Велике полювання

Розділ 25 Кайрен

Кайрен розкинувся на пагорбах аж до ріки Алґуенья, і звідси, з вишини на північ від міста, Ранд уперше побачив це місто, залите полуденним сонцем. Ерлікан Таволін та п’ятдесят кайренських солдатів і досі залишалися при ньому, і це дуже скидалося на конвой, а надто коли вони перетнули міст через Ґелін. Що далі на південь, то замкнутіше та офіційніше поводилися вояки, але Лоял та Гюрін наче не брали цього до уваги, тож і Ранд намагався цим не перейматися. Хлопець роздивлявся місто, що не поступалося розмірами тим, які він бачив раніше. Річну гладінь заполонили круглобокі кораблі та плескаті баржі, а протилежний берег обступили високі зерносховища, але сам Кайрен, обведений високими сірими стінами, здавався правильною квадратною решіткою. Однією зі сторін цього квадрата і була ріка. Розташування веж, високих, удвадцятеро вищих за мури, теж накладалося на цю решітку. Навіть здалеку Ранд міг бачити, що кожна з веж закінчувалась нерівними, наче обламаними, зубцями.

За міськими стінами, підступаючи до них і заполонивши весь простір від ріки до ріки, розкинувся мурашник із вуличок, що перетинали одна одну під усіма можливими кутами й кишіли народом. Ранд знав від Гюріна, що місцеві називають це передмістя Висілком. Колись до кожних з воріт тулилося окреме ринкове селище, але за багато років селища ці злилися в одне, утворивши лабіринт вуличок та провулків, котрі розбігалися в різних напрямках.

Коли Ранд із супутниками в’їхали в ці брудні вулички, Таволін послав кількох солдатів уперед розчищати дорогу, і ті з лайкою врізалися в натовп, спрямовуючи коней на тих, хто не квапився забратися геть, наче погрожуючи їх розтоптати. Люди подавалися вбік, лише скоса зиркнувши на вершників, так наче це було звичне явище. Ранд спіймав себе на тому, що посміхається.

Народ у Висілку хоч часто-густо ходив у дранті, але дрантя було пістряве та яскраве, і навколо все аж кипіло галасливим та метушливим життям. Вуличні дрібноноші розхвалювали свої товари, а крамарі закликали перехожих до яток, виставлених попід стінами їхніх крамничок. Цирульники, розносники фруктів, точильники ножів, чоловіки та жінки пропонували десятки послуг та сотні товарів, протискуючись крізь юрби. З багатьох споруд, ледь чутні крізь галас, долинали звуки музики; спершу Ранд вирішив, що музика грає в корчмах, але на вивісках, що прикрашали фасади будинків, пишалися зображення чоловіків, що грали на флейтах та арфах, перекидалися через голову чи жонглювали. Будинки ці були величенькі, але не мали вікон. Будівлі у Висілку, схоже, зводили переважно з дерева, і серед них траплялося багато нових, хоч і збитих як попало. Рандові аж щелепа відпала, коли він задивився на будинки, на сім чи навіть більше поверхів заввишки; вони легенько розгойдувались, проте люди спокійнісінько заходили до цих споруд і виходили з них, схоже, не звертаючи на це жодної уваги.

— Голота, — з презирством кинув Таволін, дивлячись просто перед собою. — Тільки подивіться на них: геть зіпсовані чужоземним звичаєм. Їм тут не місце.

— А де їм місце? — поцікавився Ранд.

Кайренський офіцер поглянув на нього вовком і пришпорив коня, гарапником прокладаючи собі шлях крізь натовп.

Гюрін торкнувся Рандового ліктя:

— Це все через Аїльську війну, лорде Ранде. — Він роззирнувся навсібіч, чи не чує їх котрий із солдатів. — Багато фермерів побоялися повертатися до своїх господарств біля Хребта Світу, а натомість прийшли сюди, до найближчого міста. Саме тому Ґалдріан загатив усю ріку баржами з хлібом, що прийшли з верхоріччя, з Андору і Тіру. А з ферм на сході зерно не приходить, бо там більше нема жодних ферм. Але краще про це не казати кайренцям, мілорде. Вони намагаються вдавати, наче війни взагалі не було, або якщо і була, то це вони в ній перемогли.

