Велике полювання

Розділ 2 Прийняття

Коридорами фортеці Фал Дари, чиї гладенькі камінні стіни були скупо прикрашені елегантними у своїй простоті гобеленами і мальованими завісами, розносилася новина про грядущий приїзд Престолу Амерлін. Слуги у чорно-золотистих лівреях розривалися між завданнями, метушилися, щоби підготувати кімнати чи передати замовлення на кухні, бідкаючись, що не зможуть усе підготувати для такої поважної особи, оскільки їх заздалегіль не попередили. Чорноокі воїни з поголеними головами так, що тільки на маківці стирчав стягнутий шкіряною шворкою «оселедчик», не метушилися, однак їхня хода видавала поспіх, а обличчя світилися захватом, який зазвичай приберігався лише для бою. Дехто з чоловіків заговорював до Ранда, коли той проходив повз них.

— А, ось ти де, Ранде аль’Торе. Мир твоєму мечу. Поспішаєш причепуритися? Перед Престолом Амерлін годиться постати при повному параді. А їй захочеться побачити тебе і двох твоїх друзів, та й жінок також, можеш не сумніватися.

Він кинувся до широких сходів, достатньо широких, щоби ними могла пройти шеренга із двадцяти чоловіків, і які вели до чоловічих покоїв.

— Сама Амерлін прибула без жодного попередження, наче якась мандрівна крамарка. Це, мабуть, через Морейн Седай та через вас — південців, так? Ну бо через що б іще?

Широкі, окуті залізом двері до чоловічих покоїв були розчахнуті навстіж і наполовину загороджені чоловіками з «оселедчиками» на маківці, що ділилися враженнями від прибуття Амерлін, і шум від їхніх голосів нагадував комашине дзижчання.

— Агов, південцю! Амерлін уже тут. Приїхала по тебе і твоїх друзів, так я собі гадаю. Мир, це ж бо яка честь для вас! Вона рідко виїжджає з Тар Балона, а за моєї пам’яті ще жодного разу не відвідала Порубіжні землі.

Від усіх них він відбивався кількома словами. Йому треба вмитися. Одягнути чисту сорочку. Нема часу на балачки. Їм здавалося, що вони його розуміють, і його відпускали. Жоден із них не знав нічого, крім того, що він та його друзі подорожували у компанії Айз Седай і що двоє з-поміж них — жінки, які прямували в Тар Балон вчитися на Айз Седай, і все ж їхні слова ранили його так, ніби їм було все відомо. Вона приїхала по мене.

Він пронісся через чоловічі покої, заскочив до кімнати, де замешкував з Метом і Перрином... і застиг на місці з відкритим від несподіванки ротом. Кімната була заповнена жінками у чорно-золотистому одязі, кожна з них цілеспрямовано трудилася. Це була невелика кімната, а пара вікон — високих вузьких бійниць, що виходили в один із багатьох внутрішніх двориків, — жодним чином не надавали їй більшого вигляду. Три ліжка на чорно-білих кахельних помостах, в ногах у кожного — по скрині, три скромні стільці, умивальник біля дверей та високий і широкий гардероб захаращували кімнату. Вісім жінок юрмилися всередині, наче рибини у кошику рибалки.

Жінки заледве глянули на нього й одразу ж продовжили вигрібати з гардероба його одяг — а також Метів і Перринів, — замінюючи його новим. Усе, що вони знаходили в кишенях, складалося на віко скрині, а старий одяг абияк скручувався у вузли, наче якесь лахміття.

— Що ви робите? — запитав він, перевівши подих. — Це ж мій одяг!

Одна з жінок пирскнула і просунула палець у дірку на рукаві його єдиної куртки, а потім кинула на купу на підлозі.

Інша чорноволоса жінка з великим обручем ключів на поясі звернула на нього свій погляд. Це була Елансу, шатаян фортеці. Він вважав жінку зі строгим обличчям свого роду доморядницею, хоча дім, у якому вона порядкувала, був фортецею, а її накази виконували численні слуги.

— Морейн Седай сказала, що весь ваш одяг зносився, а тому леді Амаліса замовила для вас новий. Просто не плутайтеся під ногами, — суворо додала вона, — і ми впораємося швидше. — Було лише кілька чоловіків, яких шатаян не могла змусити виконувати свої накази — подейкували, що вона навіть лордом Аґельмаром попихала, — і вона вже точно не сподівалася клопотів від молодика, що годився їй у сини.

