Велике полювання

Розділ 10 Полювання починається

На початку довгого рейду Інґтар задав швидкий темп, такий швидкий, що Ранд почав трохи хвилюватися за коней. Коні можуть бігти риссю годинами, але попереду була більша частина дня, і, вірогідно, ще багато днів. Ранд подивився на рішучий вираз Інґтарового обличчя і подумав, що той, схоже, налаштований спіймати крадіїв Рога першого ж дня. Можливо, першої ж години. Не дивно, якщо пригадати, який був у нього голос, коли він складав присягу Престол Амерлін. Утім, Ранд вирішив тримати свої думки при собі. Командував тут лорд Інґтар; хай як приязно він ставився до Ранда, він навряд чи потребує поради пастуха.

Гюрін скакав на крок позаду Інґтара, але це саме нюхач вів загін на південь, вказуючи Інґтарові дорогу. Попереду розстилалася горбиста місцевість, пагорби густо поросли ялинами, груболистами та дубами, але Гюрін прокладав шлях, прямий, наче стріла, що анітрохи не кривуляв, хіба що огинав стрімкіші пагорби, які, вочевидь, швидше було оминути, ніж на них піднятися. Знамено з сірою совою майоріло на вітрі.

Ранд спробував під’їхати до Мета та Перрина, але коли він притримав коня, щоби опинитися поряд із ними, Мет підштовхнув Перрина ліктем — і той знехотя поскакав разом із Метом до голови колони. Сказавши собі, що нема жодного сенсу теліпатися позаду самому, Ранд наздогнав перші лави. Приятелі знову перебралися у хвіст, і знову за ініціативою Мета.

Згоріти їм. Я тільки хочу вибачитися. Ранд почувався самотньо. Знав, що сам винний, але це не допомагало.

На вершині одного з пагорбів Уно зліз із коня, аби роздивитися землю, збиту копитами. Він потикав чоботом в кінські яблука й буркнув:

— Швидко скакали кляті вилупки, мілорде. — Голос у нього був такий, що навіть коли він просто говорив, здавалося, наче горлає. — Ми не наблизилися до них за останню годину. Згоріти мені, навпаки — відстали. Вони загонять своїх довбаних коней, якщо так шкваритимуть і далі. — Він помацав відбиток копита. — Це не кінь. Триклятущий траллок. Тут скрізь відбитки довбаних цап’ячих копит.

— Ми їх наздоженемо, — похмуро відказав Інґтар. — Сідай на коня, Уно.

Уно зиркнув на Ранда своїм одним оком, тоді стенув плечима й забрався в сідло. Інґтар галопом погнав загін схилом, так що їхні коні чи то скакали, чи то котилися униз, і таким же чином вони злетіли на наступний пагорб.

Чому він так на мене подивився? — запитував себе Ранд. Уно був серед тих, хто не виявляв до нього приязні. Але й відкритої неприязні не було. Уно ні з ким не був у приятельських стосунках, крім хіба кількох ветеранів, так само побитих сивизною, як і він. Впевнений, він не вірить казочкам, ніби я — лорд.

Уно весь час уважно вивчав місцевість попереду, але коли помічав на собі погляд Ранда, відповідав йому поглядом на погляд. В цьому не було нічого незвичайного. Він і від Інґтара не став би ховати погляд. Така була в Уно натура.

Маршрут, обраний Друзями Морока, а Ранд питав себе — і ким ще? — бо Гюрін увесь час бурмотів щось про «когось ще гіршого» — тобто маршрут, обраний крадіями Рога, не пролягав жодним селищем чи його околицями. З верхівок пагорбів Ранд бачив удалині села, але до них завжди було не менше милі горбистого простору. Жодного разу вони не наближалися до селища так, аби можна було роздивитися людей на вулицях. Відповідно, і місцеві не могли роздивитися загін, що тримав курс на південь. Траплялися їм і ферми; на вершинах та схилах пагорбів бачили вони будиночки з похилими дахами, високі клуні, димарі з димом над ними, але завжди на такій відстані, що жоден фермер не міг роздивитися вершників.

Урешті-решт навіть Інґтару довелося визнати, що їхні коні не витримають такого шаленого темпу. Ранд почув, як Інґтар бурмоче прокляття крізь зуби, побачив, як той розпачливо б’є себе по стегну кулаком у латній рукавиці, але зрештою командир наказав усім спішитися. Воїни пробігли, ведучи коней на поводі, підіймаючись на пагорби та спускаючись із них, десь біля милі, а тоді сіли в сідла й поскакали далі. Знову спішились і побігли підтюпцем. Милю бігом, милю верхи. Знову бігом, знову верхи.

Ранд із подивом побачив, що Лоял задоволено посміхається, коли вершники вчергове пішки бігли вгору схилом. Коли вони тільки-но познайомилися, оґір не дуже полюбляв їздити верхи і побоювався коней, більше покладаючись на власні ноги, проте Ранд гадав, що це вже позаду.

— Ти любиш бігати, Ранде? — радісно поцікавився Лоял. — Я люблю. Я був найпрудкішим у стеддінґу Шанґтай. Якось я навіть перегнав коня.

Ранд тільки головою похитав. Не хотів збивати дихання через балаканину. Він пошукав очима Мета і Перрина, але вони все ще трималися позаду колони, і Ранд не міг роздивитися їх серед такої купи народу. Не міг зрозуміти, як шайнарці витримують бігу важких обладунках. Але ніхто з них не нарікав. І на обличчях теж не помітно було невдоволення. Уно, здається, навіть не спітнів, а прапороносець жодного разу не дозволив сірій сові похилитися.

Загін рухався дуже швидко, а втім, коли почало сутеніти, жодних ознак присутності переслідуваних, окрім їхніх слідів, ще не було видно. Нарешті Інґтар неохоче скомандував зупинитися й отаборитися в лісі на ночівлю. Шайнарці взялися розкладати вогнища та прив’язувати до кілків коней, завдяки багаторічному досвіду звично економлячи сили. Інґтар призначив першу варту: шестеро воїнів, попарно.

Перше, що зробив Ранд, — у великих плетених кошиках, нав’ючених на коней, відшукав свою торбу. Відшукати було не складно, бо серед припасів було небагато клунків з особистими речами, та коли він розв’язав її, то закричав, змусивши кожного в таборі схопитися на ноги і вихопити мечі.

До нього підбіг Інґтар:

— Що сталося? Мир, невже хтось сюди пробрався? Я не чув тривоги від вартових.

— Поглянь на ці куртки, — прогарчав Ранд, дивлячись ошелешено на розпаковані речі. Там було два камзоли, один чорний зі срібним шитвом, а інший — білий, гаптований золотом. На комірах обох красувалися чаплі, і розцяцьковані вони були не менше, якщо не більше за той яскраво-червоний камзол, який він наразі мав на собі. — Служниці сказали, що поклали дві зручні, справні куртки до моєї поклажі.

