Велике полювання

Розділ 21 «Дев’ять перснів»

Ранд очікував побачити загальну залу порожньою, бо наближався час вечері, але за одним зі столів сиділа компанія — з пів дюжини чоловіків, що кидали кості серед кухлів пива, і ще один чоловік вечеряв наодинці. Хоча чоловіки, що грали в кості, не мали на собі обладунків, поблизу них не видно було зброї, та й одягнені вони були в нехитрі темно-сині куртки та бриджі, щось у їхній поведінці підказувало Ранду, що перед ним солдати. Він перевів погляд на чоловіка, що тримався окремо. Це був офіцер, у високих чоботях із закотами, і меча він тримав біля себе, обіперши його об стіл. Його синю офіцерську куртку від плеча до плеча перетинали прорізи, крізь які просвічували червона та жовта вставки, голова над чолом була виголена, хоча з потилиці на спину спадало довге чорне волосся. У солдатів волосся було підстрижене коротко й рівно, наче всіх їх стригли під одну макітру. Усі семеро повернули голови до дверей, коли до зали увійшли Ранд та його супутники.

Корчмарка, кістлява жінка, довгоноса, сивувата, зі зморшками від постійної посмішки, поспішила їм назустріч, обтираючи руки об білий, без жодної плямки фартух.

— Усім вам добривечір, — оббігла вона гостей гострим поглядом, помітивши і червоний, гаптований золотом камзол Ранда, й ошатну білу сукню Селін, — мілорде, міледі. Я — Меґлін Медвін, мілорде. Ласкаво просимо до «Дев’яти перснів». З вами й оґір. Тепер не так багато з вашого народу подорожує нашими краями, друже оґіре. Ви, бува, не зі стеддінґу Тсофу?

Лоял спромігся вклонитися, хоч і не дуже зграбно, — заважала важкенька скриня в руках.

— Ні, добра господине. Я прийшов з інших місць, з Порубіжжя.

— З Порубіжжя, кажете? Хай так. А ви, мілорде? Пробачте за те, що наважуюсь спитати, але ви не схожі на мешканця Порубіжжя, якщо ви не проти, що я так кажу.

— Я з Межиріччя, майстрине Медвін, з Андору. — Він кинув погляд на Селін — вона, здавалося, не помічала його існування; так само її незворушний погляд ледь помічав існування зали та будь-кого в ній. — Леді Селін з Кайрену, зі столиці, а я — з Андору.

— Як скажете, мілорде. — Погляд майстрині Медвін ковзнув до Рандового меча; бронзові чаплі ясно вирізнялися на піхвах та руків’ї. Вона звела брови, але за мить обличчя знову набуло звично привітного виразу. — Вам потрібно повечеряти, вам і вашій прекрасній леді, і вашим супутникам. І кімнати вам теж потрібні, я так гадаю. Я накажу подбати про ваших коней. Будь ласка, проходьте сюди, для вас накриють стіл, а свинина з жовтими перцями вже на вогні. Ви, бува, не за Рогом Валіра полюєте, мілорде, ви та ваша леді?

Ранд, що простував за нею, ледь не спіткнувся:

— Ні! Чому вам таке спало на думку?

— Не хотіла вас образити, мілорде. У нас уже двоє зупинялося цього місяця, обидва такі вигладжені, лискучі, аби виглядати справжнісінькими героями — звісно, до вас це жодним боком, мілорде. Сюди не дуже вчащають чужинці, хіба що купці зі столиці купляти овес та ячмінь. Я гадаю, що Полювання ще не залишило Ілліан, але могло ж статися так, що хтось не став чекати на благословення, аби вирватися наперед.

— Ми не полюємо на Ріг, майстрине. — Ранд втримався і не поглянув на згорток на руках у Лояла; ковдра в яскраву кольорову смужку спадала з масивних рук оґіра, надійно маскуючи скриню. — Жодним чином. Ми прямуємо до столиці.

— Як скажете, лорде. Перепрошую, що питаю, та чи добре почувається ваша леді?

Селін кинула погляд на жінку і вперше заговорила:

— Зі мною все гаразд.

Від її голосу повіяло відчутним холодом, і на мить у кімнаті зависла напружена тиша.

