Велике полювання

Розділ 9 Проводи

Коли на зовнішньому дворі нарешті з’явився Ранд, тягнучи сакви та клунок із арфою та флейтою, той являв собою впорядковану коловерть. Сонце посеред небосхилу потроху добігало полудня. Чоловіки, голосно перегукуючись, комашилися навколо коней, затягуючи попруги на сідлах та тороки на поклажі. Інші бігцем тягли до тягловиків та лаштували на них речі, про які згадали лише останньої хвилини, чи обносили водою чоловіків, що працювали. Але всі, схоже, достеменно знали, що вони роблять чи куди поспішають. Гурдиції та балкони для лучників були напхом напхані людьми, і ранкове повітря дихало збудженням. Копита видзвонювали бруківкою. Один із тягловиків почав хвицатися, і конюхи кинулися його заспокоювати. Звідусіль гостро повівало кінським духом. Вітер полоскав на вершечках веж прапори з хижим яструбом і спробував було ляскати й Рандовим плащем, але лук, перекинутий за спину, притискав плащ, не дозволяючи вітру сваволити.

Крізь відчинену браму долинали голоси — це пікінери та лучники Амерлін шикувалися на площі. Вони вийшли з фортеці крізь бокову браму. Один із сурмачів дмухнув у свій ріг, перевіряючи його.

Дехто з охоронців кидав погляд на Ранда, коли той крокував подвір’ям; дехто здивовано поглядав на меч, таврований чаплею, але ніхто не озвався до нього ні словом. Половина з них мали на собі плащі, від яких мерехтіло в очах. Тут стояв і Мандарб, жеребець Лана, високий, чорний, з вогняним поглядом, але його господаря не було видно. Не з’явилися ще й Айз Седай, та й жодної жінки не було на подвір’ї. Біла кобила Морейн, Альдіб, граційно переступала ногами поруч із Лановим жеребцем.

Гнідий жеребець Ранда стояв серед інших коней, у протилежному кінці двору. Там же були і Інґтар, і прапороносець зі штандартом Інґтара, на якому красувалася сіра сова, і ще з двадцятеро чоловіків у панцирних обладунках. Усі вже були в сідлах. Заборола шоломів приховували їхні обличчя, а золоті нарамники з чорним яструбом на грудях прикривали кольчуги. Лише Інґтар мав на собі шолома з нашоломником у вигляді півмісяця з ріжками догори. Ранд упізнав декого з чоловіків. Лихослов Уно, одноокий, з довгим шрамом через усе обличчя. Раґан і Масима. Ще інші, з якими він колись перекинувся кількома словами чи зіграв партію в камінці. Раґан помахав Ранду рукою, й Уно кивнув, вітаючись, але Масима лише холодно поглянув на нього і відвернувся. І не він один. Тягловики мирно стояли поруч, помахуючи хвостами.

Великий гнідий жеребець затанцював, коли Ранд узявся приторочувати сакви та клунок позаду сідла з високою лукою. Він поставив ногу в стремено і, застрибуючи, пробурмотів: «Спокійно, Гнідане», — а втім, не став перешкоджати конику, що застоявся у стійлі, скидати надлишок накопиченої енергії.

На подив Ранда, з боку стаєнь з’явився Лоял, верхи, і він прямував до них. Мохноногий кінь під оґіром був високий та важкий, наче першокласний дгурран. Поруч із ним усі інші коні здавалися невеличкими, наче Бела, а коли в його сідло влазив Лоял, він і сам ставав схожим на поні.

Ранд не побачив у Лояла жодної зброї, зрештою, він ніколи і не чув, щоби хтось із оґірів користувався зброєю. Їхні стеддінґи надавали їм достатній захист. А в Лояла були ще й власні пріоритети і власні уявлення про те, без чого не можна обійтися в поході. Кишені його довгополого каптана зрадницьки випиралися, а в роздутих саквах легко можна було розпізнати прямокутні абриси книжок.

Оґір зупинив свого ваговоза трохи віддалік і поглянув на Ранда, невпевнено посмикуючи вухами.

— Я не знав, що ти теж їдеш, — сказав Ранд. — Гадав, що ти вже по саме горло ситий нашими мандрівками. Цього разу невідомо, скільки триватиме похід і де він закінчиться.

Вуха в оґіра смикнулися вгору.

— Коли ми вперше зустрілися, теж нічого не було відомо. До того ж, нічого не змінилося. Я не можу упустити нагоди побачити, як історія фактично плететься навколо та’веренів. А ще я хочу допомогти розшукати Ріг...

До загалу наблизилися верхи Мет і Перрин, зупинилися за спиною у Лояла. Мет дивився дещо втомлено, але щоки його пашіли здоровим рум’янцем.

— Мете, — звернувся до нього Ранд, — вибач мені за те, що я наговорив. Перрине, я не те хотів сказати. Я повівся як дурень.

Мет кинув на нього короткий погляд, тоді похитав головою і тихо сказав Перрину щось, чого Ранд не міг розчути. Мет мав при собі лише лук зі стрілами, а в Перрина на поясі була ще й сокира, з широким місяцеподібно вигнутим лезом та важким держаком.

— Мете? Перрине? Я насправді не хотів...

Вони зрушили коней у бік Інґтара.

— Ця куртка не дуже підходить для подорожі, Ранде, — зауважив Лоял.

Ранд подивився на золоті шпичасті пагони, що вилися темно-червоними рукавами його камзола, і скривився. Нема чого дивуватися, що Мет і Перрин вирішили, ніби я й далі бундючуся. Повернувшись до своєї кімнати, Ранд побачив, що його речі вже спакували та відіслали. Увесь його повсякденний одяг уже на тягловиках, так сказали йому служниці. Всі камзоли, що залишилися висіти в шафі, були не менш розцяцьковані, ніж той, що був на ньому. В саквах у нього знайшлося тільки кілька сорочок, вовняні шкарпетки та штани на переміну. Він зміг лише відчепити від рукава золоту тасьму, а емблему з червоним орлом сховав до кишені. Хай там як, а це був дарунок від Лана.

— Перевдягнуся, коли зупинимося на ніч, — промимрив він. Він набрав повні груди повітря: — Лояле, я наговорив тобі такого, чого не мав говорити, і прошу забути мої слова. Ти маєш право тримати гнів на мене, але я сподіваюсь, що ти мені пробачиш.

Лоял розплився в усмішці, вуха у нього стали сторчма. Він під’їхав ближче до Ранда.

— Я й сам постійно кажу не те, що мав би казати. Старійшини завжди нарікали, що я спочатку відкриваю рота, а думаю годиною пізніше.

Зненацька біля Рандового стремена виник Лан, у сіро-зеленій пластинчатій кольчузі — вона мала робити його в лісному смерку чи в нічній пітьмі практично невидимим.

— Маю поговорити з тобою, овечий пастуше. — Він подивився на Лояла. — Наодинці, якщо ти дозволиш, Будівничий.

