Велике полювання

Розділ 16 У дзеркалі темряви

Не варто вам було так робити, лорде Ранде, — дорікнув Гюрін, коли Ранд розбудив свій загін удосвіта. Сонце ховалося за обрієм, але вже досить розвиднілося. Туман розсіявся ще поночі, хоч і помалу, неохоче. — Якщо ви знеможитесь, жаліючи нас, мілорде, то хто ж доправить нас додому?

— Мені треба було поміркувати, — відказав Ранд. Не залишилося жодних слідів ані туману, ні Ба’алзамона. Він торкнувся хустинки, обмотаної довкола правиці. Ось доказ того, що Ба’алзамон був тут насправді. Слід було забиратися з цього місця якнайдалі. — Час вирушати, якщо хочемо наздогнати тих Друзів Морока. Поснідати можна і в сідлі.

Лоял саме потягувався, аж нараз так і завмер із піднятими руками — і підняті руки завмерли так високо, що до пальців Гюрін міг дотягнутися, лише якби заліз Рандові на плечі.

— Що у тебе з рукою, Ранде? Що сталося?

— Поранився. Нічого страшного.

— У мене в торбі є мазь...

— Нічого не треба! — Ранд знав, що відповідає грубо, але варто було їм побачити тавро, як виникла би купа питань, на які він не хотів відповідати. — Гайнуємо час. Вирушаймо.

Він узявся сідлати Гнідана, через обпечену руку робив це незграбно, а Гюрін заскочив на свого коника водномить.

— Не треба так нервуватися, — буркнув Лоял.

Коли загін рушив далі, Ранд продовжував видивлятися сліди, які були би хоч чимось справжнім у цьому світі. Надто багато тут було несправжнього. Навіть однісінький відбиток копита його неабияк би потішив. Фейн, Друзі Морока та траллоки мали залишити хоч якісь сліди. Він сконцентрував увагу на землі, намагаючись помітити хоч щось, залишене іншою живою істотою.

Не було нічого — ні перекинутого камінчика, ні зрушеної грудки землі. Він навіть оглянувся назад, аби пересвідчитися, що на цій землі можуть залишатися відбитки: ямки в дерені й потолочена трава ясно позначали їхній маршрут, але попереду земля лежала непорушеною. Проте Гюрін наполягав, що він відчуває слід, хоча й слабкий і нечіткий, і слід цей, як і раніше, веде на південь.

І знову нюхач всю свою увагу приділяв сліду, яким ішов, наче гончак, що винюхує оленя, і знову Лоял скакав, заглиблений у власні роздуми, бубонів щось сам до себе та погладжував величезну палицю, що лежала перед ним упоперек сідла.

Вони проскакали хіба годину, не більше, коли Ранд побачив попереду шпиль. Він так поринув у відшукування відбитків, що зауважив конічну колону лише тоді, коли вона вже височіла понад деревами доволі близько.

— Цікаво, що це таке?

Їхній шлях вів просто на цю колону.

— Гадки не маю, що це може бути, Ранде, — озвався Лоял.

— Якби... якби це було в нашому світі, лорде Ранде... — Гюрін ніяково засовався в сідлі. — Отой монумент, що про нього казав лорд Інґтар — на честь перемоги Артура Яструбине Крило над траллоками, — він був у вигляді великого шпиля. Але він був зруйнований тисячу років тому. Не лишилося нічого, крім великого кургану на подобу пагорба. Я його бачив, коли їздив у Кайрен за дорученням лорда Аґельмара.

— Інґтар казав, — зауважив Лоял, — що до нього їхати ще три чи чотири дні. Якщо він узагалі тут є. Не знаю, чому би він мав тут бути. Мені здається, тут узагалі нема людей.

Нюхач знову втупив очі в землю.

— Ось... ось саме в цьому і річ, еге ж, Будівничий? Людей нема, але ось він перед нами. Може, нам слід триматися від нього подалі, мілорде Ранде. Ніхто не знає, що воно таке і хто може бути в такому місці, як оце.

Ранд побарабанив пальцями по високій луці свого сідла і на мить замислився.

— Ми повинні триматися сліду якомога точніше, — проказав він нарешті. — Схоже, ми поки що не наздоганяємо Фейна, і я не хочу гаяти часу, якщо цього можна уникнути. Якщо побачимо людей чи щось незвичайне, тоді ми візьмемо вбік, обминаючи небезпеку. Але доти ми маємо їхати по сліду.

— Як скажете, мілорде, — озвався нюхач дивним голосом, скосивши очі на Ранда. — Як скажете.

Ранд було спохмурнів, але за мить усе зрозумів і вже сам зітхнув. Лорди не пояснюють своїх намірів підданцям — тільки іншим лордам. Я не просив його мати мене за триклятого лорда. Але тоненький голосок у нього в голові заперечив: Проте, він вважає тебе лордом, і ти йому це дозволяєш. Ти зробив вибір: тепер обов’язок лежить на тобі.

— Веди нас по сліду, Гюріне, — наказав Ранд.

З полегшенням зблиснувши посмішкою, нюхач ударив коня у боки.

