Велике полювання

Розділ 49 Що має бути

Розплющивши очі, Ранд побачив скісні сонячні промені, що пробивалися крізь гілля груболиста, чиє цупке лапате листя, незважаючи на близькість зими, все ще зеленіло. Вітер, ворушачи листя, натякав на сніг, але не зараз, а ближче до ночі. Ранд лежав горілиць, відчуваючи під руками ковдри, якими був укритий. На ньому, схоже, не було ні сорочки, ні куртки, груди, здається, були перев’язані, а лівий бік болів. Він повернув голову — поряд на землі сиділа Мін і дивилася на нього. Він ледь упізнав її в жіночому одязі. Дівчина невпевнено посміхнулася.

— Мін... Це ти. Звідки ти взялася? Де ми? — Пам’ять поверталася до нього спалахами, фрагментами. Він добре пригадував події, що відбувалися раніше, але останні кілька днів видавалися йому осколками розтрощеного дзеркала, що кружляли його свідомістю, показуючи мигцем картини, які зникали ще до того, як він встигав їх чітко побачити.

— Взялася з Фалме, — відповіла вона. — Ми зараз за п’ять днів шляху на схід від Фалме. І ти весь цей шлях проспав.

— Фалме. — Промайнув ще один спогад: Мет засурмив у Ріг Валіра. — Еґвейн! Що з нею? Вони її звільнили? — Він затамував подих.

— Не знаю, кого ти маєш на увазі, хто ці «вони», але вона вільна. Ми самі її звільнили.

— «Ми»? Не розумію. — Вона вільна. Принаймні вона...

— Найнів, і Елейн, і я.

— Найнів? Елейн? Але яким чином? Ви що, всі були у Фалме? — Він спробував сісти, але Мін легким поштовхом повернула його назад, поклавши долоні на плечі і зосереджено вдивляючись йому в обличчя. — Де вона?

— Поїхала. — Щоки Мін порожевіли. — Вони всі поїхали. Еґвейн, і Найнів, і Мет, і Гюрін, і Верін. Гюрін не хотів тебе покидати, справді не хотів. Всі вони зараз прямують до Тар Валона. Еґвейн та Найнів повертаються до свого навчання у Вежі, а Мет їде, щоб Айз Седай зробили, що там треба з тим кинджалом. Ріг Валіра вони забрали з собою. Повірити не можу, що я навсправжки його бачила.

— Поїхала, — стиха повторив він. — Навіть не почекала, доки я прокинуся.

Щоки Мін почервоніли ще сильніше, і вона знову сіла на землю, дивлячись собі на коліна.

Він підняв руки, щоб торкнутися обличчя, і завмер, вражено дивлячись на свої долоні. Тепер уже й на його лівій долоні з’явилося випалене клеймо чаплі, точнісінько таке ж, як і на правій. Кожна лінія була чіткою і точною. Одна чапля, аби на шлях направити; друга чапля, аби наректи правильно...

— Ні!

— Вони поїхали, — знову промовила Мін. — Кажи «ні» чи не кажи, це нічого не змінить.

Ранд похитав головою. Щось підказувало йому, що рана у нього в боці дуже важлива. Він не пам’ятав, як її отримав, проте вона була важлива. Він узявся за ковдри, аби подивитися на рану, але Мін ляпнула його по руках і відвела їх.

— Не треба дивитися; ти нічим не зарадиш. І вона ще не загоїлася до кінця. Верін спробувала зцілення, але сказала, що воно не працює як треба. — Вона завагалася, покусуючи губи. — Морейн каже, що Найнів, певно, щось зробила, а інакше ми б не доправили тебе живим до Верін, проте Найнів твердить, що вона була така налякана, що й свічки запалити би не змогла. З твоєю раною... щось не так. Тобі доведеться зачекати, доки вона загоїться сама собою. — Видно було, що Мін стурбована.

— Морейн тут? — Він хрипко й уривчасто розсміявся. — Коли ти сказала, що Верін поїхала, я подумав було, що звільнився від Айз Седай.