Лоял кивнув і спрямував свого велетенського коня вбік.

— Не знаю, чи варто мені тебе слухати, — сказав Ранд Охоронцю. — Цей дурнуватий одяг, як і все, що ти мені торочив, не дуже спрацювали.

— Якщо не можеш здобути велику перемогу, овечий пастуше, навчись задовольнятися перемогами малими. Якщо ти змусив їх побачити в тобі не звичайнісінького фермерчука, якого легко обкрутити навколо пальця, а когось геть іншого, це вже твоя мала перемога. Тепер помовч і слухай. У мене є час лише на один останній урок, найважчий. «Вкласти меч у піхви».

— Ти щоранку добру годину змушував мене тільки те й робити, що витягати цей клятий меч із піхов та знову туди його вкладати. Стоячи, сидячи й лежачи. Гадаю, тепер я зумію вкласти його в піхви, не порізавшись.

— Я сказав тобі слухати, овечий пастуше, — гримнув Охоронець. — Прийде час, коли ти муситимеш досягти мети за будь-яку ціну. Це може статися, коли ти атакуватимеш чи коли захищатимешся. І у тебе не залишиться іншого вибору, крім як дозволити мечу увійти в піхви твого власного тіла.

— Це божевілля, — проказав Ранд. — Навіщо б я колись?..

Охоронець не дав йому договорити.

— Коли цей час настане, овечий пастуше, ти його впізнаєш. Це станеться, коли виграш буде вартий ціни, а у тебе не буде іншого вибору. Ось це і називається: «Вкласти меч у піхви». Запам’ятай це.

На подвір’ї з’явилася Амерлін, разом із Леане, що тримала в руках патерицю. Біля Амерлін, на крок позаду, виступав лорд Аґельмар. Навіть у зеленому оксамитовому плащі володар Фал Дари виглядав цілком природно серед великої маси озброєних людей. Інших Айз Седай ще не було видно. Коли вони проходили повз нього, Ранд розчув частину їхньої розмови.

— Але ж, матінко, — протестував Аґельмар, — ви тільки-но приїхали і не встигли перепочити з дороги. Залишіться ще хоча б на кілька днів. Обіцяю сьогодні ввечері влаштувати такий бенкет, який вам не побачити навіть у Тар Балоні.

Амерлін, не стишуючи ходи, похитала головою:

— Не можу, Аґельмаре. Ви знаєте, я б залишилася, якби могла. Я й не планувала залишатися тут надовго, а нагальні справи вимагають моєї присутності в Білій Вежі. Мені вже треба було би там бути.

— Матінко, це ганьба для мене, що ви їдете наступного дня після приїзду. Присягаюся, минула ніч не повториться. Я потроїв варту на міських брамах, так само як і на фортечних. Ввечері тут будуть акробати з міста та бард із Мос Шираре. І король Ізар уже на шляху сюди з Фал Морана. Я сповістив його, щойно...

Їхні голоси поступово завмирали, розчиняючись у гуркоті та гомоні приготувань до походу. Амерлін жодного разу не поглянула в бік Ранда. Коли Ранд відвів від неї погляд, Охоронець уже пішов. Ранд пошукав його очима, але не знайшов. Лоял під’їхав ближче до Ранда й зауважив:

— Таку людину важко впіймати й утримати, чи не так, Ранде? Його нема, а тоді — раз! — і він уже тут, а тоді знову нема, а ти й не побачив, як він прийшов чи пішов.

«Вкласти мечу піхви». Ранд здригнувся. Мабуть, Охоронці всі божевільні.

Інший Охоронець, з яким розмовляла Амерлін, зненацька злетів у своє сідло, а за мить-другу він уже галопував крізь розчахнуту браму. Вона дивилася йому вслід, і вся її постать ніби підганяла його скакати ще швидше.

— Куди це його послали і чому такий поспіх? — висловив Ранд своє здивування вголос.

— Я чув, — озвався Лоял, — що вона висилала сьогодні гінців аж до Арад Домана. Ходять чутки, наче на Елмотській рівнині неспокійно, і Престол Амерлін хоче знати напевне, що там відбувається. Тільки я не розумію, чому це зацікавило її саме зараз. Висновуючи з того, що я чув, звістки про сутички прийшли саме з Тар Балона разом із Айз Седай.

Ран відчув, як мороз пішов у нього по спині. У батька Еґвейн була велика карта, і малим Ранд багато разів розглядав її, поринаючи в мрії. Це вже значно пізніше він дізнався, як виглядають мрії, коли справджуються... Це була старовинна карта, і на ній були нанесені землі та народи, які, за словами купців, давно вже зникли, але Елмотська рівнина на ній була, і вона межувала з мисом Томан. Ми зустрінемося знову на мисі Томан. Це було на іншому боці світу, який він знав, на узбережжі Аритського океану.

— Нас це жодним чином не стосується, — прошепотів він. — Мене це не стосується.

Вочевидь, Лоял не розчув його слів. Чухаючи ніс пальцем, завтовшки як сосиска, оґір усе ще дивився в бік брами, за якою зник Охоронець.

— Якщо їй треба дізнатися про те, що там відбувається, чому вона не послала когось ще із Тар Балона? Але ви, люди, зазвичай непередбачувані та надто збудливі, завжди метушитеся й галасуєте. — Він зніяковів, і вуха у нього закам’яніли. — Вибач, Ранде. Тепер ти розумієш, що я мав на увазі, коли казав, що спочатку говорю, а потім думаю. Я й сам буваю інколи необачний та нервовий, як ти міг помітити.

Ранд розсміявся. Сміх вийшов не дуже веселий, але добре було мати хоч щось, над чим можна посміятися.

— Можливо, якби ми жили так довго, як ви, оґіри, ми були би врівноваженішими. — Лоялу було дев’яносто років; за оґірськими мірками йому ще тільки через десять років мали би дозволити самому перебувати за межами стеддінґу. І те, що він пішов у світи без дозволу, було, як стверджував Лоял, доказом його безголовості. На думку Ранда, якщо Лоял був неврівноваженим оґіром, тоді більшість із них мали бути витесані з каменю.

— Можливо, це й так, — задумливо проказав Лоял, — але ви, люди, стільки встигаєте зробити за своє життя. Ми ж не робимо нічого, лише юрбимося у своєму стеддінґу. Вирощування гаїв, навіть будівництво — все це було до того, як закінчилося довге вигнання. — Саме гаї були дорогі серцю Лояла, а не міста, завдяки яким люди й досі шанобливо називали оґірів Будівничими. — Відколи ми знову знайшли шлях до наших стеддінґів, ми... — Він замовк, бо до їхнього загону наближалася Амерлін.

