Велике полювання

Розділ 34 Колесо обертається

Край неба вже прибрав світанкового перлистого відсвіту, коли Том Меррилін усвідомив, що він нарешті плентається до «Виноградного грона». Навіть тут, де таверни та розважальні зали купчилися щонайщільніше, траплявся той короткий час, коли Висілок втишувався, переводячи подих. Проте Том був у такому настрої, що навіть якби уся вулиця взялася пожежею, він цього б не помітив.

Дехто з гостей Бартанеса наполіг на тому, щоби він залишався ще довший час після того, як більшість із них розійшлися, та й навіть коли сам Бартанес уже давно відбув до своєї опочивальні. Це була його власна помилка — відкласти декламування «Великого полювання на Ріг» та взятися до казочок та пісень, що він розповідав та співав по селах: «Мара і три пришелепуваті королі», «Як Сьюза вгамувала Джеїна Обходисвіта» та сказання про Анлу, мудру радницю. Він гадав потай понасміхатися з їхньої глупоти, але йому й на гадку не могло спасти, що хтось із них стане його слухати, а надто зацікавиться цим репертуаром. Але зацікавилися вони на свій манір. Вони вимагали нових і нових оповідок і пісень, але сміялися не там, де слід було би, і не з тих речей. Вони насміхалися і з нього також — вочевидь, вважаючи, що він цього не помітить або що гаман, повнісінький грошей, який вони сунули йому в кишеню, загоїть будь-яку рану. Дорогою він двічі ледь не викинув цей гаман.

Але не тільки важким гаманом, що обпікав йому кишеню, не лише ураженою гордістю пояснювався настрій Тома, ба навіть не зневагою вельможної публіки. Вони розпитували про Ранда, навіть не завдаючи собі клопоту розводити церемонії з простим менестрелем. Що робить Ранд у Кайрені? Чому андорський лорд відкликав убік його, простого менестреля? Надто багато запитань. Він не був упевнений, що відповідав достатньо виважено. Його рефлекси трохи заіржавіли, аби він міг грати у Велику гру.

Перш ніж повернути в бік «Виноградного грона», він навідався до «Великого дерева» — у Кайрені дізнатися, хто де зупинився, геть нескладно, а надто якщо посріблити долоню потрібній людині монетою чи двома. Він і сам не знав, що збирався сказати. Але Ранд поїхав разом із друзями, і Айз Седай з ними. Лишилося відчуття, що він чогось не зробив. Хлопець прямує своїм власним шляхом. Згоріти мені, моє діло сторона!

Широкими кроками він перетнув загальну залу, таку порожню, якою її нечасто доводилося бачити, і став підійматися, переступаючи за раз по дві сходинки. Принаймні намагався переступати — права нога в нього не гнулася, як треба, і він ледь не впав. Лаючись собі під ніс, він трохи притишив ходу, а двері до своєї кімнати відчинив тихенько, щоби не розбудити Дену.

Том мимоволі посміхнувся, коли побачив, як вона лежить на ліжку обличчям до стіни і в сукні. Заснула, чекаючи на мене. Дурне дівча. Проте подумав він це з ніжністю. Він знав, що пробачить їй чи виправдає будь-яку дурницю, хай що б вона утнула. Умить вирішивши, що сьогодні ввечері дозволить їй уперше виступити зі своїм номером, він опустив футляр із арфою на підлогу і поклав руку їй на плече, щоб розбудити і сказати про це. Вона безвільно перевернулася на спину, дивлячись просто на нього невидющими осклілими очима над розтятим горлом. Постіль під нею почорніла, просочена кров’ю.

Том відчув, як скрутило його шлунок. Якби горло не перехопило так, що він не міг навіть вдихнути, він би виблював, або заволав, або й те, і те водночас.

Лише скрип дверей шафи послугував йому пересторогою. Він крутнувся на місці, ножі висковзнули з рукавів і водномить спурхнули з долонь. Перше лезо прохромило горлянку голомозому череваню з кинджалом у руці; той поточився, кров запухирилася біля пальців, коли він судомно вхопився за шию, силуючись закричати.

Томові довелося розвертатися на калічній нозі, тому з другим ножем він схибив: лезо увіп’ялося в праве плече м’язистого чолов’яги з пошрамованим обличчям, який саме вилазив із другої шафи. Ніж у руці здорованя випав з руки, яка раптом відмовилася робити те, що він від неї хотів, і він незграбно кинувся до дверей.

Перш ніж той ступив ще крок, Том видобув ще один ніж і різонув одоробла під коліном. Той завищав і захитався, а Том згріб у жменю масне волосся та вмазав мордою зі шрамами в стіну біля дверей. Чолов’яга знову зойкнув, коли руків’я ножа, що стирчало у нього з плеча, вдарилося об двері.

Тепер Том тримав лезо свого ножа на відстані дюйма від темного ока незнайомця. Шрами на обличчі здорованя надавали тому крутого вигляду, але попри те він лише дивився на вістря, не кліпаючи і не ворухнувши жодним м’язом. Гладун, що напів виліз із шафи, востаннє смикнувся й затихнув.

