Велике полювання

Розділ 43 План

Мін вибігла з кімнати під низьке склепіння коридору, коли її наздогнав перший пронизливий крик. Впившись нігтями в долоні, вона мимоволі хитнулася назад, до дверей, але змусила себе зупинитися. Сльози бризнули їй з очей. Допоможи мені Світло, хай що я зроблю, вийде лише на гірше. Еґвейн, пробач мені. Пробач.

Почуваючись не просто безсилою, а й зрадницею, вона підібрала спідниці й побігла геть, а крики Еґвейн переслідували її. Лишатися тут вона не могла, але картала себе за боягузтво. Заливаючись сльозами, сама не помітила, як опинилася на вулиці. Збиралася повернутися до своєї кімнати, але тепер відчула, що не може цього зробити. Її жахала сама думка, що в той час, коли Еґвейн карають, вона сидітиме в теплі та безпеці під дахом сусіднього будинку. Витерши очі, вона накинула на плечі плащ і пішла вулицею. Змахувала сльози з вій, але на їхнє місце одразу набігали нові. Мін не звикла плакати на людях, але ж вона ніколи раніше й не почувалася такою безпорадною, нездатною зробити хоч щось. Не знала, куди прямує, та ноги самі несли її якомога далі від криків Еґвейн.

— Мін!

Притишений поклик змусив дівчину стати стовпом. Спершу вона не могла втямити, хто її гукає. На цій вулиці було відносно небагато перехожих; ніхто не хотів наближатися до того місця, де тримали дамані. Крім чоловіка, котрий намагався зацікавити двох шончанських вояків пропозицією намалювати їхній портрет кольоровими крейдочками, всі місцеві проминали квартал квапливою ходою, ледь не пускаючись бігти. Повз пройшли дві сул’дам, за ними крок у крок дріботіла дамані, опустивши очі долу. Шончанки розмовляли про те, скільки ще марат’дамані вони сподіваються відловити за час, що лишився до відплиття. Мін ковзнула поглядом по двох селянках у довгих вовняних кожухах, і з подивом витріщилась на них, коли ті посунули до неї:

— Найнів? Елейн?

— А хто ж іще! — Найнів посміхалася, але напружено, і дивилися обидві жінки звуженими очима, наче намагаючись зігнати з чола зморшки стурбованості. Мін здалося, що вона ще ніколи в житті не бачила нічого дивовижнішого за появу її подруг. — Цей колір тобі до лиця, — продовжувала Найнів. — Треба тобі було давно вже вдягатися в сукні. Хоча я й сама було подумувала вдягтися в штани, коли побачила їх на тобі. — Вона підійшла ближче і побачила обличчя Мін. — Що сталося? — запитала вона вже зовсім іншим тоном.

— Ти плакала, — промовила Елейн. — Щось трапилося з Еґвейн?

Мін здригнулася й озирнулася. Сходами, якими вона щойно збігла, спустилася сул’дам, ведучи на повідці дамані. Вони попрямували в інший бік — до конюшень та кінних дворів. Ще одна жінка з блискавками на сукні стояла на верхній сходинці, розмовляючи крізь двері з кимось усередині будинку. Мін схопила подруг за руки й швидко потягла їх вулицею в напрямку порту:

— Вам небезпечно тут бути. Світло, та вам небезпечно будь-де у Фалме! Тут скрізь дамані, і якщо вони вас знайдуть... Ви знаєте, хто такі дамані? Ой, ви навіть не уявляєте, яке це щастя бачити вас обох!

— Гадаю, ми раді бачити тебе вдвічі більше, — відказала Найнів. — Ти знаєш, де Еґвейн? Вона в одному з цих будинків? З нею все добре?

Мін завагалася на долю секунди, перш ніж відповісти:

— Добре, наскільки це можливо. — Мін надто добре уявляла собі, що станеться, якщо вона розкаже їм, що відбувається з Еґвейн просто цієї миті. Цілком можливо, що Найнів оскаженіє і помчить до будинку, аби це припинити. Світло, хай би це вже припинилося. Світло, хай вона хоч однісінького разу схилить свою вперту голову, перш ніж її знесуть. — Та я не знаю, як її звідси витягти. Я знайшла одного капітана, гадаю, він візьме нас із нею на корабель, якщо ми зможемо туди дістатися, але все інше ми повинні зробити самі, він нам тут не помічник, і, щиро кажучи, його не можна за це винити... але я гадки не маю, як ми можемо туди потрапити.

