Велике полювання

Розділ 15 Родичевбивця

Від того, як хворобливо бляклі далекі пагорби, здавалося, плили до Ранда, коли він дивився просто на них, у нього голова йшла обертом, якщо тільки він не загортався в порожнечу. Інколи порожнеча заскакувала його зненацька, але Ранд боявся її, наче смерті. Краще нехай паморочиться в голові, ніж опинитися в порожнечі, де миготить тривожне світло. Набагато краще бачити цю вицвілу місцевість. Проте він усе ж таки намагався не дивитися на віддалені предмети, якщо тільки вони не були просто перед очима.

Гюрін зберігав незворушний вигляд обличчя, сконцентрувавшись на винюхуванні сліду, що дозволяло йому не звертати уваги на місцевість, якою вони рухалися. Коли ж нюхачу траплялося помітити те, що навкруги, він смикався і витирав долоні об куртку, а тоді зі скляними очима виставляв ніс уперед, наче той гончак, і намагався не бачити нічого навколо. Лоял охляпом їхав у своєму сідлі, позираючи насуплено навкруги, нервово посмикуючи вухами й щось бурмочучи.

Вони знову перетнули почорнілу, вигорілу ділянку, де навіть земля хрустіла під копитами коней, наче була обпалена. Такі вигорілі смуги, інколи з милю завширшки, інколи не більше кількох сотень кроків, тягнулися на схід і на захід — рівні, наче стріла. Двічі Ранд бачив кінець вигорілої смуги: один раз, коли вони скакали просто нею, а вдруге, коли вони скакали вздовж. І щоразу випал закінчувався гострим кутом. Принаймні так закінчувалися ті випали, що він бачив, але він гадав, що так повсюди.

Одного разу, ще вдома, в Емондовому Лузі, Ранд бачив, як Уотлі Елдін прикрашав свій фургон до Дня Сонця. Уот намалював яскравими фарбами картинки, а тоді взявся облямовувати їх хитромудрим орнаментом із завитків. Уот торкався кінчиком пензля стінки фургона, і, коли він натискав сильніше, тонка лінія товщала, а коли послаблював тиск, знову тоншала. Ось такий вигляд мала і місцевість, якою вони їхали, — наче хтось розписав її жахливим вогняним пензлем.

Там, де пройшовся вогонь, нічого не росло, хоча інколи здавалося, що ці пропалини з’явилися тут дуже й дуже давно. У повітрі не залишилось навіть натяку на гар, ні найменшого запаху, навіть коли Ранд нахилився, відламав чорну гілочку і понюхав її. Це сталося давно, але земля ця до життя не повернулася. Чорні смути сусідили із зеленими, зелені — знову з чорними, а кордони між ними біли чіткі, наче ножем проведені.

Решта місцевості на свій кшталт була не менш мертвою, ніж випали, хоч тут трава вкривала землю, а листя — гілки. Але все мало зів’ялий вигляд, наче одяг, який надто часто прали й надовго залишали на сонці. Птахів і тварин тут не було, принаймні Ранд їх не бачив і не чув. Не кружляв у небі яструб, не дзявкала лисиця, виходячи на полювання. Нічого не шурхотіло в траві, не зблискувало очима в кронах дерев. Ані бджіл, ані метеликів. Кілька разів їхня трійця переправлялася через мілкі струмки, хоча часто потік прокладав собі дорогу у глибокій долині з крутими схилами, і тоді коням доводилося важко видиратися на протилежний берег. Вода у річках була чистою, лише коні копитами збивали мул. Але водної гладіні жодного разу не збрижили ні пічкур, ані пуголовок, навіть водомірка не затанцювала дзеркалом ріки, не зависла над ним золотоочка.

