Велике полювання

Розділ 38 Наука

Вдягнута в білу сукню, Еґвейн сиділа, схрестивши ноги, на ліжку та змушувала три крихітні кульки світла плести візерунки у себе над долонями, їй не дозволяли робити це без нагляду хоча б однієї посвяченої, але ж Найнів, котра, киплячи від люті, походжала туди-сюди перед невеличким каміном, носила на пальці персня зі змієм, відзнаку посвяченої, а її біла сукня мала на подолі лиштву з кольорових смуг, хай навіть їй ще й не дозволяли самій навчати послушниць. А за останні тринадцять тижнів Еґвейн усвідомила, що вона не може стриматися. Тепер вона знала, як просто торкнутися саїдар. Вона повсякчас відчувала, що саїдар поряд, чекає на неї, схожа на аромат парфумів або на дотик шовку, відчувала, як вона вабить її, вабить. А торкнувшись, було важко втриматися і не направляти, чи принаймні не спробувати це зробити. Вона хибила майже так само часто, як досягала успіху, але це тільки спонукало її робити нові й нові спроби. Часто це лякало її. Лякало те, яким сильним є її бажання направляти і яким сірим та похмурим видається життя, коли не направляє. Вона прагнула всотати в себе все, до останньої краплі, попри застороги, що може себе випалити. І це лякало її найбільше. Іноді їй хотілося, щоб вона ніколи не потрапляла до Тар Балона. Проте цей страх не міг зупинити її надовго, так само як і побоювання, що її може застукати одна із Айз Седай чи будь-яка посвячена, не беручи до уваги Найнів.

Хоча тут, у своїй кімнаті, вона почувалася досить безпечно. Тут була Мін, сиділа на триногому ослінчику, спостерігаючи за нею, але Еґвейн добре знала, що Мін ніколи її не викаже. Еґвейн подумала, як їй пощастило знайти тут, у Тар Балоні, двох добрих подруг.

Кімнатка у неї була крихітна, без вікон, утім, як і в усіх послушниць. Найнів долала відстань від однієї біленої стіни до іншої лише за три короткі кроки. Власна кімната Найнів була значно більшою, але оскільки вона не заприятелювала з іншими посвяченими, то приходила до Еґвейн, коли потребувала співрозмовниці. Хоч наразі вона взагалі ні з ким не розмовляла. Вузенький камін з невеличким полум’ям тримав на відстані перший осінній холодок, хоч Еґвейн і розуміла, що навряд чи він так само дасть раду із зимовими морозами. Невеличкий письмовий столик довершував умеблювання, а всі свої пожитки дівчина акуратно розвісила на кількох кілочках, вбитих у стіну, та розклала на коротенькій поличці над столом. Зазвичай послушниць навантажували наукою та роботою з головою, і вони мало часу сиділи у себе по кімнатах, але сьогодні випав вільний день, лише третій за весь час, відколи Еґвейн і Найнів прибули до Білої Вежі.

— Сьогодні Елс, наче кішка на сало, дивилася на Ґалада, коли він тренувався з Охоронцями, — проказала Мін, розгойдуючись на двох ніжках ослінчика.

Крихітні кульки над долонями Еґвейн замиготіли, але лише на мить.

— Та хай собі витріщається на кого лиш хоче, — неуважно промовила вона. — Не розумію, чого це має мене цікавити.

— Звісно, не має. Він страшенно вродливий, якщо не звертати уваги на його суворість. На нього приємно дивитися, а надто коли він скине сорочку.

Кульки закружляли в шаленому танці.

— Я точно не маю жодного бажання дивитися на Ґалада — в сорочці він чи без неї.

— Не варто було тебе дражнити, — з жалем у голосі промовила Мін. — Вибач. Але ж тобі справді подобається на нього дивитися — і не кривися на мене! — і не тільки тобі, а й кожній жінці у Білій Вежі, якщо вона не з Червоних сестер. Я бачила, що Айз Седай вештаються на тренувальному подвір’ї, коли він там бере уроки, особливо Зелені. Кажуть, що прийшли подивитися на своїх Охоронців, але коли Ґалада там немає, їх чомусь теж там не побачиш. Навіть кухарки та покоївки приходять повитріщатися на нього.

