Велике полювання

Розділ 48 Перше посягання

Мін пробивалася вгору мощеною вулицею, прокладаючи собі шлях крізь натовп — частина людей, з вибалушеними очима, з пополотнілими обличчями, стояли ошелешено, а інші лементували, як навіжені. Дехто біг, вочевидь, не знаючи куди, але більшість рухалися, наче погано керовані ляльки: люди смикалися, бо боялися стояти на місці, а ще більше боялися кудись рухатися. Мін вдивлялася в обличчя, сподіваючись побачити Еґвейн, чи Елейн, чи Найнів, але скрізь були самі мешканці Фалме. А ще вона відчувала, що її щось пориває, веде кудись упевнено, наче тягне за невидиму мотузку.

Один раз вона обернулася подивитися на те, що робиться позаду. Шончанські кораблі горіли в порту, горіли й ті, що скупчились у вузькому виході з гавані. Вдалині видні лося ще більше шончанських кораблів: на тлі призахідного сонця вони здавались крихітними кубиками і летіли на захід так швидко, як тільки могли дамані змусити вітри напинати їхні вітрила. Вона побачила один невеличкий корабель, що просувався проти вітру, намагаючись вибратися з гавані, маневруючи, аби піймати вітер і піти уздовж берега. «Спрей». Вона не винуватила Бейла Домона, що він їх не дочекався — хіба могла після всього побаченого? Навпаки, подумала вона, це просто диво, що він чекав так довго.

У гавані був єдиний шончанський корабель, що не палав, хоча його ніс та корма й почорніли від уже погашеної пожежі. Цей високий корабель помалу наближався до виходу з гавані, коли серед прибережних скель раптом вигулькнула постать на коні. І поскакала просто по хвилях. Мін аж рота роззявила. Вершниця — бо це була жінка — здійняла лук, що зблиснув сріблом, і срібна ж смужка протнула повітря, вціливши в коробчастий корабель і якимось чином поєднавши його з луком. З ревінням, чутним навіть на значній відстані, полум’я знову охопило носову частину корабля, і команда заметушилася на палубі.

Мін зморгнула, а коли глянула знову, постать вершниці зникла. Корабель повільно рухався в бік океану, команда намагалася загасити полум’я.

Вона струсила з себе заціпеніння і знову вирушила вулицею вгору. Цього дня вона вже надивилася такого, що видовисько, коли хтось верхи скаче морем, лише на мить заволоділо її увагою. Навіть якщо це й насправді була Бриджітта зі своїм славетним луком. А ще Артур Яструбине Крило. Я й насправді його бачила. Бачила.

Вона невпевнено зупинилася перед одним із високих кам’яних будинків, не звертаючи уваги на людей, що несамовито метушилися навколо. Сюди, саме сюди їй і треба. Вона кинулась вгору сходами й штовхнула двері.

Ніхто не робив спроб її зупинити. У будинку, здавалося, нікого не було. Місцеві мешканці до останнього вибігли на вулиці, де намагалися зрозуміти, чи вони, бува, усі заразом не збожеволіли. Дівчина пройшла через увесь будинок, вийшла в сад позаду і там побачила його.

Ранд лежав горілиць, розкинувши руки, під високим дубом, блідий, із заплющеними очима, із затиснутим у лівій руці мечем, від якого залишилося лише руків’я й уламок леза завдовжки один фут. А втім, це був навіть не уламок, а радше згарок — метал по краях наче розплавився. Груди Ранда здіймалися й опускалися надто повільно, і не ритмічно, як це буває за нормального дихання. Зробивши глибокий вдих, аби опанувати себе, вона наблизилася до юнака, аби подивитися, чим вона може йому допомогти. Перш за все треба було позбутися цього шматка леза: він міг поранити себе або її, якщо почне борсатися. Вона насилу розтиснула його руку і поморщилася, побачивши, що руків’я прикипіло йому до долоні. Вона відірвала його з перекошеним обличчям. Чапля на руків’ї випалилася на його руці. Проте вона розуміла, що не через це він лежить тут без тями. Що ж із ним не так? А цей опік Найнів змастить бальзамом.

Нашвидкуруч оглянувши Ранда, Мін побачила, що більшість порізів та забоїв на ньому не свіжі, принаймні кров уже встигла запектися струпами, а синці почали жовтіти по краях. Але зліва на його камзолі виднілася пропалена діра. Розстебнувши його, вона закотила на ньому сорочку. І з присвистом видихнула крізь зуби. На боці була обгоріла рана, але без крові, так наче плоть припеклася. Дівчину найбільше шокувало те, яким холодним було його тіло — вона наче торкнулася шматка криги. Порівняно з тілом Ранда повітря навкруги здавалося теплим.