Інґтар, уклавши меч у піхви, повернув його собі за спину:

— Вони і є справні.

— Я не можу це надягти. Не можу розгулювати увесь час у такому вигляді, як зараз.

— Ти можеш їх надягати. Куртка є куртка. Наскільки я розумію, Морейн Седай особисто наглянула за тим, як пакували твої речі. Може, Айз Седай не дуже знається на тому, як чоловіки вдягаються для походу. — Інґтар осміхнувся. — Коли ми зловимо цих траллоків, можливо, влаштуємо бенкет. Тоді якщо не всі ми, то хоча б ти будеш одягнений для цього відповідним чином.

Він покрокував туди, де вже палали вогнища, на яких готувалася їжа.

Після того, як Інґтар згадав про Морейн, Ранд навіть не ворухнувся. Він дивився на камзоли. Що вона намислила? Хай робить що завгодно, я не дозволю себе використовувати. Він знову зв’язав усі речі у вузол і закинув його назад до кошика. Ніщо не заважає мені ходити голяка, гірко подумав він.

У поході шайнарці готували їжу по черзі, і коли Ранд наблизився до вогнища, Масима помішував у казані. Табором розносилися пахощі варива з турнепсу, цибулі та сушеного м’яса. Першим свою порцію отримав Інґтар, тоді Уно, а всі інші стали один за одним у чергу. Масима хлюпнув великий черпак тушенини Рандові на тарілку; Ранду довелося швидко відскочити на крок, аби страва, що пересипалася через край, не потрапила йому на одяг. Він відійшов убік, посмоктуючи обпечений палець. Масима дивився на нього з незмінною глузливою усмішечкою, яка завжди оминала його очі. Тут підійшов Уно і дав йому добрячого ляпаса.

— Ми не стільки прихопили з собою клятих харчів, аби ти розплескував їжу на довбану землю.

Зиркнувши на Ранда, одноокий воїн почимчикував геть. Масима, потираючи вухо, продовжував пасти очима Ранда.

Ранд відійшов і наблизився до Інґтара та Лояла, що сиділи під розкидистим дубом. Інґтар зняв шолом і поклав його поруч із собою, але решта обладунку залишалася на ньому. Мет і Перрин уже сиділи тут, з апетитом наминаючи вечерю. Мет глумливо вищирився на Рандів камзол, а Перрин лише на мить підвів від миски очі, і його золоті очі зблиснули у відблисках вогнищ.

Цього разу вони хоча б залишилися.

Ранд сів біля Інґтара, хрестивши ноги.

— Хотів би я знати, чому Уно весь час на мене так дивиться. Можливо, це через цю кляту куртку?

Інґтар на мить припинив жувати й замислився. Нарешті промовив:

— Ясна річ, Уно сумнівається, чи вартий ти клинка з тавром чаплі. — Мет голосно пирхнув, проте Інґтар не звернув на це уваги. — Хай Уно тебе не хвилює. Якби він міг, то і з лордом Аґельмаром поводився би наче з новобранцем. Ну, може не з Аґельмаром, але з будь-ким іншим. У нього язик мов наждак, але поради він дає слушні. Та і як інакше? Адже він уже служив, коли я ще тільки народився. Прислухайся до його порад, не звертай уваги на його язик, і ти порозумієшся з Уно.

— А я гадав, він такий, як Масима. — Ранд закинув до рота ложку варива. Воно було надто гаряче, але він жадібно його проковтнув. У них і ріски в роті не було, відколи вони виїхали з Фал Дари, а вранці він надто хвилювався, аби поїсти. Цікаво, подумав він, чи подобрішає Масима, якщо похвалити його куховарство? — Масима поводиться так, наче ненавидить мене, а я не розумію чому.

— Масима три роки відслужив на Східних відрогах, — відказав Інґтар. — Біля Анкор Дейла проти аїльців. — Він похмуро помішав у мисці ложкою. — Май на увазі, я ні про що не запитую. Якщо Дай Шан і Морейн Седай хочуть казати, що ти з Андору, з Межиріччя, значить, так воно і є. Але Масима надивився на аїльців донесхочу, і коли він тебе бачить... — він знизав плечима. — У мене ж питань нема.

Ранд, зітхнувши, поклав ложку.

— Усі гадають, що я є не той, хто я є. Я з Межиріччя, Інґтаре. Я вирощував тютюн з... з моїм батьком і ходив за його вівцями. Ось хто я такий. Фермер та пастух з Межиріччя.

— Він з Межиріччя, — презирливо підтвердив Мет. — Ми з ним разом зростали, хоч тепер цього і не скажеш. Ви зараз напхаєте йому в голову усієї цієї дурні про аїльців, а там уже й власної дурні з лишком, і одне Світло знає, що з того вийде. Може, якийсь аїльський лорд.

— Ні, — зауважив Лоял, — він справді так виглядає. Пам’ятаєш, Ранде, колись я вже казав тобі про це, хоч і подумав, що, може, це мені здалося, бо я ще погано знаю вас, людей. Пам’ятаєш? «Допоки не відступить ніч, допоки не відхлине вода, в Тінь, вишкіривши зуби, викликаючи на бій до останнього подиху, аби з настанням Останнього дня плюнути в очі Тому, що позбавляє зору». Ти маєш пам’ятати, Ранде.

Ранд дивився в тарілку, не підводячи очей.

Якщо тобі круг голови намотати шуфу, ти будеш викапаний аїлець. Це вже Ґавін, брат Елейн, дочки-спадкоємиці Андору. Усі гадають, що я не той, хто я є.

— Що це? — запитав Мет. — Я щодо того, аби плюнути в очі Мороку?

— Це стародавня присяга аїльців на битву, — відповів Інґтар, — і я не сумніваюся, що вони її виконають. Аїльці поділяють світ надвоє: аїльці і вороги. Ну, ще крамарі та менестрелі. П’ятсот років тому вони зробили виняток для Кайрена, а чому — не відповість ніхто, крім самих аїльців, але я сумніваюся, щоби вони вчинили так знову.

— Я теж сумніваюся, — зітхнув Лоял. — Але вони дозволяють туатга’анам, Мандрівному народу, проходити Пустелею. І оґірів вони теж не вважають ворогами. Хоч я й сумніваюся, щоб хтось із нас захотів поблукати пустелею. Іноді аїльці приходять до стеддінгу Шанґтай, щоби вторгувати виспівану деревину. Вони суворий народ. І міцний.

— Хотів би я мати таких міцних воїнів, — кивнув Інґтар. — Чи хоча б наполовину таких міцних.

— Це що, жарт? — реготнув Мет. — Якби я пробіг милю в усьому отому залізяччі, що ви тягнете на собі, то впав би без задніх ніг і проспав би тиждень, не менше. А ви біжите так, милю за милею, цілісінький день.