Кульки завмерли у повітрі, а Еґвейн якусь мить мовчки на них дивилася. Тоді вони зникли, а вона хихикнула:

— Він і насправді красень, еге ж? Навіть коли просто йде, здається, ніби танцює. — Вона зашарілася. — Я знаю, що не варто мені на нього задивлятися, але нічого не можу з собою вдіяти.

— Я теж не можу, — погодилася Мін, — а я ж бачу, що він за один.

— Але що з ним не так?

— Еґвейн, з Ґаладом усе настільки так, що він змусить тебе волосся на собі рвати. Він скривдить будь-яку людину, позаяк служить вищому добру.

Він навіть не помітить, що когось скривдив, через те що зосереджений на іншому, але якщо помітить, то чекатиме, що скривджена людина його зрозуміє і скаже, що він правий.

— Мабуть, ти знаєш, що кажеш, — промовила Еґвейн.

Вона знала, що Мін має хист подивитися на будь-яку людину і дізнатися про неї купу різних речей; Мін не розповідала про все, що бачила, і взагалі, не завжди щось бачила, але Еґвейн була свідком дуже багатьох таких випадків і тому вірила в дар подруги. Дівчина кинула погляд на Найнів — та й досі вимірювала кроками кімнатку, бурмочучи щось до себе, — тоді знову доторкнулася до саїдар і поновила своє безладне жонглювання.

Мін знизала плечима:

— Гадаю, можу розповісти тобі ще щось. Він навіть не помітив, якими очима дивилася на нього Елс. Він поцікавився у неї, чи планує вона прогулятися сьогодні ввечері у Південному саду, адже, мовляв, сьогодні — вихідний. Мені навіть стало її шкода.

— Бідолашна Елс, — промуркотіла Еґвейн, і кульки світла веселіше закружляли їй над руками.

Мін розсміялася.

Двері розчинилися і грюкнули, підхоплені протягом. Еґвейн зойкнула і поспішно дала кулькам зникнути, перш ніж побачила, що це лише Елейн.

Золотоволоса дочка-спадкоємиця Андору захряснула за собою двері й кинула плащ на кілочок.

— Я щойно почула, — промовила вона, — і ці чутки підтвердилися. Король Ґалдріан мертвий. Це означає війну за престол.

— Громадянська війна. Війна за престол, — пирхнула Мін. — Скільки безглуздих назв для однієї і тієї самої дурні! Ти не проти, якщо ми не станемо це обговорювати? Ми тільки про це і чуємо. Війна в Кайрені. Війна на мисі Томан. В Салдеї начебто спіймали Лжедракона, але в Тірі однаково воюють. Хоча здебільшого це лише чутки. Вчора я чула, як одна з куховарок казала, наче вона чула, що Артур Яструбине Крило йде маршем на Танчіко. Артур Яструбине Крило, тільки уявіть собі!

— Ти ж наче не хотіла це обговорювати, — зауважила Еґвейн.

— Я бачила Лоґейна, — мовила Елейн. — Він сидів на лаві у Внутрішньому дворі і плакав. Коли побачив мене, втік. Мені його дуже шкода.

— Краще хай плаче він, ніж ми усі, Елейн, — відказала Мін.

— Я знаю, хто він такий, — стиха сказала Елейн. — Чи радше ким він був. Але тепер це скінчилося, і я можу відчувати жаль до нього.

Еґвейн, відчувши раптову слабкість, обіперлася спиною на стіну. Ранд. Лоґейн завжди змушував її згадувати про Ранда. Вона не бачила снів про нього вже кілька місяців, принаймні таких снів, що снилися їй на «Річковій королеві». Аная й досі наказувала їй занотовувати всі свої сни та перевіряла, чи не знайдеться в них певних знаків, але в цих сновиддях не було нічого особливого, і Аная казала, що вони значать тільки те, що Еґвейн за ним сумує. Дивно, але в Еґвейн було відчуття, наче Ранд зник, припинив існувати разом із її снами через кілька тижнів після того, як дівчина опинилася в Білій Вежі. А я сиджу тут, і на думці у мене, як зграбно рухається Ґалад, гірко подумала вона. З Рандом усе повинно бути добре. Якби його упіймали та вгамували, я би про це почула.

