Велике полювання

Розділ 5 Морок у Шайнарі

Упокорять. Слово, майже відчутне на дотик, наче зависло в повітрі. Коли це робили з чоловіками, які вміли направляти Силу, і яких слід було зупинити, доки божевілля не штовхнуло їх на руйнування всього навколо, це називалося гамуванням, але до Айз Седай застосовували упокорення. Упокорена. Більше не спроможна направляти потік Єдиної Сили. Здатна відчувати саїдар, жіночу половину Істинного Джерела, але більше не здатна торкнутися до нього. Назавжди пам’ятати те, що неможливо повернути. До цього вдавалися так рідко, що кожна послушниця повинна була вивчити напам’ять імена всіх Айз Седай з часу Світотрощі, яких було упокорено, а також їхні злочини, проте ніхто не міг і думати про це без трепету. Жінки переносили упокорення не легше, ніж чоловіки — гамування.

Морейн із самого початку була свідома такого ризику, але знала, що його неможливо уникнути. Однак і говорити про це не було приємніше. Її очі примружилися, і тільки вогонь, що палав у них, видавав її гнів та хвилювання.

— Леане піде за тобою на схили Шайол Гулу, Суан, і навіть у саму Безодню Фатуму. Ти ж не думаєш, що вона тебе зрадить?

— Ні. Але питання, чи вважатиме вона це зрадою. Чи буде зрадою зрадити зрадника? Тобі таке ніколи не спадало на думку?

— Ніколи. Те, що ми робимо, Суан, мусить хтось зробити. Нам це відомо ось уже майже двадцять років. Колесо плете, як завгодно Колесу, і нас із тобою для цього обрав Візерунок. Ми є частиною Пророцтв, а Пророцтва повинні збуватися. Повинні!

— Пророцтва повинні збуватися. Насупили, що вони збудуться, повинні збутися, але їхнє здійснення — це зрада всього, чого нас навчили. Можна навіть сказати, що це зрада всього, що ми відстоюємо. — Потираючи руку, Престол Амерлін підійшла до вузької бійниці і, торкнувшись штори, подивилася на садок унизу. — Тут, у жіночих покоях, вони повісили штори, щоби додати кімнаті затишку, у них прекрасні сади, і все ж у цій будівлі не знайдеться такого місця, яке б не було збудовано з думкою про битву, смерть і убивство. — Вона продовжувала говорити тим самим задумливим тоном. — З часу Світотрощі Престол Амерлін лише двічі позбавляли палантина й посоха.

— Тецуан, яка зрадила Манетерен, бо заздрила силі Елісанди, та Бонвін, яка спробувала крутити Артуром Яструбине Крило, як маріонеткою, щоби керувати світом, і таким чином ледь не зруйнувала Тар Балон.

Амерлін продовжувала вивчати сад.

— Обидві походили з Червоних, їх обох потім замінила Амерлін із Блакитних. Це причина того, чому Амерлін не обирали з-поміж Червоних з часу Бонвін, а також причина, чому Червона Аджа скористається будь-яким приводом, щоб скинути Блакитну Амерлін, й обидві ці причини тісно переплелися. Я не маю жодного бажання стати третьою, що втратить палантин і посох, Морейн. А для тебе це, звісно, означатиме упокорення і вигнання за межі Сяйливих Мурів.

— По-перше, Елайда ніколи не дозволить мені так легко відбутися, — Морейн уважно вдивлялася у спину подруги. Світло, що таке на неї найшло? Вона раніше так не поводилася. Куди поділася її сила, її запал? — Але до цього не дійде, Суан.

Інша жінка продовжувала, так наче Морейн нічого не казала.

— Для мене все буде по-іншому. Навіть упокореній, скинутій з Престолу Амерлін не дозволять вештатися без нагляду, її будуть виставляти мученицею, вона стане приводом для підняття опозиції. Тецуан і Бонвін залишили в Білій Вежі служницями-посудомийницями, живим застереженням про те, що може статися навіть із усемогутніми світу сього. Ніхто не гуртуватиметься довкола жінки, яка мусить цілими днями драяти підлогу і баняки. Її жалітимуть, але підтримувати не стануть.

У Морейн очі палали від гніву, і вона сперлася кулаками на стіл.

— Поглянь на мене, Суан. Глянь на мене! Невже ти кажеш, що через стільки років ти хочеш відступити, після всього, що ми вже зробили? Відступити і залишити світ на погибель? І все через якийсь там страх, що тебе відшмагають за погано відмиті баняки! — Вона вклала у свої слова всю зневагу, на яку була спроможна, і їй відлягло від серця, коли подруга повернулася обличчям до неї. Та сила й досі була там, стримувана, але була. Світло-блакитні очі так само палали гнівом, як і її власні.

— Я пам’ятаю, хто з нас верещав голосніше, коли нас шмагали в часи послушництва. У тебе в Кайрені було безтурботне життя, Морейн. Не схоже на тарування на рибальському човні. — Зненацька Суан із усієї сили ляснула долонею по столу. — Ні, я не пропоную відступити, але я також не збираюся дивитися, як усе вислизає нам поміж пальців, а я нічого не можу вдіяти! Більшість моїх турбот із Радою пов’язані з тобою. Навіть Зелені дивуються, чому я досі не викликала тебе у Вежу й не навчила дисципліни. Половина сестер, що приїхали зі мною, вважають, що тебе слід передати Червоним, і коли це станеться, ти ще пожалкуєш за послушницькими часами, коли нічого страшнішого за різку нам не загрожувало. Світло! Та якщо хтось із них згадає, що ми товаришували послушницями, я опинюся поруч із тобою.

У нас був план! План, Морейн! Знайти хлопця і привести його у Тар Балон, де ми зможемо його заховати, тримати в безпеці й напучувати. Відколи ти поїхала з Вежі, я отримала від тебе тільки два повідомлення. Два! У мене таке враження, що я намагаюся пропливти у темряві повз Кігті Дракона. У першому повідомленні йшлося, що ти в’їжджаєш у Межиріччя, прямуєш до того села... Емондового Лугу. Я подумала: ось-ось уже. Вона його знайшла і скоро прибере до своїх рук. А потім повідомлення з Кеймліна, в якому ти кажеш, що прямуєш у Шайнар, у Фал Дару, а не в Тар Валон. У Фал Дару, де Гнилолісся підступило так близько, що до нього торкнутися можна. У Фал Дару, де траллоки і мерддраали нападають чи не щодня. Майже двадцять років планування і пошуків, щоби тепер ти фактично кинула всі наші плани на поталу Мороку. Чи ти здуріла?