Він зглитнув слова, які збирався промовити, часу на суперечки не було. Престол Амерлін могла в будь-яку хвилину прислати по нього.

— Честь леді Амалісі за її дарунок, — вдалося виговорити йому на шайнарський лад, — і честь вам, Елансу Шатаян. Будьте ласкаві, передайте мої слова леді Амалісі і запевнення, що моє серце і душа готові служити. — Цього має вистачити, щоб задовольнити шайнарську любов обидвох жінок до церемоній. — Але зараз прошу мене вибачити, я би хотів перевдягнутися.

— Дуже добре, — заспокійливо сказала Елансу. — Морейн Седай сказала забрати все старе. До нитки. І спідню білизну також. — Кілька жінок скоса глянули на нього. Жодна з них ані не рухнулася до виходу.

Він прикусив щоку, щоб не розреготатися. У Шайнарі було багато звичаїв, геть не схожих на ті, до яких він звик, однак до деяких із них йому ніколи не звикнути, навіть якби він жив вічно. Він пристосувався брати купіль удосвіта, коли великі, викладені кахлями басейни з водою були безлюдні, після того як виявив, що в будь-який інший час якась жінка цілком могла собі просто зайти у воду разом із ним. Це могла бути прачка або й сама леді Амаліса, сестра лорда Аґельмара, — купелі були єдиним місцем у Шайнарі, де не існувало рангів, — причому і та, й інша могла попросити потерти їй спинку в обмін на таку ж послугу, а відтак поцікавитися, чому він так зашарівся, чи він, бува, не задовго перебував на сонці? Невдовзі вони навчилися розпізнавати справжню причину його рум’янцю, і згодом у фортеці не залишилося жінки, яка б із цього не дивувалася.

За якусь годину я можу померти або й гірше, а вони не можуть дочекатися, коли я почервонію!

Він прочистив горло.

— Якщо ви зачекаєте за дверима, я передам вам усе інше. Клянуся честю.

Одна з жінок тихо захихотіла, і навіть в Елансу смикнулися кутики губ, проте шатаян лише кивнула і наказала жінкам позбирати клунки, що їх вони вже позв’язували. Вона вийшла з кімнати останньою, зупинившись у проймі дверей, щоб додати:

— Чоботи також. Морейн Седай сказала: усе.

Він відкрив було рот, але негайно ж закрив його знову. Принаймні його чоботи були ще цілком годящі, їх йому пошив Алвин аль’Ван, швець із Емондового Лугу, і вони були в міру розтоптані і зручні. Але якщо відмова від чобіт змусить шатаян дати йому спокій, щоби він міг утекти, то він готовий віддати їй і чоботи, і все інше, що вона попросить. У нього не було часу.

— Так, так, звісно, клянуся честю.

Ранд натиснув на двері, виштовхуючи її.

Опинившись на самоті, він упав на ліжко, щоб стягнути чоботи, — а вони таки були ще нічогенькими, хоч і трохи поношеними, шкіра, щоправда, де-не-де потріскала, але їх ще цілком можна носити, та й ногам у них зручно, — а тоді поспіхом роздягнувся, поскидавши одяг поверх чобіт, і так само швидко умився в тазику. Вода була холодна, у чоловічих покоях вода завжди була холодна.

Гардероб мав троє дверцят, вирізьблених згідно із невибагливою шайнарською модою, радше натякаючи, ніж зображуючи, на ряд водоспадів та скелястих озерець. Коли він відчинив центральні дверцята, то якийсь час витріщався на те, що опинилося в шафі замість тих кількох речей, що їх він привіз із собою. Там було з десяток камзолів з високими комірами, бездоганно скроєних і пошитих з найкращої вовни, таких він не бачив навіть на плечах купців чи знаті, більшість із них — прикрашені вишивкою, наче для врочистостей. Десяток, не менше! По три сорочки до кожного камзола, лляні та шовкові, з широкими рукавами й вузькими манжетами. Два плащі. Аж два, тоді як усе своє життя він задовольнявся одним, доки не надходив час його замінити. Один плащ був простий, з міцної смарагдової вовни, а інший — темно-синій, з тугим комірцем, розшитим золотими чаплями... а ліворуч на грудях, там де лорди зазвичай носять свої герби...