Від цієї думки її пройняло морозом, як це завше бувало, коли вона уявляла собі Ранда вгамованим, Ранда, що плаче і хоче померти, як оце коїться з Лоґейном.

Елейн усілася на ліжко поруч із Еґвейн і також підібгала ноги під себе:

— Якщо ти мариш Ґаладом, Еґвейн, від мене співчуття не дочекаєшся. Я попрошу Найнів напоїти тебе одним із тих жахливих трунків, про які вона завжди розповідає. — Вона стурбовано подивилася на Найнів, яка не звернула жодної уваги на її появу. — А що з нею сталося? Тільки не кажи мені, що вона теж узялася зітхати за Ґаладом!

— Краще її не чіпати, — стишивши голос і нахилившись ближче до подружок, порадила Мін. — Посвячена Ірелла, ну, та, сухоребра, сказала їй, що вона неповоротка корова і не має й половини її талантів, а Найнів заїхала їй у вухо.

Елейн скривилася.

— Еге ж, — тихенько продовжувала Мін. — Її негайно відвели до кабінету Шеріам, і відтоді вона лютує.

Схоже, Мін недостатньо стишила голос, бо Найнів видала щось схоже на рик. Зненацька двері знову розчахнулися, і в кімнату увірвався вітер. Ковдри на ліжку Еґвейн навіть не ворухнулися, а от ослінчик під Мін перекинувся, і вона разом із ним відлетіла аж до стіни. Тієї ж миті вітер ущух, а ошелешена Найнів просто остовпіла.

Еґвейн підбігла до дверей і визирнула. Полудневе сонце висушувало останні сліди нічної зливи. Балкон, що огинав подвір’я послушниць, ще блищав волого, але був геть порожній, і всі двері в нескінченному ряду стояли зачинені. Без сумніву, послушниці, скориставшись нагодою і нагулявшись у садах, тепер відсипалися. Ніхто не бачив, що сталося. Еґвейн зачинила двері і знову сіла поруч з Елейн, дивлячись, як Найнів допомагає Мін підвестися.

— Мені дуже шкода, Мін, — казала Найнів напружено. — Це все моя вдача... Розумію, що ти мені цього не пробачиш. — Вона важко зітхнула. — Якщо ти хочеш поскаржитися на мене Шеріам, я тебе зрозумію.

Еґвейн воліла б не чути, як Найнів визнає себе винною; для Найнів це було непросто. Вона гарячково пошукала, на чому б зосередити свою увагу, на чомусь такому, аби Найнів повірила, що Еґвейн більше нічого не помічає. Відчула, що торкається саїдар, і взялася знову жонглювати кульками світла. Елейн приєдналася до неї майже негайно. Еґвейн побачила сяйво навколо дочки-спадкоємиці ще до того, як три крихітні кульки з’явилися у тієї над долонями. Дівчата почали перекидатися блискучими кульками, змушуючи ті виписувати дедалі складніші візерунки. Іноді якась кулька, мигнувши, зникала, якщо одна з дівчат не встигала її піймати, а тоді знову з’являлася, трохи змінивши розмір чи колір.

Єдина Сила сповнила Еґвейн життям. Тепер вона відчувала слабкий аромат троянд від мила, яким вмивалася вранці Елейн. Вона відчувала, які шорсткі тиньковані стіни і яка гладенька кам’яна підлога, відчувала ліжко, на якому сиділа наразі. Вона чула, як дихають Мін та Найнів, хоч дихання їхнє значно тихіше за їхню тиху розмову.

— Якщо вже зайшло про пробачення, — сказала Мін, — то, може, ти мені пробачиш? У тебе вдача, а в мене язик як помело. Я не триматиму на тебе зла, якщо і ти не триматимеш зла на мене. — Бурмочучи одна одній «забудь», дівчата обійнялися. — Але якщо ти зробиш так ще раз, — мовила Мін, сміючись, — я можу і тобі заїхати у вухо.