— Ви не кайренка, майстрине Медвін, — раптом сказав Гюрін. Навантажений сідлами і клунком Ранда, він скидався на ходячий візок. — Перепрошую, але у вас не кайренська вимова.

Майстриня Медвін вигнула брову, поглянула на Ранда, тоді посміхнулася:

— Я мала очікувати, що ви дозволяєте своїм людям вільно висловлюватися, але я з дитинства звикла... — Погляд її метнувся до офіцера, заглибленого у свою тарілку. — Світло, так, я не кайренка, але, на гріх, свого часу я одружилася з кайренцем. Двадцять три роки прожила я з ним, а коли він помер у мене на руках — хай осяє його Світло, — я була готова повернутися до Луґарду, але мій покійний чоловік востаннє посміявся з мене, і ось яким чином. Він залишив корчму мені, а грошики — своєму братові, хоч я й була впевнена, що має статися навпаки. Барен і все своє життя був насмішником та інтриганом, утім, як і всі чоловіки, яких я зустрічала, а надто кайренці. Сідайте до столу, прошу, мілорде. Міледі.

Корчмарка здивовано закліпала очима, коли Гюрін сів за стіл разом із усіма. Схоже, оґір — це була одна справа, але Гюрін у її очах, без сумніву, прирівнювався до слуги. Ще раз окинувши Ранда коротким поглядом, вона поспішила на кухню, і незабаром біля столу з’явилися подавальниці з їжею, хихочучи та витріщаючись на лорда, леді та оґіра, аж доки майстриня Медвін витурила їх назад до кухні.

Спершу Ранд із підозрою розглядав те, що було у нього на тарілці. Свинина, нарізана на маленькі шматочки, перемішана з довгими смужками жовтого перцю та бобами і ще з різними овочами та присмаками, які він і розпізнати не міг, і все це в якийсь світлій та густій підливі. Аромат від їжі йшов солодкий і гострий водночас. Селін лише покопирсалася трохи у своїй тарілці. А Лоял їв з апетитом.

Гюрін посміхнувся Рандові, завзято працюючи виделкою:

— Вони, ці кайренці, химерно присмачують їжу, лорде Ранде, але попри це, виходить у них досить непогано.

— Ранде, свинина тебе не вкусить, — докинув Лоял.

Ранд із сумнівом відправив до рота шматочок і ледь не задихнувся. Страва була така ж на смак, як і на запах — солодка й гостра водночас, м’ясо просмажене до хрусткої скоринки й ніжне всередині, а дюжина різних прянощів, розмаїтих присмаків складалася в неповторний букет. Він ще ніколи не їв страви з таким смаком. І смак був чудовий. Він підчистив усе, що було на тарілці, а коли майстриня Медвін зі служницями повернулася прибрати зі столу, ледь не попросив добавки, як це зробив Лоял. Тарілка Селін залишилися майже неруханою, але вона показала жестом одній зі служниць, що її можна забирати.

— Із задоволенням, друже оґіре, — посміхнулась Лоялу корчмарка. — Таким, як ви, потрібно багато їжі, аби наїстися. Катрін, принеси ще порцію, та ворушися. — Одна з дівчат метнулася до кухні. Майстриня Медвін спрямувала посмішку на Ранда: — Мілорде, у мене був музика, він грав на біттерні, але побрався з дівчиною з ферми поблизу, і тепер вона, мабуть, приставила його бренькати на поводах за плугом. Я краєм ока помітила, що з торби у вашого служника випирає щось схоже на футляр флейти. Оскільки у мене зараз немає музиканта, може, ви дозволили би вашому чоловікові трохи потішити нас музикою?

Гюрін мав спантеличений вигляд.

— Він не грає, — пояснив Ранд. — Це я граю.

Жінка закліпала віями. Схоже, лорди не грали на флейті, принаймні в Кайрені.

— Тоді я беру назад свої слова, мілорде. Світло мені свідок, я не хотіла вас образити, повірте. Я б ніколи не попросила таку особу, як ви, грати для моїх відвідувачів.

Ранд вагався хіба якусь мить. Уже давно він не практикувався з флейтою, а лише з мечем, а монети в його гаманці не вічні. Щойно він позбавиться свого вишуканого одягу, щойно він передасть Ріг Інґтару, а кинджал — Мету, йому знову знадобиться флейта, щоб заробити собі вечерю, коли він блукатиме десь, шукаючи порятунку від Айз Седай. І порятунку від себе? Адже щось сьогодні там трапилось. Що саме?