Інґтар і його воїни засовалися в сідлах, збираючись спішитися та стати на коліно, але вона жестом попросила їх лишатися на конях. Леане стояла у неї за спиною, а Аґельмар ще на крок позаду. Судячи з похмурого виразу його обличчя, він відмовився від спроб умовити її погостювати ще хоч трохи.

Амерлін по черзі обвела їх поглядом, і лише потім заговорила. На Ранді її погляд затримався не довше, ніж на будь-кому іншому.

— Хай мир буде прихильним до вашого меча, лорде Інґтаре, — промовила вона нарешті. — Слава Будівничим, Лояле Кісеран.

— Ви робите нам честь, матінко. Хай буде мир із Тар Балоном, — уклонився Інґтар, сидячи в сідлі, і так само вчинили інші шайнарці.

— Висока шана Тар Балону, — відповів Лоял, уклонившись.

Тільки Ранд та двоє його приятелів на іншому фланзі загону залишилися сидіти в сідлах прямо. Ранд питав себе, що Амерлін сказала його приятелям на авдієнції. Леане примудрилася насупити брови одразу на всіх трьох, в Аґельмара розширилися очі, але Амерлін не звернула на це уваги.

— Ви вирушаєте на розшуки Рога Валіра, — промовила вона, — а разом із вами вирушає надія світу. Ріг не можна залишати в лихих руках, а надто в руках Друзів Морока. Ті, хто відгукнуться на його поклик, з’являться, хай хто в нього засурмить, бо вони пов’язані з Рогом, а не зі Світлом.

Вершники, що слухали її, ворухнулися. Всі гадали, що герої, покликані з могил, битимуться на боці Світла. А якщо може статися так, що вони битимуться за Тінь...

Амерлін продовжувала говорити, але Ранд уже її не слухав. Невидимий спостерігач повернувся. Волосся на шиї юнака стало дибки. Ранд подивився вгору, на заповнені народом балкони для лучників, що нависали над подвір’ям, на шеренги людей уздовж гурдицій на гребенях стін. Десь у натовпі причаїлися ті очі, що незримо спостерігали за ним. Погляд липнув до нього, наче брудне мастило. Це не може бути щезник, тільки не тут. Тоді хто? Чи що? Він крутнувся в сідлі і розвернув Гнідана, роззираючись навкруги. Кінь під ним знову затанцював.

Раптом щось зблиснуло, промайнувши Рандові перед обличчям. Чоловік, що проходив позаду Амерлін, скрикнув і впав, а з боку у нього стирчала стріла з чорним оперенням. Амерлін спокійно стояла, дивлячись на дірку у себе на рукаві; на сірому шовку повільно розпливалася кривава пляма.

Пронизливо закричала якась жінка, і раптом увесь двір залунав вигуками та криками. На галереях здійнялася метушня, а всі чоловіки на подвір’ї вихопили мечі. Ранд із подивом усвідомив, що і він тримає меча напоготові.

Аґельмар потрясав мечем, націленим у небо.

— Знайдіть його, — ревів він. — Приведіть його до мене! — Він побачив кров на рукаві Амерлін, і його багрове обличчя пополотніло. Він упав на коліна, схиливши голову. — Пробачте, матінко. Я не зміг убезпечити вас. Ганьба на мою голову.

— Дурниці, Аґельмаре, — відказала Амерлін. — Леане, припини метушитися навколо мене і займись цим чоловіком. Коли я патрала рибу, у мене бували й глибші подряпини, а йому негайно потрібна допомога. Аґельмаре, підведіться. Підведіться, володарю Фал Дари. Ви зробили все для моєї безпеки, і це не ваша провина. Минулого року в Білій Вежі, де біля кожної брами стояли мої власні вартові, а мої власні Охоронці оточували мене суцільним колом, чоловік із ножем зміг наблизитися до мене на відстань п’яти кроків. Білоплащник, безперечно, хоча доказів у мене нема. Встаньте, будь ласка, інакше я почуватимуся присоромленою. — Коли Аґельмар повільно підвівся, вона торкнулася пальцем дірки у себе на рукаві. — Кепський постріл для лучника білоплащників, і для Друга Морока теж. — Очі її на мить затрималися на Ранді. — Якщо він цілив у мене.

Амерлін відвела очі, перш ніж Ранд устиг щось у них прочитати, але зненацька йому захотілося зіскочити з коня і сховатися.

Він цілив не в неї, і вона це знає.

Леане підвелася з колін від розпростертого на бруківці чоловіка, в якого влучила стріла. Хтось накрив йому обличчя плащем.

— Він мертвий, матінко. — Голос у неї був змучений. — Він був уже мертвий, коли впав на землю. Навіть якщо я б одразу кинулася до нього...

— Ти зробила все, що могла, дочко. Смерть зцілити не можна.

Аґельмар присунувся ближче до неї.

— Матінко, якщо десь поблизу білоплащники чи Друзі Морока, ви мусите дозволити мені послати моїх людей охороняти вас. Принаймні до ріки. Я не зможу жити, якщо їм удасться зашкодити вам у Шайнарі. Будь ласка, поверніться до жіночих покоїв. Клянусь життям, вони надійно охоронятимуться, доки ви не будете готові вирушити в дорогу.

— Заспокойтеся, — відповіла Амерлін. — Ця подряпина не затримає мене ні на хвилину. Гаразд, гаразд, хай ваші люди супроводжують мене до ріки. Якщо ви вже аж так наполягаєте. Але нехай ця пригода не затримає ні на мить і лорда Інґтара. Кожна мить на вагу золота, доки Ріг не буде повернено. Ви дозволите, лорде Аґельмаре, віддати наказ тим, котрі присягли вам на вірність?

Аґельмар схилив голову на знак згоди. Цієї миті він віддав би їй і Фал Дару, якби вона попросила.

Амерлін розвернулася до Інґтара та воїнів, що згуртувалися навколо нього. І знову вона не подивилася на Ранда. Він здивувався, побачивши, що вона посміхнулася.

— Можу побитися об заклад, Ілліан не так пишно проводжає своє Велике полювання на Ріг, — мовила вона. — Але ви вирушаєте на справжнє Велике полювання. Вас небагато, отже, ви можете пересуватися швидко, але вас достатньо, аби ви змогли зробити те, що мусите зробити. Я наказую вам, лорде Інґтаре з дому Шінова, я наказую всім вам: знайдіть Ріг Валіра, і хай ніхто і ніщо не стане вам на заваді.

Інґтар вихопив меча у себе з-за спини й поцілував лезо.

— Життям своїм і душею, Домом своїм і честю присягаю вам у цьому, матінко.

— Тоді — вперед!

Інґтар розвернув коня до брами.

Ранд ударив Гнідана підборами в боки і погалопував за колоною, що вже зникала за брамою.