— Аїльці міцні, — сказав Інґтар. — І чоловіки, і жінки, всі. Я бився з ними, я знаю. Вони пробіжать десять миль, а тоді стають до битви. Кожен із них — це жива смерть, хоч зі зброєю, хоч без неї. З якихось міркувань вони не торкаються меча. І верхи не їздять, та й зрештою не мають у цьому потреби. Якщо ти виходиш проти аїльця з мечем, а він проти тебе голіруч, це буде чесний двобій. За умови, що ти — вправний воїн. Вони випасають корів та кіз там, де ми з тобою помремо зі спраги впродовж дня, ще й сонце не встигне зайти. Вони вирубують свої селища у величезних скелях посеред Пустелі. Вони з’явились у тому місці незабаром після Світорощі, і відтоді живуть там. Артур Яструбине Крило намагався витурити їх звідти й умився кров’ю — там він зазнав розгрому, єдиний раз за своє життя. Удень повітря в Аїльській пустелі тремтить від спеки, а вночі замерзає. А будь-який аїлець тільки гляне на тебе своїми блакитними очима й скаже, що він ні на що не проміняв би це найкраще місце на землі. І він не брехатиме. Якщо вони колись спробують вийти зі своєї пустелі, нам буде нелегко їх зупинити. Аїльська війна тривала три роки, а тоді воювали лише чотири клани з тринадцяти.

— Те, що він успадкував від матері сірі очі, ще не робить його аїльцем, — заперечив Мет.

Інґтар знизав плечима.

— Як я сказав, я ні про що не розпитую.

Коли Ранд нарешті узявся вкладатися на ніч, у голові в нього гуло від непроханих думок. Викапаний аїлець. Морейн Седай хоче казати, що ти з Межиріччя. Аїльці спустошили все на шляху до Тар Балона. Народжений на схилах Драконової гори. Відроджений Дракон.

— Я не дам себе використовувати, — бурмотів він, але сон усе не йшов.

Вранці Інґтар згорнув табір ще до сходу сонця. Вони поснідали, і коли хмари на сході ще тільки червонилися і роса ще тремтіла на листі, вони вже мчали на схід. Цього разу Інґтар вислав дозорців попереду загону, а темп руху залишався напруженим, хоча вже й не був таким убивчим для коней. Ранд сподівався, що Інґтар зрозумів, що перед ними задача не на один день. Гюрін сказав, що слід, як і раніше, веде на південь. Проте через дві години після сходу сонця один із розвідників вчвал примчав назад.

— Попереду залишене місце стоянки, мілорде. На вершині наступного пагорба. Минулої ночі їх там було не менше тридцяти чи сорока, мілорде.

Мілорд так пришпорив коня, наче отримав звістку, що Друзі Морока все ще там, і Рандові довелося не відставати від нього або бути розтоптаним шайнарцями, що помчали на пагорб таким же шаленим галопом.

Там не було особливо на що дивитися. Холодна зола таборових вогнищ, добре замаскованих серед дерев, у золі — залишки чогось, схожого на їжу. Купа покиді — надто близько до вогнищ, і над якою вже дзижчала мушва.

Інґтар зупинив загін трохи оддалік, спішився і пішов обстежувати стійбище, прихопивши з собою Уно. Вони уважно придивлялися до землі під ногами. Гюрін об’їхав навколо табору, принюхуючись. Ранд сидів верхи на своєму жеребці поряд із іншими вершниками; він не мав жодного бажання ближче роздивлятися місце, де стояли табором траллоки та Друзі Морока. І щезник. І щось іще гірше.

Мет видерся на вершину пагорба і пройшовся місцем стоянки.

— Так ось як виглядає табір Друзів Морока? Трохи смердить, але я не бачу, щоби він надто відрізнявся від будь-якого іншого табору. — Він розгріб ногою купку золи, натрапив на шматок обгорілої кістки й нахилився її підібрати. — І чим же харчуються Друзі Морока? Це не схоже на баранячу кістку, і на телячу теж.

— Тут було скоєно вбивство, — похмуро промовив Гюрін. Він затулив носа носовичком. — Гірше, ніж убивство.

— Тут були траллоки, — сказав Інґтар, дивлячись на Мета. — Гадаю, вони зголодніли, а під рукою виявились Друзі Морока.

Мет впустив почорнілу кістку; мав такий вигляд, наче його зараз знудить.

— Вони більше не прямують на південь, мілорде, — оголосив Гюрін. Це привернуло загальну увагу. Нюхач показав назад, на північний схід. — Можливо, вони все ж таки вирішили прориватися до Гнилолісся. Обійти нас. А, може, вони просто намагалися збити нас з пантелику, коли правили на південь.

Схоже, він сам не надто вірив у те, що казав. Видно було, що він у замішанні.

— Хай там що вони намагаються зробити, — рикнув Інґтар, — тепер вони від мене не втечуть. По конях!

Минуло трохи більше години, і Гюрін натягнув повіддя.

— Вони знову змінили напрямок, мілорде. Знову рухаються на південь. І вони вбили когось іще.

Тут, у западині між двома пагорбами, не було золи від багать, але внаслідок кількахвилинних пошуків вони знайшли тіло. Чоловік, зігнутий у дугу, захований в чагарниках. Потилиця розчавлена, а сила удару була такою, що очі вилізли з очниць. Ніхто його не впізнав, хоча одяг на покійнику був шайнарський.

— Ми не можемо гаяти часу, ховаючи Друзів Морока, — рявкнув Інґтар. — Ми прямуємо на південь. — І вчинив згідно зі своїми словами, перш ніж вони встигли злетіти йому з вуст.

Однак цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Уно вивчав відбитки копит та послід і казав, що вони помалу наздоганяють крадіїв. Почало смеркатися, але траллоків та Друзів Морока не було видно. Наступного ранку шайнарці знайшли ще один залишений табір, де було скоєно ще одне вбивство, так сказав Гюрін. І ще одна зміна напрямку, цього разу на північний захід. Дві години гонитви, і загін знайшов ще одне тіло, чоловіка, котрому розкроїли череп сокирою. І знову зміна напрямку. Знову на південь. Тепер вони були ще ближче до крадіїв, так прочитав по слідах Уно. І знову впала ніч, а загін простував далеко від людських осель, помічаючи лише час від часу ферми на обрії. І ще один день, такий самий — зміна напрямку руху, вбивства. Все повторювалося знову і знову. І наступного дня також.

З кожним днем загін трохи наближався до переслідуваних, але Інґтар кипів із нетерплячки. Він запропонував скоротити відстань і продовжувати скакати уперед, коли крадії вкотре змінили напрямок — адже ясно, що ті незабаром знову повернуть на південь. Але не встиг хоч хтось і рота відкрити, як Інґтар заперечив сам собі, заявивши, що це погана ідея, бо ті, на кого вони полюють, можуть цього разу на південь не повернути. Він підганяв усіх, вимагаючи рухатися швидше, вранці вирушати раніше, а ввечері скакати у цілковитій темряві. Він нагадував усім про те, яке відповідальне завдання доручила їм Престол Амерлін — повернути Ріг Валіра, за будь-яку ціну. Він казав про те, якої слави вони заживуть, про те, що їхні імена увійдуть у легенди та в історію, в оповідки менестрелів та пісні бардів. Усі славитимуть героїв, які знайшли Ріг. Він говорив і говорив, так наче йому було несила зупинитися, і приглядався до шляху, яким вони скакали так, наче в кінці його лежала вся надія Світла. Навіть Уно почав косо поглядати на нього.