— Корабель, — задумливо повторила Найнів. — Я планувала просто скакати на схід, але, слід визнати, такий план мені не дуже подобався. Наскільки я собі уявляю, нам довелося би залишити позаду чи не весь мис Томан, перш ніж позбутися небезпеки зіткнутися з шончанськими патрулями. А до того ж я чула, що на Елмотській рівнині точаться воєнні дії. Про корабель я навіть і не думала. У нас є коні, але грошей заплатити за переїзд у нас нема. Скільки запросив цей капітан?

Мін знизала плечима:

— Я з ним про це ще не говорила. У нас теж нема грошей. Я гадала, нам удасться відкласти платіж аж до відплиття. А коли ми відпливемо... ну, я не думаю, що він стане заходити в порт, де є шончанці. Хоч де він нас викине, це краще, ніж лишатися тут. Проблема в тому, аби вмовити його взагалі відплисти. Він сам цього бажає, але вони патрулюють і гавань, і неможливо дізнатися, є на патрульному судні дамані чи ні, аж доки не буде пізно. «Дайте мені дамані, щоби стояли у мене на палубі, — каже він, — і я вийду в море тієї ж миті!» А тоді починає просторікувати про осадку, про мілини, про підвітряні береги. Я в цьому анічогісінько не тямлю, але доки я посміхаюсь та киваю, він не замовкає; тому я сподіваюсь, що якщо я провокуватиму його говорити безперестану, він зрештою сам себе вмовить відплисти. — Вона здригнулася й голосно втягнула повітря, а очі їй знову запекли. — Проте, боюся, часу на те, щоби він саме себе вмовив, не залишається. Найнів, вони збираються відіслати Еґвейн до Шончану, і то дуже скоро.

— Але чому? — охнула Елейн.

— Вона може знаходити руду, — плаксивим голосом відповіла Мін. — Це станеться за кілька днів, так каже Еґвейн; а я не впевнена, що за кілька днів цей капітан умовить сам себе відплисти. А навіть якби він вирішив плисти, яким чином ми знімемо з неї цей нашийник, це породження Тіні? Як ми заберемо її з будинку?

— Хотіла б я, щоб тут опинився Ранд, — зітхнула Елейн, а коли подруги зиркнули на неї, зашарілася і швиденько додала: — Адже він має меча! Добре було би, якби за нами стояв хтось із мечем. Чи десять чоловіків із мечами! А краще — сотня.

— Зараз нам потрібні не мечі і не м’язи, — відказала Найнів, — а мізки. А чоловіки зазвичай думають шерстю, що росте у них на грудях. — Вона побіжно торкнулася власних грудей, наче намацуючи щось під кожушком. — Принаймні більшість із них.

— Нам знадобилося би військо, — промовила Мін. — Велике. Шончанці були в меншості, коли зустрілися в битві з тарабонцями та романцями, і, наскільки я чула, заввиграшки їх перемогли. — Вона поквапом перетягла Найнів і Елейн на інший бік вулиці, бо назустріч їм простували дамані та сул’дам. Добре, що подруги не опиралися; вони спостерігали за з’єднаними між собою ланцюжком жінками не менш напружено, ніж вона. — Оскільки війська ми не маємо, нам доведеться це зробити втрьох. Сподіваюся, одна з вас зможе вигадати щось, до чого я не додумалася. У мене голова розпухає від думок, а як доходить до ай’дам, до повідка та нашийника, то й узагалі туманіє. Сул’дам не дозволяють нікому дивитися зблизька, коли вони розстібають браслет. Гадаю, я можу завести вас усередину, це допоможе. Принаймні одну з вас. Вони мене вважають служницею, а до служниць можуть приходити гості, але допоки вони зостаються в кімнатах, відведених прислузі.

Найнів слухала, задумливо звівши брови, та майже миттєво обличчя її прояснилося і набуло цілеспрямованого виразу:

— Мін, не бійся. Я маю кілька задумок. Я тут марно часу не гаяла. Відведи мене до цього капітана. Якщо виявиться, що з ним важче впоратися, ніж з упертюхами з Ради Селища, я з’їм оцього кожуха.

