Велике полювання

Розділ 44 Далі ідуть п’ятеро

Перрин сторожко поглядав на мешканців села, осмикуючи поли занадто короткого плаща з вишивкою на грудях, що світив кількома навіть не залатаними дірками, але ніхто з них на нього не дивився, навіть попри дивну мішанину, яку являв собою його одяг, та сокиру на поясі. Гюрін був одягнутий у кожух із блакитними спіралями на грудях, прикритий його власним плащем, а на Мета натягнули бахматі штани, що, будучи засунуті в чоботи, брижилися біля халяв. Це було все, що вони змогли розшукати з придатного одягу в покинутому селищі. Перрин замислився, чи не виявиться незабаром покинутим і це селище. Половина кам’яних будинків уже стояли пусткою, а перед корчмою, що виднілася трохи далі на брудній вулиці, вишикувалися три вози, запряжені волами, на яких громадились величезні навали різномастого скарбу, накритого стягнутою шнурками парусиною; до возів тулилися родини.

Спостерігаючи, як юрбляться від’їжджі, прощаючись з тими, хто, залишався в селі, принаймні поки що, Перрин вирішив, що місцеві все ж таки цікавляться чужинцями, оскільки ретельно уникають дивитися в їхній бік. Ці люди були вже навчені триматися подалі від чужинців, навіть якщо ті точно не щончанці. Наразі будь-які чужинці на мисі Томан становили загрозу. Перрин уже стикався з такою позірною байдужістю в інших селах. Тут містечка і селища густо всіювали узбережжя, часто відстань між ними становила лише кілька ліг, і кожне з них вважало себе незалежним. Принаймні вважало доти, доки не з’явилися шончанці.

— Гадаю, час повертатися до коней і забиратися, — запропонував Мет, — доки вони не пристали до нас із розпитами. Колись же може і таке статися.

Гюрін не зводив очей з великого почорнілого кола, що плямувало пожовклу траву сільського майдану. Видно було, що пляма не така вже й свіжа, а втім, ніхто не потурбувався її прибрати.

— Минуло шість, а то й вісім місяців, — пробурмотів він, — а смердить і досі. Селищна Рада у повному складі, з родинами. Навіщо вони таке роблять?

— Хто може знати, навіщо вони взагалі щось роблять? — буркнув у відповідь Мет. — Схоже, шончанці не потребують причини, аби вбивати. Принаймні я не бачу їхніх резонів.

Перрин намагався не дивитися на обвуглену латку.

— Гюріне, ти впевнений щодо Фейна? Гюріне! — Відколи вони в’їхали у це селище, важко було змусити нюхача поглянути в інший бік. — Гюріне!

— Га? Що? А, Фейн. Так. — Гюрін роздув ніздрі й майже відразу зморщив носа. — Тут не може бути помилки, хоч слід і старий. Порівняно з ним мерддраали пахнуть, як ті троянди. Він точно тут ішов, але, гадаю, він був один. В усякому разі траллоків з ним не було, а Друзі Морока якщо й були, то нічого не робили.

Натовп біля корчми раптом захвилювався, люди загаласували та почали кудись показувати пальцями. Не на Перрина зі супутниками, а на щось, невидиме для Перрина, туди, де зі сходу до селища підступали невисокі пагорби.

— Кажу ж, на коні — і гайда! — нетерпляче подав голос Мет. — Може, це шончанці!

Перрин кивнув, і трійця помчала до покинутого будинку, за яким вони прив’язали своїх коней. Мет і Гюрін уже зникли за рогом будинку, а Перрин на бігу зиркнув у бік корчми і від здивування наче приріс до землі. В селище втягувалася довга колона Дітей Світла.

Він кинувся доганяти інших.

— Білоплащники!

Якусь мить Мет і Гюрін повитріщалися на нього, не вірячи власним вухам, а тоді скочили в сідла. Обираючи такий шлях, аби з боку головної вулиці їх затуляли будинки, трійця вчвал поскакала з селища на захід, озираючись через плече, чи нема за ними погоні. Інґтар наказував уникати будь-чого, що може спричинити затримку, а білоплащники зі своїми розпитами надовго би їх затримали. Навіть якби їм вдалося задовольнити їх своїми відповідями. Перрин озирався ще стурбованіше, ніж його супутники: він мав власні резони уникати зустрічі з білоплащниками. Сокира у мене в руках. Світло, чого б тільки я не дав, аби тоді цього не сталося.

