Велике полювання

Розділ 1 Пломінь Тар Балона

Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами, які переростають у міфи та відходять у небуття, коли знову настає Епоха, що їх сотворила. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Судних горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер усе ж таки був.

Народившись серед чорних гостроверхих шпилів, де смерть блукає високими перевалами, досі прихованими від значно небезпечніших речей, вітер помчав на південь, понад дрімучим Великим Гнилоліссям, яке понівечив і спаскудив дотик Морока. Нудотно-солодкавий запах тліну звіявся, щойно вітер перетнув ту невидиму лінію, що її люди називають Шайнарським рубежем, де весняний цвіт густо обліпив дерева. Вже мало би настати літо, однак весна забарилася, і земля наче впала в шаленство, щоби навернути згаяне. Блідо-зелена брость рясніла на кожному кущі, і червоні пуп’янки проростали з кожної гілки. Наче на смарагдових ставках, вітер здіймав брижі на селянських полях, де майбутній урожай майже на очах пнувся догори.

Дух смерті майже вивітрився задовго до того, як вітер долетів до пагорбів, на яких покоїлося оперезане кам’яними мурами місто Фал Дара, а відтак розбився об фортечну вежу у самому його центрі — вежу, на вершині якої, здавалося, витанцьовують двоє чоловіків. Захищене кріпким і високим муром, Фал Дара — як цитадель, так і місто — ще ніколи не було завойоване, ніколи не було зраджене. Вітер застогнав поміж ґонтових дахів, навколо високих кам’яних димарів і ще вищих веж, заквилив, як на поминках.

Роздягнений до пояса, Ранд аль’Тор здригнувся від холодного дотику вітру, а його пальці зімкнулися на довгому руків’ї тренувального меча. Гаряче сонце вмивало його груди потом, а темно-рудаве волосся на голові просто злиплося. Він зморщив ніс, відчувши легкий запах повітряного закруту, однак не пов’язав цей запах із образом розритої старої могили, що було промайнув йому в голові. Він заледве чи зауважив той запах, як і той образ, оскільки намагався тримати свій розум порожнім, проте інший чоловік, що разом із ним перебував на вершині вежі, постійно вдирався у цю порожнечу. Майданчик на вежі мав десять кроків завширшки і був оточений зубчастою стіною, що сягала грудей. Достатньо просторий, ще й занадто, окрім хіба що коли ділиш його з Охоронцем.

Незважаючи на юний вік, Ранд був вищим від більшості чоловіків, проте й Лан удався зростом, а крім того, був м’язистішим, хоч і не таким широкоплечим. Охоронець обв’язав чоло вузенькою поворозкою із плетеної шкіри, завдяки чому волосся не падало йому на обличчя — обличчя, яке здавалося витесаним із необробленого каменю, обличчя без жодної зморшки, що наче контрастувало із проблисками сивини на його скронях. Попри спеку та напругу, на його грудях та руках лише ледь проблискували бісеринки поту. Ранд вдивлявся у крижані блакитні очі Лана у пошуках хоч якогось натяку на його наміри. Охоронець жодного разу не кліпнув, а тренувальний меч у його руках літав плавно і впевнено, мовби перетікаючи з однієї позиції в іншу.

Тренувальний меч, що мав замість леза в’язку тонких дерев’яних тичин, гучно ляскав, коли об щось ударявся, залишаючи на тілі сліди. Ранд аж занадто добре запізнав це. Три тонкі червоні смуги на ребрах уже діймали його, а ще одна обпекла на плечі. Він докладав усіх зусиль, щоби уникнути таких прикрас. На тілі Лана не було жодного знаку.