Вони скакали вперед, а бліде сонце підіймалося вгору, і воно ще не дійшло зеніту, а вони вже були лише за милю від шпиля. Вони дісталися чергового потічка, що біг неглибоким яром, над яким де-не-де хилилися дерева. Тепер Ранд міг бачити і курган, на якому стояв шпиль, схожий на круглий пагорб зі зрізаною верхівкою. Сірий шпиль здіймався над ним на сотню спанів, не менше, і тільки тепер він помітив, що шпиль увінчаний зображенням птаха з розправленими крилами.

— Яструб, — сказав Ранд. — Це й справді монумент на честь Яструбиного Крила. Це має бути він. Тут були люди — і не має значення, є вони тут зараз чи ні. Просто тут вони звели його в іншому місці і ніколи не руйнували. Тільки уяви собі, Гюріне! Коли ми повернемося, ти зможеш розповідати, як виглядає цей монумент насправді. І в усьому світі лише ми троє бачили його на власні очі.

Гюрін кивнув.

— Так, мілорде. Мої діти залюбки слухатимуть про те, як їхній батько бачив шпиль Артура Яструбине Крило.

— Ранде, — стурбовано подав голос Лоял.

— Нумо галопом до нього, — запропонував Ранд. — А чого? Галоп тут саме враз. Місце тут, може, й мертве, але ж ми — живі.

— Ранде, — не вгавав Лоял, — не думаю, що це...

Не чекаючи на відповідь, Ранд ударив Гнідана в боки, і жеребець рвонув уперед. Здійнявши бризки, він у два стрибки перетнув мілководний струмок, тоді видерся на протилежний берег. Гюрін кинувся одразу за ним. Ранд чув, як гукає позаду Лоял, але тільки розсміявся, махнув оґіру їхати слідом і пустив коня вчвал. Якщо весь час дивитися в якусь одну точку, все навколо пливло не так сильно, та й приємно відчувати вітер на обличчі.

Курган розкинувся на добрих два гайди, але трав’янистий схил був досить похилий. Сірий шпиль здіймався в небо — прямокутний і такий широчезний, що справляв враження масивного, а навіть присадкуватого, попри свою височінь. Сміх зів’яв Рандові на вустах, і він, спохмурнівши, зупинив Гнідана.

— Це монумент Яструбиного Крила, лорде Ранде? — стривожено запитав Гюрін. — Щось він виглядає якось не так.

Ранд розпізнав грубе, кутасте письмо, що вкривало передню поверхню монумента, а також деякі символи, викарбувані від краю до краю монумента, в людський зріст. Рогатий череп — символ траллоків зі зграї Да’вол. Вила-трійчаки — Ко’бал, вихор — Аф’фріт. Був на монументі і яструб, викарбуваний внизу. Розкинувши крила, він лежав на спині, простромлений блискавкою, а круки видзьобували йому очі. Величезні крила на верхівці шпиля, здавалося, затуляли собою сонце.

Він почув, як галопом прискакав Лоял і зупинився у нього за спиною.

— Я намагався сказати тобі, Ранде, — промовив Лоял. — Це крук, а не яструб. Я ще звідти роздивився. — Гюрін розвернув свого коня, не бажаючи навіть дивитися далі на шпиль.

— Але яким чином? — запитав Ранд. — Артур Яструбине Крило здобув тут перемогу над траллоками. Так казав Інґтар.

— Не тут, — помовчавши, сказав Лоял. — Вочевидь, не тут. «Від Каменя до Каменя біжать лінії „якби“, з’єднуючи Можливі світи». Я думав про це і тепер, гадаю, знаю, що означає слово «можливі». Сподіваюся, що знаю. Це світи, кожним з-поміж яких міг би бути наш світ, якби події відбулися не так, як вони відбулися. Можливо, тут саме тому все таке... зблякле. Бо воно — «якби», воно — «можливе». Це лише тінь, яку відкидає світ реальний. І в цьому світі перемогли траллоки. Може, саме тому ми не бачимо тут людських поселень.

У Ранда сироти на шкірі виступили. Там, де перемагають траллоки, вони не залишають людей живими, хіба що для їжі. Якщо вони перемогли в усьому цьому світі...

— Якби траллоки перемогли, тут ними би аж кишіло. Ми би вже побачили тисячі траллоків. Нас би ще вчора не було серед живих.

— Не знаю, Ранде. Можливо, вони спочатку вбили людей, а тоді повбивали один одного. Траллоки живуть, аби вбивати. Це все, що вони роблять, це все, що є їхньою суттю. Я просто не знаю.

— Лорде Ранде, — зненацька подав голос Гюрін, — он там щойно щось рухалося.

Ранд різко розвернув коня, готовий побачити траллоків, що ось-ось нападуть, та Гюрін показував назад, туди, звідки вони приїхали, і Ранд нічого там не побачив.

— Що ти бачив, Гюріне? Де?

Нюхач розчаровано опустив руку.

— Он там, край тієї купки дерев, це десь миля звідси. Мені здалося, що це... жінка... і ще щось, я не роздивився, що саме, але... — Він здригнувся. — Так важко роздивитися тут щось, якщо тільки воно не перед самісіньким носом. Ох, від цього місця у мене в голові паморочиться. Мабуть, мені це примарилося, мілорде. Тут не дивно й захимерувати. — Плечі у нього згорбилися, наче він відчував, як давить на них цей шпиль. — Без сумніву, це був лише вітер, мілорде.

— Боюся, нам є ще над чим поміркувати, — зауважив Лоял. Його голос знову здавався стурбованим. Він вказав на південь: — Що ти там бачиш?