— Я не проти зіграти, — сказав він. — Гюріне, дай мені футляр із флейтою. Просто витягни його.

Не треба було демонструвати плащ менестреля, у який було загорнуто флейту: в темних очах майстрині Медвін і без того читалося чимало невисловлених питань.

Флейта, позолочена, карбована сріблом, мала вигляд інструмента, на якому може грати лорд, якщо бувають такі країни, де лорди грають на флейті. Чапля, витаврувана на правій долоні Ранда, не заважала його пальцям рухатися. Мазь Селін подіяла так добре, що він навіть і думати забував про клеймо, доки його не бачив. Але зараз він про нього подумав, і, може, через це підсвідомо обрав для початку пісню «Чапля летить».

Гюрін кивав головою в такт мелодії, а Лоял масивним пальцем відбивав ритм на стільниці. Селін подивилася на Ранда так, наче хотіла зрозуміти, хто ж він такий. Я не лорд, міледі. Я звичайний пастух, і я граю на флейті по корчмах. Солдати облишили розмову, розвернулися і стали слухати. А офіцер опустив дерев’яну палітурку книжки, яку він узявся читати після вечері. Непроникний погляд Селін викресав у душі Ранда іскру впертості. Він навмисне не грав пісень, що могли би бути доречними в королівському палаці чи в замку лорда. Він грав «Тільки одне цеберко води», і «Листок з Межиріччя», і «Старий Джак на дереві», і «Люлька добродія Прікета».

Цій останній пісні взялися хрипко підспівувати шестеро солдатів; щоправда, слова були не ті, які знав Ранд:

Це вже не вперше Ранд помічав, що на ту ж саму мелодію в різних країнах співали різні слова, а іноді слова різнилися навіть у селах однієї країни. Він грав і грав, доки солдати не доспівали останні слова і не заляскали один одного по плечах, насміхаючись із голосів один одного.

Коли Ранд опустив флейту, офіцер підвівся і різко махнув рукою. Солдати замовкли на півжарті, зарипіли стільцями, підводячись, вклонилися офіцеру, поклавши руку на груди, а тоді й Ранду, і вийшли з кімнати, не озирнувшись.

Офіцер наблизився до столу, де сидів Ранд, і вклонився, також поклавши руку на серце; виголена частина голови біліла, наче хтось посипав її пудрою.

— Хай пребуде з вами благодать, мілорде. Сподіваюся, вони не зробили вам прикрості своїм співом? Це прості люди, але вони і в думці не мали жодної образи, запевняю вас. Моє ім’я — Алдрін Калдевуїн, капітан на службі Його величності, хай осяє його Світло.

Погляд офіцера ковзнув Рандовим мечем; Ранд мав відчуття, що Калдевуїн помітив чапель на мечі, щойно Ранд зайшов до корчми.

— Вони мене не образили. — Акцент офіцера нагадав йому Морейн; та теж точно вимовляла кожне слово, не ковтаючи звуків. Чи вона справді дозволила мені піти? А може, вона стежить за мною? Чи десь чекає на мене? — Прошу, капітане, сідайте. — Калдевуїн присунув собі стілець від сусіднього столу. — Скажіть, будь ласка, капітане, чи не бачили ви тут останнім часом ще інших чужоземців — невисоку, струнку леді та блакитноокого воїна? Він високий, а меч свій інколи носить за спиною.

— Я взагалі не бачив жодних чужоземців, — відказав капітан, церемонно опускаючись на стілець. — Крім вас та вашої леді, мілорде. Аристократи нечасто тут бувають. — Він скоса поглянув на Лояла, ледь помітно насупившись; на Гюріна він не звертав уваги, вважаючи його слугою.

— Я лише поцікавився.

— Заради Світла, мілорде, не хочу вас образити, але можна мені почути ваше ім’я? Чужоземці бувають тут лише зрідка, і мені хотілось би познайомитися з кожним із них.

Ранд назвав своє ім’я, не згадуючи про жоден титул, але офіцер, схоже, цього й не помітив, але, так само як і перед тим корчмарці, додав:

— З Межиріччя, що в Андорі.

