Велике полювання

Розділ 18 До Білої Вежі

Еґвейн намагалася втримати рівновагу на хисткій палубі «Річкової королеви», а та неслася вниз широкою гладінню ріки Еринін, під небом, вкритим темними хмарами, під усіма вітрилами і під стягом із Білим Пломенем, що несамовито лопотів на грот-щоглі. Вітер знявся, щойно останній пасажир зійшов на борт, ще в Медо, і відтоді не вщухав анітрохи, дув і вдень, і вночі. Ріка стрімко котила свої води, наче під час повені, била хвилями в борти та днища кораблів і безупинно несла їх уперед. Ані вітер, ані течія не стишувались, не стишувався й рух кораблів, що трималися купно. Першою йшла «Річкова королева», як і годилося суднові, на борту якого знаходилася Престол Амерлін.

Стерновий міцно тримав румпель, упершись у палубу широко розставленими ногами, а матроси ляпотіли по дошках босоніж, заклопотані своїми справами; коли їм траплялося поглянути на небо чи на ріку, вони відводили очі, стиха й похмуро щось бурмочучи. За кормою помалу розтавало вдалині якесь село, а мале хлоп’я бігло вздовж берега; невеличку відстань хлопчик пробіг, недовго він протримався нарівні з кораблями, але тепер вони залишали його позаду. Коли дитина зникла з очей, Еґвейн пішла з палуби вниз.

В каюті, яку Еґвейн ділила із Найнів, та подивилася на дівчину, не підводячись із вузької койки.

— Кажуть, ми будемо в Тар Балоні сьогодні. Допоможи мені Світло, але я рада буду знову ступити на тверду землю, хай це навіть буде і Тар Балон. — Корабель хитнувся під напором вітру та течії, і Найнів судомно зглитнула. — Нога моя більше не ступить на жоден корабель, — проказала вона, насилу перевівши дух.

Еґвейн струсила бризки з плаща й повісила його на кілочок біля дверей. Це була невелика каюта — схоже, на кораблі взагалі не було великих кают; навіть капітанська, де розмістилася Амерлін, була лише трохи просторішою за інші. В цій каюті, з двома прикріпленими до переділок койками, все було під рукою — полиці під койками, шафки над ними.

Якщо не зважати на те, що доводилося тримати рівновагу, хитавиця не діймала Еґвейн так, як вона дошкуляла Найнів; пропонувати Мудрині поїсти Еґвейн припинила, коли та втретє жбурнула в неї мискою.

— Я тривожуся через Ранда, — мовила вона.

— Я тривожуся через них усіх, — невиразно пробурмотіла Найнів. Трохи помовчавши, вона запитала: — Знову бачила сон цієї ночі? Відколи ти прокинулася, весь час витріщаєшся в нікуди...

Еґвейн кивнула. Вона ніколи не вміла нічого приховувати від Найнів, а про сни навіть і не намагалася промовчати. Найнів спершу спробувала лікувати її зіллям, а коли почула, що одна з Айз Седай зацікавилася снами дівчини, почала ставитися до її сновидь серйозно.

— Сон був той самий, що й раніше. Інакший, але той самий. Ранд у небезпеці. Я це знаю. І небезпека посилюється. Він зробив щось чи тільки збирається зробити щось таке, що змусить його... — Вона опустилася на свою койку й нахилилася до Найнів. — Якби ж я тільки могла хоч щось із цих снів зрозуміти.

— Направляти? — стиха запитала Найнів.

Еґвейн мимоволі озирнулася, чи ніхто їх, бува, не чує. Вони були самі, двері зачинені, але попри те вона відповіла так само тихо:

— Не знаю. Можливо. — Невідомо, на що саме здатні Айз Седай, але вона побачила вже багато такого, щоби повірити в будь-яку оповідку про їхню могутність, і вона не могла дозволити, щоб її підслухали. Я не ризикуватиму Рандом. Якщо діяти за правилами, я повинна би їм усе розповісти, але ж Морейн знає, і вона нікому нічого не сказала. І це ж Ранд! Я не можу. — Я не знаю, що мені робити.

