Велике полювання

Розділ 20 Саїдін

Ранд гнав свій загін крізь ніч, дозволивши коротку зупинку лише на світанку, аби дати відпочити коням. А також Лоялу. Срібно-золота скриня з Рогом Валіра всередині окупувала сідло оґіра, і той крокував або біг попереду свого могутнього коня, жодного разу не поскаржившись і жодним чином не уповільнивши руху всього загону. Десь посеред ночі вони перетнули Кайренський кордон.

— Ріг Валіра. Мені кортить побачити його знову, — мовила Селін, щойно вони зупинились. Вона спішилася і наблизилася до Лоялового коня. Їхні довгі й тонкі тіні тягнулися на захід від сонця, що вже визирало з-за обрію. — Зніміть його для мене, алантіне.

Лоял заходився відстібати ремінці.

— Ні, — мовив Ранд, зіскакуючи з Гнідана. — Лояле, ні.

Оґір із сумнівом перевів погляд з Ранда на Селін, вуха у нього затремтіли, але руки від поклажі він забрав.

— Я хочу побачити Ріг, — наполягала Селін.

Ранд був упевнений, що вона не старша за нього, але у ту мить вона раптом набула такого прадавнього і крижаного вигляду, наче та скеля, і величнішого навіть за королеву Морґейз у часи її найвищої могутності.

— Гадаю, ми маємо тримати кинджал під замком, — сказав Ранд. — Наскільки я знаю, навіть погляд на нього може бути не менш небезпечним, ніж дотик. Нехай він залишається там, де є, поки я не вкладу його у руки Мета. Він... він сам може доправити його до Айз Седай. — Але ж яку ціну вони заправлять за це зцілення? Хай там як, у нього нема іншого вибору. Він відчув себе трохи винним через полегшення від того, що він принаймні порвав з Айз Седай. З ними покінчено. Так чи інакше.

— Кинджал! Здається, ви переймаєтесь лише тим кинджалом. Я радила вам позбутись його. Ріг Валіра, Ранде!

— Ні.

Вона підійшла до нього м’якою ходою, погойдуючись так, що він відчув, як у нього до горла підступив клубок.

— Все, чого я хочу, — це поглянути на нього при денному світлі. Я навіть не буду торкатися його. Ви триматимете його. Для мене це залишиться дуже важливим спогадом: ви тримаєте Ріг Валіра у своїх руках.

Проказуючи це, вона взяла його за руки, і від її дотику по шкірі у нього пішло поколювання, а в роті пересохло.

Буде що згадати — коли її не буде поряд... Можна ж знову замкнути кинджал у скрині, тільки-но Ріг буде витягнуто звідти. Це має бути щось неймовірне — тримати Ріг своїми руками та милуватися ним при денному світлі.

Йому б хотілося бути більш обізнаним з Пророцтвами про Дракона. Якось в Емондовому Лузі він чув, як про них щось розпатякував один із купецьких охоронців, але тоді Найнів віник обламала об плечі бідолахи. І в жодному з тих небагатьох пророцтв, які він чув, не згадувалося про Ріг Валіра.

Айз Седай намагаються примусити мене робити те, що вони хочуть. Селін усе ще пильно дивилась йому в очі, і в неї було настільки юне і вродливе обличчя, що йому хотілось поцілувати її попри ці свої думки. Він ніколи не бачив, щоб Айз Седай поводилися так, як вона, то того ж вона виглядала юною, а не такою, що позбавлена віку. Дівчина моїх років не може бути Айз Седай. Втім...

— Селін, — мовив він лагідно. — Ви Айз Седай?

— Айз Седай, — вона ледь не виплюнула це слово, відкинувши Рандові руки. — Айз Седай! Вічно ви закидаєте мені ці дурниці! — Вона зробила глибокий вдих і розгладила сукню, ніби беручи себе в руки. — Я є та, хто я є! І я не Айз Седай. — І вона загорнулась у таку мовчазну холоднечу, що навіть вранішнє сонце здавалося бурулькою.

Лоял і Гюрін докладали чималих зусиль, аби тактовно не звертати на це уваги, намагаючись вести свою бесіду і не виказувати свого збентеження, але Селін і їх обпекла крижаним поглядом. Загін поскакав далі.

На той час, коли надвечір вони отаборились біля гірського потічка, де їм вдалося розжитися рибою на вечерю, Селін, здавалось, трохи заспокоїлась і вже обговорювала з оґіром книги і привітно розмовляла з Гюріном.