— Дивовижне місце, наскільки я чув, лорде Ранде, — можу я вас так називати? — І люди гарні, ці андорці. Жоден кайренець ніколи не носив меча майстра клинка у такому юному віці. Одного разу мені довелося зустрічатися з кількома андорцями і серед них з капітан-генералом гвардійців королеви. Незручно зізнаватися, але його ім’я випало мені з пам’яті. Може, ви мені люб’язно нагадаєте?

Ранд чув, як служниці в глибині зали почали прибирати на столах та підмітати підлогу. Калдевуїн начебто просто підтримував бесіду, але дивився він на Ранда так, наче його промацував.

— Ґарет Брін.

— Так, саме так! Такий молодий і така відповідальна посада.

Голос Ранда залишився спокійним:

— Ґарет Брін має досить сивини у волоссі, аби годитися вам у батьки, капітане.

— Перепрошую, лорде Ранде. Я хотів сказати, що він отримав цю посаду ще зовсім молодим. — Калдевуїн повернувся до Селін, і якийсь час лише дивився на неї мовчки. Нарешті він струснувся, наче виходячи з трансу. — Вибачте мені, що я задивився на вас, міледі, і вибачте мої слова, але на вас точно лежить благословення. Чи не скажете ви мені, як вас звати, аби я знав, яке ім’я пасує такій досконалій вроді?

Щойно Селін хотіла йому відповісти, як одна зі служниць раптом скрикнула й впустила лампу, яку вона діставала з полиці. Олива розхлюпалася і спалахнула на підлозі вогняною калюжею. Ранд скочив на ноги, а разом з ним і всі, хто був за столом, та не встигли вони щось зробити, як з’явилася майстриня Медвін — разом із дівчиною вони загасили полум’я фартухами.

— Я ж казала тобі бути уважнішою, Катрін! — дорікнула хазяйка дівчині, струшуючи перед її носом колись білосніжним, а тепер закопченим фартухом. — Так ти спалиш усю корчму, і себе разом із нею!

Здавалося, дівчина готова була вдаритися в сльози:

— Я була обережна, майстрине, але у мене раптом так смикнуло в руці!

Майстриня Медвін здійняла руки:

— Ти завжди маєш якусь відмовку, але тарілок б’єш більше, ніж усі інші дівчата разом узяті. Ох, добре, добре. Прибери все, і гляди не обпечися. — Корчмарка повернулася до Ранда та решти, що все ще стояли коло столу. — Сподіваюся, ви нічого такого не подумали. Дівчина насправді не спалить корчму. Від неї, буває, перепадає тарілкам, коли вона починає мріяти про якогось хлопця, але лампу вона впустила вперше.

— Я хотіла б, щоб мене провели до моєї кімнати. Все ж таки я не дуже добре почуваюся. — Селін говорила невпевнено, наче прислухаючись, як поводитиметься її власний шлунок, але вигляд у неї був такий само спокійний і холоднокровний, як завжди. — Подорож, а тепер ще й пожежа.

Хазяйка заквоктала, наче та квочка:

— Звісно, міледі. У мене є чудова кімната для вас та вашого лорда. Може, послати по матінку Кередуейн? Вона чудово знається на заспокійливому зіллі.

— Ні! — різко кинула Селін. — І мені потрібна окрема кімната.

Майстриня Медвін кинула швидкий погляд на Ранда, проте наступної миті вона вже з уклонами метушливо вела Селін до сходів:

— Як забажаєте, міледі. Лідан, принеси речі міледі та поквапся, будь хорошою дівчинкою.

Одна зі служниць підбігла і взяла у Гюріна сакви Селін. Жінки піднялися сходами, при цьому Селін не зронила жодного слова і була напруженою.

Калдевуїн дивився їм услід, доки вони не зникли, тоді знову стріпнувся. Він зачекав, коли Ранд опустився на стілець, і лише тоді сів сам:

— Вибачте, лорде Ранде, що я так задивився на вашу леді, але ви точно маєте в ній благословення. Перепрошую, я не хотів когось образити.

— Жодних образ, — відгукнувся Ранд. Цікаво, подумав він, чи кожний чоловік почувається так само, як він, коли дивиться на Селін? — Коли я під’їжджав до селища, капітане, я бачив гігантську сферу. Мені здалося, що вона кришталева. Що це за дивовижа?