Незважаючи на гарапник Таволіна, загону довелося зупинитися, коли шлях перетнула дивна процесія. З пів десятка чоловіків били в тамбурини та пританцьовували, звільняючи шлях для вервечки величезних ляльок, десь у півтора раза вищих за ляльководів, які смикали їх за довгі жердинки. Велетенські фігури чоловіків та жінок у коронах і довгих розцяцькованих мантіях вклонялися на всі боки, наче вітаючи цікавих глядачів, а поруч із ними підскакували фігури химерних тварин. Лев з крилами. Цап дибки, двоголовий, а кожна з голів ще й вогнедишна, висновуючи з довгих червоних стрічок, що звисали з двох пащек. Невідома істота, напівкіт, напіворел, і ще одна, з ведмедячою головою на людському тулубі. Ранд вирішив, що остання лялька мала представляти траллока. Коли ляльки вистрибом проходили повз, натовп вітав їх вигуками, оплесками та радісним сміхом.

— Той, хто це змайстрував, в очі не бачив траллока, — пробурчав Гюрін. — Голова завелика, а тулуб надто кістлявий. Схоже, вони не вірять в існування траллоків, мілорде, так само як і в різні інші речі. Єдині чудиська, в які вірять ці мешканці Висілка, — аїльці.

— У них що, свято? — поцікавився Ранд.

Крім цієї процесії, він не помітив інших ознак свята, але гадав, що вона щось та й означає. Таволін знову вислав своїх солдатів уперед.

— Таке ж, як і кожного дня, Ранде, — озвався Лоял. Він крокував поряд зі своїм конем, а скриньку, загорнуту в ковдри, віз притороченою до сідла. Оґір привертав до себе не менше уваги, ніж ляльки. Деякі навіть сміялися та плескали йому в долоні, так само як і лялькам. — Боюся, Ґалдріан підтримує спокій серед своїх підданих, розважаючи їх. Він дає менестрелям та музикам Королівський дар — кругленьку суму в сріблі, аби ті давали вистави тут, у Висілку, і спонсорує щоденні кінні перегони берегом ріки. Чи не щовечора тут відбуваються ще й феєрверки.

— Феєрверки, — підхопив Гюрін, киваючи. — Я чув, ілюмінатори збудували тут для себе господу, як вони зробили це в Танчіко. Коли я був тут останнього разу, мені чогось було не до феєрверків.

Ранд похитав головою. Ніколи він ще не бачив таких хитромудрих феєрверків, які би потребували хоча б одного ілюмінатора. Він чув, що ілюмінатори полишають Танчіко лише для того, аби влаштувати видовище для правителів. Так, він прибув до дуже дивного міста.

Перед високою прямокутною аркою міської брами Таволін наказав своїм воякам зупинитися і спішився біля приземкуватої будівлі, що припадала до стін зсередини.

— Хвилинку, мілорде Ранде, — промовив офіцер.

Кинувши поводи одному з вояків, він щез за стіною.

Насторожено подивившись на солдатів — ті вишикували своїх коней у дві довгі шеренги — та запитавши себе, що вони робитимуть, якщо він, Лоял та Гюрін спробують зараз поїхати, Ранд скористався вільною хвилиною, аби роздивитися місто, що лежало перед ним.