Як його вчили, Ранд подумки сформував єдиний пломінь і зосередився на ньому, намагаючись спалити завдяки йому всі емоції та почуття, щоби створити всередині себе порожнечу, прогнавши звідти навіть думки. І настала порожнеча. І як уже часто траплялося останнім часом, ця порожнеча не була ідеальною, світло усе ще зоставалося, чи якщо точніше — відчуття мерехтливого світла посеред тиші. Цього йому заледве вистачило. Його поглинув прохолодний супокій порожнечі, він став одним цілим із тренувальним мечем, з гладенькими камінцями під підошвами його чобіт, навіть із Ланом. Усе зробилося одним цілим, і він рухався бездумно у ритмі, що повторював кожен крок і кожен порух Охоронця.

Знову здійнявся вітер і приніс на крилах передзвін з міста. Хтось досі святкує довгожданий прихід весни. Стороння думка промайнула на крилах світла через порожнечу, стривоживши її, і тренувальний меч замиготів у руках Охоронця, який наче прочитав Рандові думки.

Упродовж нескінченної хвилини на верхівці вежі чутно було лише швидке лясь-лясь-лясь зв’язаних тичин, що вдарялися одна об одну. Ранд навіть не намагався дотягнутися до свого супротивника, оскільки міг лише ухилятися від Ланових випадів. Відбиваючи атаки Охоронця в останню мить, він змушений був відступати. Вираз обличчя Лана не змінився, зате тренувальний меч у його руках ніби ожив. Раптом замашний удар Охоронця посеред руху змінився прямим випадом. Заскочений зненацька, Ранд ступив назад, уже морщачись від удару, позаяк розумів, що цього разу він не зможе його уникнути.

Вітер застогнав на вежі... і спіймав його у пастку. Так наче повітря раптом перетворилося на кисіль, огорнувши його коконом. І почало штовхати його уперед. Час і рух уповільнилися, він із жахом спостерігав, як Лановий навчальний меч наближався до його грудей. В ударі не було нічого ні сповільненого, ані м’якого. Його ребра затріщали, ніби хтось уперіщив його молотом. Хлопець закректав, однак вітер не дозволив йому відхилитися, а натомість штовхав уперед. Тичини у Лановому навчальному мечі вигнулися і зігнулися — і все це надзвичайно повільно, як здавалося Ранду, — а відтак розлетілися на друзки, їхні гострі кінці націлилися йому в серце, проколовши зазубринами шкіру. Біль прошив тіло, а вся шкіра, здавалося, була посмугована. Він увесь пашів жаром, так наче сонце раптом щосили спалахнуло, щоби засмажити його, як бекон на сковорідці.

Скрикнувши, Ранд сахнувся і, зашпортавшись, ударився спиною об кам’яну стіну. Тремтячою рукою він торкнувся порізів на грудях і з недовірою підніс закривавлені пальці до своїх сірих очей.

— Що то був за дурнуватий випад, овечий пастуше? — скреготнув Лан. — Ти мав би це вже давно знати або хоча б пам’ятати, якщо не забув усього того, що я намагався тобі втокмачити. Дуже тебе?.. — Він урвав мову, коли Ранд глянув на нього.

— Це вітер, — Рандові пересохло в роті. — Він... він штовхнув мене! Він... він був твердий, наче стіна!

Охоронець мовчки поглянув на нього, потім простягнув йому руку. Ранд схопився за неї — і Лан посмиком поставив його на ноги.

— Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся, — нарешті озвався Лан, але за гаданим спокоєм його тону у словах вчувалася тривога. Це вже само собою було дивним. Охоронці, ці напівлегендарні воїни на службі в Айз Седай, рідко проявляли емоції, а Лан і поготів. Він відкинув розтрісканий тренувальний меч убік і притулився до стіни там, де лежали їхні справжні мечі, подалі від місця їхнього тренування.

— Але не такі, — заперечив Ранд. Він приєднався до Охоронця, сівши навпочіпки спиною до каменю. Таким чином верх стіни височів над його головою, сяк-так захищаючи від вітру. Якщо це взагалі був вітер. Ще жоден вітер не відчувався таким... твердим... як цей. — Яку затишку! А може, навіть і в Гнилоліссі таке не трапляється.