Воду з річок можна було пити, і це втішило Ранда, бо води в їхніх бурдюках не могло вистачити надовго. Ранд спробував воду першим, змусивши Лояла та Гюріна зачекати й пересвідчитися, що з ним усе в порядку, і лише після цього дозволив пити і їм. Це він втягнув їх у цю історію, отже, і відповідальність була на ньому. Вода виявилася прохолодною і мокрою, і це все, що він міг сказати про неї доброго. Вона була позбавлена будь-якого смаку, наче її хтось прокип’ятив. Скуштувавши її, Лоял скривився, і коням вона теж не сподобалася; пили вони знехотя, мотаючи головами.

Щоправда одну ознаку життя Ранд таки помітив; принаймні він визнав її за таку. Двічі він бачив, як небосхилом повільно проповзла димчаста, наче загустілий туман, смужка. Смужки ці були надто рівними, аби мати природне походження, так йому здалося, але він не міг собі й уявити, що це може бути. Він не став привертати увагу своїх супутників до цих смужок. Можливо, вони їх не помітили: Гюрін зосередився на слідах, а Лоял поринув у власні думки. У будь-якому разі вони нічого про них не сказали.

Коли минула більша частина ранку, Лоял зненацька зіскочив зі свого велетенського коня і, не промовивши ні слова, великими кроками попрямував до заростей гігантської мітелки. Чагарник розкинув товсте гілля, пряме та жорстке, низько над землею. Верхівки гілок закінчувалися листвяним волоттям, що й дало назву цій рослині.

Ранд осадив Гнідана і хотів було поцікавитися, що сталося, але щось у поведінці оґіра, якесь приховане вагання, змусило його промовчати. Лоял постояв мовчки біля величезної рослини, тоді поклав долоні на стовбур і заспівав глибоким і гуркітливим голосом.

Ранду колись уже довелося чути, як оґір виспівував пісню вмираючому дереву, тим самим повернувши його до життя, і чув про виспівану деревину, про речі, які виробляли з дерев, співаючи їм пісні. Цей талант зникав, казав Лоял. І сам він належав до тих небагатьох, хто був наділений такими здібностями, і це робило виспівану деревину ще рідкіснішою та дорогоціннішою. Коли він чув спів Лояла минулого разу, йому здавалося, наче співає сама земля, а от тепер оґір мугикав свою пісню наче трохи невпевнено, і земля озивалася на неї, наче пошепки.

Здавалося, що лунає сама мелодія, музика без слів, принаймні Ранд не міг розібрати жодного; якщо там і були слова, вони розчинилися в мелодії, текли разом, наче вода в струмку. Гюрін дивився на оґіра, затамувавши подих.

Ранд не міг би сказати, що саме робить Лоял чи як він це робить, і попри те ця тихенько співана пісня діяла на нього гіпнотично, заполонюючи його свідомість майже так само, як порожнеча. Лоял раз у раз пробігав величезними долонями вздовж галузини, не припиняючи співати, пестячи дерево голосом так само, як і пальцями. Тепер гілка здавалася рівнішою, наче ці погладжування формували її. Ранд закліпав очима. Він був упевнений, що могутня гілка, з якою щось робив Лоял, раніше закінчувалася волоттям менших гілок, як і всі інші, але тепер над головою оґіра виднівся заокруглений край. Ранд знову відкрив рота, але пісня знову не дала йому заговорити. Вона здавалася дуже знайомою, ця пісня, так наче він мав її добре знати.

І раптом голос Лояла досяг кульмінації — тепер він лунав наче у подячному гімні — і поволі втишився, як ото втишується вітерець.

— Згоріти мені, — прошепотів Гюрін. Вигляд він мав приголомшений. — Згоріти мені, я ніколи не чув раніше... Згоріти.

Лоял тримав у руках ціпок, рівний і відполірований, завдовжки як він сам, а завтовшки як Рандова рука. Там, де був стовбур мітелки, виднівся крихітний новий паросток.

Ранд перевів подих. Завжди щось нове, завжди щось таке, чого я не очікував, і іноді не жахливе, а навпаки.

Він дивився, як Лоял сідає на коня, поклавши ціпок на сідло впоперек, не розуміючи, навіщо він знадобився оґірові, якщо вони подорожують верхи. Тоді він звернув увагу, який той великий і міцний, побачив, як Лоял його тримає.