— Наступного разу, — відповіла Найнів, — я можу пожбурити чимось у тебе. — Вона теж сміялася, але сміх їй вмить урвався, коли її погляд упав на Еґвейн та Елейн. — Ви, двоє, ану припиніть це негайно, або хтось зараз почимчикує до наставниці. Разом з подружкою.

— Найнів, ти цього не зробиш! — запротестувала Еґвейн. Втім, побачивши, яким поглядом дивиться на неї Найнів, вона поспіхом розірвала контакт із саїдар. — Добре, я вірю, що зробиш. Не треба доводити.

— Нам треба практикуватися, — промовила Елейн. — Від нас вимагають усе більшого й більшого. Якщо ми не практикуватимемося ще й самостійно, ми ніколи не навчимося.

Обличчя її зберігало цілковитий спокій, але саїдар відпустити вона теж не забарилася.

— А що станеться, коли ви потягнете забагато, — мовила Найнів, — а поруч не буде нікого, аби вас зупинити? Я б хотіла, щоб ви мали більше остраху. Я маю острах. Гадаєте, я не знаю, що ви відчуваєте! Саїдар завжди тут, і вам хочеться наповнити себе по вінця. Іноді мені ледь вдається змусити себе зупинитися; я хочу ще й ще! Я знаю, що це спалить мене вщент, і все одно хочу. — Вона здригнулася. — Я лише хочу, аби ви боялися.

— Я боюся, — промовила Еґвейн, зітхнувши. — Я налякана. Нажахана. Але, схоже, це не допомагає. А ти, Елейн?

— Єдине, що мене жахає, — безтурботно відказала Елейн, — це миття тарілок. Схоже, що я приречена мити тарілки щодня. — Еґвейн кинула в подругу подушкою. Та стягла подушку з голови та кинула її назад, а тоді похнюпилась: — Ну, добре, добре. Я настільки перелякана, що не розумію, чому я весь час не цокочу зубами. Елайда казала мені, що мені буде так лячно, що я захочу втекти з Мандрівним народом, а я її тоді не зрозуміла. Ганяють нас, наче солоних зайців. Я весь час почуваюся змореною. Прокидаюся змореною і лягаю знесиленою, й іноді страшенно боюся, що помилюся і візьму на себе більше Сили, ніж можу втримати, так боюся, що аж... — Вона опустила очі й замовкла.

Еґвейн розуміла, що замовчує подруга. Кімнати дівчат сусідили між собою, і між ними, як і між більшістю кімнат послушниць, хтось давно вже проробив дірку в стіні, таку крихітну, що її було важко помітити, якщо не знати, де шукати, але вона була корисна, бо через неї можна було перемовлятися, коли загасять лампи і дівчатам не можна буде виходити зі своїх кімнат. Еґвейн доводилося чути, як Елейн засинає в сльозах, і вона не сумнівалася, що й Елейн чула її плач.

— Мандрівний народ — це спокуса, — погодилася Найнів, — проте куди б ви не втекли, це не змінить того, що ви можете робити. Від саїдар утекти ви не зможете.

Голос виказував, що їй самій не подобається те, що вона каже.

— Що ти бачиш, Мін? — запитала Елейн. — Станемо ми всі могутніми Айз Седай а чи до скону будемо мити посуд послушницями? А, може... — вона пощулилася, наче не бажаючи вимовляти вголос третю можливість, що спала їй на гадку. Може, відішлють додому. Виженуть з Білої Вежі. За той час, що Еґвейн тут перебувала, вигнали двох послушниць, і всі згадували про них лише пошепки, так наче вони померли.

Мін засовалася на ослоні.

— Я не люблю читати знаки друзів, — буркнула вона. — Дружнє ставлення заважає читати. Я мимохідь намагаюся витлумачувати все найсприятливішим чином. Ось чому я більше не роблю цього для вас трьох. До того ж нічого не змінилося, і я... — Вона скоса поглянула на подружок і раптом спохмурніла. — А ось це нове, — видихнула вона.

— Що? — гостро спитала Найнів.

Мін завагалася з відповіддю.

— Небезпека. Ви всі в небезпеці — в якій, не знаю. Або опинитесь незабаром. Точніше я не бачу, але небезпека присутня.