Невдовзі селище сховалося за пагорбами, вкритими рідколіссям, і Перрин почав сподіватися, що, може, погоні за ними й нема. Він натягнув повіддя і дав знак товаришам зупинитися. Коли вони зупинились, дивлячись на нього запитально, він прислухався. Мав гостріше вухо, ніж раніше, проте перестуку копит не почув.

Знехотя він подумки потягнувся, розшукуючи вовків. Знайшов їх чи не одразу ж — невелику зграю, що заднювала в пагорбах над тим селищем, яке їхня трійця щойно залишила. Першої миті сплеск здивування був таким сильним, що він навіть подумав, чи це не він сам дивується. До цих вовків доходили чутки, але вони не вірили, що й насправді існують двоногі, здатні спілкуватися з їхнім плем’ям. Він аж упрів, доки відрекомендував себе як годиться — мусив надіслати образ Молодого Бика, хоч і не хотів цього робити, а також додав свій запах, бо такий серед вовків звичай; вовки дуже пильнують формальності при знайомстві — але зрештою спромігся запитати про те, що його хвилювало. Вовки абсолютно не цікавилися двоногими, які не вміють розмовляти з ними, але погодилися ковзнути униз і подивитися, залишаючись непомітними для підсліпуватих очей двоногих.

За якийсь час він отримав побачену вовками картинку. Чоловіки в білих плащах, верхи, оточують селище, гарцюють між будинками, скачуть навкруги селища, але ніхто з них його не полишає. А надто в західному напряму. Вовки сказали, що не чують, аби на захід рухався хтось, крім самого Перрина і двох інших двоногих із трьома високими твердоногими.

Перрин зітхнув з полегшенням, коли нарешті перервав контакт із вовками. Він відчував на собі погляди Гюріна та Мета.

— Гонитви за нами нема, — сказав він.

— Як ти знаєш? — зажадав відповіді Мет.

— Знаю! — відрізав він, а тоді додав не так сердито: — Просто знаю.

Мет розкрив було рота, тоді знову закрив і нарешті промовив:

— Добре, якщо вони не сидять у нас на хвості, може, зустрінемося з Інґтаром та й пустимося по Фейновому сліду? Кинджал не поближчає, якщо ми просто стовбичитимемо тут.

— Ми не зможемо відшукати слід біля селища, — зауважив Гюрін, — не ризикуючи наскочити на білоплащників. Навряд чи лорд Інґтар схвалить такий план. І Верін Седай також.

Перрин кивнув, погоджуючись:

— Але кілька миль по сліду ми проїдемо. Тільки не забувайте роззиратися. Тепер ми неподалік Фалме. Добра з того не буде, якщо ми уникнемо білоплащників, а натомість перестрінемо патруль шончанців.

Вони поїхали далі, а Перрин замислився, що тут могли забути білоплащники.

Легіон розсипався невеличким містечком й оточував його, а Джеофрам Борнголд тим часом вдивлявся у просвіт головної вулиці. Постать широкоплечого чоловіка, який промайнув там і зник із очей, викликала якийсь спомин... Так, звісно! Той хлопець, що назвався ковалем. Як бо його звали?

Баяр зупинив коня перед ним, приклав руку до серця:

— Селище взято під охорону, мілорде капітане.

Селяни у важких кожухах схвильовано товклися, а вояки в білих плащах зганяли їх в один гурт до перенавантажених возів перед корчмою. Діти ревли та чіплялися матерям за подоли, але ніхто не чинив опору. Дорослі дивилися погаслими очима, покірно чекаючи на те, що з ними станеться. Борнголда це неабияк втішало. Він не мав бажання ані карати когось із цих людей в науку іншим, ані гаяти час.