Правильність кварталів Кайрена різко контрастувала із хаотичною мішаниною Висілка. Просторі, мощені вулиці, такі широкі, що людей на них здавалося ще менше, ніж було насправді, перетиналися під прямими кутами. Як і в Тремонсіні, схили пагорбів були розплановані у вигляді прямолінійних терас. Вулицями повільно рухались закриті портшези, іноді прикрашені невеличкими прапорцями з емблемою Дому, карети теж пропливали неспішно. Мовчки проходили люди в темних одежах, без жодних яскравих плям, крім вузеньких прорізів на грудях каптана чи сукні. Що більше прорізів було на одязі, тим гордовитіше виступав його носій. Проте ніхто тут не сміявся, навіть не посміхався. Терасами тягнулися споруди — суто з каменю, суворі, і навіть декор складався із самих прямих кутів та ліній. Жодного дрібноноші не було на вулицях. І навіть крамниці виглядали чинно, з невеличкими вивісками, і їхні власники не виставляли свій товар біля входу.

Тепер Ранд міг краще роздивитися високі вежі всередині міста. Вони стояли в риштованні, і помостами пересувалися робітники, муруючи вежі, виводячи їх вище й вище.

— Піднебесні вежі Кайрена, — сумно пробурмотів Лоял. — Що ж, колись вони були достатньо високими, аби виправдати таку назву. Коли аїльці захопили Кайрен, а це було приблизно тоді, коли ти народився, вони спалили башти, і ті завалилися. Я не бачу серед каменярів оґірів. Звісно, оґірам не до вподоби таке будівництво, адже кайренці хочуть, аби будівлі відповідали їхнім смакам і не мали жодних прикрас, але коли я був тут останнього разу, я бачив оґірів серед будівничих.

Таволін вийшов із вартівні вслід за іншим офіцером та двома писарчуками, один із яких тягнув величезну книгу, оправлену в дерево, а другий — тацю з приладдям для письма. Лоб у місцевого офіцера був голений на той самий манір, що й у Таволіна, хоча, може, лисина, що розширялася, забрала не менше волосся, ніж бритва. Обидва офіцери подивилися на Ранда, тоді на скриньку, накриту смугастою ковдрою Лояла, і знову на Ранда. Під час подорожі з Тремонсіна Таволін часто кидав погляди на скриньку, але нічого не питав. Голомозий офіцер поглянув ще й на меч на поясі Ранда і на мить зібрав губи в нитку.

Таволін відрекомендував офіцера Асаном Сандейром, а тоді голосно сповістив:

— Лорд Ранд з Дому аль’Тор, його слуга на ім’я Гюрін, а також Лоял, оґір зі стеддінґу Шанґтай.

Писар відкрив книгу, тримаючи її обома руками, і Сандейр вписав туди імена великими каліграфічними літерами.

— Завтра ви повинні прибути до вартівні не пізніше цієї години, мілорде, — промовив Сандейр, а другий писарчук тим часом узявся посипати піском запис у книзі, — і повідомити назву корчми, в якій ви зупинитесь.

Ранд кинув погляд на безбарвні вулиці Кайрена, тоді озирнувся на жваву метушню у Висілку:

— А чи не могли б ви порадити мені добру корчму он там? — Він кивнув у бік Висілка.

— Тс-с-с! — відчайдушно зашипів Гюрін, нахилившися до Ранда. — Це було би помилкою, лорде Ранде, — прошепотів він. — Якщо ви, лорд і все таке інше, зупинитесь у Висілку, вони не сумніватимуться, що ви щось замишляєте.

Ранд бачив, що нюхач має рацію. У Сандейра відпала щелепа, а брови Таволіна полізли вгору в німому питанні, й обидва вони витріщилися на Ранда. Він хотів було сказати їм, що не грає у Велику гру, але натомість промовив:

— Ми знайдемо собі кімнати в місті. Тепер ми можемо йти?

— Звісно, мілорде Ранде, — вклонився Сандейр. — Та... як щодо корчми?

— Я повідомлю, де ми зупинимось. — Ранд розвернув Гнідана, але зупинився знову. Цидулка, залишена Селін, зашурхотіла в його кишені. — Мені треба знайти молоду жінку, що мешкає в Кайрені. Леді Селін. Вона приблизно мого віку і дуже вродлива. Я не знаю, з якого вона Дому.

