Велике полювання

Розділ 14 Вовчий брат

— Зникли? — Інґтару не вистачало повітря. — А мої вартові нічого не бачили. Нічого такого! Вони не могли просто взяти й поїхати! Слухаючи Інґтара, Перрин опустив плечі й кинув погляд на Мета. Той стояв трохи осторонь, суплячись, і бурмотів щось собі під ніс. Перрину здалося, що приятель дискутує сам із собою. Сонце вже виткнулося з-за обрію, і загін давно мав би вирушати. Тіні довгими смугами лягли на улоговину, витягнувшись та потоншавши, але не втративши абрисів тих дерев, що їх відкидали. Взяті на повід тягловики з поклажею нетерпляче переступали з ноги на ногу, але всі воїни чекали, кожен біля свого коня.

Підбіг Уно.

— Жодного довбаного сліду, мілорде. — Видно було, що він почувається роздратованим. Невдача принижувала його майстерність як слідопита. — Згоріти мені, жодного триклятого відбитка копита. Вони просто розчинилися в сраному повітрі!

— Три людини та троє коней не можуть просто так узяти і розчинитися, — рикнув Інґтар. — Пошукай сліди ще, Уно. Якщо хтось і може знайти, куди вони поділися, то це ти.

— Може, вони просто втекли, — ляпнув Мет.

Уно зупинився і люто блимнув на нього.

Наче він облаяв Айз Седай, здивовано подумав Перрин.

— Навіщо б їм утікати? — небезпечно м’яким голосом запитав Інґтар. — Ранд, Будівничий, нюхач — мій нюхач! — навіщо комусь із них утікати? А надто всім трьом?

Мет знизав плечима.

— Не знаю. Ранд, він... — Перрину хотілося жбурнути в нього чимось, вдарити, зробити щось, аби його зупинити, але ж не на очах Інґтара та Уно. Він зітхнув полегшено, коли Мет завагався, тоді розвів руками й пробубонів: — Не знаю навіщо. Просто подумав, що вони могли втекти.

Інґтар скривився.

— Втекли! — Він прогарчав це так, наче й на мить не міг такого припустити. — Будівничий міг піти, коли забажає, але Гюрін ніколи би не став утікати. Як і Ранд аль’Тор. Він теж не втік би; тим паче тепер, коли знає, який на ньому обов’язок. Йди, Уно. Обшукай усе ще раз.

Уно легенько вклонився і швидко пішов геть, і тільки руків’я меча похитувалось у нього за плечима.

Інґтар продовжував бурчати:

— З якого дива Гюрін міг отак узяти і піти — серед ночі, нікому нічого не сказавши? Він знав, що ми мусимо зробити. Як я маю вистежувати це мерзенне поріддя Тіні без нього? Зараз я віддав би тисячу золотих крон за зграю гончаків. Якби я не знав, що це неможливо, то сказав би, що це втнули Друзі Морока, аби могти тепер вільно гайнути на схід чи на захід, а я про це навіть гадки не матиму. Світло, а хіба я тепер знаю, що можливо, а що неможливо! — Важко ступаючи, він пішов услід за Уно.

Перрин занепокоєно засовався. Без сумніву, Друзі Морока щомиті від них віддаляються. Зникають удалині — разом із Рогом Валіра та кинджалом з Шадар Лоґота. Він не думав, що Ранд, хай ким він тепер став, хай що з ним трапилося, міг покинути цю погоню. Але куди він подівся і навіщо? Лоял міг піти разом із Рандом заради дружби, але яким боком тут Гюрін?

— Може, він усе ж таки втік, — пробурмотів він, тоді роззирнувся.

Схоже, ніхто цього не почув, навіть Мет не звернув на нього уваги. Він пригладив волосся. Якщо Айз Седай захотіли би з нього, Перрина, зробити Лжедракона, то він точно втік би. Але хоч як він тривожився за Ранда, це не могло допомогти вистежувати Друзів Морока.