Ранд скосив очі туди, але віддалені предмети однаково наче ковзнули до нього.

— Таку самісіньку місцевість, як і та, якою ми їдемо наразі. Дерева. Тоді пагорби, а ще далі гори. Більше нічого. А що я маю там побачити?

— Гори, — зітхнув Лоял. Китички на його вухах впали, а кінчики брів опустилися аж на щоки. — Це має бути Кинджал Родичевбивці, Ранде. Більше жодних гір там не повинно бути, якщо тільки цей світ не геть інакший за наш. Але Кинджал Родичевбивці віддалений від Еринін більше, ніж на сто миль. Значно більше. В цьому світі важко висновувати про відстані, а втім... Гадаю, ми будемо біля тих гір ще до вечора. — Йому не треба було казати нічого більше. Сотню ліг вони могли подолати не менш ніж за три дні.

Не подумавши, Ранд бовкнув:

— Може, це місце схоже на Шляхи.

Він почув, як застогнав Гюрін, і негайно пошкодував, що не втримав язика на припоні.

Це було не дуже приємне припущення. Варто було пройти крізь Шляхову браму — а знайти їх можна було біля стеддінґів оґірів та в оґірських гаях, — зайти на Шляхи, і промандрувати якусь добу, і ти міг вийти крізь іншу Браму за сотню ліг від першої. Шляхи тепер лежали темні й осквернені, і подорожувати ними означало ризикувати втратити життя чи розум. Навіть щезники боялися мандрувати Шляхами.

— Якщо це так, Ранде, — помовчавши, промовив Лоял, — значить, кожний хибний крок може і тут нас убити? А, може, тут є речі, яких ми ще не бачили, але які здатні заподіяти нам щось гірше за смерть?

Гюрін знову застогнав.

Вони пили тутешню воду, вони скакали, не криючись, наче їм не було чого боятися. А на Шляхах безпечність вбиває, і вбиває швидко. Рандові клубок підкотив до горла, скрутило шлунок.

— Пізно перейматися через те, що вже в минулому, — сказав він. — Але відтепер ми пильнуватимемо кожний свій крок. — Він поглянув на Гюріна. Нюхач втягнув голову в плечі, очі стріляли навсебіч, наче він зусібіч сподівався нападу. Цей чоловік вистежував убивць, але на такі випробування він не підписувався. — Заспокойся, Гюріне. Ми ще не мертві і вмирати не збираємося. Просто відтепер мусимо пильнуватись, ось і все.

І цієї миті вони почули крик, далекий, ледь чутний.

— Жінка! — вигукнув Гюрін. — Я ж знав, що не марив!

Здавалося, його трохи підбадьорив той факт, що хоч щось у цьому світі виявилося нормальним.

До них долинув ще один крик, відчайдушніший за перший.

— Схоже, їй самій не врятуватися, — зауважив Ранд. — Вона на південь від нас. — Він ударив Гнідана в боки, і той за два стрибки перейшов на скажений галоп.

— Ти сам казав пильнуватися! — гукав Лоял йому вслід. — Світло, Ранде, не забувай про обережність! Будь обережний!

Ранд припав до спини Гнідана, не заважаючи жеребцеві летіти вперед. Крики спонукали його поспішати. Легко казати — будь обережним, але в жіночому голосі лунав справжній жах. Схоже, у неї не було вже часу на його остереження. Доскакавши ще до одного струмка, що біг яром, глибшим за попередній, з прямовисними берегами, він натягнув повіддя. Гнідан ковзнув схилом, з-під копит фонтаном бризнули земля та ріння. Крики лунали десь поруч... Ось воно!

Він охопив усю картину одним поглядом. Приблизно за двісті кроків від нього у воді поруч зі своїм конем стояла жінка, тулячись до протилежного берега. Обламаною гіллякою вона відбивалася від... чогось, а те щось люто гарчало. Рандові перехопило подих, і він на мить скам’янів. Такий вигляд могла би мати жаба, якби вона була завбільшки як ведмідь, або ведмідь, якби він мав брудно-зелену шкіру. Великий ведмідь.

Не гаючи часу на роздуми, що це може бути за істота, Ранд зіскочив з коня, водночас знімаючи лук із плеча. Не було коли під’їжджати ближче. Жінка ледь утримувала... істоту... на відстані гілки. Відстань для пострілу була чимала, — мружачи очі, він намагався оцінити її, але відстань, здавалося, змінювалася на спани при кожному стрибку потвори, — але й ціль була нічогенька. Натягувати тятиву було незручно через перев’язану руку, але він спустив стрілу ще до того, як торкнувся землі ногами.

Стріла до половини увійшла в бородавчасту шкіру створіння, і воно крутнулося на місці, мордою до Ранда. Попри відстань, Ранд мимохіть позадкував. Він не міг уявити собі такої величезної клиноподібної голови у жодної тварини, не міг уявити і цієї пащеки з ороговілими губами, схожої на дзьоб — гачкуватий, призначений шматувати здобич. А ще створіння мало три ока — крихітних, лютих, облямованих жорсткими кільчастими складками. Набираючи швидкість, істота гігантськими стрибками понеслася до нього, важко шльопаючи по воді. Рандові здалося, що деякі її стрибки були вдвічі довші за інші, хоч він і розумів, що вони повинні бути однаковими.

