Велике полювання

Розділ 27 Тінь серед ночі

— Не розумію, — поскаржився Лоял. — Я майже весь час вигравав. А тоді прийшла Дена, взялася до гри і все відіграла. Вигравала кожний кидок. Вона сказала, хай це буде невеличким уроком. Що вона мала на увазі?

Ранд та оґір йшли Висілком, покинувши «Виноградне гроно». Сонце червоною кулькою швидко скочувалося за обрій, уже наполовину заховавшися за ним, простеляючи за спинами приятелів довгі вечірні тіні. На вулиці було порожньо, лише одна з гігантських ляльок, траллок з цапиними рогами та мечем на поясі, рухалася в їхньому напрямку у супроводі п’ятьох чоловіків, що керували нею, смикаючи за довгі жердини. З інших вулиць Висілка, де купчилися розважальні зали і таверни, ще долинали звуки веселощів, але тут, на цій вуличці, двері вже були замкнені, а вікна закриті віконницями.

Ранд припинив вертіти в руках дерев’яний футляр із флейтою усередині й повісив його собі на плече. Так, мабуть, не варто мені було очікувати, що він кине все і піде зі мною, але принаймні поговорити зі мною він міг. Світло, як же я хочу, аби Інґтар нарешті з’явився! Сунувши руки в кишені, він знову наткнувся на цидулку Селін.

— Ти не думаєш, що вона... — Лоял затнувся й ніяково замовчав. — ...Адже не може бути, щоби вона махлювала? Усі посміхалися, наче вона показує якийсь фокус-покус.

Ранд щільніше загорнувся у плащ. Треба забирати Ріг і йти звідси. Якщо ми чекатимемо на Інґтара, може статися будь-що. Фейн прийде сюди рано чи пізно. Я маю випередити його. Чоловіки з лялькою були вже зовсім близько.

— Ранде, — зненацька промовив Лоял, — гадаю, це не...

Чоловіки раптом з грюкотом кинули жердини просто на брудну землю; траллок же, замість ляпнутися разом із жердинами, розчепірив руки і стрибнув до Ранда.

Часу роздумувати не було. Інстинктивним рухом Ранд вихопив меч із піхов, і той протяв сутінки блискучою дугою. «Місяць сходить над озерами». Траллок захитався й упав горічерева, зайшовшись бульканням та гарчанням, що змовкло не одразу.

На якусь мить усе завмерло. Тоді ляльководи — це мусили бути Друзі Морока, хто ж іще — перевівши погляд з розпростертого траллока на Ранда з мечем у руках та Лояла поряд із ним, розвернулися й кинулися навтьоки.

Ранд теж дивився на траллока. Порожнеча обступила його раніше, ніж рука встигла лягти на руків’я меча; саїдін сяяла йому в голові, ваблячи до себе й викликаючи нудоту. Зусиллям волі він змусив порожнечу зникнути й облизав пересохлі губи. Тепер, без оболонки порожнечі, він відчув, як морозом продирає по шкірі страх.

— Лояле, нам треба швидко повертатися до корчми. Гюрін там сам, а вони... — Ранд захрипів, бо його відірвала від землі довжелезна рука, притиснувши його власні руки до боків, так що він не міг поворухнутися. Волохата п’ятірня вхопила його за горло. Краєм ока він побачив у себе над головою ікласте рило. Страшенний сморід забив хлопцеві віддих мішаниною з прокислого поту та духу свинарні.

Але рука, що несподівано вхопила Ранда за горло, так само стрімко відлетіла вбік. Ранд приголомшено побачив, як товсті пальці оґіра лещатами затисли зап’ясток траллока.

— Тримайся, Ранде, — голос Лояла виказував його напруження. Іншою рукою оґір ухопив траллока за ту лапу, що ще тримала Ранда над землею. — Тримайся.

Оґір і траллок зчепилися в боротьбі, а Ранда теліпало з боку в бік. Раптом він відчув, що траллок випустив його. Похитуючись, Ранд відступив на два кроки вбік і розвернувся, піднявши меча.

Лоял обхопив траллока з кнурячим рилом ззаду і, вчепившись тому в зап’ясток однієї руки та передпліччя іншої, широко розвів їх. Оґір важко дихав від натуги, а траллок гортанно гарчав грубою нелюдською мовою і відкидав голову назад, силкуючись зачепити Лояла іклом. Чоботи супротивників рили землю.