З Рандом вона майже не розмовляла, хіба тільки він заговорював до неї перший — не тільки того вечора, а й наступного дня, коли вони скакали крізь гори, що височіли по обидва боки від них, як високі зубчасті сірі стіни, здіймаючись усе вище і вище. Але щоразу, коли кидав на неї погляд, він бачив, що вона спостерігає за ним й усміхається. Іноді це була така усмішка, що викликала у відповідь його усмішку, іноді від її усмішки у нього перехоплювало дух, і він червонів від власних думок, а іноді в ній проглядала та особлива таємничість знавиці, що інколи з’являлася на обличчі Еґвейн. Це була така усмішка, що завжди виводила його з рівноваги — але це була лише усмішка.

Вона не може бути Айз Седай.

Шлях почав забирати долу, і коли у повітрі з’явився натяк на близькі сутінки, Кинджал Родичевбивці поступився місцем положистим, округлим пагорбам, вкритим переважно заростями, що радше скидалися на чагарник, ніж на ліс. Дороги тут не було, радше ґрунтова стежка, якою, мабуть, час від часу проїжджали поодинокі вози.

Деякі пагорби були нарізані терасами, і на них примостилися поля, що стовбурчилися посівами, але о цій годині безлюдні. Господарські споруди стояли на значній відстані від дороги, якою вони рухались, і Ранд міг розгледіти хіба що те, що всі вони вимуровані з каменю.

Коли попереду він побачив село, майже посутеніло, і в деяких віконцях заблимали вогники.

— Цієї ночі ми спатимемо у ліжках, — промовив він.

— Це для мене буде насолода, лорде Ранде, — розсміявся Гюрін.

Лоял кивнув, погоджуючись.

— Сільська корчма, — пирхнула Селін. — Без сумніву, брудна, переповнена немитим простолюдом, що цмулить ель. Чому нам не можна знову спати під зірками? Для мене справжня насолода спати просто неба.

— Ви не відчуєте насолоди, якщо Фейн дожене нас, поки ми спатимемо, — зауважив Ранд, — та ще й разом із траллоками. Він женеться за мною, Селін. А також і за Рогом, але мене він у змозі відшукати. Чому, на вашу думку, я був насторожі впродовж усіх попередніх ночей?

— Якщо Фейн дожене нас, ви з ним упораєтесь. — Голос її був спокійним і впевненим. — А в цьому селі теж можуть трапитись Друзі Морока.

— Навіть якщо вони знатимуть, хто ми, що вони зможуть зробити в оточенні мешканців села? Хіба що ви вважаєте, що усі місцеві — Друзі Морока.

— А якщо вони дізнаються, що ви везете Ріг? Може, ви й не прагнете величі, але навіть звичайні фермери марять ним.

— Вона має рацію, Ранде, — підтвердив Лоял. — Боюся, що навіть фермери можуть забажати відібрати Ріг.

— Розгорни ковдру, Лояле, і накинь її на скриню. Тримай її накритою. — Лоял виконав цей наказ, і Ранд кивнув. Тепер було очевидно, що під смугастою ковдрою оґіра знаходиться якийсь ящик, але ніхто не запідозрив би, що там щось цінніше за звичайну дорожню скриню. — Скриня з одягом міледі, — з посмішкою промовив Ранд і жартома вклонився.

Селін зустріла його жарт мовчанням і байдужим поглядом. За якусь мить вони рушили далі.

Майже одразу десь ліворуч від них промінь низького сонця відбився від чогось незрозумілого. Від чогось великого. Чогось дуже великого, судячи з сили відблиску. Зацікавившись, Ранд спрямував свого коня туди.

— Мілорде? — озвався Гюрін. — А як же село?

— Спочатку я хочу побачити, що там таке, — відказав Ранд. Це яскравіше за сонячний відблиск на воді. Що ж це може бути?

Його увага була цілковито прикута до відблисків, тож він був здивований, коли Гнідан раптово зупинився. Тієї миті, коли Ранд збирався знов погнати його вперед, він усвідомив, що вони стоять на краю глинистого урвища, над величезним котлованом. Більша частина пагорба була розкопана на глибину до сотні кроків. Напевне, тут зник не один пагорб, а можливо, і декілька фермерських ланів, бо ширина ями була принаймні в сто разів більша за її глибину. Дальня сторона була щільно утрамбована у вигляді пандуса. На дні порпалися люди, десь із дюжину, розпалюючи багаття, бо внизу вже згустилася темрява. То тут, то там відблискували обладунки, на поясах погойдувались мечі. Ранд на них ледь поглянув.