Сандейр та Таволін обмінялися поглядами, і Таволін сказав:

— Спробую довідатися про неї, мілорде.

Ранд кивнув і попереду Лояла та Гюріна вирушив у місто. На них не звертали особливої уваги, хоча вершників на вулицях було небагато. Навіть Лоял не спричинив фурору. Перехожі, здавалося, підкреслено не цікавилися нічим навкруги.

— А те, що я запитав про Селін, — звернувся Ранд до Гюріна, — вони теж можуть сприйняти не так, як треба?

— Хіба можна щось знати напевне з цими кайренцями, лорде Ранде? Схоже, вони гадають, що все має стосунок до Даес Дае’мар.

Ранд тільки плечима знизав. Йому здавалося, що люди дивляться на нього. Він не міг дочекатися, коли знову зможе натягти добру зручну куртку й припинити видавати себе за того, ким він не є.

Гюрін знав кілька корчем у місті, хоча, перебуваючи в Кайрені, переважно зупинявся у Висілку. Нюхач підвів їх до корчми, що називалася «Оборонець Драконової Стіни» і мала вивіску, на якій було зображено чоловіка в короні. Той наступив ногою на груди іншого чоловіка, приклавши йому меч до горла. Чоловік, що лежав горілиць на землі, мав руде волосся.

Назустріч гостям вийшов конюх, щоби взяти їхніх коней. Крадькома він кидав на Ранда та Лояла гострі погляди. Ранд наказав собі не давати волі уяві; не може бути, щоб геть усі в місті грали в цю їхню Гру чогось там. А хоч би й усі, він до цього жодним боком.

У загальній залі було чисто, столи вишикувалися наче під шнурок, як і будівлі в місті. Людей за столами було негусто. Усі вони звели очі на новоприбулих. Але лише на мить. І знову втупилися у свої келихи. Але у Ранда залишилося відчуття, що вони спостерігають за ним і прислухаються. У великому каміні горів невеликий вогонь, хоча день був доволі теплий.

У корчмаря, товстуна з улесливими манерами, впоперек сірого каптана зеленів один-однісінький проріз. Він аж підскочив, коли побачив на порозі нових гостей, і Ранда це не здивувало. Лоял, притискаючи до грудей скриню, загорнуту в смугасту ковдру, мусив добряче пригнути голову, аби пройти у двері, Гюрін тягнув на собі цілу гору саков і торб, а його власний червоний камзол різав очі на тлі безрадісно темних одежин усіх присутніх у залі.

Корчмар, на мить затримавши погляд на Рандовому камзолі та на його мечі, поспіхом повернув собі на обличчя масляну посмішку. Він уклонився, потираючи гладенькі ручки:

— Перепрошую, мілорде. На мить мені здалося, що я бачу... Простіть великодушно. Голова в мене працює вже не так, як колись. Бажаєте отримати кімнати, мілорде? — Лоялу він уклонився окремо, ще нижче. — Мене звати Куале, мілорде.

Він подумав, що я аїлець, похмуро майнуло Рандові в голові. Йому хотілося забратися з Кайрена геть. Але це було єдине місце, де їх міг відшукати Інґтар. І Селін сказала, що чекатиме на нього в Кайрені.

Довелося трохи зачекати, доки їм приготують кімнати, бо Куале з непомірною кількістю усмішок та поклонів пояснив, що треба принести особливе ліжко для Лояла. Ранд хотів, щоби всі вони зупинилися в одній кімнаті, але через шокований вигляд корчмаря та настійливий шепіт Гюріна: «Ми маємо показати цим кайренцям, лорде Ранде, що не гірше них знаємося на пристойності та звичаях!» — довелося погодитися на дві суміжні кімнати з дверима між ними — одну для Ранда, іншу — для його супутників.