Ранд намагався зайняти таку позицію, аби встромити меч у траллока, не зачепивши Лояла, та оґір і траллок кружляли у дикому танці так химерно, що він не бачив жодного просвіту.

З хрипким гарчанням траллок висмикнув ліву руку, але Лоял не дав йому звільнитися остаточно, піймавши його шию в захват і притягнувши до себе. Траллок кігтями дотягнувся до руків’я свого схожого на косу меча; він висів на його правому боці, пристосований для шульги, і лезо темної сталі помалу стало вислизати з піхов. І при цьому вони весь час рухалися, не давали Рандові змоги вдарити мечем, не ризикуючи черкнути Лояла.

Сила. З нею можна це зробити. Як — він не знав, але й не знав, що іще можна було вдіяти. Меч траллока вже наполовину темнів над піхвами. Щойно він витягне криве лезо — і Лояла не стане.

Проти своєї волі Ранд сформував порожнечу. Саїдін світила йому, кликала його. Наче в тумані, він пригадував часи, коли саїдін співала йому; але зараз вона лише притягувала його до себе, як аромат квітки вабить до себе бджолу, як купа гною приваблює до себе муху. Він відкрився саїдін, потягнувся до неї. Там нічого не було. Це було так само, як намагатися схопити світло. Пляма гнилі ковзнула в Ранда, бруднячи його, але потік світла не пішов крізь нього. Відчуваючи, як тягне, як вабить здалеку безум, Ранд робив відчайдушні спробу за спробою. І раз у раз знаходив лише гнилизну.

Раптом різким ривком Лоял віджбурнув траллока вбік із такою силою, що потвора покотилася шкереберть, вгатившись у стіну. Траллок ударився головою, пролунав гучний тріск, і він сповз по стіні, де й залишився лежати з головою, вивернутою під неймовірним кутом. Лоял завмер, дивлячись на нього, груди його важко здіймалися й опускалися.

Ранд якусь мить дивився на це з порожнечі, не розуміючи, що сталося. Втямивши, він негайно відпустив порожнечу разом зі зуроченим світлом і поспішив до Лояла.

— Я раніше ніколи не вбивав, Ранде, — тремтячим голосом видихнув Лоял.

— Інакше він убив би тебе, — відповів йому Ранд. Він стурбовано дивився на провулки, на вікна, затулені віконницями, на двері, закладені на засуви. Там, де було два траллоки, мають бути інші. — Мені шкода, що тобі довелося зробити це, Лояле, та інакше він нас обох убив би чи з нами трапилось би ще щось гірше.

— Знаю, але мені це не подобається. Навіть якщо це траллок. — Вказуючи в той бік, де в просвіті вулиці сідало сонце, оґір схопив Ранда за руку: — Он там ще один.

Проти сонця Ранд не міг роздивитися деталей, але, здається, до них наближалася ще одна група чоловіків з величезною лялькою. Може, тому, що тепер знав, куди дивитися, він помітив, що «лялька» надто природно рухала ногами, а голова з хоботом раз у раз підіймалася і нюшила повітря, хоч ніхто з чоловіків і не торкався прив’язаних до неї жердин. Він не думав, що траллок та Друзі Морока помітили їх із Лоялом крізь вечірні тіні, бо ті не пришвидшили кроків. Але хоч як, а було зрозуміло, що вони полюють на нього, і вони рухалися на них.

— Фейн знає, що я десь тут, на вулицях, — мовив він, поспіхом витираючи лезо об куртку мертвого траллока. — Він вислав їх знайти мене. Але він не хоче, аби траллоків помітили, інакше не став би їх маскувати. Якщо нам удасться дістатися людних вулиць, ми будемо в безпеці. Нам треба повертатися до Гюріна. Якщо Фейн знайде його, самого, і з Рогом...

Він потяг Лояла до найближчого провулка і повернув туди, звідки гучніше лунали сміх та музика, але їм вдалося пройти лише трохи, коли на порожній вулиці попереду з’явилася наступна група чоловіків із лялькою, що не була лялькою. Ранд і Лоял завернули за ріг. Вулиця повела їх на схід.

