Велике полювання

Розділ 39 Втеча з Білої Вежі

Простуючи коридорами, Еґвейн і Елейн коротким кивком вітали кожну зустрічну зграйку жінок. Добре, що сьогодні до Вежі завітало багато відвідувачок, думала Еґвейн: надто багато, аби надати кожній у супровід Айз Седай чи посвячену. Тримаючись поодинці чи невеличкими купками, одягнені багато чи бідно, у вбранні пів дюжини різних країв, інколи ще притрушеному дорожнім порохом після тривалої мандрівки до Тар Балона, відвідувачки були полишені на самих себе і чекали своєї черги поставити запитання Айз Седай чи подати клопотання. Деякі жінки — леді, купчині чи жінки купців — мали з собою служниць. З петиціями прийшло навіть кілька чоловіків — ці трималися осібно, не знаючи, як поводитися у Білій Вежі, та зніяковіло поглядаючи на всіх навкруги.

Найнів виступала попереду, дивлячись поверх голів, у плащі, що летів за нею, ступаючи так, наче вона знала, куди вони прямують — та вона й знала, а головне, щоб ніхто їх не зупинив, — так наче мала повне право туди прямувати — а ось це вже геть не відповідало дійсності. Перевдягнені в одяг, що вони привезли з собою до Тар Балона, дівчата, звісно, не виглядали мешканками Вежі. Кожна вбралася у свою найкращу сукню, що мала спідницю з розпіркою для їзди верхи, і в плащ із тонкої вовни, пишно прикрашений вишивкою. Якщо їм тільки вдасться не нарватися на когось, хто може їх упізнати, — а їм уже довелося обминути кількох осіб, котрі могли знати їх в обличчя, — тоді, на думку Еґвейн, їм могло вдатися те, що вони задумали.

— Такий одяг найкраще подобав би для прогулянки в парку лорда, а не для подорожі на мис Томан, — сухо зауважила Найнів, коли Еґвейн допомагала їй застібувати ґудзики на сірій шовковій сукні, гаптованій золотими нитками та розцяцькованій перламутровими квітами на грудях та манжетах, — але він може допомогти нам вийти звідси непоміченими.

От і зараз, розправивши на плечах свій плащ та обсмикнувши власну сукню з зеленого шовку, розшиту золотом, Еґвейн подивилася на Елейн, одягнуту у блакитну сукню з кремовими вставками. Вона сподівалася, що Найнів має рацію. Досі всі вважали їх за прохачок, аристократок чи принаймні багатійок, але у неї було відчуття, ніби вони все ж таки чимось вирізняються. Дівчина з подивом зрозуміла, в чому справа: походивши кілька місяців у простому білому одязі послушниці, вона почувалася незручно в ошатній сукні.

Вони проминули гурточок селянок у темному вовняному одязі, і ті присіли в реверансі. Еґвейн озирнулася на Мін. Та залишилась у штанях та мішкуватій чоловічій сорочці, поверх — коричнева куртка і плащ. Коротко стрижене волосся Мін сховала під старий крислатий капелюх.

— Комусь із нас треба бути служкою, — сказала вона зі сміхом. — Дамочки, виряджені як ото ви, завжди мають біля себе хоча б одного. А штанам моїм ви ще позаздрите, якщо нам доведеться давати драла.

Вона тягла чотири сідельні в’юки, що аж роздувалися від теплого одягу, бо зима напевне прийде раніше, ніж вони повернуться. Там було і трохи їжі, яку вдалося поцупити з кухні, — на якийсь час мало вистачити, а далі доведеться купувати.

— Може, мені все ж таки допомогти тобі тягти це, Мін? — тихенько запитала Еґвейн.

— Та ці торби лише незручні, — посміхаючись, відказала Мін, — але не важкі. — Здавалося, вона все ще вважала те, що відбувається, грою. Чи принаймні вдавала, що так вважає. — Народ дуже здивується, якщо витончена леді раптом власноруч тягтиме свої торби. Але ти зможеш нести свою торбу... і мою також, якщо забажаєш... щойно ми... — Посмішка зникла з її обличчя, і вона відчайдушно зашипіла: — Айз Седай!

Еґвейн швидко глянула вперед. Коридором назустріч втікачкам прямувала Айз Седай з довгим та прямим чорним волоссям і обличчям кольору пожовклої від часу слонової кістки. Вона слухала, що каже їй жінка в простому селянському одязі та латаному плащі. Айз Седай ще їх не побачила, проте Еґвейн упізнала її: Такіма з Коричневої Аджі. Вона вчила послушниць історії Айз Седай та Білої Вежі і, звісно, могла впізнати своїх учениць навіть за сто кроків.

