Велике полювання

Розділ 35 Стеддінґ Тсофу

Обладунки шайнарців усе ще тряслися на спинах тягловиків, хоча між містом Кайреном і загоном пролягло пів дня шляху, а прирічкові пагорби поступилися місцем рівнинам та лісам.

Там, де їхав тепер Ранд зі своїми супутниками, не було доріг, лише нещільне павутиння колій, прокладених фургонами, у якому де-не-де зав’язли ферми та села. Верін вимагала поспішати, а Інґтар, нарікаючи безперестанку, що вони дозволили водити себе за носа, що Фейн ніколи не сказав би їм, куди вирушив насправді, а водночас лаючись і через те, що загін наразі віддаляється від мису Томан, так наче вірив частиною розуму, що їм туди треба, але не хотів визнавати, що скакати їм туди довгі місяці, якщо не скористатися тим шляхом, який вони обрали, так-от, Інґтар їй підкорявся. Над загоном тріпотів на вітрах прапор із сірою совою.

Ранд скакав уперед із похмурою рішучістю, уникаючи розмов із Верін. Він мав дещо зробити — виконати обов’язок, як назвав би це Інґтар, а тоді він зможе звільнитися від Айз Седай раз і назавжди. Перрин, схоже, був приблизно в такому ж настрої і всю дорогу дивився просто перед собою в нікуди. Коли поночіло і вони врешті-решт зупинилися на узліссі на ночівлю, Перрин став розпитувати Лояла про стеддінґ. Траллоки ніколи не заходять у стеддінґ, це ясно; а як щодо вовків? Лоял лаконічно відповів, що лише створіння Тіні уникають заходити до стеддінґу. А ще, звісно, Айз Седай; адже, перебуваючи в стеддінґу, вони не можуть дотягтися до Істинного Джерела та направляти Єдину Силу. Оґіру, схоже, сильніше за інших не хотілося їхати до стеддінґу Тсофі. Нетерпляче чекав на стеддінґ, мабуть, лише Мет, чекав відчайдушно. Наразі його шкіра виглядала так, наче рік не бачила сонця, а щоки йому почали западати, хоч він і стверджував, що готовий бігти навипередки з ким завгодно. Перш ніж він загорнувся в ковдри, Верін поклала на нього руки для зцілення, і ще раз вранці, коли вони сідали на коней, та виглядати краще від цього він не став. Навіть чоло Гюріна бралося зморшками, коли він дивився на Мета.

На другий день подорожі, коли сонце стояло вже високо, Верін раптом випросталася в сідлі й озирнулася навкруги. Інґтар, який їхав поряд із нею, теж стрепенувся.

Ранд не помітив нічого незвичного в тому лісі, яким вони їхали тепер. Підлісок був не надто густий, і вершникам вдавалося легко прокладати собі шлях під пологом з дубів та горіхів-гікорі, чорних евкаліптів та беріз, подекуди прохромленим височезними соснами чи груболистами або ж посмугованим білокорими стовбурами мелалеуки. Юнак лишень відчув зненацька, як його накрило прохолодою, наче він пірнув узимку в озерце десь у Заплавному лісі. Холодок пробіг поза спиною і зник, залишивши по собі відчуття свіжості. А ще — неясне, невловне відчуття втрати, хоча він і гадки не мав, що саме утратив.

І кожний з вершників, перетнувши цю невидиму межу, здригався чи вигукував щось здивовано. Гюрін роззявив рота, а Уно прошепотів:

— Прокляття, горіти йому вогнем... — і помотав головою, наче не знав, що ще сказати. Жовті очі Перрина дивилися так, наче він упізнавав щось знайоме.

Лоял повільно, глибоко, набрав повні груди повітря і так само повільно видихнув:

— Як же добре... знову опинитися... в стеддінґу.

Наморщивши лоба, Ранд роззирнувся. Він гадав, що в стеддінґу все буде інакше, але, накривши його однісінькою хвилею прохолоди, ліс залишався точнісінько таким, як той, крізь який вони скакали цілий день. Та ще раптове відчуття цілковитого спокою. А тоді він побачив, як з-поза дуба виходить оґір.