Щоразу, коли Ранд намагався рухатися на звуки музики та сміху, шлях йому перетинав траллок, і часто — нюшачи повітря, щоби взяти слід. Деякі траллоки полюють, покладаючись на нюх. Інколи, там, де ніхто його не міг бачити, траллок пересувався без супроводу. Кілька разів Ранду здалося, що цього траллока він уже бачив раніше. Потвори змикали кільце, аби не дати йому та Лоялу залишити безлюдні вулиці. Помалу їх відтісняли на схід, подалі від міста, від Гюріна, подалі від інших людей, гнали вузькими провулками, що потроху занурювалися в темряву, то підіймаючись схилами пагорбів, то спускаючись униз. Проминаючи будівлі, Ранд уважно в них вдивлявся. На превеликий жаль, високі будинки були надійно замкнені на ніч. Навіть якщо гамселити у двері, доки хтось відчинить, і навіть якщо їх із Лоялом впустять, жодні двері не зупинять траллока. Це лише збільшить число жертв.

— Ранде, — зауважив нарешті Лоял, — більше нема куди йти.

Вони дісталися східного краю Висілка; високі будинки праворуч й ліворуч від них були останніми. На горішніх поверхах вікна ще світилися, наче на глум, але вікна й двері поверхів нижніх були міцно зачинені. Попереду лежали пагорби, загорнуті в напівтемряву, голі, без жодного фермерського будиночка. Крізь сутінь він роздивився, що один із більших пагорбів, десь за милю від них, обведений високими мурами — ті біліли примарами, — а за мурами темніли неясні абриси будівель.

— Коли вони випхають нас звідси, їм уже не треба буде ховатися від сторонніх очей, — зауважив Лоял.

Ранд вказав рукою на стіни навколо пагорба.

— Ці стіни можуть зупинити траллока. Це, певно, маєток якогось лорда. Може, нас туди впустять. Оґір і чужоземний лорд, га? Цей камзол рано чи пізно мав стати у пригоді.

Він подивився уздовж вулиці, якою вони прийшли. Траллоків поки що не було видно, але він про всяк випадок завів Лояла за ріг будинку.

— Мені здається, це господа ілюмінаторів, Ранде. А ілюмінатори ревно зберігають свої секрети. Гадаю, з’явися тут Ґалдріан власною персоною, вони б і його не впустили за цю стіну.

— І в яку халепу ви вскочили цього разу? — пролунав знайомий жіночий голос, а через мить війнуло гірким ароматом парфумів.

Ранд широко розкрив очі: з-за рогу, який вони щойно обігнули, до них прямувала Селін, і її біла сукня ясніла крізь присмерк.

— Як ви сюди потрапили? Що ви тут робите? Вам треба тікати, і то негайно. Біжіть! За нами женуться траллоки.

— Я бачила. — Голос її звучав холодно, але спокійно-незворушно. — Я пішла вас шукати й побачила, що ви дозволяєте траллокам заганяти себе, наче ті вівці. Як може чоловік, що володіє Рогом Валіра, дозволити так із собою поводитися?

— Я не прихопив його із собою, — огризнувся він, — і я не розумію, яка мені була б з нього користь? Я ж не став би викликати мертвих героїв прийти й порятувати мене від траллоків. Селін, вам треба забиратися звідси. Негайно!

Він визирнув з-за рогу.

На відстані ста кроків, не більше, з сусіднього провулка сторожко вистромилася рогата голова траллока. Потвора нюшила повітря. Велика тінь поруч із нею мала належати ще одному траллоку. І Ранд помітив ще й менші тіні. Друзі Морока.

— Надто пізно, — пробурмотів Ранд. Він пересунув футляр із флейтою, стягнув із себе плащ і накинув його жінці на плечі. Плащ був достатньо довгий, під ним цілковито сховалася її біла сукня, і він ще волочився по землі. — Вам доведеться притримувати його, коли бігтимете, — сказав він їй. — Лояле, якщо вони не впустять нас усередину, ми знайдемо спосіб прокрастися туди непомітно.

— Але ж, Ранде...

— Волієш зачекати тут на траллоків? — Він підштовхнув Лояла, і коли той зрушив із місця, подав руку Селін, аби разом з нею побігти вслід. — Знайди таку стежку, щоб нам в’язи собі не скрутити.

— Ви дозволяєте собі нервуватися, — зауважила Селін. Здавалося, не відставати від Лояла у напівпомерклому світлі їй вдавалося легше, ніж Рандові. — Шукайте Єднання і зберігайте спокій. Той, на кого чекає велич, повинен завжди бути спокійним.