Розбудивши емоції у душі іншої жінки, Морейн могла напустити на себе звичний зовнішній спокій. Спокій, за яким проте крилася непомильна впевненість.

— Візерунок не зважає на людські плани, Суан. Перейнявшись своїми інтригами, ми забули, з чим тут маємо справу. Та’верен. Елайда помилилася. Артур Пейндраґ Танріалл не був таким аж сильним та’вереном. Колесо плестиме Візерунок навколо цього юнака, як само забажає, не зважаючи на наші плани.

Гнів відступив від обличчя Амерлін, залишивши по собі приголомшену блідість.

— Здається, тепер ти кажеш, що нам залишився тільки відступ. Тепер ти пропонуєш нам стати осторонь і дивитися, як палає світ?

— Ні, Суан. Не стояти осторонь, ніколи. — Але світ однаково запалає, Суан, що б ми не робили. Ти цього ніколи не визнавала. — Однак тепер нам слід розуміти, що наші плани — непередбачувані. У нас в руках навіть менше контролю, ніж ми вважали. Можливо, тільки те, що ми можемо втримати у пучках пальців. Повіяли вітри долі, Суан, і нам слід осідлати їх і мчати туди, куди вони нас понесуть.

Амерлін здригнулася, ніби відчула подих тих морозних вітрів на шиї. Її руки потягнулися до приплюснутого золотого куба, вправні пальці відшукали правильні точки на вишуканому орнаменті. Кришка піднялася на хитромудрих завісах, усередині скрині у спеціально викарбуваному заглибленні лежав закручений золотий ріг. Вона витягнула інструмент і провела пальцями по каліграфічному срібному напису древньою мовою, що був викарбуваний навколо широкого розтруба.

— «Могила — не перешкода для поклику мого», — переклала вона так тихо, ніби сама до себе. — Ріг Валіра, створений, щоби підняти загиблих героїв з могили. Пророцтво каже, що знайдеться він якраз перед Останньою битвою. — Вона рвучко кинула ріг назад у його заглиблення і закрила віко, ніби спасувавши перед самим його виглядом. — Аґельмар впхнув його мені, щойно завершився Урочистий прийом. Він сказав, що боїться тепер заходити у власне сховище, відколи Ріг там. Каже, що спокуса занадто велика: самому просурмити у Ріг і повести воїнство, яке відгукнеться на його поклик, на північ крізь Гнилолісся, щоби зрівняти з землею сам Шайол Гул і прикінчити Морока. Він аж палав від екстазу слави, і саме це, за його словами, наштовхнуло його на думку, що обранець — не він, не повинен бути він. Він не міг дочекатися, щоби позбутися його, але все одно жадав усім серцем.

Морейн кивнула. Аґельмарові було відоме Пророцтво про Ріг, як було воно відоме всім, хто боровся з Мороком.

— «Хай той, хто просурмить у мене, думає не про славу, а про спасіння».

— Спасіння, — гірко розсміялася Амерлін. — З обличчя Аґельмара було незрозуміло, відкидає він спасіння чи відмовляється занапастити свою душу. Він лише знав, що мусить позбутися Рога, доки той його не знищив. Він намагався тримати все в таємниці, але каже, що по фортеці уже пішли чутки. Я не відчуваю його спокуси, але від цього Рога в мене мурашки по спині. Доведеться повернути його у сховище до мого від’їзду. Я не зможу заснути з цим, навіть коли лежатиму в сусідній кімнаті. — Вона потерла зморшки на чолі і зітхнула. — І його не повинні були знайти аж до Останньої битви. Невже вона так близько? Я гадала, я сподівалася, що в нас буде більше часу.

— Караетонський цикл.

— Так, Морейн. Не треба мені нагадувати. Мені відомі Пророцтва про Дракона не згірш, як тобі. — Амерлін похитала головою. — З часу Світотрощі з’являлося не більше одного Лжедракона на покоління, а тепер у світі аж три одночасно, а ще троє з’явилося за останні два роки. Візерунок вимагає Дракона, бо Візерунок сплітається у бік Тармон Ґай’дон. Іноді мене сповнюють сумніви, Морейн. — Вона промовила це задумливо, ніби розмірковувала вголос, а потім продовжила таким самим тоном: — А раптом ним був Лоґейн? Він умів направляти до того, як Червоні привезли його в Білу Вежу, і ми його вгамували. Направляти вміє і Мазрим Таїм, чоловік із Салдеї. А якщо то він? Сестри вже прибули в Салдею, і, може, його вже схопили. А якщо ми з самого початку помилилися? Що трапиться, якщо Відродженого Дракона вгамують ще до того, як розпочнеться Остання битва? Навіть Пророцтво не збудеться, якщо той, кого пророкували, буде вбитий чи вгамований. А тоді ми станемо супроти Морока, наче голі супроти бурі.

— Жоден із них — не той, Суан. Візерункові потрібен не будь-який дракон, а єдиний правдивий Дракон. Доки він себе не проголосить, Візерунок і далі підкидатиме Лжедраконів, але після того інших уже не буде. Якби Лоґейн чи будь-хто був ним, то інші б не з’являлися.

— «Бо гряде він, наче благословенний світанок, і з його приходом знову буде знищений світ, і знову буде створений ним наново». Або ми зустрінемо шторм голими, або триматимемося за захист, який спопелить нас. Хай допоможе нам усім Світло. — Амерлін здригнулася, ніби хотіла струсити з себе власні слова. Її обличчя набуло рішучості, так наче вона готувалася до удару. — Морейн, ти ніколи не вміла приховувати від мене свої думки настільки добре, як від інших. Ти хочеш іще щось мені розповісти, і нічого доброго я від цього не чекаю.

Замість відповіді Морейн зняла шкіряний капшук із пояса і перевернула його, висипавши на стіл його вміст. Здавалося, що це просто купа скалок блискучої чорно-білої порцеляни.

Амерлін зацікавлено торкнулася одного шматочка, і їй перехопило подих.

— Квендіяр.

— Камінь серця, — погодилася Морейн.

Рецепт створення квендіяру був втрачений під час Світотрощі, але все, виготовлене з каменя серця, пережило катаклізм. Навіть предмети, поглинуті землею чи затоплені морем, уціліли, повинні були вціліти. Жодна відома сила не могла розламати квендіяр, коли він був готовий, навіть Єдина Сила, спрямована на камінь серця, робила його тільки міцнішим. От тільки якась сила таки розбила цей.