— Я тут, — пролунав голос Морейн. Вона наблизилася до юнака й нахилилася над ним — уся в блакитному і така незворушна, наче перебувала у Білій Вежі. Мін похмуро глянула на Айз Седай. У Ранда з’явилося химерне відчуття, наче вона хоче захистити його від Морейн.

— Хотів би я, щоби вас тут не було, — сказав він, звертаючись до Айз Седай. — Як на мене, можете повертатися туди, де ви ховалися, і там і залишитися.

— Я не ховалася, — спокійно відказала Морейн. — Я робила, що можу, тут, на мисі Томан, і у Фалме. Небагато, на жаль, проте дізналася я чимало. Мені не вдалося врятувати двох наших сестер, шончанці доправили їх разом із іншими дамані на кораблі. Проте я робила, що могла.

— Що могли?! Послали Верін пасти мене. Та я не вівця, Морейн. Ви сказали, що я можу йти, куди хочу, от я й збираюсь піти туди, де вас не буде.

— Я не посилала Верін, — спохмурніла Морейн. — Вона зробила це на власний розсуд. Багато людей цікавляться тобою, Ранде. Це Фейн знайшов тебе чи ти його?

Ранда здивував такий неочікуваний поворот у розмові:

— Фейн? Ні. Кепський з мене герой. Я намагався звільнити Еґвейн, проте Мін зробила це без мене. Фейн сказав, що наробить лиха в Емондовому Лузі, якщо я з ним не зустрінуся, а я так його і не бачив. Він що, теж відплив із шончанцями?

Морейн похитала головою:

— Не знаю. А хотіла би знати. Та це добре, що ти його не знайшов, принаймні допоки ти не взнав, хто він такий.

— Він — Друг Морока.

— Не тільки це. Гірше. Падан Фейн був креатурою Морока до глибини душі, але я гадаю, що в Шадар Лоґоті він зіткнувся з Мордетом, а той у боротьбі з Тінню не менш мерзенний і підлий, ніж сама Тінь. Морд спробував поглинути Фейнову душу, аби знову здобути собі людське тіло, проте натрапив на душу, безпосередньо пов’язану з Мороком, і в результаті утворився покруч, що вже не був ані Паданом Фейном, ані Мордетом, а чимось ще гіршим. Зловісний гібрид їх обох. Фейн — називатимемо його так і надалі — небезпечніший, ніж ти міг би собі уявити. Ти міг би й не вижити в зіткненні з ним, і міг би не тільки перекинутися до Тіні, а й ще гірше.

— Якщо він живий, якщо він не пішов із шончанцями, я мушу... — Ранд не договорив, бо Морейн витягла з-під свого плаща його меч із позначкою чаплі. Лезо закінчувалося десь за фут від ефеса, здавалося, що далі воно просто розплавилося. Спогад спалахнув перед його очима.

— Я вбив його, — промовив він тихо. — Цього разу я його вбив.

Морейн відклала вбік його зіпсований меч, відклала як непридатну річ, якою він наразі і став, і обтерла долоню об долоню.

— Морока не так просто вбити. Вже той факт, що він з’явився в небі над Фалме, повинен нас не лише тривожити. Він не міг би цього зробити, якщо він ув’язнений так, як ми гадаємо. А якщо він не ув’язнений, то чому він нас усіх не вбив?

Мін неспокійно засовалась.

— В небі? — здивовано перепитав Ранд.

— І він, і ти, — відказала Морейн. — Ваш двобій тривав у небі, на очах у кожної живої душі у Фалме. Можливо, його бачили і в інших місцях. Скрізь на мисі Томан, якщо хоча б половина з того, що я почула, є правдою.

— Ми... ми все бачили, — кволим голосом проказала Мін. Вона накрила своєю рукою руку Ранда, наче бажаючи його підтримати.