— Перш ніж я тебе вб’ю, — сказав Том, — розкажи мені все. Чому?

Він говорив тихо, зціпеніло; та й сам він увесь заціпенів усередині.

— Велика гра, — швидко відповів чолов’яга. У нього була вулична вимова, та й одежина відповідна, хіба що трохи якісніша, незношена; мабуть, у кишені в нього бряжчало більше монет, ніж у більшості мешканців Висілка. — Нічого особистого, розумієш? Це просто Гра.

— Гра? Я не замішаний в Даес Дае’марі Кому б це знадобилася вбивати мене через Велику гру? — Громило зам’явся. Том присунув вістря ближче. Якби той кліпнув, то зачепив би віями лезо. — Хто?

— Бартанес, — пролунала хрипка відповідь. — Лорд Бартанес. Ми не збиралися тебе вбивати. Бартанесу потрібна інформація. Ми лише мали дізнатися, що тобі відомо. І тобі тут золотом пахне. Гарненька, важкенька золота крона за те, що ти знаєш. Може, й дві.

— Ти брешеш! Я був у маєтку Бартанеса вчора ввечері, стояв так близько до нього, як зараз до тебе. Якби йому було щось потрібно від мене, я не вийшов би звідти живий.

— Кажу тобі, ми вже багато днів шукаємо тебе чи будь-кого, хто може розповісти про цього андорського лорда. Я твоє ім’я вперше почув, коли прийшов до цієї корчми. Лорд Бартанес не трясеться над копійкою. Можеш отримати навіть п’ять крон.

Чолов’яга спробував відвести голову від ножа в Томовій руці, і Том ще міцніше притиснув його до дверей.

— Про якого ще андорського лорда? — Та він знав. Допоможи йому Світло, він знав.

— Про Ранда. З Дому аль’Тор. Молодий. Високий. Майстер клинка, чи принаймні носить меч з таким клеймом. Я знаю, що він приходив зустрітися з тобою. Він, а ще оґір, і ви розмовляли. Розкажи мені, що ти знаєш. Я можу навіть підкинути крону чи дві від себе.

— Ти дурень, — видихнув Том. І через це померла Дена? Світло, вона мертва. Він відчув, що йому хочеться заплакати. — Цей хлопець — пастух. — Пастух, виряджений у вишуканий камзол, і Айз Седай кружляють навколо нього, наче бджоли навколо троянд, повних меду. Він міцніше стиснув у кулаку волосся нападника.

— Зажди! Почекай! Ти можеш заробити більше, ніж п’ять крон, чи навіть десять! Сотню, а може, й більше. Кожний Дім хоче дізнатися, хто такий цей Ранд аль’Тор. До мене вже підкочувались двійко-трійко чоловічків. Ти знаєш те, що ти знаєш, а я знаю, хто хоче про це дізнатися, — разом ми можемо набити наші кишені золотом. А ще тут повинна бути замішана жінка, леді, я її бачив, коли розпитував про нього. Якщо ми ще дізнаємося, хто вона така... ми й це зможемо продати.

— Ти зробив одну велику помилку, — промовив Том.

— Помилку?

Вільна рука здорованя почала ледь помітно повзти до пояса. Жодних сумнівів, там у нього ще один кинджал. Том не звернув на це уваги.

— Не варто було чіпати дівчину.

Рука вбивці метнулася до пояса, а тоді він смикнувся судомно, лише раз, коли ніж Тома знайшов ціль.

Том відступив, і мертвяк повалився всередину кімнати, звільнивши двері, а тоді Том утомлено нахилився, забираючи свої ножі. Нараз із гучним стуком розчахнулися двері, і Том із нелюдським вищиром блискавично розвернувся.

Зера відсахнулася, схопившись за горло, дивлячись на нього в усі очі.

— Ця дурепа Елла щойно мені сказала, — промовила вона неслухняними губами, — що ввечері двоє людей Бартанеса розпитували про тебе. А коли я почула, що сталося сьогодні вранці... Мені здавалося, ти казав, що більше не граєш у Гру.

— Вони знайшли мене, — відказав він стомлено.

Зера відвела погляд від його обличчя; очі її розширилися, коли вона побачила двох мертвих нападників. Жінка хутко ступила всередину, зачинивши за собою двері.

— Це погано, Томе. Тобі треба йти з Кайрена. — Погляд її впав на ліжко, і їй перехопило подих. — О, ні! О, ні... Томе, яка біда!

— Я ще не можу піти, Зеро. — Він завагався, тоді ніжно накрив ковдрою Дену, сховавши її обличчя. — Спершу я повинен убити ще одного.