Найнів, не сповільнюючи кроку, повернула у бічний коридор, де вони ледь не зіткнулися з однією з посвячених, довготелесою жінкою з вічно кислим обличчям, яка квапливо розминулася з ними, тягнучи за вухо червону, мов рак, послушницю.

Еґвейн зглитнула, і тільки тоді до неї повернувся голос:

— Це Ірелла та Елс. Вони нас не помітили? — Вона не могла змусити себе обернутися й подивитися.

— Ні, — за мить відповіла Мін. — Вони помітили лише наш одяг.

Еґвейн із полегшенням видихнула, а вслід за нею і Найнів.

— Доки ми дістанемося стаєнь, у мене серце вискочить, — пожалілася Елейн. — А під час пригод завжди так буває, Еґвейн? Відчуваєш, що у тебе серце ось-ось вискочить, а душа опускається в п’яти?

— Гадаю, так, — роздумливо відповіла Еґвейн. Їй не хотілося згадувати про ті часи, коли вона палко прагнула пригод, хотіла робити щось небезпечне та захопливе, наче легендарні герої. Тепер вона зрозуміла, що захопливими події здаються в спогадах, а оповідки замовчують про багато дуже неприємних хвилин. Так вона і сказала Елейн.

— Проте, — рішуче промовила дочка-спадкоємиця, — раніше зі мною ніколи не відбувалося нічого цікавого, і навряд чи колись відбудеться, доки останнє слово буде за матусею; а так воно і буде, доки я сама не посяду трон.

— Тихо ви, обидві, — осмикнула їх Найнів. Як не дивно, в коридорі, яким вони йшли тепер, не було жодної живої душі. Найнів вказала на вузенькі сходи, що вели вниз. — Гадаю, нам сюди. Якщо я тільки остаточно не заплуталася через усі ці кружляння та повороти.

Утім, вона впевнено почала спускатися сходами, а вже тоді всі — за нею.

Як втікачки й сподівалися, штовхнувши невеличкі двері біля підніжжя сходів, вони опинилися на курному подвір’ї перед Південними конюшнями, де стояли коні тих послушниць, у кого вони були, чекаючи, доки знову знадобляться їм. А це могло трапитися або тоді, коли ті стануть посвяченими, або якщо їх відправлять додому. Тепер у втікачок за спинами здіймалася вгору мерехтлива громада Вежі, а навкруги на багато гайд розстилалися землі Вежі, обнесені мурами, вищими за мури багатьох міст.

Найнів увійшла у конюшню так владно, наче то була її власність. Всередині стояв чистий дух сіна та коней, а по обидва боки проходу, у напівтемряві, смугастій від світла, що падало крізь продуховини під стелею, тяглися рядами стійла. На подив, кошлата Бела та сірий жеребчик Найнів стояли в стійлах біля самих дверей. Побачивши Еґвейн, Бела виставила носа понад дверцятами й тихенько форкнула. Поблизу був лише один конюх, приємний на вигляд чолов’яга з сивуватою бородою та соломинкою, затиснутою між зубами.

— Осідлай наших коней, ми їх візьмемо, — кинула йому Найнів наказним тоном. — Оцих двох. Мін, знайди свого коня та коня Елейн. — Мін поклала сакви на долівку і потягла Елейн за собою в глиб конюшні.

Стайничий подивився їм услід, наморщивши чоло, і повільно витяг соломинку з рота:

— Тут, певно, якась помилка, міледі. Ці коні, вони...

— ...наші, — твердо закінчила за нього Найнів, склавши руки на грудях і виставивши наперед персня зі змієм. — І ти їх осідлаєш. Негайно.

Еґвейн перехопило дух. Це був їхній план на крайній випадок: Найнів мала спробувати видати себе за Айз Седай, якщо виникнуть несподівані ускладнення. Звісно, жодна Айз Седай та посвячена не купилися б на таке, але з конюхом це могло спрацювати.

Чоловік поморгав на перстень Найнів, тоді на неї.

— Мені сказали про двох, — промовив він нарешті, і схоже було, що на нього Найнів не справила жодного враження. — Одна посвячена й одна послушниця. Про чотирьох мені нічого не казали.

Еґвейн відчула, що її розбирає сміх. Ну, звичайно, — Ліандрін не повірила, що вони зможуть самостійно забрати своїх коней.