Вона — бо це була особа жіночої статі — була нижчою за Лояла, тобто голова Ранда була майже на рівні її пліч, але так само мала широкий ніс та великі очі, а ще — вуха з китичками. Втім, брови у неї були не такі довгі, як у Лояла, риси обличчя — делікатніші, і китички на вухах тонші. Мала на собі довгу зелену сукню та зелений плащ, розшитий квітами, а в руках тримала букет із квітучих гілочок галезії, наче оце щойно його збирала. Вона спокійно і вичікувально дивилася на вершників.

Лоял сповз зі свого височенького коня і поспішив уклонитися. Ранд і всі інші зробили те саме, хоч і не так квапливо, як Лоял. Навіть Верін нахилила голову. Лоял церемонно назвав імена своїх супутників, але забув назвати свій стеддінґ.

Мить чи дві дівчина-оґір — Ранд не сумнівався, що вона не старша за Лояла — вивчала їх, а тоді усміхнулася:

— Ласкаво просимо до стеддінґу Тсофу. — І голос у неї був ніжнішою варіацією голосу Лояла: теж гудіння, але м’якше, наче зумкотів менший джмелик. — Я — Еріт, дочка Іви, дочки Алар. Ласкаво просимо. Небагато людей відвідували нас, відколи каменярі залишили Кайрен, а тепер стільки одразу. Раніше до нас завертав і Мандрівний народ, та, звісно, вони пішли, коли... Ой, я надто розбалакалася. Я відведу вас до старійшин. От тільки... — Поглядом вона пошукала, хто з них старший, і зупинилася на Верін. — Айз Седай, з вами так багато чоловіків, та ще й озброєних. Чи не могли б ви, будь ласка, залишити частину з них у Світах? Вибачте, але завжди не дуже комфортно мати в стеддінґу надто багато озброєних людських істот водночас.

— Звичайно, Еріт, — відповіла Верін. — Інґтаре, подбаєте про це?

Інґтар віддав наказ Уно, і таким чином він та Гюрін були єдиними шайнарцями, що пішли за Еріт углиб стеддінґу.

Ведучи свого коня за повід, як і всі його супутники, Ранд ішов уперед і підвів очі на Лояла, коли той наблизився до нього. Сам Лоял не припиняв поглядати на Ерін, що крокувала попереду, поряд із Верін та Інґтаром. Трохи позаду простував Гюрін, зачудовано роздивляючись навколо, хоч Ранд і не знав, що саме його дивувало.

За якийсь час Лоял нахилився до Ранда і заговорив тихенько:

— Хіба вона не дуже вродлива, Ранде? А голос! Він у неї співає...

Мет ледь не похлинувся сміхом, але у відповідь на запитальний погляд Лояла поквапився сказати:

— Дуже гарненька, Лояле. Трохи зависока, як на мій смак, ти розумієш; але, без сумніву, дуже симпатична.

Лоял невпевнено наморщив чоло, але кивнув:

— Так, ти правий. — Обличчя у нього проясніло: — Як же чудово насправді знову опинитися в стеддінґу! Звісно, це не те щоб мене взяла туга, ви ж розумієте.

— Туга? — промовив Перрин. — Я не розумію, Лояле.

— Ми, оґіри, прив’язані до стеддінґу, Перрине. Кажуть, що до Світотрощі ми могли мандрувати де завгодно і скільки завгодно, як ото ви, людські істоти, але після Трощі все змінилося. Оґірів розкидало світом, так само як і людей, і вони не могли знайти жодного стеддінґу. Все перемістилося, все змінилося. Гори, ріки, навіть моря.

— Всі знають про Трощу, — нетерпляче втрутився Мет. — Яким боком це стосується цієї... як її... туги?

— Саме під час Вигнання, коли ми блукали, загублені, туга вперше опанувала нами. Бажання побачити стеддінґ ще раз, бажання побачити рідну домівку. Багато хто помер від туги. — Лоял сумно похитав головою. — Померло більше, ніж залишилося жити. Коли згодом ми знову почали знаходити стеддінґи, помалу, у роки Пакту Десяти Націй, здавалося, що ми нарешті побороли тугу, але вона всіх нас змінила, її зернини проросли в нас. І тепер варто якомусь оґіру надто довго мандрувати Світами, як його знову охоплює туга; він починає марніти і, якщо не повернеться, помирає.