Корчмарка здригнулася і зусиллям волі відірвала погляд від ліжка. Коли вона заговорила, голос її лунав переривчасто:

— Якщо ти про Бартанеса, ти запізнився. Про це вже все місто гуде. Він мертвий. Вранці його знайшли слуги, в опочивальні, геть пошматованого. Вони впізнали, що це він, лише тому, що його голову настромили на штир над каміном. — Вона поклала долоню на руку Тома. — Томе, тобі не приховати, що ти був там учора ввечері, не від того, хто захоче дізнатися. Додай оцих двох, і в Кайрені не лишиться нікого, хто повірив би, що ти тут ні до чого. — В останніх словах ледь помітно пролунала запитальна нота, так, наче вона теж у цьому сумнівалася.

— Гадаю, це не має значення, — байдуже відказав Том. Він не відводив очей від ліжка, від постаті, що вгадувалася під ковдрою. — Мабуть, я повернуся до Андору. До Кеймліна.

Вона схопила його за плечі, розвернула спиною до ліжка.

— Ви, чоловіки, — зітхнула вона, — завжди думаєте або м’язами, або серцем, і ніколи — головою. Для тебе Кеймлін не кращий за Кайрен. І там, і тут ти однаково накладеш головою чи загримиш до в’язниці. Ти що, гадаєш, вона б цього бажала? Якщо ти хочеш вшанувати пам’ять про неї, залишайся живим.

— Ти подбаєш про... — вимовити цього він не зміг. Я старію, подумав він. Стаю сентиментальним. Він витяг важкий гаман, вклав його Зарі до рук. — Цього має вистачити, аби подбати... про все. А ще допомогти, коли почнуть розпитувати про мене.

— Я все зроблю, — заспокійливо сказала вона. — Тобі треба йти, Томе. Негайно.

Він неохоче кивнув і взявся повільно скидати до саков трохи пожитків. Поки він займався цим, Зара вперше придивилася до гладуна, що наполовину виглядав з гардероба, й голосно охнула. Том поглянув на неї запитально: він знав її дуже давно, і вона ніколи не мала звички непритомніти, побачивши кров.

— Це люди не Бартанеса, Томе. Принаймні цей тип. — Вона кивнула на череваня. — У Кайрені кожний собака знає, що він працює на Дім Раятін. На Ґалдріана.

— На Ґалдірана, — безбарвно повторив він. У що втягнув мене цей клятий пастух? Куди Айз Седай втягнули нас обох? Але це люди Ґалдріана її вбили.

Не інакше, як щось із цих думок відобразилося у нього на обличчі.

— Дена хотіла б, щоб ти залишався живий, дурню ти такий! — різко кинула йому Зера. — Лише спробуй убити короля, і ти покійник, ще за сотню спанів від нього, якщо ти зможеш підійти хоч на таку відстань!

Від міських стін долинуло ревіння, наче лементувала половина Кайрена. Насупившись, Том визирнув у вікно. За смугою сірих стін, над дахами Висілка в небо здіймався товстий стовп диму. Далеко за стінами. Поряд з першим стовпом закурилися кілька сірих завитків, миттєво злилися в ще одну товстезну колону, а далі струмив ще димок... і ще... Том прикинув відстань і важко зітхнув:

— Можливо, тобі теж варто подумати, як піти звідси. Схоже, хтось підпалює комори з хлібом.

— Я вже пережила кілька заколотів. Іди негайно, Томе. — Востаннє поглянувши на загорнуту у ковдру, наче в саван, Дену, він швидко поскидав у торби решту речей, але коли вже було рушив до дверей, Зера знову заговорила: — У тебе небезпечний вогник в очах, Томе Меррилін. Уяви собі, що Дена сидить тут, жива й неушкоджена. Подумай, що вона тобі б сказала. Чи дозволила б вона тобі піти й дати себе вбити, отак по-дурному?

— Я лише старий менестрель, — відгукнувся він від дверей. А Ранд аль’Тор лише пастух, та ми обидва робимо те, що мусимо робити. — Для кого я міг би бути небезпечний?

Коли він зачинив за собою двері, і вони сховали Зару, сховали Дену, на обличчі Тома з’явився вовчий вищир. Нога йому боліла, проте він майже не відчував цього, швидко й рішуче спускаючись сходами та виходячи з корчми.

Падан Фейн натягнув поводи і зупинив коня на вершині одного з пагорбів, що нависали над Фалме, серед небагатьох заростей, які ще лишалися на схилах. Тягловик, що ніс на собі безцінну поклажу, зачепив його ногу, і Фейн, не дивлячись, ударив тварину по ребрах; та схрапнула й позадкувала на всю довжину повода, який Фейн прив’язав до свого сідла. Хазяйка цього коня не хотіла його віддавати, так само як і всі Друзі Морока не хотіли залишатися серед пагорбів наодинці з траллоками, без його присутності та захисту. Обидві проблеми він вирішив дуже просто. М’ясо в казані траллоків не потребує коня. А супутники тієї жінки були й без того приголомшені подорожжю крізь Шляхи до Шляхової брами біля давно покинутого стеддінґу на мисі Томан, тому, спостерігаючи, як траллоки готують собі вечерю, вцілілі Друзі Морока стали вкрай поступливими.