Погляд кайренця став ще пронизливішим.

— Це частина статуї, мілорде Ранде, — помовчавши, відказав він.

Погляд його метнувся до Лояла; здавалося, йому в голові мигнула якась нова думка.

— Статуї? Я бачив руку, а ще обличчя. Вона має бути просто велетенською.

— Вона і є велетенська, лорде Ранде. А ще старовинна. — Калдевуїн помовчав. — Вона з Епохи Легенд, так мені казали.

Ранд відчув, як холодок пройшов поза спиною. Епоха Легенд, коли Єдиною Силою користувалися повсюдно, якщо вірити оповідкам. Що там сталося? Я знаю, що там щось сталося.

— Епоха Легенд, — промовив Лоял. — Так, можливо. Відтоді ніхто не брався за такі грандіозні проекти. Аби відкопати її, доведеться добряче попрацювати, капітане.

Гюрін сидів мовчки, так наче він не тільки не слухав цієї розмови, а й узагалі перебував в іншому місці.

Калдевуїн неохоче кивнув:

— У мене в таборі на розкопках працюють п’ять сотень робітників, й однаково нам не викопати цю статую до кінця літа. Ці люди з Висілка. Половина моєї роботи полягає в тому, щоб змусити їх копати, а друга половина в тому, щоби не пускати їх до селища. Народ із Висілка має схильність до пиятики та гулянок, ви мене розумієте, а в селищі люди ведуть тихе та спокійне життя.

З тону його було зрозуміло, що симпатії його цілком на боці мешканців селища.

Ранд кивнув. Мешканці Висілка, хай хто б вони не були, його не цікавили.

— А що ви збираєтеся з нею робити?

Капітан завагався, проте Ранд очікувально продовжував дивитися на нього, і він зрештою відповів:

— Ґалдріан особисто наказав доправити її до столиці.

Лоял аж очима закліпав:

— Це величезний обсяг роботи. Не уявляю собі, як щось таке велике можна перевезти на таку відстань.

— Це наказ Його величності, — різко відповів Калдевуїн. — Її встановлять перед містом як монумент на честь величі Кайрену та Дому Раятін. Не тільки оґіри знають, як пересувати камінь. — Лоял збентежився, і капітан помітно збавив тон. — Перепрошую, друже оґіре. Я сказав, не подумавши, і виявив нечемність. — Він і зараз мав не надто привітний вираз обличчя. — Ви надовго затримаєтесь у Тремонсіні, мілорде Ранде?

— Вранці ми їдемо, — відповів Ранд. — Ми прямуємо до Кайрена.

— Так сталося, що завтра я відсилаю частину своїх людей назад, до міста. Маю їх змінювати час від часу; вони деморалізуються, коли надто довго тільки те і роблять, що спостерігають за тим, як інші розмахують кайлами та лопатами. Ви не будете проти, якщо вони поїдуть у вашому товаристві? — Він запитав, але так наче іншої відповіді, крім ствердної, не сподівався. На сходах з’явилася майстриня Медвін, і він підвівся зі стільця. — З вашого дозволу, мілорде Ранде. Мені завтра рано вставати. Тоді до завтра. Хай пребуде з вами благодать. — Він уклонився Рандові, кивнув Лоялу і пішов.

Коли за кайренцем зачинилися двері, корчмарка наблизилася до столу:

— Я влаштувала вашу леді, мілорде. І приготувала гарні кімнати для вас, вашої людини і для вас, друже оґіре. — Вона зробила паузу, уважно дивлячись на Ранда. — Прошу мені вибачити, якщо я пхаю носа, куди не слід, але я подумала, що можу відверто поговорити з лордом, котрий дозволяє своєму слузі брати участь у розмові. Якщо я помиляюся, тоді... але майте на увазі, що я не хочу нікого образити. Двадцять три роки я прожила з Бареном Медвіном, і ми з ним не лаялися лише тоді, коли цілувалися, якщо можна так сказати. Це я до того, що маю сякий-такий досвід. Зараз ви гадаєте, що ваша леді ніколи більше не захоче вас бачити, але я так собі міркую: якщо ви постукаєте сьогодні вночі в її двері, вона вам відчинить. Лише посміхніться та скажіть, що це ваша провина, навіть якщо це не так.