Можливо, був один спосіб, якби він лише захотів ним скористатися. Він не хотів цього робити. Втікав від цього, але, можливо, більше втікати не можна. Так мені і треба за те, що я наговорив Ранду. Якби ж я тільки міг утекти... Навіть усвідомлюючи, що він може зробити, аби допомогти — що він мусить зробити, — він сумнівався.

Ніхто на нього не дивився. А якби хтось і подивився, то не зрозумів би, що бачить. Урешті-решт, хоч і неохоче, Перрин заплющив очі і дав течії підхопити себе, підхопити власні думки, забрати їх, звільнити його від думок.

З самого початку він намагався це заперечувати, ще до того, як очі у нього почали змінювати колір, ставати замість темно-карих жовтими, наче відполіроване золото. Зустрівшись із цим уперше, вперше дізнавшись про це, він відмовився повірити, та й потім намагався не визнавати правди. Йому все ще хотілося втекти.

Думки його пливли вдалину, намагаючись відшукати те, що мало там бути, що й завжди бувало в краях, де людей не було зовсім, або ж вони зустрічалися лише зрідка. Відшукати своїх братів. Йому не хотілося так думати про них, але вони були його братами.

Спершу він боявся — а раптом те, що з ним відбувається, забруднене Мороком або Єдиною Силою? І те, і те однаково погано для юнака, котрий хоче лише одного: стати ковалем і прожити життя у Світлі і в мирі. Завдяки цьому він трохи розумів, як почувається Ранд, як той боїться сам себе, почувається заплямованим. Він ще й досі не позбувся такого ж відчуття. Хоча те, що з ним відбувалося, існувало раніше, ніж люди почали вдаватися до Єдиної Сили, існувало з початку самого Часу. Це не Сила, так сказала йому Морейн. Щось таке, що зникло дуже давно, а тепер знову відродилося. Про це знала і Еґвейн, хоч він і волів би, аби вона не знала. Хай би ніхто не знав. Він сподівався, що вона не розповіла нікому.

Контакт. Він відчув їх, відчув, що вони думають. Відчув своїх братів, вовків.

Думки їхні прилинули до нього коловоротом образів та емоцій. Колись він відчував самі лише голі емоції, але тепер його розум навчився виражати емоцію в словах. Вовчий брат. Подив. Двоногий, що вміє говорити. Бліда картинка, вицвіла від часу, старіша за стару — чоловіки біжать разом із вовками, дві зграї полюють разом. Ми чули, що це повертається. Ти Довге Ікло?

І знову нечітка картинка: чоловік в одязі зі шкур, з довгим ножем у руці, але цю картинку перекриває інша, ясніша: кошлатий вовк з одним зубом, довшим за інші, сталевий зуб виблискує на сонці, коли вовк веде зграю у відчайдушній погоні за оленями, бо це означає життя, а не повільну голодну смерть, а олені даремно намагаються втекти, біжать, грузнучи в снігу аж по черева, а сніг виблискує під сонцем так, що боляче очам, і вітер завиває на перевалах, закручує дрібний сніг у віхолу, і... Вовчі імена завжди пов’язані зі складними асоціаціями.

Чоловіка Перрин упізнав. Ілайс Мачера, той, хто першим познайомив його з вовками. Інколи він шкодував, що колись зустрівся з Ілайсом.

Ні, подумав він і спробував намалювати в уяві власний образ.

Так. Ми чули про тебе.

Це був не той образ, який створив він, образ юнака з широкими плечима та скуйовдженим кучерявим волоссям, з сокирою на поясі, якого дехто вважав вайлуватим тугодумом. Цей юнак теж був присутнім на тій картинці, що прийшла назад від вовків, але значно яскравішим був образ величезного дикого бика з вигнутими рогами з блискучого металу, який мчить крізь ніч із усією стрімкістю та пристрасністю юності, і кучерява шерсть мерехтить у місячному сяйві, а він кидається в гущу кінних білоплащників, а повітря таке п’янке, холодне, темне, і кров така червона на рогах, і...