Елейн кивнула, посміхаючись, і Мін уперше, відколи опинилась у Фалме, відчула справжню надію. На якусь мить вона вдивилася в аури двох своїх співрозмовниць, читаючи їх. Вона побачила небезпеку, але цього варто було очікувати, але серед тих образів, які бачила і раніше, побачила й щось нове — так іноді траплялося. Чоловіча каблучка, масивна, золота, плавала над головою Найнів, а над головою Елейн — розпечене залізо та сокира. Це були лиховісні знаки, у цьому Мін не сумнівалася, але, схоже, нещастя чекали десь у віддаленому майбутньому. Це читання тривало якусь мить, а тоді вона побачила перед собою знову лише Елейн і Найнів, і ті дивилися на неї вичікувально.

— Ходімо, це там, унизу, біля гавані, — мовила вона.

Що нижче вони спускалися, то більше народу було на вулиці. Вуличні торговці терлися біля купців, які прибули з фургонами з віддалених від узбережжя селищ і планували перебути тут усю зиму, розносники з тацями в руках пропонували свій крам перехожим, мешканці Фалме у вишитих плащах пропихалися між цілими родинами селюків у важких вовняних кожухах. Тут було багато втікачів з прибережних селищ. Мін не бачила сенсу втікати від можливих набігів шончанців туди, де шончанцями аж кишить, але вона чула про те, що вчиняли шончанці, вперше з’являючись у якомусь селі, тому не могла винуватити селян за те, що ті боялися діждатися ще однієї їхньої появи. Коли крутою вулицею проходив шончанець або пропливав паланкін зі спущеними завісами, всі як один вклонялися.

Мін зраділа, що Найнів і Елейн у курсі, що треба вклонятися. Голі по пояс носії не звертали на перехожих, що згиналися до землі, жодної уваги, так само як і пихаті вояки в броні, але ті, які не вклонилися б, напевне впали би їм в око.

Спускаючись стрімкою вулицею, дівчата обмінювалися короткими фразами, і Мін спочатку здивувалася, дізнавшись, що Найнів і Елейн прибули до міста вже давно, лише кількома днями пізніше, ніж вона сама та Еґвейн. А потім вона зрозуміла, що нічого дивного в тому, що вони не зустрілися раніше, не було, зважаючи на людське море, що повнило вулиці. Сама вона неохоче віддалялася від Еґвейн, робила це тільки за необхідності. Завжди боялася, що ось прийде до подруги у день відвідин, і дізнається, що та зникла. А тепер так незабаром і станеться. Якщо Найнів ні до чого не доміркується.

Повітря все дужче віддавало сіллю та смолою; вже чути було, як кричать мартини, кружляючи над головою. Натовп заряснів матросами, часто вони, незважаючи на холоднечу, простували босоніж.

На вивісці корчми поспіхом намазюкали нову назву, «Три квітки сливи», але слово «Дозорець» все ще проглядало крізь недбало накладену фарбу. Попри юрби на вулиці, всередині корчма виявилася напівпорожньою: ціни злетіли до неба, і мало хто міг собі дозволити посидіти тут за кухлем елю. Тут було тепло, бо в камінах на протилежних стінах аж гуло полум’я, і корчмар-черевань зустрів їх у самій сорочці із засуканими рукавами. Він кинув на трьох жінок несхвальний погляд, і Мін здалося, що він не наказав їм забиратися тільки завдяки її шончанському вбранню. Дивлячись на Найнів та Елейн, вдягнених по-селянськи, не вірилося, що вони мають зайві грошенята.

Чоловік, якого вона шукала, сидів самотньо за столом у кутку, на своєму звичному місці, і щось бурмотів над своїм кухликом з вином.

— Маєте час поговорити, капітане Домоне? — звернулася до нього Мін.

Капітан звів на неї очі й запустив п’ятірню в бороду, коли побачив, що вона не одна. Вона й досі вважала, що верхня гола губа має химерний вигляд у поєднанні з бородою.

— То ти привела подружок, аби випити за мій рахунок, га? Цей шончанський лорд купив мій вантаж, то у мене знайдуться грошенята. Сідайте. — Елейн аж підстрибнула, коли він раптом заревів: — Хазяїне! Тягни сюди глінтвейн!

— Все добре, — заспокоїла її Мін, сідаючи скраю однієї з лавок. — Він тільки виглядає й говорить, як ведмідь.

Елейн нерішуче опустилася на лавку з другого боку.