— В око... — гукнула жінка. Голос її здавався напрочуд спокійним, якщо порівняти з тим, як вона щойно волала. — Треба влучити в око, аби його вбити.

Ранд натягнув тятиву знову, оперення стріли торкнулося вуха. Проти своєї волі він прикликав порожнечу; не хотів цього робити, але так навчав його Тем, і він знав, що ніколи не зможе вцілити без цього. Мій батько, подумав він, відчуваючи втрату, і порожнеча сповнила його. У порожнечі тремтливо сяяла саїдін, та він перекрив їй шлях. Він став єдиним цілим із луком, зі стрілою, з чудиськом, що стрибками мчало до нього. Єдиним з крихітним оком. Він навіть не відчув, як стріла полетіла з тятиви.

Істота піднялася в повітря в наступному стрибку, і в найвищій його точці стріла увійшла їй у середнє око. Потвора плюхнулась у воду, здійнявши ще один величезний фонтан водяних бризок та мулу. Водою пішли кола, але сама потвора більше не рухалась.

— Добрий постріл і відважний, — гукнула жінка. Вона вже скочила на коня і прямувала до Ранда. Його трохи здивувало, що вона не втекла першої ж миті, коли потвора відволіклася від неї. Жінка проминула тушу, що, конаючи, ще збрижувала водну гладінь навколо себе, навіть не подивившись на неї, пустила свого коня схилом вгору і спішилася. — Не кожний чоловік здатний вистояти перед атакою ґролма, мілорде.

Жінка була вбрана в біле, в сукню із розпіркою для їзди верхи, підперезану срібним паском, і її чобітки, що визирали з-під краю спідниці, теж мали на собі срібне тиснення. Навіть сідло у неї було біле, оздоблене сріблом. Її сніжно-біла кобила, з вигнутою шиєю, з граційною ходою, була майже така ж заввишки, як жеребець Ранда. Але він не міг відвести погляду від самої жінки. По-перше, вона була дуже висока: ще б на долоню вище, і могла б дивитися йому просто в очі. По-друге, жінка ця була красунею — шкіра кольору слонової кістки, і контрастом до неї довге, темне, як ніч, волосся, а ще чорні очі. Йому траплялося бачити вродливих жінок. Морейн була вродливою, хоч і особливою, холодною вродою, гарною була і Найнів, тоді, коли її вибуховий характер не брав над нею гору. І Еґвейн, і Елейн, дочка-спадкоємиця, мали вроду, достатню для того, щоби при погляді на кожну з них у будь-якого чоловіка перехопило подих. Але ця жінка... Язик йому присохнув до піднебіння; він відчув, як шалено калатає у нього серце.

— А це ваші васали, мілорде?

Вражений, Ранд озирнувся. До них наближалися Гюрін та Лоял. Гюрін витріщив очі, як Ранд від нього й очікував, і навіть оґір дивився, мов зачарований.

— Мої друзі, — відказав він. — Лоял і Гюрін. А моє ім’я — Ранд. Ранд аль’Тор.

— Ніколи про це раніше не задумувався, — раптом заговорив Лоял, наче сам до себе, — але якщо існує така річ, як досконала людська краса — як обличчя, так і тіла, то ви...

— Лояле! — осмикнув його Ранд.

Вуха у зніяковілого оґіра стали сторч. У Ранда теж почервоніли вуха; Лоял висловив саме те, що було на думці й у нього самого.

Жінка мелодійно розсміялася, але наступної миті стала по-монаршому врочистою, наче королева на троні.

— Мене звуть Селін, — мовила вона. — Ви ризикували своїм життям і врятували моє. Я — ваша, лорде Ранде аль’Тор. — І Ранд із жахом побачив, що вона стала перед ним на коліна.

Боячись поглянути на Гюріна чи Лоял а, він поспішно підвів її на ноги.

— Чоловік, не готовий умерти заради порятунку жінки, не може вважати себе чоловіком. — І негайно, на свій сором, відчув, що зашарівся. Це була шайнарська сентенція, і він відчув її пафосність ще до того, як устигнув її доказати, але це її манірна поведінка так на нього подіяла, і він не зміг цьому протистояти. — Тобто... я хочу сказати, це... — Телепню, ти не можеш сказати жінці, яку ти врятував, що її життя — це дрібниця. — Це честь для мене.

Це прозвучало трохи по-шайнарськи і церемонно; він сподівався, що така відповідь згодиться, бо він не зміг би вигадати ще хоч щось; в голові у нього була така пустка, наче він і досі перебував у порожнечі.

Раптом він фізично відчув на собі її погляд. Вираз її обличчя не змінився, але під поглядом її темних очей він відчув себе голісіньким. Непрошена думка про те, який вигляд має без одягу Селін, блиснула йому в голові. Він знову спаленів.

— А-а-а... А звідки ви, Селін? Відколи ми тут, ми ще не бачили жодної живої душі. А ваше місто десь неподалік?

Вона задумливо поглянула на нього, і він відступив на крок. Її погляд сказав йому, як близько до неї він стояв.

— Я не з цього світу, мілорде, — проказала вона. — Тут немає людей. Нема живих істот, крім ґролмів та ще деяких схожих на нього тварин. Я з Кайрена. Щодо того, як я тут опинилася, то нічого не можу сказати. Я поїхала з дому верхи, зупинилася перепочити, а коли прокинулася, ми з моїм конем були тут. Я можу тільки сподіватися, мілорде, що ви знову мене врятуєте і допоможете мені повернутися додому.