З глини на дні ями стирчала гігантська кам’яна рука, і вона тримала кришталеву сферу. Це саме сфера відбивала останні промені сонця. Ранд здивовано роззявив рота, побачивши, якого вона розміру. Ця сфера була принаймні двадцять кроків завширшки, гладенька, і він був упевнений, що жодна подряпина не псує її поверхню.

На певній відстані від руки було відкопане і співмірне з нею кам’яне обличчя. Бородате чоловіче обличчя виставлялося з ґрунту з гідністю незчисленних років. Риси широкого обличчя, здавалося, зберігали мудрість і знання.

Порожнеча сформувалась без виклику, в одну мить ставши повного і довершеною. Саїдін сяяла і вабила. Ранд був настільки зосереджений на обличчі та руці, що навіть не усвідомив, що трапилось. Він колись чув, як капітан корабля розповідав про гігантську руку, що тримає величезну кришталеву сферу. Бейл Домон стверджував тоді, що вона височіла над пагорбом на острові Тремалкінґ.

— Тут небезпечно, — промовила Селін. — Нам краще поїхати звідси, Ранде.

— Мені здається, я можу знайти, як спуститися до котловану, — мовив він неуважно.

Саїдін співала йому. Величезна сфера, здавалося, світилася білим сяйвом у променях призахідного сонця. Йому ввижалося, що у глибіні кришталю світло кружляло і танцювало в одному ритмі зі співом саїдін. Він дивувався, чому люди внизу не помічають цього.

Селін під’їхала впритул і міцно стиснула його руку.

— Будь ласка, Ранде, вам краще піти звідси. — Він спантеличено подивився на її руку, потім перевів погляд на обличчя. Вона здавалася непідробно занепокоєною, навіть наляканою. — Якщо ця круча не обвалиться під нашими конями й ми не скрутимо собі в’язи, то майте на увазі, що ті чоловіки — охоронці. Але ж ніхто не ставить охорону там, куди кожному перехожому можна заходити та роздивлятися. Що доброго, якщо ви уникнете зустрічі з Фейном, а натомість вас схоплять охоронці якогось лорда? Треба забиратися звідси.

Раптом — у голові заворушилась ледь чутна думка — він зрозумів, що порожнеча оточила його. Саїдін співала, а сфера пульсувала. Навіть не дивлячись, він міг відчувати це, і він відчув упевненість: варто мені заспівати ту пісню, що співає саїдін, як кам’яне обличчя розтулить рота і заспіває разом зі мною. Зі мною і з саїдін. Разом.

— Ранде, будь ласка, — мовила Селін, — я поїду з вами до селища. Більше не згадуватиму про Ріг. Тільки забираймося звідси.

Він відпустив порожнечу... але вона не зникла. Саїдін тихенько співала, а світло у сфері билось, наче серце. Наче його серце. Лоял, Гюрін, Селін — усі вони дивились на Ранда, але, здавалося, не помічали чарівних спалахів у кришталі. Він спробував відштовхнути від себе порожнечу. Вона трималась, немов граніт. Він плавав у порожнечі, твердій, наче камінь. Пісня саїдін, пісня сфери... Він відчував, як вона вібрує у його кістках. Він рішуче відмовлявся здаватись, зазирнув углиб себе... Не стану...

— Ранде!

Він не знав, чий це голос.

...досяг сутності того, ким він є, сутності того, чим він є...

...Відмовляюся...

— Ранде.

Пісня наповняла його, заповнювала порожнечу.

...торкнувся каменя, розжареного безжальним сонцем, охолодженого лютою ніччю...

...Не...

Світло увійшло в нього, засліпило його.

— Допоки не відступить ніч, — бурмотів він, — допоки не відхлине вода...

Сила влилася в нього. Він був єдиним цілим зі сферою.

...у тінь, вишкіривши зуби...

Сила належала йому. Це була його сила.

...плюнути в очі Тому, що позбавляє зору...

Сила для Світотрощі.

...в останній день!

Це пролунало криком, і порожнеча зникла. Гнідан сполохався від його крику. Глина під копитами жеребця обсипалася у котлован. Буланий велетень став на коліна. Ранд нахилився вперед і схопив поводи. Гнідан видерся на безпечне місце подалі від краю.

Ранд побачив, що всі пильно дивляться на нього. Селін, Лоял, Гюрін — усі вони.

— Що трапилось? — Порожнеча... Він торкнувся лоба. Порожнеча не зникла, коли він звільнив її, і сяяння саїдін стало сильнішим, і... Він не міг пригадати нічого більше. Саїдін. Ранд похолов. — Я... щось зробив? — Він спохмурнів, намагаючись пригадати. — Я щось казав?