— А Аная нічого більше не казала про твої сни? — Схоже, Найнів узяла собі за правило ніколи не додавати шанобливого «Седай», навіть коли вони з Еґвейн були лише вдвох. Більшість Айз Седай, схоже, не звертали на це уваги, але така її манера інколи викликала і здивовані погляди, а інколи й гнівні, адже хай там як, а вона ж начебто хоче навчатися у Білій Вежі.

— «Колесо плете так, як бажає Колесо», — процитувала Анаю Еґвейн. — «Хлопець далеко, дитино, і ми нічого не можемо вдіяти, доки не знатимемо більше. Я сама простежу, щоби ти пройшла тестування, коли ми дістанемося Білої Вежі, дитино». А-а-а-а! Вона знає, що в цих снах щось є. Я бачу, що знає. Мені подобається ця жінка, Найнів; чесно, подобається. Але вона не каже мені того, що я хочу знати. І я теж не можу сказати їй усього. Може, якби я могла...

— Знову чоловік у масці?

Еґвейн кивнула. Чомусь була впевнена, що краще Анаї про нього не казати. Чому, вона не могла пояснити, але не сумнівалася в цьому. Тричі чоловік із вогняними очима приходив до неї у сни, і щоразу це були саме ті сни, які переконували її, що Ранд у небезпеці. Чоловік цей завжди мав маску на обличчі; іноді вона могла бачити його очі, а інколи натомість них палало полум’я.

— Він насміхався з мене. Ще й так... зневажливо. Наче я — цуценятко, яке він може просто відкопнути зі свого шляху. Це мене лякає. Він мене лякає.

— А ти впевнена, що це якимось чином пов’язано з іншими снами про Ранда? Іноді сни — це лише сни.

Еґвейн звела руки догори:

— Інколи, Найнів, ти говориш ну достоту як Аная Седай! — Вона навмисне підкреслила останнє слово і з задоволенням побачила, як Найнів скривилася.

— Якщо я лише підведуся з цієї койки, Еґвейн...

У двері постукали, і Найнів не договорила. Перш ніж Еґвейн устигла щось сказати чи поворухнутися, до каюти увійшла сама Амерлін і зачинила за собою двері. Як не дивно, вона була без супроводу; Престол Амерлін лише зрідка полишала свою каюту, і завжди її супроводжувала або Леане, або якась інша Айз Седай.

Еґвейн зірвалася на ноги. Тепер, коли в каюті їх було троє, вона здавалася ще тіснішою.

— Ви обидві почуваєтесь добре? — життєрадісно поцікавилася Амерлін. Вона кивнула головою в бік Найнів. — З апетитом усе в порядку? Настрій гарний?

Найнів спромоглася сісти на койці, спираючись спиною на переділку.

— У мене з настроєм усе гаразд, дякую.

— Це честь для нас, матінко, — почала було Еґвейн, та Амерлін жестом зупинила її.

— Добре знову опинитися на воді, але якщо нічого не робити, згодом навіть ріка стає нудною, наче тихе болото. — Корабель накренився на один борт, і Амерлін відновила рівновагу, вочевидь цього навіть не помітивши. — Сьогодні урок проведу я. — Вона всілася на край койки Еґвейн, підібгавши ноги. — Сідай, дитино.

Еґвейн сіла, а от Найнів натомість спробувала підвестися зі своєї койки.

— Гадаю, я краще побуду на палубі.

— Я сказала, сідай! — кинула Амерлін, наче ляснула батогом, проте Найнів і далі намагалася підвестися на хиткі ноги. Вона ще спиралася на койку обома руками, але вже майже випросталася. Еґвейн приготувалася підхопити її, якщо вона впаде.

Склепивши повіки, Найнів повільно опустилася назад на койку.