— Селін, я не... тобто, будь ласка, звіть мене Рандом.

Ранд відчув, що вуха у нього знову палають. Світло, що станеться поганого, якщо вона вважатиме мене лордом? Згоріти мені, нічого поганого.

— Добре, як забажаєте... Ранде. — Від її посмішки у нього перехопило горло. — То ви мені допоможете?

— Звісно, допоможу. — Згоріти мені, вона надзвичайно вродлива. І дивиться на мене так, наче я герой з легенди. Він помотав головою, намагаючись позбутися всіляких дурниць. — Але спочатку ми повинні знайти людей, за якими женемося. Я постараюся захистити вас від усіх небезпек, але ми мусимо їх розшукати. Гадаю, вам краще поїхати з нами, ніж залишатися самій.

Вона з незворушним обличчям помовчала якусь мить. Ранд не знав, що вона думає; знав лише, що вона наче розглядає його знову.

— Людина обов’язку, — промовила вона нарешті. Ледь помітна усмішка торкнула її губи. — Мені це подобається. Так. Хто ці лиходії, за якими ви женетесь?

— Друзі Морока і траллоки, міледі, — вихопився Гюрін. Він незграбно вклонився їй, сидячи в сідлі. — Вони вчинили вбивства в фортеці Фал Дари й викрали Ріг Валіра, міледі, проте лорд Ранд поверне його.

Ранд втупив у нюхача пригнічений погляд; Гюрін відповів йому невпевненою посмішкою. От тобі й секретність. Тут це не так важливо, визнав він, але коли ми повернемося у наш світ...

— Селін, пообіцяйте нікому не прохопитися про Ріг. Якщо про це стане відомо, у нас на хвості буде сотня мисливців, і всі вони бажатимуть здобути Ріг.

— Ніколи цьому не бувати, — промовила Селін, — аби Ріг потрапив не в ті руки. Ріг Валіра. Не можу навіть вам сказати, як часто я мріяла його торкнутися, потримати його в руках. Ви маєте пообіцяти мені, що дозволите мені його торкнутися, коли його здобудете.

— Перш ніж я зможу це зробити, нам треба його знайти. — Ранд подав їй руку, аби підсадити на коня; Гюрін скотився з сідла, аби притримати для неї стремено. — Хай що це була за тварюка, яку я вбив — ґролм, так? — навколо можуть бути ще такі ж. — Рука у неї виявилася на подив твердою та міцною, а шкіра була наче... шовк? Ні, щось ще м’якіше, ще ніжніше. Ранд відчув трепет.

— Без сумніву, їх тут ще багато, — підтвердила Селін.

Довгонога біла кобила затанцювала та вишкірилась на Ранда, проте Селін заспокоїла її, легко торкнувшися поводів.

Ранд закинув лук за спину і сів на Гнідана. Світло, як може шкіра бути такою ніжною?

— Гюріне, де слід? Гюріне? Гюріне!

Нюхач стрепенувся і відірвав погляд від Селін.

— Так, лорде Ранде. Еге ж... слід. Південь, мілорде. Південь, як і раніше.

— Тоді — вперед. — Ранд стурбовано поглянув на сіро-зелену тушу ґролма серед струмка. Він почувався впевненіше, доки гадав, що вони єдині живі істоти в цьому світі. — Веди нас по сліду, Гюріне.

Спочатку Селін скакала поряд із Рандом, розмовляючи про те і про се, розпитуючи його і називаючи його лордом. Він кілька разів збирався сказати їй, що він не лорд, а звичайний пастух, і щоразу, дивлячись на неї, не міг це вимовити. Така леді, як вона, не стане вести приятельську бесіду з пастухом, навіть якщо він урятував її життя, — в цьому він не сумнівався.

— Ви станете великою людиною, коли знайдете Ріг Валіра, — промовила вона, звертаючись до нього. — Людиною, про яку складатимуть легенди. Людина, яка засурмить у Ріг Валіра, зможе сама творити легенди.

— Я не збираюся в нього сурмити й не бажаю увійти в легенди.

Він не знав, чи користується вона парфумами, але від неї віяло тонким ароматом, чимось таким, що він не міг думати ні про що, крім неї. Пряний аромат, гострий і свіжий, лоскотав йому ніздрі, змушував важко дихати.

— Кожен чоловік мріє про велич. А ви станете найвеличнішою людиною всіх Епох.

Це було дуже схоже на те, що казала Морейн. Відроджений Дракон, без сумніву, стане легендою для всіх Епох.

— Тільки не я, — гаряче запротестував він. — Я лише... — Він уявив, як вона зневажатиме його, якщо він зізнається їй, що лише пастух, тим паче тепер, коли він дозволив їй вважати себе лордом, а тому сказав не те, що хотів: — ...лише намагаюся його знайти. І допомогти другу.

Помовчавши якусь мить, вона зауважила:

— Ви поранили руку.

— Це дрібниці. — Ушкоджена рука пульсувала болем, коли він тримав у ній повіддя, і він спробував заховати її під камзолом, проте Селін узяла його руку у свої.