— Для такого, як ти... — Лан стенув плечима, ніби це все пояснювало. — Коли ти вже поїдеш, овечий пастуше? Минув уже місяць, відколи ти заявив, що їдеш, а я гадав, що вже через три тижні ти подасися на всі чотири вітри.

Ранд здивовано витріщився на нього. Лан поводився так, наче нічого не трапилося! Насупившись, він відклав навчальний меч і натомість поклав собі на коліна свій справжній. Його пальці пробігли по довгому, обтягнутому шкірою руків’ю із бронзовою чаплею. Ще одна чапля бронзовіла на піхвах, і ще одна була вигравіювала на лезі, що зараз покоїлось у піхвах. Йому й досі було трохи дивно, що у нього є меч. Будь-який меч, а тим паче меч із клеймом майстра клинка. Він був фермером із Межиріччя, такого далекого тепер. Можливо, далекого назавжди. Він був вівчарем, як і його батько. Я був вівчарем. А тепер хто? Його батько подарував йому меча зі знаком чаплі. Тем — мій батько, що би хто не казав. Йому б хотілося, щоб його власні думки не звучали так, ніби він намагався переконати сам себе.

І знову Лан, здавалося, прочитав його думки.

— У Порубіжних землях, овечий пастуше, якщо чоловік виховує дитину, ця дитина вважається його, і ніхто не може заперечити.

Зиркнувши з-під лоба, Ранд проігнорував слова Охоронця. Це були його справи, і нічиї більше.

— Я хочу навчитися ним користуватися. Мені потрібно. — Носіння меча зі знаком чаплі уже принесло йому чимало проблем. Не кожен знав, що цей знак означає, і не кожен навіть помічав його, і все ж таки клинок із чаплею, особливо в руках юнака, що заледве чи й доріс до віку зрілого, привертав небажану увагу. — Мені деколи вдавалося блефувати, коли я не міг утекти, а крім того, мені щастило. Але що буде, коли я не зможу втекти, не зможу блефувати і моє везіння закінчиться?

— Ти міг би його продати, — обережно сказав Лан. — Такий меч — рідкість навіть серед мечів зі знаком чаплі. І гроші добрі за нього виручив би.

— Ні! — Цю ідею він обдумував не раз, тож зараз відкинув її з тієї ж причини, що й раніше, і тим завзятіше, позаяк її озвучив сторонній. Доки він у мене, я маю право називати Тема батьком. Він мені його дав, і тому я маю таке право. — Я гадав, що будь-який меч зі знаком чаплі є рідкістю.

Лан позирнув на нього.

— Значить, Тем тобі не розповів? Він мусить знати. Хіба що він не повірив. Багато хто не вірить. — Він схопив свого меча, майже близнюка Рандового, якщо не зважати на відсутність чапель, й оголив його. Лезо, ледь вигнуте і загострене з одного боку, виблискувало сріблом у сонячному світлі.

Це був меч королів Малкіру. Лан не говорив про це — він навіть не любив, щоб інші говорили про це, — хоча аль’Лан Мандраґоран був лордом Семи Веж, лордом Озер і некоронованим королем Малкіру. Зараз Сім Веж лежать у руїнах, а Тисяча Озер перетворені у кублище скверни. Малкір поглинуло Велике Гнилолісся, а з усіх малкірських лордів живим залишився тільки один.

Пліткували, що Лан став Охоронцем, поєднавшись із Айз Седай, щоби мати можливість шукати смерті у Гнилоліссі і з’єднатися нарешті зі своїми кровними. Ранд справді не раз бачив, як Лан зазирав смерті у вічі без видимого страху за власну безпеку, проте понад власне життя і безпеку він переживав за Морейн — Айз Седай, з якою його пов’язували таємничі узи. Ранд не вірив, що Лан насправді шукатиме смерті, доки живе Морейн.

Обертаючи меча у промені світла, Лан заговорив.