— Може, мені краще залишитися. Гадаю, на палубі дуже вітряно.

Амерлін коротко засміялась.

— Мені казали, що у тебе вдача, наче в куниці-рибалки із застряглою в горлі кісткою. Багато хто твердить, що тобі, дитино, попри твій вік незле би було побути трохи послушницею. Моя ж думка така: якщо ти наділена такими здібностями, як я чула, ти заслуговуєш бути відразу серед посвячених. — Вона знову коротко розсміялася. — Я вважаю, людям завжди треба давати те, на що вони заслуговують. Так. Сподіваюся, в Білій Вежі ти багато чого навчишся.

— Як на мене, краще б один із Охоронців навчив мене вправлятися з мечем, — огризнулася Найнів. Вона судомно глитнула й розплющила очі. — Є такі, до кого мені аж кортить його застосувати.

Еґвейн кинула на неї гострий погляд. Невже Найнів має на увазі Амерлін, що було би не тільки нерозумно, а й небезпечно? А може, Лана? Вона кидалася на Еґвейн кожного разу, коли та його згадувала.

— З мечем? — здивувалася Амерлін. — Я ніколи не вважала мечі надто корисними. Адже якщо ти навіть досягнеш майстерності, дитино, завжди знайдуться чоловіки, у яких майстерності буде не менше, а сили більше... а втім, якщо тобі потрібний меч... — Вона витягнула руку, і Еґвейн охнула, а в Найнів очі полізли на лоба, бо в руці в Амерлін не знати звідки взявся меч. І лезо, і руків’я мали дивне блакитнувате забарвлення, і меч здавався дещо... холодним. — Зроблений з повітря, дитино, і за допомогою повітря. Він не гірший за мечі зі сталевими лезами, але однаково користі з нього небагато. — Меч перетворився на вигнутий кухонний ніж. Він не стиснувся, просто зараз це була одна річ, а за мить — уже інша. — Ось це річ корисна. — Ніж перетворився на туман, а туман розтанув. Амерлін поклала спорожнілу руку на коліна. — Тобі треба навчитися, коли тобі слід застосувати свої здібності і яким чином, а коли краще робити щось у звичайний спосіб, так як це роблять інші жінки. Полиш на коваля виготовлення ножів для патрання риби. Якщо вдаватися до Єдиної Сили надто часто і надто вільно, може статися так, що тобі це занадто сподобається. А це небезпечно. Ти прагнутимеш застосувати все більше Сили, і рано чи пізно наразишся на ризик зачерпнути стільки, що вже не зможеш дати собі з нею раду. В результаті ця Сила випалить тебе і ти розтанеш, наче свічка, або ж...

— Якщо я маю всього цього навчатися, — сухо перервала її Найнів, — я б залюбки навчилася ще чогось корисного. Все це... це... «Найнів, хай повітрям пролетить вітерець. Запали свічу, Найнів. Тепер погаси її. Запали її знову»... тьху!

Еґвейн на хвильку заплющила очі. Будь ласка, Найнів. Будь ласка, не показуй свій норов. Вона прикусила язика, аби не вимовити це вголос.

Амерлін помовчала.

— Корисне, — нарешті промовила вона. — Щось корисне. Ти, здається, хотіла опанувати меч? Припустимо, на мене накинеться чоловік із мечем. Що я зроблю? Щось корисне, будь певна.

На мить Еґвейн здалося, наче вона помітила, як жінку, що сиділа на іншому кінці койки, огорнуло сяйво. Тоді повітря, здавалося, загусло; хоча на позір нічого не змінилося, але Еґвейн відчувала це. Вона спробувала підняти руку, проте не змогла навіть пальцем поворухнути, її наче занурили по шию в густе желе. Вільною залишилася тільки її голова.

— Відпустіть мене! — заскрипіла зубами Найнів. Очі її кресали блискавки, голова смикалася з боку в бік, але решта тіла залишалася непорушною, наче у статуї. Еґвейн зрозуміла, що не одну її щось утримує. — Звільніть мене негайно!