З несподіванки він дозволив їй це зробити, а тоді йому нічого не лишалося, крім як грубо висмикнути руку чи дозволити їй розмотати хустку. Пальці у неї були прохолодні й упевнені. Долоня під хусткою запалилася й почервоніла, але клеймо чаплі вирізнялося дуже чітко.

Вона торкнулася клейма пальцем, але нічого про нього не сказала, навіть не запитала, звідки воно взялося.

— У вас рука заціпеніє, якщо нічого не зробити. У мене є помічна мазь.

З внутрішньої кишені плаща вона видобула крихітний різьблений з каменю флакон, відкоркувала його й почала просто на скаку легенько втирати біле зілля йому в долоню.

Мазь спочатку остудила руку, а тоді він відчув, наче вона теплом просочується йому в долоню. І вона допомагала не согірш, ніж цілющі зілля Найнів. Він із подивом побачив, як почервоніння зникає, як спадає набряк під дотиками її пальців.

— Деякі чоловіки, — мовила вона, не зводячи очей із його руки, — прагнуть здобути велич, а інших треба до цього змушувати. Власне, прагнення завжди краще за примус. Чоловік, якого примусили, ніколи не буде сам собі господарем. Він танцюватиме так, як захочуть ті, котрі смикають його за мотузочки.

Ранд висмикнув руку. Тепер опік від клейма мав такий вигляд, наче йому не менше тижня.

— Що ви хочете цим сказати? — різко запитав він.

Вона посміхнулася, і йому стало соромно за свій вибух.

— Я про Ріг, про що ж іще? — спокійно відказала вона, ховаючи мазь, її кобила була такою високою, що сидячи на ній обік Ранда на Гнідані, Селін дивилася йому в очі. — Якщо ви знайдете Ріг Валіра, вам не уникнути величі. Але чи вас примусять до неї, чи ви самі її оберете? Ось питання.

Ранд стиснув руку. Ці слова надто нагадували слова Морейн.

— Ви Айз Седай?

Селін вигнула брови, і темні очі під ними зблиснули, але голос її залишився незворушним:

— Айз Седай? Я? Ні.

— Я не хотів вас образити. Вибачте.

— Образити? Я не образилася, але я не Айз Седай. — Її вуста скривилися в презирливій посмішці; і навіть ця посмішка була чарівною. — Вони ховаються у кокон удаваної безпеки, коли могли би вершити великі справи. Вони служать, коли могли би панувати. Хай чоловіки граються у свої війни, а вони могли би принести у світ лад. Ні, ніколи не звіть мене Айз Седай.

Посміхнувшись, вона поклала долоню йому на рукав, аби показати, що не гнівається. Від її дотику у нього перехопило дух. Але він відчув полегшення, коли вона притримала свою кобилу і поїхала поруч із Лоялом. Гюрін схилив перед нею голову, наче старий і відданий слуга.

Разом із полегшенням юнак відчував і жаль, що Селін не іде поруч. Вона була лише за два спани від нього — він крутнувся у сідлі, аби оглянутися на неї поряд із Лоялом. Оґіру довелося скластися в сідлі майже вдвічі, щоби мати змогу розмовляти з нею. Але це було не те ж саме, що бачити її поруч, так близько, що він міг відчувати її п’янкий аромат, так близько, що він міг би її торкнутися. Він сів у сідлі прямо, злий сам на себе. Не в тому річ, що він буквально хотів її торкнутися, — він нагадав собі, що кохає Еґвейн, і відчув провину, що мусить собі про це нагадувати, — але ж вона була така прекрасна, і вважала його лордом, а ще казала, що він може бути великою людиною. Подумки він роздратовано сперечався сам із собою. Морейн теж каже, що ти можеш бути великим; Відроджений Дракон. Селін — не Айз Седай. Так, вона кайренська аристократка. А ти — пастух. Вона цього не знає. Скільки ти ще дозволятимеш їй обманюватися? Лише доти, доки ми виберемося з цього місця. Якщо ми виберемося. Якщо. Тут думки його обірвалися, поступившись місцем похмурому мовчанню.

Він старався пильнувати навкруги — якщо Селін каже, що тут є ще ці потвори... ці ґролми... він їй вірив. Гюрін був надто заглиблений у винюхування сліду, аби помічати ще щось, а Лоял захопився бесідою з Селін і не побачив би нічого, доки воно не цапоне його за п’ятку, отже, пильнувати мав він, а це було непросто. Якщо він повертав голову надто швидко, йому на очі наверталися сльози, пагорб чи купка дерев могли здаватися віддаленими на милю, якщо подивитися на них під одним кутом, і лише на кількасот спанів, якщо подивитися інакше.

Гори виростали, наближалися — у цьому він був упевнений. Кинджал Родичевбивці тепер манячив на обрії, скидаючись на пилу своїми зубчастими засніженими вершинами. Вершники вже їхали передгір’ям, що підіймалося, сповіщаючи про наближення справжніх гір, і мали дістатися хребта задовго до темряви, може, вже за годину чи дві. Більше сотні ліг — менш ніж за три дні. Ні, ще гірше. В реальному світі ми переправилися через Еринін тільки наприкінці дня. Отже, тут ми проїхали більше сотні ліг менш ніж за два дні.

— Вона каже, ти мав рацію щодо цього місця, Ранде.