— Вас можуть почути траллоки, — відповів Ранд. — Я не шукаю величі.

Йому здалося, що він розчув, як вона роздратовано хмикнула.

Іноді вони спотикалися на підступних камінцях, але шлях крізь пагорби виявився неважким, навіть попри присмеркові тіні. Люди давно перевели на дрова усі дерева і навіть чагарник зі схилів. Тут не було жодної рослинності, крім високої, до колін, трави, і вона м’яко шелестіла у них під ногами. Здійнявся легенький нічний вітерець. Ранд боявся, що він може донести до траллоків їхній запах.

Лоял зупинився, коли вони дісталися стіни. Стіна була вдвічі вища за нього — кам’яна, вкрита білуватою штукатуркою. Ранд озирнувся, вдивляючись у бік Висілка. Від міських стін, наче спиці гігантського колеса, тяглися смуги освітлених вікон.

— Лояле, — тихо промовив він, — ти їх бачиш? Вони йдуть за нами?

Оґір кинув погляд у напрямку Висілка і сумно кивнув:

— Я бачу лише кількох траллоків, але вони рухаються сюди. Біжать. Ранде, я справді не думаю...

Селін обірвала його:

— Якщо він хоче увійти, Деревний брате, йому знадобляться двері. Такі, як оці. — Вона вказала на пляму, що темніла на білій стіні трохи віддалік. Навіть почувши це, Ранд не був упевнений, що це насправді двері, але коли вона, наблизившись, узялася за них, двері відчинилися.

— Ранде, — почав було Лоял.

Ранд підштовхнув його до дверей:

— Не зараз, Лояле. І тихо. Ми ховаємося, не забув?

Він завів своїх супутників усередину і зачинив за собою двері. В стіні були скоби для засува, але засува ніде не було видно. Нікого ці двері не зупинять, але, може, траллоки засумніваються, заходити сюди чи ні.

Вони опинилися на доріжці, що вела схилом угору, пролягаючи між двох довгих споруд без вікон. На перший погляд вони здалися йому кам’яними, але потім він додивився, що білий тиньк нанесений на дерев’яні стіни. Тим часом так стемніло, що стіни, відбиваючи місячне сяйво, здавалося, світилися.

— Хай нас краще затримають ілюмінатори, ніж схоплять траллоки, — пробурмотів Ранд, починаючи підійматися пагорбом.

— Але про це я ж і намагаюся тобі сказати, — заперечив Лоял. — Я чув, ілюмінатори убивають тих, хто вдирається в їхні володіння. Вони суворо оберігають свої секрети й не зволікають з розправою.

Ранд став як укопаний і озирнувся на двері. За ними, як і раніше, були траллоки. Хай там що, але краще мати справу з людьми, ніж з ними. Можливо, йому вдасться вмовити ілюмінаторів їх відпустити; траллоки ж спершу вбивають, а вже потім слухають.

— Мені шкода, що я втягнув вас у це, Селін.

— Небезпека — це справді щось особливе, — стиха промовила вона. — Досі ви справлялися непогано. То подивимось, що ми тут знайдемо?

Ледь зачепивши Ранда, проходячи повз, Селін попростувала доріжкою вглиб подвір’я. Ранд пішов за нею, відчуваючи, як гіркуватий аромат її парфумів забиває йому дух.

На вершині пагорба доріжка закінчилася широким плацом. Гладесенько вирівняне глиняне покриття, майже таке ж світле, як тиньк, з усіх боків було оточене ще білішими глухими стінами будівель з чорними, зануреними в тінь вузенькими провулками між ними. А от праворуч від себе Ранд побачив будинок із вікнами, і світло з них, падаючи на глиняний плац, малювало жовті прямокутники на білястій глині. Ранд позадкував у темряву, бо на плацу, повільно перетинаючи відкритий простір, раптом з’явилися чоловік та жінка.

Одягнені вони були аж ніяк не по-кайренськи. Чоловік мав на собі штани, такі ж пишні, як і рукави його сорочки, і, як і сорочка — яскраво-жовті, густо гаптовані. Вишивка прикрашала й сорочку на грудях. Сукня жінки, також з вибагливо розшитим ліфом, в місячному світлі здавалася блідо-зеленою, а волосся у неї було заплетене в безліч коротеньких косиць.