Амерлін поспіхом зібрала скалки докупи. Вони утворили диск завбільшки як людська долоня, одна половина чорніша за смолу, інша — біліша за сніг, два кольори розділяла звивиста лінія, що за віки навіть не потемніла. Це був стародавній символ Айз Седай — ще до того, як розламався світ, ще тоді, коли чоловіки і жінки разом орудували Силою. Одна половина тепер носила назву Пломінь Тар Балона, іншу половину — Ікло Дракона — видряпували на дверях тих господарів, яких підозрювали у служінні злу. Таких дисків було виготовлено тільки сім; усе, що виготовлялося із каменя серця, записувалося в Білій Вежі, а про ці сім дисків пам’ятали понад усе. Суан Санче дивилася на нього з таким виразом, наче побачила на своїй подушці гадюку.

— Одна із печатей на в’язниці Морока, — нарешті з неохотою промовила вона. Одна із тих семи печатей, які повинна була охороняти Престол Амерлін. Таємниця, яку приховували від усього світу, якщо світ узагалі про подібне замислювався, полягала в тому, що жодна Престол Амерлін не знала, де знаходилися ці печаті після Троллоцьких війн.

— Ми знаємо, що Морок заворушився, Суан. Ми знаємо, що його в’язниця не може залишатися запечатаною назавжди. Творіння людей ніколи не дорівняються до роботи Творця. Ми знали, що він знову торкнувся світу, навіть якщо це було, хвала Світлу, тільки непрямо. Друзів Морока прибуває, а те, що ми називали злом якихось десять років тому, зараз видається усього лише дитячими пустощами порівняно з тим, що твориться чи не щодня тепер.

— Якщо печаті вже зараз ламаються... У нас, можливо, взагалі нема часу.

— Можливо. Але того «можливо» може виявитися досить. Мусить бути досить.

Амерлін торкнулася розбитої печаті і заговорила приглушено, ніби змушуючи себе вимовляти слова.

— Знаєш, я бачила того хлопчину у дворі під час прийняття. Це ж один із моїх Талантів — упізнавати та’верена. В наші дні це рідкісний дар, ще рідкісніший, ніж сам та’верен, і вже точно геть негодящий. Високий хлопчина, доволі вродливий юнак. Нічим не відрізняється від інших юнаків, яких можна зустріти в будь-якому місті. — Вона замовкла, щоби перевести подих. — Морейн, він сяяв, наче сонце. Я нечасто чогось боялася за своє життя, але один погляд на нього налякав мене до смерті. Мені захотілося зіщулитися і завити. Я заледве слово змогла з себе видушити. Я була така небагатослівна, що Аґельмар, мабуть, подував, що я на нього розлютилася. Той молодий чоловік... це його ми шукали всі ці двадцять років...

У її голосі відчувався натяк на запитання. Морейн відповіла:

— Його.

— Ти впевнена? Він може... Він може... направляти Єдину Силу?

Її губи аж затремтіли від цих слів, і Морейн відчула напругу, що скрутилася глибоко всередині, націлившись холодним кулаком у її серце. Проте це ніяк не позначилося на її гладенькому обличчі.

— Може. — Чоловік, що орудує Єдиною Силою. Про цю річ жодна Айз Седай не могла думати без страху. Цього боявся цілий світ. І я відпущу його на всі чотири сторони. — Ранд аль’Тор постане перед світом як Відроджений Дракон.

Амерлін здригнулася.

— Ранд аль’Тор. Не схоже на ім’я, якого всі боятимуться і яке запалить світ. — Вона ще раз здригнулася і рвучко потерла долоні, проте в очах у неї раптом запалав вогонь рішучості. — Якщо це він, то, можливо, у нас справді ще залишається трохи часу. Але чи в безпеці він тут? Зі мною приїхали дві Червоні сестри, і я більше не можу ручатися ні за Зелених, ні за Жовтих. Хай поглине мене Світло, я не можу ручатися за жодну з них, тим паче з огляду на це. Навіть Верін і Серафелла накинуться на нього, як на отруйну гадюку в дитячій колисці.

— На певний час він у безпеці.

Амерлін чекала, що вона скаже більше. Мовчанка затягнулася, доки не стало ясно, що продовження не буде. Врешті Амерлін промовила:

— Ти сказала, що твій давній план уже непридатний. Що ти пропонуєш натомість?

— Я навмисно дозволила йому думати, що більше ним не цікавлюся, що він може йти, куди йому завгодно, мене це не обходить. — Вона підняла долоні, коли Амерлін відкрила було рота. — Це було необхідно, Суан. Ранд аль’Тор виховувався у Межиріччі, де в кожного жилами тече уперта манетеренська кров, а його власна кров — наче скеля у порівнянні з глиною, якщо говорити про кров Манетерену. До нього слід підходити обережно, бо інакше він понесеться в якому завгодно напрямку, тільки не в тому, який потрібен нам.

— Ну тоді ми будемо няньчитися з ним, як із немовлям. Запеленаємо його і будемо гратись у «сороку-ворону», якщо ти кажеш, що це потрібно. Але заради якої мети?

— Двоє його друзів, Метрим Коутон і Перрин Айбара, дозріли до того, щоб побачити світ, перед тим як знову розчинитися у безвісті Межиріччя. Якщо тільки вони зможуть знову розчинитися, адже вони також та’верени, хоч і слабші за нього. Я переконаю їх доставити Ріг Валіра в Ілліан. — Вона на мить завагалася, спохмурнівши. — Але... з Метом проблема. Він носить кинджал із Шадар Лоґота.

— Із Шадар Лоґота! Світло, навіщо ти взагалі дозволила їм наблизитися до того місця. Там же кожен камінь проклятий. Звідти небезпечно виносити навіть найменший камінчик. Хай допоможе нам Світло, якщо Морд зміг торкнутися того хлопця...— Амерлін говорила так, наче задихалася.— Якщо це сталося, цей світ приречений.

— Але він не торкнувся, Суан. Ми робимо те, що мусимо робити, з необхідності, і це було необхідно. Я зробила, що могла, щоби Мет не заразив інших, але на той час, коли я про це дізналася, він носив кинджал уже занадто довго. Зв’язок досі існує. Я гадала, що доведеться везти його в Тар Балон для зцілення, але оскільки зараз тут перебуває стільки сестер, це можна зробити тут. Якщо серед них є кілька сестер, яким ти довіряєш і яким не ввижатимуться Друзі Морока там, де їх нема. Ти і я, і ще двох буде достатньо. Нам допоможе мій анґріал.