На обличчі Найнів з’явився незадоволений вираз, а голос залунав пронизливо:

— Ти негайно виведеш цих коней і осідлаєш, інакше тобі доведеться звертатися до Ліандрін за зціленням; от тільки не знаю, чи стане вона тобі допомагати.

Конюх почав було вимовляти ім’я Ліандрін, але, кинувши погляд на обличчя Найнів, попростував до коней, бубонячи щось собі під ніс, але так тихо, що будь-кому, крім нього самого, годі було розчути. Повернулися Мін та Елейн зі своїми конями, саме тоді, коли конюх закінчував затягувати другу попругу. Мін вела за повід високого мишастого огира, а Елейн — гніду кобилу з граційно вигнутою шиєю.

Коли всі розсілися по конях, Найнів знову звернулася до конюха:

— Безперечно, тобі сказали, аби ти не плескав язиком, і так воно і має бути, хоч нас двоє, а хоч дві сотні. А коли ти іншої думки, уяви тільки, що зробить з тобою Ліандрін, якщо ти попри її наказ спробуєш відкрити рота.

Проїжджаючи крізь двері, Елейн кинула стайничому монету, проказавши:

— Це тобі за клопоти, конюху. Ти все зробив, як треба. — Вже надворі вона зустрілася поглядом з Еґвейн і посміхнулася їй: — Матуся каже, що калачем та бичем можна досягнути більшого, ніж самим бичем.

— Сподіваюся, з брамниками нам не знадобиться ні те, ні інше, — сказала Еґвейн. — Мабуть, Ліандрін і з ними встигла поговорити.

Проте біля Тарломенської брами, прорізаної у високій стіні, що огороджувала землі Вежі з півдня, вершницям не довелося розбиратися, попереджені про них вартові чи ні. Ті лише махнули чотирьом жінкам проїжджати, кинувши на них швидкий погляд та кивнувши головою. Вартові мали наказ не впускати до Тар Валона тих, хто міг становити небезпеку; вочевидь, наказу не випускати когось вони не мали.

Коли втікачки повільно рухалися вулицями міста, з ріки задував прохолодний вітер, і це дало їм привід низько опустити каптури плащів. Дзвін копит об бруківку танув у гомоні людської тисняви та звуках музики, що вихлюпувалися з деяких будівель, повз які вони їхали. Люди, вбрані в одяг чи не всіх країн, починаючи від темної безрадісної гами Кайрену і закінчуючи яскравими блискучими кольорами Мандрівного народу, усіх можливих фасонів та стилів, розступалися перед вершницями, огинаючи їх, наче ріка скелю, та все одно посуватися вперед вдавалося лише потроху.

Еґвейн не звертала уваги ні на казкові башти з повітряними мостами, ні на палаци, що радше скидалися на спінені хвилі, химерно вивітрені скелі чи фантастичні мушлі, ніж на витвори з каменю. Айз Седай часто виходили до міста, і тут, у натовпі, вершниці цілком могли зіткнутися лицем в лице з однією з них. Згодом Еґвейн усвідомила, що її супутниці дивляться перед собою так само уважно, як і вона, а втім, вона не могла не зітхнути з полегшенням, побачивши вдалині оґірський гай.

Над дахами будинків вималювались Великі Дерева, їхні верхівки розкинули віття на висоті сто спанів і більше. Тулячись під їхнім шатром, височезні дуби та берести, груболисти та ялини здавалися карликовими. Гай, завширшки у добрі дві милі, було обнесено чимось на кшталт стіни, яка насправді являла собою ряди розташованих по спіралі кам’яних арок, кожна у п’ять спанів заввишки, а завширшки — чи не вдвічі більше. Уздовж зовнішнього боку цієї стіни поспішали у різних напрямках люди, екіпажі, фургони, а тимчасом всередині царювала незаймана природа. Гай не мав ані окультуреного вигляду, притаманного паркам, ані абсолютної здичавілості лісових нетрів. Радше це був еталон ідеальної природи. Це був наче шматочок досконалого лісу, найпрекраснішого лісу з усіх можливих. Листя потроху вже починало змінювати колір, і невеличкі мазки помаранчевого, жовтого та червоного кольорів на зеленому тлі створювали, на думку Еґвейн, бездоганну картину того, як повинна виглядати листопадова гама.

Під арками прогулювалося небагато народу, і ніхто не зацікавився чотирма вершницями, що прямували під шатра дерев. Місто швидко зникло з очей, навіть гамір його стишився, а потім і геть розчинився в тиші гаю. Десять кроків — а, здавалося, вони опинилися за милі та милі від міської колотнечі.