— Під час Війни Тіні сама Єдина Сила використовувалася як зброя, та й зброю виготовляли за допомогою Єдиної Сили. Деякі види такої зброї використовували Єдину Силу і були настільки смертоносними, що могли одним ударом зруйнувати ціле місто, каменя на камені не залишити на багато ліг. Добре, що все це було втрачене під час Світотрощі, як добре і те, що ніхто не пам’ятає, як цю зброю виготовляти. Проте була і простіша зброя для тих, хто воював із мерддраалами та ще гіршими почварами жаховладців мечем.

За допомогою Єдиної Сили Айз Седай видобували із землі залізо та інші метали, переплавляли їх, формували і виковували. Усе за допомогою Сили. Мечі та іншу зброю також. Багато з того, що вціліло під час Світотрощі, згодом було знищено людьми, які боялися і ненавиділи роботу Айз Седай, решта — з часом зникла без сліду. Залишилося усього кілька мечів, і мало хто знає, чим вони є насправді. Про них ходять цілі легенди, всілякі побрехеньки, де вигадки більше, ніж правди, про мечі, які начебто наділені осібною силою. Ти чув оповідки менестрелів. А факти такі. Це леза, які не щербляться, не ламаються і ніколи не затуплюються. Я бачив, як чоловіки гострили їх — вдавали, ніби гострять, якщо по правді, — і лише тому, що не могли повірити, що меча не треба гострити після використання. Але єдине, чого вони домагалися, — це сточували свої бруски.

Такої зброї, яку створили ті Айз Седай, більше ніколи не буде. Коли її створили, війна й Епоха закінчились одночасно, і світ лежав у руїнах, і непохованих мертвих було більше, аніж живих, а живі втікали світ за очі у пошуках безпечного місця, будь-якого місця, і кожна друга жінка оплакувала свого чоловіка чи синів, яких їй уже ніколи не судилося побачити; коли було зроблено те, що було зроблено, вцілілі Айз Седай присягнулися, що ніколи більше не створюватимуть зброї, якою один чоловік може вбити іншого. Кожна Айз Седай присягнулася в цьому, і кожна з них відтоді дотримувалася цієї присяги. Навіть Червона Аджа, а їм геть байдуже до того, що станеться з будь-яким чоловіком.

Один із таких мечів, звичайний солдатський меч, — з легкою гримасою, майже із сумом, якщо Охоронця можна було запідозрити у прояві подібної емоції, він уклав меч у піхви, — став чимось більшим. З іншого боку, мечі, виготовлені для лордів генералів, з лезами такої міцності, що жоден коваль не міг дати собі з ними раду, а проте вже помарковані чаплею, такі мечі набули великого попиту.

Ранд відсмикнув руки від меча, що лежав у нього на колінах. Меч почав падати додолу, і він інстинктивно спіймав його, перш ніж той брязнув об кам’яну підлогу.

— Ви маєте на увазі, що це зробили Айз Седай? Я гадав, що ви говорите про свій меч.

— Не всі мечі зі знаком чаплі — робота Айз Седай. Лише жменька чоловіків володіють мечем достатньо вправно, щоби заслужити звання майстра клинка й отримати у винагороду меч зі знаком чаплі, але й навіть тієї жменьки забагато, щоби кожний отримав по такому мечу. Більшість із них вийшли з-під рук майстрів-ковалів; так, вони викуті із найкращої сталі, яка лише відома людині, та все ж їх викували людські руки. Але цей меч, овечий пастуше... цей меч може розповісти про минувшину, якій уже три тисячі років чи навіть більше.

— Мені нікуди від них не дітися, правда? — запитав Ранд. — Він бавився з мечем у піхвах, намагаючись утримати його перед собою вертикально на витягнутій руці; меч виглядав точнісінько так само, як і до того, коли Ранд ще нічого про це не знав. — «Витвір Айз Седай». — Але мені його дав Тем. Мені його подарував батько. Він відмовлявся задумуватися про те, яким дивом меч зі знаком чаплі потрапив до рук звичайнісінького вівчаря з Межиріччя. У таких думках він міг наткнутися на небезпечні підводні течії, глибини яких не хотів досліджувати.