Його руки самі потягнулися до плаща. Наче невпевнені у відчуттях, пальці торкнулися вишитого змія, що скрутився ледь не у кільце, проте цей змій мав чотири лапи і золоту лев’ячу гриву, його луска відблискувала багрянцем і золотом, а на кожній лапі сяяло по п’ять золотих кігтів. Ніби обпікшись, він відсмикнув руку. Допоможи мені, Світло! Це Амаліса мені замовила чи Морейн? Скільки людей його бачило? Скільки людей знають, що це таке, що воно означає? Та навіть одна людина — вже забагато. Спопели мене Світло, чи вона моєї смерті прагне. Клята Морейн ані слова до мене не промовила, а тепер приготувала мені новісінький гардероб на мій же похорон!

Від раптового стукоту у двері він ледь зі шкіри не вистрибнув.

— Ви вже? — пролунав голос Елансу. — І пам’ятайте: до нитки. Дозвольте краще мені... — Двері скрипнули, наче вона пробувала натиснути на клямку.

Ранд стрепенувся, коли зауважив, що досі голий.

— Я вже! — закричав він. — Мир! Не заходьте! — Він поспіхом зібрав увесь свій одяг разом із черевиками. — Я вам принесу! — Ховаючись за дверима, він прочинив їх настільки, щоби тицьнути згорток у руки шатаян. — Тут усе.

Вона спробувала підглянути у просвіт.

— Точно? Морейн Седай наказала забрати все. Дозвольте, я лише гляну...

— Там усе, — простогнав він. — Клянуся честю!

Він плечем наліг на двері перед самим її носом і почув з іншого боку сміх.

Бурмочучи собі під ніс, він поквапно одягнувся. Від кожної з них можна було щомиті сподіватися, що та знайде привід увірватися без попередження всередину. Сірі штани облягали тісніше, ніж він звик, та все ж виявилися зручними, а сорочка з пишними рукавами була така білосніжна, що навіть найвибагливіша господиня з Емондового Лугу у день прання залишилася б задоволеною. Чоботи до колін облягли ноги так, ніби він носив їх до того цілий рік. Залишалося сподіватися, що їх просто пошив хороший чоботар, а не начаклувала Айз Седай.

Якби скласти увесь цей одяг, вийшов би клунок завбільшки як сам Ранд. І все ж він помалу знову звикав до розкоші чистих сорочок, можливості не носити день за днем ті самі штани, аж доки від поту й бруду вони не твердли на подобу чобіт, а їх і далі доводилося носити. Він витягнув зі скрині свої сакви і позапихав у них усе, що вдалося запхати, а потім неохоче розклав дорогий плащ на ліжку і поклав на нього ще кілька сорочок і штанів. Якщо його скласти небезпечним гербом досередини і перев’язати мотузкою з петлею, щоби можна було перекинути через плече, то він майже не відрізнятиметься від клунків, які хлопець бачив у інших юнаків-подорожніх.

Крізь бійниці долинув поклик сурм, він перегукувався із литаврами по той бік муру, а з башт фортеці сурмили у відповідь.

— Повипорюю вишиття за першої ж нагоди, — пробурмотів Ранд. Він бачив, як жінки розпорювали стібки, коли помилялися чи хотіли змінити візерунок, тоді це не здавалося надто складним.

Решту одягу — а насправді, майже весь — він запхав назад у шафу. Нічого залишати сліди втечі, де їх може побачити перший-ліпший перехожий, що зазирне сюди після його відходу.

Не припиняючи супитися, Ранд став навколішки біля ліжка. Викладені кахлем помости, на яких стояли ліжка, насправді були пічками, де повільний вогонь, що ледь-ледь палахкотів цілу ніч, міг зігріти навіть у найсуворішу ніч шайнарської зими. Ночі тут були прохолодніші, ніж хлопець звик у таку пору року, але ковдри цілком вистачало, щоб зігрітися. Відчинивши пічну заслінку, він витягнув звідти згорток, який ніяк не міг залишити тут. Радів, що Елансу навіть на гадку не спало, що хтось може тримати там одяг.

Поклавши згорток поверх ковдр, він розв’язав один його кінець і трохи розгорнув. Це був плащ менестреля, вивернутий назовні, щоби сховати сотні латок, що його покривали, латок усіх можливих форм і кольорів. Сам собою плащ був абсолютно цілий, а латки слугують для менестреля розпізнавальним знаком. Слугували колись.