— Ведмідь, то ось я хто? — зареготав Домон. — Може, й так, може, й так. А що ти, дівчинко? Викинула з голови думки забратися звідси? Щось мені твоя сукня скидається на шончанську.

— Нічого я не викинула! — гаряче запротестувала Мін, проте поява дівчини-подавальниці з ароматним паруючим вином змусила її замовкнути.

Домон поводився не менш обережно. Зачекав, доки служниця відійде, забравши з собою його монети, і тільки тоді промовив:

— Забуцай мене Фортуна, дівчинко, я не хотів нікого образити. Більшість людей хочуть просто собі жити, і їм начхати, хто у них лорд — шончанець чи хтось інший.

Найнів поклала лікті на стіл:

— Ми теж хотіли би ще пожити, капітане, але тільки без шончанців. Я зрозуміла, що ви незабаром піднімете якір?

— Я би підняв якір навіть сьогодні, якби міг, — похмуро відказав Домон. — Кожні два-три дні цей Турак посилає по мене, аби послухати побрехеньки про старожитності, що я бачив. Хіба я схожий на менестреля, що скажете? Я гадав, нагодую його баєчкою чи двома і буду вільний, а тепер, здається мені, варто мені припинити його розважати, і хтозна, що він зробить — може, відпустить, а, може, накаже голову відтяти. Цей лорд м’яко стеле, але твердо спати. Він твердий, мов та залізяка, і серце в нього залізне.

— Ваш корабель може дременути від шончанських кораблів? — запитала Найнів.

— Фортуна мене забуцай, якби я міг вибратися з гавані без того, аби дамані розтрощили мій корабель на тріски, зміг би. Якби мені вдалося не підпустити до себе жодний шончанський корабель з дамані на борті, доки я не буду у відкритому морі. Уздовж цього узбережжя скрізь тягнуться мілини, а в мого «Спрея» мала углибка. Я міг би завести його у такі води, куди ці незграбні шончанські одоробла й поткнутися не посміють. Цієї пори року вони мають пильнувати вітри, що дмуть на сушу, і, щойно я виведу «Спрей» до...

— Тоді ми здійснимо вояж на вашому судні, капітане. Нас буде четверо, і я хочу, аби ви відплили негайно, щойно ми опинимося на борту.

Домон почухав верхню губу і зазирнув у свій кухлик:

— Так, але ж, бачте, однаково залишається проблема, як вибратися з гавані. Ці дамані...

— А якщо я скажу вам, що ви робитимете свій рейс, маючи на борту когось кращого за дамані? — м’яко промовила Найнів.

У Мін розширилися очі: вона зрозуміла, що замислила Найнів.

Елейн ледь чутно прошелестіла:

— І ти ще казала мені бути обережною.

Домон дивився тільки на Найнів, дивився стурбовано.

— Що ви маєте на увазі? — пошепки поцікавився він.

Найнів розстебнула кожух і закинула руку собі за шию, витягши з-під сукні шкіряний шнурок. На шнурку виблискували дві золоті каблучки. Мін охнула, побачивши одну з них — важку чоловічу каблучку, ту, яку вона бачила, коли на вулиці читала образи навколо Найнів; але вона знала, що Домон вирячив очі не на неї, а на перстень — тонший, зроблений на жіночий тендітний палець. Змій, що кусає власний хвіст.

— Ви знаєте, що це таке, — промовила Найнів, намагаючись зняти каблучку зі шнурка, але Домон накрив її руку своєю.

— Приберіть це. — Очі у нього тривожно забігали; Мін не помічала, аби хтось на них дивився, проте Домон так рознервувався, наче всі в залі поїдали їх очима. — Цей перстеник, він дуже небезпечний. Якщо хтось побачить...

— Приберу, якщо ви знаєте, що це таке.

Мін позаздрила спокою, з яким говорила Найнів. Та прибрала шнурок із каблучками, знову сховавши їх у себе на шиї.

— Знаю, — хрипко відказав він. — Знаю чудово, що воно таке. Може, у нас і буде шанс, якщо ви... То вас буде четверо, ви кажете? Ця дівчинка, що наче полюбляє слухати мої теревені, вона — одна з цих чотирьох, наскільки я розумію. А ще ви, а ще... — Він допитливо подивився на Елейн. — Але ж ця дитина... вона не може... не може бути... такою, як ви.