— То ти кажеш, усе готово? — наполегливо запитала жінка. — Ти впевнений, Таммузе? Все?

Чоловік розвів руками:

— Ти завжди переперевіряєш за мною, Елудро. Все готово. Демонстрацію можна починати будь-коли, хоч і зараз.

— Чи всі ворота та двері замкнені? А чи замкнені?.. — Слова стихли, бо пара віддалялася, прямуючи до дальнього кінця освітленого будинку.

Ранд вивчав плац, що розкинувся перед ним, не розуміючи, що саме він бачить. Просто посередині тягнувся вгору ліс вертикальних трубок, встановлених на широкі дерев’яні платформи. Їх було кілька десятків, заввишки як Ранд і у фут, а то й більше, завширшки. Від кожної трубки по землі тягнувся темний перекручений шнур, забігаючи за невисоку стінку, завдовжки десь кроків зо три, що виднілася у кінці плацу. По периметру плац оточували всілякі дерев’яні підставки, кобильниці, стелажі, завалені піддонами, трубками, рогульками та найрізноманітнішими незрозумілими штуковинами.

Всі феєрверки, що їх Ранд бачив досі, можна було втримати в одній руці, і це було все, що він про них знав. Ну, може, ще те, що вони вибухають з оглушливим ревінням, або ж зі свистом проносяться над землею, вивергаючи іскри, що закручуються спіраллю, або вистрілюють у повітря. Поставляючи феєрверки, ілюмінатори завжди суворо попереджали, що спроба їх відкрити може закінчитися вибухом. Та й у будь-якому разі феєрверки коштували надто дорого, аби Рада Селища дозволила торкатися їх першому-ліпшому. Він добре пам’ятав, як Мет одного разу спробував це зробити; цілий тиждень з Метом ніхто не розмовляв, крім хіба що його власної матері. Єдине, що розпізнав Ранд серед цієї мішанини дивовижних речей, — це шнури. Запали. Він знав, що саме вони призначені для того, аби феєрверки підпалювати.

Кинувши останній погляд на двері, що так і залишилися незачиненими, він жестом покликав своїх супутників і повів їх в обхід труб. Якщо вони шукають місце, де можна сховатися, він волів бути якнайдалі від цих дверей.

Для цього їм довелося пробиратися вздовж стелажів, і Ранд тамував подих щоразу, коли чіпляв плечем якийсь із них. Штукенції на полицях від найменшого поштовху перекочувались і брязкотіли. На вигляд усі вони здавалися зробленими з дерева, ніде не помітно було металевих частин. Уявити лишень, який гуркіт здійметься, якщо перевернути один зі стелажів! З пострахом позирав він і на високі трубки, пригадуючи, якого тріску наробила колись одна така, завбільшки як палець. Якщо ці труби теж були феєрверками, він волів триматися від них якнайдалі.

Лоял постійно бурчав щось собі під ніс, а надто коли наштовхнувся на одну з підставок, а тоді так стрімко відскочив назад, що налетів на іншу. Оґір просувався вперед, оповитий суцільним дзенькотом та власним бурмотінням.

А от Селін зберігала абсолютний спокій. Вона крокувала так невимушено, наче вони йшли звичайною міською вулицею. Вона нічого не зачіпала і рухалася беззвучно, хоч і не намагалася притримувати на собі плащ. Її біла сукня, здавалося, осяйніша від стін. Ранд поглядав на освітлені вікна, очікуючи, що звідти ось-ось хтось визирне. Достатньо буде кинути згори на подвір’я однісінький погляд — і все: Селін неможливо не помітити, одразу вдарять на сполох.

Утім, у вікнах ніхто не з’являвся. Ранд зітхнув було з полегшенням, коли вони дісталися низенької стінки, за якою були інші доріжки і темніли якісь будівлі, але тут Лоял зачепив плечем ще один стелаж, біля самісінької стінки. На ньому лежало з десяток м’яких на вигляд паличок, завдовжки як Рандова рука, і кінчики у них диміли. Стелаж упав майже нечутно, димливі палички розкотились по землі, зустрівшись з одним із ґнотів. Той із тріском і шипінням загорівся, і вогонь побіг до однієї із високих труб.

На мить Ранд завмер, вирячивши очі, а тоді пошепки гукнув:

— За стінку, хутко!