У плащ були загорнуті два тверді шкіряні футляри. У більшому знаходилася арфа, до якої він ніколи не торкався. Арфа не призначена для незграбних селянських пальців, хлопче. В іншому, довгому і тонкому, лежала інкрустована сріблом і золотом флейта, грою на якій хлопець не раз заробляв собі на вечерю й нічліг, відколи покинув дім. Грати на тій флейті його навчив Том Меррилін, до того як загинув. Щоразу, коли Ранд її торкався, він згадував Тома, пронизливий погляд його блакитних очей, його довгі сиві вуса, коли той вручив йому скручений плащ і наказав тікати. А потім Том і сам побіг, а в його руках, наче у фокусника, нізвідки з’явилися ножі, побіг, щоби зійтись у поєдинку з мерддраалом, який прийшов убити їх.

Здригнувшись, він знову замотав пакунок.

— Тепер це закінчилося. — Згадавши вітер на вершині башти, він додав: — Дивні речі можуть коїтися так близько до Гнилолісся.

Він не був певен, що вірить у це, і вже достеменно не в те, що мав на увазі Лан. Хай там як, а навіть без Престолу Амерлін йому давно час ушиватися з Фал Дари.

Втиснувшись у камзол, який залишив неспакованим — а він був темно-смарагдового кольору і нагадав йому про ліси удома, Темову ферму у Західному лісі, де він зростав, Заплавний ліс, де він навчився плавати, — пристебнув меча зі знаком чаплі собі до пояса, а з іншого боку повісив наїжачений стрілами сагайдак. Лук із знятою тятивою стояв коло стіни разом із луками Мета і Перрина, і він був на дві долоні вищий за нього самого. Ранд власноруч його змайстрував, коли прибув у Фал Дару; крім нього, лише Ланові й Перрину було під силу його напнути. Просунувши згорнуту в рулон ковдру і новий плащ під лямками своїх пакунків, він перекинув їх через ліве плече, закинув сакви поверх лямок і підхопив лук. Треба залишити робочу руку вільною для меча. Нехай думають, що я небезпечний. Може, хтось у цей повірить.

Привідчинивши двері, Ранд побачив лише майже безлюдний коридор: повз нього промчав якийсь прислужник у лівреї, але навіть оком не кинув у його сторону. Не встигли його кроки затихнути вдалині, як Ранд вислизнув із кімнати.

Він спробував іти невимушено й вільно, хоч і розумів, що із саквами, перекинутими через плече, і з клунками за спиною схожий якраз на того, ким і є, — подорожнього, який зібрався у далеку путь і не має наміру повертатися назад. Знову залунали сурми, але у стінах фортеці їхній поклик звучав приглушено.

У північній стайні, що називалася «Нордовою стайнею», оскільки розташовувалася коло бічної брами, через яку лорд Аґельмар виїздив на прогулянки верхи, на Ранда чекав кінь — високий гнідий жеребець. Позаяк сьогодні ні володар Фал Дари, ні члени його родини виїжджати не будуть, у стайні, крім конюхів, більше нікого не повинно бути. З Рандової кімнати до «Нордової стайні» вело два шляхи. Один ішов в обхід цілої фортеці, поза особистим садком лорда Аґельмара, а тоді — уздовж дальньої стіни, попри кузню, яка зараз також мала би стояти порожнем, і на кінний двір. Допоки він подолає весь той шлях, уже встигнуть оголосити про його розшук, ще до того, як він дійде до свого коня. Інший шлях був значно коротший, пролягав він спершу через зовнішній двір, куди саме зараз в’їжджала Престол Амерлін з добрим десятком, чи й більш од того, інших Айз Седай.

У нього аж мурашки поза спиною забігали на саму цю думку, бо він стільки набачився Айз Седай, що вистачить на ціле розважливе життя. Тут і однієї було забагато. Так оповідали всі легенди, і він на власній шкурі в цьому переконався. Проте Ранд не здивувався, коли ноги самі повели його до зовнішнього двору. Йому не судилося побачити Тар Валон — так ризикувати він не міг, ані зараз, ані в майбутньому, — але це була нагода хоч одним оком глянути на Престол Амерлін ще до свого від’їзду. Це ж те саме, що глянути на королеву. Що небезпечного може статися, якщо я просто здалеку подивлюся? Я не зупинятимуся і зникну ще до того, як вона дізнається, що я взагалі тут був.