Молодий Бик.

Шок був такий сильний, що Перрин на мить утратив контакт. Він і гадки не мав, що вони дали йому ім’я. Хотів би забути, яким чином він його заслужив. Торкнувся сокири на поясі, з блискучим півмісяцем леза. Допоможи мені, Світло, я вбив двох людей. Вони вбили би мене першими, і Еґвейн, але ж...

Відкинувши все це вбік — що зроблено, те зроблено, та й воно вже позаду, і він не має бажання це згадувати, — він дав вовкам запах Ранда, Лояла та Гюріна, і запитав, чи не внюхали вони цих трьох. Це було одне з умінь, що прийшло до нього разом із зміною кольору очей: тепер він міг розпізнавати людей за запахом, навіть якщо він їх не бачив. Зір у нього також став гострішим: тепер він бачив навіть майже в абсолютній темряві. Тому Перрин завжди був уважним і запалював лампи чи свічки раніше, ніж хтось інший згадає, що вони вже потрібні.

Від вовків прийшла картинка людей верхи, що наближалися до улоговини під вечір. Тоді вони востаннє бачили та чули запах Ранда і цих двох.

Перрин завагався. Наступний крок буде марним, якщо не розповісти Інґтару. Але ж Мет помре, якщо ми не знайдемо цей кинджал. Згоріти тобі, Ранде, навіщо ти прихопив із собою ще й нюхача?

Коли він — один-єдиний раз — спустився з Еґвейн до підземелля, від запаху Фейна у нього волосся стало дибки; навіть траллоки смерділи не так огидно. Йому захотілося прорватися крізь ґрати й розірвати цю людину на шматки, і цей порив налякав його більше, ніж сам Фейн. Аби не завити вголос, у своєму повідомленні вовкам він замаскував сморід Фейна запахом траллоків.

Вдалині пролунало багатоголосе вовче виття, і коні в улоговині забили копитами та налякано заіржали. Дехто з солдатів перевірив пальцем гостроту довгого списа й окинув стурбованим поглядом схили. А в Перрина в голові все було значно гірше. Він відчув лють вовків, ненависть. Вовки ненавиділи тільки дві речі. Все інше вони могли стерпіти, але вогонь і траллоків вони ненавиділи, і навіть пройшли би крізь вогонь, аби вбити траллоків.

Залах Фейна довів їх до шаленства, так наче вони занюхали щось таке, порівняно з чим запах траллоків здається звичним і нормальним.

Де?

Небозвід закрутився у Перрина в голові, завертілася земля. Вовки не розрізняли сторін світу. Вони знали рух Сонця та Місяця, зміну пір року, контури місцевості. Перрин розгадав їхнє послання. Південь. І ще щось. Прагнення вбити траллоків. Вовки пропонували Молодому Бику вбивати разом із ними. Може привести з собою двоногих у твердих шкурах, якщо хоче, але Молодий Бик, Димчастий, Два Олені та Зимовий Світанок і решта зграї будуть полювати на Покручів, що посміли прийти на їхню землю. Неїстівна плоть і гірка кров обпікатиме язики, проте їх треба вбити. Вбити. Вбити Покручів.

Їхня лють передалася Перрину. Губи розтягнулися у гарчанні, він ступив крок уперед, щоби приєднатися до них, бігти разом із ними у гонитві, вбивати разом із ними.

Зусиллям волі він перервав контакт — залишилась тільки тоненька ниточка відчуття, що вовки тут, поблизу. Попри відстань він міг вказати, де вони знаходяться. Відчував холод у грудях. Я — людина, а не вовк. Світло, допоможи мені, я — людина!

— Перрине, з тобою все гаразд? — озвався до нього Мет, підійшовши ближче, звичним легковажним тоном, в якому останнім часом відчувалася й прихована гіркота, але дивився він стурбовано. — Цього мені лише не вистачало. Ранд кудись завіявся, а тепер ще ти захворів. Не знаю, де взяти тут Мудриню, щоби вона про тебе подбала. Здається, у мене в торбах є трохи вербової кори. Можу заварити для тебе чай, якщо Інґтар ще не зараз скомандує вирушати. Чай тобі допоможе, якщо заварити міцніше.