Селін гнівно огризнулася, коли він штовхнув її на землю. Він постарався прикрити її собою, Лоял тулився поряд. Ранд очікував вибуху, не будучи впевненим, чи залишиться щось від стіни, що наразі їх захищала. Глухий важкий удар, який він почув, відчутно передався і через землю. Обережно він припіднявся, визирнувши поверх стінки. Селін боляче тицьнула його кулаком під ребра і випручалася з-під нього, випаливши прокляття незнайомою йому мовою, проте Ранду було не до цього.

Цівка диму струмувала з отвору однієї з труб. І все. Він недовірливо похитав головою. Якщо це все...

З громовим гуркотом у вже геть потемнілому небі розквітла величезна червоно-біла квітка, а тоді, розсипаючись іскрами, почала повільно танути.

Він ще дивився на неї широко розплющеними очима, коли у будинку з освітленими вікнами вибухнув галас. Усі вікна зачорніли головами чоловіків та жінок, які щось кричали, тицяючи пальцями в темряву.

Ранд із розпачем кинув погляд на темний провулок — до нього було якихось десять кроків. Але варто ступити лише один крок, і вони опиняться перед очима усіх тих людей біля вікон. Від будинку почулося тупотіння ніг.

Він пригнув Лояла та Селін до стіни, сподіваючись, що вони здалеку здадуться ще одними тінями.

— Не рухайтесь і мовчіть, — прошепотів він. — Це наш єдиний шанс.

— Інколи, — тихо промовила Селін, — якщо зовсім не рухатися, ніхто не може тебе побачити. — Схоже, вона анітрохи не хвилювалася.

З того боку стіни, за якою вони лежали, лунав тупіт чобіт, люди гасали туди-сюди, а роздратовані голоси все ближчали. Найзавзятіше галасувала одна з жінок. Ранд упізнав голос Елудри.

— Ти просто блазень, Таммузе! Ти свиня, ось ти хто! Ти син кози, Таммузе! Одного дня ти нас усіх повбиваєш!

— Я тут ні до чого, Елудро, — запротестував чоловічий голос. — Я був упевнений, що розклав усе по місцях, а ці ґноти, вони...

— Нічого не кажи мені, Таммузе! Свиня не повинна розмовляти людською мовою! — Елудра змінила тон, відповідаючи на запитання іншого чоловіка: — У нас нема часу зробити ще один. Ґалдріану сьогодні доведеться вдовольнитися тими, що лишилися. І тим, що вибухнув завчасно. А ти, Таммузе, наведеш тут лад, а завтра вирушиш з возами по гній. А якщо сьогодні ввечері ще щось піде не так, я тобі навіть гній купувати не довірю!

Кроки затупали в напрямку будинку під акомпанемент лайки Елудри, тоді затихли. Таммуз залишився на подвір’ї, бідкаючись собі під ніс, нарікаючи на несправедливість і рахубу, що впала на нього.

Ранд затамував дихання, коли чолов’яга наблизився до перевернутих полиць. Притиснувшись до стіни, намагаючись злитися з тінню, він бачив спину і плече Таммуза. Варто тому повернути голову вбік, і він неминуче побачить Ранда і всіх решту. Продовжуючи ремствувати, Таммуз поскладав запали на стелаж і побрів у напрямку будинку, куди ще раніше повернулися інші ілюмінатори.

Полегшено видихнувши, Ранд провів Таммуза очима, а тоді знову пригнувся. У вікнах ще виднілися обличчя.

— Навряд чи нам сьогодні поталанить ще раз, — прошепотів він.

— Кажуть, що фортуна великих — справа їхніх рук, — стиха відказала Селін.

— Будь ласка, припиніть це, — стомлено промовив він.

Він волів би, аби її парфуми не паморочили так йому голову, не плутали йому думки. Не міг забути відчуття її тіла, коли притиснув її до землі — водночас податливе і пругке, — і це бентежило його також.

— Ранде? — Лоял визирав з-за протилежного від будинку краю стінки. — Гадаю, нам сьогодні знадобиться ще трохи везіння.

Ранд поворухнувся, визирнув поверх плеча оґіра. По той бік плацу, на стежці, що вела від незамкнених дверей, тупцювали три траллоки, сторожко позиркуючи з темряви на освітлені вікна. Біля одного з вікон ще залишалася жінка; схоже, вона не бачила траллоків.

