато дорогоцінного часу, — голосно проказав Інґтар. — Тепер мусимо рухатися швидше, аби його надолужити.

— Так, — промовила Верін, — ми мусимо рухатися швидше.

Інґтар поглянув на неї, але Айз Седай дивилася собі під ноги, туди, де вона щойно затерла знак, намальований Урієном.

— Спішитися, — наказав він. — Зброю на тягловиків. Тепер ми в Кайрені. Ми не хочемо, аби кайренці вирішили, що ми прийшли битися з ними.

Мет нахилився до Перрина:

— Тобі... Тобі не здається, що він говорив про Ранда? Я знаю, це божевілля, але навіть Інґтар вважає, що Ранд — аїлець.

— Не знаю, — відповів Перрин. — Відколи ми злигалися з Айз Седай, усе перетворилося на божевілля.

Тихо, наче звертаючись до себе, заговорила Верін, усе ще дивлячись на землю:

— Це повинно вписуватись у Візерунок, але яким чином? Невже Колесо Часу вплітає у Візерунок ниті, про які ми нічого не знаємо? Чи Візерунка знову торкається Морок?

Перрин відчув, як за спиною сипнуло морозом.

Верін підвела голову і подивилася на вояків, що знімали з себе зброю.

— Поспішіть! — наказала вона категоричніше, ніж Інґтар та Уно, разом узяті. — Ми мусимо поспішати!