— Бойова палиця, — промовив він здивовано. — Лояле, я не знав, що оґіри носять зброю.

— Зазвичай ми цього не робимо, — відказав оґір майже різко. — Зазвичай. Ціна завжди виявляється дуже високою. — Він підняв здоровезну палицю, наче зважуючи її в руці, і відразливо наморщив носа. — Старійшина Гамен, без сумніву, сказав би, що я приладную надто довге сокирище для своєї сокири, але, Ранде, справа не в тім, що я надто запальний чи нерозважливий. Це місце... — Він здригнувся і засмикав вухами.

— Незабаром ми знайдемо шлях назад, — мовив Ранд, намагаючись здаватися впевненим.

Лоял продовжував, наче не почувши:

— Все... пов’язане, Ранде. Живе воно чи ні, вміє воно думати чи ні, все, що існує, створене одне для одного. Дерево не думає, але воно частина цілого, а ціле може... відчувати. Я не можу пояснити цього, як не можу пояснити, що таке щастя, але... Ранде, ця земля навколо раділа, що виготовляється зброя. Раділа!

— Хай осяє нас світло, — знервовано пробурмотів Гюрін, — і хай береже нас Творець. Навіть коли ми йдемо назустріч останнім обіймам матері, хай Світло осяює наш шлях. — Він продовжував твердити катехизис, наче це було заклинання, що мало його оберегти.

Ранд поборов бажання озирнутися. Умисне не став дивитися вгору. Якщо саме зараз у небі з’являться оті туманні смуги, це просто доб’є їх усіх.

— Нічого нам тут не загрожує, — сказав він твердо. — Будемо пильнувати, і нічого поганого з нами не трапиться.

Він ладний був розреготатися сам із себе, з цього свого впевненого тону. Не був він упевнений ні в чому. Але дивлячись на своїх супутників — на Лояла, у котрого не тільки китички на вухах, а й самі вуха наче опустилися, на Гюріна, який намагався взагалі ні на що не дивитися, — він розумів, що хтось із них мусить хоч виглядати впевнено, інакше страх та невизначеність завадять їм діяти заодно. Колесо плете так, як Колесо бажає. Він відігнав цю думку. Колесо тут ні до чого. І та’верени ні до чого. І Айз Седай, і Дракони. Просто все є так, як воно є, та й по всьому.

— Лояле, ти тут усе закінчив? — Оґір кивнув, погладжуючи свою бойову палицю ледь не з каяттям. Ранд повернувся до Гюріна: — Ти й далі вчуваєш слід?

— Так, лорде Ранде. Я його вчуваю.

— Тоді будемо сліду й триматися. Коли ми знайдемо Фейна та Друзів Морока, ось тоді ми повернемося додому героями, з кинджалом для Мета і Рогом Валіра. Веди нас, Гюріне. — Героями? Я буду щасливий, якщо ми виберемося звідси живими.

— Не подобається мені це місце, — невесело зауважив оґір. Він тримав бойову палицю в руках так, ніби підозрював, що в ній може ось-ось виникнути потреба.

— Але ми ж наче і не збираємося тут лишатися, хіба не так? — відказав Ранд.

Гюрін хрипко реготнув, наче Ранд пожартував, та Лоял кинув на нього серйозний погляд.

— Наче не збираємося, Ранде.

Утім, коли вони рушили далі, на південь, Ранд помітив, що його удавана впевненість, що вони повернуться додому, трохи підняла настрій їхньому товариству. Гюрін випростався в сідлі, а вуха у Лояла вже не так обвисли. Не час і не місце було зізнаватися їм, що він поділяє їхній страх, отже, він залишив його при собі і боровся з ним сам на сам.

Гюрін цілий ранок був у веселому настрої, бурмочучи собі під ніс: «Ми ж наче не збираємося тут лишатися», тоді хихотів, аж Рандові захотілося наказати йому заткнутися. Але ближче до полудня нюхач і сам замовкнув, тільки мотав головою і хмурився, і тепер Ранд уже волів би, аби той і надалі повторював його слова й гигикав.