— Леане буде з нами, а я розшукаю ще одну. — Престол Амерлін раптом незадоволено скривилася. — Морейн, Рада вимагає повернути той анґріал. Їх залишилося не так багато, а тебе тепер вважають... ненадійною.

Морейн усміхнулась, проте посмішка не торкнулася її очей.

— Вони ще й не таке про мене подумають, коли я доведу задумане до кінця. Мет з радістю скористається шансом відіграти таку важливу роль у легенді про Ріг, а Перрина буде нескладно переконати. Йому треба якось відволіктися від власних клопотів. Ранд знає, ким він є, — принаймні знає частину правди, — природно, що він боїться цього. Він хоче утекти кудись один, де він нікому не зашкодить. Він каже, що більше ніколи не направлятиме Силу, але боїться, що не зможе стриматися.

— Цілком слушно. Легше відмовитися від води.

— Точно. А ще він хоче звільнитися від Айз Седай, — Морейн невесело усміхнулася. — Якщо дати йому шанс утекти від Айз Седай і залишитися разом із друзями трохи довше, то він проявить стільки ж ентузіазму, як Мет.

— Але як він зможе звільнитися від Айз Седай? Ти ж поїдеш із ним. Морейн, ми не можемо його тепер утратити.

— Я не можу поїхати з ним. — Дорога з Фал Дари до Ілліану неблизька, але він уже подолав майже такий самий шлях. — Його треба спустити з повідка на певний час. На це нема ради. Я наказала спалити весь їхній старий одяг. Було надто багато нагод, що якась нитка з їхнього одягу потрапила в не ті руки. Я очищу їх перед від’їздом, вони навіть не здогадаються, що з ними щось робили. Не залишиться жодного шансу, що їх вистежать, а єдина така загроза сидить під замком тут, у підземеллі. — Амерлін, яка саме схвально закивала головою, звела на неї питальний погляд, та Морейн не спинилася. — Вони подорожуватимуть у максимальній безпеці, яку лише я можу забезпечити, Суан. А якщо я знадоблюся Ранду в Ілліані, я буду там, і зроблю все від мене залежне, щоби саме він передав Ріг Раді дев’яти й Асамблеї. Я подбаю про все в Ілліані. Суан, ілліанці підуть за Драконом, та навіть за самим Ба’алзамоном, якщо він принесе їм Ріг Валіра, втім, як і більшість тих, що забагли взяти участь у Полюванні. Відродженому Драконові не доведеться збирати послідовників, перш ніж народи вирушать проти нього. Він розпочне з державою довкола себе і з армією за своєю спиною.

Амерлін відкинулася на спинку крісла, але майже одразу ж знову подалася вперед. Здавалося, вона застрягла між втомою і надією.

— Але чи проголосить він себе? Якщо він боїться... Одному Світлу відомо, йому є чого боятися, Морейн, та все ж чоловіки, що називають себе Драконами, прагнуть влади. Якщо він не...

— У мене є способи домогтися того, щоб його проголосили Драконом, хоче він цього чи ні. І навіть якщо мені це не вдасться, сам Візерунок зробить так, щоб його проголосили Драконом, хоче він цього чи ні. Не забувай, що він та’верен, Суан. Він має не більше влади над своєю долею, ніж свічка над своїм полум’ям.

Амерлін зітхнула.

— Це ризиковано, Морейн. Ризиковано. Але мій батько любив примовляти: «Дівчинко, хочеш виграти мідяк, під замком тримай свій страх». Нам треба скласти плани. Сідай, це не скоро робиться. Я накажу принести вина і сиру.

Морейн заперечно похитала головою.

— Ми вже й так надто довгенько тут шушукаємося. Якщо хтось спробував підслуховувати і наштовхнувся на твою охорону, то вже зацікавився. Не слід так ризикувати. Ми зможемо знайти привід для ще однієї зустрічі завтра. — Окрім того, моя найдорожча подруго, я не можу тобі розповісти всього, я не можу ризикувати, щоби ти запідозрила, що я щось приховую.

— Гадаю, ти маєш рацію. Але — з самісінького ранку. Мені про багато що треба дізнатися.

— З самісінького ранку, — погодилася Морейн. Амерлін підвелася, і вони знову обійнялися. — Вранці я розповім усе, що тобі треба знати.

Леане проникливо подивилася на Морейн, коли та вийшла в передпокій, а потім гайнула у покої Амерлін. Морейн спробувала вдати присоромлену, наче вона щойно отримала один із ганебних прочуханів від Амерлін — більшість жінок, хай яких вольових, поверталися після цього з широко розплющеними очима і тремтячими колінами, — але така роль була чужа Морейн. Вона виглядала радше розлюченою, і це мало кращий ефект. Вона лише мимохіть глянула на інших жінок у передпокої, їй подумалося, що з часу, коли вона прийшла, хтось пішов, а хтось увійшов, проте вона лише ковзнула по них поглядом. Година була пізня, а їй ще стільки всього потрібно зробити. Дуже багато всього — до її наступної розмови з Престолом Амерлін.

Пришвидшивши крок, вони попрямувала углиб фортеці.

У сяйві місяця-підповні колона вершників, що рухалася крізь тарабонську ніч під дзенькіт збруї, справила би приголомшливе враження на будь-якого витріщаку, якби такий трапився на її шляху. Дві тисячі Дітей Світла на добрих конях, в білих табардах та плащах, у блискучих обладунках, а за ними обоз: фургони, ковалі, конюхи, змінні коні. Тут, на безліссі, подекуди траплялися людські поселення, проте колона рухалася, уникаючи битих шляхів, обминаючи навіть поодинокі ферми. Вояки мали зустрітися... з кимось... у глухому закутті, біля крихітного сільця на північному кордоні Тарабону, а саме на краю Елмотської рівнини.

Джеофрам Борнголд, що скакав попереду своїх людей, не бачив у всьому цьому сенсу. Він дуже добре пам’ятав свою розмову з Пейдроном Найолом, лордом капітан-командувачем Дітей Світла в Амадорі, але виніс він з неї небагато.

— Ми самі, Джеофраме, — сказав йому тоді сивочолий чоловік. Голос у нього був тонкий і ламкий від старості. — Я пам’ятаю, як ти складав присягу... зажди... це було, здається, тридцять шість років тому.