— Вона казала про північне узлісся, — пробурмотіла Найнів, озираючись навколо. — Не знаю, куди ще... — Найнів затнулася на півслові, бо зненацька із заростей чорної бузини вихопилася темна лискуча кобила під вершницею і тягло вик з легкою поклажею.

Кобила стала дибки, а, опустившись, забила копитами, бо Ліандрін різко смикнула за повіддя. Обличчя Айз Седай було не впізнати, настільки змінила його лють:

— Я ж казала вам: нікому ні слова! Нікому!

Еґвейн помітила, що тягловик несе на собі жердини з ліхтарями, і це здалося їй дивним.

— Це друзі, — почала було Найнів, проте Елейн не дала їй договорити:

— Вибачте, Ліандрін Седай. Вони нічого нам не казали; ми самі підслухали. Ми не хотіли почути нічого такого, чого не мали чути, але так сталося. І ми також хочемо допомогти Ранду аль’Тору. І іншим хлопцям теж, звісно, — поспіхом додала вона.

Ліандрін скоса позирнула на Елейн та Мін. У променях сонця, що вже хилилося на захід, обличчя дівчат ховалися в тіні низько насунутих каптурів.

— Отже, — промовила вона нарешті, все ще не зводячи з них погляду, — я розпорядилася, щоби про вас подбали; але якщо вже ви тут, то хай так і буде. Четверо можуть вирушити в подорож так само, як і двоє.

— Про нас мали подбати, Ліандрін Седай? — перепитала Елейн. — Не розумію.

— Дитино, усі знають, що ти і ота, інша, — друзі цих двох. Ти гадаєш, не знайшлося б таких, які захотіли би вас розпитати, коли з’ясується, що вони втекли? Чи ти гадаєш, що Чорна Аджа буде лагідною з тобою через те, що ти — спадкоємиця трону? Якби ви залишилися в Білій Вежі, ви могли б не дожити до ранку. — Після цих слів на мить запала мертва тиша, проте Ліандрін розвернула свою конячку й скомандувала: — Усі за мною!

Айз Седай вела їх у глиб гаю, доки перед ними не з’явилася висока огорожа з міцних залізних прутів, що закінчувалися гострими, наче бритва, вістрями. Огорожа, ледь вигинаючись, наче охоплювала значну ділянку, зникала з очей за деревами зліва і справа. В огорожі була хвіртка, замкнена на великий навісний замок. Ліандрін відімкнула його довгим ключем, видобувши той із кишені плаща, запустила всіх усередину, тоді знову замкнула замок й одразу ж поскакала вперед. З гілки, що нависала над стежкою, стривожено зацокала білка, а здалеку їй відповів лункий барабанний дріб дятла.

— Куди ми їдемо? — поцікавилася Найнів. Ліандрін не відповіла, і Найнів сердито подивилася на супутниць. — Чому ми просто занурюємося в ліс? Аби покинути Тар Балон, нам треба проїхати мостом або сісти на корабель, а тут нема ні мосту, ні корабля...

— Але тут є ось що, — озвалася Ліандрін. — Огорожа утримує на відстані тих, хто міг би постраждати, але нам сьогодні треба потрапити за неї. — Вона вказала на високу й широку брилу, схоже — кам’яну, що стояла сторчма і була прикрашена з однієї сторони хитромудрим плетивом з листя та лозиння.

Еґвейн відчула, що їй перехопило подих: вона раптом зрозуміла, навіщо Ліандрін прихопила ліхтарі, і ця здогадка їй аж ніяк не сподобалася. За мить вона почула шепіт Найнів:

— Шляхова брама.

Обидві вони дуже добре пам’ятали свою подорож Шляхами.

— Ми якось уже проходили Шляхами, — сказала вона, наче переконуючи і себе, і Найнів. — Ми зможемо зробити це знову. — Якщо ми потрібні Ранду та хлопцям, ми мусимо їм допомогти. Ось і все.

— То це справді?.. — почала Мін здушеним голосом і змовкла.

— Брама до Шляхів, — видихнула Елейн. — Я й помислити не могла, що Брамою можна користуватися й сьогодні. Принаймні не думала, що це дозволено.

Ліандрін уже спішилася й витягла листок Авендесора з різьбленого орнаменту; стулки Брами розчинилися, наче двері, сплетені з живої, вкритої листям лози. За ними відкрилося щось схоже на тьмяне сріблясте дзеркало, і з нього дивилися розмиті відображення вершниць.