— Ну, бачите? — звернулася Найнів до двох дівчат, що сиділи близенько на ліжку. — Повинні стерегтися. Всі ми повинні. Ви обидві мусите пообіцяти більше не направляти, коли поруч нема нікого, хто б за вами наглянув.

— Не хочу більше про це говорити, — сказала Еґвейн.

Елейн завзято закивала головою:

— Так, а чому б нам не поговорити про щось інше? Мін, якщо ти вдягнеш сукню, б’юся об заклад, Ґавін запросить тебе на прогулянку. Знаєш, він весь час пасе тебе очима, от тільки, гадаю, штани та чоловіча куртка його відлякують.

— Я вдягаюся, як хочу. І не стану змінюватися заради лорда, навіть якщо він — твій брат. — Мін говорила спокійно, поглядаючи на подруг і морщачи лоба, все ще зосереджена на тому, що казала раніше. — Інколи зручно видавати себе за хлопця.

— Поглянувши на тебе двічі, ніхто не повірить, що ти — хлопець, — посміхнулася Елейн.

Еґвейн почувалася ні в сих ні в тих. Елейн намагалася імітувати веселощі, Мін ані на що не звертала уваги, а Найнів мала такий вигляд, наче хотіла ще раз їх застерегти.

Коли двері вкотре розчахнулися, Еґвейн скочила на ноги, щоби їх зачинити, радіючи, що може хоч щось зробити замість спостерігати, як інші прикидаються. Але вона не встигла це зробити, бо на порозі з’явилася темноока Айз Седай з безліччю білявих косичок. Вона зайшла у кімнату, і Еґвейн закліпала очима з подиву, і через появу Айз Седай взагалі, і через те, що це була саме Ліандрін. Вона не чула, що Ліандрін повернулася до Білої Вежі, але, головне, якщо якась Айз Седай хотіла побачити когось із послушниць, їх посилали до неї. Те, що сестра прийшла до них сама, не провіщало нічого доброго.

Тепер, коли в кімнаті зібралося п’ятеро жінок, вона виглядала переповненою. Ліандрін зупинилася, поправляючи на собі шаль із червоними торочками і водночас оглядаючи присутніх. Мін не поворушилася, а Елейн підвелася і зробила реверанс, так само як Еґвейн та Найнів, хоч остання ледь-ледь зігнула коліна. Еґвейн подумала, що Найнів ніколи не погодиться з тим, що хтось має над нею владу.

Погляд Ліандрін зупинився на Найнів:

— А чому ти тут, на половині послушниць, дитино? — Голос у неї був крижаний.

— Я прийшла до подруг, — відказала Найнів напруженим тоном. І за мить додала із запізненням: — Ліандрін Седай.

— Посвячені не можуть мати подруг серед послушниць. Тобі варто було б уже засвоїти це, дитино. Але добре, що я тебе тут знайшла. Ти і ти, — вона тицьнула пальцем на Елейн і Мін, — можете йти.

— Я повернуся пізніше, — Мін піднялася недбало, усім свої виглядом показуючи, що не поспішає виконувати наказ, і прочовгала повз Ліандрін із сардонічною посмішкою, на яку та не звернула жодної уваги.

Елейн стурбовано поглянула на Еґвейн та Найнів, відтак присіла в реверансі й вийшла з кімнати.

Двері за Елейн зачинилися, проте Ліандрін продовжувала стояти, дивлячись на Еґвейн та Найнів гострим поглядом. Еґвейн відчула, що починає нервувати, а Найнів трималася спокійно, лише щоки у неї трохи порожевіли.

— Ви обидві з того ж селища, що й хлопці, які подорожували з Морейн. Це так? — раптом промовила Ліандрін.

— Ви маєте якусь звістку про Ранда? — імпульсивно вигукнула Еґвейн. Брови в Ліандрін поповзли вгору. — Перепрошую, Айз Седай. Я забулася.

— Про них щось стало відомо? — запитала Найнів, так наче вимагала відповіді.

На посвячених правило не звертатися першими до Айз Седай не поширювалося.

— Ви про них непокоїтесь. Це добре. Вони в небезпеці, і ви можете їм допомогти.

— Звідки вам відомо, що вони в небезпеці? — Цього разу у голосі Найнів лунала неприкрита вимога.