— То, може, тобі треба залишитися тут на якийсь час? — стурбовано запитав Ранд. — Нема потреби себе губити, й надалі залишаючись із нами.

— Я знатиму, коли вона прийде до мене, — розсміявся Лоял. — І тоді вона нескоро стане такою сильною, аби мене вбити. Та он, Делар прожила серед Морського народу десять років і весь цей час не бачила жодного стеддінґу, а тоді щасливо повернулася додому.

З-за дерев назустріч загону виступила оґірська жінка, зупинилася на хвилинку, аби переговорити з Еріт і Верін. Вона зміряла поглядом Інґтара, і, вочевидь, він не здався їй вартим уваги, що, схоже, неабияк того спантеличило. Вона ковзнула поглядом по Лоялу і просвітила очима наскрізь Гюріна та компанію межиріченців, а тоді знову зникла в лісі; увесь цей час Лоял, здавалося, намагався сховатися позаду свого коня.

— До того ж, — промовив він, визираючи з-понад сідла та сторожко дивлячись їй услід, — життя в стеддінґу досить монотонне, якщо порівняти його з мандрами разом з трьома та’веренами.

— Не починай знову... — буркнув Мет.

Лоял поспішно виправився:

— Добре, з трьома друзями. Ви ж вважаєте мене другом, я сподіваюся?

— Я твій друг, — сказав Ранд, а Перрин кивнув.

— Як я можу не дружити з кимось, хто так погано грає в кості? — розсміявся Мет. Під поглядами Ранда і Перрина він підняв руки догори: — Добре, добре! Ти подобаєшся мені, Лояле. Ти — мені друг. Тільки не починай знову говорити про... Інколи ти поводишся не краще за Ранда. — Він стишив голос до шепоту: — Принаймні тут, у стеддінґу, ми в безпеці.

Ранд насупився. Він знав, що має на увазі Мет. Тут, у стеддінґу, де я не можу направляти Силу.

Перрин дав Мету штурхана в плече, та пожалкував про це, коли побачив, як скривилося виснажене Метове обличчя.

Нараз Ранд почув музику: невидимі флейти та скрипки виводили радісну мелодію, і та линула між деревами, а лункі голоси співали й сміялися:

І майже водночас він зрозумів, що могутній силует, що виступає поміж деревами, і сам є деревом, з борозенчастим стовбуром, завтовшки у добрих двадцять кроків, який спирається на численні корені, що аж випирають з землі, мов контрфорси. Роззявивши від здивування рота, він прослідив очима дерево вгору, аж до зеленого шатра і вище, де на висоті ста кроків гілля розходилося широко в усі боки, наче шапка гігантського гриба. А за цим деревом вимальовувалися інші, ще вищі.

— Згоріти мені, — видихнув Мет. — З такого одного можна збудувати десять будинків. П’ятдесят будинків.

— Зрубати велике дерево? — Чулося, що Лоял шокований і обурений не на жарт. Вуха у нього стали сторчма, а довгі брови поповзли аж на щоки. — Ми ніколи не зрубуємо жодного з великих дерев, аж доки воно не вмре само. А вони майже ніколи не вмирають. Світотрощу пережило небагато великих дерев, але найбільші з них в Епоху Легенд були вже паростками.

— Пробач, Лояле, — промовив Мет. — Я тільки хотів сказати: які ж вони величезні! Я ніколи не чіпав би жодного з ваших дерев.

Лоял кивнув. Схоже, він змінив гнів на ласку.

Тепер вони побачили й інших оґірів між деревами. Здебільшого ті були зосереджені на своїх трудах, хоч і поглядали на приїжджих, навіть кивали їм привітно або легенько вклонялись, проте ніхто не зупинявся й не заговорював до них. Мали особливу манеру рухатися: неквапливо й обдумано, і водночас майже по-дитячому вільно й радісно. Вони знали, хто вони такі й де вони, і їм це подобалось. Вони, здавалося, перебувають у злагоді з собою і з усім навкруги. Ранд відчув, що заздрить їм.