Пікінери та лучники Амерлін, не знаючи, що відбувається всередині, стояли стіною вздовж алеї, що вела від фортечної брами до міста, і Пломінь Тар Балона красувався у кожного на грудях. Ближче до брами чекали довбуші та сурмачі, готові засурмити в роги та вдарити в литаври, щойно з’явиться Амерлін. За шеренгами вояків в обладунках купчилися містяни. Хтось із них вигуками привітав прапор Інґтара, а інші, без сумніву, подумали, що це виїжджає почет Амерлін. Площею, за спиною Ранда, хвилями прокотився вітальний рев натовпу.

Ранд наздогнав Інґтара там, де обабіч шляху притискалися один до одного будиночки та крамниці з дахами, що майже сягали землі. Наразі перед ними теж юрбився народ, вигукуючи привітання. Мет і Перрин скакали в голові колони поряд з Інґтаром і Лоялом, та, побачивши Ранда, вони притримали коней і відстали. Як мені вибачитися, коли вони не хочуть побути поруч і не дають можливості сказати хоч слово? Згоріти мені, він не схожий на людину при смерті.

— Чанґу та Нідао зникли, — уривчасто кинув Інґтар. Він говорив холодно, зі злістю, а водночас і шоковано. — Ми перерахували усіх у фортеці, живих чи мертвих, вчора уночі та ще раз сьогодні вранці. Лише їх двох не виявилося на місці.

— Чанґу вчора вартував у темниці, — задумливо проказав Ранд.

— І Нідао теж. Заступили на другу чергу. Вони завжди стояли на варті разом, навіть якщо їм доводилося для цього мінятися вартою чи брати на себе додаткове чергування. Коли це сталося, на варті були не вони, але... Місяць тому вони билися в Тарвіновій ущелині і врятували життя лорду Аґельмару, коли під ним убили коня, а навколо була сила-силенна траллоків. А тепер на тобі — Друзі Морока. — Він важко зітхнув. — Все руйнується.

Крізь юрбу вздовж вулиці пробрався вершник і прилаштувався у колону позаду Інґтара. Висновуючи з одягу, це був містянин, худорлявий чоловік зі зморшкуватим обличчям та довгим волоссям з просивиною. За сідлом його були приторочені торба та міхи з водою, а на поясі, поряд із кийком, висів короткий меч та мечолам.

Інґтар помітив погляд, який Ранд кинув на незнайомця.

— Це Гюрін, наш нюхач. Не треба було, щоби про нього дізналися Айз Седай. Ні, нічого поганого за ним не водиться, ти розумієш. У короля є нюхач у Фал Морані, і ще один в Анкор Дейлі. Річ у тому, що Айз Седай не люблять те, чого вони не розуміють, а оскільки він ще й чоловік... Звісно, до Сили це не має жодного стосунку. Ет, краще сам поясни йому, Гюріне.

— Так, лорде Інґтаре, — відповів новоприбулий. Сидячи в сідлі, він уклонився Рандові. — Маю за честь служити вам, мілорде.

— Називай мене Ранд ом.

Ранд простягнув руку, і Гюрін, завагавшись на мить, посміхнувся і потиснув її.

— Як скажете, лорде Ранде. Лорд Інґтар та лорд Каджин не наполягають на церемоніях, і лорд Аґельмар, звісно, також, але в місті кажуть, нібито ви — чужоземний принц, південець, а деякі чужоземні лорди нізащо не дозволять панібратства.

— Я не лорд. — Нарешті із цією дурнею буде покінчено. — Просто Ранд.

Гюрін закліпав очима.

— Як скажете, мілор... -е-е-е... Ранде. Бачте, я — нюхач. На цей День Сонця буде вже чотири роки. До цього я ніколи про такі речі й чути не чув, але наскільки я знаю, є ще такі, як я. Почалося воно з малого, я чув сморід там, де іншим нічим не пахло, і це чуття лише посилювалося. Минув рік, доки я зрозумів, що воно таке. Я можу занюхати насилля, коли когось уб’ють чи поранять. Відчуваю, де це трапилося. Відчуваю слід, який залишають по собі ті, хто це вчинили. Кожний слід відрізняється від усіх інших, і переплутати їх неможливо. Лорд Інґтар дізнався про це і взяв мене до себе на службу, аби служити правосуддю короля.

— Ти можеш занюхати насилля? — перепитав Ранд. Він не міг змусити себе не приглядатися до носа нового знайомця. З вигляду ніс був звичайнісінький, не великий і не малий. — Тобто, ти хочеш сказати, що можеш іти по сліду когось, хто, припустимо, вбив людину? За запахом?

— Можу, мі... е-е-е... Ранде. З часом запах вивітрюється, але що жорстокіше насилля було скоєне, то довше тримається слід. Я можу занюхати, де була битва десять років тому, хоч сліди людей, що брали в ній участь, вже розвіються. Біля Гнилолісся сліди траллоків залишаються практично назавжди. Навіть не стільки траллоків, скільки вбивств та інших злодіянь. А от після бійки в корчмі, що закінчиться, скажімо, поламаною рукою... слід зникне за кілька годин.

— Тепер зрозуміло, чому ти не хотів, щоби про це дізналися Айз Седай.

— Ох, лорд Інґтар мав рацію, коли казав про Айз Седай, хай осяє їх Світло, е-е-е... Ранде. В Кайрені була колись одна така, з Коричневої Аджі, але, присягаюсь, я був упевнений, що вона з Червоної, доки вона мене не відпустила. Вона місяць утримувала мене, щоб дізнатися, як я це роблю. Її не влаштовувало, що вона чогось не знає. Увесь час бурмотіла сама до себе: «Це старе повертається чи це щось нове?» — і дивилася на мене так, що можна було подумати, наче я використовую Єдину Силу. Через неї я вже й сам почав сумніватися. Але я не божеволію і нічого такого не роблю. Я просто відчуваю запах.

Ранду мимоволі пригадалася Морейн. Давні бар’єри слабшають. В наші часи багато речей розчиняються та розпадаються. Знову повертаються старі речі та народжуються нові. Ми можемо ще за нашого життя побачити народження нової Епохи. Він здригнувся.

— Отже, ми маємо знайти тих, хто вкрав Ріг, за допомогою твого носа?!

Інґтар кивнув, а Гюрін посміхнувся з гордістю і підтвердив:

— Ми знайдемо... м-м-м... Ранде. Одного разу я йшов по сліду вбивці аж до Кайрена, а іншого разу — до Марадона, аби їх можна було доправити назад і віддати правосуддю короля. — Посмішка зникла з його обличчя, що враз стало стурбованим. — Хоча цей випадок найгірший з усіх. Вбивця погано пахне, і так само смердить його слід, але тут... — Він наморщив носа. — Минулої ночі по Ріг приходили люди. Це мають бути Друзі Морока, але не можна відрізнити Друга Морока за запахом. Я йтиму по сліду траллоків і напівлюдка. І з ними був хтось іще, значно гірший. — Він замовкнув, продовжуючи супитись і бубоніти щось собі під ніс, але Ранд розчув його шепіт: «Хтось значно гірший, допоможи мені Світло».