Ранд відкашлявся, сподіваючись, що він не побуряковів. Світло, Еґвейн вбила б мене, якби дізналася, що я про таке навіть помислив. А якби я так вчинив, мене би вбила Селін. А, може, не вбила б? Тепер його щоки справді сполум’яніли.

— Я... дякую за вашу пораду, майстрине Медвін. Щодо кімнат... — Він щосили намагався не дивитися на загорнуту в ковдру скриньку біля стільця Лояла; вони не могли залишати її без нагляду — хтось повинен не спати й пильнувати. — Ми втрьох спатимемо в одній кімнаті.

Корчмарка заледве не підскочила від здивування, але швидко опанувала себе:

— Як скажете, мілорде. Сюди, прошу.

Ранд пішов угору сходами вслід за нею. Лоял ніс скриньку з накинутою ковдрою, і сходинки натужно скрипіли під його вагою та вагою скриньки, проте корчмарка, схоже, вважала, що це лише через власну вагу оґіра, а Гюрін так і тягнув на собі всі торби, ще й загорнуті в плащ арфу та флейту.

Майстриня Медвін наказала швиденько затягти до кімнати третє ліжко, зібрати його та застелити. Одне з ліжок уже розкинулося практично від стіни до стіни, і воно, вочевидь, з самого початку призначалося для Лояла. Тепер у кімнаті ледь можна було протиснутися між ліжками. Щойно корчмарка пішла, Ранд повернувся до своїх супутників. Лоял заштовхав загорнуту скриню під своє ліжко і випробував матрац на пружність. Гюрін намагався знайти, куди поскидати торби.

— Чи хтось із вас може пояснити, чого цей капітан поставився до нас так підозріло? А це так і було, я впевнений. — Ранд похитав головою. — Він так до нас придивлявся, що я вже було подумав, чи не боїться він, що ми поцупимо ту статую.

— Даес Дае’мар, лорде Ранде, — відповів Гюрін. — Велика гра. Гра Домів, так ще її називають. Цей Калдевуїн гадає, що ви щось затіяли заради своєї вигоди, інакше б вас тут не було. І хоч що це буде, йому це буде невигідно, тому він має бути насторожі.

Ранд похитав головою.

— Велика гра? Що за гра така?

— Насправді це зовсім не гра, Ранде, — озвався зі свого ліжка Лоял. Він уже встиг витягти книжку з кишені, але вона лежала у нього на грудях нерозгорнута. — Я про це знаю небагато — оґіри не займаються такими речами, — але я про неї чув. Аристократи й аристократичні Доми інтригують, аби здобути перевагу. Роблять речі, які, на їхню думку, допоможуть їм або зашкодять їхньому ворогу, або й те, і інше разом узяте. Зазвичай усе це робиться таємно, а якщо ні, вони намагаються удавати, ніби роблять не те, що роблять, а щось геть інше. — Він спантеличено почухав вухо з китичкою. — Але хоч я й знаю, що це таке, я цього не розумію. Старійшина Гамен завжди казав: аби зрозуміти, що і чому роблять люди, треба мати голову кращу, ніж у нього, а я мало знаю таких розумних оґірів, як старійшина Гамен. Ви, люди, — дивні створіння.

Гюрін поглянув на оґіра скоса, але мусів визнати:

— Він правду каже щодо Даес Дае’мар, лорде Ранде. В цю гру грає весь Південь, але кайренці найбільше.

— Ці солдати, що чекатимуть нас уранці, — мовив Ранд. — Чи не є вони частиною цієї Великої гри, в яку грає Калдевуїн? Ми не можемо собі дозволити вплутатися в щось таке.

Не було потреби згадувати про Ріг. Всі вони й на мить не забували про нього.

Лоял похитав головою:

— Не знаю, Ранде. Він — людина, тому це може означати що завгодно.

— Гюріне?

— Я теж не знаю. — У голосі Гюріна чулася не менша стурбованість, ніж у Лояла. — Може, все так, як він сказав, а може... Так завжди буває з цією Грою Домів. Ніколи не можна знати напевне. Коли я був у Кайрені, лорде Ранде, я майже весь час перебував у Висілку, і я небагато знаю про кайренських аристократів, але... Даес Дае’мар будь-де може бути небезпечною, а в Кайрені особливо, як я чув. — Раптом обличчя його проясніло. — Леді Селін, лорде Ранде... Ось хто має знатися на цьому краще за мене чи Будівничого. Ви можете розпитати її вранці.

