Велике полювання

Розділ 32 Небезпечні слова

Маєток лорда Бартанеса нагадував зачаєну серед ночі велетенську жабу, займаючи з усіма його стінами та прибудовами стільки території, скільки могла би зайняти добра фортеця. Хоча на фортецю він не надто був схожий, зважаючи на освітлені високі вікна, музику і сміх. І попри те Ранд помітив вартових, що рухались на башті вздовж зубчастих парапетів, і жодне вікно не було розташовано близько до землі. Він зіскочив з Гнідана, розправив камзола, поправив меч на поясі. Інші спішилися і згуртувалися навколо нього — біля підніжжя широких білокам’яних сходів, що вели до величезних, з багатою різьбою дверей палацу.

Десять шайнарців під керівництвом Уно були ескортом. Одноокий командир обмінявся з Інґтаром короткими кивками, перш ніж приєднатись зі своїми людьми до інших ескортів у тому місці, де для них було виставлено багато елю, а на великому вогнищі смажився на рожні цілий бик.

Десять інших шайнарців разом із Перрином залишились у Висілку. Для кожного з тих, хто прямував на прийом, як пояснила Верін, була визначена своя роль, а Перрину цього вечора завдання не знайшлося. Ескорт був необхідний, аби продемонструвати значимість в очах кайренців, але більше десяти могло здатися підозрілим. Рандова присутність тут була очевидна: це саме він отримав запрошення. Інґтар потрібен, аби своїм титулом підвищити престиж візиту, в той час як Лоял був там, тому що оґіри викликали захват у вищих колах кайренської аристократії. Гюрін мав грати роль особистого служника Інґтара. Хоча насправді він повинен був винюхати Друзів Морока і траллоків; Ріг Валіра мав би бути десь біля них. Мету була відведена роль Рандового слуги, бо хлопець був спроможний відчути кинджал, якби той трапився поблизу, хоча він і безнастанно скаржився і нарікав на свою роль у цьому дійстві. Якщо Гюрін зазнає невдачі, то, можливо, знайти Друзів Морока пощастить йому.

Коли Ранд запитав Верін, навіщо туди йде вона, Айз Седай лише посміхнулася і мовила:

— Аби вберегти всіх інших від лиха.

Коли вони піднялися сходами, Мет пробурмотів:

— Я так і не можу второпати, чому це я мушу бути слугою. — Вони із Гюріном йшли позаду процесії. — Згоріти мені, якщо Ранду можна бути лордом, то і я теж можу напнути на себе розкішний каптан.

— Слуга, — зауважила Верін, не обертаючись, — може заходити у багато місць, куди іншим зась, і більшість вельмож його навіть не помітять. Ви з Гюріном маєте свої завдання.

— А зараз, Мете, зберігай спокій, — втрутився Інґтар, — якщо тільки ти не хочеш нас виказати.

Вони наближались до дверей, де стояло з пів дюжини охоронців з гербом Дому Дамодред — дерево і корона — на грудях, і така ж кількість чоловіків у темно-зелених лівреях з таким же гербом на рукаві.

Глибоко вдихнувши, Ранд простягнув запрошення:

— Я лорд Ранд з Дому аль’Тор, — промовив він поспіхом, аби скоріше покінчити з цим. — А це — мої гості: Верін Айз Седай з Коричневої Аджі, лорд Інґтар з Дому Шінова в Шайнарі, Лоял, син Арента, сина Галена зі стеддінґу Шанґтай. — Лоял просив не згадувати про свій стеддінґ, але Верін наполягла на дотриманні усіх, навіть найдрібніших, формальностей.

Слуга, що спершу, недбало вклонившись, протягнув руку по запрошення, з кожним новим іменем ледь не підскакував, а на Верін узагалі вирячив очі. Відтак придушеним голосом промовив:

— Ласкаво просимо у Дім Дамодред, мілорди. Ласкаво просимо, Айз Седай. Ласкаво просимо, друже-оґіре. — Помахом руки він дав знак іншим слугам широко відчинити двері, а відтак провів Ранда і всіх інших всередину, де з поспіхом передав запрошення іншому ліврейному слузі та щось зашепотів тому у вухо.