Борнголд виструнчився:

— Мілорде капітан-командувачу, чи можу я запитати, навіщо мене відкликали з Кеймліна, та ще й так терміново? Ще трохи натиснути, і Морґейз би не втрималася. В Андорі є Доми, які поділяють наш погляд на відносини з Тар Балоном, і вони готові були висунути претензії на трон. Я залишив замість себе Еймона Балду, проте він, схоже, був більше налаштований супроводжувати дочку-спадкоємицю до Тар Балона. Мене не здивує звістка, що він викрав дівчину, чи навіть атакував Тар Балон.

А Дейн, син Борнголда, прибув перед самісіньким цим викликом. Дейн горить ентузіазмом. Інколи надмірним ентузіазмом. Достатнім для того, аби, не роздумуючи, приєднатися до будь-яких ініціатив Балди.

— Балда ходить у Світлі, Джеофраме. Але саме ти — найкращий бойовий командир серед Дітей Світла. Ти збереш легіон, у повному складі, з найкращих вояків, яких зможеш відібрати, і поведеш їх до Тарабону, уникаючи будь-яких очей, прив’язаних до язика, що може заговорити. Якщо очі щось побачать, такий язик треба вкоротити.

Борнголд завагався. П’ятдесят Дітей, хай навіть сотня, можуть вступити до будь-якої країни, не викликавши запитань, принаймні — озвучених, але цілий легіон...

— То ми розпочинаємо війну, мілорде капітан-командувачу? На вулицях можна почути багато чого. Переважно неймовірні чутки, наче повернулося військо Артура Яструбине Крило. — Старий не відповідав. — Король...

— ...не наказує Дітям Світла, мілорде капітане. — Вперше в голосі лорда капітан-командувача пролунало роздратування. — Накази віддаю я. Хай король сидить у своєму палаці й робить те, що він уміє робити найкраще. Тобто нічого. На вас чекатимуть біля села, що зветься Алкруна, і там ти отримаєш подальші накази. Гадаю, твій легіон буде там за три доби. Тепер іди, Джеофраме. Маєш, що робити.

На чоло Борнголда набігли зморшки:

— Перепрошую, мілорде капітан-командувачу, але з ким я маю зустрітися? Чому я ризикую вступити у війну з Тарабоном?

— Ти почуєш те, що тобі потрібно знати, коли дістанешся Алкруни. — Раптом лорд капітан-командувач здався ще старішим, ніж був. Не помічаючи цього, смикав себе за край білої туніки, прикрашеної на грудях великим золотим сонячним диском, емблемою ордену. — Є сили, що працюють над тим, що поза твоєю компетенцією, Джеофраме. Навіть поза твоїм розумінням. Мусиш швидко набрати людей до легіону. Тепер залиш мене. Нічого більше не питай. І хай у поході з тобою буле Світло.

Тепер Борнголд випростався в сідлі, розминаючи задерев’янілу спину. Старію, подумав він. Він проскакав верхи день і ніч, з двома зупинками, аби напоїти коней, і вже відчував кожну сиву волосину на своїй голові. Лише кілька років тому він не відчув би навіть легенької втоми від такого маршу. Принаймні я не вбив жодної невинної людини. Він міг бути не менш жорстким із Друзями Морока, ніж будь-яка людина, що присягнула Світлу — Друзів Морока необхідно було знищити, перш ніж вони вкриють Тінню весь світ, — але спершу він хотів упевнитися, що це насправді Друзі Морока. Важко було уникнути тарабонських очей, якщо у тебе стільки людей, хай якою глухоманню ти б не рухався, але йому це вдалося. Вдалося не зустрітися з язиками, які довелося би вкорочувати.

Розвідники, яких він вислав наперед, поверталися, а за ними скакали ще люди в білих плащах, подекуди зі смолоскипами в руках. Це неминуче мало зіпсувати нічне бачення усім у голові колони. Вилаявшись собі під ніс, Борнголд наказав своїм людям зупинитися, уважно роздивляючись тих, хто виїхав йому назустріч.

На плащах у цих людей золотіло таке ж саме сонце, як і у нього, таке ж, як у кожного з Дітей Світла, а старший з них навіть мав золоті аксельбанти, що вказували на ранг, не нижчий за ранг Борнголда. Але з-під золотих сонячних дисків виступали червоні пастуші ґирлиґи. Випитувані. Розпеченим залізом, лещатами, водними тортурами Випитувачі домагалися від Друзів Морока зізнань та розкаяння, але дехто стверджував, ніби вони наперед, ще не ставлячи питань, були вже переконані у провині допитуваного. І Джеофрам Борнголд був одним із тих, хто таке стверджував.

Мене послали сюди зустрітися з Випитувачами?!

— Ми чекали на вас, мілорде капітане Борнголде, — невдоволено промовив старший. Це був високий чоловік з гачкуватим носом і з самовпевненим поглядом, типовим для всіх Випитувачів. — Ви могли прибути сюди й раніше. Я — Ейнор Сарен, заступник Джайкіма Керридина, очільника Руки Світла в Тарабоні. — Рука Світла, Рука-Правдошукачка, так казали вони про себе. Назва «Випитувані» їм не подобалася. — Далі у селі є міст. Накажіть вашим людям переправлятися на той бік. Ми поговоримо в корчмі. Там напрочуд затишно.

— Лорд капітан-командувач особисто наказав мені уникати сторонніх очей.

— Це селище... вже втихомирене. Тепер нехай ваші люди вирушають, куди я сказав. Тут наказую я. Якщо ви сумніваєтесь, я маю письмові накази з печаткою лорда капітан-командувача.

Борнголд придушив гарчання, що вже рвалося йому з горлянки. Втихомирене. Цікаво, чи вони поскидали тіла на купу за селом чи вкинули їх до річки. Це було б у дусі Випитувачів — холоднокровно вирізати ціле селище заради секретності й тупо викинути тіла в ріку, де їх підхопить течія, і звістка про їхні діяння рознесеться від Алкруни до Танчіко.

— Я маю сумніви щодо того, навіщо я привів до Тарабону дві тисячі людей, Випитувачу.

Обличчя Сарена напружилося, проте голос залишився різким та вимогливим.

— Все дуже просто, мілорде капітане. Елмотською рівниною розкидано багато містечок та сіл, де немає справжньої влади, хіба мер та міська рада, їх привели до Світла дуже давно. Без сумніву, в таких місцях знайдеться багато Друзів Морока.