— Щось не так зі слідом, Гюріне? — поцікавився Ранд.

Нюхач знизав плечима, обличчя у нього було стурбоване.

— Так, лорде Ранде, і водночас ні, якщо можна так сказати.

— Має бути або так, або інакше. Ти втратив слід? Не соромся, якщо це так. Ти з самого початку казав, що слід нечіткий. Якщо ми не зможемо знайти Друзів Морока, знайдемо ще один Камінь і скористаємося ним, аби повернутися додому. — Світло, що завгодно, лише не це. Ранд примудрився виглядати спокійним. — Якщо Друзі Морока можуть потрапляти сюди і йти звідси, то й ми зможемо це зробити.

— Ні, ні, я його не втратив, лорде Ранде. Я відчуваю їхній сморід. Справа не в тім. От тільки... тільки... — З перекривленим обличчям Гюрін вибухнув потоком слів: — Тільки це радше так, наче я слід згадую, а не вчуваю. Але ж це не так. Тут десятки слідів, вони накладаються на той слід повсякчас, десятки і ще десятки, і всі вони смердять розмаїтим насиллям, деякі майже свіжі, тільки розмиті, бляклі, як і все тут. Цього ранку, невдовзі як ми виїхали з тієї улоговини, я готовий був присягнутися, що у мене просто під ногами сотні вбитих, і вбили їх хіба кілька хвилин тому, але жодних тіл не було, і жодних відбитків на траві, крім як від копит наших коней. Не може статися така бійня без того, щоби земля була потолочена, залита кров’ю, але ніде й знаку чогось такого не було. І таке весь час, мілорде. Але я йду по сліду, йду. Просто це місце вимотує мені нерви. Ось у чому притичина. Мусить бути в цьому.

Ранд глянув на Лояла — часом виявлялося, що оґір знає про купу найхимерніших речей, — але той виглядав не менш заінтригованим, ніж Гюрін. Ранд постарався надати своєму голосу впевненості, якої він і близько не відчував:

— Я знаю, що ти робиш усе можливе, Гюріне. Ми всі нервуємося. Лише йди по їхньому сліду, і ми їх знайдемо.

— Як скажете, лорде Ранде, — Гюрін ударив коня в боки, спрямовуючи його вперед. — Як скажете.

Наближалася ніч, а жодних ознак Друзів Морока не було хоч трісни, а Гюрін сказав, що слід і надалі слабшає. Нюхач не припиняв бурмотіти щось про «пригадування».

Не було жодного сліду. Взагалі. Ранд не був таким майстерним слідопитом, як Уно, але ж кожний хлопчисько в Межиріччі читав відбитки досить добре, аби знайти заблукалу вівцю чи вполювати кролика на обід. Тут він не бачив нічого. Місцина виглядала так, наче жодна нога ніколи не ступала нею, доки не заявився він з Лоялом та Гюріном. Але ж якщо Друзі Морока йшли попереду них, мало би бути хоч щось! Втім, Гюрін продовжував вести їх по сліду, який він вчував носом — принаймні так він казав.

Коли сонце торкнулося обрію, вони стали табором під шатром дерев, яких не торкнувся пал, повечеряли припасами, що мали в саквах. Коржі та сушене м’ясо запивали водою, позбавленою смаку. Не дуже поживні харчі, невибагливі, а ще й горло деруть. Ранд сподівався, що припасів їм вистачить на тиждень. А потім... Гюрін їв повільно, цілеспрямовано, а Лоял, скривившись, водномить проковтнув свою порцію і взявся за люльку, поклавши величезну палицю так, щоб була під рукою. Вогнище Ранд розклав невеличке, добре замаскувавши його між деревами. Хай там що казав Гюрін про незвично слабкий слід, а Фейн зі своїми Друзями Морока і траллоками може бути неподалік і помітити вогонь.