У цього слуги дерево та корона, вишиті на грудях зеленої куртки, були значно більші.

— Айз Седай, — промовив він, а потім, спираючись на свою довгу патерицю, вклонився так, що його голова майже торкнулась колін, і так до кожного з них по черзі. — Мілорди. Друже-оґіре. Мене звати Ашин. Будь ласка, прошу за мною.

У зовнішньому залі були лише слуги, але Ашин повів їх у величезну кімнату, заповнену вельможами, де в одному кінці виступав жонглер, а в іншому демонстрували свої трюки акробати. Голоси та музика, що долинали звідусіль, свідчили про те, що це не всі гості, а видовища відбуваються не тільки в цьому залі. Гості стояли по двоє, по троє, по четверо, іноді чоловіки і жінки разом, іноді тільки жінки або лише чоловіки, але завжди між групками зберігалася безпечна відстань, аби ніхто сторонній не міг почути їхню розмову. Одяг гостей був темних кайренських кольорів, але в кожного кидалися в очі яскраві смужки, що сягали середини його чи її грудей, а в декого — навіть пояса.

Жінки пишалися зачісками — ретельно укладеними у найрізноманітніші високі башти локонами, а їхні темні спідниці були настільки широкими, що їм довелося б повертатися боком, аби пройти крізь будь-які інші двері — не такі широкі, як у цьому палаці. Жоден чоловік не мав голеної голови, як у солдатів. Поверх довгого волосся на них були ще темні оксамитові капелюхи, високі, наче ковпаки, або плескуваті, як берети, і, так само як у жінок, їхні руки потопали в мереживних рюшах кольору темної слонової кістки.

Ашин пристукнув своєю патерицею і гучно оголосив імена гостей, почавши з Верін.

Тепер усі погляди були прикуті до них. Верін накинула собі на плечі коричневу шаль з торочками, гаптовану виноградними лозами. Оголошення про Айз Седай викликало приглушений гомін між лордами і леді, а жонглер навіть упустив один зі своїх обручів, хоча ніхто вже на нього не дивився. Лоял привернув не меншу увагу, навіть ще до того, як Ашин назвав його ім’я. Попри срібну вишивку на комірі та рукавах, непрезентабельна чорнота Рандового камзола робила його непомітним між кайренцями, а от його й Інґтарів мечі притягували багато цікавих поглядів. Виявилось, що жоден із місцевих лордів не був озброєний. Кілька разів Ранд розчув слова «клинок із тавром чаплі». Деякі зі спрямованих на нього поглядів здавалися не надто приязними. Він підозрював, що так дивляться на нього ті вельможі, котрих він образив, спаливши їхні запрошення.

До Ранда наблизився стрункий вродливий чоловік. Він мав довге волосся з сивизною, а його темно-сірий камзол перетинали багатоколірні смужки, вкриваючи той від шиї і майже до колін. Він був дуже високий як на кайренця, нижчий за Ранда лише на пів голови, а його манера стояти — задерши підборіддя і наче дивлячись на співрозмовника згори вниз — робила його ще вищим. Очі чоловіка нагадували чорні відшліфовані камінці. Втім, на Верін він поглядав сторожко.

— Ваша присутність робить мені честь, Айз Седай, — голос Бартанеса Дамодреда був глибоким і впевненим. Його погляд ковзнув по інших. — Я навіть мріяти не міг про таке блискуче товариство. Лорде Інґтаре. Друже-оґіре. — Його уклін кожному був лише трохи нижчим за звичайний кивок головою. Бартанес достеменно знав, наскільки він могутній. — А ви, мій юний лорде Ранде. Ви збурили багато чуток як у місті, так і в усіх Домах. Можливо, цього вечора в нас буде нагода перемовитися словом-другим. — З його тону можна було зрозуміти, що розмова відбудеться, незалежно від того, трапиться така нагода чи ні, що особисто його жодні чутки нітрохи не бентежать, але на мить погляд Бартанеса вийшов з-під контролю і блискавично ковзнув до Інґтара і Лояла, і до Верін. — Ласкаво просимо. — Він дозволив вродливій жінці, що поклала йому на плече вкриту мереживом руку, відвести себе вбік, але, віддаляючись, раз у раз повертався поглядом до Ранда.