— Ти точно хочеш утекти, овечий пастуше? Питаю ще раз. Якщо так, то чому ти досі ще тут? Через меч? За п’ять років я міг би зробити тебе достойним його, міг би зробити тебе майстром клинка. У тебе швидкі зап’ястя, хороша рівновага, і ти не повторюєш двічі одні і ті самі помилки. Проте в мене нема п’яти років, щоби навчити тебе, а в тебе нема п’яти років, щоби вчитися. У тебе навіть року нема, і ти це знаєш. Хай там як, а власну ногу ти вже не покалічиш. Ти тримаєшся так, наче тому мечу саме місце у тебе на поясі, овечий пастуше, і більшість сільських задавак це відчують. Але це тобі вдавалося майже з першого дня, відколи ти ним оперезався. То чому ти ще досі тут?

— Мет і Перрин ще досі тут, — пролепетав Ранд. — Я не хочу йти раніше за них. Я ж не побачу — я можу не побачити їх — ще багато років, можливо. — Він сперся головою об стіну. — Кров і попіл! Вони принаймні гадають, що я просто збожеволів, якщо не хочу повертатися з ними додому. Половину часу Найнів дивиться на мене так, ніби мені шість років і я розбив собі коліно, а вона збирається його лікувати, іншу половину часу вона дивиться на мене так, ніби бачить якогось незнайомця. Причому, якщо дивитиметься особливо пильно, то може його образити. Вона — Мудриня, а крім того, сумніваюся, що вона будь-коли чогось боялася, і все ж вона... — Він похитав головою. — А тут ще й Еґвейн. А щоб мені згоріти! Вона знає, чому я повинен піти, проте щоразу, коли я про це згадую, дивиться на мене так, що мені памороки забиває... — Він заплющив очі, притиснувши руків’я меча собі до чола, так ніби міг витиснути усі свої думки з голови. — Якби ж то... якби ж то...

— Якби ж то все стало так, як було раніше, правда, овечий пастуше? Чи якби ж то дівчина пішла за тобою замість іти в Тар Валон? Гадаєш, вона відмовиться від того, щоби стати Айз Седай, заради мандрівного життя? З тобою? Якщо зумієш подати їй це під правильним соусом, то, може, й відмовиться. Любов — дивна штука. — Голос Лана раптом прозвучав утомлено. — Найдивніша річ у світі.

— Ні. — Саме цього йому й праглося, щоб вона захотіла піти з ним. Він розплющив очі і випростав спину, змусивши себе говорити твердо. — Ні, я б не дозволив їй піти зі мною, навіть якби вона просила. — Він не міг так із нею вчинити. Однак, заради Світла, хіба не було би приємно, навіть на хвилинку, якби вона сказала, що хоче піти? — Вона впирається, як дишель у віз, коли вважає, що я вказую, як їй слід вчинити, але принаймні я можу захистити її від цього. — Йому б хотілося, щоб вона й далі сиділа вдома, в Емондовому Лузі, але будь-яка надія на це звіялась у той день, коли Морейн приїхала у Межиріччя. — Навіть якщо це означатиме, що вона стане Айз Седай! — Краєм ока він помітив зведену брову Лана і почервонів.

— І в цьому вся причина? Ти хочеш провести якомога більше часу зі своїми друзями-односельцями, перш ніж вони поїдуть? Це тому ти так зволікаєш? Ти добре знаєш, хто нюшкує твої сліди.

Ранд сердито зірвався з місця.

— Ну гаразд, це через Морейн! Мене би тут навіть не було, якби не вона, а тепер вона до мене й слова не промовить.

— Ти вже був би мертвий, овечий пастуше, якби не вона, — нечуло зауважив Лан, проте Ранда було не спинити.