Ранд сам дивувався, що почав думати про них як про Фейнових Друзів Морока, Фейнових траллоків. Фейн — просто божевільний. Тоді навіщо вони його звільнили? Фейн був частиною плану Морока відшукати його, Ранда. Можливо, його звільнення пов’язане з цим? Тоді чому він утікає, замість того, аби мене переслідувати? І хто вбив того щезника? Що сталося в тій кімнаті, повній мушви? А очі, які стежили за мною у Фал Дарі. І вітер — я зав’яз у ньому, наче жук у живиці. Ні, ні, Ба’алзамон повинен бути мертвий. Айз Седай не повірили в це. Морейн у це не повірила, не повірила й Амерлін. Він уперто не хотів про це навіть думати. Наразі мусив думати лише про одне: як знайти кинджал для Мета. Знайти Фейна і Ріг.

Це ніколи не закінчиться, аль’Торе.

Голос пролунав тихо, наче вітерець нашепотів йому, ледь чутне, крижане бурмотіння, що просочувалося звивинами його мозку. Ранд ледь не викликав порожнечу, аби сховатися там від голосу, але, пам’ятаючи, що там на нього чекає, погамував це поривання.

У напівтемряві надвечір’я він узявся вправлятися з мечем, так як вчив його Лан, але порожнечу не викликав. «Протинання шовку». «Колібрі цілує медвяну троянду». «Чапля в очереті» — для тренування рівноваги. Розчиняючись у стрімких впевнених рухах, забувши на якийсь час, де знаходиться, він тренувався до десятого поту. Але коли зупинився, все повернулося; нічого не змінилося. Повітря не було холодним, але він зіщулився біля вогнища, загорнувшись у плащ і тремтячи. Його настрій передався його супутникам, вони повечеряли швидко й мовчки. Ніхто не заперечував, коли Ранд закидав землею останні мерехтливі омахи полум’я.

Ранд узяв на себе першу варту, обходячи гайок із луком в руках, інколи наполовину витягуючи меч із піхов. З чорної вишини холодно дивився майже повний місяць, а ніч була така ж мовчазна, як день, що минув, і така ж порожня. Порожня — ось правильне слово. Порожньою була і вся ця земля, наче старий запорошений глечик для молока. Не вірилося, що в усьому світі, в цьому світі, є ще хтось, крім них трьох, не вірилося навіть, що десь попереду є Друзі Морока.

Аби мати добре товариство, Ранд розгорнув плащ Тома Мерриліна, поклавши на різнокольорові латки шкіряні футляри з арфою та флейтою. Дістав із футляра прикрашену золотом і сріблом флейту і, торкнувшись її, згадав уроки менестреля. Заграв кілька перших тактів «Вітру, що хилить вербу», тихенько, аби не збудити інших. Навіть тихі сумні звуки лунали надто голосно для цього місця, надто реально. Зітхнувши, він повернув флейту на місце і знову загорнув інструменти у клунок.

Ранд стояв на варті до глибокої ночі, даючи супутникам змогу поспати. Не знав, наскільки вже пізня година, коли раптом помітив, що здійнявся туман. Він стелився над землею щільним покривалом, і Лоял з Гюріном тепер скидались на два нечіткі пагорби, що проступали крізь білясте клубовиння. Вище над землею туман рідшав, проте однаково огортав усе навкруги пеленою, крізь яку проступали лише контури найближчих дерев. В такому тумані будь-що могло підкрастися до них непоміченим. Він узявся за руків’я меча.

— Мечі безсилі проти мене, Льюсе Теріне. Ти повинен це знати.

Туман звихрився навколо Рандових ніг, коли він крутнувся на голос, миттєво вихопивши меч, виставивши просто перед собою лезо з клеймом чаплі. Порожнеча розгорнулася всередині нього; вперше він майже не помітив забрудненого світла саїдін.