Кінь Борнголд а нервово затанцював.

— Чи правильно я зрозумів, Сарене, що я потай провів цілий легіон більшою частиною Тарабону, аби викоренити кількох Друзів Морока з парочки смердючих селищ?

— Ви тут, аби робити, що вам скажуть, Борнголде. Робити те, чого вимагає Світло! Чи, може, ви хочете ухилитися від Світла? — Посмішка Сарена перетворилася на криву гримасу. — Якщо ж ви шукаєте битви, то матимете таку нагоду. На мисі Томан скупчилися величезні сили чужинців, і їм не зможуть протистояти сили Тарабону й Арад Доману, навіть якщо вони припинять свої давні суперечки та примудряться виступати разом. Якщо ці чужинці прорвуться, ви повинні кинути проти них усі наявні сили. Тарабонці стверджують, що ці чужинці — потвори, створіння Морока. Дехто стверджує, що вони мають у своїх лавах Айз Седай, і ті б’ються на їхньому боці. Якщо ці чужинці є Друзями Морока, з ними теж треба розібратися. Коли до них дійде черга.

На мить Борнголду перехопило дух:

— То ці чутки — правда? Війська Артура Яструбине Крило повернулися.

— Вони — чужинці, — безбарвним голосом відрізав Сарен. Здавалося, що він шкодує, що взагалі згадав про них. — Чужинці і, можливо, Друзі Морока, хай звідки вони з’явилися. Це все, що нам відомо, і все, що вам треба знати. Наразі вони не мають вас цікавити. Ми гайнуємо час. Хай ваші люди переправляються на той берег, Борнголде. Я ознайомлю вас із наказами в селищі. — Він круто розвернув коня і помчав учвал туди, звідки приїхав, а вершники зі смолоскипами поскакали вслід за ним.

Борнголд заплющив очі, аби повернути собі здатність бачити в темряві. Нас використовують, наче камінці на дошці.

— Баяре! — Він розплющив очі, коли його помічник виник обіч і завмер верхи поряд із лордом капітаном. Очі на його кощавому обличчі жевріли чи не такими само вогниками, як очі Випитувачів, але попри це він був добрим вояком. — Попереду міст. Ведіть легіон на той берег і ставайте табором. Я приєднаюсь до вас якнайшвидше.

Він підібрав повіддя і зрушив коня в напрямку, вказаному Випитувачем. Камінці на дошці. Але хто нас пересуває? І з якою метою?

Надвечірні тіні лягали від стін фортеці, коли Ліандрін простувала жіночою половиною. За бійницями густішала темрява, навалювалася на світло ламп у коридорі. Останнім часом у сутінках Ліандрін почувалася неспокійно — як у вечорових, так і у досвітанкових. На світанку народжувався день, так само, як смеркання передувало народженню ночі, але водночас зі світанком вмирала ніч, а з вечоровим смерком вмирав день. Сила Морока коренилась у смерті; зі смерті він черпав свою могутність, і в такий час Ліандрін, здавалося, відчувала, як вирує його сила. Принаймні щось ворушилося в цій напівтемряві. Їй здавалося, що вона зможе це щось схопити, якщо повернеться досить стрімко, зможе це щось побачити, якщо вдивлятиметься досить пильно.

Служниці в чорно-золотих лівреях присідали в реверансі, коли вона проходила повз, та Ліандрін не відповідала. Вона невідривно дивилася прямо перед собою, не помічаючи їх.

Біля потрібних їй дверей вона призупинилася й стрельнула очима в обидва кінці коридору. Крім служниць, вона не побачила інших жінок, а чоловіків тут, звісно, і не могло бути. Штовхнула двері і, не постукавши, увійшла до кімнати.

Аванзала покоїв леді Амаліси була яскраво освітлена, а веселий вогонь у каміні утримував на відстані холод шайнарської ночі. В кріслах та на м’яких килимах розсілися придворні дами леді Амаліси й вона сама та слухали одну з дам: та стояла посеред зали і читала з книжки вголос. Це був відомий твір Тевіна Ервіна, «Танець яструба з колібрі», в якому автор виклав засади поведінки чоловіків з жінками та жінок з чоловіками. Ліандрін стисла губи; звісно, вона цієї книжки не читала, але чула достатньо, аби скласти про неї уявлення. Кожну нову сентенцію леді Амаліса та її придворні зустрічали дружним сміхом, ледь не падаючи одна на одну та в захваті барабанячи по килимах п’ятами, наче дівчиська.

Читальниця першою помітила Ліандрін. Вона замовкла, здивовано округливши очі. Інші дами розвернулися простежити за її поглядом, і натомість сміху в залі запанувало загальне мовчання. Всі, крім Амаліси, скочили на ноги, поспіхом пригладжуючи волосся та розправляючи спідниці.

Леді Амаліса граційно, з посмішкою на вустах, підвелася назустріч Ліандрін:

— Ви робите нам честь, Ліандрін. Найприємніша несподіванка, яка тільки може бути. Я не чекала на вас сьогодні. Гадала, ви забажаєте відпочити після довгої подо...

Ліандрін різко перервала її, звертаючись ні до кого:

— Маю особисту розмову до леді Амаліси. Залиште нас самих. Усі. Негайно.

Якусь мить усі мовчали, шоковані, відтак дами стали прощатися з Амалісою, одна за одною присідаючи в реверансі перед Ліандрін, але та не звертала на них уваги. Продовжувала дивитися в нікуди, втім, усіх бачила й усе чула. Дами бурмотіли формули ввічливості зніяковіло, здивовані таким настроєм Айз Седай, опускаючи очі, протискуючись повз неї до дверей, намагаючись не зачепити її своїми широкими спідницями.

Коли двері зачинилися за останньою з дам, Амаліса заговорила:

— Ліандрін, я не розу...

— Чи ти ходиш у Світлі, дочко моя? — Недоречно гратися в безглузді ігри, називаючи її сестрою. Амаліса була на кілька років старша за Ліандрін, та зараз варто було дотримуватися старовинних форм звернення. Хай як довго про них забували, настав час пригадати.

Щойно вимовивши свою репліку, Ліандрін збагнула, що зробила помилку. Таке питання з вуст Айз Седай мало неодмінно викликати сумніви та тривогу, але Амаліса гордовито випросталася, а обличчя у неї закам’яніло:

— Це образа, Ліандрін Седай. Я — шайнарка, з благородного Дому, нащадок шайнарських вояків. Мій рід воював із Тінню ще до того, як повстав Шайнар, і воює упродовж трьох тисяч років, і ніхто з моїх пращурів ніколи не схибив і не допустив слабкості, ані на день.