Ліандрін міцніше стиснула губи, схожі на пуп’янок троянди, але голос її залишився спокійний:

— Хоч вам про це і невідомо, Морейн надіслала до Білої Вежі листи щодо вас. Морейн Седай хвилюється за вас і ваших молодих... друзів. Ці хлопці... вони у небезпеці. Ви хочете їм допомоги чи полишите їх напризволяще?

— Хочемо, — випалила Еґвейн, а Найнів тієї ж миті запитала:

— Що за небезпека? І чому ви клопочетесь, щоби вони отримали допомогу? — Найнів кинула погляд на червоні торочки на шалі Ліандрін. — Я гадала, ви не приятелюєте з Морейн.

— Не дозволяй собі надто багато, дитино, — відрізала Ліандрін. — Бути посвяченою — не те ж саме, що бути сестрою. Посвячені, як і послушниці, повинні слухати, коли з ними говорить сестра, і робити, як їм скажуть. — Вона перевела подих, і тон її знову став холодним і спокійним, лише білі плями, що проступили на її щоках, вказували на те, що вона розлючена. — Я впевнена, одного дня ти служитимеш спільній справі, і тоді ти зрозумієш, що служіння вимагає від тебе співпраці навіть із тими, хто тобі не подобається. Скажу тобі, що мені доводилося працювати з тими, з ким я нізащо не стала би ділити кімнату. Хіба заради порятунку своїх друзів ти відмовишся працювати з тим, кого ненавидиш понад усе?

Найнів кивнула знехотя:

— Але ж ви ще не сказали нам, яка саме небезпека їм загрожує, Ліандрін Седай.

— Небезпека виходить із Шайол Гулу. Їх переслідують, як уже переслідували раніше, наскільки я зрозуміла. Якщо ви підете зі мною, то принаймні деяких небезпек удасться уникнути. Не питай яким чином, бо я не можу цього тобі сказати, але заявляю тобі відповідально, що це так.

— Ми підемо, Ліандрін Седай, — проказала Еґвейн.

— Підемо куди? — запитала Найнів.

Еґвейн роздратовано зиркнула на неї.

— На мис Томан.

Еґвейн аж рота роззявила, а Найнів пробурмотіла:

— На мисі Томан іде війна. Ця небезпека якимсь чином пов’язана з військом Артура Яструбине Крило?

— Ти віриш чуткам, дитино? Але навіть якщо вони правдиві, чи цього достатньо, аби вас зупинити? Я гадала, ви називали цих чоловіків своїми друзями.

Висновуючи зі скривлених губів Ліандрін, було зрозуміло, що сама вона ніколи би такого не сказала.

— Ми підемо, — сказала Еґвейн. Найнів відкрила було рот, але Еґвейн продовжила: — Підемо, Найнів. Якщо Рандові потрібна наша допомога — і Мету, і Перрину, — ми мусимо їм допомогти.

— Це я знаю, — не вгавала Найнів, — але я хочу зрозуміти: чому саме ми? Що можемо ми зробити такого, чого не могла би зробити Морейн або ви, Ліандрін?

Білі плями на щоках Ліандрін побільшали — Еґвейн зрозуміла, що це через те, що Найнів забула додати шанобливе звертання, але зрештою Айз Седай сказала тільки:

— Ви двоє з того ж селища, що і вони. Ви певним чином — яким саме, я не розумію — пов’язані з ними. Більше я сказати не можу. І більше на будь-які ваші дурні запитання я не відповідатиму. То ви підете зі мною заради того, щоб їх урятувати? — Вона зробила паузу, чекаючи на їхню відповідь: помітно було, що коли вони кивнули, з неї спала напруга. — Добре. Зустрінемося на північному кінці оґірського гаю за годину до заходу сонця; візьміть коней і все, що вам потрібно для подорожі. І жодного слова нікому.

— Нам заборонено полишати подвір’я Вежі без дозволу, — зауважила Найнів.

— Ви маєте мій дозвіл. Нікому нічого не кажіть. Жодній людині. Коридорами Білої Вежі никає Чорна Аджа.