Залишаючись на узліссі, Фейн вивчав місто, не обведене стінами, з презирливою посмішкою. Щойно прибулий коротенький купецький караван торохкотів, пробираючись між стайнями, загородами та фургонними подвір’ями, що тяглися околицями міста, а інший тимчасом вибирався з міста, здіймаючи невисоку куряву — адже шлях був добре вторований за довгі роки таких перевезень. Візниці фургонів та жменька вершників по боках фургонів, висновуючи з одягу, були місцевими, але мали зброю, мечі на перев’язі, а дехто навіть списа чи лука. Він бачив і солдатів: тих було небагато, і вони, схоже, не звертали жодної уваги на озброєних місцевих, яких начебто мали завоювати.

Він уже дізнався дещо про цих людей — шончанців упродовж того дня та ночі, що перебував на мисі Томан. Принаймні те, що можуть знати переможені. Неважко було заловити якогось самотнього перехожого, а тоді ще й ще, і всі вони відповідали на питання, якщо вміти запитувати. Чоловіки, схоже, збирали інформацію про своїх завойовників, наче гадали, що вона може їм колись знадобитися, але інколи не одразу хотіли нею ділитися. Жінки, схоже, зазвичай більше цікавилися своїм особистим життям і не дуже зважали на те, хто ними править, але вони помічали дрібнички, що їх чоловіки пускали повз очі, і говорили вони поспіхом, коли припиняли плакати та кричати. Швидше за всіх лопотіли діти, проте вони рідко казали щось варте уваги.

Три чверті з того, що він почув, Фейн відкинув як нісенітниці та чутки, з яких виростають байки, але тепер він переглянув деякі зі своїх міркувань. Він бачив, що до Фалме може вільно зайти хто завгодно. Фейн аж здригнувся, коли побачив підтвердження ще однієї «маячні». З міста виїжджало верхи двадцятеро солдатів. Верхи, але точно не на конях, хоч він і не міг роздивитися здалеку усіх подробиць. Істоти бігли зі зміїною грацією, темна шкіра виблискувала під ранковим сонцем, наче вкрита лускою. Він дивився їм услід, вивертаючи шию, доки вони не віддалилися вглиб суходолу та зникли з очей, тоді вдарив коня чоботами під боки й попростував до міста.

Містяни, що комашилися серед стаєнь, фургонів, загорож з кіньми, хіба що ковзали поглядом по Фейну. Вони його теж геть не цікавили; він прямував до середмістя, до брукованих вулиць, що збігали униз, до гавані. Він уже ясно бачив гавань та великі незграбні кораблі шончанців, що стояли там на якорі. Ніхто не перешкоджав йому, коли він, роззираючись, їхав вулицями, не порожніми, але й не переповненими народом. Тут шончанських вояків було більше. Люди поспішали у своїх справах, опустивши очі долу, вклоняючись щоразу, коли повз проходили солдати, але шончанці їх наче й не помічали. На поверхні все виглядало мирно, попри озброєних шончанців на вулицях та кораблі в гавані, але Фейн відчував приховану напругу. А там, де люди перебували в напрузі та страху, він почувався у своїй стихії.

Він наблизився до великого будинку, перед яким вишикувалася варта — дюжина чи більше озброєних вояків. Фейн зупинився, зліз з коня. Окрім одного вартового, вочевидь, офіцера, решта була в обладунках цілковито чорних, а шоломи на головах робили їх схожими на саранчуків. По боках парадних дверей до землі припали, наче гігантські ропухи, дві шкірясті тварюки, триокі, з рогатими дзьобами; біля них стояли солдати в обладунках, і на кірасах у них було намальовано теж по три ока. Фейн задер голову на прапор, що ляскав над дахом, з синьою каймою і з яструбом з розпростертими крилами посередині. В пазурах яструб стискав блискавки. Фейн притлумив задоволений сміх, що рвався з грудей.

З будинку навпроти вийшли жінки, з’єднані срібними повідцями, ще одна така ж пара увійшла всередину. Фейн не звертав на них уваги. Він знав про дамані від допитаних селян. Можливо, вони стануть у пригоді пізніше. Але не зараз.

Вартові дивилися на нього, а надто офіцер, панцир якого яскравів золотом, червоними та зеленими оздобами.

Вичавивши з себе улесливу посмішку, Фейн змусив себе низько вклонитися:

— Мілорди, я маю дещо, що зацікавить вашого великого лорда. Запевняю вас, він захоче особисто побачити цю річ і мене також. — Він махнув рукою в бік свого тягловика з прямокутним пакунком на спині, який і досі був загорнутий у величезну смугасту ковдру, в якій люди Фейна його знайшли.

Офіцер уважно оглянув його з ніг до голови:

— Ти говориш так, наче ти тут чужоземець. Ти склав клятви?