Він прочинив важкі двері з залізним окуттям, що вели на зовнішній двір, і вийшов у тишу. Люди всіяли вартові галереї на верхівці всіх мурів, солдати із «оселедчиками» на маківці, слуги в лівреях, зашмарована челядь, що за роботами не встигла помитись, — усі тиснулися і штовхалися, діти сиділи на плечах дорослих і заглядали з-понад їхніх голів або протискувалися між людськими колінами чи спинами, щоби позирнути хоч одним оком. Усі балкони для лучників були напхані людьми, наче кошики яблуками, і навіть у вузьких бійницях на мурах можна було роздивитися обличчя. Щільний натовп оточив двір, утворивши таким робом подобу ще одного муру. І весь люд мовчки стояв і очікував.

Ранд став пробиратися уздовж стіни, перед кузнями і майстернями флетчерів, що оточували зсередини двір, — адже Фал Дара, хоча яка пишна й поважна, була фортецею, а не палацом, і все тут слугувало оборонній меті, — тихо перепрошуючи людей, яких зачепив по дорозі. Дехто насуплено обертався йому вслід, хтось здивовано повторно кидав погляд на його сакви і клунки, але тиші не порушив ніхто. Більшість навіть не завдали собі клопоту подивитися, хто це там позаду пхається.

Він височів над більшістю присутніх, а тому міг легко розгледіти, що відбувалося у дворі. Одразу за головною брамою вишикувалися в шеренгу вершники поруч зі своїми кіньми — усього чотирнадцять. Жоден із них не мав схожого обладунку, жоден не мав схожого меча і жоден не був схожий на Лана, проте Ранд не сумнівався, що це були Охоронці. Круглі обличчя, квадратні обличчя, довгі обличчя, вузькі обличчя, проте всі вони мали той характерний вигляд, ніби бачили те, чого не бачили інші, ніби чули те, чого не чули інші. Вони стояли невимушено, проте виглядали не менш смертоносними, ніж вовча зграя. І лише одна річ усіх їх об’єднувала: кожен із них був одягнений у плащ, що змінював колір, — такий плащ Ранд уперше побачив у Лана, — ті плащі наче розчинялися на тлі того, що було за їхніми спинами. Від стількох чоловіків у тих своїх плащах мерехтіло в очах і паморочилося в голові.

Кроків за десять попереду від Охоронців вишикувалися біля своїх коней жінки з відкинутими назад каптурами плащів. Тепер він міг порахувати їх. Чотирнадцять. Чотирнадцять Айз Седай. Це мали бути вони. Високі й низькі, стрункі й пишні, смагляві й світлошкірі, з довгим чи коротким волоссям, з волоссям, що спадало на плечі чи було заплетене у косу, їхній одяг був настільки ж різним, як і у Охоронців, і мав стільки ж кольорів і кроїв, скільки було й самих жінок. Але й між ними спостерігалася певна схожість, яка ставала очевидною лише тоді, коли вони стояли поряд, як-от зараз. Здавалося, що всі вони непідвладні часу. З такої відстані всі вони виглядали молодими, однак зблизька, він це знав, вони будуть схожі на Морейн. Молодаві з вигляду, і все ж не молоді, з гладенькою шкірою, однак зі зрілими обличчями і всезнаючими очима.

Зблизька? Ото йолоп! Ти вже й так підійшов надто близько! Спопели мене Світло, треба було мені піти довшим шляхом. Він почав пробиратися далі до своєї мети — ще одних окутих в залізо дверей у дальному кінці двору, але не міг відірвати очей.

Айз Седай незворушно ігнорували збірноту, зосередивши увагу на закритому паланкіні, що тепер стояв посеред двору. Коні, що його несли, стояли так непорушно, ніби їх міцно тримали за вуздечки конюхи, а проте біля паланкіна перебувала лише одна висока жінка з обличчям Айз Седай, і вона не звертала на коней ані найменшої уваги. Посох, який вона обома руками тримала вертикально перед собою, був заввишки як вона сама, а позолочений пломінь охоплював його вершечок — якраз на рівні її чола.