Кімнати нічим не різнилися між собою, крім того, що одна з них мала два ліжка, одне звичайне, а інше — відповідних для оґіра габаритів, а в кімнаті Ранда ліжко було лише одне, зате завширшки майже таке, як два інших разом, з масивними квадратними стовпчиками, що ледве не сягали стелі. Стілець із високою спинкою та м’яким сидінням теж був масивний і квадратний, так само як і рукомийник, а гардероб попід стіною, прикрашений неоковирним та ваговитим різьбленим орнаментом, мав такий вигляд, наче ось-ось завалиться і роздушить постояльця. Два вікна біля ліжка дивилися на вулицю з висоти третього поверху.

Щойно корчмар пішов, Ранд відчинив двері і впустив Лояла та Гюріна до своєї кімнати.

— Від цього місця у мене аж серце холоне, — поскаржився він. — Усі дивляться на тебе так, наче думають, що у тебе ворожі наміри. Я повертаюсь до Висілка, хоча б на годинку. Принаймні люди там сміються. Хто з вас хоче першим відбути варту біля Рога?

— Я залишуся, — негайно озвався Лоял. — Хочу трохи почитати. Якщо я й не бачив поки що жодного оґіра, це ще не означає, що тут нема каменярів зі стеддінґу Тсофу. Він не так далеко від цього міста.

— Я гадав, ти мав би хотіти з ними зустрітися.

— М-м-м... Ні, Ранде. Минулого разу вони надто цікавилися, чому це я один у світах. Якщо вони отримали якусь звістку зі стеддінґу Шанґтай... Ні, гадаю, мені краще залишитися тут і почитати.

Ранд похитав головою. Він часто забував про те, що Лоял, по суті, втік із дому для того, щоб подивитися світ.

— А ти як, Гюріне? У Висілку грає музика, і люди там сміються. Можу побитися об заклад, що там ніхто не грає в Даес Дае’мар.

— Я б не був такий упевнений щодо цього, лорде Ранде. В будь-якому разі я дуже вдячний вам за запрошення, та краще я відмовлюся. У Висілку стільки бійок... навіть убивств... що там пахне паленим. Якщо ви розумієте, про що я. Навряд чи вони насміляться зачепити лорда; звісно, солдати скрутять у баранячий ріг того, хто на таке насмілиться. Але якщо ваша ласка, я би краще посидів за келишком у залі.

— Гюріне, ти не мусиш питати у мене дозволу будь на що. Ти це знаєш.

— Як скажете, мілорде. — Нюхач ледь помітно вклонився.

Ранд тяжко зітхнув. Якщо вони незабаром не поїдуть із Кайрена, Гюрін точно почне кланятися та розшаркуватися. І якщо це побачать Мет і Перрин, ці двоє вже подбають, щоби Ранд про це ніколи не забув.

— Сподіваюся, Інґтара нічого не затримає. Якщо він не з’явиться найближчим часом, нам доведеться доправити Ріг до Фал Дари самим. — Він намацав крізь камзол аркушик, що залишила йому Селін. — Ми змушені будемо це зробити. Лояле, коли я повернуся, ти зможеш трохи прогулятися містом.

— Я б радше цього не робив, — відповів Лоял.

Гюрін разом із Рандом спустився сходами. Коли вони порівнялись із залою, звідти вискочив Куале і, кланяючись, сунув Ранду в руки тацю. На ній лежало три згорнутих та запечатаних пергаменти. Ранд узяв їх, оскільки, вочевидь, саме цього чекав від нього Куале. Пергамент був дуже якісний, м’який, гладенький. Дорогий.

— Що це таке? — поцікавився він.

— Запрошення, мілорде, що ж іще? — знову вклонився Куале. — Від трьох благородних Домів. — Він зробив ще один уклін, спрямований кудись удалину.

— Хто б міг прислати мені запрошення? — Ранд покрутив згортки пергаментів у руці. Жодний із відвідувачів, що сиділи за столами, не дивився в його бік, але він відчував, що вони одначе спостерігають за ним. Печатки були йому незнайомі. Серед них не було печатки з півмісяцем та зірками, яку використовувала Селін. — І хто б міг дізнатися, що я тут?