— Я... Зі мною все гаразд, Мете.

Відсторонивши приятеля, Перрин пішов шукати Інґтара. Шайнарський лорд обстежував кожний міліметр гребеня улоговини разом із Уно, Раґаном та Масимою. Коли він відізвав Інґтара вбік, решта слідопитів подивилися на нього невдоволено. Переконавшись, що Уно і всі інші не можуть їх почути, Перрин заговорив:

— Я не знаю, куди поділися Ранд та інші, Інґтаре, але Падан Фейн, траллоки і, як я здогадуюсь, ще й Друзі Морока, прямують на південь, як і раніше.

— Звідки ти це знаєш? — поставив Інґтар питання руба.

Перрин важко передихнув.

— Мені розповіли вовки.

Він чекав, не знаючи, що буде далі. Сміх, презирство, звинувачення в тому, що він — Друг Морока, а, може, і божевільний. Він свідомо засунув руки за пояс на спині, подалі від сокири. Я не вбиватиму. Досить. Якщо він спробує вбити мене як Друга Морока, я втечу, але нікого більше не вб’ю.

— Я чув про такі речі, — промовив Інґтар, помовчавши. — Так, самі чутки. Був один Охоронець на ім’я Ілайс Мачера, і про нього подейкували, ніби він може розмовляти з вовками. Він зник багато років тому. — Схоже, він прочитав щось у Перринових очах. — Ти його знаєш?

— Я його знаю, — безбарвним голосом відповів Перрин. — Це він... Я не хочу про це говорити. Я цього не просив. — Саме так казав і Ранд. Світло, як би я хотів бути вдома і працювати в кузні разом із майстром Лугганом!

— Ці вовки, — промовив Інґтар, — вони вистежуватимуть для нас Друзів Морока і траллоків? — Перрин кивнув. — Добре. Я здобуду Ріг, чого б це не коштувало. — Шайнарець озирнувся на Уно й інших — вони й надалі намагалися розшукати сліди. — Краще нікому про це не казати. У Порубіжних землях вовків вважають за добрий знак. Траллоки їх бояться. Та все ж таки краще хай це залишиться поки що між нами. Хтось може зрозуміти неправильно.

— Я хотів би, аби про це ніхто й ніколи не довідався, — відказав Перрин.

— Я скажу всім, що, на твою думку, ти маєш такі ж здібності, як і Гюрін. Це вони зрозуміють і не заперечуватимуть. Хтось і раніше помітив, як ти морщив носа в тому селищі, а ще на переправі. Я чув, як вони реготалися з твого ніжного носа. Отже, вчинимо так: сьогодні ти поведеш нас по сліду, Уно побачить достатньо відбитків і підтвердить, що ми рухаємося у правильному напрямку, і ще до вечора кожна людина буле впевнена, що ти нюхач. Я здобуду Ріг. — Він поглянув на небо і скомандував: — Гайнуємо світлий час! На коні!

На подив Перрина, шайнарці, схоже, проковтнули версію Інґтара. Лише деякі з них сприйняли це скептично, Масима навіть сплюнув, але Уно задумливо кивнув, а цього для більшості було достатньо. Переконати Мета виявилося найважче.

— Нюхач... ти? Ти збираєшся вистежувати вбивць за запахом? Перрине, ти такий само слабий на голову, як Ранд. З Емондового Лугу я один залишився сповна розуму, відколи Еґвейн і Найнів вирушили до Тар Балона, щоби стати... — Він замовк, зиркнувши в бік шайнарців.