Елейн ображено смикнулася, проте Найнів поклала руку їй на плече й заспокійливо посміхнулася Домону:

— Вона подорожує зі мною, капітане. Ви були би здивовані, якби дізналися, що ми можемо робити ще до того, як здобудемо право носити перстень. Коли ми вийдемо в море, на вашому кораблі будуть три жінки, які можуть побороти дамані, якщо виникне така потреба.

— Три, — видихнув він. — Це справді шанс... Можливо... — На мить він прояснів обличчям, а тоді, подивившись на жінок, знову спохмурнів. — Я мав би забрати вас на борт «Спрея» просто зараз, але забуцай мене Фортуна, я повинен вам сказати, з чим ви стикнетеся, якщо залишитеся тут, а може, навіть якщо попливете зі мною. Слухайте і вважайте на мої слова. — Він ще раз сторожко озирнувся навколо, а тоді ще більше стишив голос, так що його ледь можна було розчути: — Я бачив, як одну... е-е-е... жінку, що мала такого ж перстеника, схопили шончанці. Вродлива, тендітна жіночка... а з нею дужий Охо... дужий чоловік, і він мав такий вигляд, наче знає, що робити зі своїм мечем. Мабуть, хтось із них був необачний, бо шончанці влаштували на них засідку. Той чоловік поклав на місці шестеро чи семеро шончанців, перш ніж вони його вбили. А жінка... Її оточили шість дамані... вихопилися зненацька з провулка. Я гадав, що вона щось... щось зробить... ви розумієте, про що я... але... нічого такого я не побачив. На мить здавалося, наче зараз вона знищить їх усіх, а тоді у неї на обличчі з’явився вираз жаху, і вона закричала.

— Вони відрізали її від Істинного Джерела, — прошепотіла Елейн, пополотнівши.

— Це не має значення, — незворушно промовила Найнів. — Ми такого з собою зробити не дозволимо.

— Еге ж, може, воно так і буде, як ви кажете. Але мені цього довіку не забути. «Римо, допоможи мені!» Ось що вона кричала. А одна з дамані впала на землю і плаче... а вони надягли тій... жінці... на шию оцей свій нашийник, а я... я втік. — Його пересмикнуло, він потер носа і зазирнув до свого кухлика. — Я бачив, як отак схопили трьох жінок, і, скажу вам, мене від цього млоїть. Я би навіть свою стареньку бабцю покинув на причалі, аби звідси відчалити, але я мав це вам розповісти.

— Еґвейн казала про двох бранок, — задумливо сказала Мін. — Рима, з Жовтих, а хто друга, вона не знає.

Найнів гостро зирнула на неї, і вона замовкла, почервонівши. Варто було поглянути на Домона, щоб зрозуміти: той факт, що шончанці захопили двох Айз Седай, а не одну, не надає йому впевненості в успіху їхнього задуму.

Та раптом він скинув очі на Найнів і зробив ковток зі свого кухлика:

— То це тому ви тут? Звільнити... тих двох? Ви сказали, що вас таких буде троє.

— Ви знаєте все, що вам треба знати, — відрізала Найнів. — Упродовж наступних двох чи трьох днів ви маєте бути готові відчалити будь-якої миті. Ви погоджуєтесь на це чи залишитесь тут подивитися, чи вони таки вирішать відтяти вам голову? Тут є й інші кораблі, капітане, і я збираюся зафрахтувати місця на одному з них уже сьогодні.

Мін затамувала подих і стиснула руки під столом.

Зрештою Домон кивнув:

— Я буду готовий.

Коли вони опинилися на вулиці, Мін із подивом побачила, як Найнів безсило притулилася до стіни, щойно за ними зачинилися двері.

— Тобі зле, Найнів? — з тривогою запитала вона.

Найнів глибоко зітхнула й випросталася, обсмикуючи кожушок.

— З деякими людьми, — зауважила вона, — треба триматися впевнено. Якщо показати їм хоча би крихту сумніву, вони відкинуть тебе геть, туди, куди тобі зовсім не треба. Світло, я боялася, що він скаже «ні»! Ходімо, нам треба ще багато чого спланувати. Треба вирішити ще одну чи дві невеличкі проблемки.

— Сподіваюся, ти проти риби нічого не маєш, Мін? — запитала Елейн.

Одна чи дві невеличкі проблемки? Простуючи за подругами, Мін дуже сподівалася, що цього разу Найнів не просто «тримається впевнено».