— На цю мить — будь-хто, лорде Ранде, — неголосно сказав Гюрін. Схоже, він теж відчував на собі пильні погляди. — Вартові біля воріт не будуть мовчати про прибуття до Кайрена чужоземного лорда. Конюх, корчмар... кожний розповідає, що знає, якщо сподівається отримати з цього зиск, мілорде.

Скривившись, Ранд ступив два кроки й кинув запрошення у вогонь. Вони зайнялися миттєво.

— Я не граю в Даес Дае’мар, — промовив він досить голосно, аби його міг розчути кожний у залі. Навіть Куале не дивився на нього. — Я не маю жодного стосунку до Великої гри. Я лише чекаю тут на декого зі своїх друзів.

Гюрін схопив його за руку.

— Прошу, лорде Ранде, — зашепотів він із притиском, — прошу, не робіть так більше ніколи.

— Більше ніколи? Ти що, гадаєш, що будуть іще запрошення?

— Я впевнений, що будуть. Світло, та ви нагадуєте мені Теву, коли той так оскаженів через дзижчання оси біля свого вуха, що буцнув ногою осине гніздо. Ви щойно переконали кожного в цій кімнаті, що задіяні у найпотаємніших глибинах Гри. Коли вони побачили, що ви заперечуєте свою участь у Грі, вони вирішили, що ви граєте дуже й дуже приховано. Усі лорди та леді в Кайрені грають у Гру. — Нюхач кинув погляд на запрошення, що чорніли та жолобились у вогні, і спохмурнів: — І ви, в цьому можна не сумніватися, нажили собі ворогів у трьох Домах. Не дуже значних, інакше вони би так швидко не відреагували, але хоч як, а високородних. Вам треба відповідати на всі запрошення, які ви одержуватимете, мілорде. Можете відхиляти запрошення, якщо забажаєте, — але вони щось прочитають у тому, чиї саме запрошення ви відхилили. Звісно, якщо ви відхилите всі запрошення, або всі приймете...

— Я не братиму в цьому участі, — стиха промовив Ранд. — І ми поїдемо з Кайрена якнайшвидше. — Стиснувши кулаки, він сунув руки в кишені камзола і відчув згорнуту цидулку Селін. Витягши аркушик, він розгладив його об полу камзола. — Поїдемо, як тільки зможемо. — Пробурмотів він, знову ховаючи цидулку в кишеню. — Замов собі випити, Гюріне.

Ранд вийшов на вулицю, переповнений люттю. Він і сам не знав, чи лютує на себе, чи на кайренців з їхньою Великою грою, чи на Селін, що зникла невідомо-куди, чи на Морейн. Це вона заварила цю кашу, коли поцупила його одяг, а йому натомість підсунула вбрання лорда. Навіть тепер, коли він заявив, що звільнився від Айз Седай, одна з них примудряється втручатися в його життя, хай і здалеку.

Він вийшов із міста крізь ті ж ворота, у які заходив, бо це був єдиний відомий йому шлях. Вартовий, що стояв біля караульні, помітив його — яскравий камзол не давав Ранду пройти непоміченим, так само як і його зріст, що вирізняв хлопця з-поміж кайренців — і поспішив усередину приміщення, та Ранд навіть цього не помітив. Сміх і музика Висілка вабили його.

Якщо в Кайрені у своєму червоному, гаптованому золотом камзолі Ранд усім впадав в очі, то тут його вбрання якраз підходило. Частина чоловіків, що вешталися залюдненими вулицями Висілка, були одягнені в темне, як і люди в місті, але не менша частина мала на собі каптани червоні, сині, зелені, золоті, інколи такі яскраві, що вони б згодились і для бляхарів, а жінки майже всі пишалися у розшитих сукнях і барвистих хустках та шалях. Пишне вбрання часто-густо звисало лахміттями, та ще й наохляп, наче з чужого плеча, але принаймні ті, які дивилися на Ранда в його ошатному камзолі, не вважали, що з ним щось негаразд.