Спішившись, він кинув повіддя одному з Дітей:

— Пригляньте, щоби чад нагодували, Баяре. Усіх затриманих ведіть у корчму, і хай вони візьмуть із собою стільки води та їжі, скільки подужають. А тоді зацвяхуйте всі двері та вікна, зачинивши віконниці. І скажіть їм так, щоби вони повірили, що я залишу своїх людей для охорони, зрозуміло?

Баяр знову торкнувся грудей рукою та розвернув коня, аби прокричати накази. Селян знову погнали, наче череду, тепер до корчми, а інші Діти тим часом нишпорили по будинках у пошуках молотків та цвяхів.

Дивлячись на похмурі обличчя в колоні місцевих, Борнголд думав, що мине два-три дні, доки хтось із них зважиться виламати двері і побачить, що охорони й сліду нема. Йому і потрібні були лише два-три дні, а ризикувати привернути увагу шончанців він не хотів.

Він залишив позаду достатньо своїх людей, аби Випитувачі повірили, що весь його легіон і досі розкиданий Елмотською рівниною, а сам провів більше тисячі Дітей мисом Томан практично від краю до краю, провів, як він сподівався, непоміченими. Три дрібні сутички з шончанськими патрулями закінчилися блискавично. Шончанці звикли мати справу з уже переможеним набродом, і зустріч з Дітьми Світла стала для них фатальною несподіванкою. Проте шончанці вміли битися не згірш орди Морока, і Борнголд не міг викинути з пам’яті, що одна із сутичок вартувала йому п’ятдесяти з лишком бійців. Він і досі не знав, яка з двох здірявлених стрілами жінок, мертві тіла яких він побачив після сутички, була Айз Седай.

— Баяре!

Один із людей Борнголда подав йому води у глиняному горнятку, взятому з одного з возів; вона обпекла йому горло крижаним холодом.

Чоловік із кощавим обличчям ковзнув із сідла на землю:

— Слухаю, мілорде капітане!

— Коли я вступлю у бій із ворогом, Баяре, — повільно, карбуючи слова, промовив Борнголд, — ви не братимете в ньому участі. Будете спостерігати звіддалік, а тоді доповісте моєму синові про те, що трапиться.

— Але ж, мілорде капітане!..

— Це мій наказ, чадо Баяре! — різко обірвав його Борнголд. — І ви його виконаєте, зрозуміло?

Баяр виструнчився, дивлячись просто перед собою:

— Як накажете, мілорде капітане.

Якусь мить Борнголд дивився на нього гострим поглядом. Ця людина зробить так, як йому накажуть, і все ж таки краще підперти наказ ще якоюсь підставою, крім того, що він має повідомити Дейну про смерть батька. Звісно, він володіє певною інформацією, дуже важливою для Амадора. З часу тієї сутички з Айз Седай — А чи лише одна з них була Айз Седай, чи, може, вони обидві? Тридцять шончанських солдатів, вправних бійців, а дві жінки завдали мені більше втрат у живій силі, ніж усі вони разом! — з того часу він не сподівався вибратися з мису Томан живим. Якщо, хоч це малоймовірно, про це не потурбуються шончанці, у такому разі про це подбають Випитувані.

— Коли ви знайдете мого сина, а він має бути з лордом капітаном Еймоном Валдом поблизу Тар Балона, і зробите йому відповідне повідомлення, ви вирушите до Амадору з донесенням для лорда капітана-командора. До Пейдрона Найола власного персоною. Розповісте йому, що ми дізналися про шончанців; я підготую для вас письмовий текст. Мусите переконатися, що він зрозумів: тарвалонські відьми більше не обмежуються потаємним маніпулюванням подіями. Якщо вони відкрито виступають на боці шончанців, ми, без сумніву, стикнемося з ними повсюди. — Він завагався. Останнє було найважливіше. Під Куполом істини мають знати, що попри всі свої хвалені клятви Айз Седай вступлять у битву. На саму думку про світ, у якому Айз Седай використовують під час бою Силу, йому ставало важко на серці. Він не був упевнений, що йому буде так уже жаль піти з такого світу. Але він хотів повідомити Амадор ще про одну річ. — І, Баяре... скажіть Пейдрону Найолу, що Випитувачі нас підставляють.