— Хіба це не корисно, як ти гадаєш? А це лише тільки повітря. — Амерлін говорила привітно, наче вони просто невимушено розмовляли, сидячи за чаєм. — Міцний чоловік, має м’язи та меча, а з меча йому стільки ж користі, як з волосся на грудях.

— Пустіть мене, я сказала!

— А якщо мені не сподобається, де він знаходиться, що ж, я можу його і підняти. — Найнів люто залементувала, коли стала повільно підійматися в повітря, як і раніше сидячи, аж доки її голова ледь не вперлася в стелю. Амерлін посміхнулася. — Мені часто хотілося, щоби це можна було використовувати для літання. В старих книгах згадується, що в Епоху Легенд Айз Седай уміли літати, але там не описано, яким саме чином вони це робили. Зрозуміло, що не таким. Це так не працює. Ти можеш узятися за скриньку, що важить стільки ж, скільки ти, і підняти її — виглядаєш ти міцною, ти змогла би це зробити. Але візьмись за себе, і хоч як не намагайся, себе ти не піднімеш.

Найнів смикала головою, як навіжена, але жодний інший м’яз її тіла не ворушився.

— Спопели вас Світло, звільніть мене!

Еґвейн важко перевела дух, сподіваючись, що їй не доведеться підійматися в повітря.

— Отже, — вела Амерлін далі, — здоровий, волосатий чолов’яга, і все таке інше. І він нічого не може мені зробити, а я можу зробити з ним, що захочу. Наприклад, якщо мені захочеться... — вона нахилилася вперед, не зводячи з Найнів уважного погляду, і раптом посмішка її стала не такою привітною, — я можу перевернути його догори ногами та й надавати по задниці. Ось... — Раптом Амерлін відлетіла назад із такою силою, що голова її вдарилась об переділку, а сама вона так і залишилася сидіти, наче щось не пускало її.

Еґвейн дивилася перед собою широко розплющеними очима. В роті у неї пересохло. Це мені мариться. Цього не може бути.

— Вони мали рацію, — проказала Амерлін. Промовляла вона натужно, наче їй важко було дихати. — Вони казали, що ти швидко навчаєшся. А ще казали, що ти тоді показуєш все, на що здатна, якщо допекти тебе до живих печінок. — Вона з натугою вдихнула й видихнула. — Може, відпустимо одна одну, дитино?

Найнів, висячи у повітрі, блиснула на неї очима й проказала:

— Відпустіть мене негайно, бо інакше...

Раптом на її обличчі з’явився вираз подиву, а ще вираз втрати. Вуста її рухалися безгучно.

Амерлін сіла рівно, поворушила плечима.

— Ти ще не все знаєш, еге ж, дитино? І сотої частини не знаєш. Ти й не підозрювала, що я можу відрізати тебе від Істинного Джерела. Ти все ще можеш його відчувати, але дотягтися до нього ти можеш не швидше, ніж риба — до місяця. Коли ти отримаєш достатньо знань, аби піднятися до рівня Айз Седай, жодна жінка не зможе такого з тобою вчинити. Що сильнішою ти ставатимеш, то більше Айз Седай знадобиться, аби поставити щит супроти твоєї волі. І якої ти думки наразі, може, вже хочеш навчатися? — Найнів стиснула вуста в нитку й похмуро дивилася Амерлін просто в очі. Амерлін зітхнула. — Якби ти мала потенціал хоч на волосину менший, я би відіслала тебе до наставниці послушниць і наказала тримати тебе там довіку. Але ти отримаєш те, на що заслуговуєш.

Очі у Найнів розширилися, вона ледь устигла скрикнути, а за мить уже впала на койку, гучно об неї вдарившись. Еґвейн мимоволі скривилася: матраци на койках були тоненькі, а під ними — тверде дерево. Найнів лише трохи змінила позу, а обличчя у неї залишалося крижаним.