Лорд Аґельмар із молодцюватим виглядом і непроникним обличчям стояв лицем до паланкіна у протилежному кінці двора. Його темно-синій камзол з високим коміром прикрашали три бігучі руді лисиці, що символізували Дім Джаґад, а також чорний яструб, що визирає здобич, — символ Шайнару. Біля нього стояв Ронан, випробуваний роками, але й досі поставний; три викарбувані з червоного аватину лисиці вінчали високий посох, що його тримав у руках шамбаян. Ронан був колегою Елансу в управлінні фортецею — шамбаян і шатаян, — однак Елансу мало що залишила в його віданні, окрім урочистих заходів та служби секретаря лорда Аґельмара. «Оселедчики» на маківках обох чоловіків були білі, як сніг.

Усі вони — Охоронці, Айз Седай, володар Фал Дари та його шамбаян — стояли непорушно, наче закам’янілі. Численні глядачі, здавалося, затамували подих. Мимоволі Ранд сповільнився.

Несподівано Ронан тричі лунко вдарив посохом по широких камінних плитах під ногами, закликаючи до тиші:

— Хто йде сюди? Хто йде сюди? Хто йде сюди?

Жінка обабіч паланкіна у відповідь тричі вдарила своїм посохом.

— Хранителька печатей. Пломінь Тар Балона. Престол Амерлін.

— Чому ми мусимо вартувати? — запитав Ронан.

— Заради надії людства.

— Від кого захищати?

— Від полудневої Тіні.

— Як задовго нам вартувати?

— Від сходу сонця до сходу сонця, допоки обертається Колесо Часу.

Аґельмар уклонився, його «оселедчик» на маківці похитнувся на вітрі.

— Фал Дара дарує вам хліб, сіль і гостинність. Ласкаво просимо Престол Амерлін до Фал Дари, бо тут несуть варту, тут дотримуються Пакту. Уклінно просимо.

Висока жінка відхилила полог паланкіна, і звідти вийшла Престол Амерлін. Вона була темноволоса, без ознак старіння на обличчі, як і всі Айз Седай, і доки вона випростовувалася, окинула поглядом стовковище. Ранд аж здригнувся, коли вона ковзнула по ньому поглядом, йому здалося, що вона торкнулася до нього. Проте її погляд полинув далі, доки не зупинився на лорді Аґельмарі. Служнику лівреї опустився біля неї навколішки і підніс на срібній таці вологі рушники, які ще парували. Вона церемонно витерла руки і промокнула вологою тканиною обличчя.

— Я вдячна за вашу гостинність, сину мій. Нехай Світло осяє Дім Джаґад. Нехай Світло осяє Фал Дару і всіх її громадян.

Аґельмар знову вклонився.

— Ви виявили нам велику пошану, матінко. — Це прозвучало аж ніяк не дивно — вона називала його сином, а він її — матінкою, хоча порівнявши її гладеньку шкіру з його зморшкуватим обличчям, можна було би подумати, що він доводиться їй батьком, а то й дідусем. Поводилася вона не менш владно, ніж він.

— Дім Джаґад — ваш. Фал Дара — ваша.

З усіх боків почулися вітальні вигуки, розбиваючись об фортечні мури, наче буремні хвилі.

Тремтячи, Ранд поспішив до дверей, у безпечне місце, уже не переймаючись тим, що когось штовхнув ненавмисне. Це лише твоя клята уява. Вона навіть не знає, хто ти такий. Поки що не знає. Кров і попіл, якби вона знала... Він не хотів навіть думати, що могло би трапитися, якби вона знала, ким він був, чим він був. Що станеться, коли вона нарешті дізнається? Він замислився: а чи це, бува, не вона причетна до вітру на вершині башти, — Айз Седай були здатні на такі фокуси. І лише коли він нарешті протиснувся у ті двері і захряснув їх за собою, приглушивши вітальний гомін, що досі сповнював двір, аж тоді нарешті зітхнув із полегшенням.

Коридори тут були такі ж безлюдні, як і деінде, і він майже побіг. Перетнув менший внутрішній дворик, у центрі якого плюскотів водограй, а потім ще один коридор вивів його на вимощений каменем кінний двір. Сама Лордова стайня була прибудована до фортечного муру, це була висока і довга будівля з великими вікнами з внутрішнього боку стіни, а коней там тримали на двох поверхах. Кузня на іншому кінці дворика стояла пусткою, позаяк коваль і його помічники пішли дивитися урочисте прийняття.

Тема, головний стайничий з обвітреним обличчям, зустрів його у широких дверях глибоким поклоном, торкнувшись спершу чола, а потім — серця.