Еґвейн охнула і почула, як втягнула в себе повітря Найнів. Утім, Найнів швидко опанувала себе:

— Я гадала, всі Айз Седай заперечують існування... цього.

Губи Ліандрін склалися в презирливу посмішку:

— Багато хто заперечує, але Тармон Ґай’дон наближається, і час на заперечення збігає. Чорна Аджа є протилежністю всього, що відстоює Вежа, але вона існує, дитино. Вона повсюди, кожна жінка може належати до неї, і служить вона Мороку. Якщо ваших друзів переслідує Тінь, невже ви гадаєте, що Чорна Аджа залишить вас живими і дозволить допомогти їм? Не кажіть нічого нікому — жодній живій душі! — інакше ви можете ніколи не побачити мис Томан. Отже, за годину до заходу сонця. Не підведіть мене. — Із цими словами вона пішла, твердою рукою зачинивши за собою двері.

Еґвейн безсило опустилася на ліжко, зронивши руки на коліна:

— Найнів, вона з Червоної Аджі. Не можна, аби вона дізналася про Ранда. Якщо вона взнає...

— Не можна, аби вона дізналася, — погодилася Найнів. — Хотіла б я знати, чому одній із Червоних знадобилася допомога. Або чому вона не проти працювати з Морейн. Я б заприсяглася, що жодна з них не дасть іншій ковтка води, якщо та помиратиме від спраги.

— То ти гадаєш, вона бреше?

— Вона Айз Седай, — сухо відказала Найнів. — Я поставлю мою найкращу срібну шпильку проти ягідки чорниці, що кожне сказане нею слово — правда. Тільки мені цікаво, чи ми й насправді почули те, що нам здалося?

— Чорна Аджа. — У Еґвейн дрож пробіг поза спиною. — Щодо того, що вона сказала про неї, жодної помилки бути не може, помагай нам Світло.

— Жодної помилки, — сказала Найнів. — І вона не залишила нам можливості порадитися з кимось, бо, після сказаного нею, кому ми можемо довіряти? Хай нам насправді допоможе Світло!

До кімнати поспіхом прослизнули Мін і Елейн, щільно зачинивши за собою двері.

— То ви справді підете з нею? — запитала Мін, а Елейн вказала на крихітний дірочку у стіні над ліжком Еґвейн і пояснила:

— Ми слухали з моєї кімнати. І все чули.

Еґвейн перезирнулася з Найнів. Обох жінок хвилювало одне питання: що саме почули Мін та Елейн. Якщо вони зрозуміють про Ранда...

— Ви повинні тримати язик за зубами, — попередила їх Найнів. — Гадаю, Ліандрін домовилась із Шеріам про дозвіл для нас, але навіть якщо не домовилась, навіть якщо вони почнуть завтра вранці перевертати догори дном усю Вежу, розшукуючи нас, ви не повинні прохопитися ні словом.

— Тримати язик за зубами? — перепитала Мін. — Щодо цього можеш бути спокійна. Я йду з вами. Тут я цілими днями тільки те і роблю, що намагаюся пояснити то одній, то іншій Коричневій сестрі то те, то інше, чого я й сама не розумію. Я не можу навіть вийти на прогулянку, аби з вікна не висунулася Амерлін і не наказала мені прочитати знаки половини мешканок Білої Вежі для неї. І вона завжди хоче знати більше й більше. Я шукала тільки привід забратися звідси, і ось він знайшовся.

На обличчі у неї з’явився вираз упертої рішучості, і це відбивало будь-яке бажання з нею сперечатися.

Еґвейн не могла зрозуміти, чому Мін так уперто хоче йти разом із ними, замість просто покинути Вежу, але не встигла вона як слід цьому здивуватися, як голос подала Елейн:

— Я теж іду з вами.

— Елейн, — обережно сказала Найнів, — ми з Еґвейн — краянки цих хлопців. Ми всі з Емондового Лугу. Ти ж — дочка-спадкоємиця Андору. Якщо ти раптом зникнеш із Білої Вежі, може початися війна.