Підхопивши хлопця попід пахви, Мін потягла його у будинок. Він звисав безсило, мертвим тягарем.

— Ото дурне здоровило, — стогнала вона. — Чого б тобі не бути трохи коротшим і легшим, га? Ні, тобі треба було відростити такі плечі та ноги. Треба мені було залишити тебе лежати, де лежав.

Але вона примудрилася дотягнути його на ґанок, намагаючись, щоби він зайвий раз не вдарився, а тоді затягла до будинку. Залишивши хлопця лежати просто у дверях, вона розтерла поперек, нарікаючи собі під ніс на Візерунок, і швиденько пробіглася першим поверхом. В задній половині знайшлася невеличка кімнатка, яка, можливо, належала якійсь служниці. Тут стояло ліжко з горою ковдр, а в каміні вже лежали дрова. Мить, і вона відкинула ковдри, розпалила камін, а ще засвітила лампу на столику поруч із ліжком. Після цього побігла по Ранда.

Не так легко було доправити його до кімнати, укласти на ліжко, але вона впоралася з цим, хіба що трохи засапавшись. Вкрила його всіма ковдрами. Зачекавши секунду, просунула руку під ковдри, болісно скривилася та похитала головою. Простирадла були крижаними. Ковдри не могли зарадити. В тілі Ранда не залишилося власного тепла. Приречено зітхнувши, вона ковзнула під ковдри і вляглася поруч із ним. Поклала його голову собі на плече. Він не розплющував очей і дихав уривчасто, проте вона подумала, що коли вирушить шукати Найнів, то знайде його мертвим. Йому потрібна Айз Седай, думала вона. А я можу тільки спробувати трохи зігріти його.

Вона задивилася на нього. Бачила наразі лише обличчя і нічого більше; вона ніколи не могла прочитати долю людини, якщо та була непритомна.

— Мені подобаються старші чоловіки, — сказала вона йому. — Мені подобаються освічені чоловіки, чоловіки з гострим розумом. Мене не цікавлять ферми, вівці, і вівчарі також. А надто вівчарі-хлопчиська. — Зітхнувши, вона відкинула йому волосся з чола; волосся у нього було наче шовк. — А втім, ти ж і не вівчар, хіба не так? Тепер уже ні. Світло, чому, чому Візерунок зв’язав мене з тобою? Чому не можна було, щоб мені випало щось безпечне і простеньке, наприклад, зазнати кораблетрощі й опинитися на безлюдному острові без їжі, з дюжиною голодних аїльців?

Вона не почула жодного звуку з коридору, тому коли двері відчинилися, здивовано підвела голову. У дверях стояла Еґвейн і дивилася на них, освітлених вогнем у каміні та сяйвом лампи на столі.

— О! — тільки й сказала Еґвейн.

Мін зашарілася. Чому я поводжуся так, наче роблю щось погане? Ідіотка!

— Я... я намагаюся його зігріти. Він без тями і холодний, як лід.

Еґвейн не ступила й кроку у кімнату, продовжуючи стояти у дверях:

— Я... я відчула, що він мене притягує. Кличе. Я подумала, що це завдяки тому, що він... що він той, ким він є, але Найнів нічого не відчула. — Вона глибоко, уривчасто зітхнула. — Елейн та Найнів шукають нам коней. Ми знайшли Белу. Шончанці залишили майже всіх своїх коней. Найнів каже, ми повинні їхати якнайшвидше, і... Мін, тепер ти знаєш, хто він такий, адже так?

— Знаю. — Мін хотіла прибрати руку з-під Рандової голови, але не могла змусити себе поворухнутися. — Принаймні гадаю, що знаю. Та хто би він не був, його поранено. Я нічого не можу зробити для нього, хіба що намагатися зігріти. Можливо, Найнів зможе.

— Мін, ти знаєш... ти добре знаєш, що він не може одружитися. Він... небезпечний... для будь-кого з нас, Мін.

— Говори за себе, — відказала Мін. Вона притиснула обличчя Ранда до грудей. — Елейн правду казала. Ти кинула його заради Білої Вежі. То чого тебе має обходити, якщо я його підберу?