— Як накажете, мілорде капітане, — відказав Баяр, але Борнголд зітхнув, побачивши вираз його обличчя. Ця людина не розуміла. Баяр вважав своїм обов’язком завжди виконувати накази, і йому байдуже, віддає їх лорд капітан чи Випитувачі, і що це за накази.

— Я підготую листа, в якому все напишу, і ви передасте його Пейдрону Найолу, — промовив він.

Він сумнівався, що й це допоможе. Відтак йому сяйнула думка, і він, спохмурнівши, подивився на корчму, де його люди вистукували молотками, забиваючи віконниці та двері.

— Перрин, — пробурмотів він. — Ось як його звали. Перрин, з Межиріччя.

— Той Друг Морока, мілорде капітане?

— Можливо, Баяре. — Сам він не був у цьому впевнений, та, звісно, хлопець, на боці котрого, схоже, билися вовки, не може бути кимось іншим. І факт, що цей Перрин убив двох Дітей Світла. — Мені здалося, я помітив його, коли ми заходили в селище, а от серед полонених я нікого, схожого на коваля, не побачив.

— Їхній коваль поїхав з села місяць тому, мілорде капітане. Деякі місцеві нарікали, що вони встигли би забратися звідси ще до нашої появи, якби тільки не потрібно було самим ремонтувати колеса на своїх возах. А ви впевнені, що то був Перрин, мілорде капітане?

— Хай хто б це не був, його не впіймали, адже так? І він може повідомити про нас шончанців.

— Друг Морока так і вчинить, без сумніву, мілорде капітане.

Борнголд одним ковтком допив воду і викинув горнятко.

— У цьому селищі на обід не зупинятимемося, Баяре. Я не дозволю шончанцям захопити мене під час відпочинку, хай хто їх попередить — Перрин з Межиріччя чи хтось інший. Командуйте легіону на коні, чадо Баяре!

Високо над їхніми головами, непомічена, зробила коло гігантська крилата істота.

На галявині серед заростей, що вкривали вершину пагорба, де отаборився загін, Ранд відпрацьовував рухи зі своїм мечем. Це відволікало його від роздумів. Він уже ходив у розвідку з Гюріном у пошуках слідів Фейна; усі ходили, вдвох чи втрьох, аби не привертати уваги, і досі ще нічого не знайшли. Тепер вони чекали на повернення Мета з Перрином, які пішли разом із нюхачем — вони мали повернутися кілька годин тому.

Лоял, звісно, сидів із книжкою, і важко було сказати, через що посмикуються у нього вуха: через прочитане, чи через те, що розвідники запізнюються; а от Уно та більшість вояків-шайнарців сиділи наче на голках, змащуючи мечі, а то й визираючи у просвіти між деревами, наче очікували, що шончанці можуть вигулькнути з лісу будь-якої хвилини. Лише Верін не виказувала хвилювання. Айз Седай сиділа на колоді біля невеличкого вогнища і, бурмочучи собі під ніс, креслила щось на землі довгим дрючком; вряди-годи вона похитувала головою, затирала малюнок ногою і починала знову. Всі коні стояли осідлані, готові вирушати, а шайнарці прив’язали своїх коней до встромлених у землю списів.

— «Чапля в очереті», — прокоментував Інґтар. Він сидів, обіпершись спиною об дерево, водив бруском по лезу меча і спостерігав за Рандом. — Не варто гаяти час на цю стійку. Вона залишає тебе повністю відкритим.

На мить Ранд завмер, балансуючи на кінчиках пальців однієї ноги, тримаючи меч над головою зворотним хватом, а тоді плавно змінив ногу.

— Лан каже, що ця вправа добре розвиває рівновагу.

Втримати рівновагу було непросто. В порожнечі йому часто здавалося, що він міг би утримувати рівновагу і на кам’яній брилі, хоч як би швидко вона котилася, але викликати порожнечу він не смів. Не довіряв собі, що не зажадає надто багато.

— Якщо часто відпрацьовувати якийсь рух, ти можеш використовувати його, навіть не подумавши. Так, ти проткнеш мечем свого супротивника, якщо будеш достатньо швидкий, але тільки після того, як він устромить тобі свій меч між ребра. Ти ж, по суті, запрошуєш його вдарити! Побачивши перед собою настільки відкритого ворога, я би встромив у нього меча, навіть якщо би знав, що отримаю удар у відповідь.