Примарна постать наближалася до нього крізь туман, йшла, спираючись на довгий посох. Позаду неї туман темнів, наче тінь відкидала тінь, доки не ставав чорнішим за ніч. Постать проступала все чіткіше, доки не стало видно, що це чоловік, весь зодягнений у чорне, у чорних рукавичках і чорній шовковій масці, що ховала його обличчя. Тінь наближалася разом із ним. Посох у нього в руках теж був чорний, наче обвуглене дерево, але гладенький і блискучий, як місячне сяйво на воді. На мить прорізи в масці зблиснули червоним, наче за ними ховалися не очі, а вогнища, але Ранд уже і без цього знав, хто перед ним.

— Ба’алзамон, — видихнув він.— Це сон. Це мусить бути сном. Я заснув і...

Ба’алзамон засміявся, і сміх його був схожий на ревіння полум’я у відкритій грубі.

— Ти завжди намагаєшся заперечувати очевидне, Льюсе Теріне. Якщо я простягну руку, то зможу торкнутися тебе, Родичевбивце. Я завжди можу тебе торкнутися. Завжди і всюди.

— Я не Дракон! Моє ім’я — Ранд аль’... — Ранд зціпив зуби, зупиняючи себе.

— О, мені відоме твоє теперішнє ім’я, Льюсе Теріне. Я знаю всі імена, що ти брав собі Епоха за Епохою, ще задовго до того, як став зватися Родичевбивцею. — Голос Ба’алзамона залунав гучніше; інколи полум’я з його очей жбухало з такою силою, що Ранд бачив його крізь отвори шовкової маски, бачив безбережні вогненні моря. — Я знаю тебе, знаю твою кров, я простежую твій рід аж до першої іскри життя, до Першої Миті. Тобі ніколи від мене не сховатися. Ніколи! Ми з’єднані між собою так нерозривно, як дві сторони однієї монети. Пересічні люди можуть заховатися у вигинах Візерунка, але та’верена не можна не помітити, бо він наче сигнальний вогонь на горі, а ти, ти вирізняєшся так, немов у небі сяють десять тисяч стріл, вказуючи на тебе! Ти — мій, і я тримаю тебе обома руками!

— Батько Брехні! — вичавив із себе Ранд. Попри порожнечу язик колом став йому в роті. Світло, будь ласка, хай це буде сон. Ця думка ковзнула десь за оболонкою порожнечі. Хай навіть один із тих снів, що не є снами. Не може бути, аби він насправді стояв переді мною. Морок ув’язнений у Шайол Гулі, за Великим Гнилоліссям, ув’язнений Творцем у мить Творіння... Проте він надто багато знав про те, як воно насправді, аби це могло допомогти. — Недарма ж тебе так називають! Якщо ти можеш мене забрати, чого ж цього не зробиш? Бо ти не можеш. Я ходжу у Світлі, і ти не можеш мене торкнутися!

Ба’алзамон обіперся об свій посох і якусь мить дивився на Ранда, тоді наблизився до Лояла та Гюріна і став дивитися на них згори вниз. Полотно тіні пересунулося разом із ним. Туман залишався непорушним. Ранд бачив: Ба’алзамон рухається, посох розгойдується в такт його крокам, але сірий туман не закручується і не завихрюється навколо його ніг, як навколо його власних ніг. Це додало йому духу. Може, Ба’алзамона нема насправді. Може, це все ж таки сновиддя.

— Дивних прихильників ти собі знаходиш, — задумливо промовив Ба’алзамон. — Втім, ти завжди так чинив. Ці двоє. Дівчина, яка намагається за тобою наглядати. Поганий із неї оборонець, Родичевбивце. Слабкий. Навіть якщо вона проживе стільки, що досягне піку своєї сили, їй ніколи не стати достатньо могутньою, аби тебе захистити.

Дівчина? Хто це? Морейн точно не дівчина.

— Не знаю, про що ти, Батьку Брехні. Ти брешеш, брешеш і брешеш, і навіть коли ти кажеш правду, ти примудряєшся перекрутити її на брехню.