І так вони дісталися ріки Еринін.

Як на Ранда, це і селищем справжнім не можна було назвати. Він зупинив коня серед дерев, дивлячись крізь гілля на дюжину невеличких хатин під ґонтовими покрівлями майже до землі. Хати стояли на вершині пагорба, а внизу у променях ранкового сонця виблискувала ріка. До сільця вела непримітна стежина. Загін лише кілька годин тому знявся з місця власної ночівлі, і вже мав би натрапити на місце ночівлі Друзів Морока, якби ті дотримувалися колишнього порядку. Утім, поки що нічого такого на очі їм не трапилося.

Сама ріка тут, близько до її витоків десь у Хребті Світу, не схожа була на могутню Еринін, оспівану в легендах, оскільки течія ще не встигала сягти повної потуги. Шістдесят кроків бистрини до протилежного берега, облямованого деревами, й обидва береги з’єднував товстий поромний канат. Сам пором приткнувся до протилежного берега.

Це вперше слід привів переслідувачів до людського житла. Просто до хатин на пагорбі. На єдиній ґрунтовій вулиці, обіч якої тіснилися усі будинки, не було помітно жодного руху.

— Засідка, мілорде? — тихо припустив Уно.

Інґтар віддав належні накази, і шайнарці з піками напереваги розсипалися навкруг сільця, оточуючи будинки. Інґтар махнув рукою, і вони з гуркотом прогалопували між будинками з усіх чотирьох сторін — очі визирають ворога, піки напоготові, курява стовпом з-під копит. Крім вершників — жодного руху. Вони натягли повіддя, і курява почала осідати.

Ранд повернув у сагайдак стрілу, яку наклав був на тятиву, і закинув лук за спину. Так само вчинили і Мет з Перрином. Лоял та Гюрін просто стояли там, де їх залишив Інґтар, і насторожено спостерігали.

Інґтар махнув рукою, і Ранд із іншими доєдналися до шайнарців.

— Не подобається мені тутешній запах, — пробурмотів Перрин, коли вони рушили поміж будинків. Гюрін гостро поглянув на нього, Перрин відповів поглядом на погляд, і нюхач першим опустив очі. — Тут пахне неправильно.

— Довбані Друзі Морока і траллоки пройшли просто тут, мілорде, — мовив Уно, показуючи на кілька відбитків, що їх ще не затоптали шайнарці. — Попрямували до траханого парому і кинули його, сучі діти, на тому березі. Кров та гадський попіл! Нам ще пощастило, що вони не пустили його за течією.

— А де тутешні мешканці? — поцікавився Лоял.

Двері стояли нарозпаш, у розчинених вікнах колихалися фіранки, але попри тупіт копит вулиця стояла порожнем.

— Обшукати будинки! — скомандував Інґтар.

Воїни спішилися і бігом кинулися виконувати наказ, але тут же повернулися, хитаючи головами.

— Вони зникли, мілорде, — відрапортував Уно. — Наче крізь землю запалися, згоріти мені на місці. Наче лиха година їх ухопила просто посеред траханого дня і змусила вшитися невідомо куди! — Раптом він зупинився на півслові, ошелешено тицяючи пальцем у будинок за спиною в Інґтара. — Там щойно була жінка, у вікні. Щоб мене грім побив, як я міг її не помітити?! — Ніхто не встиг навіть поворухнутися, а він уже прожогом кинувся до хатини.

— Не налякай її! — гукнув услід йому Інґтар. — Уно, нам потрібна інформація. Осліпи тебе Світло, Уно, гляди не налякай її!

Одноокий воїн зник у розчинених дверях.

Інґтар голосно закричав:

— Ми не скривдимо вас, пані! Ми вірноприсяжці лорда Аґельмара, з Фал Дари. Не бійтеся! Ми не заподіємо вам лиха!

Віконце під дахом хатини розчахнулося, і з нього висунув голову Уно, дико поводячи очима. Вилаявшись, він пірнув назад. Його зворотний шлях на вулицю супроводжувався глухим грюканням та дзенькотом, так наче він у нападі відчаю розкидав ногами речі. Нарешті він з’явився на порозі.

— Втекла, мілорде. Але вона там була. Жінка в білому, біля вікна. Я її бачив. Там, усередині, мені навіть на мить знову примарилося, що я її бачу, але тоді вона знову зникла і... — Він перевів подих. — У будинку нікого нема, мілорде. — Сум’яття його було настільки глибоким, що він навіть забув лихословити.

— Фіранки, — пробурмотів Мет. — Він повівся на трикляті фіранки.

Уно гостро зиркнув на нього, а тоді відвернувся до свого коня.

— Куди вони зникли? — запитав Ранд, звертаючись до Лояла. — Ти гадаєш, вони втекли через Друзів Морока? — І траллоків, і мерддраала. А ще, як каже Гюрін, чогось іще гіршого. Ці люди вчинили розумно, якщо втекли з усіх ніг.

— Боюся, їх забрали з собою Друзі Морока, Ранде, — подумавши, відповів Лоял. Він зморщив широкий, схожий на хобот ніс, засопів, майже загарчав. — Для траллоків.

Ранд важко зглитнув і пошкодував, що запитав: думати про те, чим харчуються траллоки, було не надто приємно.

— Хай що тут трапилося, — мовив Інґтар, — це зробили Друзі Морока. Гюріне, тут було насилля? Вбивство? Гюріне!

Нюхач смикнувся в сідлі та дико подивився навкруги, відвівши погляд від ріки.

— Насилля, мілорде? Так. Вбивство? Ні. Або не звичайне вбивство. — Він скоса подивився на Перрина. — Ніколи раніше я не чув такого запаху, мілорде. Але щось погане тут було скоєно.

— Вони таки переправились на той бік чи ти сумніваєшся? Може, вони знову збивають нас зі сліду?

— Вони переправились, мілорде. — Гюрін із тривогою дивився на протилежний берег. — Переправились. А от що вони робили на тому березі... — Він знизав плечима.

Інґтар кивнув.

— Уно, мені потрібен пором на цьому боці. І хай розвідники прочешуть той берег, доки ми переправлятимемось. Тут нема засідки, але це ще не означає, що її нема там. Вони можуть напасти, коли ми розділимося. Пором, схоже, не настільки великий, аби переправити всіх заразом. Займись цим.