— А тепер, — рішуче промовила Амерлін, — якщо ти не потребуєш подальшої демонстрації, ми перейдемо до нашого уроку. Продовжимо наш урок, якщо так можна висловитися.

— Матінко, — тихенько пискнула Еґвейн. Вона й досі не могла поворухнутися нижче підборіддя.

Амерлін запитально подивилася на дівчину, а тоді посміхнулася:

— Ох, це моя провина, дитино. Боюся, твоя подруга заволоділа всією моєю увагою.

І раптом Еґвейн відчула, що знову може рухатися. Вона підняла руки вгору, просто щоби в цьому пересвідчитися.

— Ви обидві готові навчатися?

— Так, матінко, — поспіхом відповіла Еґвейн.

Амерлін подивилися на Найнів, вигнувши брову.

Після короткої паузи Найнів вимовила напруженим голосом:

— Так, матінко.

Еґвейн зітхнула з полегшенням.

— Добре. Тоді почнемо. Звільніть свідомість від усіх думок, залиште лише бутон квітки.

Доки Амерлін нарешті пішла, з Еґвейн зійшло сім потів. Раніше деякі інші Айз Седай здалися їй суворими вчительками, але ця жінка з простим обличчям, посміхаючись, витискувала з учениць усі до останньої краплі зусилля, а потім витискала ще, і коли таки вже нічого не залишалось, тоді наче залазила руками в самісіньке єство і видобувала ще. Але й результат був вражаючий. Коли за Амерлін зачинилися двері, Еґвейн піднесла руку вгору: крихітний вогник прокинувся і зависнув на відстані волосини над кінчиком вказівного пальця, тоді затанцював-застрибав з пальця на палець. Це не дозволялося робити без нагляду вчительки чи принаймні когось із посвячених, але дівчина була надто схвильована своїм прогресом, аби на це зважати.

Найнів підвелася з койки і жбурнула подушкою у двері, ледь вони встигли зачинитися.

— Ця... ця мерзенна, підла, нікчемна відьма! Спопели її Світло! Я би з радістю згодувала її рибам. Нагодувала б її зіллям, від якого вона позеленіла би, аж поки не сконала! Мені начхати, що вона мені в матері годиться. Якби вона попалася мені в Емондовому Лузі, вона ніколи би вже й сісти не змогла!..

Найнів так голосно заскреготіла зубами, що Еґвейн аж підскочила.

Еґвейн дала вогникам погаснути і втупилась у свої коліна. Зараз їй хотілося непомітно вислизнути з кімнати, лише щоби не зустрітися поглядом із Найнів.

Для Найнів урок минув не так добре, бо вона тримала себе в руках і не давала волю своїй люті, доки Амерлін не пішла. Після вервечки невдач Амерлін не лишалося нічого іншого, як знову й знову намагатися Найнів роздратувати. Еґвейн хотіла одного: аби Найнів могла забути про її присутність на уроці, про все те побачене і почуте нею.

Найнів якоюсь задерев’янілою ходою підійшла до своєї койки і, стиснувши кулаки, втупилась у стіну за нею. Еґвейн із тугою поглянула на двері.

— Це не твоя провина, — промовила Найнів, і Еґвейн смикнулася з несподіванки.

— Найнів, я...

Найнів обернулася і подивилася на неї згори вниз.

— Це не твоя провина, — невпевнено повторила вона. — Але якщо ти прохопишся про це хоча б одним словом, я... я...

— Жодним словом, — квапливо запевнила Еґвейн. — Я навіть не пам’ятаю нічого такого, про що можна було би прохопитися.

Найнів ще з хвилину свердлила її поглядом, тоді кивнула. Раптом її обличчя перекосилося:

— Світло, я й гадки не мала, що може бути щось гидкіше за сирі корінці овечих язичків. Я це запам’ятаю на той випадок, коли ти знову поводитимешся, як тупа гуска, ось тоді начувайся.