Морейн знову полізла під плащ і видобула звідти згорнутий пергамент — великий аркуш, з тих, що беруть для своїх малюнків вуличні художники у Фалме. Кольорові крейдочки трохи розмазалися, але коли вона розгорнула аркуш, картинку було видно досить чітко. Чоловік з обличчям із суцільного полум’я бився посохом серед хмар, пронизуваних блискавками, проти іншого з мечем у руках, а позаду них майорів стяг Дракона. Обличчя Ранда легко було впізнати.

— Багато народу бачило цей малюнок? — сердито запитав він. — Порвіть його. Спаліть.

Айз Седай відпустила край пергамента, і він знову згорнувся.

— Це не допоможе, Ранде. Я купила це два дні тому в селищі, яким ми проїжджали. Таких картинок сотні, може, тисячі, і зараз повсюди розповідають, як Дракон бився з Мороком в небесах над Фалме.

Ранд поглянув на Мін. Та знехотя кивнула головою і стиснула його руку. Вона мала наляканий вигляд, але не відсахнулася від нього. Хотів би я знати, чи не через це Еґвейн поїхала геть. Вона мала право так вчинити.

— Візерунок сплітається навколо тебе навіть ще тугіше, — мовила Морейн. — Я потрібна тобі більше, ніж раніш.

— Ви мені не потрібні, — відрізав він, — і допомоги вашої я не хочу. Я не матиму з цим нічого спільного. — Він згадав, як його називали Льюсом Теріном, і не лише Ба’алзамон, а й Артур Яструбине Крило також. — Не матиму. Світло, адже кажуть, що Дракон має спричинити нову Світотрощу, розірвати світ на частини! Не буду я Драконом.

— Ти — той, хто ти є, — відказала Морейн. — Ти вже зворушив світ. Чорна Аджа проявилася вперше за дві тисячі років. Арад Доман і Тарабон уже були на межі війни, а коли до них дійдуть новини з Фалме, ситуація тільки погіршиться. У Кайрені вирує громадянська міжусобиця.

— Нічого я не робив у Кайрені, — запротестував він. — Ви не можете мене в цьому звинувачувати.

— Не робити нічого завжди розглядалося у Великій грі як тактичний хід, — зітхнула вона, — а надто в тій Грі, в яку вони тепер там грають. Ти став іскрою, і Кайрен вибухнув, наче феєрверк ілюмінатора. Як ти гадаєш, що трапиться, коли звістка з Фалме долетить до Арад Домана і Тарабона? Там завжди були люди, готові підтримати будь-кого, хто проголосить себе Драконом, але ніколи вони не мали таких знамень, як тепер. І це ще не все. Ось.

Вона кинула мішечок йому на груди.

Ранд завагався на мить, перш ніж його розв’язати. Всередині були уламки, схожі на чорно-біле керамічне череп’я. Він уже бачив схожі уламки раніше.

— Ще одна печать з в’язниці Морока, — пробурмотів він.

Мін охнула; тепер її рука радше шукала заспокоєння, ніж пропонувала його.

— Дві, — промовила Морейн. — Наразі зламано три з сімох. Одна була в мене раніше, а ще дві я знайшла в будинку високого лорда у Фалме. Коли будуть зламані всі сім, а може, навіть раніше, та латка, яку люди наклали на отвір, просвердлений у в’язниці Морока, буде зірвана, Морок знову зможе просунути руку крізь цей отвір і торкнутися світу. І єдина надія світу полягає в тому, що Відроджений Дракон буде там і зустрінеться з ним лице в лице.

Мін спробувала не дати Рандові відкинути ковдри, проте він м’яко відсторонив дівчину.

— Мені треба пройтися.

Вона допомогла йому підвестися, хоч і не припиняла тяжко зітхати та ремствувати, що у нього відкриється рана. Він побачив, що на грудях у нього пов’язка. Мін накинула йому ковдру на плечі, наче плащ.