— Я корюся, чекаю і служу, — і оком не змигнувши, озвався Фейн. Усі, кого він допитував, торочили про клятви, хоча ніхто не розумів, що вони мають значити. Якщо ці люди бажають клятв, він був готовий поклястися будь у чому. Він давно вже втратив лік клятвам, які давав.

Офіцер дав знак двом солдатам подивитися, що там під ковдрою. Здивовано крякнувши через несподівану вагу, вони зняли згорток з сідла і відкинули ковдру. Бурчання перервалося, бо всі вони роззявили рота. Офіцер дивився на золоту зі срібними візерунками скриню, що стояла на бруківці, з непроникним обличчям, тоді поглянув на Фейна:

— Дар, гідний імператриці. Ти підеш зі мною.

Один із вартових грубо обшукав Фейна, проте він стерпів це мовчки, помітивши, що офіцер та два солдати, котрі підхопили скриню, залишили свої мечі та кинджали, перш ніж увійти до будинку. Все, що він дізнається про цих людей, може виявитися корисним, будь-яка дрібничка. А втім, він уже був упевнений у своєму плані. Він і завжди був упевнений, але особливо там, де лорди бояться отримати ножа від власних прислужників.

Коли вони пройшли крізь двері, офіцер дивно подивився на Фейна, і той не одразу зрозумів чому. Ну, звісно. Ці тварюки. Хай ким би вони були, вони не могли бути гіршими за траллоків, не кажучи вже про мерддраалів, і він і не подумав подивитися на них двічі. Тепер уже було надто пізно удавати переляк. Та шончанець нічого не сказав, заводячи Фейна в глиб будинку.

І незабаром Фейн уже лежав долілиць у кімнаті, порожній, якщо не зважати на складані ширми, що приховували стіни, а офіцер доповідав високому лорду Тураку про нього та його ралець. Слуги принесли стіл і встановили на нього скриню, аби високому лордові не довелося нахилятися. Фейн не бачив їх самих, бачив лише м’які туфлі, що стрімко пересувалися. Він нетерпляче чекав на слушну мить. Зрештою він настане, той час, коли вклонятися буде не він.

Потім солдатів відпустили, а Фейну наказали підвестися. Він звівся на ноги повільно, вивчаючи і високого лорда, його голену голову, довжелезні нігті, синю шовкову мантію, розшиту бутонами та квітами, і чоловіка, що стояв поряд із ним — у цього виголено було лише пів голови, а решту білявого волосся заплетено в довгу косу. Фейн був упевнений, що цей чоловік у зеленому — лише служник, хоч і високого рангу, але слуги теж могли бути корисними. А надто якщо їхні господарі їх цінували.

— Дивовижний дарунок, — Турак підвів очі від скрині на Фейна. Від високого лорда пахтіло трояндами. — Але питання виникає само собою: яким чином до такої людини, як ти, могла потрапити скриня, яку не кожний лорд може собі дозволити? Ти злодій?

Фейн обсмикнув на собі потерту і не надто чисту куртку:

— Іноді людині доводиться вдавати з себе незначну особу, високий лорде. Ці лахміття дозволили мені безпечно доправити вам цю річ. Ця скриня стара, високий лорде, така ж стара, як Епоха Легенд, і вона містить у собі скарб, який небагатьом очам пощастило бачити. Незабаром, високий лорде, я зможу її відімкнути і піднести вам те, що дозволить вам підкорити цю країну до тих меж, які ви самі оберете, до Хребта Світу, до Аїльської пустелі, до земель, що лежать за ними. Ніщо й ніхто не зможе опиратися вам, високий лорде, щойно я... — він осікся й замовк, бо Турак узявся обмацувати скриню пальцями з довгими нігтями.

— Я вже бачив такі скрині, як ця, скрині з Епохи Легенд, — промовив високий лорд, — хоч і не так майстерно зроблені. Їх може відкрити лише той, хто знає секрет, але я... ага! — Він натиснув на якусь точку, невидиму між завитками та розетками, відтак щось гостро клацнуло, і віко відхилилося. Миттєва тінь — можливо, розчарування? — ковзнула його обличчям. Фейн до крові прикусив губу зсередини, аби придушити гарчання. Те, що не він відчинив скриню, суттєво погіршувало його позицію в майбутніх торгах. А втім, усе ще могло піти згідно з його планом, якщо він змусить себе бути терплячим. Але ж він був терплячим так довго...

— І це скарби з Епохи Легенд? — промовив Турак, підносячи догори витий Ріг в одній руці і вигнутий кинджал з рубіном у золотому руків’ї — в іншій. Фейн стиснув спущені вздовж боків руки в кулаки, аби не кинутися й не схопити кинджал. — З Епохи Легенд... — тихо повторив Турак, ведучи вістрям кинджала по напису, інкрустованому сріблом на золотому обідку Рога. Брови в нього полізли догори з подиву — перше почуття, що відкрито відобразилося в нього на обличчі, відколи Фейн його побачив, але наступної миті обличчя Турака знову набуло безтурботного виразу. — Ти маєш хоч якесь уявлення, що це таке?