Ранд здригнувся з несподіванки, і тільки тоді усвідомив, що Лоял порівнявся з ним і скаче поруч. Він пошукав очима Селін і побачив, що вона розмовляє з Гюріном; нюхач шкірився і так ревно кивав головою на кожне її слово, що ледь не набивав собі лоба. Ранд скоса подивився на оґіра:

— Дивуюся, що ти відпустив її від себе. Ви так любо розмовляли. І в чому ж це я мав рацію?

— Вона — неймовірна жінка, хіба ні? Не всі старійшини знають стільки, скільки знає вона; і з історії, а надто про Епоху Легенд, і з... А, так. Вона каже, що ти мав рацію щодо Шляхів, Ранде. Айз Седай, принаймні деякі з них, вивчали світи на подобу цього, і саме базуючись на цьому вивченні, вони виростили Шляхи. Вона каже, що існують світи, де радше змінюється час, а не відстань. Варто пробути одну добу в такому світі, і, повернувшись, ти дізнаєшся, що у твоєму світі минув рік, а то й двадцять років. Чи навпаки. Ці світи — і цей, і всі інші — є віддзеркаленнями світу реального, так вона каже. Цей здається бляклим, бо у нього слабке віддзеркалення, світ, який має небагато шансів колись відбутися. А інші майже такі ж, як наш. Такі ж реальні, як наш світ, і там також є люди. Вона каже, що це ті ж самі люди, Ранде. Лишень уяви собі! Ти можеш потрапити до одного з таких світів і зустріти там себе. Візерунок має нескінченну кількість варіантів, так вона каже, і кожний варіант, який тільки може бути, існує.

Ранд похитав головою, і негайно пошкодував про це, бо ландшафт гойднувся назад і вперед, і шлунок його теж заходив ходором. Він глибоко вдихнув.

— Звідки вона все це знає? Ти знаєш більше, ніж будь-хто, кого я зустрічав, Лояле, але про цей світ ти знав лише якісь казочки.

— Вона кайренка, Ранде. Королівська бібліотека в Кайрені — одна з найбільших у світі, а можливо, і найбільша, якщо не брати до уваги тієї, що у Тар Валоні. Ти знаєш, аїльці навмисно її зберегли, коли спалили Кайрен. Вони ніколи не знищать жодної книжки. А чи тобі відомо, що вони...

— Мені діла нема до аїльців, — різко сказав Ранд. — Якщо Селін так багато знає, сподіваюся, вона прочитала і про те, як повернути нас звідси додому. Хотів би я, щоби Селін...

— Що ви хотіли би від Селін? — засміялася жінка, що якраз під’їхала до них.

Ранд прикипів до неї очима, так наче не бачив багато місяців — принаймні саме так він почувався.

— Я хотів би, щоби Селін ще трохи проїхала поряд зі мною, — промовив він.

Лоял захихикав, і Ранд відчув, що обличчя у нього палає.

Селін посміхнулася і поглянула на Лояла:

— Вибачте нам, алантіне.

Оґір уклонився їй, сидячи в сідлі, і притримав свого велетенського коня. Китички на його вухах розчаровано опустилися.

Якийсь час Ранд скакав мовчки, просто насолоджуючись присутністю Селін. Він раз у раз поглядав на неї краєчком ока. Він хотів краще зрозуміти, як до неї ставитися. Чи не може вона виявитися Айз Седай, попри те, що вона це заперечує? Може, її підіслала Морейн, щоби підштовхувати його на шлях, котрий Айз Седай обрали для нього? Але Морейн не могла знати, що він потрапить до цього химерного світу, і жодна Айз Седай не стала би відганяти потвору гілкою, якщо вона могла вразити її Силою, чи Силою ж примусити втікати. Гаразд. Якщо вона вважає його лордом і ніхто в Кайрені не знає, що це не так, він може дозволити їй і надалі так вважати. Без сумніву, вона найвродливіша жінка, яку він будь-коли зустрічав, розумна, освічена, і вона вважає його хоробрим; що ще може чоловік бажати від дружини? Це знову маячня. Якби я міг із кимось побратися, то побрався би з Еґвейн, алея не можу просити будь-яку жінку одружитися з чоловіком, на якого чекає божевілля, який, можливо, заподіє їй лихо. Але ж Селін така дивовижна красуня.

Він побачив, що вона задивляється на його меч, і підготував у голові потрібні пояснення. Ні, він не був майстром клинка, але цей меч дав йому його батько. Тем. Світло, чому ти не міг би й насправді бути моїм батьком? Він безжально притлумив цю думку.

— Це був чудовий постріл, — промовила Селін.

— Ні, я не.. — розпочав було Ранд, а тоді кліпнув очима. — Постріл?

— Так. Така крихітна ціль, а вона ще й рухалася, і відстань була на добру сотню спанів. Ви чудово даєте собі раду з луком.

Ранд ніяково засовався у сідлі.

— Е-е-е... дякую. Це штука, якій навчив мене мій батько.

Він розповів їй про порожнечу, про те, як Тем учив його застосовувати її при стрільбі з лука. Він навіть спіймав себе на тому, що розповідає їй про Лана та його уроки фехтування.

— Єднання, — промовила вона, і в голосі її пролунало задоволення. Побачивши, що він дивиться запитально, додала: — Так це зветься... в деяких місцях. «Єднання». Аби навчитися використовувати цей спосіб сповна, найліпше огорнутися цією оболонкою назавжди, перебувати в ній постійно. Принаймні так я чула.