— Мама не почне війну з Тар Балоном, навіть якщо тут мене засолять і висушать на тараню, що вони, можливо, і намагаються зробити. Якщо ваша трійця збирається втекти звідси у пошуках пригод, навіть не думайте, що я погоджуся лишитися тут — мити посуд, скребти підлогу та дозволяти якійсь посвяченій шпетити мене лише тому, що я здобула вогник не того відтінку блакитного, який вона від мене вимагала. Ґавін умре із заздрощів, коли дізнається. — Елейн розплилася в посмішці й, нахилившись, грайливо смикнула Еґвейн за волосся. — Крім того, якщо ти вирішила випустити Ранда з рук, у мене, можливо, з’явиться шанс його підібрати.

— Не думаю, що його здобуде одна з нас, — сумно промовила Еґвейн.

— В такому разі ми дізнаємося, кого він обере і чиє життя зробить нещасним. Але ж не може він бути таким дурнем, аби обрати когось іншого, коли може здобути одну з нас. Ну, Еґвейн, посміхнись, будь ласочка. Я знаю, що він твій. Просто я почуваюся... — вона затнулася, підшукуючи слово, — вільною. В моєму житті ще ніколи не було пригоди. Не станемо ж ми рюмсати всю ніч і відкладати рішенець на ранок. Інакше менестрелям доведеться викидати це місце зі своїх оповідок.

— Це просто дурість, — мовила Найнів. — Ми вирушаємо на мис Томан. Ви знаєте, які звідти приходять новини, які ходять чутки. Подорож буде небезпечною. Ти мусиш лишатися тут.

— Я чула й те, що Ліандрін Седай казала про... про Чорну Аджу. — При цих словах голос Елейн перейшов майже у шепіт. — Хіба я буду в безпеці, якщо вони й насправді тут? Якби матуся мала хоча б підозру, що Чорна Аджа насправді існує, вона воліла би радше бачити мене у вирі битви, а не поряд із ними.

— Але ж, Елейн...

— Ви можете зупинити мене лише одним способом: розповісти все наставниці послушниць. От буде гарне видовище, коли ми втрьох будемо стовбичити у неї в кабінеті. Ні, усі четверо. Гадаю, Мін з такої нагоди також перепаде на горіхи. А якщо ви не збираєтесь скаржитися Шеріам Седай, я теж піду з вами.

Найнів безпорадно підняла руки.

— Може, ти щось скажеш, аби її зупинити, — звернулася вона до Мін.

Мін стояла, притулившись до дверей і скоса поглядаючи на Елейн. Почувши слова Найнів, вона похитала головою:

— Гадаю, вона повинна йти, бо їй це потрібно не менше, ніж вам. Ніж нам. Тепер я чіткіше бачу небезпеку навкруги вас. Ще не досить ясно, аби розібрати, яку саме, але я гадаю, вона якимсь чином пов’язана з тим, що ви вирішили йти. Ось чому вона вимальовується чіткіше: тому що ви твердо вирішили.

— Але їй іти з нами нема жодних причин, — не вгавала Найнів.

Проте Мін знову похитала головою:

— Вона пов’язана з... з цими хлопцями... не менше, ніж ти, Еґвейн, чи я. Вона — частина цього, Найнів, хай що це таке. Гадаю, вона — теж частина Візерунка, як сказали би Айз Седай.

Елейн, здавалося, була вражена почутим і зацікавлена водночас:

— Я? Частина? Частина чого, Мін?

— Не бачу чітко, — Мін утупилася в підлогу. — Інколи мені б хотілося, щоб я взагалі не вміла читати людей. Адже більшості людей однаково не подобається те, що я бачу.

— Якщо ми всі йдемо, — заговорила Найнів, — тоді нам краще все детально обдумати.

Хай як би Найнів опиралася, проте варт було дійти певного рішенця, і вона негайно бралася до питань практичних: що треба з собою взяти, і як може бути захолодно, коли вони доберуться на мис Томан, і як їм непомітно взяти коней зі стайні.

Еґвейн слухала її, а сама не могла облишити думки про те, яка ж небезпека чигає на них, як стверджує Мін, і яка небезпека погрожує Ранду. Вона знала тільки одну небезпеку, що могла йому загрожувати, і сама думка про неї кидала дівчину в дрож. Тримайся, Ранде! Тримайся, повстяна твоя голово. Я знайду спосіб, як тобі допомогти.