— Та невже, Льюсе Теріне? Ти знаєш, хто ти такий і що ти таке. Я тобі казав. І це ж саме казали тобі ті жінки з Тар Балона. — Ранда пересмикнуло, і Ба’алзамон розреготався, наче грім розкотився. — Вони гадають, що у своїй Білій Вежі вони в безпеці, але серед моїх людей є їхні сестри. Айз Седай на ім’я Морейн сказала тобі, хто ти такий, хіба не так? Чи вона збрехала? А, може, вона одна з моїх прибічниць? Біла Вежа хоче використати тебе, взявши на повідець, наче мисливського пса. Що, я брешу? Я брешу, коли кажу, що ти шукаєш Ріг Валіра? — Він знову розреготався. Чи було це завдяки спокою безодні, чи завдяки чомусь іншому, але Ранд змусив себе втриматися і не затулити вуха долонями. — Інколи давні вороги борються таку прірву часу, що стають союзниками, хоча цього і не розуміють. Гадають, що завдають удару тобі, але вони так тісно пов’язані, що це однаково, ніби ти сам спрямовуєш удар.

— Мене ти не спрямовуєш, — відказав Ранд. — Я зрікаюсь тебе.

— Я смикаю тебе за тисячу ниток, Родичевбивце, і кожна з них тонша за шовкову і міцніша за сталь. Час протягнув тисячу ниток між нами. Битва, на яку ми обидва ставали, — чи ти пам’ятаєш хоч щось із неї? Чи згадуєш ти, хоч проблисками, як ми билися раніше, — наші незчисленні битви, починаючи з початку Часів? Я знаю багато такого, про що ти й гадки не маєш! Ця битва незабаром закінчиться. Наближається Остання битва. Остання, Льюсе Теріне. Ти й насправді гадаєш, що можеш її уникнути? Ти, бідолашний тремтливий хробаче. Ти служитимеш мені або помреш. І цього разу з твоєю смертю цикл не почнеться знову. Могилами володіє Великий повелитель Темряви. Цього разу якщо ти помреш, ти будеш знищений назавжди! Цього разу Колесо буде зламано, хай що ти зробиш, а світ буде перетворений за новими лекалами. Служи мені! Служи Шей’тану або будеш знищений навіки!

Щойно пролунало це ім’я, повітря, здається, загусло. Темрява за спиною Ба’алзамона почала розбухати, рости, загрожуючи заповнити все навкруги. Ранд відчув, як вона поглинає його, холодніша за кригу та гарячіша за розжарене вугілля водночас, чорніша за смерть, відчув, як вона засмоктує його у свої глибини, затоплюючи світ.

Він стиснув ефес меча, аж заболіли кісточки пальців.

— Я зрікаюсь тебе, і зрікаюсь твоєї влади. Я ходжу у Світлі. Світло... Світло захищає нас, і ми знаходимо захист під долонею Творця.

Ранд заплющив і розплющив очі. Ба’алзамон, як і раніше, стояв перед ним, а за його спиною, як і раніше, висіла велика темрява, але все інше тепер виглядало маною.

— Ти хочеш побачити моє обличчя? — Знову шепіт.

Ранд зглитнув:

— Ні.

— Тобі доведеться. — Рука в рукавичці потягнулася до чорної маски.

— Ні!

Маска впала. За нею відкрилося чоловіче обличчя, в жахливих опіках. Але між червоними, а подекуди й чорними тріщинами, що поорали обличчя, шкіра мала здоровий вигляд і була гладенькою. Темні очі дивилися на Ранда, жорстокий рот кривився, оголюючи білі зуби.

— Подивись на мене, Родичевбивце, і ти побачиш соту частину того, що чекає на тебе. — На мить очі та рот Ба’алзамона перетворились на бездонні печери, сповнені вогню. — Це те, що може зробити неприборкана Сила навіть зі мною. Але я зцілюся, Льюсе Теріне. Я знаю шляхи до більшої могутності. Тебе ж вона спалить, наче метелика, що влетів у горно.

— Я її не торкнуся! — Ранд відчув безодню, що його оточує, відчув саїдін.