— Ти просто стояв отам, нерухомий, достоту як та статуя, — сказав Лоял, — щось примовляючи до себе, не звертаючи уваги на те, хто тобі що каже. Я не міг розібрати, що ти казав, поки ти не вигукнув «День!», так голосно, що і мерця б розбудив, а потім ледве не направив свого коня з обриву. Ти, бува, не хворий? З кожним днем ти поводишся все дивніше.

— Я не хворий, — різко відповів Ранд, а тоді вже м’якше додав: — Зі мною все гаразд, Лояле.

Селін сторожко спостерігала за ним.

Знизу почулися оклики, але розібрати слова було неможливо.

— Лорде Ранде, — мовив Гюрін, — мені здається, ті охоронці нас побачили. Якщо вони знають дорогу на цей бік котловану, вони можуть з’явитись тут будь-якої миті.

— Так, — підхопила Селін. — Забираймося звідси якнайшвидше.

Ранд глянув на розкопки, потім квапливо відвів погляд. У великому кришталі не було нічого, окрім відбитого світла вечірнього сонця, але він не хотів на це дивитись. Він майже спромігся пригадати... щось про сферу.

— Я не бачу причини, з якого дива ми маємо їх тут дожидатися. Ми нічого поганого не зробили. Тож гайда, знайдімо якусь корчму.

Він розвернув Гнідана у бік селища, і незабаром вони були вже далеко від котловану, тільки чути було, як галасувала десь позаду охорона.

Тремонсін, як і багато інших селищ, розташувався на вершечку пагорба, але тут, як і на інших пагорбах, які вони проминали раніше, були влаштовані тераси з кам’яними підпірними стінками. На доглянутих земельних ділянках стояли квадратні кам’яні будиночки з охайними садками позаду. І все це уздовж декількох прямих вулиць, що перетинались під прямими кутами. Здавалося, що тут не полюбляли вигинати вулиці, які йшли навколо пагорба.

Проте люди тут поводились відкрито і доброзичливо. Вони призупинялись, аби привітно кивнути одне одному, хоча і поспішали завершити останні домашні справи до настання темряви. Народ тут був низькорослий, не траплялося жодного, хто сягав би Рандового плеча, і мало хто був на зріст, як Гюрін. Місцеві були темноокі, із блідими вузькими обличчями. Всі були зодягнуті в темне, за винятком декількох, у кого на грудях були кольорові смуги. Повітря сповнювали запахи майбутньої вечері, ніс Ранда відчув аромати дивних приправ, хоча багато господинь стояли, спершись на двері, і теревенили. Всі двері були виготовлені таким чином, що верхня частина відчинялася, а нижня залишалася зачиненою. Люди з цікавістю розглядали прибульців, не виявляючи жодних ознак ворожості. Деякі на мить затримували погляд на Лоялі, що крокував поруч із конем, завбільшки як жеребець-дгурран.

Корчма, змурована з каменю, як і всі решта будинків у селищі, височіла на самісінькому вершечку пагорба і була позначена розфарбованою вивіскою, прицвяхованою над широкими дверима. «Дев’ять перснів». Ранд посміхнувся, зіскочив з коня і прив’язав Гнідана до конов’язі. «Дев’ять перснів» була однією з найулюбленіших пригодницьких історій його дитинства, та, мабуть, і зараз не менше його захоплювала.

Селін усе ще здавалась стривоженою, коли він допомагав їй спішитись.

— Ви в порядку? — поцікавився він. — Я вас, бува, тоді не налякав? Гнідан ніколи би не впав з кручі зі мною.

Хотів би він знати, що ж там насправді трапилось.

— Ви нажахали мене, — мовила вона напруженим голосом, — хоча я не з тих, кого можна так просто налякати. Ви могли вбити себе, загинути... — Вона розправила сукню. — Ходімо зі мною. Цієї ночі. Зараз. Забирайте із собою Ріг, і я завжди буду поруч із вами. Подумайте. Я завжди поруч, і Ріг Валіра у ваших руках. І це буде тільки початок, обіцяю. Про що ще можна мріяти, чого бажати?

Ранд похитав головою.

— Селін, я не можу. Ріг... — Він озирнувся навколо. З вікна на тому боці дороги визирнув чоловік, потім засмикнув фіранки. Вечірня темрява накрила вулицю, і тепер не було видно нікого, крім Лояла і Гюріна. — Ріг мені не належить. Я вам це вже казав.

Вона повернулась до Ранда спиною, надійно відгородившись від нього білим плащем, ніби цегляною стіною.