Уно кивнув, і за мить Раґан і Масима вже допомагали один одному звільнитися від лат. Роздягнувшись до пов’язок на стегнах, засунувши за пояси на спині кинджали, вони побігли підтюпцем на кривуватих, як у всіх вершників, ногах до води, а далі заковзали вздовж товстезного поромного каната, перебираючи його руками. На середині ріки канат помітно провисав, і вони занурились у воду по пояс, сильна течія спробувала потягнути їх за собою, але вони спромоглися вибратися на дощатий пором швидше, ніж очікував Ранд. З кинджалами в руках вони зникли між деревами.

Здалося, минула вічність, поки обидва чоловіки знову опинились на поромі й почали повільно тягти його через ріку. Баржа ткнулася в берег нижче селища, Масима взявся її закріпляти, а Раґан поспішив до Інґтара. Він був блідий, шрам на його щоці вирізнявся помітніше ніж зазвичай, а в голосі чулося потрясіння:

— На тому березі... засідки на тому березі нема, мілорде, нема, але... — Він низько вклонився, мокрий і тремтячий від такої прогулянки. — Мілорде, ви повинні побачити це самі. Великий кам’яний дуб, за п’ятдесят кроків від причалу. Не можу описати це словами. Мусите побачити на власні очі.

Інґтар нахмурився, перевів погляд з Раґана на інший берег. Нарешті промовив:

— Ти все добре зробив, Раґане. Ви обидва зробили все правильно. — Він заговорив енергійно. — Пошукай у будинках, чим би обтертися цим двом, Уно. Подивись, чи не залишилося там води, щоби зробити чай. Залий туди щось гаряченьке, якщо зможеш. Тоді переправиш другу групу і коней-тягловиків. — Він повернувся до Ранда: — Ну, то що, готовий поглянути на південний берег Еринін?

Не чекаючи на відповідь, він поскакав до порома разом із Гюріном та половиною воїнів.

Затримавшись хіба на мить, Ранд помчав услід, а за Рандом зрушив свого коня і Лоял. На подив Ранда, Перрин опинився попереду, скачучи до порома з похмурим виразом обличчя. Деякі з вершників уже спішилися і, перекидаючись солоними жартами, ухопилися за канат, збираючись його тягти.

Мет дочекався на березі до останньої хвилини, коли один із шайнарців уже відв’язував канат, а тоді пришпорив коня і в’їхав у натовп на поромі.

— Однаково раніше чи пізніше, а треба було би переправлятися, то чому не зараз? — прокоментував він свої дії, не звертаючись ні до кого зокрема. — Я мушу його знайти.

Ранд похитав головою. Мет виглядав таким же здоровим, як і раніше, і тому Ранд майже забув, навіщо він вирушив у цей рейд. Знайти кинджал. Хай Ріг здобуде Інгтар. Я тільки хочу повернути цей кинджал, для Мета.

— Ми знайдемо його, Мете.

Мет поглянув на Ранда похмуро і, глузливо вищирившись на його вишуканий червоний камзол, відвернувся. Ранд зітхнув.

— Усе буде добре, Ранде, — тихенько промовив Лоял. — Якось, але буде.

Щойно пором відійшов від берега, його підхопило течією, пронизливо зарипів канат. Якими б незвичними поромниками не виглядали воїни, розгулюючи по поромі в шоломах та кольчугах, з мечами за спиною, але вивести пором на воду їм вдалося доволі непогано.

— Отак ми залишали дім, — зненацька озвався Перрин. — На Таренському Перевозі. Чоботи поромників гупали по дошках, вода хлюпотіла за бортом. Отак усе й було. Тільки цього разу все буде гірше.

— Як може бути гірше? — не зрозумів Ранд.

Перрин не відповів. Він дивився на берег, що потроху наближався, і його золоті очі, здавалося, сяяли, але не захватом.

За хвилину і Мет спитав:

— Як може бути гірше?

— Буде гірше, я відчуваю це, — лише й відповів Перрин.

Гюрін кинув на нього нервовий погляд, але Гюрін дивився нервово на все, відколи загін виїхав із Фал Дари.

Пором важко приткнувся до південного берега, товсті дошки глухо стукнули у твердий глинозем. Просто над головами нависали високі дерева. Шайнарці, ті, що тягли канат, уже встигли сісти на коней, крім двох, яких Інґтар вирядив іти з поромом по решту загону. Всі інші верхи в’їхали на стрімкий берег.

— П’ятдесят кроків до великого кам’яного дуба, — мовив Інґтар, коли вершники в’їхали під дерева.

Голос у нього був підкреслено буденний. Якщо Раґан навіть слова не міг сказати про побачене... Дехто з солдатів поправив меча за спиною та наготував піки.

Спочатку Рандові здалося, наче з кремезних гілок кам’яного дуба, вкритих сірою корою, звисають підвішені за руки опудала. Темно-червоні опудала. А тоді він упізнав обличчя. Чанґу, і того, другого вартового. Нідао. Очі вибалушені, зуби вищирені в оскалі болю. Вони ще довго прожили після того, як це почалося.

Перрин видав дивний гортанний звук, схожий на гарчання.

— Найгірше, що я будь-коли бачив, мілорде, — кволим голосом проказав Гюрін. — І найгірший запах з усіх, що я будь-коли учував, за винятком підземної в’язниці у Фал Дарі тієї ночі.

Ранд гарячково шукав порожнечу. Пломінь заважав йому, нудотно коливаючись в одному темпі з конвульсивними судомами його власного шлунка. Але він наполегливо докладав зусилля і нарешті огорнув себе порожнечею. Проте потяг блювати пульсував у порожнечі разом із ним. Не за її межами, а всередині. Нема чому й дивуватися, коли бачиш таке. Ця думка виникла і негайно випарувалася. Наче краплина води на розжареній сковорідці. Що з ними сталося?

— Живцем здерли шкіру, — почув він чийсь голос у себе за спиною, а ще почув, як хтось блює. Він подумав, що то, мабуть, Мет, але все це було далеко від нього, огорнутого порожнечею. Проте блювотне мерехтіння було всередині, разом із ним. Він подумав, що його теж може знудити.

— Зніміть їх, — різко наказав Інґтар. Після миттєвої паузи він додав: — Поховайте. Ми не можемо стверджувати, що вони були Друзями Морока. Можливо, їх захопили у полон. Так могло бути. Принаймні хай вони спізнають останні обійми матері.

Декілька чоловіків знехотя виїхало вперед із ножами в руках. Навіть для загартованих у битвах шайнарців здіймати оббіловані тіла тих, кого вони знали, було завданням не з легких.

— З тобою все гаразд, Ранде? — запитав Інґтар. — Я теж не звик до такого.

— Все... все гаразд, Інґтаре.

Ранд відпустив порожнечу. Без неї його наче менше нудило; шлунок і досі був наче перекручений, проте загалом стало трохи легше. Інґтар кивнув і розвернув коня, аби спостерігати за діями своїх бійців.

Похорон був простим. В землі вирили дві ями й опустили туди тіла. Інші шайнарці мовчки на це дивилися. Копачі без зайвих слів почали лопатами закидати могили.