— Отже, — тихо промовила Селін, — тепер ми в пастці. Ці люди можуть убити вас, якщо схоплять. Траллоки вб’ють напевно. Але, можливо, ви здатні розправитися з траллоками так швидко, що вони не встигнуть навіть пискнути. Можливо, ви здатні не дати цим людям вбити вас заради збереження їхніх маленьких таємниць. Ви можете не шукати величі, але таке до снаги тільки великому.

— Не розумію, з чого тут радіти, — відказав Ранд.

Він намагався викинути з голови її запах, відчуття її тіла, і порожнеча майже зімкнулася навколо нього. Він відкинув обійми порожнечі. Траллоки, здається, й досі їх не помічали. Він знову сховався у тінь, дивлячись на найближчий темний провулок. Щойно вони ступлять крок у тому напрямку, траллоки їх одразу ж помітять, так само як і жінка біля вікна. І тоді залишиться лише одне: хто схопить їх першими — траллоки чи ілюмінатори.

— Ваша велич ощасливить мене, — сердито промовила Селін. — Мабуть, мені варто на певний час залишити вас відшукувати свій шлях самому. Якщо ви не хочете прийняти велич, коли вона вже у ваших руках, можливо, ви заслуговуєте смерті.

Ранд навіть не повернув голови в її бік.

— Лояле, ти не бачиш, чи нема в тому провулку ще одних дверей?

Оґір похитав головою:

— Тут занадто світло, а там занадто темно. Я би побачив, якби був у провулку.

Ранд торкнувся свого меча.

— Візьми Селін. Щойно побачиш двері — якщо ти їх побачиш, — гукни, і я вас дожену. Якщо там не буде дверей, підсадиш її нагору, аби вона перелізла через стіну.

— Добре, Ранде. — В голосі Лояла відчувалася тривога. — Але коли ми побіжимо, ці траллоки кинуться за нами, незалежно від того, дивиться хтось із вікон чи ні. Навіть якщо там знайдуться двері, вони насідатимуть нам на п’яти.

— Залиш на мене траллоків. — Три траллоки. Я міг би впоратися, залучивши Порожнечу. Згадка про саїдін усе вирішила. Надто багато дивних речей траплялося, коли він дозволяв чоловічій половині Єдиної Сили підібратися впритул до нього. — Я приєднаюся до вас, як тільки зможу. Вперед! — Він відвернувся, аби кинути погляд поверх стіни на траллоків.

Краєчком ока він помітив, наче велика темна пляма, що була Лоялом, зрушила з місця, а поряд із нею заясніла біла сукня Селін, що вибивалася з-під плаща. Один із траллоків по той бік лісу трубок збуджено тицьнув у їхній бік, проте вся трійця ще вагалася, поглядаючи на вікно, звідки все ще визирала жіноча постать. Їх троє. Має бути якийсь вихід. Не порожнеча. Не саїдін.

— Тут є двері! — притишено гукнув Лоял. Один із траллоків ступив крок уперед, з тіні, а решта посунули за ним, тримаючись купно. Наче з далекої далечіні Ранд почув, як вигукнула щось жінка біля вікна, як крикнув щось Лоял.

Не роздумуючи, Ранд схопився на ноги. Він мусив будь-що зупинити траллоків, а інакше вони покінчать і з ним, і з Лоялом, і з Селін. Він схопив одну димливу паличку і метнувся до найближчої трубки. Та захиталася, похилилася, а він схопився за квадратну дерев’яну основу; тепер трубка була націлена просто на траллоків. Вони невпевнено зупинилися — жінка біля вікна пронизливо заволала, — а Ранд тицьнув жевріючим кінцем палички у ґніт, у тому місці, де той приєднувався до трубки.

Глухий ляскіт пролунав миттєво, і масивна дерев’яна основа вгатила йому в живіт, збиваючи з ніг. Громовий гуркіт розірвав ніч, а сліпучий фонтан світла протнув темряву.

Кліпаючи очима, кашляючи в густому, їдкому диму, Ранд, хитаючись, підвівся, у вухах дзвеніло. Він ошелешено дивився перед собою. Половина трубок і всі стелажі завалилися набік, а один ріг будинку, біля якого стояли траллоки, наче лизь злизав, обламані кінці дощок та кроков уже бралися полум’ям. Від траллоків і сліду не лишилося.