Еґвейн закліпала очима. Саме до цього засобу вдалася Амерлін перш за все, аби розлютити Найнів. Темна грудка чогось блискучого, з вигляду масного, а на запах просто жахливого, раптом матеріалізувалася в повітрі й посунула Мудрині до рота. Амерлін навіть затиснула їй носа, змушуючи проковтнути. А Найнів ніколи не забувала про щось, навіть побачене один раз. Еґвейн знала, що Найнів неможливо зупинити, якщо вона щось забере собі в голову. Попри те що Еґвейн досягла успіху з вогником, який танцював над її пальцями, вона ніколи би не спромоглася притиснути Амерлін до стіни.

— Принаймні тебе більше не нудить через хитавицю.

Найнів пирхнула, тоді коротко й різко реготнула.

— Я надто розлючена, аби мене нудило. Вона похитала головою, знову невесело розсміявшись. — І надто кепсько я почуваюся. Світло, я почуваюся так, наче мене протягли крізь вузеньку шпаринку задом наперед. Якщо навчання послушниць відбувається схожим чином, у тебе буде стимул навчатися швидко.

Еґвейн уперто роздивлялася свої коліна. Якщо порівнювати з Найнів, Амерлін її тільки підбадьорювала, посміхалася, коли дівчині щось вдавалося, співчувала її невдачам, тоді підбадьорювала знову. Але всі Айз Седай казали, що в Білій Вежі все буде інакше, жорсткіше, хоч як саме, вони не уточнювали. Якщо їй доведеться проходити через те, через що сьогодні пройшла Найнів, день у день, вона цього, мабуть, не витримає.

Щось змінилося в русі корабля. Зменшилася хитавиця, а в жінок над головами, по палубі затупали ноги. Чоловічий голос щось вигукнув, але Еґвейн не розчула, що саме.

Вона поглянула на Найнів:

— Може, це вже... Тар Валон? Як гадаєш?

— Є лише один спосіб дізнатися, — відповіла Найнів і рішуче зняла плащ із кілка.

Коли жінки піднялися на палубу, вони побачили, що там мурашаться матроси — тягнуть канати, спускають вітрила, готують довгі весла. Вітер ущух до легенького бризу, і хмари теж розсіювалися на очах.

Еґвейн кинулася до леєра:

— Це він! Це Тар Валон!

Найнів приєдналася до неї з відчуженим виразом обличчя.

Острів був такий великий, що здавалося, наче ріка тут розходиться надвоє, а не омиває зусібіч шматок суші. Мости, наче виготовлені з мережива, вигиналися арками, поєднуючи острів із обома берегами, проходячи як над водою, так і над драговинами. Сонце визирнуло крізь хмари, і міські мури, Сяйливі Мури Тар Валона, забіліли білотою. А на західному березі на тлі блакитного небосхилу чорніла гора, одна як перст серед рівнин та положистих пагорбів, і над її надщербленою вершиною вилася тонка струминка диму. Драконова гора — місце смерті Дракона. Драконова гора, створена смертю Дракона.

Дивлячись на цю гору, Еґвейн чомусь згадала Ранда. Чоловік, здібний направляти. Світло, допоможи йому!

«Річкова королева» пройшла крізь широкий отвір у високій кільцевій стіні, що видавалася в ріку. Всередині вздовж круглої гавані йшов суцільний причал. Матроси прибрали останні вітрила й на самих веслах завели корабель у док кормою вперед. Вздовж усього причалу швартувалися інші кораблі, що прийшли з верхів’я ріки, кидаючи якір між суднами, що прийшли раніше. На причалі кипіла робота, а штандарт із Білим Пломенем змусив докерів заметушитися ще сильніше.