Кілька секунд він стояв і дивився на меч із тавром чаплі, що лежав на землі, а радше на те, що від нього залишилось. Меч Тема. Меч мого батька. Неохоче, так неохоче, як ніколи в житті, він розпрощався з надією переконатися, що Тем і насправді його батько. Це було так, наче вирвати з грудей власне серце. Але від цього почуття його до Тема не змінилися, і Емондів Луг, як і раніше, був єдиним домом, який він мав у своєму житті. Фейн — ось що важливо. Я маю ще один обов’язок. Зупинити його.

Двом жінкам довелося підтримувати Ранд а, узявши його попід руки, і так вони дійшли до табору неподалік битого шляху, де вже були розкладені багаття. Там був Лоял, який читав книжку «Пливти навздогін надвечірньому сонцю», і Перрин — той просто втупився у вогонь. Шайнарці готували собі вечерю. Лан сидів під деревом і гострив меча; він уважно подивився на Ранда, а тоді кивнув йому.

Тут було і ще щось. Стяг Дракона тріпотів під вітром у центрі табору. Вони роздобули десь справжній флагшток замість деревця, що зрубав Перрин.

— Навіщо ви виставили це тут, де кожний може його побачити? — сердито запитав Ранд.

— Тепер уже запізно ховати його, Ранде, — відповіла Морейн. — А тобі й завжди було пізно ховатися.

— Але і виставляти знак, що наче кричить: «Я тут», теж нема потреби. Я ніколи не знайду Фейна, якщо хтось прикінчить мене через цей прапор. — Він повернувся до Лояла та Перрина. — Я радий, що ви залишилися. Але зрозумів би, якби ви теж пішли.

— Чому я не мав би залишитися? — мовив Лоял. — Ти навіть більший та’верен, ніж я гадав, це правда, але ти однаково мій друг. Тобто я сподіваюсь, що ти, як і раніше, мій друг.

— Я твій друг, — відказав Ранд. — Доки тобі безпечно знаходитися поруч зі мною, і навіть після цього.

Посмішка чи не навпіл розкраяла обличчя оґіра.

— Я теж залишаюсь, — озвався Перрин. В голосі його пролунала готовність прийняти все, що випаде на його долю. — Колесо міцно вплітає нас у Візерунок, Ранде. Хто би міг уявити собі таке вдома, в Емондовому Лузі?

Навколо них почали збиратися шайнарці. На подив Ранда, всі вони встали на коліна. І всі дивилися на нього.

— Ми складемо вам присягу, — промовив Уно.

Інші, на колінах, закивали головами на знак того, що погоджуються з ним.

— Ви вже присягнули Інґтару та лорду Аґельмару, — заперечив Ранд. — Інґтар помер доблесною смертю, Уно. Він помер, аби ми могли врятуватися і врятувати Ріг. — Не було потреби розповідати їм чи ще комусь про інше. Він сподівався, що Інґтар знову віднайшов Світло. — Скажіть про це лорду Аґельмару, коли повернеться до Фал Дари.

— Пророцтво каже, — відповів одноокий воїн, обережно добираючи слова, — що Дракон, відродившись, звільнить від усіх клятв та розірве всі узи. Нас тепер нічого не тримає. Ми складемо присягу вам.

Він витяг меча і поклав його перед собою, ефесом до Ранда, і всі шайнарці зробили так само.

— Ви билися з Мороком, — сказав Масима. Масима, котрий ненавидів Ранда. Масима, котрий тепер дивився на нього так, наче бачив перед собою уособлення Світла. — Я бачив вас, лорде Драконе. Я бачив. Відтепер я служитиму вам до скону. — Темні очі його горіли завзяттям.

— Ти маєш зробити вибір, Ранде, — мовила Морейн. — Світотроща неминуча, і байдуже, хто його розірве — ти чи хтось інший. Наближається Тармон Рай’дон, і вже одне це розірве світ навпіл. Чи ти й надалі намагатимешся ховатися від того, ким ти є, і залишиш світ зустрічати Останню битву беззахисним? Обирай.

Вони всі дивилися на нього і чекали. Смерть легша за пір’їнку, обов’язок важчий за гору. Він зробив свій вибір.