Стишений було гомін голосів відновився, а жонглер знову закрутив свої обручі так, що вони довгими вузькими ланцюгами сягнули аж розписаної стелі, добрі чотири спани заввишки. Акробати навіть не зупинялись; зі складених у замок рук одного з партнерів у повітря злетіла жінка. Поки вона крутилася в повітрі, її намащена олією шкіра сяяла у світлі сотні ламп, аж поки вона не приземлилася на руки чоловіка, що вже стояв на плечах іншого акробата. Він підняв її на витягнутих руках, у той час як найнижчий гімнаст проробив те саме з ним. Відтак вона розкинула руки, ніби очікуючи на оплески. Але, здавалось, жоден із кайренців цього не помітив.

Верін з Інґтаром змішалися з натовпом. Шайнарець привертав не надто багато напружених поглядів, а от на Айз Седай дехто дивився широко розплющеними очима, інші — занепокоєно та похмуро, ніби на відстані витягнутої руки побачили скаженого вовка. Утім, це радше стосувалось чоловіків, а от деякі жінки навіть розпочинали з нею розмови.

Як розумів Ранд, Мет і Гюрін уже зникли на кухні, де зібрались слуги усіх гостей, що мали там чекати, доки їх покличуть господарі. Він сподівався, що їм удасться непомітно вислизнути звідти.

Лоял схилився до Рандового вуха, так, аби ніхто більше його не чув, і промовив:

— Ранде, тут десь поблизу знаходиться Шляхова брама. Я її відчуваю.

— Тобто, тут був оґірський гай? — тихо запитав Ранд, на що Лоял кивнув.

— Коли його закладали, стеддінґ Тсофу ще не був знайдений удруге, інакше тим оґірам, що допомагали будувати Аль’кайр’раєналлен, не знадобився би гай на згадку про стеддінґ. Коли я минулого разу проходив крізь Кайрен, тут усюди буяв ліс, і належав він королю.

— Ймовірно, Бартанес загарбав його хитрістю. — Ранд нервово обвів поглядом кімнату. Всі ще були зайняті розмовами, але було чимало і таких, що поглядали на нього й оґіра. Інґтара він ніде не бачив. Верін стояла в оточенні купки жінок. — Я б волів, аби ми всі трималися разом.

— Верін казала, так не можна, Ранде. Вона вважає, це викличе невдоволення та підозри, ніби ми їх цураємося. А доки Мет і Гюрін чогось не знайдуть, ми мусимо не давати приводу для підозр.

— Лояле, я не гірше за тебе чув, що вона казала. Але, на мою думку, якщо Бартанес є Другом Морока, то він напевне усвідомлює, чому ми тут. Розгулюючи поодинці, ми просто напрошуємося, аби нас гепнули по голові.

— Верін упевнена, що він не робитиме нічого, поки не пересвідчиться, що не матиме від нас якоїсь користі. Ранде, просто роби те, що вона нам каже. Айз Седай знають, що роблять. — Лоял ступив у натовп, але не встиг він зробити і десяти кроків, як був оточений щільним кільцем лордів і леді.

Інші кинулись до Ранда, щойно він залишився на самоті, але він миттєво розвернувся в інший бік і поспіхом рушив геть. Може, Айз Седай і знають, що вони роблять, але я теж хотів би знати. Мені це не подобається.

0 Світло, як же мені кортить знати, чи казала вона правду! Айз Седай ніколи не брешуть, але та правда, що ти чуєш, може виявитися геть не тією правдою, про яку ти думаєш.