Перрин зайняв місце Гюріна, поряд з Інґтаром, і невеличка колона вирушила на південь. Мет сипав образливими жартами, аж доки Уно не знайшов перші відбитки траллоків і людей, що пересувалися верхи, але Перрин не звертав на нього уваги. Він щосили намагався втримати вовків, аби вони не помчали вперед убивати траллоків. Вовки прагнули лише одного: вбити Покручів; для них Друзі Морока нічим не відрізнялися від інших двоногих. Перрин уже бачив у своїй уяві, як Друзі Морока кидаються урозтіч, а вовки тимчасом перегризають горлянки траллокам. Втікають із Рогом Валіра. Втікають із кинджалом. А коли вовки покінчать із траллоками, навряд чи йому вдасться умовити вовків переслідувати людей, навіть якби він знав, кого саме з них треба переслідувати. Тому він подумки сперечався з вовками безперестану, і піт зросив йому чоло ще задовго до того, як він отримав першу картину, що змусила його шлунок підступити до горла.

Він натягнув повіддя, і кінь під ним став як укопаний. Решта зробили те саме, вичікувально дивлячись на нього. Він дивився просто перед собою і тихо лаявся останніми словами.

Вовки могли вбивати людей, але не надавали переваги такій здобичі. З одного боку, вони пам’ятали старі часи, коли люди й вовки полювали разом, а з іншого боку, двоногі просто були несмачні. Раніше він навіть уявити не міг, наскільки вовки перебірливі в їжі. Вони не їли мертвечини, хіба що вмирали з голоду, і рідко хто з них убивав більше, ніж міг з’їсти. Ту емоцію, яка наразі прийшла Перрину від вовків, радше можна було визначити як відразу. А ще були образи. На жаль, він отримував їх чіткішими, ніж хотів би. Тіла, чоловіків, жінок, дітей, абияк скидані на купу. Земля, просочена кров’ю, земля, порита копитами, збита відчайдушними спробами втекти від загибелі. Пошматована плоть. Відірвані голови. Стерв’ятники б’ють білими крилами, забризканими червоним, дзьобами на голих, позбавлених пір’я головах клюють і жадібно ковтають. Він перервав контакт, аби його не знудило.

Вдалині, над верхівками дерев, він розгледів гострим оком крихітні чорні цятки, що кружляли, знижуючись, відтак падали каменем і знову здіймалися в небо. Стерв’ятники билися за свій бенкет.

— Там, попереду, щось погане. — Він зустрівся поглядом з Інґтаром і важко зглитнув. Як йому розповісти, про що він дізнався, не порушивши легенду, ніби він — нюхач? Я не хочу наближатися до того місця, не хочу на це дивитися. Але вони побачать стерв’ятників і захочуть довідатися, що там таке. Мушу розповісти їм стільки, щоб вони захотіли обминути це місце стороною. — Люди з того селища... Гадаю, траллоки їх убили.

Уно тихо вилаявся, ще деякі шайнарці загомоніли. Утім, схоже, ніхто не сприйняв його повідомлення як якусь дивовижу. Лорд Інґтар сказав, що Перрин — нюхач, а нюхачі можуть нюхом почути вбивство.

— І хтось їде за нами, — зауважив Інґтар.

Мет притьмом розвернув коня.

— Мабуть, це Ранд. Я знав, що він мене не кине.

З півночі до них рухалася тоненька переривчаста смужка куряви — кінь скакав по прогалинах, де трава була рідшою. Шайнарці розсипалися в одну лаву, наставивши списи, пильнуючись. У такому місці важко було очікувати випадкового подорожнього.

Ось вималювалася і темна плямка — кінь із вершником. Гострі очі Перрина роздивилися, що це жінка, задовго до того, як це побачили інші. Неподалік загону вершниця перейшла з галопу на рись, обмахуючись однією рукою. Пухкенька, сивувата жінка, з притороченим позаду сідла плащем. Вона подивилася на вояків відсутнім поглядом примружених очей.

— Це одна з Айз Седай, — розчаровано проказав Мет. — Я її впізнаю. Верін.

— Верін Седай, — різко виправив його Інґтар, тоді вклонився жінці, не спішуючись.