Амерлін вийшла на палубу ще до того, як закріпили швартові, але з причалу перекинули сходні негайно, щойно її побачили. Леане йшла поряд із Амерлін, тримаючи в руці патерицю, увінчану пломенем, а за ними на берег спустилися і всі Айз Седай, що були на борту «Річкової королеви». Ніхто з них навіть не глянув у бік Еґвейн чи Найнів. На причалі Амерлін зустрічала ціла делегація — Айз Седай у шалях церемонно вклонялися та цілували її перстень. Метушня на пристані дійшла апогею: розвантажувалися кораблі, зустрічальниці товпилися навколо Амерлін, шикувалися солдати, робітники встановлювали катеринки для розвантаження кораблів, зі стін долинали звуки фанфар, мішаючись з вітальними вигуками публіки.

— Схоже, вони про нас забули, — голосно пирхнула Найнів. — Ходімо. Ми самі про себе подбаємо.

Еґвейн не хотіла відриватися від споглядання Тар Балона, що його вона побачила вперше в житті, проте змушена була йти вслід за Найнів до каюти збирати свої речі. Коли жінки знову вийшли на палубу з вузликами в руках, солдатів уже не було, не біло ні фанфар, ані Айз Седай. Матроси відкривали трюмні люки та спускали всередину канати.

Найнів схопила за рукав одного з докерів, кремезного чолов’ягу в грубій коричневій безрукавці.

— Наші коні... — почала було вона.

— Мені нема коли, — рикнув він, вирвавшись. — Усіх коней доправлять до Білої Вежі. — Він зміряв жінок поглядом. — А якщо у вас справи у Вежі, вам краще туди поспішити. Айз Седай не полюбляють, коли новенькі запізнюються.

Інший чоловік, що з натугою витягував на канаті з трюму великий тюк, гукнув його, і той, не озираючись на жінок, побіг до товариша.

Еґвейн обмінялася з Найнів поглядом. Схоже, вони й справді мали самі подбати про себе.

Найнів покрокувала з корабля з рішучим обличчям, а от Еґвейн, зійшовши по сходнях і поринувши в густий дух смоли, що висів над пристанню, почувалася трохи пригніченою. Стільки було розмов, що нам місце в Тар Балоні, а тепер усім на нас начхати.

З доку широкі сходи вели до величної арки, викладеної з темного червоного каменю. Зупинившись під нею, Еґвейн і Найнів завмерли в зачудуванні.

Кожний будинок у місті здавався палацом, хоча більшість з-поміж тих, що сусідили з аркою, схоже, були корчмами чи крамницями, висновуючи з вивісок над дверима. Кам’яна кладка скрізь була напрочуд вигадливою, а архітектура кожної будівлі, здавалося, доповнювала і підкреслювала красу будівлі наступної, так що перед очима поставав цілий грандіозний ансамбль. Деякі споруди взагалі скидалися не стільки на будинки, скільки на велетенські хвилі прибою, чи на гігантські мушлі, чи на химерні скелі, над якими попрацював майстер-вітер. Просто за аркою лежав просторий майдан із водограєм та деревами, а вдалині Еґвейн помітила ще один. Над будинками здіймалися вежі — високі, витончені, подекуди з’єднані у безмірі неба навісними мостами. І над усім цим дивом височіла одна вежа, вища і ширша за інші, і така ж сліпучо-біла, як і самі Сяйливі Мури.

— Така краса, що з першого погляду аж дух захоплює, — промовив у них за спинами жіночий голос. — Коли на те пішло, і з десятого теж. І з сотого.

Еґвейн обернулася. Перед ними стояла Айз Седай; Еґвейн була впевнена в цьому, хоч на тій і не було шалі. Жодна інша жінка не могла мати такого нестаріючого обличчя. І впевненість, з якою вона поводилася, свідчила про те ж саме. Поглянувши їй на руку, дівчина помітила золоту каблучку — змій, що кусає власний хвіст. Ця Айз Седай була трохи пухкенькою, мала привітну посмішку і водночас здалася найнезвичайнішою жінкою з-поміж усіх, що за своє життя бачила Еґвейн. Повні щоки не могли приховати високі вилиці, ледь скошені очі були чистого ясно-зеленого кольору, а її волосся, здавалося, взялося вогнем. Еґвейн ледь змусила себе припинити витріщатися на це волосся і на ці ледь скошені очі.