Ранд продовжував рухатися, аби уникати розмов із вельможами. Там було багато інших кімнат, заповнених лордами й дамами, і в усіх відбувалися вистави: він бачив трьох різних менестрелів у пістрявих плащах, ще більше жонглерів і акробатів, музикантів, що грали на флейтах, біттернах, цимбалах і лютнях, а ще на скрипках п’яти різних розмірів, на шістьох видах труб — прямих, і вигнутих, і скручених, на дюжині різноманітних барабанів — від бубнів до литавр. Він уважніше придивився до тих музикантів, що грали на скручених рогах, але всі ці інструменти були зроблені зі звичайної міді.

От дурень, подумав він. Вони не стали би витягувати тут Ріг Валіра. Хіба що Бартанесу заманулося би продемонструвати мертвих героїв як видовище для гостей.

Тут був навіть бард в оздоблених сріблом тіренських чоботях і жовтій куртці. Він походжав кімнатами, бринькаючи на арфі та час від часу зупиняючись, аби продекламувати щось високим стилем. Бард зневажливо поглядав на менестрелів і не затримувався у тих кімнатах, де вони виступали, але Ранд не помітив між ними особливої різниці, хіба що в одязі.

Раптом біля Ранда виник Бартанес. Поруч умить вигулькнув ліврейний слуга і, вклонившись, простягнув тому срібну тацю. Бартанес узяв келих з видувного скла. Задкуючи попереду них і продовжуючи безперервно вклонятись, лакей тримав тацю перед Рандом, аж поки той заперечливо похитав головою; тільки після цього слуга швидко розчинився у натовпі.

— Здається, ви чимось стурбовані, — промовив Бартанес, відсьорбуючи вино.

— Я просто не люблю стояти на місці, — Ранд і гадки не мав, як йому дотримуватись порад Верін, але пригадавши, що вона казала про його візит до Амерлін, покрокував далі, наче виконував вправу «Кіт перетинає палацовий двір». Більш гордовитої та зухвалої ходи він не знав. У Бартанеса стиснулись губи, і Ранд подумав, що, можливо, лорд розцінив його поведінку як занадто нахабну, але, дотримуючись настанов Верін, не відступав. Щоби трохи зняти напругу, Ранд люб’язно зауважив:

— Чудова вечірка. У вас багато друзів, і я ніколи не бачив такої кількості артистичних виступів.

— Друзів багато, — погодився Бартанес. — Можете повідомити Ґалдріану, наскільки їх багато і хто вони такі. Деякі імена змусять його здивуватися.

— Я ніколи не зустрічався з королем, лорде Бартанесе, і навряд чи це колись станеться.

— Звісно. Вам просто випадково трапилось опинитись у тому задрипаному селі. І ви зовсім не цікавились тим, як просувається відкопування тієї статуї. Велична справа, що не кажи.

— Так. — Думками він знову повернувся до Верін, шкодуючи, що вона не підготувала його заздалегідь до того, як розмовляти з людиною, яка вважає, що він бреше. Не подумавши, Ранд додав: — Небезпечно втручатись у речі, які походять з Епохи Легенд, якщо не розумієш того, що робиш.

Бартанес зазирнув у свій бокал із таким замисленим виглядом, ніби Ранд щойно виголосив щось вельми глибокодумне:

— Тобто ви стверджуєте, що в цьому питанні ви не підтримуєте Ґалдріана? — запитав він нарешті.

— Я вже казав вам: я ніколи не зустрічався із королем.

— Так, справді. Я й не знав, що андорці настільки майстерно грають у Велику гру. Тут, у Кайрені, вони — нечасті гості.

Ранд глибоко вдихнув, тамуючи роздратування і бажання втовкмачити йому, що він жодним чином не грає у цю їхню Гру:

— На річці багато барж із зерном з Андору.

— Купці та торговці. Хто звертає на них увагу? Не більше ніж на комашню на листі. — У голосі Бартанеса чулася однакова зневага як до комах, так і до купців, але він знову спохмурнів, так ніби Ранд на щось натякав. — Мало хто подорожує у компанії з Айз Седай. Ви виглядаєте надто юним як на Охоронця. Я вважаю, що охоронцем Верін є лорд Інґтар.

— Ми є саме тими, ким назвалися, — промовив Ранд, мимохіть поморщившись. Окрім мене.