— Це ж тільки заради рівноваги, Інґтаре. — Ранд захитався на одній нозі й мусив опустити на землю і другу, аби не впасти. Він загнав лезо в піхви та підібрав із землі сірий плащ, що слугував йому для маскування. Дарма, що поїдений міллю та обтріпаний внизу, плащ мав товстий підбій з вовни, а вітер, що здійнявся із заходу, виявився холодним. — Хай би вони вже поверталися скоріше.

Так наче у відповідь на побажання Ранда, тихо, але схвильовано проказав Уно:

— Наближаються якісь кляті вершники, мілорде.

Дзенькнули леза — той, хто мав меча в піхвах, квапливо його вихоплював. Дехто вже встиг застрибнути у сідло і висмикував із землі списа.

Напруга спала, коли на галявину риссю вихопився Гюрін, а за ним Мет і Перрин, і знову зросла, коли нюхач заговорив:

— Ми знайшли слід, лорде Інґтаре.

— Ми йшли за цим слідом майже до Фалме, — мовив Мет, спішившись. Рум’янці на його блідих щоках здавалися насміхом над здоров’ям, шкіра туго напнулася на вилицях. Шайнарці обступили його, схвильовані, як і він. — Це Фейн, і більше йому нема куди йти. Кинджал повинен бути у нього.

— Ми знайшли ще й білоплащників, — додав Перрин, зіскакуючи з сідла. — Сотні білоплащників.

— Білоплащники? — вигукнув Інґтар, наморщивши лоба. — Тут? Що ж, якщо вони нас не зачеплять, ми їх не чіпатимемо. Може, шончанці зіткнуться з ними, і це допоможе нам дістатися до Рога. — Погляд його впав на Верін, яка й далі сиділа біля вогнища. — Гадаю, ви скажете, Айз Седай, що мені варто було прислухатися до вас. Цей чоловік справді пішов до Фалме.

— Колесо плете, як бажає Колесо, — спокійно озвалася Верін. — Поряд із та’вереном стається те, що має статися. Можливо, Візерунок потребував цих додаткових днів. Візерунок усе точно розставляє по своїх місцях, а коли ми намагаємося щось переінакшити, а надто якщо до справи причетний та’верен, плетіння повертає нас до того місця Візерунка, де нам судилося бути. — Запало незручне мовчання, хоча вона, здавалося, цього і не помітила. Малювала собі недбало щось патичком на землі. — Проте тепер, гадаю, нам час спланувати наші подальші дії. Візерунок нарешті привів нас у Фалме. Ріг Валіра забрали до Фалме.

Інґтар присів навпочіпки перед багаттям навпроти неї.

— Коли стільки людей твердить одне і те ж, я схиляюсь до того, щоби повірити, а місцеві в один голос кажуть, що шончанці, схоже, не пильнують, хто заходить до Фалме чи звідти виходить. Я візьму з собою Гюріна і ще кількох людей до міста. Гюрін приведе нас Фейновим слідом до Рога... ну, а там буде видно.

Верін затерла ногою накреслене на землі колесо. Натомість провела дві короткі лінії, що кінцями сходилися в одну точку:

— Інґтар і Гюрін. І Мет, оскільки він може відчути кинджал, коли буде близько до нього. Ти ж хочеш їхати, Мете, чи не так?

Мета, здавалося, мучили сумніви, проте він рвучко кивнув головою:

— Я мушу, хіба ні? Мені треба знайти той кинджал.

Третя лінія додалася до перших двох, утворивши відбиток пташиної лапки. Верін скоса поглянула на Ранда.

— Я їду, — озвався він. — Саме через це я тут. — Дивні вогники засвітилися в очах Айз Седай — зблиск розуміння, і це не сподобалося Ранду. — Я маю допомогти Мету знайти кинджал, — різко промовив він, — а Інґтару — Ріг. — А ще Фейна, додав він подумки. Я мушу знайти Фейна. Лише б не було запізно.