Йому навіть не довелося подумати про те, що чигає на нього в тій порожнечі, аби сформувати — для себе — відповідь. Але вголос він сказав тільки:

— Я про це подумаю.

— Хай ця ваша порожнеча постійно буде навколо вас, Ранде аль’Торе, і ви знайдете для неї такі застосування, про які навіть і не здогадувалися.

— Я вже сказав, що про це подумаю. — Вона знову відкрила було рота, проте він не дав їй нічого сказати. — Ви знаєте всі ці речі. Про порожнечу — Єднання, як ви це називаєте. Про цей світ. Лоял постійно читає книжки, він прочитав книжок більше, ніж я їх бачив, але про Камені згадувалося лише на кількох вирваних з давньої книжки сторінках.

Селін випросталася в сідлі, раптом нагадавши йому Морейн, а також королеву Морґейз, коли ті були в гніві.

— Про ці світи написано книжку «Верцадла Колеса», — сказала вона напружено. — Ви повинні розуміти, що алантін не читав усіх книжок, які є у світі.

— Що це за алантін, як ви його називаєте? Я ніколи не чув...

— Портальний камінь, біля якого я прокинулась, ось там, — перервала його Селін, вказуючи на гори східніше їхнього маршруту. Ранд раптом зрозумів, що хоче, аби вона знову була приязною до нього, хоче бачити її посмішку. — Якщо ми вирушимо туди, то ви зможете доправити мене додому, як і обіцяли. Дорога туди займе годину.

Ранд ледь поглянув у той бік. Скористатися Каменем — Портальним каменем, як вона його назвала — означало вдатися до Сили, аби перенести її назад, до реального світу.

— Гюріне, що там зі слідом?

— Ще слабкіший, лорде Ранде, та все ще тут. — Нюхач посміхнувся і вклонився Селін. — Гадаю, він починає трохи забирати на захід. Там є зручніші перевали, ближче до кінця пасма, наскільки я пам’ятаю зі своєї подорожі до Кайрена.

Ранд зітхнув. Фейн чи ще хтось із Друзів Морока має знати інший спосіб користуватися Каменем. Друзі Морока не можуть застосовувати Силу.

— Я повинен іти за Рогом, Селін.

— А звідки ви знаєте, що ваш безцінний Ріг узагалі в цьому світі? Ходімо зі мною, Ранде. Ви знайдете вашу легенду, я вам обіцяю. Ходімо зі мною.

— Ви можете самі скористатися цим Каменем, цим Портальним каменем, — відказав він сердито.

Слова ще не злетіли йому з язика, а він уже хотів би забрати їх назад. Чому вона весь час торочить про ті легенди? І проте він уперто примусив себе продовжувати:

— Портальний камінь не сам по собі переніс вас сюди. Це ви зробили, Селін. Якщо ви змусили Камінь перенести вас сюди, ви можете змусити його повернути вас назад. Я проведу вас до нього, але потім мушу йти за Рогом.

— Я нічого не знаю про те, як користуватися Портальними каменями, Ранде. Якщо я щось і зробила, то не знаю, що і як.

Ранд уважно подивився на неї. Вона сиділа в сідлі з прямою спиною, з високо піднятою головою, і з тією ж королівською манерою, що й раніше, але водночас вона дивним чином начебто полагідніла. Горда, але вразлива, вона потребувала його захисту. Спершу він подумав, що їй має бути стільки ж років, що й Найнів, тобто на кілька років більше, ніж йому, але тепер він побачив, що помилявся. Вона радше була його віку, і була неймовірно вродлива, і він був їй потрібний. Думка, лише думка про порожнечу промайнула в нього, і про сяйво в ній. Саїдін. Щоби скористатися Портальним каменем, йому довелося би знову зануритися в її заплямовану сутність.

— Залишіться зі мною, Селін, — мовив він. — Ми знайдемо Ріг, а ще Метів кинджал, а тоді знайдемо шлях назад. Я вам обіцяю. Просто залишайтеся.

— Ви завжди... — Селін глибоко вдихнула, наче для того, щоби заспокоїтися. — Ви завжди такий упертий. Але мене приваблює в чоловіках упертість. У чоловіку, якого легко вмовити, небагато від справжнього чоловіка.

Ранд почервонів, бо надто ці слова були схожі на те, що інколи казала Еґвейн, а вони ж з нею були ледь не заручені ще змалку. Почути це від Селін та ще й побачити той відвертий погляд, яким вона ці слова супроводила, було справжнім шоком. Він відвернувся й наказав Гюріну вести загін по сліду.

Вдалині у них за спинами пролунало чи то рохкання, чи то дзявкання. Не встиг Ранд розвернути Гнідана подивитися, як пролунало ще одне уривчасте рохкання, а за ним ще три таких самих звуки. Він не одразу спромігся щось розгледіти, бо ландшафт заколихався у нього перед очима, а тоді він побачив їх, між розкиданими купками дерев, на вершині пагорба. П’ять постатей, за пів милі, не більше, максимум за якусь тисячу кроків, і наближалися вони тридцятифутовими стрибками.

— Ґролми, — спокійно зауважила Селін. — Зграя невелика, але вони, схоже, йдуть за нашим запахом.