Ранд почувався шокованим, проте Лоял тихо пояснив йому:

— Шайнарці вірять, що всі ми походимо із землі і в землю повинні повернутись. Вони не кладуть своїх мертвих у труну, не загортають у саван і завжди ховають їх без одягу. Земля повинна огорнути тіло. Вони називають це останніми обіймами матері. І не кажуть жодних слів, окрім: «Хай світло осяє тебе, і Творець дасть притулок тобі. І хай останні обійми матері приймуть удома тебе». — Лоял зітхнув і похитав величезною головою. — Гадаю, цього разу ніхто цих слів не скаже. Хай що би не говорив Інґтар, Ранде, але безсумнівно, що це Чанґу та Нідао вбили вартових біля Собачої брами і впустили в цитадель Друзів Морока. Це вони провинні у тому, що сталося.

— Тоді хто пустив стрілу в... в Амерлін?

Ранд не сказав того, що висіло йому на язиці: Хто цілив у мене?

Лоял нічого на це не відповів.

Уно прибув разом із рештою загону та тягловиками саме тоді, коли загортали в могили останні грудки землі. Хтось сказав йому про страшну знахідку, й одноокий воїн сплюнув.

— Сучі траллоки іноді роблять таке у Гнилоліссі, коли хочуть пограти комусь на довбаних нервах чи, щоб затрахав їх цап, попередити, що не варто їх переслідувати. Згоріти мені, тут у триклятих вилупків це не пройде.

Перш ніж вирушити далі, Інґтар зупинив коня біля безіменних могил — двох земляних горбиків, що здавалися надто малими, аби вмістити людські тіла. Помовчавши кілька секунд, він промовив:

— Хай світло осяє вас, і Творець дасть притулок вам. І хай останні обійми матері приймуть удома вас. — Підвівши голову, він обвів поглядом кожного зі своїх солдатів. Їхні обличчя не виражали жодних емоцій, а обличчя Інґтара — ще менше за інших. — Вони врятували лорда Аґельмара в Тарвіновій ущелині, — пояснив він. Дехто з вершників нахилив голову на знак згоди. Інґтар розвернув коня. — Куди, Гюріне?

— На південь, мілорде.

— Бери слід! Полювання триває!

Незабаром ліс поступився місцем горбкуватій рівнині, де-не-де посмугованій неглибокими потічками, що промили собі річища у глибоких рівчаках. Замість пагорбів тут інколи траплялися невисокі пологі пагорки чи підгірки. Та й ті ледь заслуговували на таку назву. Найвигідніша місцевість для пересування верхи. Інґтар сповна скористався її перевагами, пустивши загін рівним темпом, який просто-таки поїдав відстань. Час від часу Ранд помічав далеко на обрії щось схоже на ферми, а якось йому здалося, що вдалині лежить селище, бо за кілька миль до неба начебто здіймалися дими з коминів і проти сонця щось зблиснуло білим. Але там, де пролягав їхній шлях, не було жодних ознак житла — тільки безкрає море трави, зрідка поцятковане чагарником чи поодинокими деревами, та інколи невеличкий перелісок — не більше ста кроків упоперек.

Інґтар висилав наперед розвідників, по двоє вершників, і вони поринали в траву, лише зрідка з’являючись в полі зору на вершечку чергового пагорба. На шиї в Інґтара висів срібний свищик на той випадок, якщо Гюрін скаже, що слід змінити напрямок, і виникне потреба прикликати розвідників назад. Але такого не траплялося. Південь. Тільки на південь.

— Якщо рухатимемося з такою швидкістю, за чотири дні будемо на полі Талідара, — виголосив Інґтар під час руху. — Найвеличніша з усіх перемог Артура Яструбине Крило, коли напівлюдки кинули в битву проти нього траллоків з Гнилолісся. Битва тривала шість днів і ночей, а коли закінчилася, траллоки втекли назад до Гнилолісся й ніколи відтоді не зважувалися кинути йому виклик. Він звів там монумент на честь цієї перемоги — обеліск у сотню спанів заввишки. І не дозволив вибити на ньому своє ім’я — лише імена всіх полеглих воїнів, а увінчував обеліск золотий сонячний диск, символ того, що Світло перемогло Тінь.

— Я хотів би це побачити, — зауважив Лоял. — Я ніколи не чув про такий пам’ятник.

Інґтар відповів не одразу, а коли заговорив, голос його був тихий:

— Його там уже нема, Будівничий. Коли Яструбине Крило помер, ті, котрі почали гризтися за його імперію, не могли змиритися з монументом на честь його перемоги, навіть якщо на ньому не було його імені. Наразі від нього нічого не лишилося, крім кургану, на якому він стояв. Десь через три-чотири дні ми зможемо його побачити.

Інґтар сказав це так, наче хотів покласти край подальшим бесідам.

Коли золоте сонце стояло у них просто над головами, вершники проминули якусь споруду — квадратну, цегляну і потиньковану, не більше ніж за милю від них. Споруда була невисока, вціліли хіба два поверхи, і наче вросла в землю. Від неї віяло багаторічною занедбаністю, даху не було зовсім, за винятком окремих латок темної черепиці, що дивом трималися на залишках кроков, колись біла штукатурка майже вся повідпадала, оголивши темну вивітрену цеглу, стіни теж обвалились, і крізь них просвічували внутрішні дворики та поруйновані приміщення. В тріщинах внутрішніх двориків росли кущі і навіть деревцята.

— Замок, — пояснив Інґтар. Увесь добрий гумор, який йому вдалося накопичити, розтанув, коли він побачив цю споруду. — Коли ще стояв Гарад Дакар, гадаю, господарі цього замку розорювали тут землі на лігу навкруги. Можливо, вирощували фруктові сади. Гарадці пишалися своїми фруктовими садами.

— Гарад Дакар? — перепитав Ранд.

Інґтар фиркнув.

— Тепер що, ніхто більше не вчить історію? Гарад Дакар — столиця Гардану, країни, котрій належали ті землі, якими ми наразі проїжджаємо.

— Я бачив стару карту, — відказав Ранд ображено. — Я знаю про держави, яких більше не існує. Маредо, і Ґоабан, і Карралайн. Але Гардан на ній не значився.

— Раніше існувало ще багато держав, яких тепер уже нема, — промовив Лоял. — Мар Гаддон, наприклад, той, що тепер зветься Геддон Мірк, а ще Елмот, Кінтара. Столітня війна пошматувала імперію Артура Яструбине Крило на численні держави, великі та малі. Малі були поглинуті великими або об’єдналися в більші, як, наприклад, Алтара та М’юранді. Їх змусили бути разом, якщо сказати точніше.

— І що з ними сталося? — зацікавився Мет.

Ранд помітив, що Перрин і Мет під’їхали до них і тримаються поряд. А коли він дивився на них востаннє, вони були у хвості колони, аби перебувати якнайдалі від Ранда аль’Тора.