Бартанес вивчав Рандове обличчя майже відкрито:

— Молодий. Надто молодий для клинка зі знаком чаплі.

— Мені ще й року немає, — мимоволі промовив Ранд і миттєво пожалкував про сказане. Як на нього, ця фраза прозвучала безглуздо, але Верін радила поводитись так, як він це робив із Престол Амерлін, і таку ж само пораду давав йому Лан. У Порубіжних землях днем народження вважається той день, коли чоловікові вручають власний меч.

— Отже, андорець. Та ще й навчений у Порубіжжі. Чи, може, тренований на Охоронця? — Очі Бартанеса звузились, вивчаючи Ранда. — Наскільки я знаю, Морґейз має лише одного сина. На ім’я Ґавін, як я чув. Певно, ви з ним майже одного віку.

— Я з ним зустрічався, — обережно промовив Ранд.

— Ті ж очі. Те ж волосся. Я чув, що в андорської королівської гілки майже той самий колір волосся і очей, що й в аїльської.

Ранд спотикнувся, хоча підлога була із гладенького мармуру:

— Лорде Бартанесе, я не аїлець, і я не належу до королівської гілки.

— Воля ваша. Ви надали мені багато підстав для роздумів. Я сподіваюсь, ми знайдемо спільну тему під час наступної розмови. — Бартанес кивнув і припідняв келих у дружньому привітанні, потім повернувся і почав розмову із сивочолим чоловіком, камзол якого аж пістрявів кольоровими стрічками.

Ранд похитав головою і рушив далі, геть від таких розмов. Він був ситий по горло бесідою з одним кайренським лордом і не хотів більше ризикувати. Здавалось, Бартанес вишукує глибинні смисли у найпростіших словах. Ранд відчув, що він уже достатньо дізнався про Даес Дае’мар, аби збагнути, що він не має зеленого поняття про те, як у цю гру грають. Мете, Гюріне, знайдіть щось якнайшвидше, аби ми могли забратися звідси. Ці люди божевільні!

Він зайшов у наступну кімнату, і біля дальньої стіни побачив менестреля, що, підігруючи собі на арфі, декламував «Велике полювання на Ріг». Це був Том Меррилін. Ранд закляк на місці. Здавалось, Том його не бачив, хоча погляд менестреля ковзнув по ньому двічі. Вочевидь, Том мав на увазі саме те, що казав. Між ними — нелад.

Ранд розвернувся, щоби піти, але шлях йому граційно заступила жінка. Вона поклала руку йому на груди, з-під мережив проглядав ніжний зап’ясток. Її голівка ледь сягала йому плеча, але високо зібрані локони були на рівні його очей. Під підборіддям, довкола високого коміра її сукні, лежали мереживні рюші, а темно-сині нашиванки на вбранні опускались нижче грудей.

— Я — Алайне Чуліандред, а ви — той самий славетний Ранд аль’Тор. Я розумію, що у маєтку Бартанеса він має привілей першим поговорити з вами, але всі ми зачаровані тими чутками про вас, що до нас доходили. Я навіть чула, що ви граєте на флейті. Невже це правда?

— Я граю на флейті... Звідки вона?.. Калдевуїн. О Світло, у Кайрені кожен чув про все! Якщо дозволите...

— Я чула, що деякі лорди із далеких країв музикують, але ніколи в це не вірила. Я би дуже хотіла послухати, як ви граєте. Можливо, ми потеревенили б із вами про те, про се. Здається, Бартанесу спілкування з вами видалось захопливим. Мій чоловік цілими днями займається своїми виноградниками, а я зостаюся самісінька як перст. Його ніколи немає поруч, коли мені хочеться поговорити з кимось.

— Мабуть, ви сумуєте за ним, — сказав Ранд, намагаючись оминути і її саму, і її широкі спідниці.

Вона вибухнула таким дзвінким сміхом, ніби він промовив найкумеднішу річ у світі.

Поруч із першою жінкою з’явилась інша, і за мить ще одна рука вперлася йому у груди. На цій також було багато нашивок, як на Алайне, і вони обидві були на добрих десять років старші за Ранда.