Вони виїхали за міську браму, й одразу за мурами Гюрін підвів обличчя, підставляючи його повівам вітру. Ніздрі у нього затремтіли, а тоді він фиркнув з огидою.

— Сюди, мілорде Інґтаре.

Він махнув рукою на південь.

— Не до Гнилолісся? — здивувався Інґтар.

— Ні, лорде Інґтаре. Тьху! — Гюрін витер рота рукавом. — Я майже язиком відчуваю їхній запах. Вони прямують на південь.

— То, значить, вона мала рацію, — задумливо промовив Інґтар. — Престол Амерлін. Велика і мудра жінка. Я негідний їй служити так, як вона на те заслуговує. Веди нас, Гюріне.

Ранд розвернувся і кинув погляд крізь браму, на ту вулицю, що вела до цитаделі. Він сподівався, що з Еґвейн усе добре. Найнів пригляне за нею. Може, це і до кращого, це так, наче різонути чимось гострим — одразу і не помітиш, болітиме вже потім.

Ранд скакав за Інґтаром, за прапором із сірою совою, на південь. Здійнявся вітер і, незважаючи на сонячну днину, холодив спину. Йому здавалося, що він вчуває у тому вітрі смішок, тихий, глузливий.

Місяць-молодик кидав слабке світло на вологі, занурені в нічну темряву вулиці Ілліана, на яких подекуди й досі чулися відгуки святкування, що тривало тут удень. Ще кілька днів, і звідси вирушить, понесеться Велике полювання на Ріг, з пишними церемоніями, які, за переказами, сягають корінням аж Епохи Легенд. Урочистості на честь мисливців плавно переходили у свято Тевен, уславлене змаганнями менестрелів та призами для них. Головним призом, як і завжди, мали нагороджувати за найкращу декламацію «Великого полювання на Ріг».

Цього вечора менестрелі розважали великих та могутніх ілліанців у їхніх палацах та особняках, і сюди ж прибували мисливці з усіх кінців світу, аби вирушити на полювання і знайти якщо не сам Ріг Валіра, то хоча б безсмертя у піснях та легендах. Це для них грала музика, і вони танцювали, обмахуючись віялами, попиваючи холодні напої, щоби розігнати першу справжню спеку цього року. Але карнавал вирував і на нічних вулицях, задушливих, залитих місячним сяйвом. Карнавал тривав кожного дня і кожної ночі, і так до тих пір, доки Полювання не вирушить із міста.

Повз Домона пробігали люди в масках та вигадливих і химерних костюмах, часто-густо декольтованих занадто сміливо. Вони вигукували щось і співали — то невеличкі компанії, то окремі парочки, що пересміювалися та обіймалися, то цілий натовп, захриплий від горлання. У небі з тріском розпускалися феєрверки — золоті та срібні квітки на чорному тлі. Ілюмінаторів у місті було не набагато менше, ніж менестрелів.

Домон не дуже звертав увагу на феєрверки чи на Полювання. Він ішов зустрітися з чоловіком, який, на його думку, міг спробувати його вбити. Він перейшов Мостом Квітів один із численних міських каналів і потрапив до Парфумерного кварталу, портового району Ілліана. Від каналу тхнуло нічними горщиками, а квітів навколо каналу не було й сліду. За парфуми у кварталі був запах конопель та смоли з доків, а ще в’язкого мулу, а гаряче і мокре — хоч пий — повітря в багато разів підсилювало ці аромати. Домон засапався; повернувшись з північних країн, він щоразу із подивом помічав, як тут спекотно на початку літа, хоч саме тут він колись і народився.

В одній руці Домон стискав міцний кийок, а інша його рука лежала на ефесі короткого меча, яким йому часто доводилося орудувати, захищаючи свій корабель від морських розбійників. У ці розгульні ночі вулицями вешталося багато грабіжників, бо поживу вони обіцяли немалу, а жертви часто-густо траплялися ще й очмарілі від вина.

Але Домон був чоловік кремезний, м’язистий, та й до того ж нічні шукачі золота не вважали його достатньо грошовитим, аби ризикнути наразитися на його кийок та кулаки, бо вдягнений він був у куртку простого крою. Ті, хто випадково роздивлявся його краще у світлі, що падало з вікон, задкували і не витикали носа з темряви, доки він не віддалявся на значну відстань.

Темне волосся спадало йому на плечі, борода обрамляла щоки, залишаючи верхню губу голою. Кругле його обличчя ніколи не було м’яким, а зараз мало такий жорсткий вигляд, наче він збирався прокласти собі шлях крізь стіну. Домон повинен був зустрітися з одним суб’єктом, і це йому аж ніяк не подобалося.

Він проминув ще одну компанію гультіпак; ті неслухняними від вина язиками горлали не в лад якусь пісню. «Ріг Валіра», бабця моя старезна! — похмуро подумав Домон. — За свій корабель, ось за що я триматимуся. І за своє життя, забуцай мене Фортуна.

Він поштовхом розчинив двері до корчми, на вивісці якої пишалися чорно-білий смугастий борсук, що танцював на задніх лапах, та чоловік зі срібною лопатою. «Догодити борсуку» писало на вивісці, хоча навіть Ньєда Сідоро, власниця закладу, гадки не мала, що це має означати; в Ілліані зроду-віку була корчма з такою назвою, та й по всьому.

У загальній залі, добре освітленій і затишній, підлогу вкривала тирса, а музикант тихенько награвав на дванадцятиструнному біттерні одну з тужливих пісень Морського народу. Ньєда була проти будь-якого безладу у своєму закладі, а її небожу, Білі, було до снаги винести буяна на вулицю однією рукою. Матроси та докери заходили до «Борсука» випити, потеревенити трохи та зіграти партію в камінці або дартс. Наразі зала була напівпорожня; навіть постійних відвідувачів, що полюбляли тишу, спокусив карнавал. Розмови велися півголосом, проте Домон розчув згадки про Полювання, про Лжедракона, якого захопили м’юрандійці, та про того, за яким тіренці ганялися усім Геддон Мірком. Схоже, виникла невеличка дискусія щодо того, кого краще було би побачити мертвим — Лжедракона чи тіренців.

Домон скривився. Лжедракони! Забуцай мене Фортуна, зараз ніде неможливо почуватися в безпеці. Та насправді він не дуже переймався тими Лжедраконами, не більше, ніж Полюванням.

Хазяйка, огрядна жінка з волоссям, скрученим на потилиці в ґульку, витирала кухоль, пильно назираючи за усім, що робилося в корчмі. Вона не припиняла свого заняття, навіть не поглянула на Домона, але повіка на лівому оці кліпнула, а очі скосилися в напрямку трьох чоловіків, що сиділи за столом у кутку. Вони поводилися тихо навіть для «Борсука», виглядали майже тверезими, а їхні оксамитові ковпаки та темні куртки, розшиті на грудях срібними, яскраво-червоними та золотими смугами, вирізняли їх серед решти публіки, вдягнутої у непримітний темний одяг.