— Тобі не конче потрібно туди йти, — відказала Ліандрін. — Можеш почекати тут на моє повернення. Тут, за огорожею, безпечно. Якщо, звісно, Чорна Аджа не прийде по тебе першою. — Посмішку, з якою вона це проказала, аж ніяк не можна було назвати приємною.

За її спиною Брама розчинилася повністю і зупинилась.

— Я не казала, що не піду, — озвалася Елейн, сумно озираючись на ліс.

— Якщо ми збираємося це зробити, — хрипко промовила Мін, — то не зволікаймо. — Вона дивилася у пройму Шляхової брами, і Еґвейн почула її бурмотіння: — Спопели тебе Світло, Ранде аль’Торе.

— Я піду останньою, — сказала Ліандрін. — А ви усі марш уперед! Я за вами. — Тепер вона теж озиралася на ліс, неначе підозрювала, що хтось може їх переслідувати. — Ворушіться!

Еґвейн не знала, кого саме боїться побачити Ліандрін, але хай би хто не прийшов, він точно завадить їм скористатися Шляховою брамою. Ранде, йолопе ти повстяноголовий, ти міг би хоч раз встрягнути не в таку халепу, яка змушує мене поводитися, наче героїня якоїсь легенди?

Вона вдарила каблуками Белу під боки, і кошлата кобила, що застоялася в стійлі, рвонула вперед.

— Повільніше! — гукнула Найнів, проте було вже пізно.

Еґвейн і Бела під нею поринули назустріч власним тьмяним віддзеркаленням; дві кудлаті кобили торкнулися носами, а тоді, здавалося, почали перетікати одна в одну. Відтак і Еґвейн злилася з власним відображенням, відчувши, як її охоплює холод. Час наче розтягнувся, а холод обіймав її голову волосинка за волосинкою, і на кожну волосинку йшли хвилини.

У чорному, наче дьоготь, мороці Бела спіткнулася, рухаючись так швидко, що ледь не беркицьнулась через голову. Конячка втрималася на ногах, але вся тремтіла, коли Еґвейн, поспіхом спішившись, узялася обмацувати їй ноги, перевіряючи, чи все з нею гаразд. Дівчина майже раділа темряві, бо та приховала її почервонілі щоки. Вона ж знала, що час і відстань за Брамою змінюються, але помчала вперед, не завдавши собі труду подумати.

Куди не кинь оком, навколо стіною стояла суцільна темрява, і тільки прямокутничок відчиненої Брами видавався віконцем із димчастого скла, якщо дивитися зсередини. Брама не пропускала всередину світла — пітьма наче видавлювала його назовні, — але крізь це віконце Еґвейн могла бачити всіх інших. Усі рухалися неймовірно повільно, наче постаті в нічному кошмарі. Найнів наполягала на тому, щоби розібрати ліхтарі на жердинах і негайно їх запалити; Ліандрін погоджувалася знехотя, водночас вимагаючи поспішити.

Коли на Шляхах з’явилася Найнів, повільно, дуже повільно скеровуючи крізь Браму сіру кобилу, Еґвейн ледь не бігом кинулася її обіймати, але принаймні половина її почуттів адресувалася ліхтарю, що його несла з собою Найнів. Ліхтар давав менше озерце світла, ніж можна було сподіватися, — темрява навалювалася на світло, наче намагаючись заштовхати його назад до ліхтаря, — і Еґвейн починала відчувати, що темрява тисне і на неї, наче навалюючись своєю ваготою. Зрештою вона спромоглася промовити:

— З Белою все гаразд, і я теж не скрутила собі в’язи, хоча на це й заслуговую.

Колись Шляхи були сповнені світла, але це було ще до того, як бруд заплямував Силу, за допомогою якої їх і було створено, а тоді гниль, що нею Морок забруднив саїдін, почала їх псувати.

Найнів сунула жердину з ліхтарем у руки Еґвейн, розвернулася у сідлі та витягла з-під попруги ще одну.

— Оскільки ти знаєш, на що заслуговуєш, — пробурмотіла вона, — значить, ти на це не заслуговуєш. — Несподівано вона захихотіла. — Інколи мені спадає на гадку, що своїм титулом Мудрині найбільше завдячують саме отаким приказкам. Ось ще одна: «От спробуй лишень скрутити собі в’язи, і я тобі їх вправлю, аби скрутити знову, проте вже власноруч».

Це було сказано зі сміхом, і Еґвейн теж розсміялася, і сміялася доти, поки не згадала, де вони знаходяться. Жартівливий настрій Найнів теж швидко зійшов нанівець.