Далеко не всі оґіри-чоловіки були вищі на зріст, ніж Лоял, але неважко було вирізнити чоловіків, старших за нього; майже всі вони носили вуса, такі само довгі, як їхні висячі брови, а також мали під підборіддям вузенькі борідки. Молоді ж оґіри були чисто виголені, як і Лоял. Багато хто мав на собі сорочку з короткими рукавами, а в руках у них були лопати та мотики або пили та відра з дьогтем; на інших були каптани простого крою з ґудзиками аж під горло, що розширялися на рівні колін, наче спідниці. Жінки, схоже, полюбляли прикрашати свій одяг вишитими квітами, та й волосся у багатьох було заквітчане. У дівчат квітами було розшито тільки плащі; у старших жінок квіти були вишиті і на сукнях, а деякі жінки з сивим волоссям мали вишивку з квітів та листя від коміра до низу подолу. Дехто з оґірів, переважно жінки та дівчата, звертали особливу увагу на Лояла; проте він крокував уперед, дивлячись просто перед собою, і лише з кожним кроком усе відчайдушніше смикав вухами.

Ранд аж підскочив, побачивши, як якийсь оґір, здавалося, виткнувся просто з-під землі, з одного з укритих травою й обплетених дикими квітами курганів, розкиданих там і тут поміж деревами. А тоді він побачив у курганах віконця, побачив жінку-оґірку біля одного з них — вона розкачувала тісто на струдель — і втямив, що він дивиться на оґірські оселі. Віконні рами у них були викладені з каменю, і вони не просто здавалися природними утвореннями, а, схоже, вітер та дощ справді формували їх упродовж довгих років.

Кожне з великих дерев, завдяки масивним стовбурам та кореням-підпоркам, завтовшки як кінський тулуб, займало величезну площу, але кілька дерев росли просто посеред містечка. Їхні корені були прикриті земляними насипами, що слугували хідниками. До речі, крім хідників, містечко відрізнялося від лісу лише тим, що мало в центрі простору галявину. А посередині галявини височіло те, що могло бути лише пнем одного з великих дерев. Підвищення було кроків сто завширшки, з поверхнею, відшліфованою так гладенько, наче найкраща підлога. З кількох боків на підвищення вели сходинки. Ранд саме намагався уявити, яким заввишки могло бути це дерево, коли Еріт проказала голосно, щоби її всі почули:

— Зустрічайте наших гостей.

З-за гігантського пенька вийшли три людські істоти, жінки. Наймолодша тримала в руках дерев’яну чашу.

— Аїльки, — сказав Інґтар. — Діви списа. Добре, що я не взяв із собою Масиму та інших. — Але він відстав на крок від Верін та Еріт і поправив меч за спиною, аби його можна було вихопити одним рухом.

Ранд роздивлявся аїльок зацікавлено і схвильовано. Ось вони, представниці того народу, до якого дуже багато хто намагався його віднести. Дві жінки були вже в літах, а третя — майже дівчинка, але всі вони були значно вищі за жінок, яких звик бачити Ранд. Коротко підрізане спереду волосся — руде, каштанове, золотаве — на потилиці було зібране у вузенький хвіст, що сягав спини. Жінки були вдягнені в просторі штани, заправлені в м’які чоботи, і весь одяг на них був коричневого, сірого та зеленого кольорів, різних відтінків. Ранд подумав, що таке вбрання має зливатися зі скелями чи з деревами в лісі не гірше за плащ Охоронця. З-за пліч у жінок витикалися короткі луки, сагайдаки, а на поясах висіли довгі ножі. А ще кожна з них мала невеличкий круглий щит та кілька списів з короткими держаками та довгими наконечниками. Навіть наймолодша рухалася зі спритністю, яка свідчила, що вона знає, як поводитися зі своєю зброєю.

Раптом жінки помітили присутність інших людських істот. Видно було, що несподівана зустріч заскочила їх, але реакція їхня була блискавичною. Наймолодша вигукнула: «Шайнарці!» — і крутнулась, аби обережно поставити чашу на землю позад себе. Дві інші миттєво підхопили коричневі шалі, накинуті на плечі, й обернули ними голови. Старші жінки вже затуляли обличчя чорною тканиною, залишаючи на видноті самі очі, і вслід за ними те ж саме зробила і дівчина. Низько пригнувшись, вони посунули вперед, ступаючи сторожко, виставивши вперед руку зі щитом та пуком списів і націливши на супротивників списи, затиснуті в іншій руці.