Домон зітхнув і сів за вільний стіл у кутку. Цього разу кайренець. Узявши кухоль з темним елем із рук подавальниці, він зробив великий ковток. Коли Домон відірвав кухоль від губ, троє чоловіків у смугастих куртках уже стояли поряд із його столом. Він легенько змахнув рукою, показуючи Ньєді, що не потребує послуг Білі.

— Капітан Домон? — Всі троє не надто різнилися один від одного, але було щось таке в тому, хто до нього звернувся, що виказувало в ньому ватажка. Вони начебто не були озброєні і, попри чепурний одяг, виглядали так, наче зброї не потребували. Жорсткий погляд очей не пасував простацьким обличчям. — Капітан Бейл Домон, зі «Спрея?»

Домон коротко кивнув, і всі троє сіли, не чекаючи на запрошення. Знову заговорив той самий тип, а решта двоє просто незмигно спостерігали за ним.

Охорона, подумав Домон. Охорона, попри їхній чепурний одяг. Хто він такий, щоби для розмови із ним приставляти аж двох церберів?

— Капітане Домон, є одна персона, яку треба доправити з Меєна до Ілліана.

— Мій «Спрей» — річковий корабель, — обірвав його Домон. — Він сидить неглибоко, і кіль у нього не такий, щоби ходити на глибині. — Це було не зовсім так, але для сухопутців могло зійти за правду. Принаймні щось новеньке, коли порівняти з Тіром. Вони стають кмітливішими.

Його співрозмовник не звернув уваги на те, що його перервали.

— Ми чули, що ви збираєтеся відмовитися від річкової торгівлі.

— Може, й так, а, може, і ні. Я ще не вирішив.

Насправді він вирішив. Він не піде рікою вгору, до Порубіжних земель, навіть за весь шовк, що лежить у трюмах тіренських суден. Салдейські хутра, льодяний перець — усе воно того не варте, а надто якщо й згадати Лжедракона, про якого він тут наслухався. Але він укотре здивувався, звідки про це хтось може знати. Він нікому про це не казав, а втім, про це знали й інші.

— Ви можете легко дійти до Меєна уздовж берегової лінії. Не сумніваюся, капітане, ви не відмовитеся від каботажного рейсу, якщо вам заплатять тисячу золотих марок.

Домон мимоволі витріщив очі. Цей тип пропонував учетверо більше, ніж йому пропонували останнього разу. Від такої пропозиції і щелепа може відпасти.

— І кого ж я мушу доправити за такі гроші? Саму Першу Меєна? То Tip нарешті вирішив її витурити?

— Вас не повинні цікавити імена, капітане. — Чоловік поклав на стіл важкий шкіряний гаман і запечатаний пергамент. Гаман важко дзенькнув об стіл. На великій червоній сургучевій печатці розчепірило промені східне сонце Кайрену. — Дві сотні на завдаток. Гадаю, тисячі марок вам вистачить, аби не цікавитися іменами. Віддасте це з цілими печатками капітану порту в Меєні, й отримаєте від нього ще три сотні і пасажира. Решту я віддам вам, коли ви доправите пасажира сюди. За умови, що не намагатиметеся розкрити його інкогніто.

Домон втягнув повітря. Фортуно, цього вже досить, щоби рейс окупився, навіть якщо більше ані пенні на ньому не заробити. А чистий прибуток у тисячу марок йому не отримати й за три роки. Він підозрював, що варто йому позондувати ще трохи, і він почує натяки, хоча б лише натяки, на те, що необхідність такого рейсу певним чином пов’язана з таємними зв’язками між Радою дев’яти Ілліану та Першою Меєна. Місто-держава, де сиділа Перша, фактично було провінцією Тіру, хоча такою офіційно не являлося, і, без сумніву, Перша вітала би підтримку Ілліана. В Ілліані багато хто казав, що настав час для нової війни, що Tip відхопив собі левову частку торгівлі в Морі Штормів. Цілком можливо, що це і хитромудра пастка, проте за останній місяць він уже викрутився із трьох подібних.

Домон простягнув руку по гаман, і співрозмовник схопив його за зап’ясток. На лютий позирк капітана той відповів спокійним поглядом.

— Ви повинні відплисти якнайшвидше, капітане.

— З першим світлом дня, — рявкнув Домон, тоді незнайомець кивнув і відпустив його руку.

— З першим світлом дня, домовились, капітане. І пам’ятайте, розважлива поведінка зберігає життя, а воно необхідне, щоби скористатися отриманими грошима.

Домон дивився у спину трійці, доки вони не зникли за дверима, тоді похмуро втупився очима в гаман та пергамент, що лежали перед ним на столі. Комусь потрібно, щоби він вирушив на схід. Неважливо до Тіру чи до Меєну, аби у східному напрямку. Йому здавалося, він знав, хто цього хоче. Але, знову ж таки, жодних доказів проти них у мене нема. Звідки знати, хто Друг Морока, а хто ні? Проте він знав, що Друзі Морока полюють на нього. Це почалося ще до того, як він залишив Марадон, аби відправитися вниз рікою. Друзі Морока і траллоки. Ось у цьому він був упевнений. Але найголовніше питання, на яке він навіть натяку не мав, це — чому?

— Неприємності, Бейле? — почув він голос Ньєди. — Ти сидиш із таким виглядом, наче вздрів траллока. — Вона тоненько захихотіла, чого важко було очікувати від жінки її габаритів. Як і більшість людей, які ніколи не бували у Порубіжжі, Ньєда не вірила в існування траллоків. Домон намагався розповісти їй про них; вона залюбки слухала його оповідки і гадала, що він усе вигадує. В існування снігу вона теж не вірила.

— Жодних неприємностей, Ньєдо. — Він розшморгнув гаман, витяг, не дивлячись, монету і кинув їй. — Усім питво, пригощаю. Наливай на це кружальце, а як воно закінчиться, дам ще.

Ньєда з подивом розглядала монету.

— Марка з Тар Валона. Ти що, тепер торгуєш із цими відьмами, Бейле?

— Ні, — хрипко відповів він. — Цього я не роблю!

Вона взяла монету на зуб, тоді швиденько заховала її за широкий пояс.

— Ну, хай там як, а це справжнє золото. І, як на мене, ці відьми не такі погані, як дехто про них каже. Є багато чоловіків, куди гірших. У мене є знайомий міняйло, який має справу з такими грошима. А ще одна монета мені не знадобиться, бо народу сьогодні негусто. Тобі ще налити елю, Бейле?