Ліандрін не відступила, лише трохи змінила напрям атаки. Широкими кроками перетнувши кімнату, вона взяла з камінної полиці том «Танцю яструба та колібрі» у шкіряній палітурці, зважила його на руці, не дивлячись на нього. — В Шайнарі, навіть більше ніж в інших землях, донько моя, треба цінувати Світло та боятися Тіні. — Недбалим жестом вона кинула книгу у полум’я, де вогняні омахи огорнули її, наче це була смолиста колода, загули, піднявшись до димоходу. І тієї ж миті всі лампи в кімнаті спалахнули потужно, голосно зашипівши, заливши залу яскравим світлом. — Тут передусім. Тут, так близько до проклятого Гнилолісся, де чигає псування та бруд. Тут навіть ті, хто вважають, що ходять у Світлі, можуть виявитися зуроченими Тінню.

Намистинки поту заблищали на чолі Амаліси. Рука, яку вона було здійняла у жесті протесту проти такого поводження з її книгою, повільно опустилася. Обличчя її ще залишалося твердим, але Ліандрін помітила, як та важко зглитнула і переступила з ноги на ногу.

— Я не розумію, Ліандрін Седай. Справа в цій книжці? Але це просто безглуздя.

Голос у неї легенько затремтів. Добре. Лампові стекла почали тріщати під впливом вогню, що підіймався все вище, розгорався все сильніше, і в залі стало так світло, як у безхмарний сонячний полудень. Амаліса стояла стовпом, з недвижним обличчям, намагаючись не косити очима.

— Це ти не маєш глузду, дочко моя. Мені плювати на книжки. Тут чоловіки заходять до Гнилолісся і ходять серед цієї зуроченої місцевості. У самісінькій Тіні. Чи варто дивуватися, що бруд може проникнути в них? Можливо, й проти їхньої волі, але проникнути. Чи відомо тобі, чому сюди прибула Престол Амерлін власного персоною?

— Ні, — пролунало у відповідь, наче беззвучний видих.

— Я належу до Червоної Аджі, дочко моя, — безжально продовжувала Ліандрін. — Я полюю на всіх чоловіків, що потрапили під вплив Тіні.

— Я не розумію.

— Не тільки на тих мерзенних, що намагаються орудувати Єдиною Силою. На всіх заплямованих чоловіків. Я полюю і на простолюдинів, і на високородних.

— Я не... — Амаліса нервово облизала губа; видно було, що вона робить зусилля, аби опанувати себе. — Я не розумію, Ліандрін Седай. Будь ласка...

— На високородних навіть частіше, ніж на простолюдинів.

— Ні! — Зненацька, достоту наче звалилася якась невидима підпора, Амаліса впала на коліна, схиливши голову. — Будь ласка, Ліандрін Седай, скажіть, що ви не маєте на увазі Аґельмара. Не може бути, щоб ви казали про нього.

Настала мить сумніву, мить сум’яття, і Ліандрін обрала її для атаки. Вона не поворухнулася, але хльоснула Єдиною Силою. Амаліса зойкнула і сіпнулася, наче її штрикнули голкою, а лиховісно стиснуті вуста Ліандрін викривилися в посмішці.

Це був трюк, який вона вигадала ще в дитинстві, коли вперше починала застосовувати свої здібності. Їй заборонили використовувати його, щойно про нього дізналася наставниця послушниць, але для Ліандрін це означало тільки, що речей, які вона мусить приховувати від заздрісниць, побільшало ще на одну.

Вона ковзнула вперед і підвела голову Амаліси за підборіддя. Метал, що надавав шайнарській леді міцності, не зник, але тепер це був метал уже не такий благородний, метал піддатливий, якщо застосувати до нього потрібний тиск. З куточків очей Амаліси котилися сльози, виблискуючи на щоках. Ліандрін дозволила вогню в каміні та лампах пригаснути: в них більше не було потреби. Вона звернулася до Амаліси з м’якішими словами, проте голос її залишався твердим, наче сталь.

— Дочко, ніхто не хоче виставити тебе й Аґельмара перед народом Друзями Морока. Я допоможу тобі, але й ти маєш мені допомогти.

— Д-д-допомогти вам? — Амаліса взялася пальцями за скроні; вона виглядала спантеличеною. — Будь ласка, Ліандрін Седай, я не... розумію. Це все настільки... Це все...

Ліандрін не мала досконалих здібностей; їй ніколи не вдавалося змусити інших робити те, чого вона прагнула, хоч як вона намагалася... о, як лише вона намагалася! Але вона могла змусити їх прислухатися до її аргументів, захотіти їй повірити, понад усе забажати переконатися в її правоті.

— Слухайся мене, дочко. Слухайся і відповідай правдиво на мої запитання, і я обіцяю, що ніхто не назве тебе й Аґельмара Друзями Морока. Вас не потягнуть голими по вулицях, не проженуть батогами з міста, якщо тільки натовп раніше не розірве вас на шматки. Я не дозволю цьому статися. Ти зрозуміла?

— Так, Ліандрін Седай, так. Я зроблю так, як ви кажете, і казатиму вам лише правду.

Ліандрін випросталася, дивлячись на Амалісу згори вниз. Леді Амаліса залишалася стояти на колінах, обличчя у неї було довірливе, наче у дитини, яка хоче, аби її заспокоїв і захистив хтось мудріший та доросліший. Ліандрін вбачала в цьому справедливість. Вона ніколи не розуміла, чому люди дозволяють собі вітати Айз Седай, просто схиляючи голову чи присідаючи в реверансі, а перед королями та королевами падають на коліна? Яка королева наділена такою могутністю, як я? Рот у неї гнівно викривився, й Амаліса здригнулася.

— Заспокойся, донько моя. Я прийшла допомогти тобі, а не карати. Покарані будуть лише ті, хто заслуговує на покарання. Тож кажи мені лише правду.

— Казатиму, Ліандрін Седай. Казатиму. Присягаюся своїм Домом та своєю честю.

— Морейн прибула до Фал Дари з Другом Морока.

Амаліса була так налякана, що на її обличчі навіть не відобразилося подиву.

— Ні, Ліандрін Седай! Ні. Цей чоловік прийшов пізніше. Наразі він у підземній в’язниці.