Меч Інґтара вилетів з піхов.

— Відступіться, Айз Седай! Еріт, убік!

Гюрін вихопив свій мечолам, друга його рука якусь мить вагалася між києм та мечем, але, ще раз поглянувши на списи аїльок, він узявся за руків’я меча.

— Припиніть! — запротестувала оґірська дівчина. Ламаючи руки, вона заметушилася між Інґтаром та аїльками. — Не можна!

Ранд усвідомив, що лезо, позначене чаплею, вже у нього в руках. Перрин наполовину витяг сокиру з петлі на поясі і завагався, хитаючи головою.

— Ви що з глузду з’їхали, ви обидва? — обурено вигукнув Мет. Його лук, як і раніше, висів у нього за спиною. — Мені начхати, аїльки вони чи ні, вони — жінки!

— Припиніть негайно! — владно промовила Верін. — Припиніть негайно!

Аїльки й не думали зупинятися, і Айз Седай стиснула кулаки у відчаї.

Мет позадкував, збираючись поставити ногу в стремено.

— Я забираюсь звідси, — виголосив він. — Чуєте? Я не хочу, щоби вони пообтикували мене цими штуками, і стріли в жінок пускати я теж не збираюся!

— Пакт! — заволав Лоял. — Згадайте про Пакт!

Ці його слова справили не більше враження, ніж безперервні заклики Верін та Едіт.

Ранд помітив, що і Айз Седай, і дівчина-оґірка тримаються так, аби не опинитися на шляху аїльок. Йому спало на гадку, що, можливо, Мет має рацію. Він не був упевнений, що може вбити жінку, навіть якщо та спробує вбити його. Від спроби втекти його зупинила думка, що навіть коли йому вдасться стрибнути в сідло Гнідана, аїльки вже зараз усього за тридцять кроків від нього. Ці короткі списи, мабуть, легко подолають таку відстань... Жінки наближалися, припадаючи до землі, наставляючи списи, і він припинив думати про те, як би не завдати їм шкоди; час було потурбуватися, як не дати їм завдати шкоди йому.

Він гарячково потягнувся до порожнечі, і вона відкрилася. Але поза її межами спливла віддалена думка: це лише порожнеча. В ній не було сяяння саїдін. Порожнеча була ще більш порожньою, ніж тоді, коли він викликав її раніше, і ще ширшою, і в ній була неситість, ненажерливість, здатна його поглинути. Жадання більшого. В ній відчувався натяк на існування чогось іншого.

Раптом у проміжок між двома групами кинувся якийсь оґір, трясучи вузенькою борідкою:

— Що це таке?! Опустіть зброю. — Голос його лунав шоковано. — Вам, — він оббіг поглядом Інґтара та Гюріна, Перрина та Ранда, а за компанію з ними й Мета, не зваживши на його порожні руки, — ще є якесь виправдання, але ви... — Він розвернувся до аїльських жінок, які наразі зупинилися, де стояли. — Ви що, забули Пакт?

Ті відкрили голови та обличчя так квапливо, наче хотіли вдати, що й ніколи їх не закривали. Дівчина почервоніла як маків цвіт, дві інші жінки теж мали присоромлений вигляд. Одна зі старших жінок, з рудим волоссям, промовила:

— Пробач нам, Деревний Брате. Ми пам’ятаємо Пакт, і ми би не підняли зброї, але ми в країні деревовбивць, де проти нас — кожний, і ми побачили чоловіків зі зброєю.

Ранд зауважив, що очі у жінки сірі, такого ж кольору, як у нього.

— Ви зараз у стеддінґу, Ріан, — м’яко сказав оґір. — У стеддінґу всі знаходяться в безпеці, маленька сестро. Тут ніхто не вступає в бій один з одним, тут ніхто не здіймає один на одного руку.

Вона присоромлено кивнула, а оґір перевів погляд на Інґтара й інших.