Еґвейн дивилася на неї, здається, цілу вічність. Не на Ранда, не на них двох, лише на неї. Мін відчувала, що обличчя у неї паленіє все сильніше, і хотіла відвести погляд, але не могла.

— Я приведу Найнів, — мовила Еґвейн нарешті й вийшла з кімнати, тримаючи рівно спину і високо піднявши голову.

Мін хотіла гукнути її, кинутися їй навздогін, проте так і зосталася лежати, наче примерзла. В очах пекло від гірких сліз. Це повинно було статися. Я знаю. Я прочитала знаки над ними усіма. Світло, я не хотіла ставати частиною цього.

— Це все твоя провина, — звернулася вона до непритомного Ранда. — Гаразд, не твоя. Але, гадаю, тобі доведеться за це заплатити. Ми всі наче ті мухи в павутинні. А якщо я розповіла би їй про ще одну жінку, яка ще має з’явитися, про жінку, якої вона навіть не знає? Цікаво, якої думки про це ти, мій прекрасний лорде Вівчарю? Ти й справді нічогенький на вроду, але ж... Світло, я навіть не знаю, чи ти обереш мене. Не знаю, чи я хочу, аби ти обрав мене. Чи ти спробуєш нас усіх трьох приголубити? Може, це і не твоя провина, Ранде аль’Торе, але це нечесно.

— Його звати не Ранд аль’Тор, — долинув від дверей мелодійний голос. — Льюс Терін Теламон. Відроджений Дракон.

Мін повернула голову до дверей. Там стояла жінка, найпрекрасніша з усіх, що бачила Мін у своєму житті, з блідою ніжною шкірою, довгим чорним волоссям і очима, темними, як ніч. Підперезана срібним паском, сукня на ній була така біла, що сніг здався би брудним поряд із нею. І всі прикраси на ній булі зі срібла.

— Що ви хочете цим сказати? Хто ви така? — визвірилася Мін на незнайомку.

Жінка наблизилася і схилилася над ліжком — рухалася вона так граційно, що Мін відчула укол заздрості, хоча досі вона ніколи й ні в чому не заздрила жодній жінці, — і пригладила Рандове волосся. Так наче Мін тут не було.

— Він ще в це не вірить, гадаю. Знає, але не вірить. Я скеровувала його кроки, підштовхувала його, заманювала його. Він завжди був упертим, але цього разу я його переінакшу. Ішамаель гадає, що це він контролює події, та насправді це роблю я.

Вона провела пальцем Рандові по чолу, наче малюючи знак. Мін із тривогою подумала, що знак цей нагадує Ікло Дракона. Ранд поворухнувся. Щось пробурмотів — перший звук і перший порух, відколи Мін знайшла його.

— Хто ви така? — розлючено запитала Мін.

Жінка глянула на неї, просто глянула, але Мін відсахнулася, глибше зариваючись у подушки і міцно притискаючи до себе Ранда.

— Мене звати Ленфір, дівчино.

У Мін раптом так пересохло в роті, що вона не змогла би писнути ні слова, навіть якби від цього залежало її життя. Одна з Відступниць! Ні! Світло, ні! Хитати головою — ось і все, на що вона спромоглася. Це заперечення викликало у Ленфір посмішку.

— Льюс Терін завжди був і є моїм, дівчино. Добре піклуйся про нього, доки я по нього прийду. — І... зникла.

Мін отетеріла. Щойно ця жінка стояла тут, а наступної миті її вже не стало! Мін відчула, що з силою стискає в обіймах безтямне тіло Ранда. Хотіла би вона позбавитися відчуття, що в цю мить бажає, аби він захистив її.

Кощаве обличчя Баяра закам’яніло у похмурій рішучості. Він мчав щодуху. Сонце сідало у нього за спиною, але він жодного разу не озирнувся. Він бачив усе, що мав побачити, все, що можна було побачити крізь цей триклятий туман. Легіон загинув, лорд капітан Джеофрам Борнголд загинув, і цьому могло бути лише одне пояснення: їх зрадили Друзі Морока, на подобу того Перрина із Межиріччя. І цю звістку він має донести до Даяна Борнголда, котрий разом із Дітьми Світла спостерігає за Тар Балоном. Але він мав ще гіршу звістку — для самого Пейдрона Найола. Він повинен розповісти про те, що він бачив у небі над Фалме. Він нещадно підганяв повіддям свого коня і жодного разу не озирнувся.