Одного разу йому довелося зупинитися, щоб пропустити ще одну процесію велетенських ляльок. Музики били в тамбурини, гімнасти виробляли антраша, а траллок зі свинячим рилом та іклами бився з лялькою з короною на голові. Три-чотири сумбурні удари, і траллок повалився під сміх та схвальні вигуки глядачів.

Ранд лише хмикнув. Так легко вони не вмирають.

Зупинившись, він зазирнув крізь двері до одного з великих будинків, що не мали вікон. На його подив, там виявилася одна величезна кімната, з балконами по периметру, що закінчувалась високим помостом. Дах нависав лише над помостом та балконами. Він ніколи такого не бачив і не чув. Народу на балконах було як оселедців у бочці, а багато глядачів товпилося просто перед помостом, на якому виступали актори. Проходячи повз інші такі будинки, він зазирав і до них, і бачив жонглерів, музикантів, безліч акробатів і навіть менестреля в строкатому плащі. Той співучим голосом переповідав історію з «Великого полювання на Ріг». Висока декламація.

Це нагадало йому про Тома Мерриліна, і він поспішив далі. Згадка про Тома завжди озивалася сумом. Том був справжнім другом. Другом, який віддав своє життя за нього. А я втік і дозволив йому померти.

В іншій велетенській споруді жінка в пишній білій мантії змушувала речі зникати з одного кошика та з’являтися в іншому, а то й узагалі зникати у неї в руках, розчиняючись у великих клубах диму. Юрба глядачів супроводжувала її дії голосним айканням та ойканням.

— Дві мідні монети, мій добрий лорде, — гукнув до нього чоловічок зі щурячим писком. — Два мідяки, аби подивитися на Айз Седай.

— Сумніваюся. — Ранд ще раз поглянув на жінку. Білий голуб зник у неї в руках. Айз Седай? — Ні.

Він легенько вклонився чоловічку-щурику і попростував далі.

Рухаючись крізь натовп, Ранд не знав, куди піти далі, на що ще подивитися, і раптом з дверей, над якими пишалася вивіска з жонглером, долинув лункий голос та передзвін арфи.

— ...холодний вітер дме з перевалу Шара; холод вкриває безіменну могилу. Але щороку на День Сонця на вершечку кам’яного кургану з’являється троянда, одна-однісінька, і кришталева сльозинка, наче крапля роси, блищить на пелюстках. Троянду кладе Дунсинін своєю прекрасною рукою, бо вона твердо тримає слово, що його дав Рогош Орлине Око.

Цей голос потягнув Ранда до себе, наче арканом. Він пропхався крізь двері під шквал оплесків.

— Дві мідні монетки, мій добрий лорде, — кинувся до нього схожий на щура чоловічок, який міг бути близнюком того, котрого Ранд бачив раніше. — Дві мідні монетки, аби подивитися на...

Ранд вигріб з кишені якісь монети і кинув їх чоловічку. Він ішов уперед, наче в тумані, втупившись на чоловіка на помості: той розкланювався на оплески слухачів, однією рукою притискаючи до грудей арфу, а іншою розправляючи поли свого клаптикового плаща, наче бажаючи спіймати в нього всі схвальні вигуки. Це був високий худорлявий чоловік, уже немолодий, з вусами такими ж білими, як його довге волосся. Закінчивши кланятися, він випростався і побачив Ранда. Він широко розплющив очі, і стало видно, що вони просто пронизливої блакиті.

— Том... — Шепіт Ранда загубився в галасі натовпу.

Дивлячись Ранду в очі, Том Меррилін легенько кивнув на невеличкі двері поряд зі сценою. І ось він уже знову розкланювався, усміхаючись, купаючись в оплесках.