— Ріг Валіра, високий лорде, — спокійно відповів Фейн, втішено помітивши, що у чоловіка з косою при цих словах відпала щелепа.

Турак лише кивнув, наче відповідаючи сам собі.

Високий лорд відвернувся і пішов геть. Фейн закліпав очима і відкрив було рота, але жовтоволосий різко махнув йому рукою, і він мовчки пішов услід.

Вони прийшли до ще однієї кімнати, звільненої від будь-яких меблів, що могли бути тут раніше. Натомість у кімнаті була купа складаних ширм і один-однісінький стілець, який стояв перед заокругленою шафою. Все ще тримаючи в руках Ріг та кинджал, Турак кинув погляд на шафу, тоді перевів очі вбік. Він не промовив жодного слова, але другий шончанець похапцем проказав короткі накази, і за мить крізь двері, приховані ширмами, до кімнати ковзнули чоловіки в непримітному вовняному одязі, несучи ще один маленький стіл. Вслід за ними в кімнаті з’явилася юна жінка, така світловолоса, що її волосся здавалося білим, з оберемком найрізноманітніших підставок з полірованого дерева. На ній був одяг з білого шовку, такого легкого, що Фейн мін бачити крізь нього її тіло, але він дивився лише на кинджал. Ріг був лише засобом досягти кінцевої мети, а от кинджал — частиною його самого.

Турак ледь торкнувся однієї з дерев’яних підставок, що їх тримала перед ним дівчина, і вона поставила її на середину столика. За вказівкою чоловіка з косою служники розвернули стілець, встановивши його навпроти столика. Довге волосся спадало їм на плечі. Вклоняючись, майже торкаючись чолом колін, вони поспішили з кімнати.

Розмістивши Ріг на підставці так, аби він дивився вгору, Турак поклав кинджал на стіл перед Рогом і попрямував до стільця.

Фейн більше не міг тримати себе в руках. Він потягнувся до кинджала.

Жовтокосий спіймав його за зап’ясток, стиснув, ледь не ламаючи кістки.

— Неголений собако! Затям собі: руку, що торкається власності високого лорда без дозволу, відрубують!

— Він мій, — прогарчав Фейн. Терпіння! Треба набратися терпіння.

Турак, відкинувшись на стільці, підняв догори один палець з нігтем, вкритим синім лаком, і слуга відтягнув Фейна вбік, аби високий лорд міг роздивлятися Ріг без перешкод.

— Твій? — промовив Турак. — У скрині, яку ти не вмів відчинити? Якщо ти достатньо мене зацікавиш, можливо, я віддам тобі цей кинджал. Навіть якщо він належить до Епохи Легенд, бо такі речі мене не цікавлять. Але перш за все ти відповіси мені на одне питання: чому ти приніс Ріг Валіра мені?

Фейн ще мить жадібно дивився на кинджал, а тоді висмикнув свою руку, розтираючи її і вклоняючись водночас:

— Щоби ви могли засурмити в нього, високий лорде. Тоді ви зможете завоювати всю цю країну, якщо тільки побажаєте. Весь світ. Ви можете зруйнувати Білу Вежу і стерти на порох усіх Айз Седай, адже навіть їхня сила не зуміє зупинити героїв, що повстануть із мертвих.

— Тобто я маю в нього засурмити, — промовив Турак безбарвним тоном. — І зруйнувати Білу Вежу. І знову ж таки: чому? Ти поклявся коритися, чекати та служити, але це країна клятвопорушників. Чому ти бажаєш віддати мені свою країну? Чи ти хотів би звести якісь особисті порахунки з цими... жінками?

Фейн надав своєму голосові усієї переконливості, на яку був здатний. Будь терплячим, наче хробак, що підточує рослину зсередини:

— Високий лорде, моя родина передавала заповіти пращурів з покоління в покоління. Ми служили високому королю Артуру Пейндранґу Танріаллу, а коли відьми з Тар Валона його вбили, ми не забули своїх клятв. Тоді, коли інші билися між собою та шматували те, що створив Артур Яструбине Крило, ми трималися наших обітниць, страждали за це, але все одно не порушили присяги. Так ведеться в нашій родині, високий лорде, і ці заповіти передаються від батька до сина, від матері до дочки упродовж всіх років, що минули після загибелі короля королів. Ми чекаємо на повернення війська, яке Артур Яструбине Крило послав за Аритський океан, і ми чекаємо на повернення нащадків короля королів, які зруйнують Білу Вежу і повернуть те, що йому належало. І коли нащадки Яструбиного Крила повернуться, ми будемо служити і будемо радити, бо ми були радниками високого короля. Високий лорде, той прапор, що майорить наразі над цією стелею, якщо відкинути обрамку, це стяг Льютера Пейндраґа Танріалла, сина Артура Пейндраґа Танріалла, що за наказом батька повів військо за океан. — Фейн упав на коліна. Дивлячись на нього, можна було повірити, що його переповнюють почуття. — Високий лорде, все, чого я бажаю, — це служити та радити нащадку високого короля.