Інґтар вклав меч у піхви; Ранд зробив так само, хоч і не так квапливо, як Гюрін — той виглядав не менш збентеженим, ніж аїльки. Перрин так і не витяг до кінця своєї сокири. Прибравши руку з меча, Ранд відпустив і порожнечу. Тілом його пробіг дрож. Порожнеча зникла, але залишила по собі відголосок, що сповнив усе єство хлопця бажанням чимось ту порожнечу заповнити. Відчуття це тануло дуже повільно.

Оґір повернувся до Верін і вклонився їй:

— Айз Седай, я — Джуїн, син Дасела, сина Лауда. Я прийшов, аби супроводити вас до старійшин. Вони хочуть знати, навіщо до нас завітала Айз Седай і з нею озброєні чоловіки, а також один із наших юнаків.

Лоял зіщулився, наче бажав стати непомітним.

Верін з жалем подивилася на аїльок, так наче їй хотілося би поговорити з ними, а тоді зробила Джуїну знак показувати шлях, і він повів її кудись, не зронивши більше ані слова і навіть не поглянувши на Лояла.

Ранд зі супутниками залишилися стояти, дивлячись на аїльок і відчуваючи незручність. Принаймні Ранд розумів, що особисто він почувається ніяково. Інґтар стояв незворушний, наче скеля, і не більше, ніж у скелі, відображалося емоцій на його обличчі. Аїльки відкинули шалі та запони з облич, проте все ще стискали в руках списи та розглядали чотирьох чоловіків так допитливо, наче хотіли зазирнути їм усередину. Ранду припало гнівних поглядів більше, ніж іншим чоловікам. Він розчув, як наймолодша жінка пробурмотіла: «Він носить меч!» У її голосі змішалися жах та презирство. А тоді жінки пішли, прихопивши з собою дерев’яну чашу і раз по раз озираючись на Ранда, доки не зникли за деревами.

— Діви Списа, — буркнув Інґтар. — Не думав, що вони зупиняться, якщо вони вже прикрили обличчя. І точно не через пару слів. — Він поглянув на Ранда та двох його приятелів. — Бачили б ви, як атакують Червоні Щити або Кам’яні Пси. Зупинити їх не легше, ніж лавину.

— Вони не стали б порушувати Пакт, якщо їм про нього нагадали, — з посмішкою промовила Еріт. — Вони прийшли заради виспіваної деревини. — Голос її забринів гордістю. — У нас, у стеддінґу Тсофу, є два виспівувані дерев. Їх тепер обмаль. Я чула, що у стеддінґу Шанґтай є молодий виспівувач, дуже талановитий, а в нас їх аж двоє. — Лоял зашарівся, але вона, схоже, цього не помітила. — Якщо ви підете зі мною, я проведу вас туди, де ви зможете зачекати, доки старійшини закінчать свою розмову.

Коли вони йшли за дівчиною, Перрин тихенько буркнув:

— Виспівана деревина, аякже! Хай не дурять голову. Ці аїльки шукають Того, що приходить зі світанком.

А Мет сухо додав:

— Вони шукають тебе, Ранде.

— Мене?! Що за маячня! Чого ти вирішив, що...

Він замовк, бо Еріт завела їх по сходинках униз, до вкритого дикими квітами будинку, що стояв трохи осторонь і, вочевидь, призначався для гостей із людської раси. Кімнати тут були завширшки двадцять кроків від однієї кам’яної стіни до іншої, а пофарбовані стелі здіймалися над підлогою аж на два спани, не менше, але оґіри доклали зусиль, аби людські істоти почувалися тут зручно. Навіть попри це, меблі були трохи зависокі, і коли людина сідала на стілець, ноги у неї не сягали підлоги. Стільниця була Рандові вище пояса. Якщо не всі вони, то принаймні Гюрін міг пройти під зводом каміна, не схиляючи голови, а сам камін здавався радше гротом, що його проклав водний потік, а не витвором рук. Еріт із сумнівом подивилася на Лояла, але він жестом показав, що не варто про нього турбуватися, і відтягнув одне із крісел у куток, який найважче було побачити від дверей.

Щойно оґірська дівчина пішла, Ранд напосів на Мета та Перрина:

— Вони шукають мене? Що ви хочете цим сказати? Чому шукають? Навіщо? Вони дивилися просто на мене, але нічого такого не сказали — пішли собі геть.