— Вони не змогли вистояти навіть разом, — відповів оґір. — Траплявся неврожай, чи торгівля не вдавалася. Народ хибив. Щоразу щось було не так, і країна занепадала. Часто, коли держава зникала, її сусіди захоплювали її територію, але такі анексії були недовговічними. З часом такий край перетворювався у пустку. Подекуди ще існували окремі поселення, але загалом уся місцевість дичавіла. Наразі минуло майже триста років, відколи місто Гарад Дакар остаточно припинило існування, але ще й до того воно вироджувалося, і навіть король не міг дати ради тому, що в ньому відбувалося. Тепер, наскільки я розумію, від Гарада Дакара й сліду не залишилося. Всі містечка й міста Гардану зникли, фермери та селяни навіть каміння розтягли і пустили на власні потреби. Але й ферми та села, побудовані з цього каміння, теж зникли. Так написано в книжках, і я не побачив нічого, що спростовувало б ці факти.

— Так, Гарад Дакар майже на сто років перетворився у непогану каменоломню, — з гіркотою в голосі промовив Інґтар. — Люди з нього пішли, і тоді місто просто розтягли, камінь за каменем. Все зникло, або ж зникає. Зникає все і повсюди. Навряд чи знайдеться держава, яка насправді контролює територію, яку на картах оголошує своєю, та й кордони на карті вже не ті, що були хоча б сто років тому. Після закінчення Столітньої війни можна було проїхати від Гнилолісся до Моря Штормів безперервною низкою держав. А тепер майже весь цей шлях пролягає через дику місцевість. У Порубіжних землях наша постійна боротьба з Гнилоліссям змушує нас залишатися сильними та єдиними. Мабуть, у них не було того подібного стимулу. Ти кажеш, вони не встояли, Будівничий? Так, вони ослабли, а яка ще з нинішніх держав пишатиметься завтра? Нас, тобто все людство, змітає геть. Змітає, як ото повінь сміття. Скільки ще часу мине, доки не залишиться нічого, крім Порубіжних земель? Скільки ще часу мине, перш ніж і ми зникнемо і аж до самого Моря Штормів не залишиться нічого, крім траллоків та мерддраалів?

Усі мовчали збентежено. Навіть Мет не порушив мовчання. Інґтар теж їхав мовчки, заглиблений у власні невеселі думки.

Незабаром галопом примчали розвідники — спини випрямлені, піки наче підтримують небо.

— Попереду селище, мілорде. Нас не помітили, але воно лежить у нас просто по курсу.

Інґтар відігнав невеселі думки, але так і не зронив жодного слова, доки загін не виїхав на гребінь невисокого пасма пагорбів, звідки відкривалася панорама селища, а тоді коротко наказав зупинитися, витяг із торбинки прозорну трубу і взявся його розглядати.

Ранд і собі з цікавістю почав вивчати селище, велике, наче Емондів Луг, хоча тепер, коли він побачив стільки різних сіл і містечок, не кажучи вже про міста, він розумів, що не таке воно й велике. Будинки тут були невисокі, білені, а на похилих дахах, схоже, зеленіла трава. Дюжина вітряків, розсипаних по селищі, ліниво обертали довгі, обшиті тканиною крила, що виблискували білим на сонці. Селище огороджував невисокий земляний вал, порослий травою. Перед насипом тягнувся ще й широкий рів із понатикуваним повсюди загостреним кіллям. В єдиній проймі, що її розгледів Ранд, воріт не було, але її, мабуть, легко можна загородити возом чи фургоном. Людей він не побачив.

— Не видно навіть жодного собаки, — зауважив Інґтар, ховаючи прозорну трубу у сідельну торбинку. — Ви впевнені, що вони вас не помітили? — запитав він у розвідників.

— Хіба що їм сам Морок допоміг, мілорде, — озвався один із них. — Ми не підіймались на гребінь. І ми тоді теж не помітили нікого, мілорде.

Інґтар кивнув.

— Слід, Гюріне?

Гюрін принюхався.

— Веде до селища, мілорде. Просто в самісінький центр, наскільки я можу сказати, не під’їхавши ближче.

— Пильнуйсь! — наказав Інґтар, підібравши повіддя. — І не ведіться на дружні усмішки. Якщо тільки там ще є кому усміхатися.

Він повів загін до селища повільною ступою, водночас пересуваючи меч, що висів у нього за спиною, так, щоб його можна було вихопити одним рухом.

Позаду Ранд почув шерхіт і дзенькіт — солдати взяли приклад з командира. Мить — і його меч теж був напоготові. Намагатися залишитися живим — це не те ж саме, що намагатися бути героєм, подумав він.

— Гадаєте, ці люди можуть допомагати Друзям Морока? — запитав Перрин Інґтара.

Шайнарець відповів не одразу.

— Шайнарців вони не надто люблять, — нарешті промовив він. — На їхню думку, ми мали б їх захищати. Ми чи кайренці. Кайрен свого часу претендував на ці землі. На всі землі аж до Еринін. Але втримати їх він не зміг. Тож кайренці відмовилися від своїх претензій майже сто років тому. Той нечисленний люд, котрий тут усе ще замешкує, може не боятися траллоків, бо вони не заходять так далеко на південь, але тут вистачає і звичайних бандитів. Ось тому вони і вал звели, і рів викопали. Так тут роблять по всіх селах. Такі-сякі поля вони ховають по вибалках неподалік, але житло будують лише за стінами. Вони готові присягнути на вірність будь-якому королю, котрий надасть їм захист, але ми всі свої сили віддаємо на те, щоби стримувати траллоків. Ось вони нас і недолюблюють. — Коли загін наблизився до отвору у невисокому валу, він знову повторив: — Пильнуйсь!

Усі вулиці селища сходилися до площі, але на вулицях не було ні душі, і з вікон ніхто не визирав. Не загавкав жоден пес, не пробігла сполохана курка. Ані душі. Розчинені двері розгойдував вітер, і вони порипували, вторячи ритмічному поскрипуванню вітряків. Об тверду землю лунко били копита.

— Як на поромі, — бурмотів Гюрін, — але інакше... — Він схилився у сідлі, опустив голову, наче намагався таким чином її заховати. — Тут було насилля, але... не знаю. Тут коїлося щось погане. Погано пахне.

— Уно, — промовив Інґтар, — візьми одну десятку і обшукай усі будинки. Всіх, кого знайдете, ведіть до мене. Я буду на майдані. Дивись, цього разу нікого не налякайте. Я хочу отримати відповіді, а не побачити людей, які рятуються втечею.

Він повів решту вершників на майдан, а Уно і його десятка спішилися. Ранд вагався, роздивляючись навкруги. Стукіт дверей, скрип вітряків, тупіт копит — усе це створювало надто багато шуму, наче у світі не залишилося інших звуків. Він обвів поглядом будинки. Фіранки у відчинених вікнах видуло протягом назовні, і вони виляскували об підвіконня. Всі будинки здавалися безживними.