Він кивнув, як у тумані, хоча кухоль стояв перед ним ще майже повний, і вона, перевалюючись, відплила геть. Ньєда була його приятелькою, і він знав, що вона не патякатиме про те, що побачила. Він не зводив очей зі шкіряного гамана. Йому принесли ще один кухоль, а він усе сидів непорушно, дивлячись на той гаман, аж поки зрештою зібрався з духом і відкрив його ширше. Поворушив золото мозолястим пальцем. У світлі лампи зблиснули монети, і на кожній із них яснів триклятий Пломінь Тар Валона. Домон квапливо зав’язав гаман. Небезпечні монети. Дві чи три ще можна збути, але коли їх стільки, люди неминуче подумають саме те, що припустила Ньєда. У місті були Діти Світла, і, хоча в Ілліані не було закону, що забороняв би мати справи з Айз Седай, йому ніколи не виправдатися перед магістратом, якщо білоплащники про це пронюхають. Замовники подбають про те, щоби він не зміг просто взяти собі золото та залишитися в Ілліані.

Він усе ще сидів і губився у тривожних думках, коли Ярин Мелдан, його помічник на «Спреї», вічно похмурий, схожий на бусола, увійшов до «Борсука», насуплений ще більше, ніж зазвичай, і відразу ж попрямував до столу, за яким сидів Домон.

— Карн мертвий, капітане.

Спохмурнівши, Домон звів на нього очі. Вбили вже трьох матросів із його команди. Щоразу, коли він відмовлявся йти на схід, когось знаходили мертвим. Магістрат не реагував; магістрати лише розводили руками — мовляв, нічні вулиці небезпечні, а матроси — народ брутальний і задерикуватий. Магістратів не дуже турбувало те, що відбувається в Парфумерному кварталі, якщо не було заподіяно шкоди шанованим громадянам.

— Але ж цього разу я погодився на пропозицію, — пробурмотів він.

— Це ще не все, капітане, — продовжував Ярин. — Вони так пописали Карна ножами, наче щось випитували в нього. А тоді, ще навіть година не минула, як на борт намагалися пролізти ще кілька типів. Їх відігнала портова варта. Це втретє за десять днів, і я раніше ніколи не знав, щоби ці портові грабіжники були такими настирливими. Зазвичай вони вичікують, доки не вляжеться тривога, і тільки тоді лізуть знову. А ще хтось учора ввечері у моїй кімнатчині в «Срібному дельфіні» перевернув усе догори дном. Взяли трохи грошенят, тож я подумав, що це звичайні грабіжники, але ж вони не взяли оцю мою пряжку, прикрашену гранатами та місячними каменями, хоч вона лежала на видноті. Що відбувається, капітане? Люди налякані, та й і я сам трохи нервуюся.

Домон схопився на ноги.

— Підіймай команду, Ярине. Розшукай усіх і скажи, що «Спрей» відчалить, щойно на борту буде достатньо людей, аби ним керувати. — Запхавши пергамент у кишеню куртки, він схопив мішечок із золотом та підштовхнув помічника в напрямку дверей. — Витягай їх, Ярине, хай де вони позасіли. Кожного, хто не встигне, я полишу стовбичити на причалі.

Давши Ярину штурхана, аби змусити його бігти, він широким кроком попрямував до порту. Навіть ті грабіжники, що розчули дзвякання в його гаманці, трималися осторонь, бо він ішов так, як іде людина, що зважилася на вбивство.

Коли він дістався «Спрея», деякі матроси вже підіймалися на борт, а ще більше неслося стрімголов, ляпаючи босими п’ятами по кам’яному причалу. Він не ділився з ними своїми підозрами щодо того, хто саме його переслідує, більшість навіть не здогадувалися, що його хтось переслідує, зате вони знали, що Домон робить прибуткові рейси і, як водиться серед ілліанців, справедливо ділить прибуток з командою.

«Спрей» мав вісімдесят футів завдовжки, дві щогли і досить широку палубу, аби розміщати вантаж не лише в трюмах. Попри те, що Домон сказав кайренцям — якщо то були кайренці, — він сподівався, що «Спрей» може йти і по глибокій воді. Море Штормів улітку не таке бурхливе.

— Доведеться ризикнути, — пробурмотів він і спустився до своєї каюти.

Кинувши торбинку з грішми на тапчан, принайтовлений до корпусу судна, як і все на кораблі, він витяг із кишені пергамент. Засвітивши ліхтар, що звисав з вертлюга над головою, взявся вивчати запечатаний документ, вертячи його в руках так, наче сподівався прочитати, не розпечатуючи. У двері постукали, і Домон захмурився:

— Заходь.

До каюти просунув голову Ярин:

— Усі на борту, крім трьох. Тих я не знайшов. Але я попередив кожну таверну, кожне гральне кубло і кожен бордель у кварталі. Вони будуть на борту раніше, ніж засіріє достатньо, аби відчалити до верхів’я.

— «Спрей» виходить зараз. У море. — Домон не став слухати протестів Ярина щодо темряви, припливів і того, що «Спрей» не розрахований на морські хвилі. — Годі! «Спрей» може пройти мілини навіть при найнижчому відпливі. А хіба ти забув, як кермувати по зірках? Виводь корабель у море, Ярине. Виводь негайно, і повертайся сюди, коли будемо за молом.

Помічник вагався, адже Домон завжди був особисто присутній на палубі під час складних маневрів з вітрилами і віддавав накази, а вивести «Спрей» серед ночі у відкрите море потребуватиме саме таких маневрів, незалежно від того, яка в нього углибка. Тоді Ярин кивнув і вийшов з каюти. За кілька секунд Домон почув, як Ярин горлає, віддаючи накази, і по палубі у нього над головою швидко затупотіли босі п’яти. Він ні на що не звертав уваги, не звернув уваги навіть на те, як накренився «Спрей», підхоплений відпливом.

Урешті-решт Домон відкинув заслінку ліхтаря і встромив ніж у вогонь. Пішов дим, це вигорала олія, що потрапила на ніж. Проте Домон не дав ножу розпектися до червоного, а, відсунувши вбік карти, притиснув щільно до столу складений пергамент і повільно підвів гаряче сталеве лезо під (ургуч печатки. Верхня згортка пергаменту припіднялася, і Домон зазирнув усередину.

Це був простий документ, що не мав ані преамбули, ні звернення, але коли капітан Домон його прочитав, його пройняв холодний піт.

Під підписом красувалася ще одна червона сургучева печатка з відбитком кайренського сонця на своєму сході та п’ятьма зірками Дому Раятін.

— Захисник Драконової Стіни, бабця моя старезна, — каркнув Домон. — Це ж вистачає нахабства у людини й понині так себе йменувати.