Але вранці виявилося, що Селін нема. Коли Ранд спустився до зали, майстриня Медвін вручила йому запечатаний пергамент:

— Вибачте на слові, мілорде, але вам варто було мене послухати. Треба було постукатися у двері до вашої леді.

Ранд зачекав, доки та пішла, і лише тоді зламав печатку білого воску. На воску відбилися півмісяць та зірки.

Я маю покинути вас на час. Тут надто багато людей, і мені не подобається Калдевуїн. Чекатиму на вас у Кайрені. Ніколи не думайте, що я від вас занадто далеко. Ви завжди будете в моїх думках, як і я, в цьому я впевнена, залишаюся в думках ваших.

Підпису не було, проте вишукана в’язь свідчила про руку Селін.

Він ретельно, обережно склав листа і, заховавши його в кишеню, вийшов надвір, де вже чекав з осідланими кіньми Гюрін.

Капітан Калдевуїн теж уже стояв біля корчми з іншим, молодшим, офіцером. П’ятдесят вершників заповнили вулицю. Офіцери були з непокритими головами, проте мали на собі латні рукавиці та сталеві нагрудники із золотою насічкою поверх синіх курток. До обладунків офіцерів за спиною кріпилися коротенькі держална з невеличкими цупкими прапорцями синього кольору над головою. На прапорці Калдевуїна пишалася одна зірка, а на прапорі молодшого офіцера перетиналися навкіс дві білі смуги. Обидва офіцери контрастували зі солдатами в непримітних обладунках та шоломах, що скидалися на дзвони з вирізаними віконцями там, де були обличчя.

Калдевуїн уклонився Рандові, коли той вийшов з корчми:

— Доброго ранку, мілорде Ранде. Це — Ерлікан Таволін, він командуватиме вашим ескортом, якщо я можу так його назвати.

Другий офіцер мовчки вклонився. Голова у нього була поголена так само, як у Калдевуїна.

— Ескорт — це просто чудово, — сказав Ранд, сподіваючись, що це прозвучало невимушено.

Фейн навряд чи спробує напасти на загін із п’яти десятків воїнів, проте хотів би Ранд вірити, що вони справді були лише ескортом.

Погляд капітана зупинився на Лоялі; той простував до свого коня, несучи перед собою загорнуту в ковдру скриню:

— Важкенька у вас поклажа, оґіре.

Лоял заледве не спотикнувся:

— Я ніколи не розстаюся зі своїми книгами, капітане. — Його широка ротяка зблиснула білими зубами в соромливій посмішці, і він поспіхом заходився приторочувати скриню до свого сідла.

Калдевуїн озирнувся навсібіч, суплячи брови:

— А ваша леді ще не спустилася? І я не бачу її чудової кобили...

— Вона вже поїхала, — повідомив Ранд. — Мусила негайно вирушити до Кайрена, ще вночі.

Калдевуїн аж звів брови:

— Вночі? Але ж мої люди... Перепрошую, мілорде Ранде. — Він відтягнув молодшого офіцера вбік і щось розлючено зашепотів.

— Він виставляв охорону навколо корчми, лорде Ранде, — прошепотів Гюрін. — А леді Селін якимось чином пробралася повз вартових.

Ранд усівся на спину Гнідана, похмуро скривившись. Якщо до цього і був якийсь шанс, що Калдевуїн не підозрює їх невідомо у чому, то тепер Селін цей шанс знищила.

— Надто багато людей, вона каже, — пробурмотів він. — У Кайрені людей буде набагато більше.

— Ви щось сказали, мілорде?

Ранд підвів очі і побачив, що до них наблизився Таволін, верхи на високому, мишастому мерині. Гюрін уже був у сідлі, а Лоял стояв біля свого коня. Солдати вишикувалися в колону. Калдевуїн кудись запропастився.

— Все відбувається не так, як я сподіваюсь, — промовив Ранд.

Таволін усміхнувся краєчком губ, а радше просто скривив губи.

— Можемо вирушати, мілорде?

Дивовижний кортеж вирушив до добре уторованого шляху, що вів до міста Кайрен.