— Звісно, це будували оґіри, — вела далі Айз Седай, — і дехто вважає, що це їхня найкраща робота. Одне з перших міст, зведених після Світотрощі. Тоді тут мешкало не більше пів тисячі людей, а сестер налічувалося десь до двох десятків, але оґіри будували на перспективу.

— Дуже гарне місто, — відказала Найнів. — Ми мали потрапити до Білої Вежі. Приїхали сюди навчатися, але, схоже, нікого не цікавить, залишимося ми чи підемо.

— Цікавить, — посміхаючись, заперечила жінка. — Я прийшла вас зустріти, але затрималась, розмовляючи з Амерлін. Я — Шеріам, наставниця послушниць.

— Я не буду послушницею, — промовила Найнів твердим голосом, хоч, може, й занадто квапливо. — Амерлін сама сказала, що я буду однією із посвячених.

— Вона і мені так сказала, — Шеріам здавалася заінтригованою. — Ніколи раніше не чула про таке, але було сказано, що ти... особлива. Проте запам’ятай, що я навіть посвячену можу викликати до свого кабінету. Для цього потрібно порушити більше правил, ніж для послушниці, але такі випадки траплялися. — Вона повернулася до Еґвейн, наче не помічаючи, як насупилася Найнів. — А ти — наша нова послушниця. Завжди радісно бачити нову послушницю. Їх тепер надто мало. З тобою разом буде сорок. Лише сорок. А з них тільки вісім чи дев’ять піднімуться до посвячених. Хоча, гадаю, тобі про це не варто надто турбуватися, якщо ти будеш старанно й зосереджено працювати. Працювати доведеться тяжко, і навіть дівчатам із таким потенціалом, яким, кажуть, наділена ти, жодних полегшень не буде... Якщо ти не проявиш наполегливості, якщо ти зламаєшся під цим тиском, краще з’ясувати це зараз і відпустити тебе йти своїм власним шляхом, а не чекати, коли ти станеш повноправною сестрою і від тебе залежатимуть інші. Життя в Айз Седай нелегке. Тут ми підготуємо тебе до нього, якщо ти маєш в собі те, що для цього потрібно.

Еґвейн зглитнула. Зламаєшся під тягарем?

— Я старатимуся, Шеріам Седай, — промовила вона. І я не зламаюся.

Найнів із тривогою поглянула на неї.

— Шеріам... — Вона замовкла і набрала повні груді повітря. — Шеріам Седай, — насилу спромоглася вона вичавити із себе шанобливе звертання, — чи це доконче має бути таким важким для неї? Чому жива людина повинна проходити через такі випробування? Я знаю... дещо... з того, що може випасти на долю послушниці. Невже є необхідність ламати її, аби дізнатися, наскільки вона міцна?

— Ти маєш на увазі те, що зробила з тобою сьогодні Амерлін? — Найнів скам’яніла; Шеріам, схоже, намагалася приховати посмішку, що просилася їй на вуста. — Я ж сказала тобі, що говорила з Амерлін. Не переймайся так через твою подругу. Наука для послушниць нелегка, але не настільки. Найважчими є перші кілька тижнів у посвячених. — Найнів аж роззявила рота. І Еґвейн здалося, що у Мудрині зараз очі полізуть на лоба. — Це необхідно, аби виловити тих, хто міг прослизнути крізь сито та решето послуху, не маючи необхідних чеснот. Ми не можемо ризикувати, аби серед нас — повноправних Айз Седай — з’явилася особа, яка може зламатися під тиском світу за стінами Білої Вежі. — Айз Седай обійняла жінок за плечі. Найнів заледве тямила, куди вони йдуть. — Ходімо, — мовила Шеріам. — Я допоможу вам влаштуватись у ваших кімнатах. Біла Вежа чекає.