Турак мовчав так довго, що Фейн почав думати, чи не варто навести ще якісь аргументи. Він був готовий переконувати стільки, скільки знадобиться. Нарешті високий лорд заговорив:

— Схоже, тобі відомі речі, про які ніхто — ні лорд, ані простолюдин — не говорив, відколи побачив цю землю. Місцеві теревенять про це, але для них це лише одна байка з десятка подібних; але ти знаєш. Я бачу це у твоїх очах, чую у твоєму голосі. Я майже готовий повірити, що тебе підіслали, аби заманити мене в пастку. Але хто, володіючи Рогом Валіра, став би використовувати його з такою метою? Ні у кого з високородних, з тих, котрі прийшли разом із Халіне, Рога бути не могло, бо легенди кажуть, що він захований у цій землі. А будь-який лорд цієї країни, без сумніву, використав би його проти мене, а не віддав би його мені в руки. Як до тебе потрапив Ріг Валіра? Чи ти хочеш сказати, що ти — герой, як ті, про яких ідеться в легендах? Може, ти вже вчинив не один подвиг?

— Я не герой, високий лорде. — Фейн зважився на самопринизливу посмішку, але обличчя Турака залишалося непроникним, тож він швиденько її стер. — Ріг знайшов один із моїх пращурів під час безладу, який спричинила смерть короля королів. Він знав, як відчиняється скриня, проте цей секрет загинув разом із ним у Столітній війні, і ми, всі його онуки та правнуки, знали лише, що всередині скрині лежить Ріг і ми маємо зберігати його, доки повернуться нащадки високого короля.

— Я майже міг би тобі повірити.

— Повірте, високий лорде. Щойно ви засурмите в Ріг...

— Не псуй тієї переконливості, на яку тебе вистачило. Я не сурмитиму в Ріг Валіра. Коли я повернуся до Шончану, я піднесу його імператриці як найкоштовніший зі своїх трофеїв. Можливо, сама імператриця зволить сурмити у нього.

— Але ж, високий лорде, — запротестував Фейн, — ви мусите...

Він прийшов до тями, лежачи боком на підлозі, і в голові у нього дзвеніло. Тільки коли йому трохи проясніло в очах і він побачив, що чоловік із жовтою косою розтирає збиті кісточки пальців, то втямив, що сталося.

— З деякими словами, — стиха промовив жовтокосий, — ніколи не звертаються до високого лорда.

Фейн вирішив для себе, якою смертю помре цей тип.

Турак перевів з Фейна на Ріг погляд, такий спокійний, наче нічого особливого не трапилося:

— Можливо, разом із Рогом я віддам імператриці й тебе. Може статися, ти її потішиш як чоловік, який стверджує, що його родина залишилася вірною, коли решта порушили клятви чи забули про них.

Зводячись на ноги, Фейн відчув наплив бурхливої радості, та приховав її якомога надійніше. Доки Турак не згадав про імператрицю, він навіть не знав про її існування, а тепер йому знову відкривається хід до правителя... відкриваються нові шляхи, з’являються нові плани. Він опиниться поряд із правителькою, що має за собою всю міць Шончану, а в руках — Ріг Валіра. Це значно краще, ніж робити великого короля з цього Турака. А деякі частини його плану можуть зачекати. Полегеньку. Не дай йому зрозуміти, як ти цього прагнеш. Ти чекав довго, ще трохи терпіння не завадить.

— Як забажає високий лорд, — прошелестів він, намагаючись промовляти як людина, котра хоче тільки одного: служити.

— Ти, схоже, аж гориш бажанням служити, — зауважив Турак, і Фейн ледь не сіпнувся. — Я скажу тобі, чому я не сурмитиму в Ріг Валіра чи просто не залишу його у себе; можливо, це дещо вгамує твій запал. Не хочу, щоб ти, як мій ралець, роздратував імператрицю своїми вчинками. Тому якщо ти не вгамуєш свою завзятість, тобі її ніколи не задовольнити. Бо у такому разі ти ніколи не покинеш цих берегів. Чи тобі відомо, що той, хто засурмить у Ріг, буде пов’язаний з ним довіку? Що доки він чи вона живі, для будь-кого іншого це буде звичайнісінький мисливський ріг? — Схоже, Турак не чекав на відповіді; принаймні пауз на них він не робив. — В черзі на кришталевий трон я — дванадцятий. Якщо я залишу собі Ріг Валіра, усі, хто стоять між мною та троном, вирішать, що я за його допомогою хочу стати першим, і хоч імператриця, звісно, бажає, аби ми боролися один з одним, аби її спадкоємцем став найсильніший та найхитріший, наразі її фавориткою є її друга дочка, і вона навряд чи поставиться прихильно до будь-кого, хто становить хоч якусь загрозу для Туон. Якщо я дмухну у цей ріг, то хай навіть я покладу цю землю до її ніг і приведу до неї на повідці усіх мешканок Білої Вежі, імператриця, хай вона живе вічно, неодмінно вирішить, що я претендую на щось більше, ніж залишатися одним із її спадкоємців.