— Мене послала Морейн Седай, лорде Інґтаре, — промовила Верін, вдоволено посміхаючись. — Вона вирішила, що я можу стати вам у пригоді. Ну й довелося мені галопувати. Я вже гадала, що не дожену вас до самого Кайрену. Ви, звісно, бачили те селище? Яке мерзенне лиходійство, чи не так? І цей мерддраал. Там гайвороння розсілося по всіх дахах, і круки теж, але жоден птах не наблизився до нього, хай який він був мертвісінький. Але щоби роздивитися, що воно таке, мені довелося розігнати хмару мушви, завважки як сам Морок. Шкода, що у мене не було часу зняти цю істоту і спустити на землю. Ніколи не мала шансу дослідити... — Раптом очі у неї звузилися і всю її неуважність та дивакуватість наче лизь злизав. — Де, згоріти мені, Ранд аль’Тор?!

Інґтар скривився:

— Зник, Верін Седай. Сьогодні вночі, не залишивши навіть сліду. Він, оґір, а ще Гюрін, один із моїх людей.

— Оґір, лорде Інґтаре? А ваш нюхач разом з ним? А що ці двоє можуть мати спільного з... — Інґтар гостро поглянув на неї, і вона фиркнула. — Невже ви вважаєте, що це можна втримати в таємниці? — Вона знову фиркнула. — Нюхачі... Зникли, кажете ви?

— Так, Верін Седай. — Голос в Інґтара був невпевнений. Завжди нелегко дізнатися, що Айз Седай знає щось таке, що ти вважав власним секретом; Перрин тільки міг сподіватися, що Морейн нікому не розповіла про нього. — Але у мене є... є новий нюхач. — Шайнарський лорд показав на Перрина. — Здається, цей хлопець теж має відповідні здібності. Я знайду Ріг Валіра, як я й присягнувся, не сумнівайтеся. Ми раді будемо вашому товариству, Айз Седай, якщо ви вирішите їхати з нами.

На подив Перрина, слова його звучали досить нещиро.

Верін зиркнула на Перрина, і він неспокійно засовався в сідлі.

— Щойно ви втратили старого, а вже з’явився новий нюхач? Дуже... м-м-м... провіденціально, хіба ні? Слідів ви не знайшли? Звісно, що ні. Ви ж уже сказали. Дивно. Цієї ночі.

Вона розвернулася в сідлі, вдивляючись у північний виднокрай, і на мить Перрин майже повірив, що вона збирається поскакати назад, туди, звідки приїхала.

Спохмурнілий Інґтар подивився на неї:

— Ви гадаєте, це зникнення може бути певним чином пов’язане з Рогом?

Верін знову сіла прямо.

— З Рогом? Ні. Ні... навряд чи. Але це дивно. Дуже дивно. А я не люблю дивних речей, доки я їх не зрозумію.

— Можу послати двох своїх людей, вони проведуть вас до того місця, де вони зникли, Верін Седай. Доправлять вас туди без жодного клопоту.

— Ні. Якщо ви кажете, що вони зникли безслідно... — Вона подивилася на Інґтара довгим пильним поглядом, і з виразу її обличчя не можна було сказати, що вона думає. — Я поїду з вами. Можливо, ми їх знайдемо, або ж вони знайдуть нас. Ми поговоримо з вами в дорозі, лорде Інґтаре. Розкажіть мені все про цього юнака. Все, що він робив, все, що він казав.

Загін вирушив далі під брязкіт збруї та обладунків. Верін їхала поруч з Інґтаром, розпитуючи його настійливо, але надто тихо, щоби їхню розмову можна було розчути. Перрин хотів було зайняти своє попереднє місце в колоні, але вона зиркнула на нього — і він відстав.

— Її Ранд цікавить, — буркнув Мет, — а не Ріг.

Перрин кивнув. Куди б ти не подівся, Ранде, залишайся там. Там безпечніше, ніж тут.