Крізь дзвін у вухах Ранд чув, як галасують у будинку ілюмінатори. Спотикаючись, він зірвався на хисткий біг, заглибився в провулок. На півдорозі хлопець перечепився за щось, заплутався ногою і зрозумів, що це його плащ. Він підхопив його, не зупинившись. У нього за спиною ніч сповнилася лементом ілюмінаторів.

Лоял нетерпляче підскакував біля розчахнутих дверей. І він був сам.

— Де Селін? — видихнув Ранд.

— Вона повернулася туди, Ранде. Я намагався її зупинити, але вона вислизнула мені з рук.

Ранд розвернувся обличчям до будинку. Дзвін у вухах не стихав, і він ледь розрізняв окремі вигуки. Завдяки полум’ю тепер там було видно як удень.

— Кошики з піском! Кошики з піском, хутко!

— Це катастрофа! Катастрофа!

— Вони побігли он туди!

Лоял учепився Рандові в плече:

— Ти їй не допоможеш, Ранде, а надто коли сам потрапиш їм у руки. Нам треба забиратися звідси. — Хтось з’явився в просвіті провулка, темна постать на тлі заграви, вказав на них рукою. — Ходімо, Ранде!

Ранд дозволив оґіру витягти себе крізь двері в темряву. У них за спинами сяйво пожежі блякло, поки не перетворилося на далеку заграву, а вогні Висілка побільшали та пояскравішали. Ранду майже хотілося зустрітися з траллоками, з кимось, з ким можна було би відвести душу. Проте навколо лише нічний вітерець хвилював високу траву.

— Я намагався її зупинити, — промовив Лоял, порушивши тривале мовчання. — Ми точно не могли нічого вдіяти. Вони просто би схопили і нас, от і все.

— Знаю, Лояле, — зітхнув Ранд. — Ти зробив усе, що міг. — Він розвернувся і ступив кілька кроків, дивлячись на заграву. Червоний відблиск наче поменшав; вочевидь, ілюмінатори успішно гасили пожежу. — Я мушу якось допомогти їй. — Як? Саїдін? Сила? Він здригнувся. — Мушу.

Вони пройшли освітленими вулицями Висілка, загорнувшись у мовчання, крізь яке не могли пробитися звуки веселощів, що лунали навколо. Коли ж увійшли до «Оборонця Драконової Стіни», корчмар знову зустрів їх із тацею в руках. На таці лежав пергамент, запечатаний білою печаткою.

Ранд узяв пергамент, глянув на печатку: півмісяць і зірки.

— Хто це залишив? Коли?

— Якась стара жінка, мілорде. Близько чверті години тому, не більше. Служниця, хоч вона й не сказала, з якого Дому. — Куале посміхнувся, наче показуючи, що він знається на секретах.

— Дякую, — сказав Ранд, усе ще розглядаючи печатку.

Коли друзі підіймалися сходами, корчмар проводжав їх задумливим поглядом.

Побачивши Лояла та Ранда, що заходили у кімнату, Гюрін витяг люльку з рота. На столі перед Гюріном лежав його короткий меч та мечолам, і він дбайливо натирав їх ганчіркою з мастилом:

— Довгенько ви гостювали у менестреля, мілорде. З ним усе добре?

Замислившись, Ранд відповів не одразу:

— Що? З Томом? Так, з ним...

Зламавши великим пальцем печатку, він розгорнув пергамент і взявся читати:

Коли я гадаю, ніби знаю, що Ви збираєтесь робити, Ви робите щось геть інше. Ви — небезпечний чоловік. Можливо, незабаром ми знову будемо разом. Подумайте про Ріг. Подумайте про славу. І думайте про мене, бо Ви мій назавжди.

Підпису знову не було, лише кілька рядків, написаних характерним крученим почерком.

— Невже всі жінки — божевільні? — запитав Ранд, звертаючись до стелі. Гюрін лише знизав плечима. Ранд бебехнувся на стілець, той, що, висновуючи з габаритів, призначався для оґіра; ноги не діставали підлоги й теліпалися в повітрі, але Ранд не звертав на це уваги. Він дивився на скриньку, закутану в ковдру, що краєчком виглядала з-під Лоялового ліжка. Подумайте про славу. — Як же я хочу, щоб Інґтар з’явився тут якнайшвидше!