Фейн прикусив язика, аби не бовкнути, як просто це вирішується за допомогою Рога. Щось у голосі великого лорда змусило його запідозрити, — хай як важко було Фейну в це повірити, — що Турак насправді бажає імператриці вічного життя. Я маю бути терплячим. Хробак, що підгризає корінь.

— Слухачі імператриці можуть бути всюди, — продовжував Турак. — Хто завгодно може виявитися Слухачем. Гуан народився і зріс у Домі Аладон, як і одинадцять поколінь його пращурів, але навіть він може бути Слухачем. — Чоловік із косою смикнувся, наче хотів зробити заперечний жест, але вчасно отямився і знову завмер. — Навіть високий лорд чи висока леді може виявити, що їхні таємниці відомі Слухачам, і може прокинутися уже в руках Шукачів Правди. Правду завжди важко відшукати, але Шукачі не зупиняються ні перед чим, і шукатимуть вони так довго, як вважатимуть за потрібне. Вони докладуть величезних зусиль, аби не дати померти високому лорду чи високій леді, що знаходяться під їхньою опікою, бо людська рука не сміє вбити того, в чиїх жилах тече кров Артура Яструбине Крило. Якщо імператриця змушена віддати наказ про таку смерть, бідолашного саджають живим у шовковий мішок, вивішують із вікна Вежі круків і залишають так, доки він не зотліє. Про такого, як ти, так дбати не стануть. При Дворі Дев’яти Місяців, в Шондарі, такого, як ти, можуть передати Шукачам через твій кривий погляд, через твоє необачне слово чи просто через чиюсь забаганку. Ти ще не втратив ентузіазму?

Фейн удав, що у нього жижки затрусилися:

— Я хочу тільки служити та радити, високий лорде. Мені відомо багато такого, що може виявитися корисним. — Цей двір в Шондарі, схоже, саме те місце, де його плани та його таланти знайдуть благодатний ґрунт.

— Доки я не відпливу назад до Шончану, ти розважатимеш мене своїми казками про свою родину та її традиції. Це справжня втіха — знайти вже другу людину в цій забутій Світлом землі, здатну мене розважити. Хоч ви обидва і справляєте брехні, як я підозрюю. Можеш мене залишити.

Більше не було сказано ані слова, але дівчина з майже білим волоссям та в майже прозорій сукні миттю з’явилася в кімнаті, опустилася на коліна перед високим лордом, схиливши голову, тримаючи перед ним налакованій таці одну-однісіньку філіжанку, що легенько парувала.

— Високий лорде, — проказав Фейн. Чоловік із косою, Гуан, схопив його за плече, але він вирвав руку. Гуан погрозливо стиснув рота, але Фейн уже вклонявся низько, аж до землі. Я вб’ю його повільно. Вирішено. — Високий лорде, мене переслідують. Вони хочуть відібрати Ріг Валіра. Друзі Морока і ще гірші, високий лорде, і я випередив їх лише на день чи два, не більше.

Турак відсьорбнув чорну рідину з тоненької філіжанки, тримаючи її в пальцях з довжелезними нігтями:

— В Шончані майже не лишилося Друзів Морока. Ті, хто вижили після рук Шукачів Правди, зустрілися з сокирою ката. Зустріч з Другом Морока могла би мене потішити.

— Високий лорде, вони небезпечні. Їх супроводжують траллоки. А головний у них називає себе Рандом аль’Тором. Він ще молодий хлопець, але загрузнув у Тіні так, що й уявити важко, та ще й має облудний, брехливий язик. У багатьох місцях, де він з’являвся, він проголошував себе то тим, то цим, але де б він не був, там одразу з’являються траллоки, високий лорде. Завжди приходять траллоки... і вбивають.

— Траллоки... — задумливо промовив Турак. — У Шончані немає траллоків. Але Військо Ночі має інших помічників. Інших істот. Мені завжди було цікаво, чи може ґролм упоратися з траллоком. Я накажу спостерігати за цими твоїми траллоками та Друзями Морока, якщо тільки вони не виявляться ще однією вигадкою. Ця країна вбиває мене нудьгою.

Він зітхнув і вдихнув пару, що струменіла над філіжанкою.

Фейн дозволив Гуану, люто кривлячи обличчя, витягти себе з кімнати. Він навіть не слухав, як той з гарчанням виголошував, що станеться з Фейном, якщо він ще хоч раз не залишить негайно приміщення лорда Турака, щойно отримає дозвіл на це. Він майже не помітив, як його виштовхали на вулицю, кинувши йому монету і наказавши повернутися завтра вранці. Тепер Ранд аль’Тор — його. Нарешті я побачу його мертвим. А тоді світ заплатить за те, що зробив зі мною.

Хихикаючи подумки, він повів коней вулицями міста, щоби підшукати собі годяще пристановисько.