— Вона розповідає мені... розповідає про мене жахливі речі, — кісточки його пальців на руків’ї меча побіліли. Що я збожеволію і помру! — А потім ні сіло ні впало замовкає. Вона поводиться так, ніби я зостався тим самим Рандом, яким був у той день, коли вона відшукала мене, а це вже відгонить паскудно.

— Ти хочеш, щоби вона ставилася до тебе як до того, ким ти є?

— Ні! Я не те хотів сказати. Хай би мені згоріти, у половині випадків я не знаю, що кажу. Я цього не хочу, але мене лякає й інше. А тепер вона кудись подалася, пропала...

— Я казав тобі, що іноді їй потрібно побути на самоті. І не подобає ні тобі, ні будь-кому іншому сумніватись у її діях.

— ...нікому не сказавши, куди йде чи коли повернеться, і взагалі, чи повернеться. Вона повинна сказати мені щось таке, що мені допоможе, Лане. Хоча б щось. Повинна. Якщо колись повернеться.

— Вона повернулася, овечий пастуше. Вчора ввечері. Проте, гадаю, вона сказала тобі все, що могла. Задовольнися цим. Усього, чого можна, ти від неї навчився. — Лан ствердно хитнув головою, і голос його прозвучав бадьоріше. — І ти вже точно нічому не навчишся, якщо стовбичитимеш тут. Саме час трохи попрацювати над утримуванням рівноваги. Виконай «Розтинання шовку», починаючи з «Чаплі в очереті». Пам’ятай, що позиція «Чаплі» лише для відпрацьовування рівноваги. Поза тренуванням вона повністю відкриє тебе супротивнику, з цієї позиції можна завдати удару, якщо вичекати, поки інший атакуватиме першим, однак його меча тобі уникнути не вдасться.

— Вона мусить мені хоча би щось розказати, Лане. Той вітер... Він був неприродний, і мені байдуже, наскільки близько від Гнилолісся ми знаходимося.

— «Чапля в очереті», овечий пастуше. І не забувай про зап’ястя.

Із півдня долинув притлумлений звук сурм, розкотисте рокотання фанфар поступово голоснішало, їм вторувало наполегливе бум-бум-БУМ-бум литавр. Якусь мить Ранд і Лан дивилися один на одного, а потім бумкання притягнуло їх до південної стіни муру, що оперізував верх вежі.

Місто розкинулося на високих пагорбах, земля навколо міських мурів на цілу милю була розчищена від усього, що сягало людині вище щиколоток, а сама цитадель займала найвищий пагорб. З вершини вежі, понад димарями та дахами, чітко проглядалося все аж до самого лісу. Першими з-поміж дерев замаячіли довбиші, їх була чи не дюжина, і чи не дюжина литавр рівномірно похитувалася у ритмі маршового кроку, і тільки палички злітали й опадали. За ними надійшли сурмачі, урочисто дмучи у здійняті вгору довгі вилискуючі сурми. З такої відстані Ранду не вдавалося розгледіти величезний квадратний штандарт, що тріпотів на вітрі за їхніми спинами. Однак Лан гмукнув собі під ніс: в Охоронця зір був, як у снігового орла.

Ранд глянув на нього, проте Охоронець мовчав, не відриваючись поглядом від колони, що виходила з лісу. З-поміж дерев виїхали вершники в обладунках, а за мить і жінки — також верхи. Потім з’явився паланкін із опущеними фіранками поміж двома кіньми: один спереду, інший — ззаду, а потім ще вершники. Далі шеренги списоносців, піки яких щетинилися угорі над ними, наче довжелезне терня, а за ними — лучники з луками, прилаштованими навскоси через груди, і весь цей шик марширував під биття литавр. Знову озвалися сурми. Схожа на співочу змію, колона звивалася до Фал Дари.

Вітер брижив штандарт, що був вищим за будь-якого чоловіка, розгладжуючи його в один бік. Штандарт був велетенським, крім того знаходився вже достатньо близько, щоби Ранд зміг його розгледіти. Вихор кольорів, який ні про що не говорив Ранду, проте в самому його осередді біліла емблема, схожа на кришталево чисту сльозу. Йому перехопило подих. Пломінь Тар Балона.