Мін і Елейн пройшли Браму нерішуче, ведучи коней за повіддя, так наче очікували чи не одразу побачити монстрів, що їх тут підстерігають. Не помітивши тут нічого, крім темряви, вони спершу відчули полегшення, проте незабаром її гнітючий вплив змусив їх нервово переминатися з ноги на ногу. Ліандрін вставила на місце листок Авендесора і, ведучи за собою тягловика, проїхала крізь Браму, що почала зачинятися.

Не чекаючи, доки стулки Брами зійдуться до кінця, Айз Седай без жодного слова кинула в руки Мін повід тягловика і вирушила вперед вздовж білої лінії, що її тьмяно вихоплювало з темряви світло її ліхтаря. Лінія вела в глиб Шляхів. Здавалося, що кам’яна поверхня, якою вона проходить, поточена та понищена кислотою. Еґвейн поквапом сіла в сідло і разом із усіма іншими поспішила за Ліандрін. Дівчата почувалися так, наче у світі не залишилося більш нічого, крім цієї нерівної долівки, якою ступали копита їхніх коней.

Пряма, наче стріла, біла лінія бігла крізь чорноту, доки вперлася у велику кам’яну брилу з інкрустованим сріблом оґірським письмом. Напис місцями був пошкоджений тими ж віспинами, що й підлога.

— Дороговказ, — пробурмотіла Елейн, перекрутившись у сідлі, аби з острахом роздивитися навколо. — Елайда дещо розповідала мені про Шляхи. Але недостатньо, — похмуро додала вона. — Чи, може, навпаки, забагато.

Ліандрін спокійно звірила напис на дороговказі з пергаментом, який витягла з кишені плаща. Еґвейн не встигла навіть одним оком глянути на нього, як та вже знову запихала його назад у кишеню.

Айз Седай повела їх від дороговказу далі. Світло ліхтарів не розсіювалося вдалині, а зникало раптово, різко, проте його вистачило на те, щоб Еґвейн роздивилася широку балюстраду, складену з каменю, місцями з пробоїнами. Елейн назвала це островом. Через темряву неможливо було оцінити площу острова, але Еґвейн здалося, що він має бути кроків сто завширшки.

Балюстраду перетинали кам’яні мости та пандуси, і біля кожного перетину стояв кам’яний стовп із написом — один-однісінький рядок оґірськими літерами. Здавалося, що арки мостів ведуть у нікуди. Пандуси вели вгору або вниз. Проїжджаючи повз, можна було роздивитися хіба кілька спанів кожного з них.

Зупиняючись лише на мить, аби роздивитися написи на кам’яних стовпах, Ліандрін повела свій загін одним із пандусів, що спускався вниз, і незабаром навкруги не лишилося нічого, крім цього пандуса та темряви. Оглушлива тиша огортала їх; в Еґвейн виникло відчуття, що навіть цокання копит по грубому каменю не виходить за межі світляної плями.

Пандус спускався все нижче й нижче, трохи забираючи вбік, аж доки добіг ще одного острова, також з поламаною балюстрадою між мостами та пандусами і зі своїм власним дороговказом, і Ліандрін знову звірила напис на ньому зі своїм пергаментом. Острів здавався суцільним каменем, так само як попередній. У Еґвейн склалося враження, що перший острів висить прямісінько над їхніми головами, і це їй не подобалося.

Раптом, наче прочитавши її думки, заговорила Найнів. Голос її лунав начебто спокійно, але посередині питання їй довелося зробити паузу, передихнути.

— Може... може, що й так, — тихо озвалася Елейн. Вона підвела очі вгору, а тоді швидко їх опустила. — Елайда казала, що всередині Шляхів не діють закони природи. Принаймні діють не так, як ззовні.

— Світло! — буркнула Мін стиха, тоді запитала голосніше: — І скільки нам тут блукати?

Айз Седай обернулася подивитися на своїх супутниць, труснувши косичками кольору меду.

— Доки я не виведу вас звідси, — відказала вона без жодних емоцій. — І що більше ви мені заважатимете, то довше тут пробудете.

Вона знову схилилася над пергаментом, переводячи погляд з нього на дороговказ і назад.

Втікачки замовкли.

Ліандрін вела їх від дороговказу до дороговказу, пандусами та мостами, що, здавалося, висіли без жодної опори в безкрайньому мороці. Айз Седай звертала дуже мало уваги на своїх супутниць, що ступали за нею слід у слід, і Еґвейн не була впевнена, що вона поверне назад, аби розшукати одну з них, якщо та відстане. Мабуть, це спало на гадку і всім іншим, позаяк вони збилися докупи якомога тісніше, ні на крок не відстаючи від темної кобили.