— Ти збираєшся тримати його лише для себе, Алайне? — Обидві жінки посміхались одна до одної, у той час як їхні очі жбурляли смертоносні блискавки. Новенька перевела свою посмішку на Ранда. — Я Белеваер Осіеллін. Невже усі андорці такі високі? І такі вродливі?

Ранд відкашлявся.

— А... є багато таких же високих. Вибачте мені, але якщо ви...

— Я бачила, як ви розмовляли з Бартанесом. Подейкують, ніби ви й Ґалдріана знаєте. Ви повинні завітати до мене і поговорити зі мною. Мій чоловік об’їжджає наші маєтки на півдні.

— Ти така ж витончена, як корчемна дівка, — зашипіла на неї Алайне і миттєво посміхнулась Ранду: — Вона не має лоску. Жодному чоловікові не сподобається жінка із такими манерами. Завітайте зі своєю флейтою до мого маєтку, і ми поспілкуємося. Може, ви повчите мене грати?

— Те, що Алайне вважає витонченістю, — солодко проспівала Белеваер, — є лише браком відваги. Чоловік, що носить меча з тавром чаплі, мусить бути відважним. Це справді клинок із клеймом чаплі, чи не так?

Ранд позадкував, намагаючись якось вибавитись від них:

— Чи не будете ви такі люб’язні, аби...

Вони йшли за ним крок у крок, а їхні широкі спідниці створили надійну перепону спереду, він же продовжував задкувати, аж поки не вперся спиною у стіну.

Ранд аж здригнувся, коли поруч із цими двома втиснулася третя жінка, чиї спідниці, додавшись до попередніх, цілковито відрізали йому шлях на волю. Вона була старша за них, але теж вродлива, ще й з сяйливою посмішкою, яка, втім, не пом’якшувала гостроти її погляду. На ній було вдвічі більше нашивок, ніж на Алайне і Белеваер; вони присіли у ледь помітних реверансах і похмуро позирали на неї.

— Що, ці дві павучихи намагаються затягти вас у свої тенета? — Старша жінка розсміялася. — Половину свого часу вони витрачають на те, аби міцніше обплутати одна одну, ніж когось іншого. Ходімо зі мною, мій любий юний андорцю, і я розповім вам про ті неприємності, які вони здатні вам влаштувати. По-перше, я не маю чоловіка, тож вам нема про що хвилюватись. Від чоловіків тільки й чекай біди.

Понад головою Алайне він помітив Тома, що випрямлявся, закінчивши розклинювання, але на нього ніхто не звертав уваги, навіть жодних оплесків не чулося. Скривившись, менестрель ухопив келих із таці остовпілого слуги.

— О, я побачив чоловіка, з яким мушу переговорити, — випалив Ранд жінкам, і саме тієї миті, коли остання з них потягнулась до його руки, він вислизнув із пастки, у яку вони його загнали. Усі троє витріщилися йому вслід, коли він кинувся до менестреля.

Том споглядав за ним поверх вінця келиха, відтак зробив добрячий ковток.

— Томе, я пам’ятаю, ти наполягав, що між нами все скінчено, але мені було конче потрібно здихатись цих баб. Все, про що вони воліли якнайшвидше повідомити, — це те, що їхні чоловіки у роз’їздах, і вже почали на всяке таке натякати. — Том захлинувся вином, і Ранд поплескав його по спині. — Ти п’єш надто швидко, і щось потрапляє не у те горло. Томе, вони вважають, що я із Бартанесом у змові, а може, і з Ґалдріаном, і мені здається, вони не повірять в інше, хай як би я заперечував. Мені просто потрібний був привід, аби від них відкараскатися.

Том пальцем погладив свої довгі вуса і глянув крізь усю кімнату на трійцю жінок. Вони все ще стояли разом, спостерігаючи за Рандом і менестрелем.