Верін надряпала четверту лінію, перетворивши пташину лапку на несиметричну зірку.

— А хто ще? — спитала вона тихо, готова накреслити ще одну лінію.

— Я, — промовив Перрин, на долю секунди випередивши Лояла, який пробасив: «Гадаю, я би теж пішов».

І після цього Уно й інші шайнарці загомоніли, висловлюючи бажання доєднатися.

— Перрин зголосився перший, — сказала Верін так, наче це все вирішувало. Вона додала п’яту лінію, й обвела свій малюнок колом. Волосся на шиї Ранда стало дибки: він упізнав колесо, яке вона затерла раніше.

— Далі їдуть п’ятеро, — ледь чутно промовила вона.

— Але я насправді хотів би побачити Фалме, — запротестував Лоял. — Я ще не бачив Аритського океану. Окрім того, я можу нести скриньку, якщо Ріг усе ще знаходиться в ній.

— Краще візьміть з собою хоча б мене, мілорде, — сказав Уно. — Вам і лорду Ранду не завадить ще один меч на вашому боці, якщо ці кляті шончанці спробують вас зупинити.

Решта солдатів своїм бубонінням висловили ті ж резони.

— Не кажіть дурниць, — різко зупинила їх Верін. Погляд її очей змусив усіх замовчати. — Всі ви не можете їхати. Хай як неуважно ставляться шончанці до чужоземців, двадцять солдатів вони не зможуть не помітити, а ви виглядаєте саме солдатами, навіть без зброї. А буде вас двоє чи троє, байдуже. П’ятеро — саме стільки, скільки зможуть зайти до міста, не привертаючи до себе уваги, і дуже добре, що серед вас будуть три та’верени. Ні, Лояле, тобі теж доведеться залишитися. На мисі Томан нема оґірів. Ти один впадатимеш в око, як всі інші разом.

— А ви підете? — запитав Ранд.

Верін похитала головою:

— Ти забуваєш про дамані. — На цьому слові її рот скривився з відразою. — Єдине, чим я могла би допомогти вам, — це застосувати Силу, та цього робити не можна, інакше я накличу їх на вас. Навіть якщо їх не буде поряд, вони можуть відчути, коли жінка — чи чоловік, якщо вже про це йдеться, — направляє, хіба що направлятиметься дуже небагато Сили.

Вона не дивилася на Ранда, але йому здалося, що вона зумисно цього не робить, а Мет і Перрин раптом дуже зацікавилися тим, що у них під ногами.

— Чоловік! — пирхнув Інґтар. — Верін Седай, навіщо вигадувати ще нові проблеми? У нас їх і так доволі, і без уявного чоловіка, який начебто може направляти. Проте було би добре, якби ви були з нами. Якщо у нас виникне у вас потреба...

— Ні, ви повинні їхати самі. — Вона провела ногою по намальованому на землі колесі, почасти стерши його, а тоді обвела усіх їх уважним поглядом. — Далі їдуть п’ятеро.

Якусь мить здавалося, що Інґтар хоче ще щось сказати, але, зустрівшись із її спокійним поглядом, лише знизав плечима і повернувся до Гюріна:

— Як далеко до Фалме?

Нюхач почухав потилицю:

— Якщо вирушимо зараз і рухатимемося всю ніч, можемо бути там завтра ще до світанку.

— Тоді так ми і вчинимо. Більше часу я не марнуватиму. Всі, хто їде, сідлайте коней. Уно, я хочу, щоби ти з рештою людей поїхав за нами, але так, щоби вас ніхто не бачив, і не дозволяй нікому...

Інґтар продовжував робити вказівки, а Ранд тим часом позирнув на намальоване колесо. Тепер на малюнку залишилося зламане колесо, лише з чотирма спицями. Чогось від цієї картинки його пробрав мороз. Він відчув, що на нього дивиться Верін, і її темні блискучі очі були сторожкі, наче у птаха. Він зробив над собою зусилля, аби відвести погляд, і взявся збирати свої речі.

Ти дозволяєш фантазіям брати над собою гору, роздратовано сказав він сам собі. Нічого вона не може зробити, адже її там не буде.