Еґвейн, на свій подив, усвідомила, що й досі відчуває спокусу саїдар, відчуває і присутність жіночої половини Істинного Джерела, і бажання торкнутися Сили, пропустити крізь себе її потік. Вона чомусь гадала, що заплямованість Шляхів Тінню зробить саїдар недосяжною. Еґвейн певним чином відчувала цю заплямованість. Відчуття було ледь вловиме, відокремлене від саїдар, проте вона була впевнена, що спробувати торкнутися Істинного Джерела звідси було б наче занурити руку в смердючий жирний дим, аби дістати чисту чашку. Будь-яка її спроба нестиме на собі бруд. Вперше за довгі тижні опиратися спокусі саїдар було легко.

У зовнішньому світі, за межами Шляхів, уже давно була би ніч, коли на одному з островів Ліандрін зненацька спішилась, оголосила зупинку для вечері та сну і наказала взяти харчі з поклажі на тягловику.

— Розпакуйте сакви, — скомандувала вона, не турбуючись означити, до кого саме звертається. — Подорож до мису Томан може затягтися і на два дні. Доведеться мені подбати, щоби ви не охляли з голоду, якщо вам самим не вистачило клепки прихопити їжу.

Вона спритно розсідлала та стриножила свою конячку, а потім всілася на сідло, чекаючи, що хтось принесе їй їсти.

Елейн подала Ліандрін перепічку та сир. Айз Седай усім своїм виглядом показувала, що не хоче їхнього товариства, тому подруги розташувалися вечеряти хлібом та сиром трохи віддалік, зсунувши докупи свої сідла. Темрява, що стіною стояла за плямкою світла від їхніх ліхтарів, не додавала апетиту.

Трохи згодом Еґвейн сказала:

— Ліандрін Седай, а якщо ми стикнемося з Чорним Вітром? — Мін, запитально поглянувши на подругу, повторила цю назву самими губами, а Елейн лише перелякано пискнула. — Морейн Седай казала, що його не можна знищити чи навіть серйозно пошкодити, а я відчуваю, що пляма Тіні в цьому місці тільки й чекає, аби спотворити будь-яке наше звертання до Сили.

— Навіть і думати не смійте про Джерело без мого дозволу, — відрубала Ліандрін. — Бо якщо хтось із вас спробує направляти тут, на Шляхах, то легко може збожеволіти, як ото божеволіють чоловіки. Вас не навчали, як давати раду зіпсованості, що була на тих чоловіках, які все це створили. Якщо ми зустрінемося з Чорним Вітром, я матиму з ним справу. — Вона склала губи в трубочку, розглядаючи грудку сиру, що тримала в руці. — Морейн знає не так багато, як вважає. — Вишкірившись, вона закинула сир собі до рота.

— Мені вона не подобається, — пробурмотіла Еґвейн дуже тихо, аби Айз Седай не почула.

— Якщо Морейн може працювати з нею, — пошепки відповіла Найнів, — то і ми зможемо. Так, Морейн мені подобається не більше за Ліандрін, але якщо вони знову намагаються втягти Ранда й інших хлопців у небезпечну гру... — Вона замовкла і підтягнула плащ. Темрява навколо не була холодною, а лише здавалася.

— Що це за Чорний Вітер? — поцікавилася Мін.

Коли Елейн пояснила, вплітаючи те, що казала Елайда і що розповідала її мама, Мін зітхнула:

— Візерунок мав би відповідати за свої штуки. Сумніваюся, що на подібне заслуговує хоч якийсь чоловік...

— Ти не мусила йти, — нагадала їй Еґвейн. — Могла піти геть будь-якої хвилини. Ніхто би не зупиняв тебе, якби ти вирішила покинути Вежу.

— Звісно, я могла піти коли завгодно, — сухо зауважила Мін. — Втім, як і ти. Або Елейн. Візерунок не сильно зважає на наші бажання. Еґвейн, а якщо після всього, що ти заради нього робиш, Ранд з тобою не одружиться? А якщо він одружиться з якоюсь жінкою, котру ти й в очі не бачила, або з Елейн, або зі мною? Що тоді?

Елейн пирхнула:

— Моя матуся ніколи не дасть на це дозволу.

Еґвейн якусь мить помовчала. Ранд може не дожити до того, аби хоч із кимось одружитися. А якщо доживе... Вона не могла уявити собі, щоби Ранд когось скривдив. Навіть якщо він збожеволіє? Має бути якийсь спосіб зупинити це, змінити це; Айз Седай знають так багато, так багато можуть. Якщо вони можуть це зупинити, чому я не зможу? Єдиною відповіддю було, що вони не можуть, а вона такої відповіді не хотіла.