— Вони дивилися на тебе так, — розплився в посмішці Мет, — наче ти місяць не вмивався, і до того ж від тебе смердить вівцями. — Посмішка на його обличчі погасла. — Але цілком можливо, що вони шукали тебе. Нам уже раніше довелося погомоніти з одним аїльцем.

Ранд із дедалі більшим подивом слухав, як приятелі розповідають йому про їхню зустріч з аїльцем на Кинджалі Родичевбивці. Більше розповідав Мет, а Перрин час від часу вставляв зауваги, коли той починав прибріхувати. Мет влаштував цілу виставу, розписуючи, який небезпечний був той аїлець і як їхня зустріч ледь не переросла в сутичку.

— А оскільки ми не знаємо аїльців, крім тебе, — завершив він, — то це можеш бути ти. Інґтар каже, що аїльці мешкають лише у своїй пустелі, отже, ти, мабуть, один такий неповторний.

— Як на мене, це не смішно, Мете, — гримнув Ранд. — Я не аїлець. — Амерлін казала: аїлець. Інґтар казав те ж саме. Тем казав... Він був хворий, в гарячці. Вони перетяли коріння, яке Ранд вважав своїм, ці Айз Седай і Тем разом з ними... хоч Тем і був надто хворий, аби розуміти, що каже. Позбавили коріння, пустили перекотиполем за вітром, а тоді запропонували йому щось нове, за що він міг би вчепитися. Лжедракон. Аїлець. Він не міг прийняти це за коріння. Не хотів. Нізащо. — Може, я взагалі не належу до жодного народу. Проте Межиріччя — єдина домівка, яку я маю.

— Я нічого такого не хотів сказати, — запротестував Мет. — Але ж... Згоріти мені, Інґтар каже, що ти таки аїлець. І Масима так каже. Цей Урієн міг би бути твоїм кузеном, а якщо Ріан вдягне сукню і скаже, що вона — твоя тітка, ти й сам у це повіриш. Ой, добре, добре. Не дивись на мене так, Перрине. Якщо він хоче стверджувати, що він не аїлець, хай так і буде. Власне, яка різниця?

Перрин тільки головою похитав.

Оґірські дівчата принесли воду для вмивання і рушники, принесли сир, фрукти та вино, а ще олов’яні кухлі — трохи завеликі, тож тримати їх однією рукою було не надто зручно. Приходили й інші жінки у розшитому квітами одязі. Вони з’являлися одна за одною, з дюжина, не менше, спитати, чи зручно влаштувалися люди, чи не треба їм чогось. Кожна з них зверталася до Лояла в останню чергу, коли вже збиралася йти. Він відповідав їм шанобливо, але дуже коротко. Таким неговірким Ранд його ще не бачив. Лоял підводився зі стільця і притискав до грудей книгу в дерев’яній палітурці, відповідного для оґірів розміру, прикриваючись нею, наче щитом. Коли ж жінки йшли, він зіщулювався в кутку на своєму стільці, ховаючи обличчя в книгу. Єдине, що в цьому домі геть не підходило людям за розмірами, були книги.

— Ви лишень вдихніть це повітря, лорде Ранде, — промовив Гюрін зі щасливою посмішкою, глибоко дихаючи. Сидячи на стільці, присунутому до столу, він дриґав ногами, наче хлопчур. — Не скажу, що в більшості інших місць пахне погано, але... Лорде Ранде, я гадаю, тут ніколи нікого не вбили. Навіть не поранили нікого, хіба що випадково.

— Вважається, що стеддінґи безпечні для всіх, — відказав Ранд. Він не зводив очей із Лояла. — Принаймні так стверджують легенди. — Він проковтнув останній шматочок сиру і попрямував до оґіра. Мет ішов за ним із кухлем у руках. — У чому річ, Лояле? — поцікавився Ранд. — Відколи ми тут, ти так нервуєшся, наче кіт на псарні.

— Ні в чому, — відповів Лоял, стурбовано зиркаючи на двері краєм ока.

— Ти що, боїшся, що тут дізнаються, що ти залишив стеддінґ Шанґтай без дозволу твоїх старійшин?

Лоял сполохано роззирнувся навкруги, китички на його вухах тремтіли.