— Я впізнаю цих трьох, хлопче. Одна лише Бріане Таборвін могла би дати тобі науку, яку кожен чоловік має отримати бодай раз за життя, звісно, якщо виживе після цього. Сумують за своїми чоловіками! Хлопче, мені це подобається. — Раптом його очі стали колючими. — Ти казав мені, що звільнився від впливу Айз Седай. Сьогодні половина розмов тут точиться про те, що андорський лорд заявився без попередження, та ще й у товаристві Айз Седай. Бартанес і Ґалдріан! Цього разу ти дозволив Білій Вежі вкинути тебе на розжарену сковорідку.

— Вона прибула лише вчора, Томе. Щойно Ріг буде у безпеці, я знову вивільнюся від них. Але я повинен простежити за ним.

— У твоїх словах відчувається побоювання, ніби зараз він у небезпеці, — повільно проказав Том. — Раніше ти цього не казав.

— Друзі Морока викрали його, Томе. Вони принесли його сюди. Бартанес — один із них.

Здавалось, Том вивчає своє вино, але його очі миттєво обшукали навколишній простір, аби пересвідчитись, що поблизу нема нікого, хто міг би їх підслухати. Не тільки ті три жінки, а й деякі інші спостерігали за ними, кидаючи на них косі погляди й удаючи, ніби розмовляють між собою, а проте кожна група тримала необхідну дистанцію від усіх інших. І попри це Том стишив голос:

— Дуже небезпечно казати таке, якщо це неправда, а ще небезпечніше, якщо правда. Таке обвинувачення проти наймогутнішої людини в королівстві... То ти кажеш, Ріг у нього? Здогадуюсь, що тобі знову знадобилась моя допомога, бо ти вдруге вплутався у справи Білої Вежі.

— Ні. — Ранд зрозумів, що Том мав рацію, навіть якщо менестрель і не знав усього. Він не повинен більше нікого втягувати у свої авантюри. — Я лише бажав вирватися від тих жінок.

Менестрель здивовано дмухнув у вуса:

— Що ж. Так. Це добре. Коли я минулого разу тобі допомагав, це вартувало мені кульгавості, а невдовзі ти, здається, знову дозволив запрягти себе у Тар Балонові віжки. Цього разу тобі доведеться самотужки витягати себе із цього лайна. — Він промовив це таким тоном, буцімто намагався переконати себе самого.

— Я знаю, Томе. Я зроблю це самотужки. — Щойно Ріг буде у безпеці, а до Мета повернеться той кривавий кинджал. Мете, Гюріне, де ж ви?

Ніби почувши цей мисленнєвий поклик, у залі з’явився Гюрін. Поглядом він наполегливо шукав когось серед лордів і леді. Вони дивились крізь нього, бо для них слуги не існували, допоки не знадобляться. Щойно він помітив Ранда і Тома, став прокладати собі шлях поміж невеличких гурточків вельмож і, приблизившись, уклонився Ранду:

— Мілорде, мене послали доповісти вам, що ваш слуга впав і вивихнув коліно. Я не знаю, наскільки це серйозно, мілорде.

Якусь мить Ранд здивовано витріщався на нього, аж раптом зрозумів. Усвідомлюючи, що всі очі прикуті до нього, він промовив достатньо голосно, аби найближчі вельможі його почули:

— Незграбний дурень. Яка з нього користь, якщо він не зможе ходити? Гадаю, мені краще самому піти і подивитись, якої шкоди він собі завдав.

Здається, те, що він сказав, було доречним і в даній ситуації правильним. Гюрін знов вклонився і з полегшенням мовив:

— Як забажаєте, мілорде. Чи не зболить мілорд піти за мною?

— У тебе непогано виходить вдавати із себе лорда, — тихо промовив Том. — Але не забувай, що кайренці можуть грати у Даес Дае’мар, але перше місце у Великій грі належить Білій Вежі. Будь обережний, хлопче.

— Кинувши лютий погляд у бік вельмож, Том поставив порожній келих на тацю слуги, що проходив поруч, а сам попрямував геть, пощипуючи струни своєї арфи. Потім почав декламувати «Добра жінка Міллі і торговець шовком».

— Веди, челяднику, — наказав Ранд Гюріну, почуваючись ідіотом. Залишашаючи залу вслід за нюхачем, він шкірою відчував націлені на нього погляди.