Ранд наблизився до дверей і пройшов крізь них. За ними виявився лише вузенький коридорчик з трьома сходинками, що вели до сцени. В протилежному кінці коридору тренувався з кольоровими кульками жонглер і розминалися шестеро гімнастів.

На сходинках з’явився Том. Він накульгував на праву ногу, наче вона не згиналася до кінця. Обвівши очима жонглера та акробатів, він зневажливо дмухнув у вуса й звернувся до Ранда:

— Вони хочуть чути лише «Велике полювання на Ріг». Здавалося б, з усіма цими новинами з Геддон Мірка та Салдеї хоча би хтось мав би замовити «Караетонський цикл». Видно, цього не дочекатися, а я вже готовий сам собі заплатити, аби розповісти щось інше. — Він зміряв Ранда поглядом з голови до п’ят. — Виглядаєш так, наче справи у тебе йдуть непогано. — Він помацав комір Рандового камзола й прицмокнув: — Краще не буває.

Ранд не міг утриматися від сміху.

— Від самого Біломостя я був упевнений, що ти загинув. Морейн казала, що ти живий, але я... Світло, Томе, який я радий побачити тебе знову! Я мусив не кидати тебе, а допомогти тобі.

— Якби ти так вчинив, хлопче, це була б величезна дурість. Цього щезника... — Він озирнувся; їх ніхто не міг почути, та він усе ж таки заговорив ще тихіше: — ...Я його не цікавив. Він залишив мені невеличкий даруночок — кульгаву ногу — і погнався за вами, за тобою та Метом. Якби ви не втекли, ви б загинули, ось і все. — Він помовчав, і вигляд у нього був задумливий. — То Морейн казала, що я живий? Вона тут, з тобою?

Ранд похитав головою. Дивно, але у Тома був розчарований вигляд.

— Шкода... дуже шкода. Вона — добра жінка, навіть попри те, що вона... — Він не договорив. — Тобто їй був потрібний Мет. Або Перрин. Вони обидва непогані хлопці, і я не хочу знати, хто саме з них. — Ранд ніяково засовався і ледь не підстрибнув, коли Том наставив на нього кістлявий палець. — Але що я насправді хочу знати, то це де мої арфа і флейта. Я хочу отримати їх назад, хлопче. На тих, що у мене зараз, і порося посоромилось би грати.

— Вони у мене, Томе. Я принесу їх тобі, обіцяю. Не можу повірити, що ти живий. І не можу повірити, що ти не в Ілліані. Починається Велике полювання. Призначений приз за краще виконання «Великого полювання на Ріг». Ти ж страх як хотів там бути!

Том хмикнув:

— Після Біломостя? Навряд чи я був би зараз живий, якби туди вирушив. Навіть якби мені вдалося дістатися до корабля, перш ніж він відплив би, Домон і його хлопці взялися б розповідати усьому Ілліану байки про те, як за мною гналися траллоки. А якщо вони побачили щезника або почули про нього, перш ніж Домон віддав швартові... Більшість ілліанців вважають розповіді про траллоків і щезників казочками, але знайшлось би багато й таких, хто захотів би дізнатися, чому це вони переслідували якусь людину... І такій людині було би в Ілліані непереливки.

— Томе, я стільки маю тобі розповісти!

Менестрель не дав йому договорити.

— Іншим разом, хлопче. — Він обмінявся поглядом із щуроподібним чоловічком, що стояв на дверях. — Якщо я зараз не повернуся на сцену і не розповім наступну історію, він випустить жонглера, а тоді вони все тут потрощать на друзки, і нам перепаде на горіхи. Приходь до «Виноградного грона», що біля Джанґайських воріт. Я в цій корчмі винаймаю кімнату. Тобі будь-хто скаже, як її знайти. Десь за годину-другу я там буду. Гадаю, ще однієї оповідки з них вистачить. — Він пішов сходами вгору, кинувши через плече: — І прихопи мої арфу і флейту, чуєш?!