— Не кажи так, — зашипів він. — Тебе можуть почути. Якщо вони дізнаються... — Важко зітхнувши, він відкинувся на спинку крісла, поглядаючи то на Ранда, то на Мета. — Не знаю, як ведеться у людей, але в оґірів... Якщо дівчина побачить юнака, котрий їй сподобається, вона йде до своєї матусі. Або інколи її мати бачить когось, хто здається їй до пари її дочці. У будь-якому разі, якщо вони доходять згоди, матір дівчини йде до матері юнака, і однієї прекрасної миті юнак дізнається, що з його весіллям уже все вирішено.

— А що, хлопця ніхто не питає? — з недовірою запитав Мет.

— Ніхто. Жінки завжди кажуть, що ми довіку будемо жити у шлюбі з деревами, якщо дозволити нам самим вирішувати, — Лоял скривився й засовався на місці. — Половина шлюбів відбувається між різними стеддінґами; молоді оґіри цілими компаніями мандрують зі стеддінґу до стеддінґу, аби себе показати й інших подивитися. Якщо тут дізнаються, що я пішов у світи без дозволу, вони напишуть до стеддінґу Шанґтай, до моєї матусі, і вона з’явиться тут і оженить мене ще до того, як змиє дорожній порох. Вона завжди каже, що я надто необачний і мені потрібна дружина. Гадаю, відколи я пішов зі стеддінґу, вона підшукує мені пару. Хай яку дружину вона мені обере... жодна жінка не дозволить мені знову піти подорожувати світами, доки у мене борода не посивіє. Дружини завжди кажуть, що жодного чоловіка не можна пускати у світи, доки він не навчиться давати собі раду.

Мет голосно розреготався, так що всі подивилися на нього, та, зглянувшись на відчайдушні жести Лояла, стишив голос:

— Ні, у нас вибір роблять чоловіки, і жодна жінка не може завадити чоловіку діяти на свій розсуд.

Ранд наморщив чоло, пригадавши, як Еґвейн почала ходити за ним назирці, коли вони обоє були ще дітлахами. Саме тоді майстриня аль’Вір почала звертати на нього особливу увагу, більшу, ніж на інших хлопчаків із їхнього селища.

Коли вони трохи підросли, деякі дівчата танцювали з ним під час свят, а деякі — ні, і завжди ті, хто танцювали, були подругами Еґвейн, а не танцювали з ним ті дівчата, які Еґвейн не подобалися. Здається, він пригадував і те, як майстриня аль’Вір відкликала Тема вбік... І вона ще муркотіла щось про те, що, мовляв, у Тема нема дружини, з ким вона могла би перемовитися!.. І після цього і Тем, і всі інші поводилися так, наче вони з Еґвейн заручені, хоч вони й не ставали на коліна перед Жіночим Колом і не давали обіцянок. Він ніколи раніше про це не замислювався; йому здавалося, що між ним та Еґвейн усе йшло, як воно має бути, та й по всьому.

— Гадаю, у нас усе відбувається так само, — буркнув він, а коли Мет розсміявся, додав: — Ти можеш пригадати, щоби твій батько хоч колись зробив щось проти волі твоєї матусі? — Мет вишкірився, відкрив було рота, а тоді насупився і закрив його знову.

Знадвору сходинками спустився Джуїн:

— Якщо ваша ласка, запрошую вас усіх піти зі мною. Старійшини хочуть вас бачити. — Він навіть не глянув на Лояла, але той однаково ледь не впустив книгу.

— Якщо старійшини спробують змусити тебе залишитися, — сказав йому Ранд, — ми скажемо, що нам треба, щоби ти йшов з нами.

— Можу побитися об заклад, тебе це взагалі не стосується, — промовив Мет. — І можу також заставитися, що вони просто хочуть сказати, що ми можемо скористатися Шляховою брамою. — Він здригнувся, і голос його залунав ще хрипкіше, ніж зазвичай. — Ми й насправді маємо пройти Шляхами, адже так? — І це було не питання.

— Залишитися й одружитися чи пройти Шляхами, — сумно зітхнув Лоял. — Життя стає напрочуд клопітним, коли у тебе в друзях три та’верени.