— Ти не зможеш себе зупинити.

— Дай — мені — СПОКІЙ!

— Сила... — голос Ба’алзамона залунав м’яко, вкрадливо. — Ти можеш знову володіти силою, Льюсе Теріне. Ти і зараз, цієї миті, пов’язаний з нею. Я знаю. Я можу це бачити. Відчуй це, Льюсе Теріне. Відчуй сяйво всередині себе. Відчуй силу, що може стати твоєю. Все, що тобі треба зробити, — це потягнутися до неї. Але між нею і тобою Тінь. Божевілля та смерть. Ти не мусиш вмирати, Льюсе Теріне, більше не мусиш.

— Ні, — вимовив Ранд, проте настійливий голос продовжував проникати до його свідомості.

— Я можу навчити тебе керувати цією силою так, що вона тебе не знищить. Нема нікого серед живих, хто міг би тебе цього навчити. Великий повелитель Темряви може захистити тебе від божевілля. Сила може стати твоєю, і ти можеш жити вічно. Вічно! А все, що від тебе треба, — це служити. Лише служити. Прості слова: «Я — твій, Великий Повелителю», — і сила стане твоєю. Така сила, що ці жінки в Тар Валоні і мріяти про неї не можуть, і вічне життя, а в обмін ти маєш лише підкоритися і служити.

Ранд облизав пересохлі губи. Не збожеволіти. Не вмерти.

— Ніколи! Я ходжу в Світлі, — прохрипів він, — і ти не можеш мене торкнутися!

— Торкнутися тебе, Льюсе Теріне? Торкнутися? Я можу тебе поглинути! Спробуй, як воно, і знай, як знаю я!

Темні очі знову перетворилися на полум’я, полум’я вирвалося з рота, полум’я, що розгоралося доти, доки засяяло яскравіше літнього сонця. Полум’я зростало, і раптом меч у руці Ранда засвітився, наче щойно вийшов із горна. Руків’я обпекло Рандові руку, він скрикнув і впустив меч. Від полум’я зайнявся і туман, а полум’я весь час ширилося, спалюючи все на своєму шляху.

Волаючи від болю, Ранд заляскав по одязі, а той курився, обвуглювався й осипався попелом, лупив по собі руками, а шкіра — а за мить і жива плоть — почали чорніти й зморщуватися, тріскати та лускати. Він закричав ще голосніше. Біль рвався у порожнечу, що була всередині нього, а він намагався зануритися в неї глибше й глибше. Там було й мерехтіння, заплямоване світло, невидиме, але присутнє. Наполовину ошаленілий, не тямлячись, він дотягнувся до саїдін, прагнучи загорнутися в нього, заховатися в ньому від вогню, від болю.

Раптом полум’я згасло, так само зненацька, як і спалахнуло. Ранд ошелешено втупився очима у власну руку, що виглядала з рукава червоного камзола. На тканині не було жодної підпалини. Мені це примарилося. Він гарячково роззирнувся навсібіч. Ба’алзамон щезнув. Гюрін ворухнувся у сні; нюхач і Лоял, як і раніше, горбочками витикалися з густого туману. Мені це й насправді лише примарилося. Але перш ніж він сповна відчув полегшення, біль пронизав його правицю. Він підніс руку до очей, подивитися, що там таке. Від краю до краю долоні багряніло випалене тавро чаплі. Чапля з руків’я його меча, запалена, червона, витаврувала так чітко й точно, наче була намальована найкращим майстром.

Намацавши носовичок у кишені камзола, він обв’язав ним руку. Тепер вона пульсувала болем. Порожнеча могла би цьому зарадити — перебуваючи в ній, він був свідомий болю, але не відчував його, — але він відкинув цю думку. Вже двічі несвідомо й один раз навмисне, про що він не міг забути, він намагався направляти Єдину Силу, перебуваючи в порожнечі. Саме цим і хотів спокусити його Ба’алзамон. Саме цього хотіли від нього Морейн і Престол Амерлін. Він цього не робитиме.