— Пізніше, ти кажеш. Але це ж правда, що вона часто з ним розмовляє? Вона часто спілкується з Другом Морока? Наодинці?

— Т-т-тільки іноді, Ліандрін Седай. Іноді. Вона хоче дізнатися, навіщо він сюди прийшов. Морейн Седай, вона...

Ліандрін різко підвела руку, й Амаліса проковтнула те, що збиралася сказати.

— Морейн супроводжували троє молодиків. Це мені відомо. Де вони зараз? Я була в їхніх кімнатах, але їх не знайшла.

— Я... я не знаю, Ліандрін Седай. Вони здаються гарними юнаками. Не може бути, щоб ви вважали їх Друзями Морока.

— Ні, не Друзями Морока. Гірше. Значно небезпечнішими за Друзів Морока, дочко моя. Через них увесь світ у небезпеці. Їх треба знайти. Ти накажеш слугам обшукати всю фортецю. Хай шукають і твої придворні, і ти сама. Зазирніть у кожну шпарину. Ти відповідаєш за це особисто. Особисто! І нікому про це ні слова, крім тих, хто шукатиме. Жодна інша людина не повинна про це знати. Жодна. Цих молодиків треба вивезти з Фал Дари таємно і таємно ж доправити до Тар Балона.

— Як скажете, Ліандрін Седай. Але я не розумію, навіщо тримати це в секреті? Ніхто тут не перешкоджатиме Айз Седай.

— Про Чорну Аджу ти хіба не чула?

Амаліса, вибалушивши очі, відсахнулася від Ліандрін, піднявши руки, наче захищаючись від удару.

— Це м-м-мерзенні чутки, Ліандрін Седай. М-м-мерзенні! Н-нема таких Айз Седай, які с-служили би Мороку. Я в це не вірю. Ви маєте мені вірити! П-п-присягаюся Світлом, я в це не вірю! Честю своєю і свого Дому присягаюся, що...

Ліандрін не переривала, спостерігаючи за тим, як співрозмовниця втрачає останні краплини присутності духу через її холодне мовчання. Всі знали, що Айз Седай лютяться, ще й як, коли хтось бодай згадає про Чорну Аджу, а що вже казати, коли зізнається, що вірить у її потаємне існування. Її мовчання зробить Амалісу, воля якої вже послаблена дитячим трюком Ліандрін, податливою, наче віск. Залишався один, останній удар.

— Чорна Аджа існує насправді, дитино. Існує, і присутня тут, у стінах Фал Дари.

Амаліса впала на коліна, розкривши рота. Чорна Аджа... Айз Седай, які є Друзями Морока. Це майже так само жахливо, як почути, що сам Морок розгулює всередині фортеці Фал Дари. Проте Ліандрін не збиралася її заспокоювати:

— Будь-яка Айз Седай, з якою ти зустрінешся в коридорах, може виявитися Чорною. В цьому я присягаюся. Не можу сказати тобі, хто саме належить до Чорних, але ти можеш покластися на мій захист. Якщо ти ходитимеш у Світлі та слухатимешся мене.

— Слухатимусь, — хрипко прошепотіла Амаліса. — Так. Ліандрін Седай, будь ласка, обіцяйте, що ви захистите мого брата і моїх придворних...

— Я захищу тих, хто заслуговує на захист. Турбуйся про себе, дочко моя. Зосередься на тому, що я тобі наказала. Від цього залежить доля світу, дочко. Про все інше забудь.

— Так, Ліандрін Седай. Так. Так.

Ліандрін розвернулася і пішла залою, не обертаючись. Лише від дверей вона кинула погляд назад. Амаліса все ще стояла на колінах, дивлячись на неї з тривогою.

— Підведіться, леді Амалісо! — Голос Ліандрін пролунав ласкаво, вона додала хіба крихту того презирства, яке відчувала. Сестра, аякже! Та вона і в послушницях не протрималася би більше одного дня. І така жінка має владу віддавати накази. — Підведіться. — Амаліса зводилася на ноги повільно, рухаючись ривками, так наче у неї багато годин були зв’язані руки й ноги. Коли вона нарешті випросталася, до голосу Ліандрін знову повернулася сталь: — Але якщо ти зрадиш світ, зрадиш мене, ти заздритимеш тому жалюгідному Другу Морока, що сидить у вашому підземеллі.

Ліандрін оцінила вираз, що з’явився на обличчі Амаліси. Тепер вона була цілком упевнена: якщо щось піде не так, то не через брак зусиль з боку Амаліси.

Зачинивши за собою двері, Ліандрін раптом відчула, що шкіру поколює, наче голочками. Затамувавши подих, різко крутнулася на всі боки, нишпорячи поглядом по довгому тьмяно освітленому коридору. Нікого. Крізь щілини бійниць дивилася чорна ніч. Коридор лежав цілковито безлюдний, а втім, вона могла би присягтися, що відчула на собі чиїсь очі. Порожній коридор, тіні між озерцями світла від настінних ламп — вона відчувала в цьому наче глузування. Тривожно пересмикнула плечима, а тоді рішучими кроками попрямувала коридором. Просто буйна уява. От і все.

Вже пізня ніч, а до світанку треба багато чого зробити. Накази вона отримала недвозначні.

Смоляна темрява затоплювала підземелля о будь-якій годині доби, хіба що прийде хтось із ліхтарем, проте Падан Фейн, сидячи на краєчку нар, вдивлявся у чорноту з усмішкою на вустах. Він чув, як бурмочуть уві сні два інші в’язні, як вони стогнуть, поринувши у нічні сновиддя. Падан Фейн на щось чекав, на щось, чого сподівався вже дуже довго. Надто довго. Але тепер його чеканню надходить кінець.

Двері до вартівні розчинилися, і в темряву ринув потік світла, а на порозі неясно намалювалася темна постать.

Фейн підвівся.

— Ти! Не тебе я сподівався побачити. — Він потягнувся, удаючи байдужість. Кров шалено вирувала в жилах; подумав, що міг би перестрибнути мури фортеці, якби захотів. — Несподіванка для всіх, еге ж? То що ж, веди. Час не ранній, а я іноді хочу й поспати.

Коли ліхтар опинився в його камері, Фейн підвів голову, вишкіряючись на щось, щось, чого він не бачив, але відчував крізь кам’яне склепіння в’язниці.

— Це ще не кінець, — прошепотів він. — Ця битва ніколи не закінчиться.