— З ними Інґтар. — Голос Лана звучав так, ніби його думки були десь далеко звідси. — Нарешті повернувся зі свого полювання. Довгенько ж його не було. Цікаво, чи пощастило йому?

— Айз Седай, — прошепотів Ранд, коли голос повернувся до нього. Усі ці жінки отам... Морейн була Айз Седай, це правда, однак він уже подорожував із нею, і якщо не цілком їй довіряв, то хоча б знав її. Чи вважав, що знає. Але вона була одна. Проте так багато Айз Седай, що прибули у такий спосіб, — це вже було щось зовсім інше. Він прочистив горло, а коли заговорив, його голос хрипів. — Чому їх так багато, Лане? Для чого вони взагалі? Та ще й із литаврами, і з сурмами, і з штандартом, що оповіщає про їхнє прибуття...

Айз Седай шанували у Шайнарі, принаймні більшість населення, а решта з острахом поважала їх, проте Ранд бував у місцях, де все було по-іншому, де був лише страх, а часто й ненависть. Там, де він виріс, деякі чоловіки говорили про «тарвалонських відьом» так, як ото коли згадували Морока. Він спробував порахувати жінок, але вони не дотримувалися якогось шикування чи порядку, переміщалися на конях, як їм заманеться, щоб поговорити одна з одною чи з кимось у паланкіні. По його тілі забігали мурашки. Він подорожував із Морейн, зустрів ще одну Айз Седай, і вже почав вважати себе таким, що побував у бувальцях. Ніхто ніколи не покидав Межиріччя, ну майже ніхто, а він покинув. Він бачив таке, чого ніхто у Межиріччі за все життя не бачив, він робив таке, про що вони тільки мріяли, якщо взагалі про таке мріяли. Він бачив королеву і зустрічався з дочкою-спадкоємицею трону Андору, стояв перед мерддраалом і подорожував Шляхами, однак нічого з того не підготувало його до цієї миті.

— Чому їх так багато? — знову прошепотів він.

— Престол Амерлін прибула особисто, — Лан глянув на нього, і вираз його обличчя був твердим і непрочитуваним, наче камінь. — Твої уроки закінчилися, овечий пастуше. — Він замовк, і Ранду майже здалося, що на його обличчі відбилося співчуття. Звісно, це було немислимо. — Краще би ти ще тиждень тому зник.

Після цих слів Охоронець схопив свою сорочку і зник на сходах, що вели униз до вежі.

Ранд поворушив язиком, щоби хоч трохи зволожити рот. Він дивився на колону, що наближалася до Фал Дари, наче це справді була змія, смертоносна змія. У вухах аж лящало від гуку литавр і сурм. Престол Амерлін, яка правила усіма Айз Седай. Вона приїхала через мене. Жодна інша причина йому на гадку не спадала.

Вони багато чого знали, володіли знанням, яке може йому допомогти, у цьому він був упевнений. Але він не наважувався запитати у жодної з них. Він боявся, що вони прибули вгамувати його. А ще боявся, що вони цього не зроблять, неохоче визнав він. Світло, я не знаю, що мене лякає більше.

— Я не хотів направляти Силу, — прошепотів він. — Це сталося випадково! Заради Світла, я більше не хочу мати з нею нічого спільного. Присягаюся, що більше ніколи її не торкнуся! Присягаюся!

Здригнувшись, він усвідомив, що делегація Айз Седай уже заходить у міську браму. Хижо завирував вітер, перетворюючи краплі поту на його тілі у крижинки, а звук сурм — у підступний насміх; йому здалося, що у повітрі сильно запахло розритою могилою. Моєю могилою, якщо я й далі тут стовбичитиму.

Схопивши сорочку, він зійшов сходами вниз, а тоді побіг.