Він уважно вивчив печатки та підпис, тримаючи лист біля ліхтаря, носом ледь не торкаючись пергаменту, але в перших не знайшов жодної вади, а щодо другого, то він і гадки не мав, як виглядає рука Ґалдріана. Якщо це не власноручний підпис короля, міркував він, тут хтось мав добряче постаратися, щоби підробити закарлючки Ґалдріана. Хай там як, а це не мало великого значення. У Тірі цей лист в руках ілліанця негайно призведе до смертного вироку. Як і в Меєні, що перебуває під сильним впливом Тіра. Наразі війни не було, і кораблі вільно заходили до портів усіх держав і виходили з них, але в Тірі не відчували сильної любові до ілліанців, і навпаки. А тут такий чудовий привід.

Якусь мить він роздумував, чи не запхати цей пергамент у полум’я ліхтаря — небезпечно мати при собі такий документ, хоч у Тірі, хоч в Ілліані, та й у будь-якій країні теж — але зрештою він акуратно засунув його у тайничок поза своїм письмовим столом, що був прихований панелькою, яку лише він умів відкривати.

— Значить, з особистими речами включно, так?

Він колекціонував старовинні речі, наскільки це дозволяло йому життя на кораблі. Те, що не міг купити, зважаючи на ціну чи габарити, колекціонував теж — у своїй пам’яті. Усі ці пам’ятки давно минулих часів, ці дивовижі, розсіяні світом, що вперше покликали його ступити на борт корабля, коли він був ще хлопчиськом. Під час останньої подорожі він додав у Марадоні ще чотири речі до своєї колекції, і саме тоді його й почали переслідувати Друзі Морока. А через якийсь час до них долучилися ще й траллоки. Він чув, наче Біломостя випалили до цурки, щойно він відплив звідти, а ще ходили чутки, нібито там бачили мерддраала і траллоків. Усе це разом узяте потроху переконало його, що незрозумілі речі, які відбуваються навколо нього, не є виплодом його уяви, і коли йому вперше запропонували вигідну оборудку, він уже був насторожі. Надто великі гроші пропонували за звичайнісінький рейс до Тіру, і надто непереконлива легенда супроводжувала цю пропозицію.

Порившись у скрині, він витяг і виклав на стіл те, що придбав у Марадоні. Світляний жезл, пам’ятка Епохи Легенд, як принаймні стверджував продавець. Звісно, тепер уже ніхто не знає, як їх виготовляли. Дуже дорога штуковина й рідкісніша за чесний магістрат. На вигляд це був звичайнісінький скляний жезл, трохи товщий за великий палець Домона і трохи коротший, ніж його рука від кисті до ліктя; та варто було потримати його в руці, як він починав світитися яскравіше за ліхтар. Ці світляні жезли були крихкими, наче скло; він ледь не втратив «Спрей» у пожежі, коли випадково розбив перший із придбаних жезлів. А ще невеличка, потемніла від часу фігурка чоловіка з мечем, вирізьблена зі слонової кістки. Чолов’яга, у якого він її купив, казав, що варто потримати її достатньо довго, і ти відчуваєш тепло. Домону тепло відчути не вдалося, як і матросам, яким він давав її потримати, але вона була старовинна, а для Домона цього було достатньо. Череп кішки, що за розмірами не поступився би лев’ячому, такий древній, що перетворився на камінь. Але у жодного лева не могло бути таких ікол, ледь не бивнів, у фут завдовжки. І масивний диск, завбільшки як чоловіча долоня, наполовину білий, а наполовину чорний, розділений на кольори хвилястою лінією. Власник крамнички у Марадоні стверджував, що він походить з Епохи Легенд, хоча був упевнений, що бреше. Проте Домон лише трохи поторгувався, перш ніж заплатити, бо він упізнав те, про що й гадки не мав продавець: стародавній символ Айз Седай, старіший за Світотрощу. Без сумніву, небезпечна річ для зберігання, але й не така, від якої може відмовитися людина, залюблена в старовину.

І виготовлений диск був із каменя серця. Крамар не насмілився додати ще й це до того, що він вважав брехнями. В прирічкових крамницях Марадона не знайдеться крамаря, якому було б по кишені мати в себе хоча б уламочок квендіяра.

В руці диск відчувався важким і гладеньким на дотик і не справляв враження дорогого, хіба що через свій вік, але Домон підозрював, що саме він цікавить його переслідувачів. Світляні жезли, фігурки зі слонової кістки, навіть скам’янілі кістки — усе це він бачив багато разів і в різних місцях. Але навіть знаючи, що їм потрібно — якщо він насправді це знав, — він однаково не знав — навіщо, а тепер і не знав напевне, хто саме його переслідує. Марки Тар Балона і стародавній символ Айз Седай. Він обтер рота рукою: смак страху гірчив на язиці. У двері постукали. Він поклав диск на стіл і прикрив його розгорнутою картою.

— Заходь.

У каюту зайшов Ярин.

— Ми за молом, капітане.

Домон відчув миттєвий подив, а тоді злість на себе самого. Він не мав аж так захопитися своїми роздумами, щоби навіть не відчути, як «Спрей» загойдався на морських хвилях.

— Тримай на захід, Ярине. Стеж за цим.

— Абу Дар, капітане?

Не надто далеко. П’ять сотень ліг, не більше.

— Ми зупинимося там ненадовго — я лише розживуся деякими картами, а ще наповнимо бочки водою, а тоді підемо далі на захід.

— Ще західніше, капітане? На Тремалкінґ? Морський народ не дуже полюбляє будь-яких торговців, крім власних.

— Аритський океан, Ярине. Між Тарабоном та Арад Доманом іде жвава торгівля, а конкуренцією з боку тарабонських чи доманських суден не варто перейматися. Моря вони не полюбляють, так я чув. І всі ці невеличкі містечка на мисі Томан вважають себе незалежними від будь-кого. Ми можемо навіть закупити там салдейські хутра та льодяні перці, завезені до Бандар Ібена.

Ярин повільно похитав головою. Він завжди був схильний до песимістичних прогнозів, але моряк він був вправний.

— Хутра й перці там можуть нам коштувати дорожче, ніж у верхів’ях, капітане. А ще я чув, там ніби війна якась іде, чи що. Якщо воюють Тарабон і Арад Домон, там може не бути жодної торгівлі. Сумніваюся, що із самих містечок на мисі Томан ми матимемо хоч якийсь більш-менш пристойний зиск, навіть якщо там тихомирно. Там найбільше місто — Фалме, і воно насправді геть не велике.

— Тарабонці і доманці споконвіку чубляться через Елмотську рівнину та мис Томан. Навіть якщо цього разу у них дійшло до сутичок, розумна людина завжди знайде можливості для доброї торгівлі. На захід, Ярине.

Коли Ярин пішов нагору, Домон хутко сховав чорно-білий диск у тайничок, а решту повернув до скрині. Друзі Морока чи Айз Седай. Я не побіжу тим шляхом, куди вони мене заганяють. Забуцай мене Фортуно, не дочекаються.

Уперше за довгі місяці почуваючись у безпеці, Домон вийшов на палубу, а «Спрей» накренився, ловлячи вітер, і повернув носом на захід, у темне нічне море.