Еґвейн доклала зусиль, аби її слова пролунали безтурботно:

— Навряд чи я з ним колись одружуся. Ти ж знаєш, Айз Седай рідко виходять заміж. Та на твоєму місці я б не прилипала до нього серцем. Це й тебе стосується, Елейн. — У неї перехопило подих, і вона кашлянула, аби це приховати. — Сумніваюся, що він узагалі колись одружиться. А якщо так станеться, я бажаю щастя тій, хто поєднає з ним своє життя, і якщо це буде одна із вас, то також. — Вона сподівалася, що це пролунало щиро. — Він упертий, наче віслюк, але загалом добрий хлопець. — Голос у неї затремтів, але вона примудрилася обернути це тремтіння на сміх.

— Хоч ти й кажеш, що тобі байдуже, — сказала Елейн, — гадаю, тобі би це не більше сподобалося, ніж моїй матусі. Він цікавий, Еґвейн. Цікавіший за всіх чоловіків, яких я бачила раніше, хай він і простий вівчар. Коли ти така недалека, що ладна випустити його з рук, то маєш нарікати тільки на себе, якщо я вирішу повстати проти вас обох — проти матусі і проти тебе. Це був би не перший випадок, коли принц Андору перед одруженням не мав би жодного титулу. Але ти не зробиш такої дурниці, і навіть не кажи, що зробиш. Не сумніваюся, що ти обереш Зелену Аджу і візьмеш його до себе Охоронцем. Всі знайомі мені Зелені, що мають одного Охоронця, з ними й одружені.

Еґвейн змусила себе віджартуватися, сказавши, що якщо вона стане Зеленою, то в неї буде десять Охоронців.

Мін похмуро спостерігала за нею, а Найнів задумливо спостерігала за Мін. Діставши із саков зручніший для подорожі одяг і перевдягнувшись, подруги примовкли. Не стратити духу в такому місці було нелегко.

Сон довго не йшов до Еґвейн, а коли й прийшов, то якийсь уривчастий і сповнений жахіть. Ранд їй не снився, снився якийсь незнайомець з вогняними очима. Цього разу маска не приховувала його обличчя — жахітне, все в опіках, які ще не повністю загоїлися. Незнайомець тільки дивився на неї та реготав, але цей сон був навіть жахливіший за ті, що снилися їй потім: наче вони навіки заблукали в Шляхах, наче за нею женеться Чорний Вітер. Дівчина була вдячна Ліандрін, коли та розбудила її, штурхнувши носаком чобота під ребра, хоча почувалася вона так, наче взагалі очей не склепила.

Ліандрін несамовито підганяла їх упродовж дня, чи радше — упродовж того, що вважалося днем, бо за сонце тут правили лише ліхтарі, і дозволила їм зупинитися на ночівлю лише тоді, коли вони всі вже стали куняти носом у сідлах. На кам’яній долівці не відпочинеш, як на м’якому ліжку, але Ліандрін безжально підняла їх за кілька годин і скочила в сідло, не дожидаючись, коли це зробить решта. Пандуси та мости, острови та дороговкази. Проминаючи їх у чорній, як смола, темряві, Еґвейн утратила їм лік. Лік годинам і дням вона теж утратила. Ліандрін дозволяла лише короткі зупинки, щоби поїсти й дати перепочинок коням, а пітьма увесь час важким тягарем налягала на їхні плечі. Всі розляглися на сідлах охляп, наче мішки з зерном, всі, крім Ліандрін. Здавалося, Айз Седай не помічає ні темряви, ні втоми. Вона залишалася такою ж свіжою, якою була в Білій Вежі, і такою ж неприступною. Вона не дозволяла нікому хоч одним оком глянути в пергамент, з яким звіряла написи на дороговказах, а коли Найнів попросила подивитися, запхала його в кишеню, коротко кинувши:

— Не з твоїм розумом братися до цього.

І ось, коли Еґвейн стомлено кліпала очима, Ліандрін не повернула коня від дороговказу до чергового мосту чи пандуса, а поскакала вздовж побитої віспинами білої смуги, що бігла в темряву. Еґвейн перезирнулася з подругами, і всі вони поспіхом погнали за Айз Седай. Та вже витягала при світлі ліхтаря листок Авендесора з різьбленого орнаменту на Брамі.

— Ми на місці, — усміхаючись, промовила Ліандрін. — Нарешті я привела вас туди, куди і слід було.