Зітхнувши, Ранд зліз із коня і попрямував до найближчого будинку, тоді зупинився, дивлячись на двері.

Це просто двері. Що тебе лякає? Не подобалося йому це відчуття — наче з того боку щось причаєне чигає на нього. Він штовхнув двері. Побачив охайну кімнату. Чи таку, що раніше була охайною. Стіл накритий для обіду, стільці зі спинками-перекладинами присунуті до столу, на частині тарілок уже накладена їжа. Над горщиками з турнепсом та бобами дзижчало кілька мух, а ще більше їх повзало по шматку смаженого м’яса, що так і задубіло у жирі. Від шматка смаженини відставала напіввідрізана скибка з увіткнутою виделкою, біля шматка м’яса у тарілі валявся ніж, так наче випав комусь із руки. Ранд переступив через поріг.

Блим.

Усміхнений голомозий чоловіку груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.

Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Усі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.

Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...

Блим.

Ранд не міг поворухнутися. Дзижчання мушви над столом погучнішало. Дихання хмаркою виривалося з його рота.

Блим.

Усміхнений голомозий чоловік у груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.

Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Всі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.

Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...

Блим.

Ранд хотів поворухнутися, та м’язи наче скувало морозом. В кімнаті похолоднішало; хлопець відчував, що його кидає у дрож, але м’язи відмовлялися йому коритись. Мушва вже вкривала весь стіл. Він гарячково намацував порожнечу. В ній було те огидне світло, але він не зважав на це. Йому треба було...

Блим.

Усміхнений голомозий чоловік у груботканому одязі поклав шматок м’яса на тарілку, що її тримала в руках жінка з виснаженим обличчям. Вона теж посміхалася. Жінка поклала на тарілку ще бобів та турнепсу і передала її одному з дитинчат, що обсіли стіл. Дітей було з пів дюжини — хлопчиків та дівчаток, починаючи від підлітків і закінчуючи мацьопством, що ледь визирало з-понад столу. Жінка щось сказала, і дівчинка, що прийняла тарілку з її рук, засміялася. Чоловік заходився відрізати ще шматок.

Раптом інша дівчинка зойкнула, вказуючи на вхідні двері. Чоловік впустив ножа на стіл і розвернувся до дверей, а за мить він, уже з перекошеним від жаху обличчям, теж заволав, одночасно підхоплюючи на руки малюка. Жінка схопила ще одне дитинча й відчайдушно замахала рукою решті дітей. Губи її рухалися несамовито, безмовно. Всі кинулися до задніх дверей у дальньому кінці кімнати.

Ті двері з гуркотом розчахнулися, і...

Блим.

Кімната промерзла наскрізь. Як холодно! На столі було аж чорно від мушви; стіни перетворились у ворушкий килим із мушви; долівка, стеля — все стало чорним-пречорним від мушви. Мушва обліпила Ранда, повзала по його обличчю, очах, залазила в ніс і в рот. Світло, допоможи мені. Холодно. Мухи дзижчали оглушливо. Холодно. Холод проникнув у порожнечу, глумлячись із порожнечі, заковуючи Ранда у кригу. У відчаї він потягнувся до миготливого світла. Шлунок скрутило, але світло було теплим. Гарячим. Гарячим. Йому було гаряче.

Раптом він нахопився на... щось. Не знав, на що саме і звідки воно. Павутина зі сталі. Місячне проміння, вирізьблене з каменю. Від дотику Ранда вони розсипались, але він знав, що їх не торкався. Вони зморщувалися й танули від жару, що ринув крізь нього — жару, достоту яку ковальському горні, жару, що запалює світ, жару, що наче...

Все зникло. Важко дихаючи, він роззирався навкруги нестямними очима. Кілька мух лежало на надрізаній смаженині, на тарелі. Мертві мухи. Шість мух. Тільки шість. У горщиках були ще мухи — пів дюжини чорних цяток між холодними овочами. Всі мертві. Хитаючись, він вихопився на вулицю.

З будинку навпроти виходив Мет, мотаючи головою.

— Нікого, — сказав він Перрину, який усе ще сидів верхи. — Схоже, вони просто зірвалися посеред вечері й пішли геть.

З майдану долинули вигуки.

— Вони щось знайшли, — промовив Перрин, пришпорюючи свого коня. Мет скочив у сідло й погалопував за ним. Ранд усівся на Гнідана не так швидко; жеребець шарпнувся від нього, наче відчуваючи занепокоєння вершника. Неспішно прямуючи до майдану, Ранд позирав на будинки обабіч вулиці, але не міг змусити себе затримати погляд на якомусь із них. Мет заходив до одного з них, і з ним нічого не сталося. Ранд вирішив не заходити більше до жодного будинку в цьому селищі, хай там що. Вдаривши Гнідана каблуками в боки, він змусив коня рухатися швидше.

Всі завмерли, наче статуї, перед великим будинком із широкими подвійними дверима. Ранд навіть не помислив, що це могла бути корчма: ну, по-перше, на ній навіть вивіски не було. Може, сільське місце зібрань. Він приєднався до мовчазного кола і глянув туди, куди дивилися всі решта.

На дверях висів розіп’ятий чоловік, прицвяхований величезними бретналями, що пройшли крізь зап’ястя та плечі. Ще два цвяхи вбили людині в очі, аби втримувати голову. Засохла кров темними віялами розтеклася по щоках. Глибокі подряпини на дереві, на рівні підборів чобіт, свідчили, що чоловік був іще живий, коли з ним це зробили. Принаймні спочатку.

Ранду перехопило дух. Це була не людина. Ці чорні одежі, чорніші за чорне, ніколи не вдягала жодна людина. Вітер шарпав край плаща, затиснутий між розіп’ятим та дверима, — а Ранд пам’ятав, що так буває не завжди. Зазвичай вітер не торкався цих одеж, та й очей на цьому блідому безкровному обличчі ніколи не було.

— Мерддраал, — видихнув він, і промовлене ним слово наче розпечатало вуста іншим.

Люди ворухнулися, перевели дух.

— Хто, — почав було Мет, але загнувся, щоби глитнути клубок у горлі, — хто міг зробити таке зі щезником? — Голос йому увірвався.

— Не знаю, — відказав Інґтар. — Не знаю. — Він подивився навкруги, вивчаючи обличчя своїх солдатів, а, може, перераховуючи їх, аби упевнитися, що всі тут. — І, гадаю, тут ми більше нічого не дізнаємося. Вирушаємо. На коні! Гюріне, бери слід. Куди вони вирушили звідси?

— Так, мілорде. Так. Залюбки. Туди, мілорде. Вони й надалі прямують на південь.

І вони поскакали геть із селища, залишивши мертвого мерддраала там, де той висів, і вітер лопотів його чорним плащем. Гюрін першим вихопився за вал, навіть не зачекавши на Інґтара, але Ранд тримався за ним упритул.