— Служу вам духом і серцем, мілорде. Чим Тема може вам прислужитися, мілорде?

Він не мав воїнського «оселедчика» на маківці, тож волосся Теми лежало на голові, наче перевернута сіра миска.

Ранд зітхнув.

— Усоте кажу тобі, Темо, що я не мілорд.

— Як мілорд скаже.

Цього разу поклін конюха був навіть глибший.

Саме ім’я Ранда спричинило це непорозуміння своєю схожістю з іншим іменем. Ранд аль’Тор. Аль’Лан Мандраґоран. У випадку Лана, згідно зі звичаєм Малкіру, благородна приставка «аль» позначала його як короля, хоча він сам ніколи її не використовував. У випадку ж Ранда, «аль» була просто частиною прізвища, хоча він якось чув, що колись давно, ще до того, як Межиріччя почали називати Межиріччям, вона означала «син такого-то». Однак декотрі слуги у фортеці Фал Дари витлумачили це так, ніби він також був королем, чи принаймні принцом. Усі його спроби переконати їх у протилежному лише спустили його до рівня лорда. Принаймні Ранд гадав, що спустили, бо він ще ніколи не бачив стільки поклонів і розшаркувань, навіть у присутності лорда Аґельмара.

— Осідлай мені Рудого, Темо. — Він уже затямив, що не варто й думати про те, щоби зробити це самому; Тема не дозволив би Рандові бруднити руки. — Я вирішив, що кілька днів поїжджу, щоб оглянути землі навколо міста. — Як тільки він опиниться верхи на своєму великому гнідому скакуні, через кілька днів він уже дістанеться річки Еринін або й перетне кордон із Арафелом. Потім вони мене нізащо не знайдуть.

Стайничий ледь не до землі схилився у поклоні і вже не розгинався.

— Вибачте мені, мілорде, — хрипким голосом прошепотів він. — Вибачте, але Тема не може цього виконати.

Ніяково червоніючи, Ранд схвильовано роззирнувся — надовкола не було ні душі, — схопив стайничого за плече і змусив випростатися. Навіть якщо він не міг перешкодити Темі та іншим так поводитися, він усе ж міг не допустити, щоби хтось це побачив.

— Чому ні, Темо? Темо, глянь на мене, будь ласка. Чому ні?

— Такий наказ, мілорде, — так само пошепки відповів Тема. Він усе опускав очі донизу, проте не зі страху, а з сорому, що не може виконати прохання Ранда. Для шайнарців сором означав те саме, що для інших людей — тавро злодія. — Жодному коневі не вільно покинути цю конюшню, доки не надійде інший наказ. Та й будь-яку іншу конюшню в фортеці, мілорде.

Ранд уже відкрив було рота, щоби заспокоїти стайничого, але натомість облизав губи.

— Жоден кінь із жодної стайні?

— Так, мілорде. Наказ надійшов щойно. Якусь хвилину тому, — голос Теми зміцнів. — Також зачинені всі брами, мілорде. Ніхто не може ні ввійти, ні вийти без дозволу. Навіть міський патруль, так сказали Темі.

Ранд зглитнув, але від цього відчуття, наче хтось стискає йому горло, не відступило.

— А той наказ, Темо... його дав лорд Аґельмар?

— Звісно, мілорде. Хто ж іще? Звісно, лорд Аґельмар не особисто оголосив наказ Темі, і навіть не чоловікові, який приніс Темі цей наказ, але ж, мілорде, хто ще може віддати такий наказ у Фал Дарі?

Хто ще? Ранд аж підскочив, коли пролунав лункий передзвін найбільшого дзвона на фортечній дзвіниці. До нього приєдналися інші фортечні дзвони, а за ними — й міські.

— Вибачте Темі таку нахабність, — перекрикував передзвони конюх. — Ви, мабуть, надзвичайно щасливі.

Ранду довелося кричати, щоби бути почутим.

— Щасливий? Чому?

— Урочисте прийняття завершилося, мілорде. — Тема жестом показав на дзвіницю. — Тепер Престол Амерлін запросить мілорда і мілордових друзів до себе на авдієнцію.

Ранд побіг з усіх ніг. Він іще встиг побачити здивування на обличчі Теми, а потім той зник із очей. Йому було байдуже, що подумав Тема. Тепер вона запросить мене до себе.